RandJ Частина 8. Хеппi-енд

8. Хеппі-енд.

А тим часом у кабінеті почесного голови правління «Миколаївського» розпочалася «виробнича» нарада. На ній були присутні: сам шеф - Свінцицький, заступник управляючого - Максимів, головний менеджер – Карплюк, уже звільнений сисадмін Адаменко, і головний спеціаліст з комп’ютерного захисту фірми-розробника відомого антивірусу «Зілля» - такий собі Михайло Заболотний, який завжди підписувався ніком Антикіллер, але у IT- спільноті був більше відомий, як Презерватив, чи то за те, що залишки волосся на його голові були завжди ретельно виголені, чи то за захисні якості однойменного протизаплідного засобу. Презерватив з Адаменком перед тим десь із годину чаклували над сервером платежів. Робота банку, звісно, була припинена з двох причин: треба було проаналізувати систему захисту сервера і через заворушення і трагічні події на вулиці.
Першим слово взяв Презерватив:
- На сервері платежів виявлені деякі ознаки втручання ззовні. Працював явно високий професіонал, оскільки всі сліди втручання дуже якісно затерті. Скоріше за все тут були використані «хмарні» технології, тобто використовувався віддалений доступ через сервер, фізично розташований за межами України. Єдине, що вдалось вирахувати – IP адреса цього сервера, але це нам нічого не дає, оскільки вирахувати вихідний комп’ютер, з якого проводилось втручання, немає жодної технічної можливості. Скоріше за все, було імітовано перебої в інтернеті після першої відправки платежу, зламаний код платежу, замінений час транзакції і номер банківського рахунку, з другого боку, перехоплений файл-відповідь з приймаючого банку, теж розшифрований і змінений, і переданий в кінцевому підсумку на наш сервер платежів. Працював явно високий професіонал, я таких в Україні не знаю. Зламати кілька ступенів захисту сервера платежів, в тому числі, апаратний фейєрвол  - тут треба неабияке вміння! Це або хтось новенький, у що мало віриться, або він раніше жодного разу не засвітився, як хакер. Почерк його мені невідомий, хоча, повірте мені, я цих хакерів переловив силу-силенну. Я доступно пояснюю?
- Так, все зрозуміло, пане Заболотний! І що ми того хакера ніяк не вирахуємо? – спитав Свінцицький.
- Боюсь, що ні. Хіба, як засвітиться наступного разу. Але систему захисту вашого сервера платежів, хоч вона і так є майже бездоганною, усе ж слід вдосконалити. У мене є унікальна власна розробка – програма «Антихакер», щоправда коштує вона недешево – п’ятдесят тисяч доларів, але ще жодного разу нікого не підводила.
- Добре, пане Заболотний! Ми поміркуємо над вашою пропозицією. То, кажете, наш сисадмін тут не винен?
- Він при усьому бажанні не зміг би нічого вдіяти.
- Зрозуміло, пане Заболотний. Дякую Вам і не смію Вас більше затримувати. З Вами розрахуються, і відвезуть, куди Ви скажете. Пане Адаменку, ви теж вільні і працюєте у нас далі. Обумовте з паном Заболотним деталі встановлення «Антихакера»  на наш сервер платежів.
Презерватив з сисадміном вийшли з кабінету шефа і нарада тривала далі:
- Юрію, - звернувся шеф до головного менеджера, - Що там тобі вдалось накопати по БВО?
- Доповідаю: Кошти у результаті зламу комп’ютерних кодів платежів замість рахунку 6293 **** **** 6561 надійшли на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий того ж таки дня , що і наш рахунок 6293 **** **** 6561. Цей рахунок був відкритий на ім’я громадянина Білорусі Волочкевича Николая Ивановича. Хто такий, зараз виясняємо, можливо такої особи насправді й не існує, а паспорт підроблений. Далі з цього рахунку кошти були перекинуті на транзитний рахунок в швейцарському банку «National Swiss”   на клієнта з ID 369879. Швейцарські банки свято дотримуються принципу нерозголошення таємниці вкладів, і взнати, яка особа значиться під цим ID немає ніякої можливості. Як і немає можливості повернути платіж, бо транзакція відбулася цілком легально. Так що новини, нажаль, невтішні…
- Блін, з мене три шкури здеруть за ці кошти, - вихопилось у Свінцицького. Але він, зрештою, отямився і прикусив язика.
- Мені кінець, я банкрот, - подумав він.
- Що діється там на вулиці під банком? – вже голосно спитав він.
