RandJ Частина 3. Пiдготовка, початок

3. Підготовка, початок

Отже, що треба зробити? Юлія накреслила собі у голові план дій по підготовці:
- Легалізувати Марсіанина і  якнайшвидше. Вивести його межи люди, як то кажуть, щоб він трохи пообтерся, звичайно ж, тоді, коли він більш-менш пристойно оволодіє українською. Перевірити чи вміє той стріляти, і, якщо ні, відправити його на науку до Діми. Діма працює інструктором з підготовки снайперів для Національної Гвардії і спецпідрозділів СБУ. Юлія перед відправкою в зону АТО навчалася стріляти саме в нього. По Марсіанину ніби все. А так, ще купити йому мотоцикла і виробити права, щоб він міг вільно пересуватися містом, оминаючи численні київські затори.
- Організувати мітинг обурених кредиторів під банком вітчима в потрібний час. Для цього треба було точно знати дату надходження траншу і плюс-мінус дату та час переказу рефінансування.  В Юлії була одна надійна людина, яка працювала в НБУ, так що з цим проблеми виникнути не повинно би. Організувати заворушення під час мітингу зі стріляниною. Тут мав би допомогти один з колишніх «тітушок» з часів майдану, який згодом зрозумів скоєне і пішов добровольцем в АТО. Звали його Іваном.
- Переговорити з Бармалеєм і умовити його зламати код платежу і змінити реквізити банківського рахунку – мабуть найважчий пункт плану. Тут доведеться застосовувати всі свої жіночі чари, і теж не факт, що той погодиться. Але нічого, мадемуазель, піднатужишся – і прорвемось!
- Відправити Колю «відпочивати» на Британські Віргінські Острови, як тільки надійде інформація про черговий транш МВФ. Він повинен не пропустити момент, коли в тамтешньому банку відкриється транзитний рахунок, і відразу ж відкрити свій. Відкрити ще декілька транзитних рахунків у офшорах і один кінцевий банківський рахунок в респектабельній країні, наприклад, Швейцарії, де гарантується таємниця вкладів.
- Знайти підходящу зброю і підготувати вогневі точки поблизу банку вітчима, клініки «Феофанія» і приватної клініки, де лікується вітчим. Найбільші труднощі викликало знайти місце для стрільця у Феофанії, оскільки та надійно охороняється і буквально нафарширована відеокамерами зовнішнього і внутрішнього спостереження. Але навряд чи вітчим захоче вести людину, підстрелену на мітингу, та ще й пасербицю, до урядової клініки. Розголос неминучий. Так що на рахунок Феофанії не слід особливо паритися, але все-таки якісь варіанти прикинути треба.
- Подбати про ліки для імітації больового шоку і зупинки серця, і антидоти
- Організувати відхід  Марсіанина з вогневої точки і максимальну затримку прибуття поліції на місце злочину.
Так, ніби усе, якщо вилізуть ще якісь деталі, про них можна буде подбати по ходу справи…
Отже, до діла! О 18:00 має прискакати Олег вчити Романа української. О пів на шосту Юлія вже була дома. Марсіанин тихо-мирно спав собі на дивані прямо в капцях і солодко посапував. По ходу він змів з холодильника тижневий запас харчів і допив почату вчора пляшку грілки. Юлія миттю кинулась в найближчий супермаркет, купила пляшку текіли, оливки, і ще дещо, щоб нашвидкуруч зробити канапки, засапана прибігла додому і нашвидкуруч заходилася готувати ці самі канапки. Об 18:02 пролунав дзвінок домофона:
- Це я, Олег, як там твій інопланетянин, готовий?
- Ага, «готовий» на всі сто, навряд чи добудимось, але заходь!
- Іду, моя пташко, вірніше, стрибаю!
- Стрибай, мій горобчику!
Вона відчинила двері, провела гостя до передпокою, допомогла зняти куртку, той намагався роззутися, але вона сказала:
- Можеш не роззуватися буде загадка для криміналістів, чому це в кімнаті сліди однієї ноги.
- Для криміналістів? То ти, така-сяка замислила проти мене щось кримінальне?
