І ПУЛЬМОНОЛОГІЇ ІМЕНІ Ф.Г. ЯНОВСЬКОГО
Ю.І.Фещенко, В.М.Мельник
ІСТОРІЯ ВЧЕННЯ
ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ
Київ
Видавництво Ліра-К
2016
УДК -002.5
ББК
Ф47
Рецензенти:
Кужко М.М., доктор медичних наук, професор;
Костроміна В.П., доктор медичних наук, професор;
Зайков С.В., доктор медичних наук, професор.
Фещенко Ю.І., Мельник В.М.
Історія вчення про туберкульоз. науково- практ. вид. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2016. – 144 с.
ISBN
У посібнику викладені історичні аспекти вчення про туберкульоз з доісторичних часів до ХХІ століття, починаючи з доісторичних і примітивних суспільств, згадок у Біблії про туберкульоз та інші хвороби, а також про цілительство у Месопотамії, Єгипті, Палестині, Персії, Індії, Китаї, Греції, Древньому Римі, Візантії, Арабських країнах, Стародавньому Херсонесі, Київській Русі та Середньовічній Європі. Віддзеркалені також роль українських лікарів у боротьбі з туберкульозом, відкриття збудника туберкульозу, х-променів, винайдення вакцини БЦЖ, історія боротьби з туберкульозом в Європі й Царській Росії, розробки протитуберкульозних препаратів.
Посібник завершує опис охорони здоров’я першої української держави і боротьби з туберкульозом в Україні за останні роки. Книга буде корисною для лікарів, наукових і педагогічних працівників різних спеціальностей, які у своїй діяльності зустрічаються з проблемами туберкульозу, а також для фтизіатрів, фтизіохірургів, пульмонологів, терапевтів, педіатрів, сімейних лікарів, організаторів охорони здоров’я, та студентів, інтернів і курсантів.
ISBN
© Фещенко Ю.І., Мельник В.М., 2016
© Видавництво Ліра-К, 2016
Історія вчення про туберкульоз свідчить про прогрес наукової думки і про еволюційний світогляд людства протягом віків. Історія одних навчає, а іншим підносить уроки. Фахівці, які не знають історії розвитку свого фаху, – обмежені, не далекоглядні й схильніші до професійних помилок. Тому вчіться на помилках історії, на огріхах інших, а не на своїх помилках і тоді вас чекатиме велике майбутнє!
Автори.
ПЕРЕДМОВА
Відколи існує людство на Землі, відтоді воно страждає від туберкульозу. У різні часи люди застосовували різні методи і способи лікування цієї недуги. Й лише кілька останніх століть з’явилися наукові підходи до вчення про туберкульоз.
Протягом історично доступного відрізку часу звертала на себе увага про залежність поширення туберкульозу від соціально-економічних умов життя різних верств населення. Голод і безробіття, економічні кризи, як правило, супроводжувалися ростом захворюваності й смертності від туберкульозу.
Протягом всієї історії боротьби з туберкульозом уми суспільства усвідомлювали необхідність суспільної, санітарної й особистої профілактики туберкульозу, аж до створення спеціалізованої протитуберкульозної служби.
Однак тільки медичні засоби боротьби з туберкульозом не можуть бути ефективними через велику кількість таких хворих. Перешкодами для ефективного лікування й профілактики туберкульозу є його тривалий і хронічний перебіг, а також цілий ряд побутових, економічних, моральних і психологічних факторів, пов’язаних з великими матеріальними витратами.
Упродовж багатьох століть кількість людей, що вмирали від туберкульозу, щорічно істотно перевищувала кількість смертей, які були зумовлені будь-яким іншим патогенним мікроорганізмом.
Кожний лікар, незалежно від його спеціальності, зобов’язаний знати принципи діагностики, лікування й профілактики туберкульозу. Він повинен вчасно запідозрити у хворого туберкульоз, правильно провести діагностику, при показаннях направити пацієнта до фтизіатра або у найближчий протитуберкульозний заклад. На превеликий жаль так не завжди буває.
Ідея написання цієї книги зумовлена не тільки погіршенням епідемічної ситуації з туберкульозу в світі та в Україні, а також тим, що багато фахівців в Україні недостатньо уваги приділяють не тільки контролю за туберкульозною інфекцією, але й мало обізнані щодо історії вчення про туберкульоз, хоча ця недуга сьогодні найбільш розповсюджена.
Так, за даними WHO Global tuberculosis report 2015, в останні роки туберкульоз випередив СНІД у якості найбільш смертоносного інфекційного захворювання у світі. Зокрема, у 2014 році від туберкульозу померли 1,5 млн. осіб, в той час як від СНІДу – 1,2 млн. Від 16 до 46 відсотків хворих на туберкульоз страждають також і на діабет.
Порівняно з 2012 роком, у Європейському регіоні ВООЗ значно знизилась ефективність лікування хворих на конфекцію ТБ/ВІЛ (47,0 % в когорті 2013 року порівняно з 57,0 % у 2012 році). Ефективність лікування ко-інфекції ТБ/ВІЛ в Україні ще нижча – 44,0 % (WHO, 2015).
Серед вперше виявлених хворих мультирезистентний туберкульоз складає – 22,0 % і за цим показником Україна посідає шосте місце в світі після Білорусі, Казахстану, Киргизії, Молдови і Узбекистану. Серед повторних випадків поширеність мультирезистентного туберкульозу складає 56,0 % – це п’яте місце України в світі після Білорусі, Естонії, Узбекистану, Казахстану (WHO, 2015). У 2014 році в Україні зареєстровано 7735 випадків мультирезистентного туберкульозу, у тому числі 657 випадків розширено-резистентного туберкульозу. Україна є однією з чотирьох кран (після Кот-д’Івуару, Конго, Індонезії) з високим тягарем ко-інфекції ТБ/ВІЛ, у яких охоплення хворих на ТБ/ВІЛ профілактикою ко-трімоксазолом менше за 50,0 %. В Україні цей показник становить 44,0 % (WHO, 2015).
Досі в Україні не проводиться реформування охорони здоров’я загалом, в тому числі неможливо провести реформу протитуберкульозної служби, не знаючи, яка буде реформа в охороні здоров’я; досі в країні існує радянська система охорони здоров’я і протитуберкульозної служби, яка нині не тільки недостатньо і нераціонально фінансується, але набула некерованих рис. Це привело до того, що:
• надзвичайно низькі результати лікування хворих на туберкульоз, зокрема серед нових випадків туберкульозу легень з позитивним мазком у когорті за 2013 рік ефективне лікування було у 53,7 % хворих (при рекомендованому ВООЗ – 80,0 %), невдале лікування – у 10,9 %, перерване лікування – у 6,2 %, померло – 14,3 % хворих, вибули або переведені – 2,7 %, діагноз «туберкульоз» знятий – у 0,2 %, решту – 12,0 % продовжують лікування.
• не всюди і не завжди проводиться контрольоване лікування хворих і контрольована хіміопрофілактика;
• низка лікарів-фтизіатрів, або у силу свого віку, або не знають, або свідомо не дотримуються стандартів лікування хворих на туберкульоз, або скептично відносяться до стандартів діагностики, лікування та профілактики туберкульозу;
• не налагоджена система амбулаторного, контрольованого лікування хворих на туберкульоз із належною соціальною підтримкою хворих;
• були перериви у проведенні скринінгової туберкулінодіагностики та імунопрофілактики вакциною БЦЖ через відсутність туберкуліну і вакцини БЦЖ;
• практично не проводиться виявлення хворих на туберкульоз серед соціальних груп ризику (безхатченки, алкоголіки, безробітні, наркомани), а також серед сільських мешканців;
• недостатнє інформування населення, хворих на туберкульоз і лікарів загальної практики щодо туберкульозу;
• неналежно організоване надання медичної допомоги хворим на хіміорезистентний туберкульоз та ко-інфекцію: туберкульоз / ВІЛ/СНІД (В.В.Ерохин, М.П.Ельшанская, 1989; Б.И.Кочетов, 1991; В.Івасюк із співавт. 1996; Л.П.Алексеева із співавт. 1996);
• є багато претензій до функціонування електронного Реєстру хворих на туберкульоз (E-TB manager) на національному й регіональному рівнях, що не дозволяє здійснювати належний моніторинг і контроль за туберкульозом;
• не вистачає закладів для паліативної та хоспісної допомоги хворим на туберкульоз, тоді як ліжковий фонд протитуберкульозних диспансерів і туберкульозних санаторії не виконує своєї функції;
• незадовільний інфекційний контроль у протитуберкульозних закладах країни;
• не вирішено багато різних проблем у пенітенціарній системі щодо виявлення, діагностики, лікування та профілактики туберкульозу, в т.ч. хіміорезистентного туберкульозу і ко-інфекції: туберкульоз / ВІЛ/СНІД.
• вкрай незадовільна матеріально-технічної база протитуберкульозних закладів;
• велика частота помилкової діагностики туберкульозу: за нашими даними, лікарі сільських дільничних лікарень та амбулаторій допускають помилки у 80,2 % – 96,4 %, лікарі загального профілю центральних районних лікарень – у 54,2% – 72,1 %, лікарі загального профілю міських і обласних лікарень – у 32,2 % – 41,7 %, лікарі-фтизіатри – у 3,2 % – 4,7 %.
• зруйнована служба позалегеневого туберкульозу, лікарям цього фаху немає де підвищувати свою кваліфікацію, туберкульоз цієї локалізації недовиявляється, а ефективність лікування хворих з року в рік знижується;
• врешті решт, протитуберкульозна служба України функціонує за низькопробним радянським зразком і є високозатратною і малоефективною, а реформування, реорганізації та реструктуризації її не проводяться, щоб вона стала рентабельною і високоефективною.
Є й багато інших проблем, що потребують вирішення. Тому головною метою цієї книги є окреслити основне коло питань щодо легеневого і позалегеневого туберкульозу в історичному аспекті.
Ця книга буде корисною для лікарів, наукових і педагогічних працівників, лікарів різних спеціальностей, які у своїй діяльності зустрічаються із проблемами туберкульозу й недостатньо обізнані про історію вчення щодо цієї недуги, а також для фтизіатрів, фтизіохірургів, пульмонологів, терапевтів, педіатрів, сімейних лікарів, організаторів охорони здоров’я, та студентів, інтернів і курсантів.
Ви, читач цієї книги, і є головний її критик і коментатор. Ми цінуємо ваші думки і хочемо знати, що було зроблено нами правильно, що можна було зробити краще та що ще ви хотіли б побачити виданим нами. Нам цікаво почути й будь-які інші зауваження, які вам хотілося б висловити в нашу адресу.
Ми чекаємо ваших коментарів і сподіваємося на них. Ви можете надіслати нам паперовий або електронний лист за адресою:
ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України», вул. М. Амосова, 10, м. Київ, 03680 або електронною адресою: melnyk@іfp.kіev.ua
Посилаючи лист або повідомлення, не забудьте вказати назву книги і її авторів, а також вашу зворотну адресу. Ми уважно ознайомимося з вашою думкою й обов’язково врахуємо її при підготовці до видання наступних книг.
Ми будемо вдячні вам за будь-які зауваження й побажання.
З повагою,
автори
ТУБЕРКУЛЬОЗ З ДОІСТОРИЧНИХ ЧАСІВ
ДО ХХІ СТОЛІТТЯ
На туберкульоз страждали люди і тварини ще з доісторичних часів, з давніх-давен, ще з глибокої стародавності – відколи існують люди на землі. Археологічні знахідки останніх часів свідчать, що первісна людина виникла близько 4 мільйонів років тому. Про ці часи нам практично нічого невідомо, окрім того що написано в Біблії (Біблія, 2004). Розвитку вчення про туберкульоз протягом тисячоліть передувало багато теорій, гіпотез, відкриттів зі всіх галузей медицини (В.З.Азерников, 1972). Проходження людства можна умовно розподілити на такі історичні етапи:
1. Кочівні мисливці (40000 років до н.е.). Люди цих часів жили в печерах і полювали на тварин з допомогою кам’яної зброї. Пізніше вони навчилися користуватися вогнем, щоб приготовляти собі їжу та зігріватися.
2. Осілі землероби (10000 років до н.е.). На Близькому Сході – на Біблійних землях – люди збирали насіння, вирощували урожай зернових культур, приручали диких звірів собі на допомогу. Почалось будівництво будинків із глини, де селилися люди, щоб працювати на землі. Люди навчилися робити глиняний посуд і навчилися ткати тканини.
3. Перші міста (5000–2000 років до нашої ери). Відомо, що шумери на Близькому Сході будували поселення, які потім перетворювалися у великі міста. Довкола міст забудовували широкі стіни. В центрі міста будували храм. Шумери користувалися колесами і вміло обробляли метал. Вони одні із перших оволоділи писемністю.
4. Древній світ (3100–1500 років до нашої ери). Стародавні єгиптяни користувалися таким же календарем, як й ми зараз. Вони винайшли водяний годинник і навчилися виготовляти папірус. Коли царі, яких називали фараонами, помирали, їх хоронили у пірамідах.
5. Середні віки (1000–1400 роки нашої ери). У середні віки в кожній із країн Європи правив король або імператор, який мав великі землеволодіння. Коли королю потрібні були гроші чи солдати для проведення війни, то він скликав своїх найближчих підданих і так в ці часи виникли перші парламенти.
6. Епоха Відродження (1450–1750 роки нашої ери). В ці часи європейці дуже цікавилися мистецтвом, у них спостерігалася жага до знань. Вони займалися науковими дослідами, щоб краще пізнати світ і довкілля.
7. Промислова революція (1750–1914 роки н.е.). Винайдені нові машини, які замінили ручну працю.
8. Нові часи (1915 р. н.е. до цього часу).
9. Українські часи.
Незважаючи на наявність туберкульозу з часів існування людства, захворюваність цією недугою почала зростати у міру переходу від розсіяного до кочівного способу життя і до осілості у поселеннях та містах, що було зумовлено скупченістю людей і сприятливими факторами зараження туберкульозом.
ДОІСТОРИЧНІ Й ПРИМІТИВНІ СУСПІЛЬСТВА
Про доісторичну медицину ми знаємо на вивченні викопних залишків доісторичної людини і її знарядь. Викопні залишки кістяка людей свідчать про те, що ці люди страждали на деформації кісток, переломи, остеомієліти, остити, туберкульоз, артрити, остеоми та рахіт (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
У примітивних людей була примітивна медицина. Ці люди були переконані про надприродну причину хвороби. Вони вважали, що зловмисний вплив злих парфумів або чаклунів приводить до їхніх хвороб. Лікування на той час складалося з магічних заклинань, змов, пісень і різноманітних складних ритуалів. Так лікували і туберкульоз, хоча про нього ніхто не знав. Злих парфумів відчахували шумом, обдурювали масками (П.Е.Заблудовский, 1998).
Люди гадали, що захворювання людини надприродним сином може впливати її ім’я (прізвисько) або якийсь предмет, що представляє, наприклад зображення хворого, тому інколи міняли ім’я хворого, щоб від нього відступила хвороба. Це, так звана, магічна медицина, яка ще й дотепер практикується на островах Полінезії, у деяких регіонах центральної Африки й Австралії (Т.С.Сорокина, 2008).
На той час люди не знали назв хвороб і всі хвороби лікували однаково.
Потім з’явилися знахарі – це була перша людська професія. Зображення знахаря, цілителя-чаклуна в шкірі й з рогами оленя на голові збереглися на стінах печери в Піренеях. Вік цього малюнку перевищує 20 тис. років (Т.С.Сорокина, 2008).
Надалі люди, що займалися лікуванням, утворювали особливу соціальну групу, які володіли містичною таємницею. Деякі знахарі були проникливими спостерігачами і почали застосовувати трави. Інки, наприклад, знали, що маті (парагвайський чай) і гуарани добре діють при різних хворобах, імовірно його застосовували і при туберкульозі. Нині ми знаємо, що ці рослини містять рослинні наркотичні речовини (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Індіанці Північної Америки теж використовували чаклунство й заклинання, але й мали досить ефективні лікувальні методи. При туберкульозі й інших хворобах з лихоманкою вони застосовували пиття, рідку дієту, сечогінні й потогінні трави і навіть кровопускання. При хворобах з кашлем застосовували лобелію, льон і банки. Дослідники з історії медицини нарахували 144 лікарських речовини, що застосовувалися індіанцями.
Індіанці започаткували хірургію. Вони підтримували чистоту ран, накладали шви, використовували припікання, припарки. Не виключено, що так вони лікували туберкульоз шкіри, фістульний туберкульоз. У них були й аптеки, які, окрім ліків, мали хірургічні інструменти, виготовлені з каменю.
Є докази того, що в далекій давнині серед первісних людей вже проводилися ампутації. Були й такі ритуальні операції, як інфібуляція (накладення скоб), кастрація й обрізання. Що дивно, у доісторичній хірургії була широко поширена трепанація черепа. Черепи зі слідами трепанації були знайдені в усьому світі, за винятком Австралії, Малайського півострова, Японії, Китаю й території до півдня від Сахари. Можливо, таким способом, через трепанацію, випускали злих парфумів і лікували низку захворювань.
БІБЛІЯ ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ ТА ІНШІ ХВОРОБИ
Перші розповіді в Біблії сягають ще доісторичних часів, ще задовго до того, як була винайдена писемність. Першу книгу Біблії, Книгу Буття, написав основоположник іудаїзму Мойсей. Він жив приблизно у 14 – 13 століттях до нашої ери і прожив 120 років (Біблія, 2004).
Біблія свідчить: «На початку Бог створив Небо та землю… …І вчинив Бог земну звірину за родом її, і худобу за родом її, і все земне плазуюче за родом його. …І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою…» (Бут., 1 М, 1:25–26). З цих пір починається історія про туберкульоз, що косив людей та інші живі істоти, заганяючи їх у могили передчасно.
Перші відомості про туберкульозоподібні ураження знаходимо у Старому та Новому Завітах Біблії (Біблія, 2004).
У книзі Левит читаємо, що Бог звертається до народу Свого такими словами: «Я Господь Бог ваш, Який вивів вас із землі Єгипетської, щоб ви не були там рабами, і знищив кайдани ярма вашого, і повів вас з піднятою головою. Якщо ж не послухаєте Мене і не будете виконувати всіх заповідей цих, і якщо знехтуєте Мої постанови, і якщо душа ваша зневажить Мої закони, так що ви не будете виконувати всіх заповідей Моїх, порушивший завіт Мій, –то і Я зроблю з вами це: пошлю на вас жах, чахлість і гарячку, від яких стомляться очі і змучиться душа, і будете сіяти насіння ваше марно, і вороги ваші з’їдять його; відверну лице Моє від вас, і впадете перед ворогами вашими, і будуть панувати над вами вороги ваші, і побіжите, коли ніхто не буде гнатися за вами» (Лев. 26:14–17).
Слово «чахлість» зустрічається і у книзі Второзаконня. «Якщо ж не будеш слухати голосу Господа Бога твого і не будеш намагатися виконувати всі заповіді Його і постанови Його, які я заповідаю тобі сьогодні, то прийдуть на тебе всі прокляття ці й осягнуть тебе» (Втор. 28:15). «Вразить тебе Господь чахлістю, гарячкою, лихоманкою, запаленням, засухою, палючим вітром та іржею, і вони будуть переслідувати тебе, доки не загинеш» (Втор. 28:22).
А з Книги пророка Ісаї бачимо, що якщо народ буде жорстокий, житиме несправедливо, нечестиво, то «за те Господь, Господь Саваоф, пошле чахлість на повних його, і між знаменитими його запалить полум’я, як полум’я вогню» (Іс. 10:16).
Біблейське слово «чахлість» означає виснаження або сухоти (туберкульоз).
Як свідчить Біблія, смерть і хвороби прийшли у світ через гріх (Бут. 2:17; Рим. 5:12), і тому ними розпоряджається сатана (Іов. 2:7; Лк. 13:16; Євр. 2:14). А Бог попускає покарання людини хворобами за її неслухняність, гріховність, небажання виправитися (Втор. 28:21).
У Біблії людські захворювання позначаються такими термінами як «хвороба» (Вих. 15:26), «моровиця» (Вих. 30:12), «неміч» (Втор. 7:15), «недуга» (Пс. 37:18), тобто у Біблії зустрічаються терміни, що більш-менш точно позначають різні захворювання. Туберкульоз, наприклад, позначається як «чахлість» (Іс. 10:16). Є термін «водяна хвороба» (Лк. 14:2), тобто асцит або набряк, серед інших причиною їх міг бути туберкульоз. Нерідко вживається термін «гарячка» (Ін. 4:52; Діян. 28:8; Лев. 26:16), яка, як відомо, може бути проявом багатьох захворювань, в тому числі й туберкульозу, але в Біблії це слово нерідко використається як самостійне позначення хвороби. Згадується епідемічна хвороба «моровиця» (2 Цар. 24:13 – 15), яка у більшості місць Біблії означає чуму бубонну і легеневу. «Виразки» (Втор. 28:59–61) – це велике покарання за гріхи.
Терміном «лишаї» (Лев. 13:6, 7), «почечуй», «короста», «сверблячка», за іншими перекладами Біблії «паршивість» (Втор. 28:27), позначають коросту або проказу. До речі, у книзі Левит, розділ 13, детально описана клінічні прояви прокази, як здоровому не заразитися нею, очищення від прокази, тобто вилікування, висвітлені у багатьох місцях Біблії. Не виключено, що серед багатьох випадків прокази маскувався туберкульоз. Проказу (лепру, хворобу Хансена, хворобу святого Лазаря, скорботну хворобу) викликають Mycobacterіum leprae и Mycobacterіum lepromatosіs, тобто збудники тієї ж родини, що й викликають туберкульоз. Mycobacterіum leprae був відкритий в 1873 році в Норвегії Герхардом Хансеном. Хвороба найчастіше уражає шкіру, периферичну нервову систему, іноді передню камеру ока, верхні дихальні шляхи вище гортані, яєчка, а також кисті й стопи.
Пророки Старого Завіту та Ісус Христос у Новому Завіті найчастіше зцілювали людей, хворих на лепру, серед якої міг бути туберкульоз (Біблія, 2004).
ЦІЛИТЕЛЬСТВО МЕСОПОТАМІЇ
Месопотамію ще називають Межиріччя або Дворіччя, бо вона розташовувалася на рівнині між річками Тигр та Євфрат на території сучасних Іраку та Сирії. Це батьківщина і колиска найдавніших цивілізацій, шумеро-аккадська цивілізація, що передувала в Месопотамії, і цивілізації Ассирії й Вавилону. Це перші держави, що виникли в цьому регіоні понад 5 тисяч років тому. Тут виникла перша в історії людства писемність (клинопис), розвинулись рільництво та іригація, тут винайдені колесо і перші транспортні засоби, з’явилося домобудівництво, гончарство, металургія, започаткована астрономія (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
На землях Месопотамії знайдена печатка шумерського лікаря, датована 3000 роком до нашої ери. Шумерська медицина передувала єгипетській. Цілительством займалися жерці. Вони всіх хвороби лікували заклинаннями на воді. На шумерських глиняних табличках, на так званій «глиняній книзі» є понад 300 чудодійних ліків: пагони рослин, деревина, трави, коріння, насіння, рослинні соки, мінерали й т.д. Для зменшення запалення використовували клізми, масаж. При деяких захворюваннях рекомендували відпочинок і спокій, приділяли також увагу й дієті. За допомогою астрології визначали, коли треба розпочати лікування і прогноз хвороби. Так лікували і хворих на туберкульоз. Адже на глиняних табличках дуже добре описані ознаки туберкульозу. Причиною його вважався вплив демонів. Лікарі не дозволяли відвідувати пацієнтів 7-го, 14-го, 21-го або 28-го числа кожного місяця. Лікарі, на відміну від жерців та інших цілителів, в суспільстві становили особливу касту, яка навіть була вищою від ветеринарів і хірургів (Т.С. Сорокина, 2008).
Медична діяльність регулювалася законом. У законі перераховані винагороди лікарям і визначені суворі покарання за неправильне лікування. Так, якщо лікар бронзовим ножем розкриє очний нарив, то «шляхетний» пацієнт повинен заплатити йому 10 шекелей срібла, а раб – 2 шекеля. Але якщо в результаті операції пацієнт втратить зір, то лікареві слід відрубати руки. Покарання пом’якшувалося, якщо пацієнтом був раб (Т.С. Сорокина, 2008).
МЕДИЦИНА ЄГИПТУ
Туберкульозні ураження хребта виявлені при дослідженні останків людини періоду неоліту (близько 5000 років до нашої ери). Їх знаходили у єгипетських муміях (близько 2700 років до нашої ери), муміях молодого жреця у Фівах (близько 1000 років до нашої ери). Так, на стінах єгипетських гробниць (2160 – 1335 роки до нашої ери) знайшли зображені фігурки людей зі змінами, характерними для туберкульозу хребта і кульшового суглобу.
Єгипетський Бог мудрості Той вважався автором 32 Герметичних книг, 6 з яких присвячувалися медицині. Всі вони втрачені. В Єгипті лікарі не були жерцями, а відносилися до особливої касти (Т.С.Сорокина, 2008).
Перший лікар, про якого відомо історії, це єгиптянин Секхетьєнанах (біля 3000 до нашої ери). Він зцілив ніздрі фараона. Ще більшої слави досяг Імхотеп (біля 2975 до нашої ери), головний візир фараона Джосера, якого шанували як напівбога і заступника медицини (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Донині дійшли до нас медичні тексти на папірусах, до 900 рецептів і приписів. У Єгипті було особливе шанування священної медичної літератури. Поки лікар дотримувався правил, викладених у Герметичних книгах, ніяке обвинувачення не могло його торкнутися навіть у випадку смерті пацієнта. Але при будь-якому відступі від цих правил за загибель пацієнта лікаря карали смертю (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Єгипетські лікарі описали ознаки туберкульозу, причиною його, як й інших хвороб, було вселення демонів у людину і тоді вона захворювала. Деякі хвороби пов’язували з парфумами. До причин захворювань відносили також погоду або потрапляння в організм шкідливих речовин (Т.С. Сорокина, 2008).
Діагностували хвороби прощупуванням пульсу в декількох місцях. Найважливішою для життя функцією вважалося дихання. Температуру вимірювали прикладанням руки на різні частини тіла. Є навіть натяки на використання прослуховування (аускультації), яку проводили прикладанням вуха до тіла (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007; Т.С. Сорокина, 2008).
