Сказка о Звездном мальчике

КАЗКА ПРО ЗОРЯНОГО ХЛОПЧИКА

Жив якось на світі великий актор, і коли він народився, його мати побачила уві сні "Джоконду" Леонардо да Вінчі, і назвала сина Леонардо. У ніч, коли він народився, над його маленьким будиночком, у N-таун, засяяла нова зірка.

- Зі, - сказав їй батько Небосхил, - ти моя нова дитина, але доля твоя буде інакшою, ніж у твоїх сестер. Весело ти сяятимеш в колі інших зірок, і бачитимеш все, що робиться на Заході і Сході, Півночі і Півдні. Мільйони людей дивитимуться на тебе з маленької зеленої кульки, що бовтається між розпеченим пихатим Сонцем та величним мовчазним Юпітером. І той, хто в цю ніч побачить тебе першим, здобуде пошану і славу, як і ти, моя маленька Зі, - зітхнув батько Небосхил, і поспішив до інших своїх дітей.

І Зі залишилася сама на своїй ділянці небосхилового королівства - всі її сестри були далеко, і тому не могли поговорити з нею. Сумно мерехтіли вони, надсилаючи вітання Зі, і вона сяяла радістю, бо не могла випромінювати нічого, крім радості.

А на великій орбітальній обсерваторії в цю ніч чутливі прилади зафіксували зміни в космічному просторі, і передали сигнал на Землю. І на Землі молодий астроном подивився на небосхил і засміявся щасливим сміхом.

- Нова зірка, нова зірка! - плескав він у долоні. - Я перший побачив її, я стану поважним і відомим астрономом, і моє ім'я впишуть до Великої зіркової книги, разом з іменем моєї зірки.

"Тільки яке б ім'я їй дати, - подумав молодий астроном, коли минув перший шал радощів. - За Великим зоряним каталогом це буде зірка номер мільйон сто двадцять тисяч триста дев'яносто сім в секторі Омега Великого зоряного кола. Я назву її на честь моєї коханої - Тарантіна".

І радісний, він звернувся до зірки:

- Чуєш мене, Тарантіно!

Але Зі нічого не відповіла молодому зухвалому астрономові - вона була ще зовсім немовля і навіть не усвідомлювала, що говорив їй батько Небосхил і про що шепотіли їй сестри-зірки. Вона була наймолодша на небі, і мусила чекати, поки не вдарить Великий Зоряний годинник, щоб усвідомити все, що колись чула і бачила.

І коли, нарешті, вдарив Великий Зоряний годинник, вона побачила перед собою маленькі дитячі очі кольору волошкового поля, і усвідомила те, що сказав їй батько Небосхил.

- Отже, я найвеселіша зірка в цій частині Галактики, - засяяла вона весело. - Я бачитиму все, що робиться на Заході і Сході, Півночі і Півдні. І я зроблю щасливим та славним того малюка з волошковими очима, що народився в одну ніч зі мною на тій дивній зеленій кульці, що гойдається між пекучим Сонцем та величним суворим Юпітером.

І Зі послала свій великий повітряний поцілунок маленькому хлопчикові, що саме дивився у вікно з маленької хатки в N-таун.

- Зі, - сказав він своє перше слово, - і мати та бабуся схопили його на руки і почали благати, щоб маленький Лео сказав ще щось.

З того часу Великий Зоряний годинник відбив двадцять три рази. Двадцять три мільйона зірок встигли народитися за той час на небі, і батько Небосхил розповів кожній її долю, але не зітхав ніколи так сумно, як від згадки про свою крихітку Зі.

"Вона така весела і така молода, - думав батько, відклавши Великий зоряний сувій, де було записано долю кожного небесного каганця. - Але ні я, ні мати Галактика не можемо врятувати її від власного майбутнього".

І батько Небосхил вкривався серпанком печалі. Тоді на маленькій зеленій кульці, що оберталася між нещадним палаючим Сонцем і величаво-спокійним Юпітером, далеко від рідного N-таун у строкатому Голівуді великий актор Леонардо, що у свої молоді роки став славетним та популярним, дивився на небо і тужив за своїм безтурботним дитинством.

