Старший брат

СТАРШИЙ БРАТ


У цій жінці 150 жінок, і – який жах! - усі вони щирі...


Ми почали крутити з ним любов, коли хлопець, який вже бачив мене своєю нареченою, був дуже далеко. А він - на своє нещастя - був на той час вільний від будь-яких зобов'язань.

"Крутити любов" - звучить, звісно, не вельми гарно, але влучно. Здається, я завжди знала, що роблю це навмисне. Тому прошу сприймати мої недоречні одкровення без зайвих захоплень неіснуючою сміливістю оповідача - краще залиште плащаницю героя для більш вправних творців легенд.

Усе почалося на якомусь дурнуватому дні народження. Коли нудна обов'язково-урочиста частина була позаду, він запропонував: "Ходімо всі на вулицю!" І галаслива сп'яніла юрба посунула крізь місто на найкращу в світі альтанку, з якої видно найкраще в світі небо.

"Дитино-дитино, - журить моя змужніла іронія ту шістнадцятирічну мавпочку, - тобі, либонь кортіло перетворити на щось путнє цей пісний вечір. Ти ж бо й дня не могла прожити без чоловічих залицянь..." "Не слухай її, - радить моя безнадійно палка романтичність, - ви тоді були такі захоплені!"..

Ми справді опинились якось поруч в юрбі. Можливо, через те, що в нас двох не було своєї пари, а можливо це був якийсь надприродній потяг юності. І незабаром він вже говорив тільки для мене, я слухала тільки його, і все, що він робив навіть на публіку, стосувалися мене однієї.

Я трохи кривлю душею, коли кажу вам зараз, що тоді мені було байдуже, чию увагу привертати. Справді, він був не Ален Делон - кирпатий, трохи недоладний, надмірно  нервовий. Коли щось говорив, а говорив дуже швидко, то весь час щось крутив в руках, і в кав'ярні раз од разу або щось розбивав, або упускав чи перекидав, і користувався одеколоном, який вивертав назовні мої мізки. Але був розумний і цікавий, і я з ним відчувала себе розумною і цікавою.

Він любив співати - мав несильний глухий приємний голос і непоганий слух - а я, напевно, була занадто терплячою. Як би там було, але пісень він мені переспівав чимало. І чимало перечитав віршів. З ним я, власне, і полюбила поезію, яку до цього часу терпіти не могла, і навіть почала щось писати сама. Щодня пополудні ми зустрічалися у місті і йшли кудись пити каву - і було в цьому зустрічанні і в цій каві у перерві робочого дня щось потаємно-доросле і звабливе. І ми творили собі цивілізований світ посеред провінційного міста.

Це був перший рік, відколи я пішла працювати. Півдня я мусила вистукувати на машинці в редакції, а в другій половині зодягала ще завелику для мене роль журналіста. Світ лежав цілим переді мною, всі люди здавалися цікавими, справи - важливими, зусилля - вартими. Як легко жити, коли не маєш жодного уявлення про життя!

Увечері ми йшли в місто зустрічати знайомих - їх можна було здибати до півсотні - і, перебираючи ногами бруківку, жили у розмовах. Часто ми заходили до його улюбленої кав'ярі - він знав там усіх, від господаря до прибиральниці - і щовечора я поверталася додому з новим відкриттям.

"Де ж тут любов?" - запитає читач, і знизавши плечима, я й сама здивуюся, що в моїй розповіді це не прозвучало.

Добре, намагатимусь пояснити... Скажімо, я любила вигадувати його. Кава, робота, кава, - а вночі, сидячи за письмовим столом, я подумки малювала його собі - таким, як, здавалося, він остерігається являтися іншим. Люди сприймали його по-різному, загалом серйозно, але зі мною він був мрійником, і вперше в житті мене це не дратувало. Навпаки, мені це лестило. Я знала, що подобаюся йому, і мені це подобалося. Дуже подобалося.

Але було ще щось, чого я не могла збагнути. 

Перша спроба створити його метафоричний образ, втілена у меланхолійному п'ятистишші, не дістала його схвального відгуку. Тоді я зважилася показати йому всі свої творіння, і він пташечками позначив гарні речі - одну, дві, три...