- Ні, сонце, наразі, планів замордувати тебе у мене не має!
- Дивись мені, а то у мене у лівій кишені лимонка.
- А у мене у правій – оливка! До речі, текілу будеш? Я, тим часом, спробую розштовхати нашого Марсіанина.
Вона налила йому келишок текіли, поставила перед ним вазочку з оливками і тарілку з канапками і заходилася будити Романа. Той не реагував ні на слова, ні на стусани, ні, навіть, на вилиту йому на голову склянку холодної води.
- От, блін, глухий номер! І що накажеш робити з ним?
- Треба б його під душ холодний.
- Та я сама його туди не донесу, а з тебе який помічник?
- Та нічого, удвох якось впораємось.
Вона спустила йому ноги на підлогу і легенько підштовхнула за плечі. Так лікар у військовому шпиталі вчив сідати хворих після операції. Роман якось ніби сів, але відкинувся на спинку дивана і захропів. Потім вони удвох спробували поставити його на ноги. За третім разом затія, ніби, вдалася. Перші два рази він падав на диван, як підкошений сніп. Вони спробували вести його до ванної кімнати, але Марсіанина весь час хилило вбік. Раз він навіть мало не перекинув одноногого Олега.
- Марна справа, тазик і ківшик маєш?
- Вже несу!
- І відро холодної води прихопи.
- ОК.
- Вони роздягнули Марсіанина на дивані догола. І поставили його ногами у тазик. Юлія тримала його під пахви, а викладач-філолог поливав його з ківшика льодяною водою. Десь через сім-вісім хвилини такої терапії, очі Марсіанина ледь відкрилися і той заворушив язиком:
- Где я? Что со мной.
- От, блін, тепер він вже й короткочасну пам’ять втратив! Ти у мене вдома, мене звати Юлія, я підібрала тебе вчора у метро.
- А, вроде помню. А кто этот тип на костылях?
- Його звати Олег, він буде тебе вчити української мови.
- А на хрена мне этот украинский язык?
- Жити захочеш – вивчиш, не вивчиш, заметуть, як тільки покажешся на вулиці.
- А, тогда понятно, давайте!
Методика Олега полягала в тому, щоб змусити учня думати українською, тому він не вживав жодного слова рідною мовою учня. Всі нові незрозумілі слова він пояснював за допомогою інших уже відомих тому слів, або за допомогою предметів, або, на крайній випадок, за допомогою міміки та жестів. При цьому, навчити української неслов’янина було набагато легше, аніж слов’янина, оскільки вимова однакових букв була дуже відмінною. З росіянами ж особлива проблема була з  твердими «ч» і «щ» а також з звуками «о» і «и». Їх на перших порах тягнуло «акати» і «ікати». Роман виявився, незважаючи на синдром похмілля, доволі вправним учнем. Він схоплював невідомі слова на льоту. Здавалося, що порожнина, яка утворилась в його пам’яті, тільки й чекала моменту, щоб заповнитись. Але «о» після приголосних ну ніяк йому не давалося. «Масква, Масква, как многа в этам звуке» з наспівним московським «а», і хоч кіл на голові теши!
- Нічого, за тиждень освоїть, - сказав Олег.
- А що це за тип такий? – спитав він відходячи?
- Кажу ж – Марсіанин, з Марса прилетів, а я підібрала!
- А що Марс теж уже русифікували?
- А, дай їм волю, вони весь космічний простір русифікують! Дякую, Олеже, скільки я тобі винна?
- Та ну тебе в баню, подружко, щоб я з тебе щось брав?
- Тоді дякую красно, пане викладачу! Я правильно висловилась?
- Так, цілком. До зустрічі Юлько!
- Ага, завтра о тій же годині і в тому ж місці, Цьомки-бомки!
- А ось це уже – діалект!
- Ну, хай буде діалект…
Вона поцілувала його в щоку і закрила за ним двері.
Повернувшись в кімнату, вона застала Романа сидячим на дивані з заплющеними очима.
- Хочу что-то вспомнить из прошлой жизни, и не могу. Смутно помнятся какие-то вспышки, вроде какой-то бой, и какие-то лица, будто я ловлю их в прицел. А так больше – ничего, полная пустота…
- Так-таки нічого й не пам’ятаєш?
