Встреча без зонтика

ЗУСТРІЧ БЕЗ ПАРАСОЛЬКИ

Дійові особи:
Він
Лада
Аквілон*

І
Привіт!
В оголошенні було написано,що Ви працюєте на тому підприємстві, що розташоване коло парку.
Пишу без надії, але все ж...
Рік тому я блукала там, а коли повернулася додому, помітила, що загубила десь свою закоханість. Спершу навіть зраділа. Думала,
вільна, щаслива, незалежна така. Через кілька
днів усе зникло. Стало страшно, самотньо,
порожньо. Усвідомлення прийшло пізно ввечері.
Відчай пронизав мене своїм гострим півмісяцевим кинджалом.
Я швидко накинула плащ, руки тремтіли й не хотіли слухатись, шукаючи потрібний ключ, щоб замкнути двері.
Я бігла крізь ніч, шукала в листі, від блиску й світла вітрин воно єдине яскраво палало під ногами, і я падала навколішки, не боячись
обпектися, по лікті впускала руки в пекуче вогнище.
Моя шкіра ще довго потім була в блідо-рожевих опіках. Я кричала, кликала, дзвонила друзям,знайомим, питала, може, до них зайшла
погрітися вона.
Сльози? Ні такого не було. Я просто дуже бліда ходила, бліда й
тиха...
Всі, звичайно, співчували, але руками лише розводили. Мовляв, це не в наших силах.
То от я пишу, щоб спитати, може, ви її бачили десь. Вона худенька така, з великими очима й тонкими білими зап’ястями. А волосся я їй тоді
коротко підстригала, зараз, напевно, вже відросло.
Розумію, рік минув, але, якщо Вам щось відомо, напишіть мені.
Буду Вам вдячна.
Лада.

ІІ
Здрастуйте!
Пробачте, Вашої закоханості не знаходив.
Але з радістю поділився б своєю.
Тільки вона палити останнім часом почала. У Вас нема алергії на дим?
Буду чекати Вас у парку в суботу о 12 годині.

ІІІ
Ішов дощ. Він стояв коло брами й тримав у руках різнобарвний букет осіннього листя.
Краплі тихо шелестіли й ховалися серед жовтооких листочків.
Він трохи нервував.
До брами по сходах піднімалася дівчина. Він відразу зрозумів, що це вона. Бліда шатенка з дивними очима.
Лада непоспіхом, але дуже впевнено йтак, ніби
байдуже, підійшла до Нього:
-Ви слухали коли-небудь другий концерт Рахманінова?
-Ні,- чесно сказав Він.
Вони зайшли в парк.
-А що Вам подобається змузики?
-24 каприс Паганіні.
-Може, коли-небудь зіграю Вам його.
-Ви вмієте грати на скрипці?
-Ні, але хто заважає навчитись.
Вона не дивилася на Нього, лише в червоно-золоту далечінь.
Дерева обступили їх з усіх сторін, навкруги лише
холодна їх бентежність.
Вона йшла без парасольки, і ніжні крапельки сяяли в її каштановому волоссі. В Нього теж не було парасольки, тому Він запропонував їй свій шарф.
Лада вперше підвела на Нього свій погляд:
-В мене сірі очі з домішком суму. Сьогодні мені пасує тільки беж. А Ваш
шарф темно-синій.
-У мене карі очі, - знітившись, сказав Він.
-Не просто. З жаринками вечора.
-Як Ви побачили?
Вона не відповіла, лише звела свої очі вгору, на
розбурхане небо, кольору її очей.

