Вона востанн вiдвiдала кладовище...

Вона востаннє відвідала кладовище, відпустивши подумки тих, за ким довго сумувала! Відформатувавши пріоритети, котрі нещодавно здавалися такими важливими й позачерговими, вона вирішила поїхати з місць, де поховані її близькі, обірвавши останню павутину минулого. Зробити перший крок, невпевнено, обережно, тремтливо, неначе наново вчитися ходити в місці, котре колись її зачарувало - Львові. Відремонтувати якесь занедбане приміщення й відкрити там кав'ярню, в якій вона поєднає стародавні традиції з сучасністю, в якій створить атмосферу затишку й любові, в котру закохаються випадкові гості й будуть завжди туди повертатися. А вона з радістю буде їх зустрічати, таких вже рідних, близьких. В неї самої з'являться місця з особливою атмосферою, оповитою досконалістю, природністю, в контури котрих вона закохається й більше не буде порівнювати з тими, які вона колись переступила за велінням душі, щоб зняти біль спогадів становлення її як особистості.
Тут вона нарешті сподівається знайти своє щастя, уникаючи особливих запитів, котрі вже колись зруйнували здавалося міцну сім'ю. Зараз все буде по-іншому, вона зрозуміла всю цінність тих крихких миттєвостей, з котрих складаються відносини, які запалюють погляд й підхоплюють, обережно та ніжно ведучи до світанку. Вона вже сама собі берегиня з достатньою мудрістю, щоб більше вже нічого не втрачати й ні про що не жалкувати. Простеливши рушник коло вежі, вона обома ногами стрибнула на нього й з посмішкою пішла не обертаючись, залишивши на ньому минуле...