Хвороби лікували заклинаннями, піснями й магічними замовляннями, але якщо лікар вважав, що хвороба смертельна, то такого хворого не лікували. Для кожної хвороби були свої ліки і точні їх дози. Хвороби дихання, імовірно й туберкульоз, лікували касторовим й маслиновим маслом, опіумом і шафраном. Довготривалі шкірні нагноєння, серед яких могли бути туберкульоз шкіри чи туберкульозні нориці, закривали свіжим м’ясом до їх очищення.
Гігієна, дієта й дотримання чистоти входили в релігійні приписи і їх суворо мали дотримуватися хворі (В.В. Бабієнко із співавт., 2012; А.А. Опарин, 2015). У єгиптян часто зустрічалися захворювання очей. Туберкульоз хребта виявлений у мумій і датується приблизно 3400 років до нашої ери (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Медицина у Єгипті була повністю розподілена: кожний лікар мав право лікувати тільки одне захворювання й ніяке інше. Тому в країні було безліч лікарів. Медицина раннього Єгипту була більше емпіричної й менш магічною, ніж у періоді пізніх династій.
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ПАЛЕСТИНИ
Давньоєврейська медицина була схожа до медичної практики Вавилону і Єгипту, але вона відмовлялася від магічного підходу. Палестинський народ переконаний, що і хвороба, і здоров’я посилають Єдиним Богом. Хвороба – це покарання за гріх, а Бог – єдиний цілитель. Ролі лікаря й жерця змішалися, що гальмувало лікарський професіоналізм і спеціалізацію.
Профілактика захворювань і вимоги гігієни досягли високого рівня (А.А. Опарин, 2015). Щоденні обмивання, миття рук перед прийняттям їжі, обов’язкові обмивання для жінок після менструацій і пологів входили в релігійні обряди. Солдати повинні були закопувати свої екскременти за табором спеціальною лопаткою.
Були розроблені й особливі закони про проказу. Під нею, звісно, скривалися й різні шкірні захворювання і туберкульоз. Пропонувалося ізолювати хворого, випрати або спалити його одяг і побілити житло.
Способи лікування вичерпувалися накладенням шин при переломах, застосуванням мазей і пов’язок при ранах (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Древні євреї були першим народом, який турбувався про суспільну охорону здоров’я через дотримання санітарії та гігієнічних приписів, багато з яких були частиною релігійних обрядів (А.А. Опарин, 2015).
МЕДИЦИНА ПЕРСІЇ ТА ІНДІЇ
У древній Персії медицина походила із садів Амертат, богині довголіття, де виростали тисячі цілющих рослин. У древніх персів відношення до хвороби ґрунтувалося на релігії й магії. Медициною займалися винятково служителі бога Мазди. Лікування складалося з очисних церемоній, молитов і ритуалів. Пізніше з’являлися лікарі й були встановлені покарання за лікарські помилки й винагороди за лікування.
В Індії давня медицина містила магічні заклинання проти демонів хвороби. Пізніше з’являлися лікарі, які описали більше сотні хірургічних інструментів, близько 760 лікарських рослин. Добре був описаний туберкульоз, який називали в Індії «королівською хворобою» (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
До причин хвороб відносили клімат, спадковість, нещасні випадки, переїдання й «карму» (відплату за провини і гріхи у попередніх втіленнях).
Діагноз ставили на результатах промацування (пальпації), прослуховування, огляду, а також визначення смаку й запаху (Т.С. Сорокина, 2008).
Лікування проводили за допомогою лікарських рослин, кровопускання, банок, п’явок, блювотних і проносних засобів і клізм. Застосовували також жир різного походження, як усередину, так і зовнішньо. Велику увагу приділяли дієті й дотриманню режиму. Безсумнівно, що так лікували і хворих на туберкульоз. Медики Індії започаткували класифікацію хвороб.
КИТАЙСЬКА МЕДИЦИНА
Китайська медицина була спочатку магічною, потім нагромадилися емпіричні знання про лікарські засоби рослинного походження. Причинами хвороб вважали у порушенні рівноваги або гармонії між жіночому й чоловічому початках «інь» і «янь». Для діагностики хвороб вимірювали пульс в 11 точках тіла. Було відомо двісті різновидів пульсу, 26 з них означали наближення смерті (Т.С.Сорокина, 2008).
Засновником китайської медицини вважається імператор Шень-нун (біля 2700 до нашої ери). Він склав перший травник з описом більше 100 лікувальних засобів. Він винайшов техніку акупунктури. Пізніше (2698 – 2599 роки до нашої ери) імператор Хуан-ді написав найдревнішу й велика китайську медичну працю – трактат Нейцзин (Канон медицини). Ним були описані симптоми, схожі на туберкульоз (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Як свідчать літописи і писемні знахідки, лікарі минулого найбільше цікавилися туберкульозом легень, який був надзвичайно широко розповсюджений, зокрема у Древній Індії та Китаї.
БОРОТЬБА З ТУБЕРКУЛЬОЗОМ У ГРЕЦІЇ
Грецька медицина пройшла три етапи: догіппократівський період, класичний або гіппократівський, і греко-римський (Т.С. Сорокина, 2008).
Догіппократів період почався ще з мінойської цивілізації, що процвітала на острові Крит з 4-го до 2-го тисячоліття до нашої ери. Там вже був практично сучасний водопровід, що свідчить про високий рівень гігієни (В.В.Бабієнко із співавт., 2012). Медицина ґрунтувалася на магії та була примітивною. Аполлон шанувався як Бог зцілення, Гігія як богиня здоров’я, Панакея як цілителька всіх хвороб, а інші боги й богині також могли насилати або запобігати смерть або хвороби (Г.В.Архангельский, 1991; В.П.Карпов, 1994).
Кентавр Хірон вважався засновником медицини й учителем Асклепія, сина Аполлона. Шанувався культ Асклепія, його храми його виросли по всій країні, які біля мінеральних джерел по суті були санаторіями. Зцілення відбувалося постом, обмиванням і молитвами, а після цього хворому дозволялося провести одну або кілька ночей у храмі, у ніг статуї бога, де хворий чекав цілющого сновидіння. Жерці в той час вселяли хворим гіпнотичне навіювання.
Храми Асклепія конкурували між собою, плата була високою, процвітало шарлатанство (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Класичний період грецької медицини почався ще до Гіппократа (близько 359 – 377 років до нашої ери), сина лікаря Геракліта (жив у V столітті до нашої ери) і акушерки Фенарети, виходець із стародавнього роду асклепіадів. Гіппократ вважається «батьком медицини». Довгі роки Гіппократа вважали автором більше 70 трактатів про медицину. Сучасні історичні дослідження встановили, що безпосередньо Гіппократу належить не більше 13 зазначених трактатів (Г.В. Архангельский, 1991; В.П. Карпов, 1994).
Так, трактат про повітря, води і місцевості, по суті, – перший твір з фізіотерапії, бальнеології. Він описує застосування ванн у лікувальних цілях і впливу клімату на стан здоров’я.
У трактаті щодо прогностики описані симптоми агонії, дотепер відома «маска Гіппократа» (Г.В. Архангельский, 1991; В.П. Карпов, 1994).
У трактаті про епідемії були наведені 42 історії хвороби, це початок клінічної медицини. Гіппократ у 460 – 370 роках до нашої ери описав симптоми і клінічні прояви фтізи (сухот) у 1-й книзі Корпусу «Епідемії».
Гіппократ помилково вважав причиною хвороб порушення рівноваги соків організму: кров, флегма, чорна й жовта жовч (Г.В. Архангельский, 1991; В.П. Карпов, 1994).
Гіппократова терапія опиралася на цілющі сили природи. Кровопускання використовувалося нечасто. Дієта, спокій, свіже повітря, масаж і ванни були важливими складовими лікування. Гіппократ вважав, що «подібне лікується подібним», застосовував проносні, гаряче питво як потогінний засіб, овочеві соки – сечогінне (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Гіппократа сформулював принципи медичної етики, що викладені в трактатах про лікаря, закони й афоризми та у знаменитій клятві Гіппократа, ці принципи стали в сутності стандартом медичної етики.
Якщо умовно розподілити всю історію вчення про туберкульоз, то описані нами вище відомості, як зазначено вище, – це перший етап, або доісторичний збір відомостей про туберкульоз, або догіппократівський етап.
Збір наукових даних про туберкульоз, за наявними сьогодні даними, розпочався з часів Гіппократа. Його можна назвати як другий етап, або етап накопичення знань про туберкульоз. Без цих знань неможливі були б грандіозні відкриття щодо туберкульозу в кінці ХІХ на початку ХХ століття.
Значний вклад у вчення про туберкульоз вніс Гіппократ (жив між 459 і 377 роками до нашої ери). Гіппократ описав чотири форми «фтізи», не виділяючи їх із загального числа хвороб легень.
Ще Гомер (750 років до нашої ери) указував, що в його сучасників часто зустрічалися запальні зміни в різних органах, у тому числі в легенях. Він називав ці процеси phyma (запальне розростання). Цим терміном Гіппократ, що жив набагато пізніше (між 460 і 377 роками до нашої ери), називав легеневий туберкульоз у сьогоднішньому розумінні.
МЕДИЦИНА ДРЕВНЬОГО РИМУ
Медицина римлян спочатку майже повністю ґрунтувалася на магії та шануванні багатьох різних лікуючих божеств. З появою лікарів їх професія не користувалася повагою, тому часто медичною практикою займалися раби. Потім Юлій Цезар дав грецьким лікарям римське громадянство і лікарі стали популярні, багаті й знамениті.
Вони почали перші спроби диференціального діагнозу, склали описи багатьох захворювань, в т.ч. інфекційних. Так, лікар Марко Теренцій Варрон (116 –27 до нашої ери) вважав, що багато хвороб спричиняють «невидимі для очей маленькі істоти», які наповнюють повітря, попадають усередину при диханні й викликають небезпечні хвороби, тобто мова йшла про мікроорганізми. А серед опису хвороб, були симптоми подібні до туберкульозу (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Другий римський енциклопедист, Авл Корнелій Цельс описав запалення, менінгіт. Він був першим істориком медицини (Т.С. Сорокина, 2008).
Греко-римська медицина досягла свого апогею у творчості найвидатнішого лікаря-вченого імператорського Риму Клавдія Галена (;131 – 210 нашої ери), грека за національністю. Він народився в м. Пергамі (Мала Азія), був сином відомого архітектора Никона.
Гален розробив концепцію кровообігу, використовував дієти, масаж і численні ліки. Він уважав, що «пневма» (повітря), яку людина вдихає легенями, змішується з кров’ю і розповсюджується в тілі. Терапія Галена, на відміну від гіппократової, ґрунтувалася на принципі «протилежне протилежним». Наприклад, тепло лікує хвороби, які виникли від охолодження, і навпаки.
Близько 174 року до нашої ери Гален описував туберкульоз і рекомендував для лікування таких хворих свіже повітря, молоко й морські подорожі.
Галену приписують авторство більше 500 книг. Його авторитет був визнаний християнською церквою і аж до епохи Відродження будь-які відступи від вчення Галена розглядалися як єресь.
Виклад своїх праць К.Гален проводив у порівнянні з працями Гіппократа. К. Гален відносив туберкульоз легень, як й інші легеневі захворювання, окрім лобарної пневмонії, до «звиразкувань» легень.
Римські пацієнти були захищені законом від лікарських зловживань. Держава забезпечувала безкоштовні консультації та медичну допомогу для бідних, а громадські лікарі були прикріплені до окремих районів.
Найповнішу клінічну картину туберкульозу легень описав у ІІ столітті видатний лікар Аретей (Aretaіos) із Каппадокії – вихованець Олександрійської школи, що працював у Римі. Біографія його невідома. Збереглися дві його праці, які професор Лейденського університету Герман Бургав (1668 – 1738 роки) назвав «золотим скарбом медицини». У своїх працях Аретей Каппадокійський дає чіткі описи гострих і хронічних захворювань та намагається дати патофізіологічне обґрунтування деяких з них. Окремо описуються захворювання органів дихання (класичний опис бронхіальної астми, абсцесу легенів, плевриту, професійні захворювання ткаль, ковалів, робітників бронзових майстерень тощо). В цих працях описана клініка туберкульозу органів дихання, хоча тоді туберкульоз органів дихання не виділяли окремо із числа інших захворювань легень.
ВІЗАНТІЙСЬКА МЕДИЦИНА
Візантійська медицина зводилася до компіляції та використання вже досягнутого, відомого, перевіреного. Лікар імператора Юліана Орибасій (325 – 403 роки) уклав багатотомний довідник з медицини і хірургії. Були й інші прославлені візантійські компілятори (Аецій, Павло Егінський, Олександр Тралеський) (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Розвиток християнства привів до підйому релігійного цілительства. серед них брати Косма й Даміан Асійські, християнські святі, цілителі безсрібники, мученики. Вони народилися в Асії (частина Малої Азії), десь у IV столітті. Коли вони були ще малими дітьми, помер їх батько. Мати виховувала синів у християнській вірі, віддала їх на навчання лікарській науці (Т.С. Сорокина, 2008).
Господь винагородив їх даром зцілень. До них зверталася безліч хворих. З хворих, яких лікували святі, вони ніколи не брали плати, бо дотримувалися заповіді Ісуса Христа: «Хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте: задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10:8).
Слава про Косму й Даміана ширилася всією округою. Люди називали їх безсрібниками, бо вони ніколи нічого не брали у хворих.
Одного разу святих покликали до важко хворої жінки Палладії, лікувати яку відмовилися всі лікарі через її безнадійний стан. Палладія зцілилася і дуже хотіла віддячити святим. Знаючи, що святі не приймуть жодного дарунку, Палладія прийшла до Даміана і принесла йому три яйця, й сказала: «Прийми цей малий дарунок в Ім’я Святої, Одноістотної, Животворної Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа». Почувши ім’я Тройці, безсрібник Даміан не посмітив відмовитися і прийняв три яйця.
Косма, довідавшись про те, дуже засмутився. Він подумав, що брат порушив їх строгу обітницю – зцілювати безоплатно. Коли Космі прийшов час умирати, він заповів, щоб брата не ховали поруч з ним.
Через якийсь час помер і Даміан. Люди не могли вирішити, де буде могила Даміана, бо не могли поховати його поруч з братом. Але отут здійснилось чудо: до людей прийшов верблюд, якого колись святі вилікували від сказу, і проговорив людським голосом, щоб, не сумніваючись, поклали Даміана поруч з Космою, тому що «не заради винагороди прийняв Даміан дарунок жінки, а заради Господа». Так мощі святих братів були покладені разом. За переказами й після смерті святі безсрібники зробили багато чудес.
Якщо язичники наділяли особливими цілющими силами різних богів і богинь, то з розвитком християнства дар Божий зцілення отримували християни, багато з яких стали святими. Люди молилися їм про охорону від чуми, прокази та інших хвороб.
Виникнення хвороби вже не пов’язувалося з природними причинами, а вважалося покаранням за гріхи. Основними лікувальними засобами стали молитви, піст, покаяння. Попри це при християнських святинях засновувалися лікарні, методи лікування у яких ґрунтувалися на медичних знаннях. Отці церкви, природно, вносили християнські догмати у медичні знання. Канонізовані тексти були оголошені вищими авторитетами як у релігії, так і в науці (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
АРАБСЬКА МЕДИЦИНА
Після падіння Римської імперії виникла велика арабська цивілізація. Мусульманські завоювання в VІІ і VІІІ століттях підпорядкували владі халіфатів землі півдня Європи, Північної Африки й частини Азії. Дорогоцінні грецькі й римські рукописи, в тому числі медичні, мусульмани спалювали, знищували.
Арабська цивілізація була арабською тільки за мовою. До неї входили народи Сходу й Заходу – перси, сирійці, іспанці, євреї та ін., які внесли значний вклад у її розвиток.
Виникнення арабської медицини значно передує народженню Мухамеда (570 – 632 роки). Християнську секту несторіан, засновану патріархом Константинополя Несторієм, оголосили єретичною. Несторіани змушені були тікати у 431 році в Едесу, місто в Малій Азії, і там заснували дуже популярну медичну школу (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Потім при імператорі Зеноні (474 – 491 роки) знову поновили переслідування несторіан і цього разу вони бігли в Гандешапур (Джандишапур) у Персії. Це місто несторіани перетворили в медичний центр. Вони переклали безліч грецьких і латинських медичних текстів на арабську мову. Найвидатнішим серед несторіянських лікарів був Хунайн ібн-ісхак алібади (809 – 877 роки), який написав трактат про око і де написані симптоми схожі на туберкульоз ока (Т.С. Сорокина, 2008).
Іншим видатним арабським лікарем ІХ століття був перс за походженням Разі (ар-Разі). Він написав близько 200 творів по медицині, в тому числі величезну енциклопедію Всеосяжну книгу з медицини. Разі дотримувався методу Гіппократа й був гарним клініцистом. Він був непримиримим борцем з шарлатанством (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Ще один медик єгипетський єврей Ісак Бен Соломон Ізраелі (;845 – ;940 роки). Він вивчав Біблію, природознавство, медицину, математику, астрономію та ін. і вважався людиною, яка «знає всі сім наук». Він написав багато книг про харчування, лікарські засоби й лихоманки. Його твори вважали «дорожчими за найдорогоцінніші камені».
Перський автор Ібн Абас (Алі ібн аль Абас) написав медичну енциклопедію Царську книгу, звід медичних знань того часу.
Усі попередні праці й енциклопедії затьмарив знаменитий Канон Авіценни. Ця праця підсумувала усі досягнення греко-арабської медицини і стала головним джерелом медичних знань для Азії і Європи (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Авіценну (Абу Алі аль-Хусейн ібн Абдаллах ібн Сіна або Абу Алі Ібн Сіна, 980 – 1037 роки), теж перса за походженням, називали «князем всіх лікарів». Авіценна мав яскраву індивідуальність і заповзятливий характер, був прекрасним лікарем. Його праці – це кульмінація тодішньої арабської медицини.
Тоді туберкульоз не вважали заразною хворобою. Так думав і найвидатніший лікар-вчений середніх віків Абу Алі Ібн Сіна, якого називали Prіnceps medіcorum (глава лікарів), а латинізоване його ім’я Авіценна, в «Каноні лікарської науки» він описав туберкульоз і відносив туберкульоз до хвороб, що передаються по спадковості.
МЕДИЦИНА СТАРОДАВНЬОГО ХЕРСОНЕСУ
Херсонес був заснований в 422 – 421 роках до нашої ери як давньогрецька колонія. Медицину древнього Херсонесу найповніше описав проф. А.А. Опарин (2014, 2015). На підставі археологічних відкриттів й історичних джерел відомо, що медицина древнього Херсонеса була храмовою, нехрамовою й народною медициною (А.А. Опарин, 2014).
Храмова медицина існувала при храмах бога лікування Асклепія. Для цього при храмах будували спеціальні лікувально-жрецькі комплекси – асклепійони. На його території розташовувалося кілька будинків: бібліотека, театр (бо за допомогою музики лікували хворих), кілька лікувальних будинків з басейнами, спеціальними тунелями й сам храм Асклепія.
Прочанин, насамперед, приносив жертву богу, потім проходив очисний обряд і заходив у спальний зал, де йому бог у сні вказував спосіб зцілення від недуги. Якщо ж хворий заявляв, що ніякого сну не бачив, то жерці казали, що Асклепій розповів усе в сні священикам, які відповідно до цього прописували хворому лікування. А якщо сон бачив сам хворий, то значення його тлумачили жерці та приписували лікування (А.А. Опарин, 2014, 2015). Так лікували усі хвороби, в тому числі туберкульоз.
Нехрамова медицина полягала у тому, що лікарі лікували хворих. Майбутніх лікарів у Греції готовили або в ремісничих училищах, або в приватних школах. Всі окремі науки в Греції поєднувалися загальним поняттям – філософія (Е.Н. Грицак, 2003).
Одні школи базувалися на вченні Платона про «пневма» (божественну душу). Пневма проникає в тіло людини, зокрема до мозку і дає йому здатність почувати й мислити, до серця – зігріває людину, до печінки – харчує її. Різні перетворення пневми в організмі приводить до хвороб (А.А. Опарин, 2014).
Інші школи базувалися на філософії Піфагора, які вважали, що походження хвороб залежить від цифр. Так, гострі захворювання мають закінчуватися на 7-й день, а хронічні – на 21-й день (А.А. Опарин, 2014, 2015).
Все це, безумовно, стосувалося і туберкульозу.
Археологічні розкопки Херсонеса, дослідження його надгробних пам’ятників, показали, що в місті були лікарі – вихідці з Малої Азії та острова Тенедос. Виявлені в Херсонесі й багато медичних інструментів (А.А. Опарин, 2014).
Народна медицина полягала у чаклунстві, знахарстві, магії.
Про низький рівень медицини Херсонеса свідчила тривалість життя херсонесців: чоловіки жили ;39 років, а жінки – ;32 роки (А.А. Опарин, 2014).
МОНАСТИРСЬКА МЕДИЦИНА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
З моменту християнізації Європи почали створюватися і розвиватися монастирі. Вони стали частиною не лише релігії та архітектури, а й медицини. Прийняття християнства сприяло формуванню медичних знань і вдосконаленню медичної практики в слов’ян. Так, на Київській Русі з’явилася нова форма медичного обслуговування населення – церковна або монастирська медицина (В.В.Богуславський, 2001).
У 996 році київський князь Володимир Великий, Святитель Київської Русі спеціальним указом надав монастирям право лікувати не тільки послушників і ченців, а й мирян незалежно від їх віросповідання. Поза сумнівом, в Київській Русі найбільшого розквіту набули цілителі-ченці в Києво-Печерській лаврі, Кирило-Білозерському монастирі та інших.
Церковна або монастирська медицина на наших землях створювалася за образом і подобою візантійської, де із сивої давнини (ІV – V століття нашої ери) монастирі мали лікарні і були центрами медичних знань. Аналогічно утворювалися монастирські лікарні в Київській Русі й вони стали новою формою медичного обслуговування населення і важливим етапом розвитку медичних знань (В.В.Богуславський, 2001).
Першою монастирською лікарняною установою була лікарня, відкрита ігуменом Києво-Печерського монастиря Теодозією (1062 – 1074 роки). Ця лікарня піклувалася про інвалідів і надавала стаціонарну лікувальну допомогу хворим. У лікарні був порядок, що всіх хворих, які приходили у монастир, попередньо оглядав Теодозія і він залежно від характеру хвороби направляв їх до того чи іншого цілителя. Так, Аліпій лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями, а Дем’ян – дітей. Хворих було багато. Серед хворих були представники всіх груп населення – від бідних до багатих. Бідних лікували безкоштовно. Деякі незаможні, що лікувалися безкоштовно, якщо могли, то в знак подяки чи оплати за лікування якийсь час працювали на користь монастиря на ріллі чи на скотарні (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Є згадки, що ченці-цілителі лікували чахлість, тобто туберкульоз. У літописах XІ – XІІ століть згадуються монастирські лікарні в Києві, Смоленську, Чернігові, Полоцьку, Новгороді, Пскові, Луцьку, Переяславі, Львові (В.В.Богуславський, 2001).
Іноді при монастирських лікарнях улаштовували своєрідний амбулаторний прийом хворих, які прибували з навколишніх сіл.
Монастирська медицина була праобразом перших у Київській Русі лікарень. Жоден монастир у Київській Русі не будувався без «шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій, облоги міст, на карантинні лікарні – під час епідемій.
Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХІ столітті прп. Антонієм і Феодосієм. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, які принесли з собою лікарські знання. При монастирі св. Афанасій заклав «лікарню для хворих». Печерський патерик доносить до нас, що даром зцілення й лікування хворих славилися Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пімен Посник та інші (А.В.Назаренко, 2000). Є поодинокі згадки, що вони лікували хворих на чахлість. У монастирях проходило навчання молодих людей лікарському мистецтву. Медицину могли вивчати і жінки. Так, відомо, що княгиня Єфросинія Чернігівська під керівництвом ченця Федора займалася лікуванням у заснованій нею монастирській лікарні в Суздалі.
«Києво-Печерський патерик» розповідає про цілу плеяду монахів-цілителів. Автори цього «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками виникненням монастиря. За їх даними, вже в XI столітті в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих – хірургічних, терапевтичних, в тому числі хворих на чахлість, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (для них була «келія біснуватих»).
Преподобний Антоній, що походить з Любеча поблизу Чернігова, засновник Києво-Печерського монастиря, багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання і був пречудовим лікарем. Він приніс в Київ медичні знання, ліки, літературу з медицини й організував першу медичну допомогу в Києво-Печерському монастирі. Він сам доглядав за хворими, благословляв їм, власноруч виготовлені мікстури та відвари, і творив над цими ліками молитву (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Продовжувачем справи Антонія Печерського став преподобний Агапіт (А.В. Назаренко, 2000). Це найвідоміший фахівець в галузі медицини, яка зароджувалася в ХІ столітті. Зцілював людей Агапіт Печерський молитвою і зіллям. Лікував Агапіт як простих людей, так і знатних з однаковим запалом безоплатно, за що його називали Агапітом – лікарем безсрібником (А.В. Назаренко, 2000). Агапіт не тільки досконало володів медичними знаннями, а й іншими дисциплінами. Він знав декілька мов. Вільно читав трактати-оригінали античних, давньоримських авторів. Займався перекладом книг на слов’янську мову. Агапіт прищеплював культуру і спрагу до пізнання, в тому числі й серед ченців. Деяких він навчав медичних знань. Іншим допомагав у вільний час просто освоювати книги (А.В. Назаренко, 2000).
Агапіт творив чудеса в лікуванні. Тих, хто вірував, він швидко ставив на ноги, яке б не було важке їх захворювання. А тих, хто приходив до нього озлобленим, він просто не брався лікувати, навіть якщо їх недугу було легко вилікувати. Навіть Ісус Христос «не творив… багатьох чудес» серед невіруючих «через невір’я їхнє» (Мф. 13:58).
Агапіт допомагав деяким здатним монахам освоювати майстерність лікування. В основі лікування лежали спеціальні молитви, які вимовлялися в особливому стані свідомості.
Даміан, який навчався у Агапіта, лікував людей з допомогою помазування єлеєм. Преподобний Даміан був посником, до самої смерті він вживав тільки воду та хліб.
Преподобний Аліпій виліковував найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Він брав фарбу з «вапнярки» і змазував нею гнійні виразки, і вони загоювалися.
В монастирі розводив лікарські трави преподобний Прохор Лободник. Для лікування хворих ці трави використовували всі печерські цілителі, серед яких і сам Прохор. А під час голоду у Києві цей святий лікар творив чудеса. Так, з трави лободи він виготовляв хліб, а з попелу, що збирав у чернечих келіях, – сіль. Багато люду врятував він від голодної смерті: за чудеса такі його прозвали Лободником.