- Ничего, полный провал. Ни папы ни мамы, ни роду ни племени…
- Бідний мій Ромчику! – Вона сіла поряд і легенько обійняла його за плечі, а він притулився до неї, ніби мале дитя до матері.
Отак і сиділи мовчки до ночі. Та потім Юлія схаменулася, що їй пора спати, бо вона і так прогуляла сьогоднішній робочий день і доведеться завтра виправдовуватись на роботі, але нічого, щось придумає.
Наступного дня вона встала рано, приготувала грибну юшку і котлети, зварила макарони. Коли Роман прокинувся, вони поснідали канапками з кавою і Юлія, зачинивши двері, як і учора, на два замки, помчала до метро. Вона приїхала на роботу вчасно, прочитала вхідні листи, написала потрібні відповіді і пішла «охмуряти» Бармалея. Бармалей мав звичку працювати по ночах, а вдень міг або спати, причому він міг спати навіть на голих зсунутих табуретках без подушки, або грати у комп’ютерні ігри, або сидіти безвилазно в інтернеті. Керівництво компанії закривало на усі його витівки очі, бо те, що він творив ночами, коли його «осіняло», було геніальне. Цього не зумів би зробити цілий відділ, за цілий місяць. Він досить рідко виходив з офісу, харчувався абияк, це для нього не мало жодного значення. Його подруга приходила деколи ночувати до нього в офіс, і нерідко вранці в його персональному кабінеті можна було знайти кілька порожніх пляшок з-під вина, банку відкритих шпротів, розкиданий одноразовий посуд, використаний презерватив, тощо… Але усі давно перестали дивуватись дивним звичкам Бармалея. Геніям закони не писані. Ось і зараз Бармалей сидів, закинувши ногу на ногу, у навушниках за комп’ютером і грав у якусь гру. Він навіть не помітив, як Юлія зайшла в кабінет.
- Привіт геніальним геймерам двадцять першого сторіччя! – голосно крикнула вона.
Нуль реакції. Вона підійшла ззаду, зісмикнула навушники з його голови, той невдоволено повернувся, раптом усміхнувся на весь рот.
- А, це ти, Юлько, заходь!
- Каву маєш?
- Та десь тут ніби була… - розгублено водив круглими трохи виряченими очима Бармалей.
Можливо, саме за ці очі його й прозвали Бармалеєм, так що багатьом співробітникам так і не було відоме його справжнє ім’я. Бармалей, та й Бармалей. В інтернеті всі його знали теж не інакше, як Бармалея.
- Ай, в тебе фіг що знайдеш, роззяво ти моя! Філіжанки хоч маєш?
- Ні, є одноразові стаканчики, отам, на полиці між дисками.
- Добре, зараз принесу каву, розмова одна є!
- Про любов?
- Про яку там любов, про шалене кохання! Чув, як кляті москалі називають наше шалене кохання?  – «Блізость». Забила би!
- Ги! Ну давай неси! Можливо у нас і буде ота «блізость».
- Ай, голодній кумі – одне на умі. Зараз, шість секунд.
Вона метнулася заварила каву і швиденько повернулася, ставлячи дві філіжанки ароматної кави прямо на комп’ютерний стіл, відсовуючи якісь диски, флешки, плати та інші незрозумілі предмети набік.
- От, перебила мені усю гру, я мало не дійшов до п’ятого рівня. Ну, розказуй!
- Бармалейчику, золотце, потрібна твоя допомога в одній дуже делікатній справі, Це в усій сонячній системі можеш зробити тільки ти!
- Викладай, не томи!
- Потрібно перехопити, зламавши код, один банківський платіж з нашого банку на Вірджинські Острови і змінити всього лиш одну цифру у номері рахунка.
- Дівчинко ти моя, це абсолютно, фізично неможливо. При відсиланні платежу з банку «А» відразу повинне надійти підтвердження з банку «Б». Затримка не повинна перевищувати п’ять мілісекунд. Інакше платіж вважається недійсним і транзакція відміняється. Мені ж щоб зламати код, навіть використовуючи найсучасніше залізо, потрібно секунд десять – тридцять. Так що, нажаль, ластівко ти моя! Хоча…
- Думай, сонечко, думай!!!