Так, колись вони з матір'ю та бабусею навіть бідували, і часто Леонардо залишався без чашки молока та улюбленої макової булочки на вечерю. Тоді мати читала йому казки - про далекі країни, де живуть прекрасні дівчатка з очима, як зоряне небо; про підступних тролів, що зачиняються в гірських печерах та кують там золотий ланцюг; про чарівні квіти, що виростають раз на рік місячної липневої ночі і роблять невидимим того, хто вдихне їхній аромат; про відважних покорителів морських глибин, що можуть дістати будь-яку перлину зі скарбниці самого підводного царя...

Лише одну казку не читала мати маленькому Лео - історію про Таємницю великого Зоряного сувою, де записані долі всіх небесних світил - оскільки останні сторінки книги було вирвано чиєюсь нечуйною рукою.

І Лео, дивлячись на туманний, як сльоза, серпанок, згадував, як вони з друзями їздили на рибалку на N-таунські озера на червоному старенькому джипові його батька-перекотиполя. Як виблискувала проти сонця риба, як безпорадно хапала ротом повітря і як засинала вночі у цеберці, куди, як в люстерко, дивилися з неба зорі. Згадував Лео, як весело проводив час, допоки був маленьким невідомим хлопчиком, аж доки батько-перекотиполе не відвіз його в своєму старенькому червоному джипові на велику гамірну кіностудію, куди він потім щоразу тікав з занять, аж поки його не побачив справжній Великий режисер у зеленому кашкеті і чорних сонцезахисних окулярах з круглими скельцями.

- Хлопче, ти те, що нам треба! - сказав він. - Тільки будеш працювати до сьомого поту.

І Лео працював до сьомого поту, а потім вмивався водою, що вже не пахала ані рибою, ані зірками, - і йшов працювати далі. І працював далі, до чотирнадцятого поту, і знову працював...

 - Ти народився під щасливою зіркою, хлопче! - сказав другий справжній Великий режисер в помаранчовому кашкеті та синіх сонцезахисних окулярах з прямокутними скельцями. - Беру тебе до себе, але працюватимеш, доки не забудеш, хто ти і звідки.

І Лео працював, і забував свій N-таун, і бабусю, і матусю з її казками, працював, і не пам'ятав, що він робив вчора, позавчора і рік тому. Працював, і не знав, як називається країна, де він живе, який нині рік, і як зветься зелена маленька кулька, яка тримає на собі все, що його оточує...

- Непогано, - почухав неголене підборіддя третій справжній Великий режисер у білому кашкеті і в прозорих квадратних окулярах в металевій оправі. - Бачу, цей хлопець вміє працювати...

- Ти станеш славетним, відомим, тебе кохатимуть всі жінки на землі, а всі чоловіки кортітимуть бути схожими на тебе. Ти станеш найбагатшим молодим актором усіх часів, і тебе зустрічатимуть, як друга, у кожній оселі, - говорив він. - Але ти повинен працювати так, щоб забути своє ім'я.

І Лео працював. День і ніч він не знав відпочинку, уві сні він бачив не рідний N-таун, а бородаті обличчя операторів та метушливі постаті асистентів, шалені очі статистів та рухливі руки гримерів. І ніколи не полишав його погляд з-під білого кашкета крізь прозорі квадратні окуляри.

- Лео! - гукнув його одного разу цей погляд.

- Що? - відізвався Лео.

- Ти ще недостатньо працюєш, адже ти ще не забув свого імені, - відповів режисер.

І ще більше працював Лео, і не снилися йому ні очі, ні руки, ні голоси - мертвий падав він на своє ліжко, щоб через кілька годин підвестись і знов ставати до роботи. І навіть місяць, що сумно дивився у вікно, не міг його розбудити.

- Леонардо! - покликав його режисер вдруге.

Не одразу відповів Лео, не одразу зрозумів, що кличе його режисер, але озвався вдруге.

- Мало працюєш, - сказав режисер. - Ти ще пам'ятаєш, як тебе звати.

І ще з більшим завзяттям взявся Лео за роботу - не їв і майже не спав, і вже не впізнавав нікого, навіть свій відбиток у люстерці, звідки дивився на нього чужий незнайомий хлопець.

- Гей, Лео! - гукнув його втретє режисер.

