Иллюзии

Замість передмови

Закінчилася чудова осінь - перша справді гідна осінь у моєму житті. Три перші дні зими йшов дощ, і було дуже тепло, наче навесні.

Іноді було так божевільно, що здавалося, усе навкруги - несправжнє. Але це було справжнє життя.



ІЛЮЗІЇ


"Чоловіки щиріші за жінок у своїх бажаннях. Жінки звикли все ускладнювати і вигадувати собі цілі історії".

"Не треба вигадувати ніяких історій. Треба просто жити. А життя саме подбає, щоб вам було, що згадати".

               
               
...Ви не спали вчора вночі, а я не засну сьогодні. Як ви сказали: красива? Так, красива і молода. Ось і все, що ви побачили в мені. Ось і все, що бачать у 21-річних жінках 37-річні чоловіки. Тому ви мене не розчарували. Навіть не образили. Ви навіть додали мені впевненості. Треба ж, красива і молода...

- 1 -

Нехай її звуть Вона, а його звуть Він. Затямте ще й те, що Вона завжди називала його на "ви", навіть подумки. Як називав її подумки Він, Вона не знала. Швидше за все, Він не думав про неї взагалі. Вголос він говорив їй і "ви", і "ти", і ще багато різних назвиськ, які роздавав усім жінкам.

Мушу одразу попередити всіх, Вона не кохала його. Він її - тим паче. Можливо дехто на цьому місці з розчаруванням припинить читання, - але подумайте самі, чи завжди можна назвати коханням те, що ми звикли так називати? Він казав їй, що не можна нічому давати остаточних назв. Тому Вона не називала це ніяк. Вона тихо переживала в собі кожен відтінок свого почуття, як хворий переживає свою хворобу, яка, втім, нічим серйозним йому не загрожує. І лише тоді, коли Вона забулася і перестала мовчати, все було миттєво зруйновано, і вона перестала відчувати його.

- 2 -

Був третій день зими, а на вулиці йшов дощ і було парко. В тумані перед входом у метро Вона зупинилася і вийшла з-під його парасольки.

- Мені здається, що я усе зіпсувала, - сказала Вона.

- Усе вже давно зіпсовано, - сказав Він, і провів пальцем по кінчику її носа.

Вона схотіла сказати йому щось хороше, але Він не дозволив.

- Не треба. Ви знов мені наговорити гидоти, який я гарний...

І тоді Вона втекла від нього. На щастя, брехала вона собі, їй було, куди тікати. В неї був свій куточок (поганеньке, але окреме зйомне помешкання), де на неї чекав хлопець, з яким вони жили разом ось вже два роки. І хоча ці роки не були щасливими, вона була не сама.

І хлопець нічого не питав у неї, коли Вона пізно прийшла невідомо звідки, і була веселою і спокійно-впевненою. Бо відчував, що вона зовсім не така, якою прагне себе показати.

- 3 -

...Коли я втекла від вас вперше, то потім дуже шкодувала, хоч ви й казали, що шкодувати не можна ніколи й ні про що. Я хотіла навіть зізнатися вам у цьому, але потім передумала. Що зміниться, якщо я розповім вам про усі свої найпотаємніші бажання? Цього недостатньо. Головне, щоб таке бажання виникло у вас. Якщо цього не буде, ніякі слова цьому не зарадять. Чи шкодую я про щось тепер? Ні в якому разі! Та й про що тут можна шкодувати? У своїх найпотаємніших мріях я не йшла далі поцілунку, а для вас цього було замало. Але навіть якби я могла віддати вам усе, сумніваюся, чи мало б це для вас якесь значення. Хіба б може відчули себе впевненіше...

- 4 -

Вони вийшли з воріт парку, і їм було у різні боки.

- Я пройдуся з вами, - сказала Вона, і це була її помилка.

Вони йшли під його парасолькою, і йшов дощ, але було тепло, і стояв туман. Він говорив їй щось, але вона нічого не розуміла. І Він замовк. Надовго. А потім став позіхати. Бо не спав усю ніч. Чи тому, що Вона була такою нудною. І тоді вона почала говорити. Щось незрозуміле навіть для самої себе. Говорила, і усвідомлювала, що краще б мовчала. Але мовчати було ще більш нестерпно. Тоді знову говорив Він. Вона щось безглуздо йому відповідала, відчуваючи, що Він глузує з неї. І тоді вона зрозуміла, що все зіпсувала. І будь-яка спроба усе виправити руйнувала усе ще більше.

- 5 -

Що ж це все-таки було, те, що Вона так вперто не бажала ніяк називати? Це почалося з захоплення тим, що Він робив, повільно перейшло на його особу, і, нарешті, виліпило його образ у її снах, мріях та думках. Вона вигадувала продовження їхнім коротким беззмістовним зустрічам, їхнім розмовам напівнатяками, їхнім прощанням, які були найобнадійливішими з усього, що було між ними. Вона надавала потрійних значень його словам, які Він забував, ледь встигнувши промовити. Вона пам'ятала усі його погляди і відтінки голосу. Вона прагнула відчути його, його справжнього, без маски, поза його щоденною грою. І ще їй хотілося, щоб Він сприймав її не як чергову випадкову людину, з якою його звело й розведе життя. Щоб запам'ятав її хоча б, якщо не міг відчути.

