Отец и сын

Батько й син

Ой, лишенько, як він був схожий на свого батька! Ходою, статурою, голосом – ні, голосом ще ні, але манерою говорити… Словом, коли я дивилася на нього, то бачила лише сина свого начальника, а то й самого начальника, помолоділого на кілька десятків років.

Ми завжди стрічалися випадково, і завжди це закінчувалося однаково.

Я казала:

– Олексо, може проведеш мене трохи?..
 
І ми йшли знайомим маршрутом, який обов'язково збочував до якоїсь кав'ярні, пили каву –
десь через півроку він вже замовляв пиво – і гарно нам було сидіти вдвох і городити всякі дурниці.

Хто зна, чому йому подобалось – а таки подобалось, видно було по очах – але він кидав свої справи, забував, що поспішав кудись, і вже потім, звівши ненароком погляд на годинника, лише махав рукою й усміхався.

Я його теж, напевно, любила. За те, що нам було так легко вдвох, що була для нього завжди наче поза конкурсом – тоді він ще не знав дівчат – і що з ним одним так природно і безпечно було говорити про його батька.

Він був трохи менший від мене за віком, і старий – начальник нашого відділу на службі – казав іноді:

– Витягла б ти, Стасю, Олексія кудись на дискотеку, бо все в школу та зі школи...

А він, зашарівшись, бурчав звідкись з-за комп'ютера, з найдальшого кутку кімнати:

– А чи знаєте, тату, яка нудота – товктись на тих дискотеках?.. Краще вже у кіно сходити...

Але батько на відвідинах кінотеатру не наполягав, здогадувався, видно, чим це може скінчитись, і давав нам спокій.

Тоді ми програвали цілі життя у черговій комп'ютерній стрілянці. А о дев'ятій вечора, замкнувши комп'ютерний кабінет, він сідав з батьком (той теж засиджувався допізна) в машину, а я – з чого б це? – щаслива, чимчикувала додому крізь центральний міський парк, не боячись ані темряви, ані бешкетників.

Та одного разу ми таки потрапили на дискотеку. Він ще не вмів до пуття танцювати, а я з того часу так і не стала робити це краще. Ми випили трохи вина (була саме новорічна ніч) – і, тупцяючи в кожухах по засніженому майдану, стали на якусь мить надзвичайно серйозними.

Потім нас поглинула юрба – ніби вогники ялинкової гірлянди, мерехтіли обличчя знайомих (здавалося, ціле місто збилося докупи) – і знов треба було бути веселим, чи, принаймні, вдавати… І я так і не зрозуміла, чи не шкодує він, що дав виманити себе з теплого дому в цю навіжену ніч.

Це вже по кількох роках, лежачи на річковому піску в затінку взятого напрокат човна, коли мій молодший брат (його ровесник), програвши нам бажання в дурня, поплив на інший берег, він згадав:

– От Максові (це братові) не щастить... І тоді, на Новий рік, пам'ятаєш, проспав усе і не пішов з нами до ялинки...

І по якійсь хвилині додав:

– А може б ти і цього року приїхала, га, Стасю?

... Напевне, нам тому так добре велося вдвох, бо з нами завжди був третій. Для цього третього говорилося безліч слів (а раптом, думалося, вдома вони говорять про мене?..). І я поводила себе з сином так, як не могла собі дозволити з батьком.

... Тоді була майже ніч, і Олекса чомусь не сів у батькову машину, коли той їхав додому, а батько не наполягав. У нього були великі неприємності на роботі, і я вже не почувалася такою щасливою. Засиділась, бо щось писала (додому не кортіло), рипнули двері, і Олекса – як він був схожий на батька! – обпік знайомими інтонаціями:

– Пані Стасю, чи не час вже вирушати додому, чи ви тут і ночуватимете?

Ми поглянули одне на одного, і раптом – я усвідомила – третього вже не було поміж нами. Я побачила його ніби вперше: трохи незграбного, ще недосвідченого, не здатного приховати своє відверте захоплення. Майнула думка, що ніколи б не могла бути його жінкою. А за якусь мить все вже було гаразд, і страшенно кортіло розцілувати його...

Зараз ми далеко. Власне, він залишився там, де й був, але заїхала у світи я – і коли стискає серце тихим щемом за колись рідним містом, заспокоюю себе: "Та чи буде тобі що робити там, чи хтось ще чекає на тебе?.." І поступово приходячи до тями, розумію, що й самій не кортить нікого бачити, не чекається нічого надзвичайного.

Але іноді, плюнувши у вічі в'їдливій самоіронії, таки їду – знаю, що ми десь обов'язково стрінемось. (Як добре, що між нами не було нічого!..) І знову в кав'ярні ми щось п'ємо – здається, коньяк – і я думаю, що все найсвятіше і найсвітліше, що нам залишилося, походить з дитинства.

А здибавши десь вже трохи посивілого, постарілого, назавжди першого начальника, думається: "Як же, в біса, твій син схожий на тебе"...

Літо 1997 р.

Київ