Але Лео не відповів йому, він забув своє ім'я і все своє життя - він настільки заглибився у свою роль, що озивався тепер лише на ім'я свого героя, мислив, як його герой, і відчував все, як його молодий герой.

- Добре, Лео, - сказав режисер, - ти справді добре попрацював. Тепер у тебе буде і відомість, і гроші, і слава.

«Хто такий Лео? - подумав Лео. - Цей бородань в окулярах торочить мені про славу, але я відчуваю, що забув щось важливе».

І він відчайдушно намагався пригадати своє життя, а тим часом на його особистий рахунок в банку текли золоті доларові ріки; з усіх кінців земної кулі приходили мішки листів від дівчаток, які запевняли, що кохають його; чоловіки і жінки з камерами, диктофонами, фотоапаратами не залишали його ні на мить у спокої, і навіть коли він спав, спеціальні пристрої фіксували шум його дихання.

Одного разу, стоячи на своєму балконі, він почув тихий дзвін, ніби срібляста форель, яку вони ловили з батьком (він згадав і про батька, і про матусю, і про старий червоний джип, але все ще не міг згадати своє ім'я), ніби срібляста форель б'ється у повному зірок цеберці. Це був тихий дзвоник, тоненький сміх, що йшов з-за хмар, що висіли над його будинком.

І коли вітер розігнав хмари, він побачив самотню маленьку зірку, що весело дивилася на нього з небосхилу.

- Зі! - скрикнув він радісно, сам не знаючи чому.

- Леонардо! - почулося у відповідь.

- Чому ти звеш мене так? - запитав Лео.

- А хіба не так звуть тебе інші, зоряний Лео? - продзеленчала зірка.

- Так, - відповів Лео. - Але це ім'я нічого не говорить мені, я ношу його, як піджак чи окуляри. Воно не гірше за інші, але і не краще. Та мені дивно, що ти знаєш його, дивна зірко, що говорить як людина, хоч я і підозрюю в цьому якийсь невідомий прихований трюк.

- Ні, - відповіла Зі, - ніякого шахрайства тут немає, я справжня зірка. До того ж, зірка твоєї долі. Те, що я заговорила, дивно для мене самої - і це, здається, не віщує мені нічого доброго.

- Мила Зі, - став благати Лео, - якщо ти справді зірка моєї долі, поверни мені пам'ять, щоб я згадав своє ім'я і не був більше таким нещасним.

- Добре, Лео, - сказала Зі, - але за це тобі доведеться заплатити велику ціну. Я поверну тобі ім'я, але ти не отримаєш всієї належної тобі слави, любові та багатства. Ти завжди пам'ятатимеш, хто ти і звідки, тому ніколи не станеш найславетнішим актором, бо завжди тобі заважатимуть нормальні людські бажання, а спогади і згадки забиватимуть тобі голову, і не зможеш ти вповні віддатися грі кіно і цьому строкатому світові, де ти нині живеш.

- Добре, я готовий заплатити таку ціну, - сказав Лео, посміхаючись.

- Я знала, - сказала Зі вже не так весело. - Але ще одну ціну ти мусиш заплатити за те, що згадаєш своє ім'я.

- Говори, - сказав Лео.

- Якщо ти повернеш собі самого себе, то ніколи не зможеш зустріти своєї єдиної дівчини, і нікого не зможеш покохати. Ти завжди пам'ятатимеш, хто ти і звідки, і мільйони дівчат палатимуть коханням до тебе, але жодній з них ти не віддаси свого серця, оскільки не віритимеш у їхню щирість. І буде серед цих дівчат одна, яку ти відчуватимеш своєю душею, - але твій розум і здоровий глузд опиратимуться волі серця і переможуть його. І відчуватимеш ти, що поруч пройшло щось невідомо-прекрасне, але не зможеш його ані втримати, ані усвідомити.

Замислився Лео, і сумно дивилася на нього з неба Зі.

- Гаразд, я готовий до цього, - промовив він нарешті. - Нехай я ніколи не зустріну своєї єдиної коханої, та я однаково не зустріну її, якщо не знатиму, хто я насправді.