- Після інциденту з пострілом народ відразу в паніці почав розбігатися, – доповідав заступник управляючого, - Туди десь із півгодини назад приїхав наряд поліції, на чолі з досить високою «шишкою», полковником Мельникевичем Леонідом Онуфрійовичем – заступником начальника кримінальної поліції Києва. Чим обумовлений приїзд аж такого високого поліцейського чина, сказати не можу, але напевне можу сказати, що «копає» він досить таки ґрунтовно. Зараз вони проводять там якісь заміри.
- Так, а де зараз Валера?
- Зараз взнаю, - відповів головний менеджер, зателефонував по мобільному і за мить продовжив, - Він тільки-но повернувся із клініки і вже іде сюди.
Двері відкрилися і увійшов захеканий начальник охорони Коропенко.
- Ну що там, Валеро? – спитав шеф.
- Та нічого хорошого, Антоне Миколайовичу! Коли Юлію привезли в лікарню, з нею стався напад серця вкупі з зупинкою дихання, ймовірно від отриманого при пораненні больового шоку. Зараз вона у відділенні реанімації, її підключили до апаратів штучного життєзабезпечення. Лікарі поки не дають жодних прогнозів, але я гадаю, що прогнози будуть невтішними. До того ж незрозуміло звідки про поранення на мітингу вкладників звідкись уже пронюхала «жовта» преса, Мало того, вони звідкись знають, що постраждала – Ваша пасербиця. Тепер там під лікарнею стоїть із десяток кореспондентів різних медіа, в тому числі і телевізійники з камерами. Всередину лікарні їх поки-що не пускають, але не факт, що вони рано чи пізно туди не прорвуться.
- Так, ну що ж то за день такий? – скрикнув Свінцицький, - Так, Валеро, іди-но ти на вулицю і спробуй переговорити з цією поліцейською «шишкою». Якнайшвидше повертайся і доповіси.
- Поки що банк не відкривати, ніяких операцій з безготівковими і готівковими коштами не проводити, персонал відправити у відпустку за власний рахунок до кінця тижня, - вже віддавав розпорядження шеф. Банк відкривати тільки з мого особистого розпорядження. Якщо всім усе зрозуміло, нарада закінчена і всі вільні!
Всі виходили з кабінету з похнюпленими головами, настрій їх можна було зрозуміти.
Десь за хвилин 20 забіг червоний, як рак Коропенко і прямо з порога випалив:
- Антоне Миколайовичу! Там повний капець! Виявляється та «шишка» поліцейська добре знає Юлію: він давній друг її покійної матері. Казав, що з усіх три шкури спустить і особисто вам це так просто не минеться.
«Я цьому депутату-банкіру драному покажу, де раки зимують! Якого це милого охорона відкрила вогонь з вогнепальної бойової зброї? Де дозвіл на її ношення? Хто дав право виносити таку зброю на вулицю, та ще й у час проведення масової акції? Зовсім ви там подуріли, чи що?!» - кричав полковник. І продовжував кричати після нетривалої паузи: «Ви ж колишній бойовий офіцер, Валерію! Я Вас знав як порядного військовослужбовця. Невже ви не знаєте правил? Чи ви думаєте, що ваш шеф всемогутній і все зможе покрити? Ні, я цього так не залишу і доведу особисто сам цю справу до кінця! Ви знаєте, хто жертва? Це моя похресниця і пасербиця вашого шефа Юлія Кириленко. Майте на увазі, спуску не буде! Нікому не буде, не дивлячись на чини і обличчя.»
- Що вдалося взнати, - вів далі Коропенко, - так це те, що дійсно куля влучила в стіну будинку на протилежному боці вулиці, відбилася від неї і вже рикошетом влучила Вашій пасербиці в сідницю. Поранення, взагалі-то, не таке й важке, але Ваша пасербиця, як виявилось, дуже чутлива до болю. Звідси і больовий шок.
- Чи приставили охорону до її палати? Ще не вистачало, щоб медівники увірвалися туди і зняли її в такому неприглядному становищі!
- Охорона стоїть на вході в реанімацію. Всередину нікого не пускають. Там особливо важкі хворі і все повинно бути стерильно.
- Дивись мені, щоб туди комар не проліз! З’являться її знімки в пресі, чи її обличчя промайне на ТВ – звільню з усіма витікаючими! Ясно?
- Куди вже ясніше, Антоне Миколайовичу! – сумно промовив Коропенко.
- Все, вільний!
