А наші весни трохи запізнились,
Були ми вже чиїсь, вже не свої...
Та всеодно теплом своїм зігріли,
І стали повні маже до країв.
Про нас не знав ніхто, і навіть зорі.
Весь світ не знав що в нас у голові.
Сплітались й розплітались наші долі,
Гадали ми: чи рідні, чи чужі.
Ти не сказав. що я тобі потрібна,
" Тепер твоя!" я не кричала вслід.
Що далі - звідси ще не видно,
І все ж таки, ми залишили слід...
Марево
© Copyright: Миэль Адо, 2016
Свидетельство о публикации №216061402117
Свидетельство о публикации №216061402117
Рецензии