- 6 -

...А знаєте, я мало не стала вашою коханкою. Секрет жіночого доброчестя не в тому, що ми так вже боїмося грішити чи прагнемо бути вірними тим, з ким мешкаємо разом, навіть без пристрасті та почуттів. Ні. Усе набагато простіше. Жінки відчувають, що зі своєю неприступністю мають майже стовідсотковий шанс втратити чоловіче зацікавлення. Бо те, що для чоловіків - мета, для жінок - засіб. І якщо жіноча мета нездійсненна, то не варто псувати усе неприхованим натуралізмом. Нехай усе залишиться недоторканно-чисто, романтично і легко.

Бо дуже вже не хочеться жити однією миттю. Заради вашої, чоловічої, втіхи...

- 7 -

Він поцілував її у темному коридорі. Власне, спершу він вимкнув світло просто перед її носом, але Вона не побачила в цьому нічого підозрілого. Лише тоді, коли він повернувся до неї (Він йшов попереду, а Вона - позаду) і притиснув до стіни, вона зрозуміла, що брехати собі безглуздо. І зробила те, що давно хотіла - з того першого дня, коли побачила його в одному з створених ним світів.

А вдома Вона вдавала з себе Снігову Королеву. Прикидалася незворушною й була бридкою сама собі. Бо давно вже зрозуміла, що не кохає свого хлопця. Але піти від нього не могла. Ще не могла.

- 8 -

Це було наступного дня. Вони йшли по тому ж коридору, і Вона вже знала наперед, як усе буде.

- Дякую, що ви були такими терплячими до мене, - сказав Він.

- Якби це не було мені потрібно, я б не була такою терплячою, - відповіла вона.

- Невже ви прийшли лише заради того, щоб віддати мені диск? - запитав він.

- Диск - то лише привід, - зізналася Вона.

Коли вони дійшли до того місця, де так несподівано зупинилися минулого вечора, Він замкнув двері на сходи, і Вона усе бачила і не заперечувала. І тоді Він обійняв її, і вони довго стояли так мовчки. Це було сильно, наче він тільки-но повернувся з війни. І це було кращим, що було між ними.

А потім він запропонував їй стати його коханкою. Просто тут. І не жаліючи ні себе, ні його, вона твердо, мало не по складах відповіла:

- Ні. Я цьо-го не хо-чу.

І він не став її змушувати повторювати.

Він не дав їй сказати більше ні слова. І коли вони вийшли за ворота парку, і їм було у різні боки, Вона зробила помилку. Вона не змогла залишити його.

- Я дійду з вами до метро, - сказала вона.


- 9 -

...Я думала, що це кінець моєї історії, але інтуїція підказує мені, що усе ще може змінити сенс і значення. Якщо жінка прагне душі, а чоловік - тіла, то це ще не означає, що вони не знайдуть ніякого компромісу у майбутньому. Ви сказали, що намагатиметесь усіма силами розбити мої ілюзорне ставлення до вас. Мушу запевнити, це вам не під силу. Є речі, які залежать лише від нас самих. І якщо я нічого не можу вдіяти, щоб залишитись у вашій пам'яті не лише як молода і красива жінка, то й вам не вдасться переконати мене, що ви - негідник...

* * *

...Життє, життє! Дякую тобі за цю химерну історію, за осінь, дощ і туман, у яких потонули усі слова і вціліли лише почуття. За те, що ти не дозволило називати це ніяк...

- 10 -

Був вечір, вона сиділа у напівпорожньому тролейбусі, і жовті плями світла ліхтарів розповзалися по мокрому склу. Усе здавалося нереальним і всі емоції та почуття втрачали свій первинний сенс. Вона їхала додому, де на неї чекав хлопець, який шалено ревнував і кривдив її. Який тішився, кидаючи їй в очі страшні грубі слова, які зачіпали її. Який підіймав на неї руку. Хлопець, яким вона колись захоплювалася, а зараз не могла бачити. І якого все ще не могла покинути лише тому, що ніяк не наважувалася промовити чотири страшні слова, які, знала, назавжди зруйнують його світ. 

І глибокої ночі, коли Вона вирішила не спати, їй раптом стало пронизливо боляче. Цей біль не в змозі були виплакати навіть її очі, то нудило щось глибоко всередині, у тому місці, де вона звикла ховати свої ілюзії. І тоді Вона ввімкнула настільну лампу і написала у своєму щоденнику: "Так, ви не розчарували мене... Мені навіть не образливо".

3 грудня 1996 року

Київ