Коропенко вийшов і Свінцицький залишився в кабінеті наодинці. Він міряв кабінет з кута в кут напруженими нерівними кроками з гримасою безвиході на обличчі. І розмірковував на ходу: «Гроші треба, безсумнівно, повертати. Тут задіяні такі високі особи, що не повернеш – і кінець. Причому фізичний гаплик. Уб’ють і прізвища не спитають. Але такої суми у мене нема. Це ж сто лимонів баксів! Є десь відсотків сімдесят на рахунках, плюс ще відсотків десять у нерухомості, плюс чотири-п'ять відсотків у дорогоцінних металах і камінні, і все! Хіба-що продати активи банку, але хто зараз стане купляти активи банку-банкрота, та й ще з такою репутацією, яку нам намалюють після сьогоднішніх подій? Чкурнути за кордон навряд чи вдасться, а якщо й так, то знайдуть і на краю землі. Там вже напевне почали хвилюватися, бо сума не дійшла до місця кінцевого призначення.» Як на зло, на підтвердження цих слів пролунав дзвінок:
- Антоне, ти? Впізнав?
- Аякже, пане П…!
- Ти що там з глузду з’їхав зовсім, мать твою так! Де бабло? Я перевірив – рахунок порожній. Ти дивись мені там, бля...! Не буде завтра там бабла – тобі пипець!
- Тут технічна затримка, пане П…! Завтра ж будуть!
- Дивись мені! Ти ж мене знаєш…
На цьому розмова обірвалася, абонент на тому кінці поклав трубку.
«Так, дійсно пипець!» - продовжував розмірковувати він, далі напружено ходячи з кута в кут. «Але стій!.. Є заначка в одному з швейцарських банків. Я ж відкрив там рахунок років двадцять назад, зовсім забув! Сума там попервах була не надто й велика, але за ці роки там повинні були набігти чималі відсотки. Так, це трохи міняє справу! Якщо зняти все бабло з усіх рахунків, включаючи той, швейцарський, і якось таки продати відсотків з десять акцій банку, то нерухомість можна й не чіпати. Тим паче, що ціни на нерухомість зараз істотно впали. Так, з фінансами ніби ясно, треба тільки якнайшвидше усе прокрутити. Тепер, що робити з тією малою сучкою? От, як не везе, так не везе! Не могли там підстрелити когось іншого? Що ж за чорний день, чорт забирай?! І так пила кров мені усе життя, вертячи своїм задком у мене перед носом, потім ніби спекався її, а от на маєш! Добре, поки у лікарню носа сувати не варто. Все покаже час і стан її здоров’я. Тільки от уже ці медійники! Роздують скандал, і доведеться гратися в «доброго татуся». Ладно, час покаже!»
Так розмірковуючи він не помітив, що уже давно стемніло. На годиннику було 21:23. Він скоро вдягнувся, викликав охорону і в її оточенні через двері другого під’їзду банку, кинувши кореспондентам, які юрмились там, очікуючи можливого інтерв’ю,: «Без коментарів!», сів у машину. Водій на великій швидкості водій помчав авто додому. Вдома він вихилив залпом з горла пляшку віскі, не роздягаючись, бухнувся на диван і заснув…
Марсіанин сидів на вогневій позиції на сходах запасного виходу Другого корпусу клініки «Ескулап» і спостерігав за вікнами палати №1 реанімаційного відділення у ічко прицілу гвинтівки. Коли очі втомлювались, він лише на мить відводив їх від прицілу, а далі знову напружено вдивлявся, наводячи хрестик у прицілі на вікно палати. Там не відбувалося жодного руху. Лише час від часу туди заглядала сестра в білому халаті, вочевидь, перевіряючи покази приладів апарату до якого під’єднали Юлю! Про те що з нею, він дізнався, зателефонувавши Леоніду Онуфрійовичу:
- Це Марсіанин. Що з Юлею, ви не знаєте?
- Вона в першій палаті відомого тобі відділення. Сиди, де маєш сидіти і роби, що маєш робити! Зрозумів мене?
- Так, цілком!
- Тоді все! В разі чого, я тебе знайду сам.
- Добре.
Найбільше Роман боявся заснути і проґавити момент, коли в реанімацію приїде вітчим. Але, на диво, спати поки не хотілося. Минув вечір, потім ніч, потім ще один день і ще одна ніч, а вітчим так і не з’являвся. Декілька разів забігала Ніна, приносила якісь харчі, раз навіть підмінила Романа, давши йому години зо три поспати на столі поламаного рентгенівського апарату, і спостерігаючи замість нього за вікнами Юлиної палати в армійський бінокль, який вона принесла зі собою, готова розбудити його у будь-яку мить.
