Казка про травичку

На найвіддаленішій планеті Всесвіту жила-була травичка. Це була чарівна соковита зелена трава, яка ніколи не жовтіла і вже забула, що колись вона була маленькими зернятками дбайливо посіяною невідомими садівником чи то розвіяна вітром. Трава була непохитною та незмінною, вона пізнала спокій.

Пройшли сторіччя чи то тисячоліття, і щось змінилося на планеті, здається, що клімат. Трава почала висихати та гинути, але через час на її місці з’являлись молоді та яскраві паростки. І кожен раз зріла трава переживала, що має загинути, і кожен раз відроджувалась оновленою. Її життя втратило рівновагу, і вона почала реагувати на подих вітру, на краплини роси, вона почала відчувати дотик сонця та смак землі.

Така звикла бачити світ всередині – вона почала залежати від зовнішнього світу. І цей світ виявився несподіваним та цікавим. Вона познайомилась з мурахами, метеликами, комахи, а ще так трапилося, що крім трави на планеті з’явились квіти та навіть дерева. Нове життя захоплювало її все більше і більше, а матінка природа дарувала безмежну барву відчуттів.

Пройшли роки чи може сторіччя і травичка вже майже перестала переживати через те, що потрібно гинути, щоб розквітнути з новою силою. Та час від часу, коли вітер стихав та наступала яскрава зоряна ніч, зелена красуня згадувала часи свого спокою та не могла збагнути, яке з життів подарувало їй більше сенсу.

А потім виявилося, що ці два світи – це лиш миті в її уяві.