Давайте

Мы все ждём какого-то чуда. И когда мечтаем, представляем себе не реальных людей, а каких-то сказочных вымышленных персонажей. Реальные люди, как правило,  несопоставимы с нашими мечтами. А между прочим, это ошибка. Ой, как сопоставимы! И нужно понимать это. Присмотритесь к окружающим вас людям внимательнее. Начните изучать их. Ведь очень может быть, что за маской обычного быта прячется именно та возвышенно сказочная душа, с которой вместе вы сможете долго-долго разговаривать о самом сокровенном... Возможно, этот невзрачный на первый взгляд человек может рассказать вам о таких немыслимо сильных переживаниях, которые до этого вы встречали только на страницах книг, но так мечтали повстречать и в жизни. Вот он! Смотрите! И он ждёт вас. Возможно, он читает те же книги, что и вы. Возможно, он думает и мечтает о том же. Возможно, он слушает ту же музыку. Возможно, он так же не спит ночью и смотрит в небо, когда в него смотрите вы. Возможно, он даже пишет стихи. Возможно, вы с ним видите одинаковые сны. Возможно... А вы искали его где-то в другом месте, но не тут, совсем близко, рядом с вами.
Просто мы прячемся друг от друга. Не жизнь, а какая-то беспрерывная и серьёзная игра в прятки. Кто лучше спрятался, тот, как нам почему-то кажется, и выиграл. Но это в игре из детства. И там, как бы мы не прятались, все равно в конце игры всегда находили друг друга. А в жизни – наоборот: прячемся и не находим. В жизни  тот, кто прячется, всегда проигрывает. Он понимает это, но, увы, ничего не может сделать с правилами игры... Иногда он из-за этого даже плачет, иногда отводит глаза от случайных взглядов, чтобы встречный человек не угадал  его мысли... Но снова и снова продолжает играть...
А давайте не прятаться! Ну его – эти жмурки. Говорите, смейтесь и радуйтесь! Не бойтесь смотреть при этом друг другу в глаза. Ведь, по сути, что может быть прекраснее, чем сидеть с кем-то рядом и, болтая ногами, рассказывать и слушать, рассказывать и слушать...
21.05.16


Давайте
Ми всі чекаємо якогось дива. І коли мріємо, уявляємо собі не реальних людей, а якихось казкових вигаданих персонажів. Реальні люди, як правило, непорівнянні з нашими мріями. А між іншим, це помилка. І потрібно розуміти це. Придивіться до людей поряд із вами уважніше. Почніть вивчати їх. Адже цілком можливо, що за маскою звичайного побуту ховається саме та піднесено казкова душа, з якою разом ви зможете довго-довго розмовляти про найпотаємніше... Можливо, ця непоказна на перший погляд людина може розповісти вам про такі немислимо сильні переживання, які до цього ви зустрічали тільки на сторінках книг, але так мріяли зустріти і в житті. Ось він! Дивіться! І він чекає на вас. Можливо, він читає ті ж книги, що і ви. Можливо, він думає і мріє про те ж. Можливо, він слухає ту ж музику. Можливо, він так само не спить уночі й дивиться в небо, коли в нього дивитеся й ви. Можливо, він навіть пише вірші. Можливо, ви з ним бачите однакові сни. Можливо ... А ви шукали його десь в іншому місці, але не тут, зовсім близько, поруч із вами.
Просто ми ховаємося один від одного. Не життя, а якась безперервна й серйозна гра в хованки. Хто краще сховався, той, як нам чомусь здається, і виграв. Але це в грі з дитинства. І там, як би ми не ховалися, все одно в кінці гри завжди знаходили один одного. А в житті - навпаки: ховаємося й не знаходимо. У житті той, хто ховається, завжди програє. Він розуміє це, але, на жаль, нічого не може зробити з правилами гри... Іноді він через це навіть плаче, іноді відводить очі від випадкових поглядів, щоб зустрічна людина раптом не вгадала його думки... Але знову і знову продовжує грати ...
А давайте не ховатися! Ну його - ці піжмурки. Говоріть, смійтеся й радійте! Не бійтеся дивитися при цьому один одному в очі. Адже, по суті, що може бути прекрасніше, ніж сидіти з кимось поруч і, метеляючи ногами, розповідати і слухати, розповідати і слухати...
21.05.16