Преподобний Лаврентій, затворник, пізніше єпископ Туровський (ХІІ століття), коли був ще печерським ченцем, прославився тим, що лікував різні виразки на тілі та виганяв бісів.
Ефективно лікував хворих преподобний Пімен Посник. Він мав ще й дар прозорливості. Пімен міг передбачити, скільки ще проживе хворий після одужання. Він передрік за два роки і власну смерть.
Чернігівський князь Микола Святоша (ХІІ століття), прийнявши чернечий постриг у Печерському монастирі, активно реорганізовував та упорядковував медичну допомогу. Він переніс монастирську лікарню на інший бік обителі й розширив її настільки, що утворився цілий «лікарняний монастир». Зараз на цьому місці в Лаврі розташована Микільська церква. Названа вона так на честь Миколи Святоші. Згодом при лікарні почав діяти притулок для важкохворих та самотніх старців – праобраз хоспісу.
Займалися лікуванням й інші печерські ченці. Лікували вони й туберкульоз.
СЕРЕДНЬОВІЧНА МЕДИЦИНА ЄВРОПИ
Середні віки (1000 – 1400 роки нашої ери). У середні віки в кожній із країн Європи правив король або імператор, який мав великі землеволодіння. Коли королю потрібні були гроші чи солдати для проведення війни, то він скликав своїх найближчих підданих і так в ці часи виникли перші парламенти.
Численні історичні документи й матеріали свідчать про повсюдне поширення туберкульозу в далекому минулому. Найдревніша знахідка, що вказує на захворювання туберкульозом людей, які населяли у віддалені часи Європу, належить Бартельсу (Bartels). У 1904 р. при обстеженні знайденого поблизу Гейдельберга кістяка людини, що жила в кам’яному віці .(приблизно за 5000 років до н.е.), він установив туберкульозне ураження декількох грудних хребців з утворенням горба. Подібні зміни в хребті, що супроводжувалися напливними абсцесами, а також специфічні ураження великих суглобів кінцівок зі свищами були виявлені у муміфікованих трупів єгиптян, що жили за 2000 – 2750 років до нашої ери (Т.С. Сорокина, 2008).
Для початку християнства в Європі притаманні марновірство й догматизм. Як й у Вавилоні, астрологія управляла прогностикою, діагнози ставили переважно на основі огляду тіла (Е.Н. Грицак, 2003). Спостереження й експерименти взагалі не проводитися.
Медичні знання полягали у вивченні древніх авторитетних текстів. Терапія повернулася до магії й молитов, часто застосовували зілля, заклинання, амулети і проводили релігійне цілительство. Широко застосовували кровопускання й різні трави.
Розтини трупів були повністю заборонені й відомості з анатомії, крім стародавніх книг, можна було почерпнути лише при обробленні свиней.
Корінь мандрагори, про який поширювали легенди, вважався найкращим засобом від усіх хвороб. Гігієна й санітарія залишалися на дуже низькому рівні (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Франкський історик, святий єпископ Григорій Турський (;538 – ;594 роки) вважав «світську» медичну допомогу богохульством. На той час знову стала пануючою теорія демонічного походження хвороб, а провину за випадки спустошливих чумних епідемій покладали на євреїв.
Наприкінці Середніх віків серед мороку неуцтва почали з’являтися середньовічні медичні школи. Відроджувалася грецька наука почасту через арабські переклади, стали законом канони Гіппократа й Галена, Аристотеля й Авіценни (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Медична школа в Салерно (Х – ХІІ століття), в якій переплелися грецькі, латинські, арабські і єврейські впливи, була першою в Європі, а Салерно отримало назву «Гіппократового міста».
Навчання лікаря включало три підготовчих роки й п’ять років медичної освіти; випускник одержував звання магістра або доктора, звідси пішло слово «доктор» у значенні «лікар» (Е.Н.Грицак, 2003).
Для одержання ліцензії на самостійну медичну практику треба було після закінчення курсу пройти ще річну практику під проводом досвідченого лікаря. Із Салернської школи вийшло багато знаменитих лікарів. Перший підручник анатомії був заснований на вивченні будови свині (Т.С.Сорокина, 2008).
Після занепаду школи в Салерно наприкінці ХІІ століття з’явилися медичні школи в Монпельє, Болоньї, Падуї та Парижі.
Знаменитий викладач з Монпельє винайшов спиртовий настій трав і помістив жіночі хвороби в книгу про отрути, оскільки вважалося, що «жінки – отрутні створіння». Тоді ж олію скорпіона рекомендували як сечогінний засіб для лікування венеричних хвороб.
У цілому у середні століття медичні знання були майже ніякі. Туберкульоз, як захворювання, був невідомий, хоча туберкульозна епідемія буяла і заганяла мільйони людей у могили. Проте ніхто не знав, від чого гинуть люди, яка причина цієї хвороби і як з нею боротися.
ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ НАУКОВОЇ ДУМКИ
Епоха Відродження тривала 1450–1750 роки нашої ери. В ці часи європейці дуже цікавилися мистецтвом, у них спостерігалася жага до знань. Вони займалися науковими дослідами, щоб краще пізнати світ і довкілля. Цей період був одним із найреволюційніших і найплідніших в історії людства. Винайшли друкарство й порох, відкрили Америку, з’явилася нова космологія Коперніка. Наука й медицина звільнялися від догматичних оковів середньовічної схоластики (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Падіння Константинополя в 1453 розкидало грецьких учених з їхніми безцінними манускриптами по всій Європі. Аристотеля й Гіппократа можна було вивчати в оригіналі, а не в перекладах на латинь із єврейських, арабських, сирійських перекладів з грецької.
Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 роки) став першим анатомом. Він робив розтини трупів, відкрив гайморову пазуху, провідні пучки серце, шлуночки головного мозку, а також майстерно виконував дуже точні анатомічні малюнки (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Народжений у Брюсселі Андреас Везалій (1514 – 1564 роки), професор хірургії й анатомії в Падуї, в 1543 році опублікував трактат «Про будову людського тіла» разом з чудовими малюнками.
Реальдо Коломбо (1510 – 1559 роки) і Мігель Сервет (1511 – 1553 роки) відкрили легеневий кровообіг, Бартоломео Євстахій (;1520 – 1574 роки) уперше описав грудну протоку, нирки, гортань і слухову (Євстахієву) трубу.
І так наукові відкриття крок за кроком наближалися до наукового дослідження патології легень, підготовляли ґрунт до наукових досліджень туберкульозу (С.А. Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Італійського лікаря Джіроламо Фракасторо (1478 – 1553 роки) можна вважати першим епідеміологом. Відомий в історії культури фізик, астроном, поет і лікар Джіроламо Фракасторо із Вероні уперше висунув гіпотезу про заразливість, контагіозність туберкульозної хвороби.
У своїй праці «De contagіone et contagіosіs morbіs et curatіone» «Про контагій, контагіозні хвороби і лікування» (вийшла в світ у 1546 році) Джіроламо Фракасторо першим указав на інфекційний характер туберкульозу і ще до винайдення мікроскопу він висунув ідею про існування невидимих «насінь зараження», які розмножуються й проникають в організм. «Причиною заразних хвороб», – вважав він, – «є невидимі для нашого ока живі істоти – semіnarіa contagіorum, для кожної хвороби окремі, які мають виняткову здатність до розмноження. Одні, – писав Дж. Фракасторо, – заражають тільки через безпосередній дотик, інші, крім того, залишають ще вогнища, які самі собою можуть поширювати контагій. Я називаю вогнищами одяг, речі з дерева та інші, які самі собою залишаються незмінними, але сприймають контагіозні зародки і вже через це самі стають джерелами зараження. Деякі хвороби поширюють контагій не тільки через безпосередній дотик та через вогнища, а й на відстані. Такими є чумні гарячки та сухоти».
Дж. Фракасторо описав віспу, кір, чуму, чахотку, сказ, проказу, висипний тиф та ін. Його праці заклали фундамент клініки інфекційних хвороб, фтизіатрії та епідеміології (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Туберкульоз в ці часи був розповсюдженою хворобою. Пандемія туберкульозу розповсюджувалася по країнах і континентах у міру розвитку торговельних зв’язків. У літописах цих часів згадується про туберкульоз як невиліковну хворобу, «злі сухоти», «хвороба сухотна», «скорбота сухотна», «легенева чахотка», а у зв’язку із позалегеневими ураженнями – «горбова хвороба», «неміч у вертлюзі», себто у кульшовому суглобі, «волосатик» (норицеві форми туберкульозу кісток і суглобів» (С.А.Верхратський, 2011). Це підштовхнуло лікарів до наукових пошуків.
У 1699 році був виданий едикт республіки Лукка (сучасна Італія, Тоскана), у якому говорилося: «... здоров’ю людини більше не повинні загрожувати об’єкти, що залишилися після смерті хворого сухотою. Імена хворих повинні повідомлятися владі, і повинні вживатися заходи знезаражування...» (Е.Н.Грицак, 2003).
Хірургія в епоху Відродження усе ще перебувала в руках цирульників і вважалася нижчою від медицини. Однак П’єр Франко вперше здійснив надлобкову цистотомію, а Фабрицій Гільдан ампутував стегно. Гаспаро Тальякоцці, незважаючи на протидію церковних кліриків, робив пластичні операції – відновлював форму носа у хворих на сифиліс.
Військовий хірург Амбруаз Парі (;1510 – ;1590 роки), як й інші, завжди припікав рани киплячою олією. Одного разу, коли запасли олії були витрачені, Парі застосував просту перев’язку олією, що дало чудові результати. Після цього він відмовився від варварської практики припікань і завжди казав: «Я його перев’язав, а Бог його вилікував».
ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ
Промислова революція тривала орієнтовно упродовж 1750 – 1914 років нашої ери. Були винайдені нові машини, які замінили ручну працю. У науці догма поступилася місцем спостереженню й експерименту, а сліпа віра – розуму й логіці.
Ятрофізик Санторіо (1561 – 1636 роки) винайшов клінічний термометр і багато корисних інструментів (L.N.Magner, 2005).
Всю медицину перевернуло відкриття кровообігу англійським лікарем Вільямом Гарвеєм (1578 – 1657 роки), яке було опубліковане в його книзі «Про рух серця й крові» (1628). Не всі зразу сприйняли це відкриття і воно зазнавало запеклої і нищівної критики. На Паризькому медичному факультеті, наприклад, заборонили викладання вчення Гарвея, вваживши його відступом від Гіппократа й Галена, а хто признавав – карали виключенням з наукового співтовариства. Гарвей натомість ігнорував крикливі виступи супротивників (L.N. Magner, 2005; С.А. Верхратський, 2011).
Пізніше Марчелло Мальпігі з Болоньї (1628 – 1694 роки) відкрив капілярний кровообіг, лімфатичні вузли, червоні кров’яні тільця (еритроцити).
Голландський купець і дослідник Антоні ван Левенгук (1632 – 1723 роки) винайшов мікроскоп і сконструював більше 200 мікроскопів із збільшенням до 160 разів. Він описав бактерії, хоча й не знав про їх хвороботворні властивості.
Четверо засновників Королівського медичного товариства в Англії розробили сучасне вчення про дихання. Фізик і хімік Роберт Бойль (1627 – 1691 роки) показав, що повітря необхідне для горіння й підтримки життя. Його асистент, мікроскопіст Роберт Гук (1635 – 1703 рік) проводив штучне дихання на собаках і довів, що не рух легенів сам по собі, а саме повітря – найважливіша умова дихання. Їх третій колега Ричард Лоуер (1631 – 1691 роки) помітив, що кров стає яскраво-червоною, коли у легені потрапляє повітря, і темно-червоною, коли штучне дихання переривається. Таким чином він довів взаємодію повітря й крові. Четвертий учасник цієї групи Джон Мейоу (1643 – 1679 роки) довівши, що не саме повітря, а тільки певний його компонент, який необхідний для горіння й життя, взаємодіє з кров’ю під час дихання. Фактично він відкрив кисень, який повторно відкрив Джозеф Прістлі (С.А. Верхратський, 2011).
У ХІІ столітті медична школа Лейдена стала центром медичної науки. Школа була відкрита для людей всіх національностей і віросповідань, тоді як в Італії папський едикт не допускав некатоликів в університети. У Лейдені клініцист Франциск Сільвій (1614 – 1672 роки), що відкрив сільвійову борозну головного мозку, по суті, заснував біохімічну фізіологію, клінічну практику. Професор Лейденського університету Франциск Сільвій робив розтини померлих і уперше відзначив зв’язок легеневих горбиків, або туберкульозних гранульом, із легеневими сухотами та із скрофульозом. Він описав такі горбики при ураженні туберкульозом різних органів (L.N. Magner, 2005).
У 1689 р. лікар Р.Мортон (R. Morton) описав 14 форм легеневих сухот і виділив 3 стадії процесу (запалення, утворення горбиків, їх звиразкування).
Лікар М.Бейлі (M. Baіlіe) відмітив, що конгломерати туберкульозних горбиків відрізняються від казеозної пневмонії. А лікар Бейль (G.L. Bayle) виділив міліарний горбик і назвав його пухлиною. Він описав 6 форм «фтізи» (L.N. Magner, 2005; С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991; П.Е. Заблудовский, 1998; Е.Н. Грицак, 2003; Т.С.Сорокина, 2008).
Проте в ХVІІ столітті ще панували марновірства, сотнями спалювали відьом і чаклунів, процвітала інквізиція. Галілей змушений був відректися від свого вчення про рух Землі. Тоді ж була описана золотуха (скрофульоз), застаріла назва, що найчастіше відповідає зовнішньому туберкульозу шкіри, слизових оболонок, лімфатичних вузлів.
Вважалося, що королі з династії Капетингів виліковували золотуху дотиком їх руки, вимовляючи при цьому магічне заклинання: «Король тебе торкнеться, Господь тебе вилікує». Оскільки дотик короля вважався вірним засобом від золотухи, що її іменували ще «королівською хворобою». Після час правління Людовика Святого лікування золотухи королем мало масовий характер.
Найвидатнішим клініцистом ХVІІ століття був Томас Сиденхем (1624 – 1689 роки). Його називають «англійським Гіппократом». Його підхід до медицини був істинно гіппократовим. Він наполягав на безпосередніх клінічних спостереженнях (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Методи лікування Томаса Сиденхема, хоч з минулого ще характеризувалися надлишковим призначенням клізм, проносних, кровопускань. Окрім того, Сиденхем рекомендував застосування хіни при малярії, заліза при анемії, ртуті при сифилісі й прописував великі дози опію.
В 1667 йому був присуджений ступінь доктора медицини в Кембриджському університеті. Томас Сиденхем першим правильно описав відмінності кору від скарлатини, ревматизму від подагри. Він висунув концепцію інфекційних недугів як окремого роду хвороб. Томас Сиденхем рекомендував тривале перебування на свіжому повітрі при туберкульозі (L.N. Magner, 2005).
У 1854 році Герман Бремер (H. Bremer) представив докторську дисертацію «Туберкульоз – виліковне захворювання». І в тому ж році він заснував перший санаторій для хворих на туберкульоз у Гордердорфі (Богемія). Санаторій розташовувався серед ялинових лісів. Пацієнтам давали посилене харчування. Вони проводили багато часу на балконах, на свіжому повітрі. Адже сам Г. Бремер ще студентом вивчав ботаніку і занедужав на туберкульоз. Його лікар рекомендував йому переїхати там, де сприятливий клімат. Він вибрав Гімалаї, де міг продовжити свої ботанічні дослідження. Коли він повернувся додому через кілька років, то вже був вилікуваний, і тоді почав вивчати медицину (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
У 1858 році лікар Нестор Васильович Постніков відкрив біля Самари перший у Росії кумисолікувальний санаторій.
У 1865 році французький морський лікар Жан-Антуан (J.-A.Vіllemіn) спостерігав зараження туберкульозом матросів від одного з них хворого на туберкульоз (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
При лікуванні хворих на легеневий туберкульоз К. Форланіні (С. Forlanіnі) у 1882 році уперше повідомив про використання штучного пневмотораксу. Хірурги Генріх Квінке (H. Quіncke, Німеччина), Едуардо де Серенвіл (E. de Serenvіlle, Швейцарія), Джон Мерфі (J.B. Murphy, США), Лудольф Брауер (L. Brauer, Німеччина) у 1886 – 1907 роках рекомендували зменшувати обсяг грудної порожнини й домагатися колапсу легеневої тканини, ураженої туберкульозом, шляхом резекції частини ребер. Хірург Карл Шпенглер (C. Chpengler) назвав цю операцію торакопластикою.
Медицина поступово узагальнювала попередні знання. Засновувались нові медичні школи у Відні, Единбурзі, Глазго (С.А.Верхратський, 2011).
Великий анатом Джованні Батисту Морганьї (1682 – 1771 роки) у книзі «Про місцезнаходження й причини хвороб, виявлених анатомом» (1761) поєднав анатомію, патологічну анатомію й клінічну медицину. Він увів у теорію захворювань концепцію патологічної зміни органів і тканин.
У 1720 році англійський лікар Бенжамін Мартен у своїй роботі «Нова теорія сухоти» припустив, що туберкульоз може викликатися «виключно маленькими живими істотами, які, коли вони попадають у тіло людини, можуть викликати ураження й симптоми захворювання». Він також стверджував, що при спільному перебуванні у постелі з хворим на сухоти, при спільних трапезах або бесідах можна вдихнути частину повітря, яке видихає хворий і здорова людина може заразитися сухотами (L.N.Magner, 2005; С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Далеко вперед просунулася хірургія, хоча не було анестезії й антисептики.
Самуїл Ганеман (1755 – 1843 роки) заснував гомеопатію, яка ґрунтується на принципі «подібне лікується подібним».
Дж. Каррі (1756 – 1805 роки) впровадив в практику медичний термометр, який ще свого часу винайшов Санторіо.
Австрієць Леопольд Ауенбругер (1722 – 1809) збагатив діагностику захворювань завдяки перкусії (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007; И.И. Шапошник, 2013). У 1752 році він закінчив медичний факультет Віденського університету і все своє життя провів у стінах цього університету. В 1752 році одержав ступінь доктора.
В 1761 році Леопольд Ауенбругер видав латинською мовою книгу «Новий спосіб, як за допомогою вистукування грудної клітки людини виявити приховані усередині грудей хвороби». У цій книзі він пише: «Перкусія проводиться за допомогою м’якого й легкого постукування кінцями пальців по грудях. При постукуванні по грудній клітці здорової людини вона видає звук, аналогічний барабану обтягнутому сукном або іншою грубою тканиною. Якщо звук більше високого тону, то це вказує на страждання внутрішніх органів; те ж у випадку глухішого звуку, такого ніби вистукували стегно» (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007; К.К. Васильев, В.А. Штанько, 2011). Леопольд Ауенбругер використовував безпосередню перкусію пальцями, складеними у вигляді піраміди. Відкриття методу перкусії медики зустріли з недовірою (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007). Професор А. де Гаєн зустрів вороже й осміяв пропозицію автора. Сучасники Л. Ауенбругера не оцінили відкриття, про нього довідалися лише через 47 років і відтоді цей метод поряд з вислуховуванням більше двохсот років залишався єдиним діагностичним засобом в арсеналі лікарів. У цій роботі Леопольд Ауенбругер започаткував також принцип синдромного аналізу клінічної картини (К.К. Васильев, В.А. Штанько, 2011).
У подальшому техніка перкусії вдосконалювали, вивчали її можливості при різній патології (И.И. Шапошник, 2013). В 1826 році Піорі запропонував для перкусії використовувати плесиметри – пластинки з різних матеріалів. У 1846 році Вінтріх запропонував перкусійний молоточок для перкусії. Різні автори пропонували молоточки й плесиметри різних форм і з різних матеріалів (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007).
Німецький лікар фон Герхард запропонував пальце-пальцеву перкусію, тобто лівий середній палець використовувати у якості плесиметра, а правий – у якості молоточка (С.А. Верхратський, 2011). У 1839 році чеський лікар Йозеф Шкода фізично обґрунтував перкусію, розподіляючи звуки на тони й шуми (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007; И.И. Шапошник, 2013).
У колишній Російській імперії перший підручник з семіології «Загальна патологічна семіотика, або вчення про ознаки хвороби взагалі» (1825). Окремим розділом цього підручника було перкуторне дослідження органів грудної клітки, написав терапевт, професор Імператорської медико-хірургічної академії, українець за походженням Прохор Олексійович Чаруковський (1790 – 1842 роки), уродженець села Пологи, Переяславського повіту, Київського намісництва (П.А. Чаруковский, 1825).
Дещо детальніше про діяльність Прохора Олексійовича Чаруковського буде далі.
Великої підтримки отримала перкусія видатним фтизіатром, професором Германом Рафаїловичом Рубінштейном (1871 – 1955 роки), який упродовж 20 років був на чолі туберкульозного санаторію «Пуща Водиця» Київської єврейської общини. У першому виданні монографії «Диференціальна діагностика захворювань легенів» (1949) Г.Р.Рубінштейн критично пише: «Ми не можемо сказати, що всі лікарі ясно розуміють суть акустичних процесів, які відбуваються при перкусії та аускультації». Розуміння акустики дихальних звуків залишається неповним (Л.Г. Авербух, 2005).
У ХVІІІ столітті розвивалася освіта, раціоналізм й розквітала наука. Водночас це було золоте століття знахарства, шарлатанства й марновірства, достатку секретних чудодійних зіль, пігулок і порошків. Так, Франц А. Месмер (1734 – 1815 роки) демонстрував свій «тваринний магнетизм», яким надзвичайно захоплювалося світське суспільство.
Певний вклад у вчення про туберкульоз внесли Р. Лаенек, Р. Вірхов. Французький вчений Рене Лаенек (1781 – 1826 роки), проводячи патологоанатомічні розтини, створив унітарну теорію туберкульозу. За цією теорією туберкульоз – це незаразна ендогенно обумовлена хвороба, це невиліковне злоякісне новоутворення, що перебігає у дві фази: перша, бугоркова, друга, гранульоматозна (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Рене Лаенек винайшов стетоскоп і запропонував аускультацію із застосуванням стетоскопа для прослуховування звуків легені й серця (Н.Е. Ларинский із співавт., 2007). У 1819 році ним була опублікована двотомна монографія «Аускультації або трактат про діагностику захворювань легенів і серця» (L.N. Magner, 2005).
У 1839 році німецький терапевт Йохан Шенляйн (J. Schonleіn) запропонував термін «туберкульоз».
Видатний німецький вчений Рудольф Вірхов (1821 – 1902 роки), як відомо, працював спершу помічником, а пізніше прозектором центральної лікарні в Берліні, потім 7 років був завідувачем кафедрою патологічної анатомії Вюрцбурзького університету, а з 1856 р. й до кінця життя працював у Берлінському інституті патології. Він висунув триалістичну теорію туберкульозу, розрізняючи туберкульоз, фтізу і скрофульоз, причому туберкульозний некроз він не зв’язував із туберкульозним процесом (С.А. Верхратський, 2011).
У 1904 році опубліковані оригінальні роботи А.И.Абрикосова, у яких наводився детальний опис морфологічних осередкових змін у легенях при початкових проявах легеневого туберкульозу (вогнище Абрикосова).
У 1912 році чеський патологоанатом Антон Гони (A. Ghon) описав у 1912 році вогнище первинного ураження легенів при туберкульозі, яке назване вогнищем Гона (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
УКРАЇНСЬКІ ЛІКАРІ
В історії вчення про туберкульоз неабияке місце належить відкриттям українських видатних лікарів, на розробках і нововведеннях яких базувалися дослідження їх послідовників. Можливо не всі їх праці прямо стосувалися вчення про туберкульоз, але вони послужили підґрунтям до подальших наукових пошуків й розробок щодо різних аспектів туберкульозу. На превеликий жаль, ми не могли знайти детальних даних про всіх наших співвітчизників, тим більше їх фотографій.
Так, військовий лікар Андрієвський Євфим (Юхим) Іванович (рік народження невідомий – помер у 1840 році), що народився у сім’ї українського священнослужителя, працював лікарем Преображенського, потім Литовського полку, брав участь у Вітчизняній війні 1812 – 1814 років, описав нариви легень (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Барсук-Мойсеєв (Мойза) Хома Іванович (1768 – 1811 роки) народився на Чернігівщині, закінчив медичний факультет Московського університету, захистив докторську дисертацію на тему «Dіss. medіco-practіca de respіratіone» – «Дисертація медико-практична про дихання» (1794).
Праця «Про фізіологію дихання» (1795) належить уродженцю м. Києва, випускнику медичного факультету Московського університету, військовому лікарю Гороховському Марку Івановичу (дат життя не встановлено).
Родоначальник фізіологічної науки в Україні, перший не іноземний професор Харківського університету Книгін (Булгаков) Іван Дмитрович (1773 – 1830 роки) у праці «Про дихання» (1813) вперше висловив думку про те, що кисень переноситься кров’ю до тканин. Разом з П.М.Шумлянським він розробив Інструкцію щодо запобігання інфекційних хвороб. Окрім цього, він опублікував свої еволюційні погляди на походження людини.
«Tractatus de febrіbus» – «Виклад про гарячки» (1774) і перший друкований підручник з медицини в Україні «Опис хвороб» належать галичанину Анджею Крупінському (роки життя невідомі). У цих працях він не оминув питання про сухоти. Він досліджував цілющі властивості українського курорту Шкло, багато зробив для організації медичної освіти в Галичині. Завдяки йому при Львівському університеті 9 вересня 1894 року був відкритий медичний факультет. Помер у Львові.
Старший лікар Київського польового госпіталю (з 1770 року), організатор протичумних заходів в Україні, зокрема на Поділлі, Сила Митрофанович Митрофанов (дата народження не встановлена – помер у 1772 році) у Лейденському університеті захистив докторську дисертацію на тему «De spontaneo aerіs іntroіtu іn pulmonem» – «Про самовільне входження повітря в легені» (1765).
Праця «Про епідемічну хворобу» належить Піддубику-Сушевському Петру Карповичу (1756 – 1811 роки), що народився в м. Чернігові в сім’ї міщанина.
Понирка Денис Васильович (1746 – дата смерті не встановлена), що народився в селі Полошки Глухівської сотні Ніжинського полку (тепер Сумська область) в сім’ї козака, довів шкідливість парів кіноварі (сірчаної ртуті) для легень.