- Тоді, - повеселішала Зірка, - третє завдання буде зовсім нескладним. Одного разу, зовсім скоро, ти зробиш відкриття, яке примусить тебе плакати, неначе дівчину, п'ять днів і п'ять ночей. Вперше і востаннє в житті ти шкодуватимеш, що вчинив так, а не інакше, але буде вже пізно щось виправити...

- Хай буде по-твоєму, - сказав Лео і закрив втомлені очі. Він був готовий віддати все, що завгодно, щоб лишень повернутися до самого себе.

- Отже, так і буде, - продзвеніла Зі. - Прощавай, мій коханий зоряний Лео! Лягай спати і ні про що не турбуйся.

І Зі розтанула у ранковому серпанку.

І Лео ліг спати, і проспав три дні і три ночі. А коли прокинувся, то дізнався, що Велику золоту зоряну гілку виборов інший актор, що його особистий рейтинг впав вдвічі і вдвічі скоротилися прибуткові надходження.

- Ну й добре, - подумав він, - але я здобув своє ім'я.

І від щастя він забув про інші речі, про які казала йому Зі. Він хотів побачити її, але небо було повите печальним, як сльоза, серпанком, і Зі не було видно. І тоді Лео усвідомив, що знов може сумно дивиться у небо і тужити за своїм безтурботним дитинством, і зрадів з цього.

"Чи не ця це туга, про яку розповідала Зі, - думав він. - Але ж я не плачу, як дівчина, і мені немає, про що шкодувати".

А тим часом далеко від Голівуду та N-таун, по той бік зеленої кульки, що зухвало крутилася між променистим Сонцем та незворушним неквапливим Юпітером, жила дівчина, яка, як і інші, теж інколи думала про Леонардо. У дівчини був свій дім і свій маленький садочок на балконі, і коли вона поливала квіти, то розповідала їм різні казки. Вона розповіла їм уже чимало казок - і про працьовитих мурашок, що будують великі замки у затінку столітніх дубів; і про черешневу кісточку, що виросла у чарівне дерево у в'язниці, де сидів молодий гарний принц, з гілки якої він зробив чарівний ключик, що відкрив всі замки і випустив його на волю; і про маленьку паперову жабку, що мріяла побачити африканського слона Лінопупу розповіла дівчина квітам, які завжди слухали її, не перебиваючи. Лише одну історію не розповідала вона квітам - історію про Зоряного хлопчика, що забув своє ім'я, бо була це дуже печальна історія.

- Я завжди плачу, - зітхала дівчина, коли квіти засинали і вона лишалася сама на своєму балконі, - коли згадую цю сумну історію.

І дівчина шукала очима у небі зірку Зі, але зірок було дуже багато, і важко було зрозуміти, хто з них сміється, а хто сумує.

І ось надійшов час, коли зоряний хлопчик Леонардо отримав поштою невеличкий конверт. Не було на ньому ані зворотної адреси, ані імені відправника, лише штамп якоїсь невідомої країни, яка лежала по інший бік земної кулі.

«Дивно», - подумав Леонардо, і відкрив конверта.

Всередині лежала єдина зів'яла квітка, яка, проте, чудово пахла і була дивовижного надприродного кольору.

"Це якась рідкісна квітка, - подумав Лео, - і той, хто її мені надіслав, напевно, по-справжньому любить мене".

І він поклав квітку на свій столик коло ліжка.

І три дні й три ночі тисло серце Леонардо, адже він відчував, що квітка, яку йому подарували, належала колись дівчині, яку б він міг покохати. Але він не знав, де шукати цю дівчину, і тужив, знаючи, що вони ніколи з нею не зустрінуться.

І на четверту ніч його розум сказав йому: "Годі, Лео, викинь на смітник цю засохлу квітку, інакше зжере тебе печаль і потуманіють твої прекрасні блакитні очі".

І зважився Леонардо, і збирався вже пожбурити у вікно нещасну квітку, але озвалася вона до нього тоненьким голосом.

- Не вбивай мене, Лео, - сказала квітка благально, - коли на небі зійде палаюча медуза-Сонце, я сама розсиплюсь на прозорий духмяний пилок. А поки є час, вислухай мою історію.

- Гаразд, - сказав Лео, - я слухаю тебе, дивовижна квітко.