Одного разу ми поверталися додому з іншого кутка міста - через озера, якесь жовте поле - і мені здалося, що все це колись вже було. Я розповіла йому свою недолугу теорію буття, і вона, здається, його захопила. Був чудовий вечір, і дивно було бачити жовте поле мало не в центрі тристап'ятдесяттисячного міста. І ця поезія, романтика, зірки, розмови напівнатяками призвели до того, що коло мого під'їзду, прощаючись, він поцілував мене.

Ні, я напевно погано описала все. Інакше, чи могли б ви припустити, навіть з огляду на існування мого справжнього серйозного коханого (про якого всі забули, але ні на мить не забувала сама!) - чи могли ви припустити, що цей поцілунок буде мені таким огидним? Впевнена, ви гадали, що шістнадцятирічна вередлива мавпочка тільки того й чекала. "Що ж, можливо, ви маєте рацію", - кажу я вам, щоб тільки не давати зайвого приводу для розумувань. Але тоді, потім, вдома, вночі, я палила, висунувшись у вікно своєї кімнати, не боячись бути впійманою батьками на місці злочину. Я була ладна на будь-що, аби перебити смак цього поцілунку, бо не цього, зовсім не цього я хотіла від нього. Я справді любила його, але як друга, не як коханого. І в цей момент зрозуміла це дуже чітко

На щастя, це скінчилося само собою. Ми й далі бачились, і все було, як раніш, і не слова не було сказано про те, що сталося - а, може, його стримувало те, що мій хлопець був його другом. І от одного вечора ми вчергове зібралися веселим гуртом у нього вдома, і знов я намагалася уявити собі, який він є насправді.

Компанія цього разу підібралася більш одухотворенна, ніж зазвичай - і була в ній одна дівчина з гітарою, яка співала своїх пісень. У мене навіть була касета з кількома її романсами, і колись він вихвалявся, що один з них присвячений йому.

Я вже знала цю пісню напам'ять і попросила дівчину з гітарою заспівати її.

Вона (коло неї сидів її хлопець - рудий і трохи пихатий) була якась хворобливо-серйозна, навіть незграбна. Та коли заспівала, якась тоскна туга зайшла мені в серце і зрадницьки засвербіли очі.

Вона співала: "Пам'ятаєш, як колись ти любив мене, і ми разом дивилися на зорі, які тільки й розуміли нас. І цілу ніч нам пахла матіола, і зорі в небі співали кришталеву пісню місяцеві... Минув час, у небі народилися нові сузір'я, але на землі розійшлися наші дороги. Ми можемо зустрітися десь випадково, погомоніти про се, про те - і розійтися, наче нічого й не було між нами. Але пам'ятаєш, колись ти любив мене?.."

Що це було, не знаю: вона була надзвичайна серйозна, і він теж - незворушно-спокійний, і коло неї спокійно сидів її рудий хлопець - і я, пам'ятаю, втекла на кухню, подалі від цього роздираючого душу спокою. І в цю мить повернувся додому Стас, його брат.

Він був на рік молодший від брата і на рік старший за мене. Високий, худорлявий, мужній і надзвичайно гарний. Через п'ять хвилин ми вже весело курили на балконі, він поглядав на мене своїми насмішкуватими очима і питав, що такого я знайшла у його братові-дивакові.

Потім ми кинули їх усіх і пішли у місто. Стас заступив брата у проводжанні до під'їзду, і мало не всю дорогу намагався випитати в мене, що ж я знайшла у його непримітному братові.

- Знаєш, який він неохайний! Ти б глянула за його ліжко: брудні шкарпетки, якісь журнали, книги. Він ніколи за собою не прибирає. Я інколи його за це вбити ладен, - розповідав він мені нові й нові подробиці спільного мешкання в одній кімнаті. - І взагалі, у тебе ж є твій… (він назвав ім’я).

Не пам'ятаю, чи довго ми так блукали (а додому страшенно не кортіло). Загалом ми йшли у напрямку мого помешкання, але якимись кружними шляхами, весь час збиваючись на манівці. Сідали мало не на кожну лаву, курили і говорили про те, що першим спадало на думку, - а потім знову йшли блукати, щоб хоч трохи вивітрився тютюновий дух...