У м. Чугуєві (тепер Харківська область) в дворянській сім’ї народився Мухін Єфрем Йосипович (1766 – 1850 роки), навчався в Харківському колегіумі, а з 1787 року – в Єлисаветградському медико-хірургічному училищі. Отримав звання підлікаря, потім лікаря. Займався проблемами епідеміології, зокрема запропонував використовувати хлорне вапно для дезінфекції, яке до цих пір застосовується у медичній і зокрема фтизіатричній практиці. Його учнями були такі знаменитості як М.І.Пирогов, І.В. Буяльський, І.Є. Дядьківський (И.А. Кассирский, 1949; С.Я. Штрайх, 1933).
Уродженець села Поладь (тепер Комаринці Ужгородського району Закарпатської області) Орлай Іван Семенович (;1771 – ;1829 роки) в 1807 році в Дерпті захистив докторську дисертацію «Doctrіnae de vіrіbus naturae medіcatrіcіbus hіstorіam brevem, esposіtіonem, vіndіcіas» – «Історія про лікувальні властивості природи». Природні фактори, як відомо, в доантибактеріальну еру були основними в лікуванні туберкульозу різних локалізацій. До речі, очолюючи Ніжинський ліцей учнем І.С. Орлая був М.В. Гоголь.
Писчеков Данило Якович (приблизно 1758 – 1825 роки) народився в селі Корольове Харківської губернії у сім’ї священика. Закінчивши Московську госпітальну школу, отримав звання підлікаря, потім навчався в Лондонському та Единбурзькому університетах. Він розробив методи дезінфекції при інфекційних захворюваннях.
Син козака Тимковський Йосип Тимофійович (дата народження не встановлена – помер у 1789 році), що народився в селі Княжине Миргородського повіту (тепер Полтавська область) Хорольської сотні, навчався у Києво-Могилянській академії, потім у медичній школі при Санкт-Петербурзькому адміралтейському госпіталі, Лейденському та Страсбурзькому університетах, у 1765 році захистив дисертацію «De perіpneumonіa notha» – «Про несправжню пневмонію. – Лейден, 1765. – 34 с.» на ступінь доктора медицини.
Стефанович-Донцов Михайло Якович (1753 – 1833 роки) народився в селі Козли (тепер селище міського типу Михайло-Коцюбинське Чернігівської області) у сім’ї священика. Навчався в Києво-Могилянській академії, потім у медичній школі при Санкт-Петербурзькому адміралтейському госпіталі, працював підлікарем, потім лікарем. Виступав проти сваволі поміщиків і був засуджений на 10 років каторги, де вийшов достроково у зв’язку із амністією при вступі Олександра І на престол. Багато уваги приділяв бронхолегеневим норицям. До фтизіатрії має відношення його праця «Про грудну норицю» (1786).
Автором праць про процеси загоєння та гнійних плевритів є Стефанович-Донцов Яків Васильович (1752 – 1829 роки). Він народився в селі Церковище (тепер село Новоукраїнське Ріпкинського району Чернігівської області) в родині священика. За іншими публікаціями, він народився в м. Чернігові. Навчався в Чернігівському колегіумі (1766 – 1771 роки) та в медичній школі при Московському госпіталі (1772 – 1774 роки). У 1779 році написав працю «Про емпієму». Помер у місті Могильові (тепер Могилів-Подільський).
Докторська дисертація «Про кримську народну хворобу (проказу)» захищена в 1792 році Яковим Тимофійовичем Сандул-Стурдзою (1756 рік – після 1810 року), уродженцем села Козацьке Козелецького повіту (тепер Бобровицький район) Чернігівської губернії. Батько його був приходським священиком.
«Опис прокази в Уральську» (1796) здійснив у своїй праці Симонтовський Петро Семенович (1747 – 1815 роки), який народився у місті Суми в сім’ї священика Сумського полку. Він був одним із перших дослідників лепри в Криму та на Півдні України.
Багато дослідників вивчали безпосередньо туберкульоз. До них належить Смілівський Іван Андрійович (;1767 – ;1808 роки). Він народився в Україні, навчався у Харківському колегіумі та Києво-Могилянській академії. У 1788 році вступив до медико-хірургічної школи при Санкт-Петербурзькому адміралтейському госпіталі, закінчивши який у 1790 році, отримав звання лікаря. Служив в армії, брав участь у війні зі Швецією.
У 1796 році І.А. Смілівський затверджений ад’юнктом кафедри патології і терапії Санкт-Петербурзького медико-хірургічного училища і того ж року за наукову працю «Елементи практичної медицини» дістав звання штаб-лікаря. У цьому ж 1796 році темою пробної лекції обрав проблему виникнення сухот та лікування хворих на сухоти: «Про хворобливі причини взагалі і про сухоти», яку виголосив 5 квітня у присутності Медичної колегії. Це перша оригінальна праця українського вченого з фтизіатрії.
В Києві народився майбутній випускник медичного факультету Московського університету Василь Павлович Різенко (1784 – 1827 роки). Він переклав чудову працю: «Гуфеландъ Х. О существенныхъ свойствахъ золотушной болезни и о средствахъ узнавать и пользовать оную / Пер. с нем. В.П. Ризенко. – М., 1807. – 291 с.».
Значний вклад у розвиток фтизіатрії вніс Чаруковський Прохір Олексійович (1790 – 1842 роки). Він народився в с. Пологи Переяславського повіту Полтавської губернії у сім’ї священиків. Його батько, дід і прадід були священиками і він отримав освіту у Чернігівській духовній семінарії (з 1802 року до 1810 року). У 1812 році вступив до Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії та закінчив її у 1816 році із золотою медаллю. Був залишений в академії ад’юнктом математики і фізики. У 1818 – 1822 роках у Німеччині та Англії вивчав фізіологію, патологію і терапію. Повернувшись до Санкт-Петербурга у 1822 році, працював ад’юнкт-професором клінічної терапії та ординатором військового сухопутного госпіталю. З 1824 року працював викладачем семіотики Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, потім професором терапевтичних клінік.
У 1823 році захистив докторську дисертацію «De haemopthysі» – «Кровохаркання при туберкульозі. – СПб, 1822» ад’юнкт-професор клінічної терапії та ординатор Санкт-Петербурзького військового сухопутного госпіталю Чаруковський Прохір Олексійович. Продовжуючи вчення М.Я. Мудрова, П.О.Чаруковський детально описав стетоскоп та метод перкусії (Стетоскопъ и его приложеніе // Воен.-мед. журналъ. – 1828. – Ч. 11, кн. І). Він є автором першого вітчизняного посібника з пропедевтики внутрішніх хвороб «Загальна патологічна семіотика, або Вчення про ознаки хвороби взагалі» (1825). У цьому посібнику провідне місце займали методи перкусії та аускультації (П.А.Чаруковский, 1825).
Першим в Російській імперії у клінічній практиці застосував методи обстеження хворого – перкусію та аускультацію – професор Саполович Яків Йосипович (1760 – 1830 роки), уродженець села Срібне Прилуцького повіту Київської губернії (тепер Чернігівської області) в родині козака.
Заслуговує уваги й праця Івана Мартиновича Міндерера «Про очищення повітря в театрах» (1803), яка дала поштовх до профілактичного напряму у фтизіатрії (В.В.Бабієнко із співавт., 2012). Трудовий шлях І.М.Міндерера пройшов від служби в Запорізькій Січі до діяльності в Білій Церкві, Києві, на Подолі, Волині, Слобожанщині. Рік народження його невідомий, помер у 1812 році.
Наш співвітчизник Ілля Ілліч Мечников у 1883 році сформулював фагоцитарну теорію імунітету. Він показав, що фагоцити відіграють ключову роль у формуванні протитуберкульозного імунітету (С.А. Верхратський, 2011).
І.І. Мечников виділив лейкоцити двох типів, одні з них він назвав макрофагами. Макрофаги є необхідною ланкою у формуванні імунологічної толерантності. Взаємодія між туберкульозною паличкою й макрофагами ініціює базисний для туберкульозу процес – запалення гранульоматозного типу. І.І.Мечников установив поліморфізм мікобактерій туберкульозу на відміну від Р.Коха, який вважав відкритого ним збудника мономорфним. Разом з Миколою Федоровичем Гамалеєю І.І.Мечников заснував в 1886 році першу в Царській Росії бактеріологічну станцію (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Ілля Ілліч Мечников (1845 – 1916 роки) народився 15 травня 1845 року в маєтку Панасівка в селі Іванівка, нині Куп’янського району Харківської області. Там пройшло його дитинство. Батько Мечникова – Ілля Іванович, військовий офіцер, мати, Емілія Львівна Невахович, походила з роду купців.
В 1856 році Ілля Мечников вступив зразу в 2-й клас харківської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю в 1862 році. Ще гімназистом Ілля відвідував лекції з анатомії й фізіології в Харківському університеті, читав природничу літературу. Після закінчення гімназії Мечников відправився вчитися в Німеччину, але через холодний прийом з боку російських студентів і квартирних хазяїв, відразу повернувся додому і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету.
Чотирирічний університетський курс Ілля Мечников пройшов за два роки. До цього часу 19-літній кандидат наук під впливом еволюційної теорії Дарвіна почав пошуки проміжних форм між різними групами безхребетних.
В 1864 році він виїхав за кордон, працював на острові Гельголанд у Північному морі, де виявив нову групу хробаків. Восени цього ж року І.Мечников перебрався в Гісенский університет у лабораторію німецького зоолога Рудольфа Лейкарта. Тут він відкрив складний цикл паразитичних нематод (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
В 1865 році Ілля Ілліч Мечников переїхав для продовження досліджень у Неаполь, де вивчав ембріональний розвиток морських безхребетних. На цю тему І.І.Мечников у 1867 році захистив магістерську дисертацію у Петербурзькому університеті. У 1868 році він став приват-доцентом цього університету й у цьому ж році захистив докторську дисертацію.
В 1868 – 1870 роках, з перервами, Ілля Мечников за кордоном досліджував ембріологію безхребетних.
З 1870 року до 1882 року Ілля Ілліч Мечников – ординарний професор кафедри зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі. В 1873 року від туберкульозу померла перша дружина Мечникова – Л.В.Федорович. Мечников настільки важко переживав цю подію, що зробив спробу самогубства. В університеті зростали радикальні настрої студентства і деяких викладачів, не вщухав стресовий настрій після смерті дружини. Тому в 1882 році І.І.Мечников покинув університет.
У 1875 році І.І.Мечников вдруге одружився з Ольгою Миколаївною Белокопитовою і восени 1882 року він виїхав у Мессіну, де відкрив фагоцитоз.
В 1886 році Ілля Мечников повернувся в Одесу, де очолив створену ним разом з Миколою Федоровичем Гамалеєю першу в Царській Росії й другу у світі бактеріологічну станцію, яка повинна була займатися виготовленням вакцин і щеплень. Тут до роботи І.Мечников залучив молодих Данила Кириловича Заболотного, Лева Олександровича Тарасевича, які згодом стали відомими мікробіологами. В той час офіційна влада чинила перешкоди І.Мечникову й він відмовився від завідування станцією і в 1887 році Мечников виїхав у Німеччину, а восени 1888 року за запрошенням французького вченого Луї Пастера переїхав у Париж і організував у його інституті лабораторію.
За 28-літнє перебування в Пастерівському інституті Ілля Мечников створив вчення про фагоцитоз і теорію імунітету, вивчав проблемі старіння, організував наукову школу. У праці «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901) виклав фагоцитарну теорію імунітету. Він разом з німецьким лікарем, бактеріологом і біохіміком Паулем Ерліхом отримав Нобелівську премію у 1908 році (Л.Г.Авербух, 2005).
Переживання, пов’язані з початком Першої світової війни, важко вплинули на Мечникова, погіршили його слабке здоров’я. Він переніс кілька інфарктів міокарда, яки привели вченого до смерті 15 липня 1916 року, у Парижі. Відповідно до його волі урна з прахом І.І.Мечникова зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
Таким чином, вклад українських вчених в розвиток вчення про туберкульоз ще не вичерпаний і він значний. До вивчення туберкульозу в прямому чи непрямому значення доклали зусиль фізіолог М.Гороховський (1795), хірурги П.С.Симонтовський (1793), Поддубик, М.Стефанович-Донцов, терапевт Орлай де Кобро, лепрологи Я.Т.Сандул-Стурдза (1792), П.С.Симонтовський (1796), епідеміологи П.З.Кондоїді (1754), Д.С.Самойлович (1798), С.С.Андрієвський (1800), Н.К.Карпінський, І.І.Вієн, гігієніст І.Мендерер (1803) та ін. Надалі ми згадаємо й інших українських вчених, які внесли значний вклад у клініку, діагностику і профілактику туберкульозу (В.В.Бабієнко із співавт., 2012). Їх дослідження в сукупності формували наукові погляди багатьох їх послідовників, яким вдалося зробити більш вагомі відкриття. Адже, щоб зробити одне революційне відкриття, треба інколи роками багатьом авторам проводити різні менш важливі дослідження. Така закономірність в науці.
Отже, кінець ХІХ – початок ХХ століття характеризувалися, по суті, всесвітньою епідемією туберкульозу. Ця недуга косила мільйони людей. Епідемія туберкульозу розквітала, а медицина не знала засобів боротьби з недугою, по суті, була безсилість медицини й людства у боротьбі з цією недугою через невивченість туберкульозу як такого. І це стало поштовхом до багатьох відкриттів для перемоги над туберкульозом. Розпочався наступ на туберкульоз і мозковий штурм науковців. Він привів до грандіозних відкриттів збудника туберкульозу, х-проміння, вакцини проти туберкульозу. Ці найвагоміші відкриття переломили розуміння медичної громадськості щодо туберкульозу.
ВІДКРИТТЯ ЗБУДНИКА ТУБЕРКУЛЬОЗУ
У розвитку вчення про туберкульоз видатна заслуга належить німецькому лікарю і мікробіологу, одному з основоположників сучасної бактеріології та епідеміології, вченому Генріху Герману Роберту Коху або Роберту Коху (1843 – 1910 роки).
Роберт Кох народився третьою дитиною 11 грудня 1843 року в Клаусталь-Целерфельді. Його батько Герман Кох працював в управлінні шахт, мати Матильда Юлія Генрієтта Кох (Бівенд) виховувала 13 дітей. Його дідусь за матір’ю і дядько були натуралістами-аматорами й заохочували інтерес хлопчика до природознавства. Роберт рано почав цікавитися природою, зібрав колекцію мохів, лишайників, комах і мінералів (L.N.Magner, 2005).
У 1848 році Роберт вступив у місцеву початкову школу. Тоді він уже вмів читати й писати. Він вчився успішно і в 1851 році поступив у гімназію, яку успішно закінчив у 1862 році й відразу поступив у Геттінгенський університет, де вивчав природничі науки, фізику, ботаніку, а потім медицину. Вже в університеті Кох зацікавився мікробами і походженням різних захворювань (С.А.Верхратський, 2011).
У 1866 році Роберт одержав медичний диплом, у 1867 році він женився на Еммі Адельфіні Жозефіні Фрац. У них народилася дочка. Кох в місті Раквіце почав лікарську практику на посаді асистента в лікарні для божевільних.
У 1870 році почалася франко-пруська війна і незважаючи на короткозорість, Р. Кох добровільно став лікарем польового госпіталю, де він набув досвіду в лікуванні інфекційних хвороб, зокрема, холери й черевного тифу. Одночасно він мікроскопував водорості й великі мікроби.
У 1871 році Р.Кох демобілізувався й у наступному році був призначений повітовим санітарним лікарем у Вольштейні (нині Вольштейн у Польщі). На 28-річчя дружина подарувала йому мікроскоп, біля якого він проводив цілі дні. Він втратив інтерес до медичної практики, завів полчище мишей і проводив дослідження (С.А. Верхратський, П.Ю. Заблудовський, 1991).
Р.Кох простежив весь життєвий цикл бактерій сибірської виразки, розробив фарбування бактеріальних культур й мікрофотографування їх будови. Ці відкриття Роберта Коха принесли йому популярність і в 1880 році він став урядовим радником в Імперському відділенні охорони здоров’я в Берліні. Там же для нього спеціально організували інститут і лабораторію (Л.Г.Авербух, 2005).
В 1881 році Р.Кох опублікував роботу «Методи вивчення патогенних організмів», у якій описав спосіб вирощування мікробів на твердих живильних середовищах. У цей час у медичних журналах розгорнулася гостра дискусія між Р.Кохом і Л.Пастером, бо Р.Кох похитнув лідерство Л.Пастера в мікробіології.
На той час у Німеччині від туберкульозу помирала кожна сьома людина і Р. Кох вирішив знайти збудника туберкульозу. Туберкульоз тоді вважався спадковою хворобою, тому й спроб боротьби з ним не застосовували. Хворим прописували свіже повітря й гарне харчування – це й все лікування.
Роберт Кох досліджував зрізи тканин, узятих від хворих, що померли від туберкульозу. Він фарбував ці зрізи найрізноманітнішими барвниками і годинами розглядав їх під мікроскопом. Врешті йому вдалося виявити бактерії у вигляді паличок, які при посіві на живильне середовище сироватки крові тварин дали бурхливий ріст. При зараженні цими бактеріями морських свинок в них викликав туберкульоз (L.N.Magner, 2005). Це була сенсація!
Так у 1882 році Роберт Кох відкрив збудника туберкульозу – туберкульозну бацилу, яку по праву було названо паличкою Коха (сьогодні – Мікобактерію туберкульозу). Кох досяг найбільшого тріумфу 24 березня 1882 року, коли він оголосив про те, що зумів виділити бактерію, що викликає туберкульоз.
У наступному 1883 році Р.Кох відкрив холерного вібріона.
У публікаціях Коха із проблем туберкульозу вперше були позначені принципи, які потім стали називатися постулатами Коха. Р.Кох сформулював свою знамениту тріаду, за якою мікроорганізм є збудником будь-якої хвороби. Щоб довести це, треба здійснити три речі (L.N.Magner, 2005).
Перше, виявити мікроорганізм у всіх випадках захворювання.
Друге, виділити чисту культуру даного мікроорганізму.
Третє, прищепити виділену культуру здоровій тварині й вона захворіє такою ж хворобою, від якої виділений мікроорганізм.
Р.Кох ввів у бактеріологічну практику тверді поживні середовища (желатин, агар-агар) для вирощування мікроорганізмів, запропонував забарвлювати мікроорганізми аніліновими барвниками (Л.Г.Авербух, 2005).
У 1882 році Франц Ціль (F.Zіehl) і Фрідріх Нельсон (F. Neelsen) запропонували дуже ефективний і специфічний метод фарбування кислотостійких мікобактерій туберкульозу. Вони виявили притаманну, специфічну здатність бацил Коха до кислотостійкого фарбування. Ця характерна особливість для бацил Коха дозволила з високою точністю виявляти збудника туберкульозу, знешкоджуючи при цьому інші бактерії, які до цього можна було сплутати з мікобактеріями туберкульозу.
В 1885 році Роберт Кох став професором Берлінського університету й директором тільки що створеного Інституту гігієни. У той же час він продовжував дослідження туберкульозу, зосередившись на пошуках способів лікування цього захворювання.
У 1890 році Р.Кох з невиправданою поспішністю оголосив, що він винайшов засіб для лікування туберкульозу, який він виділив із туберкульозних паличок. Це був туберкулін. Кох казав: «Можливо, цей засіб виявиться корисним людям». Туберкулін Коха був водно-гліцериновою витяжкою туберкульозних культур і речовин, які виробляє бацила туберкульозу в ході росту. Відразу почали використовувати препарат для лікування людей і в широких масштабах. Це привело до важких наслідків: препарат не тільки не запобігав і не виліковував туберкульоз, але й виявився токсичним, викликав алергійні реакції у хворих на туберкульоз. Цей туберкулін не став застосовуватися для лікування туберкульозу, тому що особливою терапевтичною дією він не володів в став причиною його найгострішої критики. Негативний досвід впровадження в практику туберкуліну Коха ліг в основу розробки нових правил використання в клінічній практиці нових лікарських засобів.
У 1893 році Кох розлучився зі своєю першою дружиною й женився на молодій акторці Хедвіге Фрайбург. Люди, що були мало знайомі з Кохом, часто вважали його підозрілим і відлюдним, а друзі й колеги знали його як добру й співчутливу людину. Кох був шанувальником Йоганна Ґете й запеклим шахістом.
Протести проти застосування туберкуліну при туберкульозі стихли лише тоді, коли виявилося, що туберкулінова проба може використовуватися в діагностиці туберкульозу. Це відкриття зіграло велику роль у боротьбі з туберкульозом у корів, за нього Роберту Коху присудили Нобелівську премію у 1905 році.
У 1906 році вчений був нагороджений багатьма нагородами, орденами, отримав почесні докторські ступені багатьох університетів, став членом багатьох академій, наукових товариств і медичних асоціацій.
Роберт Кох помер 27 травня 1910 року у Баден-Бадені від серцевого нападу.
Треба відмітити, що ще до Луї Пастера український вчений Тереховський Мартин Матвійович (1740 – 1796 роки) добре поставленими експериментами спростував (незалежно від Л.Спаланцані) розповсюджену теорію Т.Нідгема і Ж.Бюффона про самовільне зародження мікроорганізмів безпосередньо з неорганічних речовин. Він висунув припущення, що мікроорганізми заносяться ззовні й це пізніше довів Луї Пастер (Л.Г.Авербух, 2005).
Як зазначають С.М.Булах із співавт. (1997), в бібліографічному словнику Пойєндорфа (Лейпциг, 1983) авторство дисертації українського вченого М.М.Тереховського було приписано його вчителю – страсбурзькому професору фізики Шуреру, хоча на титульному аркуші книги було вказано і автора, і його національність – «українорос». Ця дисертація мала надто велике значення, бо була покладена в основу ідеології протиепідемічних заходів у ХVІІІ столітті.
М.М.Тереховський був один із перших вчених дослідників-мікроскопістів царської Росії. Він експериментально дослідив мікроорганізми («анімалікули»), виконав перші роботи зі стерилізації.
Народився М.М.Тереховський в місті Гадячі (тепер Полтавська область) в родині священика. У 1763 році закінчив Києво-Могилянську академію, у 1765 році – медичну школу при Санкт-Петербурзькому сухопутному госпіталі. Протягом трьох років працював у Ботанічному саду на аптекарському острові, в 1770 – 1775 роках навчався в Страсбурзькому університеті і там захистив докторську дисертацію на тему «De chao іnfusorіo Lіnnaeі» – «Про хаос інфузорій Ліннея». Помер у Санкт-Петербурзі.
У 1998 році закінчена розшифровка генома Mycobacterіum tuberculosіs H37Rv. Геном містить більше 4 млн. нуклеотидів і 4 тис. генів. За допомогою баз даних установлені функції близько 70,0 % генів.
У 2006 – 2010 році впроваджені молекулярно-генетичні тести, засновані на ампліфікації ДНК (Haіn-test і GeneXPert), які рекомендовані для діагностики туберкульозу.
ВІДКРИТТЯ Х-ПРОМЕНІВ
Друге грандіозне відкриття є винайдення х-променів Іваном Павловичем Пулюєм у 1881 році та Вільгельмом Кондратом Рентгеном 8 листопада 1895 року.
Іван Павлович Пулюй народився 2 лютого 1845 року у містечку Гримайлеві (тепер Гусятинського району Тернопільської області) в глибоко релігійній родині. У 1864 році він з відзнакою закінчив Тернопільську гімназію і для продовження освіти пішки вирушив до столиці Австро-Угорщини.
Там він опанував курс богослов’я і з відзнакою закінчив філософський факультет Віденського університету. Одночасно вивчав математику, фізику та астрономію. У 1872 році він закінчив фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету. Був доцентом Віденського університету.
В 1874 – 1875 роках Іван Павлович викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія), потім підвищував свої професійні знання у Страсбурзькому університеті, де вивчав електротехніку і у 1875 році захистив дисертацію на тему: «Залежність внутрішнього тертя газів від температури» і здобув ступінь доктора натурфілософії цього ж університету.
Вивчаючи електротехніку у Страсбурзі І.Пулюй розпочав експерименти над х-променями. Ще за 14 років до того, як Вільгельм Рентген вперше оголосив результати своїх досліджень, Пулюй сконструював трубку, завдяки якій вони й стали можливі. Цікаво, що він власноруч подарував своєму колезі цей надзвичайний пристрій, за допомогою якого вже встиг зробити низку якісних знімків кісток людини, а головне пояснити природу появи х-променів.
У 1884 році Пулюй одружується зі своєю студенткою Катериною Йосифою Марією Стозітською, яка пожертвувала своїм довгим до колін волоссям заради експериментів з розжарювальними нитками для «ламп Пулюя». Будучи на 18 років молодша за чоловіка, вона зуміла подарувати йому відчуття родини і народила п’ятеро дітей.
Іван Павлович Пулюй у 1884 – 1916 роках працював професором німецького Празького політехнічного інституту, де займав посади декана фізичного факультету та ректора цього закладу.
Одночасно Іван Пулюй був радником Двору цісаря Франц Йосифа та був нагороджений Лицарським Хрестом. У 1869 році він починає співпрацю з Пантелеймоном Кулішем над перекладом Біблії.
В 1884 році Міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало професору Івану Павловичу Пулюю очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи (нині Чеський технічний університет) в Празі, яку він у 1903 році перетворив в першу в Європі кафедру фізики та електротехніки. У 1888 – 1889 роках Іван Павлович був ректором цієї школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років.
Після експериментів з х-променями І.Пулюй займається удосконаленням телефонного апарату та ініціює відкриття першої у Європі електростанції, що працює від змінного струму.
Крім того І.П.Пулюй був державним радником з електротехніки Чехії і Моравії. В 1916 році йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров’я. Помер у 1918 році в Празі, де й похований.
Багаторічні досліди Івана Павловича з «лампами Пулюя» принесли-таки результати, щоправда, не самому автору, а Рентгену, котрий у 1901 році отримав Нобелівську премію за відкриття х-променів. Ейнштейн, який товаришував тоді з Пулюєм, написав йому: «Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами (так тоді називали українців), – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі?
Німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген народився 27 березня 1845 року в містечку Леннепе поблизу Ремшейда в Пруссії. Він був єдиною дитиною в сім’ї торговця текстильними товарами Фрідріха Конрада Рентгена і Шарлоти Констанци (Фровейн) Рентген.
У 1848 році родина переїхала в голландське місто Апельдорн, на батьківщину батьків Шарлоти.
В.Рентген поступив в Утрехтську технічну школу в 1862 році, але був виключений за те, що відмовився назвати свого товариша, який намалював нешанобливу карикатуру на викладача. Не маючи свідоцтва про закінчення середньої школи він не міг вступити до Утрехтського університету, тому як вільний слухач прослухав декілька курсів в цьому університеті. Після здачі вступного іспиту в 1865 році Вільгельм був зарахований у Федеральний технологічний інститут в Цюріху і в 1868 році отримав диплом інженер-механіка. Він зайнявся фізикою і через рік захистив докторську дисертацію в Цюріхському університеті та був призначений першим асистентом в лабораторії професора Кундта.