- Далеко, на іншому боці земної кулі, - почала квітка, - в країні, де найжовтіші в світі лани й найблакитніше в світі небо, мешкала я колись вкупі з моїми красунями-сестрами. Працьовиті бджілки прилітали до нас щоранку, щодня з нами грався лагідний вітерець, а щовечора нам розповідала чарівні казки дівчина, що виходила поливати нас з великої сріблястої лійки. Багато казок розповіла вона нам - і про задумливу вербичку, що була колись красунею-царівною; і про хоробру ластівку, що злетіла за хмари, щоб покликати дощ; і про песика-бурмотунчика, з яким ніхто не хотів бавитись, і який врятував від хитрої лисиці маленьке курча...

- Так це ж казки, що їх розповідала мені моя матуся, коли я був маленький, і лягаючи спати, мріяв про склянку молока і солодку булочку з маком, - зрадів Леонардо.

- Можливо, але не перебивай мене, - попросила квітка. - Часу до ранку залишилося небагато.

- І от одного вечора , - вела квітка далі, - я прокинулася від того, що щось солоне впало на мої пелюстки. "Я завжди плачу, - сказала дівчина, - коли згадую цю сумну історію", - почула я.

- І я стала благати дівчину, щоб вона розповіла мені про цього хлопчика, через якого вона так сумує.

"Добре, - сказала дівчина, - тільки пообіцяй, що ти не забудеш ані слова з цієї історії, адже треба, щоб хтось розповів її хлопцеві, що живе по той бік земної кулі. І оскільки ми з ним ніколи не побачимось, то це мусиш зробити ти".

- І я погодилась, - продовжувала квітка. - І ось, що розповіла мені дівчина.

"Якось на землі народився Зоряний хлопчик. Ніхто не знав про це, крім однієї маленької зірки на небі, що народилася одночасно з ним і не вміла робити нічого іншого, аніж радіти життю. Коли вона народилася, її батько Небосхил розгорнув Великий Зоряний сувій і звів докупи суворі брови. "Мила моя доню, - спохмурнів він, - ось яка доля чекає на тебе. Весело ти сяятимеш, допоки Великий зоряний годинник не проб'є двадцять три рази, і не стане великим і славетним земний зоряний хлопчик, що народився водночас з тобою на маленькій зеленій планеті, що безтурботно обертається між пишним яскравим Сонцем та всесильним безжальним Юпітером. Та горе нам, - та слава, багатство та пошана, яку принесе йому твоє покровительство, не зможуть замінити йому його справжнього імені. І відповіси ти йому людським голосом - мільйони печальних дзвоників відчуватимуться у веселих твоїх словах - і пристане він на твої умови, і зробиш ти його нещасливішим за будь-яку земну істоту, оскільки не знайде він ніколи ані остаточного спокою, ані повного задоволення".

- Що було далі? - спитав Леонардо, і чомусь тремтів його голос.

- І батько Небосхил звернувся разом із матір'ю Галактикою до Великого зоряного годинника, щоб той - раз у мільярд років - змінив те, що записано у Великому Зоряному сувої.

"Ми не можемо, - сказали вони, - бачити, як каратиме себе наша весела дитина ще мільйон років, за те, що колись заподіяла горе якомусь земному, хай і зоряному, хлопчиськові..."

"Добре, - вирішив Великий зоряний годинник. - Але щоб змінилася воля Великого Зоряного сувою, ваша дитина мусить згаснути у вечір, коли на маленькій зеленій кулі, що кружляє між Сонцем та Юпітером, розвіється на духмяний пилок маленька запашна квітка. Тоді і ваша кохана донька розсиплеться срібним пилом між сестрами-зорями, і назвуть люди той пил Туманністю Зі".

Так сказала маленька відважна квітка, і розсипалася в руках Лео на духмяний прозорий пилок.

І одночасно над головою Лео згасла одна зірка - тільки сріблястий пил залишився по ній на небі. І розрюмсався Лео, як останнє дівча, і плакав п'ять днів і п'ять ночей, почуваючи себе надзвичайно самотнім без Зі та без дивовижної мужньої квітки, яку встиг він впустити у своє серце в цю ніч.

13 06 1998 р.

Київ