. . .
У грудях наскрізно сяяла темна пустка.
Побілілі губи її тремтіли, вона нервово стискала в руці фужер.
Ватерлінія доходила до межі у всіх сенсах.
Декілька крапель вилилися на пальці, на її тонкі
білі пальці. Вона змигнула очима, жах стиснув її
вузькі беззахисні плечі, вона злякано відсахнулася
й кинула фужер. Той дзвінко розбився об підлогу.
«Кришталь,» - промайнуло в голові. Червоні
струмочки текли по руках. Пальці в крові. Пальці в
крові. Пальці...
На спідниці квітли багряні мальви.
«Мальви – криваві поцілунки...Що за думки?»
«Думки, думки, думки...» - підхопило тремтливе ехо.
Кров...
Думки...
Пальці...
Поцілунки...
Мальви...
Вона відчула м’який подих коло шиї.
-Ладо, ти надто несподівано пішла. Що з тобою? Може, зле?
Аквілон стояв коло неї. Блискучі чорні, ідеально вичищені черевики, ретельно випрасувані брюки зі стрілками,біла, під горло застібнута сорочка, сіра краватка –вуж, що звився на шиї, неперевершений піджак з червоно-золотим
підбоєм.
-В білому плащі з кривавим підбоєм
ввійшов великий прокуратор Іудеї, вершник...
-Що ти кажеш? –він скривився.
-...Понтій Пілат.
Вона підняла свою руку перед очима,
розчепіривши липкі, зарожевілі від вина пальці:
-В мене рука –білий тарантул. Дивися, білий тарантул впився кров’ю.
-Чи ти вином, - суворий погляд пропікав її наскрізь.
-Я не хмільна. Дивися, я не хмільна зовсім. В мене у серці мальви, на спідниці – поцілунки.. А де моє сонце? Де моє первоцвітне? –
вона вже не була спокійною. Закипали й пінилися
емоції.
-Кохана, воно, як завше, в твоїх очах. Тільки не сердься. Ходімо. Якщо хочеш –поїдемо додому.
-Нема його –вмерло! –розлючено крикнула вона й блиснула очима так, наче там
було не сонце, а Всесвітній вогонь. Потім підійшла до нього впритул і раптом шепотом швидко-швидко, наче скоромовкою, опустивши очі в підлогу, та поклавши руки на лацкани його піджака, почала говорити:
-Якби могла стати твоїм повітрям –сталаб. Аби дихав лишень мною. Поїла б тебе своєю любов’ю, чоло твоє б цілувала, горлицею б линула.
Під твоїми ногами земля розпечена розверзається, Аквілону, Персею, Аїде, Зевсе мій. Я кігтями собі вдушу вгризаюся, аби винищити або ті ревнощі, або тебе, триклятого чорноокого диявола. Годі мені перцем роз’ятрені порізи прянити.
Ти надто жадібно дихаєш! Ти мене вже всю вдихнув, і мало тобі.
Дихай. Я вже безсила.
Знаєш, у кого губи спраглі йспокусні? Не лякайся так. У вітру.
Я поїду на таксі й попрошу відкрити вікно. І він усю дорогу буде мене цілувати, цілувати...

Гучний стукіт підборів, і вона оминула його, наче
легка каравела обігнула важкий залізний танкер.
Він стояв непорушно, потім різко повернувся й
пішов у залу.
Вона поїхала.
У грудях наскрізно сяяла темна пустка.

ІV
-Дотліваюче сонце –
домішки суму...
-Ви любите сонце? –спитав Він,
хапаючись за будь-яку можливість тримати з нею нить розмови.
-Я? –здивувалась вона так, наче Він не йшов поряд весь цей час, а раптом з’явився нізвідкий оце спитав її несподівано, -ямовби Ікар.
-Обпеклися?
-Я була Вогнищем Галактик, я летіла до сонця, та воно розплавило мої тендітні крила.Вогнище Галактик виявилося прохолоднішим за
свіжий струмок.Вогнище Галактик було м’ятною водою з криниці.
-Ви більше не літаєте?
Вона глянула на Нього якось дуже по-дитячому
наївно й здивовано.
-Ні, - а відповідь прозвучала, як питання.

Дощ все тривав. Поряд привітно блищали вогні кав’ярень. Він запропонував зайти в якусь. Лада погодилася й зайшла внайближчу. Зупинилася перед дзеркалом, струшуючи дощові краплини з волосся. Він, зачарований, раптом глянув на себе й побачив розгублені свої очі та букет осіннього листя в
руці.
«На що перетворює нас час? Ми маріонетки в
його руках. Усього рік... Цей жарт його, певно,дуже вдалий», - посміхнувся своїм думкам.
Сказав:
-Пробачте, я дуже неуважний. Це Вам, - і
простягнув Ладі букет.
Вона зачудувалася:
-Це ж треба! Я й не помітила.. Дякую. Дякую Вам.
Потім знову подивилася в дзеркало й несподівана усмішка розквітла на її губах.

. . .
Посміхався Аквілон рідко.
Лада сміялася дзвінко й голосно. Він любив цей сміх. Скляний футляр, у
якому було сховано його серце, розбивався від її сміху, й
він посміхався:
-Викраду тебе, викраду! Будеш мені пісні співати.
-Вже ж викрав! Бачиш, сиджу в тебе на кухні, сміюся. Між іншим, де мої млинці?
-Спечеш –будуть.
-Брехун! І крадій!
Інколи вона була дуже щаслива поряд із ним.

