В двух шагах от рая

За кілька кроків від раю

БЦ присвячується

Я закриваю очі і відчиняю хвіртку. Нефарбоване, посіріле від частих дощів, потріскане на сонці дерево випромінює спокійну надійність, паркан розступається, дерев'яні кубики-вартові, що стоять на чатах по обидва боки входу, по-дружньому вклоняються мені.

- Добридень, ваша дерев'яносте! - вітаюся я.

- Чому так довго не поверталася? - запитують звеселілі стражі.

- Було ще не час.

Я зачиняю за собою хвіртку, клацає клямка. Цей звук неможливо сплутати з будь-яким іншим. Просто переді мною - цегляна доріжка, обабіч якої тягнуться дві білі смуги. Навіть із заплющеними очима я можу крок за кроком пройти її й розповісти про все, що знаходиться навколо. Ліворуч, коло самого паркану - три молоді обліпихи. Їхні гілки рясно вкриті помаранчевими ягодами, а вузьке, схоже на оселедці, листя тріпоче від лагідного теплого вітру. Там, коло обліпих, зараз серпень. Серпень і під грушею-ільїнкою, що височить неподалік. Це не найбільша груша в нашому садку, проте найдухмяніша. Коли сонце золотить вершечки дерев, дідусь бере велику палицю, до якої прив'язана порожня консервна бляшанка з прорізаною збоку вузькою шпариною - таку собі пастку для груш, - і ми з братом, задираючи голови, стежимо, як рум'яна у променях післяобіднього сонця соковита груша потрапляє у бляшаний полон. Як вправно, одним відпрацьованим порухом дідусь перекусює її ніжку - і ось вже жовта принцеса спускається додолу в залізній колисці, звідки ми наввипередки біжимо її виймати. А за якусь мить палиця знову зникає у зеленій чуприні дерева, і знов якась червонобока красуня потрапляє у пастку. Обертається палиця, додолу падає листя й сипляться тріски. Коли раптом - гуп! - сусідка полоненої, якась перезріла грушенція зривається з гілки - і ось вже вона внизу, на теплих грудках пересохлої землі, з розтрощеним жовтим боком, до якого поспішають ненажерливі всюдисущі оси, а її сестра, ціла й запашна, лягає у сумку до таких само щасливих груш, і вночі вони пахнутимуть на всю веранду, на підвіконні, у світлі блідого місяця.

Далі за грушею - город. Тут росте картопля й квасоля. Навесні ми з бабусею кидали в кожну ямку одну картоплину й дві квасолини, а тепер тут виріс цілий ліс. Між ним і грушею, ближче до доріжки - кущі агрусу, і зараз, у липні, його ягоди вже набули бордового відтінку. Ми з бабусею беремо залізну миску і йдемо збирати врожай. Я не люблю агрус, тому бабуся зварить з нього варення - прозорі ягоди так смакують взимку, коли вікна обліплені сніговою ватою, а шибки розмальовані крижаними візерунками...

Між агрусом і білим бордюром бабуся посадила квіти. Тут, в цьому куточку, ближче до вулиці, ростуть синьо-жовті півники та напудрені ядучі кирпаті лілії. Далі, напроти картопляного лісу, - шипшиновий кущ. Коли його бліді квіти відцвітають, ми розколупуємо червоні коробочки - від волохатого насіння потім чухаються руки, обличчя, очі, губи - і їмо задерев'янілу яскраву оболонку. Бабуся завжди просить, щоб ми почекали, поки шипшина дозріє, та ми все одно не слухаємося.

Праворуч від доріжки, просто за парканом, поруч з червоною цегляною стіною, росте горіх. Його сірий гладенький стовбур, схожий на велику закляклу зміюку, часом лякає мене. Але листя - велике, з виразними прожилками-венами, що восени опадає за одну ніч, листя, що наповнює цей куточок саду терпким запахом - найдорожче мені за всі фрукти, ягоди й квіти мого саду. В негоду, коли в повітрі зависає мряка, під лапатими жилавими човниками збираються тьмяні краплі. Час від часу якась з них зривається вниз, на моє обличчя. Сіре небо над моїм горіхом, потемнілий гладенький стовбур, сумне вологе листя - це мій жовтень, моя осінь, коли я навчилася дивитися вгору.

В листопаді голі руки горіха, який, не витримуючи полону саду, тягнеться на вулицю, вимальовують в небі новий візерунок. І немає більше суму, спокій і холод в цьому плетиві, холод і печаль незворотності - в першому подихові заморозків, що вкривають опале листя білим мохом.

Та хоч як сумно, але мені треба залишати мій горіх - повз вічнозелені, всипані чорними бусинами кущі смородини, повз духмяний ніжний кущ жасмину та п'янкий кущ бузини - до завжди юного, прикрашеного рожевими квітами незграбного каліки-абрикоса. Чому каліки? Бо колись, ще до мого народження, дідусь відпиляв його засохлу гілку - і тепер цей цурпалок, замазаний садовим варом, стирчить над доріжкою мов обрубок скаліченої руки. Коли я проходжу під ним, добрий інвалід обсипає мене рожевим квітковим дощем. Травень!

Цей дощ - салют на честь мого дитинства. І ось переді мною він - мій перший дім. Білий, з загратованим вікном та червоним дахом, щедро политим сонцем. Влітку на даху сушаться яблука та абрикоси, а на лаві під вікном статечно дозрівають рожеві помідори. Перед верандою - весела кругла клумба, де мешкає красива чайна троянда зі свитою маленьких тав'янистих настурцій. Дім дивиться на сад - на зарості духмяного табаку, на флегматичні яблуні та кокетливі груші, на каліку-абрикос та стійкий олов'яний горіх, на цікаві обліпихи та байдужі вишні, на інфантильну тендітну черешеньку, на дерев'яні ворота, на хвіртку з пильними кубиками-охоронцями.

Дім дивиться на вулицю - неасфальтовану, мощену вулицю, де влітку ганяє куряву спекотний вітер, а взимку кожен з мешканців розчищає доріжку до своїх воріт.

А я дивлюсь у знайомі шибки. Для чого, чорт забирай, нам дається щасливе дитинство? Чи не для того, щоб потім все життя тужити за втраченим раєм? Треба ж, колись я мріяла втекти звідси - за тридев'ять земель, далеко-далеко, назустріч світові й своїй долі...

Колись давно, ще, напевно, не в цьому житті, я - шестирічна дівчинка, стояла на даху сараю, що коло абрикоса-інваліда, і прощалася з усіма ними. Я знала, що НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУСЯ СЮДИ! Мені тоді було зовсім не шкода. Тоді я думала: нічого, шкодуватиму колись потім, пізніше.

... Я розплющую очі. Замість теплого дерев'яного паркану - глухий бетонний мур. Це завод-загарбник, що тихо чекав на зайві квадратні метри за червоною цегляною стіною. Стіну розібрали, дім зруйнували, сад вирубали... Але що це? Хто навчив мене дивитися вгору? Зелені паруси безтурботного дитинства, грубі канати знайомих прожилок, терпкий щемливий запах, - рідний тремтливий човник кружляє в повітрі, падає до ніг…

14 січня 1999 р.

Київ


Рецензии