Було вже, напевно, пів на першу ночі, коли ми напилися води з колонки і сіли на чергову лаву у прохідному дворику напроти мого будинку. Стало якось надзвичайно тихо, і може тому, що кінцева мета нашої прогулянки була так близько і ні мені, ні йому, не хотілося прощатися, а, може, все давно вже йшло до цього, з того самого дня, коли ми вперше побачилися. Але раптом наші руки, ніби випадково, торкнулися одна-одної кінчиками пальців і сплелися в потиску, спершу несміливо, а потім все впевненіше, пристрасніше... Це був ніби танець рук: усі відчуття, які досі вправно ховалися під усіма цими подряпинами, шрамами, таїлися в канавках зашкарублих долонь, вибухнули в один момент, і тільки руки могли ще витримати силу цієї пристрасті. А потім не витримали і вони: нас кинуло одне до одного, світ перевертався, ми шаленіли, вперше торкаючись одне-одного, вже не маючи змоги стримувати себе. І ось вже руки подалися в мандри по волоссю, шиї, по обличчю, вперше зі справжнім бажанням, що аж заломило зуби. Але все вже сталося, і коли, нарешті, наші вуста схопилися у поцілунку, було трохи шкода, що все вже позаду, і руки не втрималися довше.

Ти, Стасику, - посилаю тобі вітання через роки - з почуттям задоволеного чоловічого самолюбства запевнив мене, що - нарешті - віриш, що між мною і твоїм братом не було нічогісінько і не могло бути. А мені було байдуже, я відкрила для себе втіху справжнього чоловічого поцілунку (так, як ти, не цілував мене ніхто ні до, ні потім). Я хотіла тебе, я - серйозно - могла б віддатися тобі в ту мить прямо на лаві у дворі. Але ти виявився мудрішим, мій Стасику (ніколи тебе так не називала - тільки Стас - коротко і рішуче). Ти не задовольнив одразу наших бажань і розтягнув запал того вечора у довгу симфонію серпневого безумства. Не було більше кави, обідніх перерв - ми ховалися з тобою і сміялись, коли твій брат, розчарований, повертався від моєї порожньої домівки.

Ми любили торкатися одне-одного, ти любив викликати мене після роботи, і ми ходили якимись химерними вуличками, повними соковитих яблук та груш (ми наривали повну твою сумку) - твої очі сміялися - ми виходили за місто у вже обірваний садок, і ти вчив мене цілуватися.

Такий був Стас, і такою була я - ніколи б не повірила, якби хтось колись сказав. Усе було просто - я не вважала це зрадою - нас тягла одне до одного якась невідома сила, і ми обидва не могли і не хотіли опиратися їй.

"Це кохання?" - запитував у мене Стас, і певно, тому, що я відповідала: "Ні, це незабаром пройде", - кохання не лякало його, не загрожувало нічим серйозним. І все було легко і приємно, як ковток свіжого повітря.

Так, здогадливий читачу, ми розлучилися і зі Стасом. В останній вечір серпня коло традиційного вогнища на честь закінчення літа в одному з дворів по сусідству він зустрів дівчину, яка через кілька років стала його дружиною. Коли я все зрозуміла - не особливо переймалася: склала красивого вірша, коло якого його брат також поставив жирну пташечку. Стас щось сотворив у відповідь - потім він чимало присвятив їх своїй кралі - але це вже стосувалося мене щонайменше.

Як я вже сказала, пройшло кілька років, і одружився Стас, а місяцем пізніше одружився і його брат. Одружився не з тією дівчиною, яка співала тоді під гітару, а зовсім з іншою (вона теж співала, і теж під гітару, але не була ані такою неприродно-спокійною, ані хворобливо-серйозною).

Ту серйозну дівчину з гітарою я бачу раз на півроку - щоразу в неї новий кавалер (свого рудого пихатика вона давно кинула) - і щоразу мені все важче вичавити для неї бодай кілька слів...