V
-Що замовимо?
-Хочеться чогось незвичного.
-То так і скажімо!
Столик коло вікна. Ніжні кавові фіранки, напівпрозорі, крізь них можна було бачити вечоріюче місто, мерехтливі ліхтарі, сріблясто-вологий асфальт.У
кав’ярні запаморочливо пахло еклерами та справжньою, міцно завареною кавою.
Офіціантка, усміхнена та заклопотана, була вдягнена в просту сукенку в квіточках і білий фартух:
-Чого бажаєте?
-Чогось надзвичайного.
-Еклерів, - сказала Лада.
-Хіба це незвично? –здійняв він брови.
-Вічність не їла еклерів.
-І дві кави, - додав він, розвівши руками.
Коли офіціантка пішла, Лада спитала:
-Ви десь подорожували?
-Так. Я рік провів у горах, але про це довго розповідати.
Вона кивнула. Щось раптово дуже сильно її засмутило.
Принесли каву.
Лада була десь далеко.
Він мовчав.

. . .
Аквілон не визнавав любові.
Кохання вважав особливою формою прирученості й, будучи непокірним у
своїй глибинній сутності, відрікався від власних почуттів.
Душа його була прострілена.
Звідки з’явилася ця зяюча пустка не знав ніхто, але вона була. Жахлива й невиліковна, непоправна.
Душу варто латать почуттями, але він туго зашнуровував її стриманістю, й лише вночі послаблював плетіння.
І тоді крізь пустку свищав вітер, і
видиралися скупі німі ридання. Лада обнімала його, гладила
волосся. Шепотіла щось про лабіринт, про те що він сам собі й Мінотавр, і Тесей. Брала його долоні, цілувала. І все казала, казала про нить,
про вказаний шлях, про порятунок. І глибокий цей її, приглушений ніччю голос, був йому колисковою.
Він заспокоювався, засинав.
А зранку казав, що з його долоней проросли троянди.
Хижий.. Напівприручений.. Він був незакоханий. Дивакуватий.
Своюкоштовну незалежність беріг.
Не вмів кохати.
Не прагнув навчитись.
Був один. Катував себе своєю незалежністю.
Очима Ладу свердлив, інших очима прострілював.
Вірші присвячував незнайомкам, Ладі жодного.
Хоча всі до єдиного були про неї і для неї.
-Ти кохаєш? –питала вона в нього, а зорі пильно дивилися, слідкували за ним.
-Мене цьому не навчили.
Лада заглядала йому в очі.
-Хто ж навчав жорстокості, Аквілоне?
Скули його напружувались:
-Ти не Орітія*.
-Я не Орітія. Я –берегиня. Я –Лада, -казала вона твердо йсумно.
Аквілон торкався її щоки, повертав голову й цілував у губи, безсоромно, припиняючи будь-який спір.
-Буду звати коханою, милою, любкою. Обізвешся?
-Хижаче!

Далі щось пішло не так.
З ним стало зовсім важко. Лабіринт дедалі ставав непрогляднішим, рятувальна нить висковзнула крізь його пальці. Знаходитись поряд було нестерпно. Страчували один одного й самих себе ревнощами, неприродні, дикі стосунки. Наодинці з собою Лада зходила з розуму. До тями повертали короткі хвилини миру. Але й вони були наповнені тяжкою свинцевою
печаллю.
-Ми п’ємо ці хвилини, але ними не
нап’єшся, - шепотіла Лада.
 
VI
З магнітофону почулася пристрасна й болюча циганська пісня. То була пісня Ради, «Червоне яблуко».
Він свердлив її поглядом чорних очей. Між ними росла якась незрозуміла напруга. Чи-то від того, що Лада завжди тікала від нього у свої думки, чи-то через його наполегливе бажання повернути її до спільного «зараз».
Пісня лилася, сповнена відчаю та якогось невимовного болю, тривогий,разом із тим, впевненої непорушної рішучості.

