Вона кожного вечора молилася...

Остання надія - діалог з Богом. Вона кожного вечора молилася і їй ставало трохи легше. Вона не відчувала образ, тому що усвідомлювала, вміння пробачати - не демонстрація слабкості, а розуміння того, що ми не ідеальні. Вона не ділила людей на своїх та чужих, на бідних та багатих. Для неї кожен був особистістю, у котрої можна підкреслити щось особливе, те що інші й не помітять, а вона те відчувала. Вона ніколи не засуджувала чиєсь минуле, тому що ніколи не була впевнена у своєму майбутньому. Хоча сучасність її жахала, тому що в суспільстві, яке загнано на край прірви, поступово атрофуються людські цінності й вчинки, які вражають своєю жорстокістю та безглуздям, людей дивують й обурюють все менше.
Та це наслідки тих умов життя: не живуть, а виживають, не працюють, а рабують - платять немов ледарям. Ввімкнувши уяву, вона подумки намалювала дві величезні шальки терезів, з одного боку вони були заповнені пшеницею, з іншого – золотом. Звісно ж з точки зору логіки вага однакова, але з різних сторін огляду здається, що один бік переважує інший. То все буде залежати від кожного, хто зацікавиться та зверне увагу на ті терези. І що кожному припаде до душі, які відносини: побудовані на комерції чи на людяності. Вона все ще намагається донести до людей, які не помічають тої краси, котра зовсім поруч, що потрібно цінувати кожну мить, адже людині не судилося знати, коли саме згасне її свічка... А її впевненість, що люди нарешті схаменуться, згасне лише одночасно з тою свічкою…