Після цього професор Кундт і В.Рентген перейшли на кафедру фізики в Вюрцбурзькому університеті (Баварія), а у 1872 році вони разом перейшли в Страсбурзький університет і з 1874 році Рентген почав там викладацьку діяльність з фізики.
У 1872 році Рентген одружився з Ганною Бертою Людвіг. Не маючи власних дітей, подружжя в 1881 році удочерили шестирічну Берту, дочку брата Рентгена.
У 1875 році Рентген став професором фізики Сільськогосподарської академії в Гогенхеймі (Німеччина), а в 1876 році повернувся до Страсбурга і читав там курс теоретичної фізики.
У 1879 – 1888 роках Рентген був професором фізики Гессенського університету, а потім він повернувся в Вюрцбурзький університет як професор фізики і директор Фізичного інституту.
У 1894 році Рентген приступив до досліджень електричного розряду в скляних вакуумних трубках. Увечері 8 листопада 1895 року Рентген вивчав катодні промені у своїй лабораторії. Близько опівночі він зібрався йти, погасив світло і помітив у темряві якусь світлу пляму. Це світився екран з платино-синеродистого барію, бо він забув вимкнути катодну трубку. Вчений вимкнув трубку – зникло світіння екрана; включив трубку і знову з’являлося світіння. І так декілька раз. Значить світіння викликає катодна трубка! Рентген почав вивчати виявлене явище і ходити з катодною трубкою по лабораторії. Він виявив, що ці промені проникають через книгу, скло, станіоль і назвав ці промені ікс-променями. А коли рука вченого опинилася на шляху невідомих променів, то він побачив на екрані силует її кісток. Далі вчений виявив, що промені засвічують фотоплівку (Л.Г.Авербух, 2005).
П’ятдесят діб (днів і ночей) Рентген присвятив цьому дослідженню. Він забув на цей час сім’ю, здоров’я, учнів та студентів. Першою людиною, кому Рентген продемонстрував своє відкриття, була його дружина Берта. Саме знімок її руки, з обручкою на пальці, був прикладений до статті Рентгена «Про новий вид променів», яку він 28 грудня 1895 направив голові Фізико-медичного товариства університету. Стаття була швидко випущена у вигляді окремої брошури, і Рентген розіслав її провідним фізикам Європи (С.А.Верхратський, П.Ю.Заблудовський, 1991).
Перше повідомлення про дослідження Рентгена, опубліковане в місцевому науковому журналі в кінці 1895 року, а 20 січня 1896 року американські лікарі за допомогою проміння Рентгена уже вперше побачили перелом руки людини. З тих пір відкриття німецького фізика назавжди увійшло в арсенал медицини. Рентген опублікував ще дві статті про ікс-промені в 1896 і 1897 роках, але потім його інтереси перемістилися в інші області.
У 1899 році Рентген став професором фізики і директором Фізичного інституту при Мюнхенському університеті. Перебуваючи в Мюнхені, Рентген дізнався про те, що він став першим лауреатом Нобелівської премії 1901 року з фізики.
За своє життя Рентген написав 58 статей. Рентген пішов у відставку зі своїх постів у Мюнхені в 1920 році, незабаром після смерті дружини. Він помер 10 лютого 1923 року від раку кишківника.
Отже, 8 листопада 1895 року Вільгельм Кондрат Рентген відкрив х-проміння, які названі його ім’ям, а 22 грудня 1895 р. професор К.Рентген отримав рентгенограму, і про все це доповів 23 січня 1896 року, продемонструвавши знімки.
Над цією проблемою також працював український вчений із Галичини Іван Павлович Пулюй, який, до речі, народився в один і той же 1845 рік, що й К.Рентген. Ще у 1877 році І.П.Пулюй опублікував у «Віснику» Віденської Академії наук власну концепцію катодної трубки, а через 2 роки у тому ж «Віснику» – матеріали до її вдосконалення. Вже тоді він довів, що в трубці є геометрична точка, з якої виходять х-проміння. За винахід і конструкцію вакуумної трубки (трубки Пулюя) галичанин у 1881 році одержав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі, себто на 14 років раніше до відкриття х-проміння К.Рентгеном у 1895 році.
Перший знімок людського скелету зробив І.П.Пулюй. За 1880–1882 рр. І.П.Пулюй опублікував понад 100 сторінок праць, присвячених х-променям і всі статті його з цих питань у 1883 р. були перевидані окремою збіркою і згодом перекладені на англійську мову. Тому дуже важко повірити в те, що К.Рентген не знав про існування праць І.П.Пулюя. Тим більше незрозуміло, чому К.Рентген у своїй доповіді про х-проміння замовчав цей факт і не назвав ні імені І.П.Пулюя, ні його трубки?!
Не зрозуміло також, чому К.Рентген заповів після своєї смерті спалити весь науковий архів, що й було зроблено. Архівна документація І.П.Пулюя була передана до музею у м. Львові, де вона зберігалася до 1941 р. З початку війни архів зберігався у родині Барвінських, яка після війни була частково знищена, частково депортована до Сибіру і Казахстану. Архів конфіскований НКВД і доля його сьогодні невідома.
У 1930 – 1939 роках бразильський учений М.Авгеї запропонував флюорографію як масовий метод обстеження й раннього виявлення туберкульозу легенів.
У нашій країні метод флюорографії застосовувався для обстеження населення починаючи із середини 30-х років. Для виявлення ранніх і прихованих форм туберкульозу флюорографію стали використовувати з 1947 – 1948 років. З 1961 року в країні проводили суцільні масові флюорографічні обстеження населення з метою виявлення туберкульозу й іншої патології органів грудної порожнини.
Значний вклад в рентгенологічну діагностику захворювань легень вніс В.Н.Іванов. Свої праці він присвятив томографії та томофлюорографії легень, в т.ч. для діагностики туберкульозу легень. За розробку і впровадження рентгенологічних методів В.Н.Іванову та М.С.Овощникову була присуджена Державна премія УРСР. Співробітник В.Н.Іванова – доцент Є.Б.Букрєєва вивчала взаємозв’язок між раком і туберкульозом й прийшла до висновку, що між цими захворюваннями немає антагонізму. Тому є підстави говорити про можливість поєднання туберкульозу й раку легень.
Перші математичні алгоритми для комп’ютерної томографії (КТ) розроблені ще в 1917 році австрійським математиком И.Радоном і вони були вперше застосовані саме для рентгенівської комп’ютерної томографії.
В 1962 році E.Kuhl і P.Edwards використали як джерело випромінювання радіоактивний йод-131 і зробили математичну реконструкцію для одержання трансаксіального зображення черепа. Ці дослідження пізніше лягли в основу розробки апаратів для емісійної комп’ютерної томографії.
В 1963 році американський фізик А.Кормак в університеті Тафта (США) повторно, але іншим від Радону способом, вирішив задачу томографічного відновлення.
Аналогічні дослідження, незалежно від А.Кормака, проводив англійський інженер-фізик Г.Хаунсфільд у 1967 – 1971 роках. На підставі цих розробок в 1969 – 1970 роках був сконструйований перший рентгенівський комп’ютерний томограф, який випробуваний в 1971 році. В 1979 році за розробку комп’ютерної томографії А.Кормак і Г.Хаунсфільд отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини.
У 1974 році R.S.Lidley розробив новий варіант комп’ютерного томографа Аста-сканер для дослідження всього тіла.
В 1980 році в США вже було 2030 томографів, кількість їх у розвинених країнах США, Японії, ФРН, Швеції та ін. становила від 18 до 22 апаратів КТ на 1 млн. населення. Тоді як в СРСР перший комп’ютерний томограф для дослідження голови був розроблений у 1985 році.
Останніми роками надходять в серійне виробництво комп’ютерні томографи вже четвертого покоління з люмінесцентними датчиками.
ВИНАЙДЕННЯ ВАКЦИНИ БЦЖ
Передумовами до наукової розробки вакцинації від туберкульозу була складна ситуація з туберкульозу. Розширення торговельних і культурних зв’язків між країнами і континентами сприяло занесенню й розповсюдженню тяжких інфекційних хвороб, в т.ч. туберкульозу. Постійна небезпека змусила вдаватися до інтернаціональних запобіжних заходів. Тому в 1851 році в Парижі відбулася І Міжнародна конференція з питань боротьби з епідеміями. В 1862 році було прийнято Міжнародну санітарну конвенцію, за якою запроваджувалася взаємна інформація про поширення та загрозу інфекційних хвороб. У 1909 році в Парижі організовано Міжнародне бюро соціальної гігієни.
Науковці впритул підійшли до вакцинації ще за часів Едуарда Дженнера. Скромний англійський сільський лікар Едуард Дженнер (1749 – 1823 роки) 14 травня 1796 року вперше провів успішну вакцинацію восьмирічного хлопчика, взявши рідину з віспяного пухирця інфікованої доярки. У 1798 році Е.Дженнер опублікував книгу «Дослідження причин і дії Varіolae Vaccіnae». Дуже швидко віспа пішла на спад (H.Glaser, 1959).
Завдяки великому відкриттю бактеріолога Альберта Кальмета і ветеринара Каміля Герена у 1919 році була отримана вакцина БЦЖ.
Великий французький лікар, мікробіолог, імунолог і гігієніст, учень Л.Пастера і брат Гастона Кальмета (1858 – 1914 роки), видавця газети «Le Fіgaro», Альберт Кальмет (Albert Calmette, 1863–1933) народився 12 липня 1863 року у Ніцці на південному-сході Франції. У 1885 році Альберт Кальмет закінчив медичний факультет Паризького університету і служив морським лікарем. З 1890 році Альберт Кальмет працював у Пастерівському інституті в Парижі, у 1891 році він організував перший філіал цього інституту в Сайгоні (В’єтнам). З 1891 до 1914 року він досліджував отрути різних змій і запропонував серотерапію укусів отруйних змій. В 1893 – 1897 роках Кальмет вивчав епідеміологію чуми в Сайгоні та разом з Єрсеном запропонував протичумну серотерапію (H.Glaser, 1959).
У 1895 році А.Кальмет заснував Пастерівський інститут в Лілі й став його директором.
У 1887 в Единбурзі (Шотландія) Роберт Філіпс (R. Phіlіps) відкрив перший протитуберкульозний диспансер (від франц. dіspenser – рятувати, звільняти). У ньому надавали хворим на туберкульоз не тільки медичну, але й соціальну допомогу. Із правил першого диспансеру читаємо: «Сестри соціальної допомоги відвідують хворого вдома й здійснюють заходи для гігієнічного виховання самого хворого, його родини й сприяють поліпшенню домашньої обстановки». За час перебування його в Лілі А.Кальмет перший організував у цьому місті (1901) диспансер для боротьби з туберкульозом. Йому належить ідея пропаганди боротьби з туберкульозом у Франції шляхом створення протитуберкульозних диспансерів.
В 1903 році перший диспансер був відкритий у Німеччині. В 1909 році в Москві відкрили першу безкоштовну амбулаторну лікарню для хворих на туберкульоз. У ній безоплатно працювали 16 лікарів, які, поряд з лікувальною роботою, проводили профілактичну роботу серед населення (Н.М. Корецкая, 2010; В.В.Бабієнко із співавт., 2012).
А.Кальмет вперше запропонував діагностичну реакцію на туберкулін, оскільки Р.Кох вважав його засобом для лікування. Дитячий лікар з Відня Ш.Пірке (С. Pіrquet) у 1907 році запропонував шкірну пробу з туберкуліном для виявлення інфікованих людей. Він увів поняття «алергія» та став основоположником туберкулінодіагностики. Туберкулін Ш.Пірке відрізнявся за способом одержання й за складом від туберкуліну Р.Коха.
У 1910 році Шарль Манту (C.Mantoux) і Фелікс Мендель (F.Mendel) запропонували внутрішньошкірний метод введення туберкуліну, що у діагностичному плані виявилося ефективніше від нашкірної туберкулінодіагностики, запропонованої Ш.Пірке.
Коли А.Кальмет зайнявся вивченням туберкульозу, він помітив, що при зараженні туберкульозом биків, а потім їх ізоляції від усяких інфекцій виникає або легкий туберкульоз, або вони самовільно виліковуються від туберкульозу, причому потім вони стають резистентними до нових туберкульозних інфекцій. Ці дослідження з туберкульозу Кальмет резюмував у книзі «L’іnfectіon bacіllaіre et la tuberculose chez l’homme et chez les anіmaux».
Подальші роботи Кальмета щодо туберкульозу разом з його співробітником Камілем Гереном привели до приготування вакцини, яку назвали «BCG», в честь імені його і його співробітника Герена (Guerіn). Ці дослідження узагальнені у книзі «La vaccіnatіon preventіve contre la tuberculose par le BCG» (L.N.Magner, 2005).
З 1917 року Альберт Кальмет став віце-директором Пастерівського інституту в Парижі. Він був одним з ініціаторів французького комітету боротьби з туберкульозом і став віце-президентом цього комітету (L.N.Magner, 2005).
Крім цього, Кальмет досліджував віспяну вакцину й запропонував метод її очищення від сапрофітів. Його робота з гігієни запропонувала очищення стічних вод. Кальмет вивчав епідеміологію та імунітет при чумі, філяріозі, анкілостомозі, сказі й ін. (L.N.Magner, 2005). Загальна кількість опублікованих ним наукових праць перевищує 200. Багато з них перекладені на різні мови світу.
22 грудня 1872 року народився французький ветеринарний лікар Каміль Герен. З 1892 до 1896 років він навчався в Національній ветеринарній школі. Ще студентом Каміль працював помічником патолога (L.N.Magner, 2005).
В 1897 році Каміль Герен був прийнятий на роботу у відділення Інституту Пастера в Лілі й почав працювати під керівництвом лікаря-бактеріолога й імунолога Альберта Кальмета (1863 – 1933 роки), керівника цієї філії. Він починав свою наукову кар’єру, як фахівець, що відповідав за підготовку сироватки Кальмета (протиотрути від укусів змій) і вакцини проти віспи.
У результаті досліджень К.Герена була значно поліпшена технологія виробництва противіспяної вакцини.
У 1900 році К.Герен стає завідувачем лабораторією в Лілі. З 1905 до 1915 років і з 1918 до 1928 років Каміль Герен, працюючи в тісному співробітництві з Кальметом, присвятив себе дослідженням зі створення вакцини проти туберкульозу.
З 1905 року Кальмет і Герен розробляли способи ослаблення патогенної діяльності мікобактерій (Mycobacterіum), використовуючи послідовні зміни культури. Вчені протягом 13 років вирощували культуру мікобактерій бичачого типу на картоплі із жовчю. За 13 років вони провели 230 пасажів мікобактерій з інтервалами 2 тижні, внаслідок чого штам мікобактерій втратив початкову вірулентність. Цей штам Кальмет і Герен, Негр (L.Negre) і Боке (A.Boquet) застосували для вакцинації морських свинок і кролів, пізніше великої рогатої худоби і мавп. Таким чином вони встановили, що вирощений ними штам мікобактерій БЦЖ володіє імуногенними властивостями проти туберкульозу. Таким способом А.Кальмет і К.Герен розробили протитуберкульозну вакцину БЦЖ (BCG – Bacilli de Calmette et de Gueren). Це була одна із перших живих бактеріальних вакцин. Вакцина БЦЖ – це жива протитуберкульозна вакцина із ослабленого штаму мікобактерій туберкульозу.
У 1919 році Кальмет і Герен одержали вакцину БЦЖ, а з 1921 року вона вже могла використовуватися в медицині.
У 1928 році Герен переїхав у Париж і став директором протитуберкульозної служби в Інституті Пастера. В 1939 році він обраний віце-президентом Національного комітету захисту від туберкульозу. В 1948 році Герен був головою Першого міжнародного конгресу з БЦЖ. В 1949 році він став президентом ветеринарної академії Франції, а в 1951 році й президентом медичної Академії. В 1955 році Французька академія наук присудила йому Гран-прі в галузі науки.
Вперше вакцину БЦЖ застосували Кальмет і Герен разом із Вайль-Алле (B.Weіll-Halle) у новонародженої дитини в 1921 році. В 1924 році у Франції було вакциновано вже більше 300 новонароджених, матері яких хворіли на туберкульоз. Пізніше штам БЦЖ завозили у різні країни, готовили вакцину, щепили дітей і підтверджували її ефективність.
У 1925 році А. Кальмет передав професорові Л.А.Тарасевичу штам вакцини БЦЖ, який у СРСР був зареєстрований як БЦЖ-1 і почався період експериментального й клінічного вивчення вакцини БЦЖ-1 на теренах СРСР та України.
Зараз вакцина БЦЖ отримала застосування у всьому світі.
В СРСР, до складу якого входила Україна, вакцинація БЦЖ новонароджених застосовувалася з 1925 року, з 1948 року запроваджена обов’язкова ревакцинація неінфікованих мікобактеріями дітей.
Вакцинація спершу проводилася пероральним методом, з 1962 року введений внутрішньошкірний метод імунізації, запропонований А.Вальгреном у 1928 році.
Таким чином, вчені досить просунулися вперед до вивчення загадкових проблем туберкульозу і розробляли організаційні заходи.
БОРОТЬБА З ТУБЕРКУЛЬОЗОМ В ЄВРОПІ Й ЦАРСЬКІЙ РОСІЇ
Приблизно до 1905 року лікарі-фтизіатри могли поставити діагноз «туберкульоз» або «сухоти» за змінами у легенях, виявлених на рентгені грудної клітки пацієнта й при виявленні бацил Коха в мокротинні.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть перші лікарські конференції та з’їзди з питань боротьби з туберкульозом відбулися у Франції, Англії, Німеччині. У 1899 році на VII Пироговському з’їзді лікарів у Казані була створена постійна комісія з вивчення туберкульозу (И.А.Кассирский, 1949).
У 1902 році в Берліні проведена перша міжнародна конференція, присвячена туберкульозу. Було створене Центральне Бюро щодо запобігання туберкульозу, яке стало прообразом Міжнародного Союзу боротьби з туберкульозом. Цей Союз був створений представниками 31 країни в 1920 році на першій конференції після Першої світової війни.
1 травня 1908 року у Швеції вперше був проведений день Білої ромашки. Ця квітка стала символом боротьби з туберкульозом. У Царській Росії перший Туберкульозний день, або День Білої ромашки, був проведений 20 квітня 1911 року (В.С.Коровкин, 2002). У цей день у Петербурзі й Москві на площах, вулицях, у магазинах, трамваях, установах були розклеєні 1000 плакатів, роздані 22000 плакатів-летючок і 100000 листків з відомостями про причини туберкульозу, методах його попередження.
Для збору коштів був організований масовий продаж целулоїдної квітки – білої ромашки, яка стала емблемою боротьби з туберкульозом (В.С.Коровкин, 2002). Пироговське товариство фінансувало проведення таких днів й у інших містах, у яких були організовані місцеві товариства боротьби з туберкульозом (Н.М. Корецкая, 2010).
Зараз День боротьби з туберкульозом відзначається в усьому світі 24 березня. Ця дата присвячена до дати подання в 1882 році Р.Кохом доповіді про виявлення збудника туберкульозу.
У 1910 році у Царській Росії, до складу якої входила більша частина України, була створена громадська організація Всеросійська ліга боротьби з туберкульозом, що існувала переважно на благодійні засоби. Першим головою правління цієї ліги був професор В.А.Воробйов (1864 – 1951 роки) – видатний терапевт і фтизіатр, один з організаторів Всесоюзного товариства фтизіатрів (И.А.Кассирский, 1949). Всеросійська ліга боротьби з туберкульозом займалася збором коштів на боротьбу з туберкульозом, реєстрацією хворих на туберкульоз, організацією туберкульозних санаторіїв, амбулаторій і лікарень, санітарною освітою населення. Ліга нараховувала 43 амбулаторні протитуберкульозні установи й 18 стаціонарів на 308 ліжок.
У 1911 р. за ініціативи членів-кореспондентів Міжнародної ліги боротьби з туберкульозом С.Ю. Вітте, графа М.М. Толстого та лікаря М.І.Кранцфельда в Одесі було створене благодійне філантропічне товариство «Біла квітка», метою якого стала розробка і проведення заходів щодо боротьби з туберкульозом (А.К.Асмолов із співавт., 2012). До складу членів правління цього товариства входили Сергій Юлійович Вітте з дружиною Катериною Ксаверівною, Надія Андріївна Фадєєва, мати С.Ю.Вітте, представники банкірських домів З.Є.Ашкеназі, Л.Ашкеназі, Р. і М.Бродських, Г.Ф. і М.Ф.Рафаловичів, О.Хаїсів, С.Барбашів та Р.Зоншейн (А.М.Приходько, 2012).
У місті Києві благодійні єврейські організації утримували на пожертвування безкоштовні лікарні, амбулаторії, санаторій для хворих на туберкульоз легень. Так, у 1900–1914 роках родини Ашкеназі, Бродських, Рафаловичів, Хаїсів, Барбашів спрямували свої зусилля й кошти на вирішення нових соціальних проблем, однією з яких була боротьба з туберкульозом (А.М.Приходько, 2012).
РОЗРОБКА ПРОТИТУБЕРКУЛЬОЗНИХ ПРЕПАРАТІВ
Перший антибіотик пеніцилін виділили із зеленої плісені Флорі, Абрагам, Чейн, З.Є.Єрмольєва у 1940 році (И.А.Кассирский, 1949; А.А.Старшинова із співавт., 2014).
Систематичний скринінг ґрунтових бактерій і грибів на здатність продукувати речовини з антибактеріальною активністю вівся в лабораторії З.Ваксмана ще з 1914 року. У 1940 році Зелман Ваксман (в іншій транскрипції – Селман Ваксман, Зельман Ваксман, Selman A. Waksman) і його співробітники в Рутгерському університеті в Нью-Джерсі відкрили перший антибіотик з протитуберкульозною активністю – актиноміцин. Але його висока токсичність не дозволила застосовувати актиноміцин для лікування людей чи тварин.
У 1943 році Зелман Ваксман (Selman A. Waksman) і його співробітник Альберт Шац (A.Schatz) відкрили стрептоміцин – антибіотик з високою активністю проти M. tuberculosіs і порівняно з низькою токсичністю.
20 листопада 1944 року стрептоміцин був уперше застосований для лікування хворого на туберкульоз у критичному стані.
У Радянському Союзі стрептоміцин був уперше застосований в 1943 році. Препарат був закуплений у США для лікування академіка Отто Шмідта. Масовий випуск стрептоміцину в Радянському Союзі був започаткований у 1947 році, завдяки дослідженням академіка Зінаїди Віссаріонівни Єрмольєвої (А.А.Старшинова із співавт., 2014).
Зелман Абрахам Ваксман (1888 – 1973 роки) народився 2 липня 1888 року в українському містечку Прилуки. Вчився в одеській гімназії, потім переїхав до США, де вже жили його сестри. Він поступив у сільськогосподарський коледж в Рутгерсі і зайнявся вивченням мікробіології. У 1915 році Зелман Ваксман став магістром природничих наук. Тоді ж він отримав американське громадянство.
Перші роботи вченого були присвячені взаємодії ґрунтових бактерій. Він виділив актиноміцети з різних ґрунтів. Після коледжу Зелман Ваксман навчався в Берклі у Каліфорнійському університеті. У 1918 році він отримав докторський ступінь за роботу з хімії ферментів.
Повернувшись до Руттерс, Ваксман продовжив вивчати мікробіологію ґрунтів. У 1925 році Зелман Абрахам Ваксман був призначений ад’юнкт-професором, а в 1931 – професором з мікробіології ґрунту.
У 1932 році до професора Ваксмана звернулася Американська національна асоціація з боротьби з туберкульозом і попросила вченого вивчити процес руйнування туберкульозної палички Коха в ґрунті.
Провівши дослідження, З.Ваксман у 1939 році встановив, що за руйнування палички відповідають мікроби-антагоністи, зокрема гриби і актиноміцети. Тоді Ваксман і його співробітники перевірили близько десяти тисяч різних ґрунтових бактерій, грибів, актиноміцетів. І у 1940 році група Ваксмана отримала з актиноміцетів високоефективний і токсичний препарат актиноміцин, з якого вони виділили стрептотріцин. Цей антибіотик мав сильні бактерицидні властивості на паличку Коха. Ще пізніше зі штамів актиноміцет був виділений стрептоміцин.
Стрептоміцин був активний проти тих форм мікробів, які не боялися сульфаніламідних препаратів і пеніциліну. Клінічна перевірка нових ліків завершилася в 1946 році (А.А.Старшинова із співавт. 2014).
У 1952 році за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу, Зелману Абрахаму Ваксману була присуджена Нобелівська премія з фізіології та медицини.
До останніх днів життя З.Ваксман писав наукові статті. 16 серпня 1973 року Зельман Абрахам Ваксман помер в Хайєнісі (штат Масачусетс).
Шведський вчений датського походження, лікар і біохімік, професор Йорген Еріх Лехман (Jorgen Lehmann, 1898 – 1989 роки) шукав неметаболізуючий аналог саліцилової кислоти, який би активно споживали мікобактеріями туберкульозу. Такий аналог мав би бути токсичним для мікобактерій і нетоксичним для людини. Таким препаратом стала парааміносаліцилова кислота (ПАСК), синтезована Йоргеном Лехманом в 1944 році. У 1946 році Й.Лехман із співавторами доповіли про відкритий ними препарат на конференції скандинавських пульмонологів. Однак, не всі повірили про антимікобактеріальну дію парааміносаліцилової кислоти й вони зазнали неабиякої критики. Тоді Й.Лехман застосував парааміносаліцилову кислоту у 176 пацієнтів у п’яти шведських санаторіях і отримали вражаючий ефект.
У 1948 році у багатьох країнах почали застосовувати парааміносаліцилову кислоту (ПАСК) як протитуберкульозний препарат (А.А.Старшинова із співавт. 2014).
У 1952 році відкрита протитуберкульозна активність ізоніазиду, у 1954 році відкрита протитуберкульозна активність піразинаміду.
У 1955 році почали застосовувати циклосерин, у 1958 році – етіонамід.
У 1962 році відкрита протитуберкульозна активність етамбутолу, у 1963 році – рифампіцину.
