Вона неквапливо пiднiмалася сходами

Вона неквапливо піднімалася сходами, уздовж яких простягалася мозаїка пам'яті клубу 27. Дивно, 28 сходинок, а чому не саме те вбивче число - 27, котре стало чорною міткою для дивакуватих геніїв музики, творчістю яких вона так захоплювалася, й ще рік тому сама бажала поповнити той просякнутий сльозами клуб. А може то ще одне знамення, яке вказує їй, що сходинка у 27 років вже подолана й потрібно залишити безглузді намагання втримати ті стосунки, які неначе азбука Морзе: то ставиться крапка, то дається шанс - тире.
 Їй вже 28, вона сама доволі успішно займається музикою й захоплюється традиціями країни, в якій народилася. Але на емоційному рівні вона виснажена й її душа, неначе ті вуглі у печі, поступово перетворюється на попіл. Все, вона остаточно вирішила втекти, хоча б на деякий час побути на самоті, взявши з собою тільки найнеобхідніші речі, які їй знадобляться у горах. Вона дуже любила гори - непорушні, величні атланти природи, які неначе тримають небо, щоб те не впало й не поховало під собою вічних грішників - людей. Сама, без порад, якими не зарадиш, без заспокійливих слів, котрі ще більше дратують, без зайвого шуму, й тільки тиша - її найбільша, найулюбленіша натхненниця. Вона все обміркує сама, що робити далі, як жити, чим захопитися так, щоб знову з'явилися крила й нарешті схаменутися. Бо йти далі за течією, яка врешті-решт таки призведе до самогубства, вже не можна. Треба змінювати русло річки, яке виведе її до гавані, де вона віднайде щастя й запалить свічку за упокій потонулих кораблів, які так і не досягли своїх берегів...