Спогади весни. На украинском

 Одного разу, коли мої стомлені від читання очі зосереджено дивились на брудну дощову калюжу, хтось, вже не пaм`ятаю хто саме, запитав мене: А що робив би ти, якщо б на тебе навалилося якесь страше лихо, якщо б проблеми чіпляли за ноги на кожному боязкому кроці? Зламався б?
 І тоді я задумався, сильно задумався. Згадую, наді мною тяглися кудись величезні кучері млявих хмар, сумно співали своїх осінніх пісень невидимі птахи, сонце сховалося в дивній, мерехтливій димці... А я сидів та слухав стогін вітру, думки мої падали в глибокі озера самих лише запитань. Я намагався відповісти собі... а чи розумів я, чи розумію що коїться навколо мене?
 Я віддавався спогадам про своє мінливе життя, де промінь межує з чорною хмарою, де вітер розбурхує сплячі піски холодних пустель, де сльози щастя змішуються з солоною водою відчаю, де я живим засинав, а прокидався вже блідим мерцем, та все одно сьорбав з металевої чашки дешеву, водянисту каву. Чомусь не вдавалося мені приготувати нормальний напій.
 Але я пам`ятаю, дуже гарно пам`ятаю, хто міг. То була моя сусідка по кімнаті. Ще в часи, колу я був молодим та наївним студентом, смак її ранкової кави, що збуджував у мені якісь тоді ще незнані, глибокі почуття, закарбувався у моїй пам`яті єдиним ніжним подихом, що залишили її вишневі вуста на квітчастій хустинці. Досі у кишені в мене лежить та хустка. Як зіницю ока бережу її, дістаю з кишені рівно о дванадцятій двадцять, вночі у середу. Саме тоді, коли вона посміхнулася і таким легким, але на диво величним рухом майже прозорої худорлявої руки, похапцем поклала хустку у мої тремтячі від подиву руки. Хустка та залишила на собі клаптик її швидкоплинного життя, стала мені одвічним меморіалом боротьби з вихором шиплячих подій.
 Що ж ще ховається у павутинні моїх спогадів? Так. Її смерть. Смерть людини, що тонкою гілкою протистояла злосному буревію чужих голосів. Смерть людини, що зачепила мене за найболючіші струни дивного музичного інструменту моєї душі. І тільки через калейдоскоп минувших років я зрозумів. То гіркою мелодією співали в моєму серці струни старої арфи, що дивними звуками своїми й досі тривожить мої фанзазії.
 "Фріда Миколаївна Гофман. 1890-1912." І коротесенька єпитафія на байдужій кам`яній плиті - "Під снігом лиш весна чекає". Це все що залишила мені вона, моя чарівниця літніх вечорів. "Чому?" - запитав я у старого лікаря просто у тому яблуневому садку, де зустрілися ми з ним вперше і востаннє. "Сухоти",- відповів він, дивлячись на моє змарніле обличчя. "Туберкульоз. Страшна хвороба, хлопчику мій. Я вже був безсилий. Зовсім безнадійна була та панночка" Не забуду ту ліниву втому у його підсліпуватих старечих очах, і той рівний, хрипкий голос, що повідомляв мені лише одну новину - життя моє змінилося назавжди. Хоча я розумів, так мало бути. Я зрозумів це, побачивши її яскраво-зелені великі очі. Страшенно яскраво горіли вони на худенькому жовтуватому обличчі. "То від тих ліків проклятих, хай їм чорт. Все, не буду більш цього пити, не буду!",- вередувала вона й одразу ж згиналася у довгому нападі сухого кашлю.
 І ось зараз я знову напружено думаю, розмірковую над ним простим запитанням, що немов би спеціально донеслося до моїх вух."Що робив би ти?". І я одразу ж запитую себе - "А що зробила би вона?". Вона трималася. Незважаючи на хвору кров, що обпікала її горло, не дивлячись на те, що єдина свічка її тоненького життя вже згасала, вона усміхалася іноді дикою, але насправді щасливою усмішкою людини, яку  підтримує лише щире кохання до незнаної мрії, малесенький вогник любові до мене, та надія  на скоріше визволення з полону життя...завжди вона хотіла бути вільною.
 Того ж вечора, коли солов`ї чогось мовчали, а нічні барви змилися сірою тінню, я взяв той її слабкий подих, вплів дотик моєї вільної птахи в кожну жагучу хвилину свого буття, насипав ледь чутне мурмотіння сплячих каштанів в керамічну чашку замість кави.
 Іноді я жартівливо сварюся з нею, чого промінь її не хоче завітати у мої сни. І тоді, десь опівночі, там, де на підвіконні квітує духмяна фіалка, я чую обережне шепотіння мереживної фіранки. То вона загадковими нотами розмовляє с моїми думками. То весна її розтоплює сірі сніги.