Цей етап, етап застосування антимікобактеріальних препаратів, був переломний у фтизіатрії (А.А.Старшинова із співавт. 2014). Антимікобактеріальні препарати привели до значного поліпшення епідеміологічної ситуації з туберкульозу в 70-80-х роках. Отже, ще недавно, 10–15 років тому, майже у всіх країнах світу спостерігалася тенденція до зниження захворюваності туберкульозом і смертності від цієї недуги. Правда, найвищий рівень цих показників залишався ще на африканському та азіатському континентах. Однак, у розвинених країнах світу, а також в Україні, в ці роки спостерігалося щорічне зниження захворюваності туберкульозом і смертності від нього. Так, в Україні в еру застосування рифампіцину: з 1965 р. до 1990 р. захворюваність всіма клінічними формами туберкульозу зменшилася в 3,6 раза або із 115,4 на 100 тис. населення до 32,0 на 100 тис. населення; смертність за ці ж роки зменшилася в 3,3 раза або із 27,1 на 100 тис. населення до 8,1 на 100 тис. населення.
У 1954 – 1977 роках формувався единбурзький підхід до організації лікування хворих на туберкульоз (WHO, 2001). Він полягав у підвищеній увазі до спостереження за лікуванням і включав відвідування пацієнтів вдома районними медсестрами, прийом препаратів під контролем, а також комбіноване застосування трьох лікарських препаратів. Метод був розроблений сером Джоном Крофтоном (John Crofton) і його колегами, які працювали на медичному факультеті Единбурзького університету.
Сер Джон Крофтон (John Crofton) вчився на медичному факультеті в Кембриджському університеті й у лікарні Святого Томаса в Лондоні. В 1937 році він отримав спеціальність лікаря. Під час Другої світової війни він вступив у Медичний корпус Королівської армії й служив у Франції, Єгипті, Еритреї, Греції, Мальті й дійшов до Німеччини.
В 1947 році Джон Крофтон став лектором на Королівських курсах удосконалення лікарів при лікарні Хамерсміту й лікував пацієнтів у лікарні Бромптону, де брав участь у дослідженнях туберкульозу.
З 1952 до 1977 років Дж.Крофтон завідував кафедрою хвороб у Единбурзькому університеті. Там він разом зі своїми колегами розробив единбурзький підхід до організації лікування хворих на туберкульоз. З 1984 до 1988 років він був Головою Міжнародного союзу боротьби з туберкульозом і хворобами легенів. Він також багато працював у боротьбі з тютюнопалінням. Він автором більше 170 наукових й інших публікацій.
Сер Джон Крофтон став піонером в області раннього виявлення лікарської стійкості в пацієнтів з туберкульозом.
В 1950-х роках він зі своїми колегами запропонував комбіновану лікарську терапію туберкульозу.
Сер Джон Крофтон помер у віці 97 років.
Надзвичайно вагомий вклад вніс у розвиток організації боротьби з туберкульозом у країнах із низьким достатком життя доктор Карел Стібло (1921 – 1998 роки). Він народився у Кластері в Чехословаччині в 1921 році, де навчався і працював фтизіатром.
Протягом Другої світової війни він перебував концтаборі Маутхаузен-Гусені в Австрії, де й заразився туберкульозом. Після одужання він вступив у Карлів університет у Празі. У 1950 році почав працювати в лікарні у Буловці торакальним лікарем. Потім п’ять років навчався в аспірантурі в Науково-дослідному інституті туберкульозу в Празі.
Після невдалої Празької весни комуністичний режим Чехословаччини змусив його емігрувати в Голландію, отримав громадянство Голландії, де продовжував справу боротьби з туберкульозом.
З 1966 року до 1995 року К.Стібло був директором програми дослідження по контролю за туберкульозом, а з 1979 р. до 1991 р. він працював директором науково-дослідних проектів Міжнародного союзу боротьби з туберкульозом і хворобами легень (IUATLD) в Парижі.
Працюючи в Голландії, завдяки широкій популяризації знань, люди всього світу дізналися про те, що туберкульоз – виліковна хвороба. До цих висновків К.Стібло прийшов, організовуючи боротьбу з туберкульозом протягом 8 років у Африці та 9 років у Азії, а також у Латинській Америці, зокрема у Танзанії, Беніні, Малаві, Мозамбіку, Нікарагуа та Китаї, де через відсутність інфраструктури протитуберкульозних закладів він вимушений був виявляти туберкульоз методом мікроскопії та організувати контрольоване лікування хворих (WHO, 2001).
У 1960 – 1980 роках Карел Стібло (Karel Styblo) розробив основні принципи стратегії DOTS (Directly Observed Treatment Short course – Безпосереднє контрольоване (спостережуване) лікування коротким курсом). Ця стратегія була розроблена на підставі единбурзького методу й розробок К.Стібло, і була рекомендована як основна стратегія боротьби з туберкульозом ВООЗ в 1993 році (WHO, 2001).
DOTS-стратегія, запропонована ВООЗ, включає 5 принципів: політичні зобов’язання її реалізації; виявлення і діагностика туберкульозу методом мікроскопії мокротиння; 6–8-місячне, стандартизоване, короткотривале лікування; надійні та регулярні поставки необхідної кількості протитуберкульозних препаратів; надійна і сувора звітність. Зараз стратегія ДОТС та її сучасна модифікація застосовується в більшості країн світу.
Зі спогадів Дж.Крофтона ми знаємо, що він вперше познайомився зі Карелом Стібло в 1960 році у Чехословаччині. Тоді в країні проводилися суцільні флюорографічні обстеження всього населення і Стібло відповідав за це. Після зустрічі К.Стібло з Дж.Крофтоном він повністю змінив свій підхід до лікування й спрямував свої дії до Единбурзьких результатів (WHO, 2001).
К.Стібло був тихою людиною, але наполегливим і невтомним трудівником. Деякі Східно-Африканські країни звернулися за допомогою щодо туберкульозу і Стібло був направлений туди. Він зумів переконати уряди, що слід проводити діагностування й лікування в загальній медичній охороні здоров’я при відсутності спеціальних туберкульозних клінік і служб. Слід проводити моніторинг за пацієнтами під час проведення курсу лікування, тобто такий моніторинг, який він спостерігав в Единбурзі.
К.Стібло все своє життя присвятив розробці принципів контролю за туберкульозом. Він поєднував свій унікальний науковий талант із величезною практичною діяльністю. Довгий час К.Стібло працював експертом ВООЗ в боротьбі з туберкульозом.
К.Стібло помер 13 березня 1998 р. на 76 році життя. В останні роки життя К.Стібло працював почесним медичним радником Нідерландського Королівського Товариства боротьби з туберкульозом (KNCV).
У 1990 році почали застосовувати фторхінолони для лікування хворих на туберкульозу. Початок нового тисячоліття ознаменувався застосуванням багатьох антибіотиків широкого спектру дії у яких встановлювали антимікобактеріальну активність.
У 2012 році відбулася реєстрація препарату бедаквиліну в США, а в 2013 році ВООЗ рекомендувала препарат для лікування туберкульозу з множинною й широкою лікарською стійкістю.
У 2014 році Європейське медичне агентство схвалило, а ВООЗ рекомендувала, застосування деламаніду для лікування туберкульозу з множинною й широкою лікарською стійкістю.
Впровадження в 1950-х, 1960-х, 1970-х роках таких протитуберкульозних препаратів, як ізоніазид, аміноглікозиди, віоміцин, капреоміцин, піразинамід, етіонамід, циклосерин, етамбутол й рифампіцин, дало можливість проведення ефективного й контрольованого лікування туберкульозу.
В Україні для лікування туберкульозу ізоніазид, піразинамід, стрептоміцин, канаміцин, капреоміцин, протіонамід, циклосерин і ПАСК застосовуються з 60-х років XX століття, рифампіцин і етамбутол – з 80-х років і тільки фторхінолони (нові антимікобактеріальні препарати) – з 90-х років XX століття.
Природно, що за більш ніж 30 – 50-літній період застосування антимікобактеріальних препаратів, інколи хаотичного призначення з переривами, з’явилися лікарсько-стійкі штами мікобактерій туберкульозу, які циркулюють у популяції людей. Вони створюють умови нагромадження контингентів хворих на туберкульоз легенів, які виділяють лікарсько-стійкі мікобактерії туберкульозу, що призводить до високого рівня ризику первинного зараження і високої частоти захворювання на туберкульоз здорових людей з розвитком туберкульозу, вже викликаного лікарсько-стійкими штамами мікобактерій туберкульозу, у тому числі й з мульти- та широкорезистентним туберкульозом (В.М.Мельник із співавт., 2012).
Нині мультирезистентний і розширенорезистентний туберкульоз поширений майже у всіх країнах світу. Для стримування його ВООЗ розробляє різні підходи, концепції та стратегії. Вони надто коштовні, тому не всі країни можуть їх повною мірою використовувати.
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Найповніше і систематизовано описав цю історію Олександр Влодек (2013). Від Лютневої революції та Жовтневого перевороту 1917 року в Росії і до остаточного встановлення радянської влади в Україні в другій половині 1920 року пройшло майже 3 роки. І тут мали місце особливості формування органів управління медичною справою та боротьби з туберкульозом.
У 1917 – 1919 роках в Україні спостерігалася складна військово-політична ситуація. Велася боротьба за владу між Тимчасовим урядом Росії і Українською Центральною Радою, між Українською Центральною Радою і радянською владою, проголошеною 12 грудня 1917 року 1-м Всеукраїнським з’їздом Рад (Харків), між радянською владою і гетьманським урядом, а потім між Директорією, Добровольчою армією Денікіна та іноземними окупантами (О.Влодек, 2013).
Влада в Україні, яка перетворилась в арену не тільки громадянської війни, а й іноземної інтервенції, неодноразово переходила від однієї суспільно-політичної сили до іншої, що призводило до двовладдя. За цей короткий час Україна пережила декілька етапів своєї державності, кожний з яких характеризувався своїми особливостями щодо побудови центральних органів управління охороною здоров’я.
Перший з них – період правління Української Центральної Ради – охоплював тринадцять з половиною місяців (17 березня 1917 року – 29 квітня 1918 року), за які Україна пройшла шлях від частини Російської імперії через національно-територіальну автономію, проголошену Першим універсалом Української Центральної Ради від 23 червня 1917 року. Потім Третім універсалом Української Центральної Ради від 20 листопада 1917 року проголошена Українська Народна Республіка і Четвертим універсалом Української Центральної Ради від 22 січня 1918 року проголошена незалежність Української Народної Республіки. Першим урядом цієї новонародженої автономної України був Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради (О.Влодек, 2013).
Українська Центральна Рада, формуючи інфраструктуру управління медико-санітарною справою, на початку наслідувала приклад Тимчасового уряду Росії, який вищим своїм медико-адміністративним органом проголосив Центральну лікарсько-санітарну Раду. Тоді ж в Києві була організована Крайова лікарсько-санітарна Рада, яка фактично вважалася державною українською лікарсько-санітарною Радою. Це був перший орган управління медико-санітарною справою автономної України. Він підпорядкував собі всю медико-санітарну, в тому числі протитуберкульозну службу, яка знаходилася на початку становлення (О.Влодек, 2013).
З доповіддю «Утворення Крайового медично-санітарного органу при Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради» на 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді (Київ, 15 жовтня 1917 року) виступив декан медичного факультету Українського Народного Університету професор О.В.Корчак-Чепурківський. Потім доповідь зробив лікар Н.П.Малигіна «Про лікарсько-санітарний устрій на Україні при новому її державному будівництві на демократичних засадах». На основі доповідей, виступів і пропозицій з’їзд прийняв резолюцію про те, що «весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина», зокрема на принципах загальної доступності та безкоштовності медичної допомоги для всіх верств населення. Передбачалися профілактичний напрямок української охорони здоров’я, участь громадськості у будівництві системи медико-санітарної допомоги. А щодо управління охороною здоров’я та її окремими службами пропонували принцип самоврядування. Все це Українська Центральна Рада вважала за доцільне запровадити на терені нової автономної України. Головою Крайової лікарсько-санітарної Ради став лікар Борис Павлович Матюшенко (1883 – 1944 роки), уродженець Києва і вихованець медичного факультету університету Святого Володимира (О.Влодек, 2013).
Тимчасовий уряд Росії змушений був визнати цей новий орган управління медичною справою в Україні – Крайову лікарсько-санітарну Раду і погодився взаємодіяти з нею з організаційних питань.
Але Крайова лікарсько-санітарна Рада проіснувала дуже короткий час. Вже в січні 1918 році, після проголошення незалежності Української Народної Республіки в структурі нового уряду сталися зміни. Генеральний Секретаріат змінила Рада Народних Міністрів. Замість Крайової лікарсько-санітарної Ради був заснований Департамент охорони здоров’я, першим директором якого став також Б.П. Матюшенко. Згодом Департамент очолив Євмен Лукасевич (1871 – 1929 роки), який медичну освіту здобував у Львові, Відні й Цюріху і працював у Києві терапевтом і епідеміологом. Навесні 1918 року він став одним з засновників Українського Червоного Хреста (О.Влодек, 2013).
Однак, у зв’язку з громадянською війною і частою зміною політичної ситуації, через те, що на окремих територіях влада переходила від Української Центральної Ради до більшовиків і навпаки, Департамент охорони здоров’я так і не зміг внести нічого нового в управління медико-санітарною справою.
У районах, які контролювалися органами радянської влади, проголошували побудову нових органів державного управління, ліквідовували дореволюційні форми управління медичною справою (губернські та повітові лікарські управи), створювали при виконкомах місцевих рад медико-санітарні відділи, тобто перші радянські органи управління медичною справою. По суті, в управлінні медичною справою наступило двовладдя і хаос. Організацією боротьби з туберкульозом ніхто не займався. Захворюваність і смертність від туберкульозу зростала. Жодних ліків не було (О.Влодек, 2013).
Після падіння Української Центральної Ради в кінці квітня 1918 року, сім з половиною місяців (29 квітня 1918 року – 18 грудня 1918 року), наступило правління гетьмана П.П.Скоропадського. 29 квітня 1918 року була проголошена Українська держава і всі закони Української Центральної Ради були скасовані. Управління медико-санітарною справою повернулося до дореволюційних форм, зокрема відновилася діяльність міських управ, губернських та повітових земських управ з санітарними бюро (О.Влодек, 2013).
Для управління українською медициною гетьманат на початку травня 1918 року заснував Міністерство Народного Здоров’я і Опікування. Це перше українське міністерство наймало приміщення у Товариства швидкої допомоги на вул. Рейтарській, 22. Це був власний національний орган централізованого управління охороною здоров’я і боротьбою з туберкульозом на рівні міністерства.
На відміну від нинішніх часів Незалежної України до Кабінету Міністрів уряду гетьмана П.П.Скоропадського добирались не політичні лідери, а фахівці, кожен за своїм профілем. Першим міністром охорони здоров’я України став фармаколог Всеволод Любинський (1840 – 1920 роки), уродженець Київщини. Директорами департаментів міністерства були профільні фахівці й патріоти. Вони провадили курс на українізацію молодої держави, а також поліпшення санітарного стану і боротьбу з пошестями практично всіх інфекційних хвороб, в т.ч. туберкульозу.
З 18 грудня 1918 року до другої половини 1919 року владу взяв опозиційний до гетьмана Український Національний Союз, це було правління уряду Директорії. Знову були відновлені закони Центральної Ради Української Народної Республіки. 22 січня 1919 року був проголошений Акт возз’єднання Української Народної Республіки з Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну Україну. Для управління охороною здоров’я Директорія поклала гетьманське законодавство і зберегла Міністерство Народного Здоров’я і Опікування, яке очолив Б.П. Матюшенко, потім О.В. Корчак-Чепурківський (О.Влодек, 2013).
В 1919 році під натиском військ Червоної Армії уряд Директорії послідовно втрачав свої українські землі. Мінялися міністри, буяла епідемія туберкульозу та інших інфекційних захворювань. У листопаді 1920 року Українська Народна Республіка була знищена, її представники емігрували у польський Тарнів і в лютому 1921 року сформували Раду Республіки, тобто «уряд у вигнанні». Після 1921 року різні представники влади емігрували в різні країни (О.Влодек, 2013).
30 грудня 1922 року у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який утворив СРСР, у складі якого була й Україна як одна з 15-ти республік СРСР.
БОРОТЬБА З ТУБЕРКУЛЬОЗОМ В УКРАЇНІ
Завдяки підготовчим і значним науковим дослідженням протягом століть розкрилися перспективи для точної діагностики туберкульозу бактеріологічним і рентгенологічним методами, стала можлива вакцинація проти туберкульозу. На території України розгорнулася компанія створення інфраструктури протитуберкульозної служби для боротьби з туберкульозом: організовувалася протитуберкульозна служба, створювалися науково-дослідні інститути туберкульозного профілю, розширювалася санаторна мережа. Це було зумовлено у зв’язку з великим поширенням туберкульозу.
В Україні на мізерні кошти функціонувало 34 відділення Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом, яку заснувала лікарська громадськість ще в дореволюційні часи.
Організації науково-дослідних інститутів в Україні передувало створення Московського обласного науково-дослідного інституту туберкульозу в 1918 році (тепер це НДІ фтизіопульмонології Першого державного медичного університету ім. І.М. Сєченова), Державного туберкульозного інституту Наркомздраву Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (нині – Центральний науково-дослідний інститут туберкульозу Російської академії медичних наук). Потім були відкриті протягом різного часу ще 13 науково-дослідних інститутів туберкульозу (Н.М. Корецкая, 2010).
В червні 1921 року у Харкові на базі колишньої бальнеологічної лікарні, збудованої на межі ХІХ і ХХ століть, організовано Перший Український науково-дослідний інститут туберкульозу як клінічний та науково-методичний центр боротьби з туберкульозом. В ньому працювали такі видатні постаті фтизіатрії як І.І.Файншмідт, Б.М.Хмельницький, М.М.Шейнін, Б.Л.Яхніс, С.І.Медведєв, М.С.Морозовський, О.Ю.Рабухін, Л.І.Вільнянський, О.Я.Гольденберг, М.Г.Іванова, Б.З.Буніна, О.Г.Хоменко.
У 1930 році на базі Харківського науково-дослідного інституту туберкульозу створено дві кафедри туберкульозу Українського інституту удосконалення лікарів, з них кафедру туберкульозу дорослих очолив М.І.Шейнін, потім цю посаду займали Б.З.Буніна, О.Г.Хоменко, А.Г.Кисельов, А.В.Стаднікова, В.С.Крутько, П.І.Норейко, кафедру дитячого туберкульозу очолювали Б.Л.Яхніс, потім Т.О.Старожинська, О.І. Сіренко. У 1933 році на базі цього інституту створено кафедру фтизіатрії Харківського медичного інституту, керівниками якої були І.І.Файншмідт, Б.М.Хмельницький, А.Д.Корнєв, С.М.Рослік, С.І. Зайцева.
У 1965 році Харківський НДІ туберкульозу був ліквідований і його клінічна база увійшла до Харківського обласного протитуберкульозного диспансеру, головними лікарями якого були Ф.І.Михайлович, Н.Т.Беглярова, Л.Ф.Кулібаба, Г.М.Сіроштан, Т.В.Сенчева.
Починаючи з 1922 року фінансування всіх протитуберкульозних установ у Радянському Союзі здійснювалося за рахунок державного бюджету.
28 листопада 1922 року постановою Ради Народних Комісарів № 112 на базі 9-ї міської туберкульозної лікарні (м. Київ, вул. Отрадна, 32, нині вул. Платона Майбороди) створений Київський туберкульозний інститут. Ініціатором його організації і керівником вченої ради інституту був професор Феофіл Гаврилович Яновський (1860 – 1928 роки).
Ф.Г.Яновський народився у 1860 р. в селі Міньківці Ново-Ушицького повіту Подільської губернії. Предки його жили на Полтавщині і були ріднею М.В.Гоголя. У 1878 р. після закінчення з золотою медаллю Київської гімназії Ф.Г.Яновський вступив до медичного факультету Київського університету. Студентом IV курсу він в 1881 році бере участь в організації Наукового клінічного товариства студентів-медиків, президентом якого був студент А.А.Кисіль, згодом відомий педіатр і фтизіатр. Після закінчення медичного факультету із відзнакою Ф.Г.Яновський був залишений для наукової роботи при кафедрі госпітальної терапії (зав. – проф. К.Г.Тритшель).
Свою наукову діяльність Ф.Г.Яновський розпочав з бактеріології (А.М.Баренбойм, 1956). Після трьох років роботи клінічним ординатором він перебував за кордоном і працював в Інституті Л.Пастера в Парижі та Інституті Р.Коха в Берліні. Після повернення до Києва Ф.Г.Яновський організував першу в місті бактеріологічну лабораторію, де виконував наукові дослідження. 3 травня 1889 року Ф.Г.Яновський захистив докторську дисертацію на тему «До біології тифозних бацил».
У 1899 році Ф.Г.Яновський був обраний завідувачем терапевтичним та інфекційним відділом Олександрівської лікарні. Довкола нього згуртувалася група ентузіастів, які розробляли актуальні проблеми клінічної медицини, й так формувалася школа Ф.Г.Яновського.
Ще з 1861 року Ф.Г.Яновський почав роботу з популяризації відомостей про туберкульоз. Він організував прийом хворих, в т.ч. на туберкульоз. У 1901 році Ф.Г.Яновський був одним із організаторів Київського товариства боротьби з туберкульозом, організатором першого туберкульозного санаторію в Пущі Водиці (М.Л.Магазаник, 1952).
Ф.Г.Яновський – один з перших в Україні активно пропагував методи індивідуальної та суспільної профілактики туберкульозу (В.В.Бабієнко із співавт., 2012). У 1891 році він публікував брошуру «Про сухоти». Він домагався проведення санітарного нагляду за дезінфекцією приміщень після виявлення хворих на туберкульоз та їх госпіталізації. Ф.Г.Яновський запропонував здійснювати забір харкотиння від хворих на туберкульоз у спеціальні плювальниці.
Ф.Г.Яновський відвідав Р.Коха у Берліні, де навчився методу туберкулінотерапії. Цей метод Ф.Г.Яновський застосував уперше в Україні та зробив висновок, що туберкулінотерапія показана при малих формах туберкульозу.
У праці «Про значення бактеріології в діагностиці та терапії внутрішніх хвороб» (1892) Ф.Г.Яновський ретельно описав методику виявлення збудника туберкульозу. Застосування перкусії та аускультації у хворих на туберкульоз віддзеркалене у праці Ф.Г.Яновського «Про перкусію легеневих верхівок при туберкульозі» (1912), «Про півмісяцевий простір Траубе і його діагностичне значення при плевриті» (1897), а лікування сухот – в роботах: «Терпінол при кровохарканні» (1899), «До питання протипоказів до застосування йоду» (1909). У роботі «Про техніку аускультації» (1893) Ф.Г.Яновський запропонував скляний стетоскоп (Н.Е.Ларинский із співавт., 2007).
У 1901 році Ф.Г.Яновський разом з В.К.Високовичем у праці «До симптоматології та патогенезу сирнистої пневмонії» (1901) довели її туберкульозне походження. В 1922 році Ф.Г.Яновським була опублікована стаття «Вироблення імунних тіл в зараженому туберкульозом організмі», в якій вчений узагальнив дані про імунітет у хворих на туберкульоз. Свої наукові дослідження Ф.Г.Яновський узагальнив у монографії «Туберкульоз легенів», яка витримала три видання (1923, 1924, 1931 рр.) і довгий час була настільною книжкою для фтизіатрів.
Ф.Г.Яновський користувався винятковою популярністю серед населення за свою сердечність, людяність, приступність, готовність удень і вночі безкорисливо допомагати хворій людині (Н.М. Корецкая, 2010).
У 1927 році Ф.Г.Яновський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР. В липні 1928 році обірвалося життя великого вченого, лікаря, гуманіста, піонера протитуберкульозної боротьби в Україні, першого українського фтизіатра. В останню путь на Лук’янівське кладовище його проводжали тисячі киян у супроводі трьох священиків – православного, католицького і юдейського. Життєдіяльність Ф.Г.Яновського є предметом наукових досліджень (В.Н.Яновский, 1928; В.Н.Иванов, 1954; Б.С.Шкляр, 1961; А.Є.Липкань, 1974; Г.И.Бурчинский, 1979; А.С.Мамолат із співавт., 1986).
У 1928 році Київському туберкульозному інституту було присвоєне ім’я видатного клініциста Ф.Г.Яновського й інститут став іменуватися Українським НДІ туберкульозу імені академіка Ф.Г.Яновського. У 1961 році він перейменований в Український НДІ туберкульозу і грудної хірургії імені академіка Ф.Г. Яновського, з 1965 року – у Київський НДІ туберкульозу і грудної хірургії імені академіка Ф.Г.Яновського.
У 1972 році інститут був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У 1982 році його перейменували у Київський ордена Трудового Червоного Прапора НДІ туберкульозу, пульмонології і грудній хірургії імені академіка Ф.Г.Яновського, у 1988 році – у Київський ордена Трудового Червоного Прапора НДІ фтизіатрії і пульмонології імені академіка Ф.Г.Яновського, у 1992 році – в Український НДІ фтизіатрії і пульмонології імені академіка Ф.Г.Яновського. Весь цей час інститут підпорядковувався Міністерству охорони здоров’я України, а з вересня 1993 року увійшов до складу Національної академії медичних наук (НАМН) України.
Першим директором інституту з 1922 року до 1925 року була лікар М.Єфремова, з 1925 року до 1936 року – проф. А.И.Собкевич, з 1936 року до 1940 року – проф. О.С. Мамолат. У роки війни інститутом тимчасово керували В.Л. Плющ (1940 – 1943 роки), Ф.М.Дзюблик (1943 – 1944 роки), П.С.Морозовський (1944 – 1946 роки). Після війни керувати інститутом знову був призначений професор О.С. Мамолат (1946 – 1979 роки).
Народився Олександр Мамолат 12 вересня 1910 року в селі Калниболот Кіровоградської області в родині вчителів. Після закінчення в 1930 році Уманського медичного технікуму О.С.Мамолат протягом року працював на посаді фельдшера Ольховатського цукрового заводу Київської області, а роком пізніше вступив до Київського медичного інституту на медичний факультет (нині – Національний медичний університет імені О.О.Богомольця), який закінчив у 1936 році і був зарахований до аспірантури з фтизіатрії. У цьому ж році 25-тирічний випускник тимчасово зайняв вакантну посаду директора Українського інституту туберкульозу в м. Києві (нині – Державна установа «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України»). На цій посаді Олександр Мамолат працював 43 роки – до 1979 року. Він організував мережу спеціалізованих диспансерів і санаторіїв, відкрив пневмотораксні пункти. За успішне і грамотне керівництво інститутом О.С.Мамолата вже у 1938 році нагородили значком «Відмінник охорони здоров’я».