Так минув уже тиждень і почався другий, а нічого важливого не відбувалося…
Між тим у середу у кабінеті завідуючого реанімаційним відділенням відбувався консиліум. Були присутні: сам завідуючий - Павленко Климент Борисович, лікуючий лікар-реаніматолог Савенко Борис Іванович і провідний фахівець Інституту Неврології і Кардіології , доктор медичних наук, професор - Сіроконь Костянтин Аркадійович.
- Нам треба обговорити стан пацієнтки Кириленко Юлії Євгенівни. Це та підстелена в зад на мітингу перед банком, Костянтине Аркадійовичу, у якої сталася зупинка серця від больового шоку. Що можете сказати про неї, Борисе Івановичу?
- Стан пацієнтки, взагалі то, безнадійний. Мозок активності майже не проявляє. Вона знаходиться у глибокій комі і життєдіяльність її організму підтримують лише наші апарати. Задоволення це не з дешевих, але всі витрати обіцяли покрити за рахунок банку «Миколаївський» але поки, я перевіряв особисто, не надійшло жодної копійки. У банка цього, як я чув, досить серйозні фінансові проблеми, отож не виключено, що гроші так і не надійдуть. Тому раціональніше за все було б її відключити.
- Таке рішення приймати не Вам! – гаркнув завідуючий на нього, - До того ж треба мати обґрунтовані медичні підстави і дозвіл родичів на відключення від апаратів штучного забезпечення життєдіяльності. Може ви б її оглянули особисто, Костянтине Аркадійовичу?
- А що мені на неї дивитися? Давайте результати аналізів і роздруківки з приладів, які стежать за її станом, і я напишу своє заключення, - сказав професор.
Йому принесли усе потрібне, і він сів писати заключення,перебираючи численні листки аналізів, діаграми і графіки, і постукуючи методично пальцями лівої руки по столу.
Десь за півгодини заключення було готове і підписане.
- Мозок функціонує на субфібрилярному  рівні, центри, які контролюють дихальний процес, не функціонують зовсім, серцебиття відсутнє і навряд чи відновиться. Якщо такий стан триватиме і надалі, зовсім скоро можуть відмовити і нирки, і тоді пацієнтці треба буде проводити ще й гемодіаліз. Навіть на апаратах штучного життєзабезпечення вона, в разі відмови нирок протягне максимум три-чотири дні. Так що є усі вагомі медичні підстави для того, щоб її відключати. Я так і написав в заключенні. Ось, тримайте! – і він передав списаний дрібним почерком листок завідуючому.
- Добре, а що там у неї з родичами?
- Там усе складно, - відповів лікуючий, - Вона незаміжня, дітей не має, мати її померла у 2009 році,, батько був розлучений з матір’ю і з ними не живе, невідомо, чи живий взагалі. Тітка відбуває покарання у в’язниці. Єдиний, так би мовити, родич - її вітчим, який свого часу удочерив її. Цей вітчим Свінцицький Антон Миколайович якраз і є фактичним головою того банку, навпроти якого й підстрелили нашу пацієнтку на мітингу. Він же за сумісництвом народний депутат, або навпаки, голова банку за сумісництвом! Чорт їх там, отих народних обранців розбере! Голова – ноги – ноги – голова, - усміхнувся він, - Єдиний, хто міг би дати дозвіл на відключення – це він. Але той гад сюди носа не каже, від часу, коли її сюди привезли, жодного разу не приїжджав.
- Треба б йому зателефонувати і акуратненько запросити сюди, не те ще витрати на її лікування спишуть на наш рахунок. Добре, це я беру на себе. Усім дякую! Костянтине Аркадійовичу, може залишитеся на каву?
- Та ні, справи, справи… - відповів професор.
На тому усі розійшлися.
За мить завідуючий уже телефонував Юлиному вітчиму:
- Алло, Антон Миколайович?
- Так!
- Це Вас турбує Павленко Климент Борисович – завідувач відділенням реанімації і інтенсивної терапії клініки «Ескулап».
- Слухаю Вас уважно, Клименте Борисовичу!
- Наша пацієнтка, Савенко Юлія Євгенівна – правда ваша пасербиця, офіційно удочерена Вами?
- Так, а що з нею?