- Хоча, - вів далі Бармалей – можна б теоретично змоделювати «глюки» в інтернеті в банку «А», тим часом, перехопивши і розшифрувавши інформацію. Банківському працівнику дозволяється тричі повторювати відправку платежу. Будемо сподіватись, що тамтешня  роззява витратить на це десь із хвилину. Цього буде цілком досить, щоб зламати код і змінити цифру рахунка. Проблема полягає в іншому: підтвердження платежу повинно прийти саме з того рахунка, на який цей платіж був відправлений А розшифрувати підтвердження і змінити номер рахунка у нас не буде часу, бо все відбувається на автоматі. Тут треба посидіти нічку і помізкувати трохи…
- Бармалейчику, любчику, обіцяю «блізость», якщо ти з цим впораєшся!
- Ай ну вас, всі ви тільки обіцяєте, а, як доходить до справи… ОК! Ця ніч присвячується, Вам, королево! Вірніше Вашій проблемі. А це хоч того варте?
- Ти навіть не підозрюєш, як для мене це важливо. Справа навіть не у сумі, справа у принципі!
- ОК, помізкуємо. До речі, потрібне залізо можна знайти штуки за дві, дві з половиною баксів, плюс баксів триста – п’ятсот буде коштувати незасвічена IP-шка. Витрати, шампанське і секс за Ваш рахунок, королево!
- Добре, нема питань.
Допивши каву і погомонівши ще трохи про те - про се, Юлія вийшла з кабінету Бармалея і пішла на своє робоче місце.
Допрацювавши без особливих пригод зміну, і прихопивши по дорозі каву і дві пляшки кока-коли, вона за десять шоста вже шпорталась ключами у дверях квартири. Вона застала Романа у тій самій позі і на тому ж місці, де залишила зранку. Він сидів на дивані з якимось відстороненим поглядом і дивився в одну точку. Враження було таке, що він навіть не ходив у туалет.
- Егей, Марсіанине! – вона декілька раз провела рукою перед його очима – Вставай, кушать подано!
- А? Что?
- Вставай їсти, поганцю, скоро Олег прийде.
- Какой Олег?
- Та той, що тебе, засранця, української навчає.
- А!
Він повільно потріпався на кухню. Вона розігріла приготовану вранці юшку, котлети та макарони і поставила повні тарілки йому і собі. Їв він уже без вчорашнього «звірячого» апетиту, ледь соваючи ложкою по тарілці. Коли вони уже попивали кока-колу, пролунав дзвінок домофона.
- Заходь, Олеже!
- А звідки ти знаєш, що це я, може то Бабай якийсь?
- Я тебе, гада, нюхом чую! Заходь.
Олег зайшов, роздягнувся, як і вчора, не знімаючи взуття, пройшов у вітальню і почав займатися з Романом. Той, на диво, запам’ятав від учора всі слова, які вони вивчали, десь близько тисячі.
- Е, то так ми за місяць з тобою весь словник Грінченка опануємо, молодець! – похвалив  Марсіанина Олег.
Вони закінчили заняття, Олег допив свою текілу, закусив оливкою, попрощався і пішов.
На другий день десь о восьмій пролунав дзвінок юлиного мобільного:
- Алло, слухаю!
- Це вас турбує Леонід Макарович Кравчук!
- Це Ви, дядю Льоню?
- Так, так, дядя Льоня Кравчук.
- Ай, ну Вас!
- Слухай, тут виникла одна проблема з твоїм Марсіанином, вірніше дві. Перша – бабло треба наперед і не готівкою, а на рахунок в євриках. Номер рахунка можу скинути тобі на мейл. І тоді ми поговорили про усе, навіть про англійську королеву, а забули навіть вказати прізвище, ім’я по батькові твого Марсіанина. Скинь мені їх мейлом у відповідь!
- Нема, проблем, дядю Льоню! Сьогодні ж скину і те і інше.
- То ти стала міліонеркою?
- Ні, але, Вашими молитвами, скоро буду.
