Нарис. Проблемний. Нарис ц ною в життя

Я сьогодні не дуже коректно пам'ятаю , що ж таке, до біса , той проблемний нарис... Тільки знаю, що викладач дуже засмучується, коли ми пишемо тільки для того, щоб (як казала моя мама) - на, й не гавкай...
Так от. Проблемний...
Проблема є... Ціною в життя... Я не розумію як те життя повинно проходити. Я прокидаюсь. П’ю каву. Роблю роботу. Так не помилилась. Я роблю роботу. Бо якби я її виконувала, то мала б більше задоволення та наснаги до її виконання.... Тому я роблю роботу... Йду до дому... Лягаю спати.... А Далі що?
Що?
А ось тут починається проблема....
Ось той потрібний проблемний нарис...
А проблема в чому?
У сприйнятті? Чи в почуттях?
Чи може в людяності ?
Я,  насправді, не знаю...
Адже життя, воно таке, наче трохи гiмняне...
І гидке…
А гидке воно не від того, що щось там не виходить, чи може хтось напакостив добре, а від того що лячно на душі…
Лячно. Страшно. Гидко. Невідворотно, майже…
Про що я? а ось про що.
За всією метушнею люди не здогадуються про те, що важливіше. Пам’ятаєте, як дідусі-бабусі завжди, подивившись новини, гірко зітхали та промовляли: «лиш бы не было войны»? А уроки з медичної підготовки в школі? Пам’ятаєте?
Так от. Життя наше монотонне, сіре, та здається безглуздим не тому, що є проблема особистого характеру, а тому що є проблема соціальна, загальна, нагальна, пульсуюча, червона (важливе підкреслити).
Ми живемо в жахливому світі. Агресія, анексія, окупація… як багато невідомих  нам раніше слів зараз є нормою в спілкуванні.
Ви вважаєте, що це вас не стосується? Вам до біса набридло думати про страхітливу правду сьогодення? Ви намагаєтесь не вмикати новини? Не читаєте про кількість загиблих? Ви брешете самі собі.
Адже кожен, навіть той, хто впевнений що червона проблема його не займає, навіть той, хто вважає себе занадто мілким в цьому житті і просто намагається вижити – так, всі ви – ви також є складовою цього суспільства і вас це стосується безпосередньо.
Адже коли, не дай Боже, біль прийде в ваш дім, ви згадаєте мої слова.
Червоний біль нашого народу, нашої держави стосується всіх без винятку.
і коли страх постукає в двері, ми не зможемо йому не відчинити.
Проте, я молю Бога, щоб до того не дійшло.
А що сьогодні? Запитаєте ви.
Та майже нічого. Просто цей всезагальний біль поширюється наче туман по всій країні.
малеча малює малюнки про страх і біль…
школярі збирають гроші на поранених…
студенти намагаються висловити свою, хоч і не завжди вірну, думку про все це…
дорослі з острахом переглядають новини…
Запитайте у «ясеня», яка кількість переглядів карти нашої країни на даний момент чи карти бойових дій.
Більше ніж у котиків-пандочок.
Більше ніж у слова «патріотизм»
І однозначно більше ніж у слова «людяність»
Вся ця суспільна проблема повисла в повітрі. Тяжкою, гіркою, чорною з кров’ю хмарою.
Ця хмара висить над кожним, у кого в паспорті написано «українець»
Проте нема в нашому суспільстві такого поняття як загал, ми просто маса людей, що живуть в межах окресленої на карті території.
Нема в нашому суспільстві патріотизму. Нам його не видали в школі.
Нема в нас людяності.
Ще два роки тому в соціальній мережі з’явився статус: «Я людях людей не вижу».
Сумно.
Боляче.
Не зрозуміло.
Ви відповісте мені, що є люди, котрі збирають їжу, одяг и везуть туди?
Я погоджусь з вами.
І додам також, що виняток із правил підтверджує власне саме правило.
Ось вам і проблема.
Ось вам і монотонне життя. Монотонне від того, що за декілька днів свята, а мені хочеться не просто плакати, а ревіти від несправедливості. Від страху. Я дуже боюсь тієї хмари з червоним.
А ще більше я боюсь бути байдужою.
Тому й пишу оцей проблемний нарис.
Нате.
Ось.