- Вона знаходиться у безнадійному стані на апаратах штучної підтримки життєдіяльності. Я маю офіційне заключення медичного консиліуму про недоцільність подальшої штучної підтримки її життя. Але для відключення її від апаратів потрібен Ваш дозвіл, оскільки інших найближчих родичів  у неї немає.
- То привозьте його, чорт забирай, сюди, я підпишу! – крикнув вітчим.
- Ні, такий дозвіл Вам можна підписати тільки особисто в клініці, в присутності всіх членів медичного консиліуму.
- І коли ж збереться отой ваш конвульсіум?
- Не конвульсіум, а консиліум, Антоне Миколайовичу! Він може зібратися завтра о 7:30, при умові, що там будете Ви.
- А раніше ви не могли?
- Та якраз її лікуючий лікар закінчує зміну – саме потрібний час, повірте, час тут іде на хвилини.
- А може вона сама того?..
- Сама помре, Ви маєте на увазі? ЇЇ життєдіяльність нашою сучасною імпортною апаратурою може підтримуватись досить тривалий час, але це обладнання унікальне, і година його роботи коштує вельми недешево – 5 доларів. За добу виходить 120 доларів. До цього слід додати ще вартість витратних матеріалів і медикаментів, а також вартість роботи персоналу клініки. От і порахуйте самі! Ви і так не оплатили ні дня її перебування в клініці.
- Добре уже, годі! Буду завтра о пів на восьму. – і кинув трубку.
О пів на восьму наступного дня чорний «Порше кайен» вітчима уже заїжджав у подвір’я клініки. Марсіанин побачив це зі своєї вогневої точки. «От і почалось» - подумав він і привів гвинтівку у бойовий стан, пересмикнувши затвор. Авто вітчима під’їхало впритул до дверей Головного корпусу, і той відразу шмигнув у відкриті охороною двері корпусу. «От обережний, гад! Але нічого, рано чи пізно ціль потрапить на мушку…» - сказав пошепки Марсіанин. Він вдивлявся у приціл, світло в Юлиній палаті на ніч не вимикалось, а була ще темна пора доби, але  в палаті не відбувалось жодного руху. Минуло ще хвилин п’ятнадцять – нічого, ще десять – нічого. Ще через дві хвилини у палату зайшли лікарі, але вітчима з ними не було. Марсіанин навів на вікно армійського бінокля, поставивши його н максимальне збільшення. І що він побачив? Медсестри витягали якісь шланги під’єднані до Юлії, які вели до системи переливання крові знімали з неї датчики. Лікарі вимикали живлення від якихось там апаратів. Зрештою Роман зрозумів: «Все, Юльці кінець! Але де ж той гад гнійний? Ні, так не буде!!!» Він відкинув гвинтівку, зарядив пістолета і прожогом кинувся на вулицю. Він обігнув головний корпус і зайшов до нього з тильного боку. Там майже впритул до корпусу росли розлогі старезні акації, які сягали мало не до четвертого поверху споруди. Роман помітив що в одному з вікон на третьому поверсі горіло світло. Він миттю виліз на акацію, поколовши собі руки об колючки дерева, і навів бінокля на це освітлене вікно. Вітчим сидів у офісному кріслі за столом завідувача і тихо мирно потягував собі каву із чашки. «От вилупок паршивий, її там відключають, а він каву п’є?» - вилаявся Роман, витягнув пістолета, навів на ціль, пролунало два неголосних пухкання, і огрядне тіло вітчима сповзло з офісного крісла вниз.
Роман миттю зліз з акації, викинув бінокль, знову обігнув Головний корпус, і побачив, як з дверей  Головного корпусу у напрямі моргу повезли каталку з накритим з головою простирадлом тілом ногами вперед. Він дочекався поки тіло завезуть  у морг і каталку заберуть назад, витримав ще з хвилину-другу паузи, надів халат, який він знайшов на сходовій клітці біля вогневої позиції, і відкрив двері моргу. У приміщенні на той час нікого не було. На столі патологоанатома лежало накрите білим простирадлом з головою тіло, Юлине тіло. Він відкинув простирадло з її голови, побачив її тепер уже бліде обезкровлене обличчя, йому на мить різко заболіла голова, аж стало дурно.
Аж раптом перед очами його заблимали  якісь кадри, як у кінофільмі:
 Він, Роман Григорьевич Панкратов, капітан, командир роти снайперів спецпідрозділу ГРУ РФ сидить у кабінеті командира спецпідрозділу і чекає команди про відправку у Київ. Він бачив усе це, як наяву. Заходить командир і каже:
- Отправка отменяется, они решили послать туда этих недотёп из ФСБ! Ну, ну они там им настреляют! Рома, будь готов, на всякий случай, к отправке и жди дальнейших распоряжений!