- Добре, удачі тобі, Козюлько!
- І Вам не хворіти, дядька Льонька!
Так, з документами справа рухається, що лишилось? Зі стрільбою розберемося пізніше, тепер Коля. Але йому зателефоную з роботи. Вона приїхала на роботу, як завжи на меро, хоч мала власне авто, але користувалась ним дуже рідко, як звикла з дитинства на метро, так на метро. І відразу, не відкладаючи справу в довгий ящик, набрала Колю. Коля був шкільним приятелем Юлі, вони з першого до останнього класу сиділи за одною партою. На нього у будь-якій справі можна було покластися, як на себе. Першим, хто взнав про сексуальні домагання вітчима, був саме Коля. Коля був затятий холостяк і не збирався одружуватись ні за які «коврижки». Він вів досить усамітнений спосіб життя, і якщо вже кудись вибирався, то до Юлі. Вони проводили разом довгі вечори, частенько він навіть залишався ночувати, навіть, коли у Юлі вже з’явився бойфренд. Коля – це було щось святе і недоторкане. Разом, ще коли вони вчились у школі, вони поклялись один одному,що відомстять вітчиму. Отож Микола підняв трубку за другим разом і сонно мовив:
- Алло!
- Привіт, сонько!
- Привіт, Юлько!
- Як воно, життя молоде? Не одружився бува?
- Та я одружусь, як рак свисне. Я люблю , але без взаємності, лише одну особу, і ти її, напевне, знаєш…
- Та ну тебе в баню! Ця особа любить тебе більше за життя, ти ж знаєш!
- Але платонічною любов’ю, блін!
- Не вистачало ще, щоб плотською. Ти б з глузду з’їхав.
- Це точно! Як справи? Давно тебе не чув!
- Та й сам міг би подзвонити, гад! Та кручуся-верчуся…
- А як в особистому?
- Та без змін, ти ж знаєш, що я однолюбка. Як закохалась у тебе у першому класі – так і донині.
- А як же Артур?
- Та ну його до біса! Не при світлі дня будь згадуваний. Слухай, а ти не хочеш відпочити за мій рахунок на Британських Віргінських Островах? Поплаваєш там по засмагаєш, мулаточок за цицьки помацаєш, а? Напевне з дому не вилазив від весни.
- А з чого б така щедрість, Юлько? А це де, взагалі?
- Та в карибському морі. А щедрість моя досить меркантильна, це стосується нашого з тобою юнацького плану.
- Це щодо того педофіла старого?
- Саме так! Ну й здогадливий ти, Колько!
- Атож! Заради такої справи – хоч в Антарктиду!
- Е ні, ти там замерзнеш. І там цигарок нема…
- Ні, тоді в Антарктиду не поїду! Так коли відлітати.
- Оце розмова не хлопчика, але мужа. Я ще точно не знаю, десь за тиждень я тобі маякну. Адреси паролі, інструкції і явки – при очній зустрічі.
- На рахунок очної зустрічі, моя пачка цигарок ще ціла?
- Е, ні, з’явився тут один інопланетянин – випалив!
- Ану, розказуй! Не те задушу, як Отелло Дездемону.
- Та так, тип один безхозний з амнезією. Підібрала у метро, готую на роль виконавця,
- А, тоді чекай у гості. Оцінимо суб’єкта. І щоб моя пачка була на місці!
- Для тебе куплю цілий блок, і заховаю так, що ніхто не знайде.
- ОК, Цілую тебе, коханко!
- І тебе, котику!
Пройшло декілька днів. Успіхи Марсіанина в українській мові були вражаючими він не те що розумів усе, а навіть міг доволі зносно говорити. Йому навіть підкорилось тверде «и». Правда з «о» досі були проблеми, але це, як казав Олег, справа наживна. Документи на Кошарського Романа Андрійовича, уродженця і зареєстрованого в селі Нижні Млини, Боярського району Київської області були у Юлії на руках. Фотку вона зробила сама і віднесла дяді Льоні разом з пляшкою вірменського коньяку. Отже, справи просувались не зле, чи таким же непоганим буде й продовження?
Поживемо, побачимо…