Я майже не думала про цих людей до останнього часу. Наші шляхи розійшлися, в мене почалося нове цікаве життя в іншому місті, і вже зовсім інші люди становили таємницю для мене. Було так, неначе я сіла в човен і подалася у плавання, до нових обріїв, а вони залишилися на березі, де нічого не могло змінитися. І, може, я б і досі не згадала про все це, якби не розмова, яка сталася в одній компанії, куди я несподівано потрапила в один з приїздів додому. Це все були старі добрі знайомі, ми не бачилися тисячу років, і, начебто, вже не мали нічого спільного. Та в таких зустрічах часом криється магічна сила: кілька годин, і ось вже смак старого доброго портвейну воскресив інші, давно забуті відчуття, імена й історії. Несподівано розмова повернула на Стаса і його брата. Обидва не були в армії, і хтось з наших спільних знайомих здивувався, як це їм так вдалося. Тоді мені випало почути чимало нового.

Це було в старших класах школи. Стас (тоді я зрозуміла, що це був він) ні сіло ні впало погнався за однією однокласницею - це було після занять - і мало не притиснув коло самісіньких дверей помешкання. Дівчина встигла врятуватися в квартирі, а ввечері оголосила батькам, що її намагалися згвалтувати. Хоча насправді ця дівчинка давно вже дражнила Стаса (я все ще думала, що мова йде про нього), діставала й збиткувалася з нього, і він притиснув її до дверей від люті, а не від сексуальної жаги. Але вдарити не вдарив, стримався. Як би там було, а горе-гвалтівникові загрожувало виключення зі школи. І тоді батьки вирішили покласти його на обстеження до психлікарн - на прохання директора і про всяк випадок. 

- А він тоді дуже тісно дружив з Олькою з театрального гуртка. Вони там познайомилися, вона потім на фестивалі бардівському якесь місце здобула, знаєш її напевно, – кидає хтось.

Олька - це та серйозна дівчина з гітарою. Я киваю.

- А в неї бабуся працювала у психушці медсестрою. Її батьки дізналися про все, і заборонили їй мати з ним будь-які стосунки. І вона послухалася.   

- Неправда! - вихоплюється в мене, - Ніколи вони не зустрічалися...

Я й досі впевнена, що мова йде про Стаса.

Але мене ніхто не чує.

- Її мати подзвонила його матері і попросила, щоб він перестав бачитись з Олькою, щоб залишив її у спокої...

- Та дурниці! - сміюся я, - Ніколи Стас не бігав за Олькою, це якась маячня.

- А хто тут говорить про Стаса? - роздратовано перебиває оповідач. - Я про брата його розповідаю, про старшого.

- І що? - усміхається хтось не до речі. - Залишив він її, чи ні?

- А що йому залишалося? Її мати - це в десятому класі - водила в школу і після школи зустрічала!

- Та ні, що ти там мелеш? - втручається інший. - З неї мати просто взяла слово, що між ними нічого не буде. Вона кинула гурток. Кажуть, було, таблеток напилася. Відкачали. А потім цей рудий підвернувся. Пройшло...

- А він? – кліпаю я очима.

- А що він? Він і не знав нічого. Думав, пройшла любов в неї. Прийняв, як є. Це ж такі дитячі ще були почуття в них, все невинне.

- А що ж Стас? Чому він не був в армії? - запитую я, щоб тільки щось запитати.

- А йому і без психушки вистачило. Двічі струс мозку - бився багато свого часу...

... Спливли місяці по цій розмові, і переді мною, нарешті, складається сумна картинка з уламків минулого. Я знаю кінець цієї історії, і для мене вже немає секретів. Так, мій друже, не мене ти любив, не до мене промовляв, відкриваючи свій зоряний світ. Вона, дівчина з гітарою, серйозна і сувора, навмисне відрізавши собі зворотній шлях, злапавши рудого пиханя - ось хто справді кохав тебе колись - не я. І не мене ти шукав в мені, а когось подібного до неї. Та мені від цього не образливо. Тому що бриніло в тобі щось, щось заховане глибоко всередині - "пам'ятаєш, як ти любив мене"... І це зачаровувало мене і звеличувало тебе в моїх очах. І хотілося плакати, дивлячись на це.

Бо тільки одне-одного і любили ви колись, а потім не було вже нічого.

15 липня 1997 року 

Київ