Потім наступний кадр:
Донецьк, кабінет якогось високого ДНРівького  військового боса:
- Товарищ капитан. Вам надлежит снять одного укроповского снайпера, верней, снайпершу. Она положила уже с десятка полтора наших снайперов, причем, наглая сучка постоянно меняет позицию и может даже глубоко заходить в наш тыл. Все предыдущие попытки наших стрелков её снять либо ни к чему не приводили, либо приводили к гибели этих самых стрелков. Вся надежда на Вас, Роман Григорьевич!
- Фото и карту местности! – сухо сказав Роман.
Наступний кадр:
Він лежить на заздалегідь підготованій позиції поблизу терикона, прикритий березовими гілками. Нарешті він впіймав її! Вона короткими перебіжками швидко перебігала відтинок степу, ховаючись за кущами На ній був камуфляж, каска і балаклава. Але він точно знав, що це вона, та снайперка, яку він мав зняти. Він упіймав її на хрестик прицілу. Вона ж думаючи, що її ніхто не бачить, витягнула з кишені штанів баклажку, відкрутила корок, підняла балаклаву і стала жадібно пити великими ковтками. Палець Романа уже лежав на спусковому гачку, коли він у вічко прицілу побачив зовсім юне дівоче обличчя. Час уже був натискати на гачок, бо дівчина уже закінчила пити і ховала баклажку назад у кишеню і от-от уже була ладна бігти далі, а Роман все гаяв час. «Что это со мной? Не могу! Впервые в жизни – не могу!». Не могти офіцер ГРУ просто не міг. Таких туди або не брали, або виганяли після першого ж «Не могу!». Але він таки не зміг. Дівчина побігла далі і скоро уже зникла з його поля зору… «Наваждение какое-то» - подумав Роман. Більше він тої дівчини не бачив…
- Як не бачив? Та ось же вона! – скрикнув Роман, вдивляючись у бліде лице Юлі, що лежала під простирадлом на столі, - тоді пішла жива, а тепер мертва!
Не кажучи більше ні слова, він твердою рукою дістав пістолет, приставив його до скроні, натиснув на гачок… Тіло його повільно сповзло вниз під стіл патологоанатома.
Рівно через три хвилини в морг тихо зайшов дядя Льоня. Він був у білосніжному халаті, у його руках був рожевий шприц. Він підійшов до Юлі, відкинув простирадло. На згині ліктьового суглоба дівчини він помітив венний катетер, який чомусь забули витягнути, коли Юлію відключали від системи переливання крові. «Тим краще» - подумав полковник, «Не треба буде колоти.» Він від’єднав голку від шприца, вставив його в отвір катетера, натиснув на поршень і ввів його вміст у вену Юлії!
Та за мить розплющила очі і почала інтенсивно кліпати віями.
- Привіт, Козюлько!  З поверненням у гірший світ!
- Дядя Льоня? Де я? Що зі мною?
- Все ОК, сонце! Ти у лікарні, зараз ми звідси підемо. Твій Марсіанин хвилин десять назад таки завалив того козла!
- Що, правда?
- Завалив, завалив, як того тхора драного! Давай, спробуємо встати. Може трохи крутитись голова, але Андрій казав, що за хвилину це перейде.
Юлія звісила ноги зі стола, спробувала встати, але ноги її наступили на щось м’яке. Вона подивилась униз і побачила під столом Романа у калюжі крові.
- Що це, дядю Льоню? – скрикнула вона.
Той не встиг зорієнтуватись а вона виразно побачила голову її Романа з наскрізним рівненьким отвором з виска у висок. Вона зрозуміла усе! Вона забула сказати йому про можливість того, що її відімкнуть і повезуть у морг.
- Ой Ромчику! Що ж ти наробив? – голосно закричала Юлія, схопила шприц, який кинув полковник, набрала повний циліндр повітря, вставила його у катетер в вені і з силою натиснула на поршень…

Як там писав класик?:
«Сумніших оповідей не знайдете,
Ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Усі виходять.»
(Вільям Шекспір «Ромео і Джульєтта» переклад Ірини Стешенко)

Так, так, мій здогадливий читачу! Пора на вихід. Бажано – без сліз…

Львів,  25 травня – 6 червня 2016 року.
* Усі персонажі – вигадані, будь-які збіги – випадкові.