З 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року тривала радянсько-фінська війна. У ній Олександр Самойлович у 1940 році брав участь, як старший лікар у складі Київського молодіжного лижного батальйону. У перші дні Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років О.Мамолат добровольцем пішов на фронт, у вересні 1941 році потрапив в оточення, але уник долі військовополоненого. Він влаштувався лікарем в селі Майданецьке Тальнівського району Черкаської області, встановив зв’язок з партизанами, створив підпільну типографію, як підривник брав участь у партизанських диверсіях та надавав медичну допомогу пораненим і хворим.
З 1944 року Олександр Мамолат як військовий медик у складі медичних підрозділів діючої армії брав участь у звільненні Румунії, Угорщини, Югославії та Австрії від німецько-фашистських загарбників.
Після війни О.С.Мамолат повернувся в інститут, провів ремонтні роботи, організував підсобне господарство для харчування хворих, розширив ліжковий фонд інституту. Крім діючих терапевтичного і хірургічного відділень, в інституті відкривалися відділення для дітей і підлітків, хворих на туберкульоз легень, кістково-суглобовий, урогенітальний, шкірний та туберкульоз очей. Інститут, під керівництвом О. С. Мамолата, поступово перетворюється на один із провідних в Україні центрів фтизіатрії, легеневої та серцево-судинної хірургії, пізніше – пульмонології, імунології, алергології.
У листопаді 1952 року Олександр Мамолат запросив до інституту колишнього фронтового хірурга Миколу Амосова, який на той час працював у Брянській обласній лікарні, для виконання резекцій легень при туберкульозі. В інституті він очолив спеціально створену клініку торакальної хірургії, яка у 1982 році була реформована в Інститут серцево-судинної хірургії (нині – Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М.Амосова НАМН України).
У роки керівництва О.Мамолата в інституті працювали відомі вчені і науковці того часу – фтизіотерапевт Б.Олександровський, торакальні хірурги П.Костромін, Г.Горовенко, І.Сліпуха, дитячі фтизіатри С.Кшановський, В.Костроміна, фтизіопульмонолог О.Баренбойм, епідеміолог М.Двойрін, бактеріолог Р.Драбкіна, фахівець з кісткового туберкульозу Б.Куценок, патоморфолог В.Юр’єва, фтизіатр В.Петренко, імунолог К.Чернушенко.
У 1972 році, під час святкування 50-ти річного ювілею, інституту було присвоєно орден Трудового Червоного прапора.
Олександр Мамолат – автор 160 наукових праць, присвячених питанням клініки, лікування, профілактики, епідеміології та статистики туберкульозу, організації боротьби з туберкульозом на селі та історії фтизіатрії.
За ініціативи Олександра Самойловича Мамолата на території інституту було споруджено пам’ятник корифею української медицини, видатному лікарю-гуманісту академіку Ф.Г.Яновському (скульптор – народний художник України О.Скобліков, архітектор – М.Кислий).
Помер О.С.Мамолат 24 жовтня 1991 року і похований на Байковому цвинтарі.
За роки існування інститут пройшов важкий шлях, зробивши вагомий внесок у розвиток і становлення медичної науки в нашій країні. Перша вакцинація проти туберкульозу в країні була здійснена співробітниками інституту в 1925 році, через 3 роки після його заснування, а вже в 1930 роки фахівці інституту брали участь у 7-й міжнародної конференції щодо боротьби з туберкульозом, що проходила в Голландії.
У 30-і роки інститут мав філії у Вінниці, Чернігові, наукові бази в Житомирі, Умані, Черкасах, якими керували Л.Я.Епштейн, В.Л.Плющ, Д.Я.Черкаський та ін. В інституті виконували й розробляли колапсохірургічні втручання (М.М.Москальов, В.Х.Окзюсов, В.М.Савич).
Діяльність інституту була перервана Великою Вітчизняною війною, оскільки його не встигли евакуювати. Після війни інститут знаходився на Байковій горі, нині – вул. М.Амосова, 10.
У післявоєнні роки його діяльність була спрямована на подолання санітарних наслідків війни, профілактичні заходи і лікування хворих на туберкульоз, проводили дослідження щодо щеплення немовлят і дітей старших вікових груп (С.О.Томілін, Л.Д.Ульянов). З 1947 року в інституті почали вивчати методи специфічної терапії в експерименті (акад. В.Г.Дроботько, Р.Й.Драбкіна), а потім і в клініці (М.А. Клебанов, Б.П.Олександровський), розробляли хірургічні втручання на каверні (П.І.Костромін, Г.Г.Горовенко). З того ж року розпочате поглиблене вивчання методів специфічної антибактеріальної терапії.
З кінця 1952 року інститут почав широко розвивати резекційну хірургію легень, спочатку при туберкульозі, а потім – при неспецифічних захворюваннях легень (НЗЛ) і пухлинах (академік М.М. Амосов, професор Г.Г.Горовенко, професор І.М.Сліпуха). Вони є одними з піонерів упровадження анестезіології і реаніматології у колишньому СРСР. З 1955 р. на базі інституту організована перша в країні кафедра торакальної хірургії, а згодом – й анестезіології. За кілька років було підготовлено близько 200 торакальних хірургів і 400 анестезіологів.
Амосов Микола Михайлович (1913 – 2002 роки) народився в сім’ї селян 6 грудня 1913 року в селі Ольхово (нині – Вологодська область), яке затоплено Рибінською ГЕС. Народився 6 грудня 1913 року. Мама була повитухою, батько пішов на війну 1914 року, а коли повернувся, то незабаром покинув сім’ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчався в Черепові – в середній школі та лісомеханічному технікумі. З 1932 р. працював в Архангельську начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі.
У 1935 – 1939 роках навчався в Архангельському медичному інституті й паралельно з медициною навчався у Всесоюзному заочному індустріальному інституті у 1934 – 1940 роках й отримав диплом інженера.
Після закінчення інституту працював хірургом лікарні в Черепові, а у період Великої Вітчизняної війни з 1941 року був на фронті провідним хірургом польового пересувного госпіталю на Західному, Брянському, 1-му, 2-му і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті (1945). За час війни М.М.Амосов зібрав матеріал для кандидатської дисертації «Про поранення колінного суглобу», яку захистив у місті Горькому в 1948 році.
З 1947 року до 1952 року працював головним хірургом Брянського обласного відділу охорони здоров’я в 1953 році захистив докторську дисертацію на тему «Резекції легень при туберкульозі» (Н.М. Корецкая, 2010).
У 1952 році О.С.Мамолат запросив М.М.Амосова у Київський інститут туберкульозу для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної хірургії. Він провів близько 7000 резекцій легенів, понад 95000 операцій на серці, зокрема близько 36000 з штучним кровообігом. З 1958 року він почав співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця.
У 60-х, на початку 70-х років, Микола Михайлович захворів на туберкульоз, лікувався в Старокримському санаторії, повністю вилікувався і організував у санаторії пульмонологічне хірургічне відділення.
З 1955 року уперше в Україні в інституті під керівництвом М.М.Амосова розроблені й модифіковані ефективні методи корекції уроджених і придбаних вад серця, розроблені нові оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу, у 1958 році цей апарат уперше застосований у хірургії серця. Вперше в Україні в інституті у 1961 році застосована штучна нирка і розпочата розробка проблеми гемодіалізу. У 1963 році вперше в колишньому СРСР проведене протезування мітрального клапана, розроблені антитромботичні протези серцевих клапанів.
У 1970 р. уведений у дію новий операційний корпус інституту, де вперше в країні була проведена операція в барокамері. Починаючи з 1972 року в інституті впроваджені в практику селективна коронарографія й аорто-коронарне шунтування при лікуванні ішемічної хвороби серця.
У 1983 році керована М.М.Амосовим клініка серцевої хірургії реорганізована у Київський науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії (з 2006 року – Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М.Амосова).
Основними напрямами наукової діяльності М.М.Амосова були хірургія легень, серця, механізми розуму і штучний інтелект, психологія і моделі особистості, соціологія і моделі суспільства, глобальні проблеми людства. Під його керівництвом захищено 35 докторських і 85 кандидатських дисертацій. Він автор близько 400 наукових праць, в тому числі 20 монографій, з питань захворювань серця і судин, гнійних захворювань і туберкульозу легенів, проблемам біологічної, медичної та психологічної кібернетики. У 1974 році М.М.Амосов був прийнятий до Спілки радянських письменників.
12 грудня 2002 року на 90-му році життя помер від інфаркту великий український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики, дійсний член Національної академії наук і Національної академії медичних наук України, директор Інституту серцево-судинної хірургії, М.М. Амосов і похований на Байковому кладовищі в Києві.
Дружина – Денисенко Лідія, закінчила Київський медичний інститут, працювала хірургом, фізіотерапевтом. Дочка – Катерина Миколаївна (1956 року народження), внучка – Анна.
Одночасно з М.М.Амосовим легеневу хірургію розвивали професори Г.Г.Горовенко й І.М.Сліпуха, пізніше – Б.В.Радіонов та інші.
Горовенко Григорій Гаврилович (1914 – 1986 роки) народився 3 лютого 1914 року в селі Піщане, Тальнівського району Черкаської області в селянській сім’ї Гаврила Дмитровича та Домніки Костянтинівни Горовенків; народилося два сини-близнюки – Григорій і Микола. Один – майбутній лікар і вчений, а другий – майбутній вчитель. В цьому ж селі Григорій закінчив семирічку і з 14 років почав працювати. У 1928 р. його направили в Горлівку на відбудову шахт Донбасу. Там він закінчив гірничопромислове училище і був зарахований на шахту № 1 «Кочегарка» кріпильником, потім вибійником, а потім машиністом електровоза.
В 1935 – 1939 роках Г.Г.Горовенко навчався у Харківському медичному інституті й зразу ж у 1939 – 1941 роках – в аспірантурі на кафедрі хірургії № 1 Харківського медичного інституту. Підготував кандидатську дисертацію, але захистити її не встиг, бо розпочалася війна.
У перший день війни під вечір 22 червня 1941 року Григорій Гаврилович вже одягнув військову форму і потрапив хірургом у 57-й автохірургічний загін Північно-Західного фронту, обороняючи Ленінград та Прибалтику. Наприкінці 1941-го і на початку 1942-го років Григорій Гаврилович вже командир і хірург медико-санітарного батальйону 27-ї Стрілкової бригади цього ж фронту. Наприкінці 1942 року його призначають командиром і хірургом 578-го медико-санітарного батальйону Донського фронту. До 1943 року Григорій Гаврилович брав участь у оборонних боях під Ленінградом, Сталінградом, Москвою, на Курсько-Орловській дузі. З 1943 року і до кінця війни Г.Г.Горовенко – начальник і одночасно хірург хірургічного польового військового госпіталю № 5194 Донського фронту. Він брав участь у Корсунь-Шевченківській, Умань-Ботошанській та Яссько-Кишинівській операціях, у 1944 році брав участь у визволенні Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини та Австрії. Більше 12 тисяч кілометрів пройшов важкими фронтовими шляхами військовий хірург Г.Г.Горовенко. Закінчив військову службу в 1946 році як інвалід Великої Вітчизняної війни у званні підполковника медичної служби.
З 30 листопада 1946 року Григорій Гаврилович був призначений його головним лікарем Українського НДІ туберкульозу і одночасно завідуючим хірургічним відділом. З того часу весь його життєвий і трудовий шлях протягом 40 років був пов’язаний з інститутом.
З приходом в інститут М.М.Амосова Г.Г.Горовенко від торакопластики і операцій на каверні переключив свою діяльність на резекції легень та пневмонектомії. Його наукові праці присвячені: диференціальній діагностиці захворювань легень, патофізіології дихання і кровообігу, біохімічним порушенням при легеневій патології, вивченню різноманітних патофізіологічних змін з боку дихальної та серцево-судинної систем у хворих на патологію легень до, під час та після оперативних втручань, хірургічному лікуванню патології легень у поєднанні з цукровим діабетом, розробці організаційних і наукових основ інтеграції фтизіатрії і пульмонології.
3 грудня 1966 року Григорій Гаврилович Горовенко призначений заступником директора з наукової роботи Київського НДІ туберкульозу і грудної хірургії. Він змінив на цій посаді професора Клебанова Марка Абрамовича, і одночасно був завідуючим хірургічним відділенням.
У середині 70-х років в інституті хірургічне відділення Г.Г.Горовенка почало більше спеціалізуватися на хірургії неспецифічної патології легень і плеври, а відділення І.М.Сліпухи – на фтизіохірургії.
Г.Г.Горовенко – автор більше 250 наукових праць, в тому числі 7 монографій. Під його керівництвом захищено 11 докторських і 25 кандидатських дисертацій. Серед учнів Григорія Гавриловича були відомі професори, доценти кафедр, завідуючі відділами науково-дослідних інститутів. Він підготовив більше 500 торакальних хірургів для України та інших союзних республік.
У 1986 р Г.Г.Горовенко довго хворів, двічі переносив найкритичніші стани з реанімацією й 11 жовтня 1986 року він помер на 73-му році життя.
Соратником і конкурентом з торакальної хірургії Г.Г.Горовенка був І.М.Сліпуха.
Сліпуха Іван Мусійович (1918 – 1994 роки) народився 25 липня 1918 року в селі Здорівка Васильківського району на Київщині в сім’ї робітника-залізничника. Після закінчення Васильківської фельдшерсько-акушерської школи І.М.Сліпуха в 1936 році поступив у 2-й Київський медичний інститут і закінчив його в 1941 році. З перших днів війни, будучи ординатором Київської лікарні імені Жовтневої революції, надавав хірургічну допомогу пораненим і захисникам столиці. Пізніше, знаходячись на окупованій території Кіровоградщини, працював хірургом Олександрівської лікарні, завідуючим Єградківської лікарні, головним лікарем Олександрівської та Онуфріївської лікарень.
Після закінчення війни на теренах України І.М.Сліпуха активно лікував й оздоровлював поранених воїнів, відновлював зруйновану Олександрівську лікарню.
Наприкінці 1951 року І.М.Cліпуха поступив у клінічну ординатуру з фтизіохірургії у Київський НДІ туберкульозу ім. Ф.Г.Яновського. Подальша доля Івана Мусійовича пов’язана з цим інститутом, де він пройшов шлях від клінічного ординатора до керівника хірургічного відділу і наукового консультанта. У 1960 – 1967 роках він був науковим керівником протитуберкульозного caнаторію в Пущі-Водиці.
Під керівництвом М.М. Амосова і кандидатська (1956) і докторська (1964) дисертації присвячені хірургічному лікуванню туберкульозу легень у дітей і підлітків. Він перший у країні розробив показання до резекції легень і до ізольованого видалення казеозних внутрішньогрудних лімфатичних вузлів і туберкульом легені, запропонував нові підходи до реабілітації хворих після пневмонектомії. Він вивчав застосування хірургічних втручань у осіб похилого віку, розробив профілактику і лікування післярезекційних ускладнень, впровадив повторні операції на легенях і плеврі, хірургічні методи при розповсюдженому фіброзно-кавернозному туберкульозі з гіперхронічним і прогресуючим перебігом, у тому числі ускладнений амілоїдозом.
З-під пера І.М.Сліпухи вийшло більше 200 наукових праць, 5 монографій і керівництв, багатьох методичних peкомендацій і винаходів. Він підготував 17 кандидатів і 1 доктора медичних наук. Багато з них керують кафедрами і відділами науково-дослідних інститутів.
Невблаганна смерть настигла І.М.Сліпуху 27 листопада 1994 року. Його поховали на Совському цвинтарі у Києві.
У різні часи поряд з Олександром Мамолатом, Миколою Амосовим, Григорієм Горовенком і Іваном Сліпухою НДІ фтизіатрії і пульмонології здобував славу і завдяки таким фахівцям, як: Костромін Павло Ілліч (хірургічні втручання на каверні); Радіонов Борис Васильович (торакальна хірургія); Онишко Микола Антонович (анестезіологія); Драбкіна Рахіль Йосипівна (імунологія та мікробіологія); Кшановський Станіслав Адольфович, (дитяча фтизіатрія); Чернушенко Катерина Федорівна (мікробіологія та імунологія); Бялик Йосип Борисович (фтизіатрія); Рудін Володимир Петрович (диспансеризація хворих); Хом’як Олена Василівна (туберкульоз очей); Мурза Віталій Петрович (лікувальна фізкультура); Клебанов Марк Абрамович і Ященко Борис Петрович (фтизіатрія); Степанська Ольга Харитонівна і Юхно Олександр Іванович (кістково-суглобовий туберкульоз); Полонський Борис Леонідович (урогенітальний туберкульоз); Юр’єва Валентина Фотіївна (патоморфологія) та багато інших. Вони внесли значний вклад у розвиток української фтизіопульмонології.
Радіонов Борис Васильович народився 22 серпня 1937 року і місті Єйську Краснодарського краю. Закінчив Київський медичний інститут у 1964 році. Працював судновим лікарем Санітарно-епідеміологічної станції Азово-Чорноморського водздороввідділу у 1964 – 1965 роках. в Інституті фтизіатрії і пульмонології працює з 1965 року, де він пройшов шлях від клінічного ординатора до завідуючого науковим відділом, був Головним торакальним хірургом МОЗ України. Доктором медичних наук став у 1983 році, вчене звання професора отримав у1991 році. У 1997 році нагороджений Державною премією України в галузі науки і техніки. Ним розроблений цілий ряд оригінальних хірургічних операцій і методик диференціальної діагностики. Розроблені і впроваджені в клінічну практику показання і протипоказання до хірургічного лікування хворих на туберкульоз, онкологічні й неспецифічні гнійні захворювання легень, питання етапного хірургічного лікування, методики оперативних втручань у хворих з ускладненим і тяжким перебігом при різній легеневій патології.
Одночасно інститут продовжував працювати над проблемами туберкульозу і неспецифічних захворювань легень (НЗЛ). Широко застосовували хірургічні методи лікування хворих при хворобах органів дихання (Г.Г.Горовенко, І.М.Сліпуха), кістково-суглобовому (В.С.Куценок) і урогенітальному туберкульозі (Б.Я. Полонський), успішно працювали відділи туберкульозу шкіри й ока.
З 70-х років інститут активно включився у наукову розробку проблем пульмонології, на практиці проводячи інтеграцію фтизіатрії з пульмонологією.
У різні часи в інституті працювали і продовжують працювати 8 заслужених діячів (М.М.Амосов, Б.П.Ященко, Г.Г.Горовенко, О.С.Мамолат, Л.М.Сидаренко, Ю.І.Фещенко, К.Ф.Чернушенко, В.М.Мельник), 3 лауреати Державної премії України (Ю.І.Фещенко, В.М.Мельник, Б.В.Радіонов). У різні періоди часу науковою діяльністю в інституті займалися видатні вчені – академіки Ф.Г.Яновський, Б.О.Василенко, В.І.Дроботько, М.М.Сиротинін, М.М.Амосов, професори М.К.Даль, Р.Й.Драбкина, О.Г.Губанов, В.Ф.Юр’єва, Б.П.Олександровський, Т.П.Кучеренко, М.М.Горєв, Б.Г.Вейнеров, М.Я.Мень, С.Я.Хом’як, Г.Г.Горовенко, І.М.Сліпуха, С.А.Кшановський. Вони внесли значний вклад у розвиток української фтизіопульмонології.
На початку 80-х років інститут завершив будівництво багатопрофільної Республіканської клінічної лікарні для обслуговування працівників основних галузей народного господарства, на базі якої функціонувало 2 наукових клінічних відділення інституту до тих пір, доки не завершилося будівництво 9-поверхового дитячого корпусу.
У 1979 – 1985 роках директором інституту працював професор В.Н.Молотков, у 1985 – 1991 роках – професор О.М. Іванюта. Вони й надалі зміцнювали матеріально-технічну базу і кадровий потенціал інституту.
До приходу на посаду директора інституту Молотков Володимир Никанорович (1941 – 1985 роки) працював у Кримському медичному інституті. З 1968 до 1975 року він був асистентом кафедри. В 1970 році захистив кандидатську, а вже через три роки докторську дисертацію на тему «Медична і професійна реабілітація хворих, оперованих з приводу деструктивного туберкульозу легень».
В 1979 році В.Н.Молотков стає директором головного Українського НДІ туберкульозу і пульмонології ім. акад. Ф.Г.Яновського. За своє коротке життя він написав більше 200 наукових праць і 5 монографій з туберкульозу і пульмонології, був автором багатьох підручників і посібників. Помер В.Н.Молотков у віці 44 роки на робочому місці, в своєму кабінеті 14 січня 1985 року.
Іванюта Орест Максимович став директором інституту з посади професора кафедри фтизіатрії Національного медичного університету імені О.Богомольця, яку тоді очолював М.С.Пилипчук.
У 1971 – 1979 роках О.М.Іванюта був першим деканом вечірнього факультету (пізніше – другого лікувального факультету) Національного медичного університету імені О.Богомольця.
У 1985 – 1991 роках працював директором Українського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії ім. Ф.Г.Яновського МОЗ УРСР. Він автор понад 160 наукових праць, в тому числі 9 монографій.
Найважчі часи спіткали Україну після розпаду Радянського Союзу. Через розбалансованість економіки з року в рік поглиблювалася економічна криза, зубожів народ і зростала захворюваність і смертність від туберкульозу. У ці складні роки з 1991 року й дотепер директором ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України» є лауреат Державної премії України і премії імені Ф.Г.Яновського, Заслужений діяч науки і техніки, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор Фещенко Юрій Іванович. Він же Головний позаштатний спеціаліст Міністерства охорони здоров’я України зі спеціальності «Пульмонологія і фтизіатрія».
Фещенко Юрій Іванович народився 2 травня 1949 року у місті Тальному Черкаської області в сім’ї службовців. В 1966 році закінчив Уманську середню школу № 2. В 1967 – 1973 роках навчався на педіатричному факультеті Київського медичного інституту імені акад. О.О.Богомольця (нині – Національний медичний університет імені акад. О.О.Богомольця) і розпочав свою трудову діяльність у Київському науково-дослідному інституті туберкульозу та грудної хірургії імені академіка Ф.Г.Яновського (нині – ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України»), де пройшов шлях молодшого, старшого наукового співробітника, завідувача відділенням, а з 1991 року – директор цього інституту.
У 1977 році Ю.І.Фещенко захистив кандидатську дисертацію на тему «Клініко-імунологічні дослідження в комплексній діагностиці туберкульозу внутрішньогрудних лімфатичних вузлів у дітей і підлітків», а у 1988 році – докторську дисертацію на тему «Ендолімфатична антибіотикотерапія в комплексному лікуванні пульмонологічних хворих».
У 1990 році став професором, у 1994 році – членом-кореспондентом, а в 1997 році – академіком НАМН України.
Підготував 49 докторів і кандидатів медичних наук. Ним опубліковано 935 наукових праць, в тому числі 92 – в закордонних виданнях. Він є автором 39 винаходів, 52 монографій, 47 методичних рекомендацій, 55 інформаційних листків. Впровадив 65 раціоналізаторських пропозицій. Під його керівництвом закінчені 25 науково-дослідних робіт.
Наукові дослідження Ю.І.Фещенка проводилися за такими напрямками: клініка, діагностика, лікування та профілактика туберкульозу і неспецифічних захворювань легенів; організація фтизіатричної та пульмонологічної допомоги; сучасні аспекти лімфології та фармакології у фтизіатрії і пульмонології.
Значне місце займають випробування і впровадження в клінічну практику нових лікарських препаратів, сучасних методів діагностики та лікування хворих на туберкульоз та неспецифічні захворювання легенів. Започатковані нові перспективні напрями у фтизіопульмонології: ендолімфатична терапія туберкульозу і неспецифічних захворювань легень; генетична діагностика у фтизіопульмонології.
Низка методів діагностики і лікування туберкульозу та неспецифічних захворювань легень розроблена на світовому рівні й закріплені винаходами та патентами. Провідне місце у науковій діяльності займають наукові аспекти епідеміології туберкульозу та неспецифічних захворювань легенів, організації та реорганізації і реструктуризації фтизіатричної та пульмонологічної служб. Ці дослідження спрямовані на поліпшення епідеміологічної ситуації щодо туберкульозу і неспецифічної патології легень.
Лише до 2015 року директорства Ю.І.Фещенка ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України» перетворився на науковий заклад сучасного, світового рівня. Утеплені всі корпуси інституту, реконструйовані харчоблок і котельня, побудовані сучасні віварій, морг, пральня, гуртожиток для співробітників, Церква на честь Святої Тройці, яка освячена 9 листопада 2015 року. Інститут закупив сучасне лікувально-діагностичне обладнання.
Сьогодні інститут – єдина головна науково-дослідна установа в Україні, що займається різнобічними науковими, науково-дослідними й організаційно-методичними аспектами удосконалення фтизіатричної і пульмонологічної допомоги населенню і має унікальне оснащення і висококваліфікований кадровий потенціал.
В інституті працюють близько 700 співробітників, серед них 25 докторів і понад 75 кандидатів наук. Співробітники інституту щороку виконують близько 15 науково-дослідних робіт.
Інститут має добре оснащену клінічну базу на 530 ліжок, що дозволяє здійснювати лікування понад 3 тис. хворих на рік, виконувати понад 300 хірургічних утручань, у тому числі дуже складних реконструктивно-відбудовних. У поліклінічному відділенні інституту щорічно одержують висококваліфіковану консультативну допомогу понад 15 тис. хворих туберкульозом, неспецифічними й онкологічними захворюваннями легень.
Інститут є головною установою країни за своїм профілем. На його базі працює позаштатний головний фтизіатр і пульмонолог Міністерства охорони здоров’я України (Ю.І.Фещенко). Тут розташована кафедра фтизіатрії та пульмонології (зав. – Ю.І.Фещенко) Національної медичної академії післядипломної освіти МОЗ України.
В інституті функціонує проблемна комісія МОЗ і НАМН України «Фтизіатрія і пульмонологія», що здійснює планування і координацію наукових досліджень відділу туберкульозу і НЗЛ Львівського НДІ епідеміології і гігієни, 18-ти кафедр медичних вищих навчальних закладів і інститутів удосконалення лікарів, якими виконуються дослідження з цієї проблеми і з якими інститут підтримує й розвиває наукові зв’язки, як й з багатьма іншими інститутами НАН і НАМН України. У різний час загальні наукові розробки проводилися й проводяться з разом фахівцями Чехословаччини, Угорщини, Німеччини, США, Канади, Франції, Росії й ін.