. . .
Стояв п’янкий і міцно по-французьки закосичений вересень. Сонце єзуїтськи пахло яблуками. Яблука спокусно пахли осінню. Осіньримувала прохолодні вітри.
А він був Аквілоном.
Хижий і суворий, він ішов і правою рукою гладив вітер, ніби прирученого звіра.
Оточений протягами й холодом, наче власними
бурштиновоокими вовками, він тримав їх на привязі, будь-якої хвилини готових до атаки. Весь наїжачений і ворожий.
Темні, наче відьомське зілля очі, гострі їх свердла, сталеві нерви й напружені мязи, каштанове волосся. Неперевершено вичищені черевики, чорна футболка, широкі чорні брюки.Він прямував до Лади впевнено, по-військовому
карбуючи тверді кроки. Так, ніби давно знав її, ніби метою його сьогоднішньої прогулянки було побачення з нею.
-Я хочу мовчати з Вами.
Він зупинився перед яскраво-зеленою лавкою, на якій сиділа, втомлена вечірніми думками Лада. І щось було таке владне в його голосі, в його
поставі, в тому, як він твердо стояв перед нею, так, ніби вріс всім своїм корінням глибоко крізь асфальт у вогку землю. Вона мовчки посунулася,
аби він сів поряд.
Так і просиділи непорушно годину.
Лада була в легкій літній сукні тепло-жовтого
кольору й м’якій трикотажній кофтинці. Волосся її було зібране
на маківці блакитним метеликом. На потилиці кучерявилися темні
прядки. Вона знала, що буде дощ і що цей дивний чоловік, що сидів, мов мармурова статуя невдовзі дізнається, що її шкіра пахне виноградом, а губи терпкі на смак. Вона помітила його здалеку, йлишень зустрівшись
поглядом, усе зрозуміла.
Він поклав свою руку на її. Рука була дуже тепла. Вона злегка стиснула його пальці.
-Змерзла?
Вона заперечливо похитала головою, потім пильно на нього подивилася своїми замріяними сірими, наче осіннє небо, очима й спитала:
-Хто ти?
-Хіба хтось може сказати про себе напевно, хто він?
-Хтось –ні, а ти?
Він знизав плечима. Погляд і голос його пом’якшився, в схиленій голові вгадувалася незбагненна ніжність.
-І я не знаю.
-Буду звати тебе Аквілоном. Ти привів до мене вітри.
-А ти –Орітія?
-Я –Лада.
Він посміхнувся:
-Дуже приємно.
Перехрещені погляди, світлі й здивовані від неочікуваного щастя, іскрилися. Перехрещені руки завмерли в обопільних обіймах.

VII
Вони вийшли назовні.
Листя летіло золотими блискавицями, вітер захоплював у свій небезпечний коловорот.
А вони стояли всамому центрі цієї жахливої воронки.
Навколо все вирувало, свищало. Дощові краплі не встигали долетіти до землі, як їх вволікало в цей рух, і вони стояли, охоплені таким собі дощовим обручем, а він блищав, майорів червоно-жовтим так революційно і вужчав, вужчав, вужчав.
Це було видовищно й страшно.
Але люди не помічали цього, вони спішили втекти від негоди, сховатися в запашних кав’ярнях, затишних кафе.
А Лада стояла непорушно. Вона дивилася на обруч, що стискав їх, так пильно, здивовано, але не налякано.
Потім вона відчула, як Він пригорнув її до себе, й рукою заслонив стихію від її погляду. Так вони стояли довго. Лада не знала, що відбувається: може, їх вже поглинула та страшна воронка.
Раптом усе всередині в неї похолодшало й перевернулося. Вона підняла голову. Ладині очі зустрілись з Аквілоновими.
-А ти-таки Орітія...
Сміх задзвенів щасливими дощовими краплями.
Воронки не було, вона розсипалася іскрами, намистинками покотилася по вулиці. Сміх і щасливі сльози стишувалися поцілунками...

VIII
Ішов дощ. Аквілон стояв коло брами й тримав у руках різнобарвний букет осіннього листя.
Краплі тихо шелестіли й ховалися серед жовтооких листочків.
Він трохи нервував.
До брами по сходах піднімаласяЛада. Він відразу зрозумів, що це вона. Бліда шатенка з дивними очима.
Аквілон не бачив її більше року.
Лада непоспіхом, але дуже впевнено й
так, ніби байдуже, підійшла до нього:
-Ви слухали коли-небудь другий концерт
Рахманінова?...

IX


______________
*Аквілон - у римській міфології – бог вітрів.

*Орітія – дочка Ерехтея, дружина Аквілона. За легендою суворий бог, пролітаючи над Аттикою, побачив Орітію та шалено в неї закохався. Та прекрасна дівчина ніяк не погоджувалася стати його дружиною, її лякала
несамовитість бога. Тоді Аквілон викрав дівчину. Вона народила йому чудових воїнів-синів. Обидва мали могутні крила, як їх безсмертний батько.