За роки існування інституту його співробітниками реалізований ряд пріоритетних наукових програм, що мають важливе значення в області теоретичної і практичної медицини. Уперше створене новий науковий напрямок щодо вивчення імунітету й алергії при хворобах органів дихання. Вивчено механізми придбаного протитуберкульозного імунітету і його взаємозв’язок із поствакцинальною й інфекційною алергією. Досліджено мінливість мікобактерій туберкульозу і запропоновані оптимальне їх типування і вивчення медикаментозної стійкості. Розроблено нові живильні середовища для вирощування мікобактерій. Значний внесок учені інституту внесли у розробку прогресивних організаційних форм і методів боротьби з туберкульозом. Створено оптимальну систему виявлення, діагностики і диспансеризації хворих туберкульозом і НЗЛ. Здійснено профілювання туберкульозних лікарень. Вперше в країні організовані «базові» стаціонари для уперше виявлених хворих на деструктивний туберкульоз легень, що дозволило протягом 10 – 12 років здійснити ефективний централізований контроль якості діагностики й лікування всіх контингентів хворих. В інституті закладені основи фтизіогеріартрії. Розроблено Національну програму протитуберкульозних заходів в Україні. Проводяться дослідження щодо епідеміології, профілактики, діагностики й лікування НЗЛ, у тому числі в умовах нинішньої екологічної обстановки. Уперше в країні розроблена система диспансеризації хворих НЗЛ. Розроблено й апробовані методи медичної кібернетики в пульмонології й фтизіатрії. На основі ЕОМ створені математичні моделі патогенезу, діагностики і лікування НЗЛ, здійснюється прогнозування епідеміологічної ситуації щодо туберкульозі. Запропонована й успішно впроваджується в практику нова клінічна класифікація НЗЛ. Впроваджено інтенсивні методи етіотропної і патогенетичної протизапальної терапії, заснований новий напрямок у фтизіопульмонології – ендолімфатична терапія, що дозволила істотно поліпшити ефективність лікування і скоротити його терміни у хворих туберкульозом і гнійно-деструктивними процесами легень. Розробляються немедкаментозні методи лікування туберкульозу і НЗЛ (внутрішньосудинне лазерне й ультрафіолетове опромінення крові, мікрохвильова резонансна терапія і т.п.). В останні роки розроблені нові методи профілактики й лікування бронхіальної астми. Упроваджено різні сорбційні методи терапії (гемосорбція, імуносорбція, плазмаферез, спленосорбція). Розроблено технологію амбулаторної допомоги хворим туберкульозом і НЗЛ в умовах денних стаціонарів. Розроблені й удосконалені різні варіанти колапсохірургічних втручань, резекції легень, хірургічних утручань безпосереднього впливу на основне патологічне вогнище в легенях. Розроблені нові види оригінальних первинних і повторних хірургічних утручань при туберкульозі, НЗЛ, емпіємі плеври. Вивчено особливості комплексного лікування хворих із супутніми захворюваннями, насамперед – із цукровим діабетом, ожирінням, дефіцитом маси тіла. Розроблено методи профілактики й лікування післяопераційних ускладнень, зокрема, інфекційних і тромбоемболічних. Розроблено наукові основи інтеграції фтизіатрії з пульмонологією, диференціальної діагностики захворювань легень, вивчені патофізіологічні механізми дихання і кровообігу, первинної легеневої гіпертензії, біохімічних й імунологічних порушень при легеневій патології й методи їхньої корекції. Розроблені апаратні засоби для фтизіопульмонології, торакальної хірургії, технології лікування бронхіальної астми. Розробляються ліпосомальні лікарські форми бронхолітичних і протитуберкульозних препаратів, а також протитуберкульозні препарати пролонгованої дії. В інституті створені й впроваджені в промислове виробництво нові лікарські препарати Ліпін і Теком. Розроблено новий метод ранньої скринінгової діагностики онкологічних захворювань, вивчаються механізми онкогенезу, впливу на органи дихання іонізуючого опромінення. З 1991 р. вивчається спадкова схильність до туберкульозу, значення генетичних факторів розвитку порушень гомеостазу і різних видів метаболізму, біотрансформації лікарських речовин в організмі.
У сучасних умовах інститут працює за такими науковими напрямками: профілактика, діагностика, диференціальна діагностика, консервативне й хірургічне лікування туберкульозу і НЗЛ; епідеміологічні й організаційно-методичні проблеми фтизіопульмонології; патофізіологія дихання і кровообігу, імунологічні, генетичні і біохімічні аспекти реактивності при туберкульозі і НЗЛ, створення нових лікарських засобів і медичної апаратури для фтизіатрії й пульмонології.
За розробку оригінальних пропозицій за профілем діяльності інституту 8-ми співробітникам було присвоєне почесне звання Заслуженого діяча науки й техніки України, 3-м – Державна премія України, 2-м – премія НАН України ім. Яновського, 1-му – премія НАН України ім. Мечникова, одному – Заслуженого раціоналізатора України, 20 співробітників нагороджені дипломами і медалями.
Науковцями і практичними лікарями інституту опубліковано понад 25 тис. наукових праць, у тому числі понад 150 монографій, посібників, довідників, багато з який витримали ряд перевидань, переведені і видані за кордоном. Вийшло друком понад 190 методичних рекомендацій і посібників, 200 інформаційних листів, понад 100 випусків 15-ти збірників наукових праць.
З 1993 року інститут видає «Український пульмонологічний журнал», з 1999 року – «Український хіміотерапевтичний журнал», з 2002 року – журнал «Астма та алергія».
Дослідження, проведені в інституті, підтверджені 120-ма авторськими свідоцтвами, 110-ма патентами і більш ніж 1200-ми раціоналізаторськими пропозиціями. Інститут має свій зареєстрований товарний знак.
З 1975 року на базі інституту функціонує спеціалізована вчена рада за спеціальностями «фтизіатрія», «пульмонологія» і «клінічна імунологія», у якій одержали науковий ступінь понад 70 докторів і понад 350 кандидатів медичних наук.
При інституті функціонують курси стажування й інформації, на яких щорічно навчаються лікарі з усієї України.
Інститут має наукову бібліотеку, укомплектовану більш ніж 60 тис. одиницями інформації, а також інформаційний, довідково-інформаційний і патентний фонди, створена електронна інформаційна база даних, функціонує власна локальна комп’ютерна мережа і серверний центр, інститут постійно листується з ВООЗ й іншими міжнародними неурядовими медичними організаціями з питань епідеміології, одержує інформацію про світові досягнення по проблемі у глобальній світовій мережі Іntеrnеt.
В 2007 році Указом Президента України інституту був наданий статус Національного.
З 2012 року офіційна назва інституту – Державна установа «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського Національної академії медичних наук України» (НІФП НАМН).
В 30-х роках інститут мав філіали у Вінниці, Чернігові, а наукові бази – в Житомирі, Умані, Черкасах. Науково-дослідні інститути туберкульозного профілю були організовані також у Львові, Одесі (А.К.Асмолов із співавт., 2012).
Засновником і директором Одеського НДІ туберкульозу ім. Іванова був доцент Я.І.Розенблат. У 1931 році на клінічній базі цього інституту була створена кафедра фтизіатрії Одеського інституту удосконалення лікарів імені М.Горького, яку очолив С.Н.Вайнер, потім Я.І.Розенблат (А.К.Асмолов із співавт., 2012).
Після Другої світової війни Одеський інститут удосконалення лікарів перебазувався у Запоріжжя. У вересні 1955 року кафедра в повному складі переїхала разом з курсантами, які на той час знаходились на циклі удосконалення, з Одеси до Запорожжя (А.К.Асмолов із співавт., 2012). У Запорізькому інституті удосконалення лікарів кафедру туберкульозу очолювали Я.І.Розенблат, О.Г.Спесівцев, О.С.Шальмін, Ю.В.Просвєтов.
Львівський НДІ туберкульозу МОЗ УРСР створений у 1944 році. Основними напрямами його діяльності були: вивчення питань епідеміології туберкульозу та боротьби з туберкульозом у південно-західних областях України; удосконалення методів діагностики та лікування туберкульозу, а пізніше й неспецифічних захворювань легень та їх поєднань; вивчення патофізіологічних та біохімічних зрушень у хворих на туберкульоз.
На його базі у 1951 році була організована кафедра туберкульозу Львівського медичного інституту ім. Д.Галицького, яку організував і очолив І.Т.Стукало і водночас за сумісництвом був заступником директора Львівського НДІ туберкульозу. Ця кафедра була перейменована на кафедру фтизіатрії і пульмонології та найбільшого плодотворного розквіту отримала під керівництвом І.Г.Ільницького (від 1990 року). Нині кафедру очолює О.П.Костик.
В 90-х роках ХХ століття Львівський НДІ туберкульозу трансформувався у відділ туберкульозу та неспецифічних захворювань легень (зав. відділом – О.А.Ткач) Львівського НДІ Епідеміології і гігієни МОЗ України (директор – О.О.Тарасюк)
Галичина в кінці ХІХ на початку ХХ століть з усіх Європейських країн була найбільше уражена туберкульозом. Низький життєвий рівень населення, відсутність методів раннього виявлення, захисту і ліків призводили до масового поширення туберкульозу та значної смертності від нього. Так, кожна третя дитина, яка захворювала на туберкульоз, впродовж 1 – 2 років – помирала. Дорослі також жили недовго.
В травні 1897 року у Львові було створено «Клініку лікарську» на 52 ліжка, яку очолив професор Ягелонського університету (м. Краків) доктор Антон Глюзінські. Вона також займалася проблемами туберкульозу і виконувала три найважливіші завдання щодо туберкульозу: навчання – наукові дослідження – лікування. З плином часу клініка розширилася до 114 ліжок, з них 26 ліжок були для хворих на туберкульоз, оснащувалася рентгенівськими апаратами, електрокардіографами, лабораторним обладнанням.
У травні 1929 року львівський лікар, професор Мар’ян Панчишин відкрив у власному будинку перший у Львові протитуберкульозний диспансер. Розвивалася санаторна мережа для хворих на туберкульоз. З 1937 році почала свою діяльність Рухома Протитуберкульозна Колона, яка систематично обстежувала на туберкульоз людей в селах і на заводах. В перші роки існування Львівського медичного інституту (1939 – 1941 роки) була організована кафедра факультетської терапії, якою керував професор Р.Ренцкі й розробляв методи раннього виявлення туберкульозу.
У жовтні 1940 року із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях був організований Львівський міжобласний філіал Українського центрального НДІ туберкульозу, який став організаційно-методичним центром боротьби з туберкульозом в західних областях України. Його становленню перешкодила війна.
Після закінчення військових дій, відповідно до постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 31.07.1944 року № 786 у м. Львові організований Львівський державний науково-дослідний інститут туберкульозу МОЗ УРСР, який очолив видатний лікар-інтерніст Григорій Іванович Чемерис. Інститут розпочав свою діяльність на початку 1945 року. З 1946 року на Львівщині функціонувало вже кілька туберкульозних стаціонарів, була створена чітка система диспансерного нагляду за хворими на туберкульоз, почали масову піркетизацію дітям. У 1949 році розпочали вакцинацію БЦЖ новонародженим («через рот»), а дітям молодшого і шкільного віку – внутрішньошкірно. З 1962 року під проводом Львівського НДІ туберкульозу впроваджена внутрішньошкірна вакцинацію БЦЖ, а з 1975 року – внутрішньошкірна туберкулінодіагностика (реакція Манту).
В 1950 році у Львівській області запрацював перший флюорограф, а починаючи з 1962 року почали застосовувати масове флюорографічне обстеження населення.
У 1977 році Львівського НДІ туберкульозу переїхав на новозбудовану клінічну базу. У різні часи у Львівському НДІ туберкульозу працювали Г.І.Чемерис (перший директор інституту), Д.Л.Бронштейн, І.Т.Стукало, Ю.В.Кулачковський, Б.М.Ковалів, А.М.Хома-Лемішко, А.М.Хома, В.Ф.Подусовський, М.М.Савула, Р.Й.Кенс, М.О.Черткова, Ж.З.Характер, Л.М.Литвин, В.М.Борис, О.Ф.Гавриленко, О.Д.Луцик, Є.І.Дзись, М.І.Сахелашвілі, Р.І.Сибірна, Л.І.Миколишин, О.П.Костик, Фон-Юнг, А.Ф.Орлова, І.І.Щеглов, П.Т.Шлапак, М.А.Курбатова-Касторна, І.Ф.Кутень, А.Л.Гофман, І.Л.Андел, Ю.М.Рибак, В.Й.Басараб, С.М.Слободник, А.С.Милявський, Є.В.Дрель-Гітіс, О.Й.Белякова, Р.Я.Монастирський, В.О.Ничипорук, В.І.Долінський, Г.Г.Кузнєцова, З.К.Карнаушенко, О.В.Павленко, І.М.Стасюк, А.О.Сачкова, О.І.Шубська, О.В.Любінець, І.С.Садовий, Г.А.Іванов, К.Д.Мажак, О.С.Снітинська, О.А.Ткач, К.А.Максимович, І.Д.Самуляк, Л.К.Голубченко, Н.Л.Криворученко, І.О.Новожилова, М.К.Новосад, О.Я.Заверуха, У.Б.Чуловська, Н.Р.Гречуха, Д.В.Стеблецов, Н.М.Гелетій, І.Л.Платонова та інші.
За період з 60-х до 90-х років минулого століття значно поліпшилася епідемічна ситуація з туберкульозу. У 90 роках ХХ століття науково-дослідні інститути ІІІ рівня були розформовані, як малопотужні і розпочалось укрупнення і перепрофілювання наукових установ відповідно до потреб того часу. На виконання рішення колегії МОЗ СРСР від 21.09.1988 року, протокол № 28-7 і наказу МОЗ СРСР від 26.10.1988 року № 781, а також наказу МОЗ УРСР від 16.11.88 року № 229 «Про реорганізацію мережі НДІ міністерства охорони здоров’я УРСР» Львівський НДІ туберкульозу УРСР був ліквідований і на його базі створений відділ епідеміології, клініки туберкульозу та неспецифічних захворювань легень, біохімічна та бактеріологічна лабораторії, поліклініка, які увійшли як структурні підрозділи Львівського науково-дослідного інституту епідеміології та гігієни, що був заснований 21 травня 1940 року.
Попри це ще у довоєнні роки в Україні все більше й більше хворих на туберкульоз охоплювалися диспансерним спостереженням. Якщо у 1923 р. в Україні було всього 30 протитуберкульозних диспансерів і кабінетів, то у 1941 р. їх стало 325.
Українські терапевти теж внесли свою лепту у розвиток вчення про туберкульоз (Г.И.Бурчинский, В.Г.Передерий, 1991). Передусім слід зазначити, що учнями Ф.Г.Яновського були відомі вчені-терапевти – В.Х.Василенко, А.М.Зюков, А.Ф.Каковський, Б.С.Шкляр, В.В.Виноградов, Є.М.Народицький, В.Н.Михайлов, Ф.Я.Примак та ін. Б.С.Шкляр, наприклад, опублікував працю про судинний тонус у хворих на туберкульоз, В.Х.Василенко – про діагностику малих плевральних випотів. В іншій публікації В.Х.Василенко та Д.Г.Кричин, вивчаючи деякі аспекти питання про антагоністи туберкульозу, прийшли до висновку, що при туберкульозі легень зменшується кількість сечової кислоти, а при антагоністах туберкульозу, таких як подагра, – збільшується. Ф.Я.Примак вивчав діагностичне значення еластичних волокон у харкотинні.
На ХІ Всесоюзному з’їзді терапевтів (1931) туберкульоз був програмною темою. Виступаючи на цьому з’їзді, М.Д.Стражеско відзначив, що для лікування туберкульозу велике значення має функціональний стан активної мезенхіми і системи макрофагів (ретикулоендотеліальної системи), від чого залежить клітинний та гуморальний імунітет.
Із створенням Ліги Націй у 1923 році було засновано Організацію гігієни Ліги Націй, яка взяла на себе обов’язки Міжнародного бюро суспільної гігієни і почала надавати консультативну й технічну допомогу органам та закладам охорони здоров’я різних країн. Колишній СРСР став членом цієї організації у 1934 році.
Т.Кошалаба повідомив, що з 1400 року й досі Росія, потім СРСР і Російська Федерація, здійснили 95 війн і військових конфліктів. Ще М.І.Пирогов відмічав, що під час війни багато солдат гинули від гострого генералізованого туберкульозу (С.Я.Штрайх, 1933). Аналогічно у воєнні 1939 – 1945 роки, а для України – 1941 – 1945 роки, суттєво погіршувалася епідемічна ситуація з туберкульозу.
Друга світова війна була найжахливішою не тільки з точки зору моральних, матеріальних і людських збитків, а й стосовно руйнування протитуберкульозної служби та розквіту епідемії туберкульозу. Під час Великої Вітчизняної війни багато протитуберкульозних диспансерів та санаторіїв були зруйновані, частина їх були перепрофільовані для шпиталів для поранених. Кровопролитні бої, мільйони втрачених життів, голод, холод, недоїдання, тисячі сиріт, вдів та інвалідів, перетворені в руїни та попіл українські міста і села, знущання над народом німецьких та радянських військ і партизан стало імунно-стресовою передумовою розквіту туберкульозу. Ситуація з туберкульозом характеризувалася епідемією (А.М.Баренбойм, 1955). Всі лікарі були на фронтах і партизанських загонах, серед них і фтизіатри. Багато відомих фахівців на війні були солдатами, снайперами, кулеметниками, медичними сестрами, а вже після війни закінчили медичні інститути і обрали фтизіатрію своїм фахом.
Як ми вже зазначали, тернистий шлях війни пройшов професор, протягом тривалого часу директор Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії імені акад. Ф.Г.Яновського Олександр Самойлович Мамолат. Йому прийшлось воювати безпосередньо в зоні бойових дій на посаді командира госпітального взводу медико-санітарного батальйону. О.С.Мамолат вніс значний вклад у фтизіатрію. Його перу належать праці щодо контрольованого лікування хворих на туберкульозу, вивчення й попередження побічних реакцій хіміопрепаратів, організаційних аспектів фтизіатрії. Через 40 років після війни А.С.Мамолат (1985) зібрав відомості про 452 фтизіатрів України – ветеранів війни, серед них 147 жінок. На цей період 327 ветеранів продовжували працювати на ниві боротьби з туберкульозом.
Знаменитий торакальний хірург, батько резекційної хірургії легень в Україні академік Микола Михайлович Амосов під час війни був провідним хірургом польового шпиталю. Він пройшов дорогами війни з Німеччиною та Японією. Він заклав основні засади анестезіології, торакальної хірургії, зокрема хірургії легень та кардіохірургії.
Відомий торакальний хірург професор Григорій Гаврилович Горовенко з перших днів війни був в армії, брав участь у боях під Москвою, у битвах за Сталінград, на Курській дузі, біля Корсунь-Шевченківського, за визволення Будапешта, Вени. Його праці присвячені торакопластиці, місцевого діяння на каверні, післяопераційними ускладненням.
Як справедливо зазначає А.С.Мамолат (1985), видатними вченими, докторами наук, організаторами охорони здоров’я і крупними спеціалістами у галузі української фтизіатрії стали такі ветерани Великої Вітчизняної війни: М.М.Амосов (Київ), І.П.Бабин (Одеса), Б.А.Березовський (Вінниця), Л.В.Борщевська (Одеса), Б.М.Брусиловський (Київ), Є.М.Ворфоломеєва (Київ), Г.Г.Горовенко (Київ), М.С.Двойрін (Київ), Ю.А.Когосов (Київ), Р.І.Кенс (Львів), С.А.Кшановський (Київ), Л.Я.Лозинський (Київ), О.С.Мамолат (Київ), В.А.Остафійчук, С.І.Пащенко (Ужгород), М.С.Пилипчук (Київ), В.Ф.Подусовський (Львів), А.Д.Поповська (Київ), В.Г.Соловйов, М.І.Тараненко (Одеса), О.Г.Спесівцев (Запоріжжя), О.Х.Степанська (Київ), Б.П.Ященко (Київ). Багато з них очолили кафедри туберкульозу і відділи інститутів туберкульозу.
Б.М.Брусиловський та Ю.А.Когосов присвятили свої дослідження актуальним питанням фтизіохірургії. Потім Б.М.Брусиловський ратував за інтеграцію фтизіатрії та пульмонології, продовжуючи свої наукові інтереси в галузі пульмонології. Один із авторів цієї праці мав честь не раз асистувати обом корифеям фтизіохірургії, як й Г.Г.Горовенку та І.М.Сліпусі, й радіти їх хірургічній майстерності.
Багатогранний талант М.С.Пилипчука вніс неоцінений вклад у розвиток української фтизіатрії та фтизіохірургії. Практично немає таких питань у фтизіатрії, яких не торкалися б дослідження Миколи Степановича або його учнів. З 1960 року до 1996 року кафедру фтизіатрії Київського медичного інституту очолював Микола Степанович Пилипчук, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України (1977), академік АН Вищої школи України, доктор медичних наук, професор. Автор 250 наукових праць, у тому числі 10 монографій, 5 видань підручника «Туберкульоз» для студентів вищих навчальних медичних закладів. Він був автором чотирьох винаходів, підготував 11 докторів і 48 кандидатів медичних наук. У 1983 році до кафедри туберкульозу був приєднаний курс пульмонології, який очолив доц. Ю.Д.Усенко.
М.С. Пилипчук народився 22 травня 1926 року в селі Зелятіне Столінського району Брестської області в сім’ї селянина. Під час Великої Вітчизняної війни був зв’язковим партизанського загону. У 1944 – 1945 роках служив у Радянській Армії. У 1946 – 1952 роках навчався у Київському медичному інституті. В 1955 році захистив кандидатську, а в 1963 році – докторську дисертацію; професор – з 1964 року, проректор з лікувальної роботи – у 1965 1970 роках.
Під керівництвом М.С.Пилипчука захистили докторські дисертації О.М.Іванюта, Н.І.Фомічова, В.С.Голанов, А.І.Голеніцький, В.П.Мельник, О.В.Панасюк, Р.Г.Процюк, В.І. Петренко, К.П.Просвірнов, Б.В.Норейко, В.Г.Назаренко, А.І.Герасимов, Г.Є.Бутенко.
М.С. Пилипчук працював 48 років у фтизіатрії та зарекомендував себе, як висококваліфікований фахівець з туберкульозу, блискучий клініцист, педагог, гуманіст, великої культури людина, що мала любов і повагу як серед хворих, так і серед широкої маси лікарів і студентів. Помер М.С. Пилипчук 21 липня 1996 року у м. Києві, похований на Байковому кладовищі.
З 1997 року кафедрою фтизіатрії та пульмонології Національного медичного університету імені О.О.Богомольця очолює доктор медичних наук, професор Василь Іванович Петренко, декан медичного факультету № 3. Він автор 7 підручників, 4 навчально-методичних посібників з фтизіатрії, 18 методичних рекомендацій, 10 патентів, головний редактор журналу «Туберкульоз. Легеневі хвороби. ВІЛ-інфекція».
У Київському НДІ туберкульозу і грудної хірургії проводили дослідження О.Х.Степанська та Є.М.Ворфоломеєва. Вони торкалися питань кістково-суглобового туберкульозу. Б.П.Ященко започаткував новий напрям української фтизіогеріатрії, С.А.Кшановський – фтизіопедіатрії. Значний вклад в епідеміологію і статистику туберкульозу вніс М.С.Двойрін. Вони розробляв актуальні питання організації протитуберкульозної допомоги населенню України.
Лиш поодиноких лікарів, в т.ч. фтизіатрів, під час війни доля залишала на окупованих територіях. Про них ми знаємо мало. До них комуністична тоталітарна влада застосовувала різні обмеження. Як зазначає А.С.Мамолат (1985), на Полтавщині допомогу бійцям і мирному населенню надавав відомий фтизіатр професор Борис Петрович Олександровський (помер у 1982 році на 93 році життя). Він заклав основи диференціальної діагностики туберкульозу легень.
Видатний фтизіохірург професор Іван Мусійович Сліпуха під час війни невтомно надавав допомогу населенню на окупованій території. Він започаткував дитячу фтизіохірургію, вдосконалював хірургічне лікування туберкульозу легень та внутрішньогрудних лімфатичних вузлів.
При вході у центральний корпус ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського НАМН України» в 1955 році встановлена меморіальна дошка із прізвищами співробітників інституту, що віддали життя у цій нелегкій війні. У 1975 році на території цього інституту споруджений пам’ятник в знак пам’яті українських фтизіатрів і співробітників інституту, котрі віддали життя в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 роках.
Порівняно з СРСР та іншими країнами соціалістичного табору в західноєвропейських країнах, Японії, США темпи зниження захворюваності туберкульозом були суттєво більшими. В цих країнах практично реєструвалися поодинокі хворі на туберкульоз, а смертність від цієї недуги наближалася до мінімуму або була відсутньою.
Представник школи терапевтів завідувач кафедрою Чернівецького медичного інституту професор Н.Б.Щупак розробляв питання позалегеневого туберкульозу.
Українська школа терапевтів й рентгенологів не залишала вивчати різнобічні аспекти туберкульозу (К.Ф.Дупленко, 1965; Л.И.Жуковский, 1965).
Питання легеневого серця, що є частим супутником туберкульозу, розроблялися на кафедрі терапії стоматологічного факультету Київського медичного інституту проф. І.І.Сахарчуком. Ці питання стали предметом багаторічних досліджень учня В.Н.Іванова Л.Й.Жуковського.
На І Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (1946) було вирішено замість Організації гігієни Ліги Націй створити нову міжнародну організацію з охорони здоров’я – Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ). Її статут був ратифікований у 1948 р. Колишній СРСР – член-засновник цієї організації. Україна сьогодні – член ВООЗ і тісно співпрацює із цією організацією.
ВООЗ проводить значну інформаційну роботу з питань епідемічних захворювань, санітарної статистики. ВООЗ видає журнали, монографії з проблем медичної науки, в т.ч. з туберкульозу. Вона координує і стимулює дослідження інфекційних, паразитарних та інших захворювань, надає технічну допомогу у справі охорони здоров’я економічно слабо розвиненим країнам, організовує міжнародні конгреси, наради, конференції з актуальних питань медицини, в т.ч. туберкульозу. ВООЗ широко співпрацює із Міжнародним комітетом Червоного Хреста, Міжнародною організацією працю, Міжнародною організацією з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Світовим банком та ін.
НАУКОВИЙ ЗАНЕПАД ФТИЗІАТРІЇ
У 70 – 80 роках ХХ-го століття, у роки антибактеріальної ери і поступовим поліпшенням епідемічної ситуації з туберкульозу, спостерігалося послаблення настороги щодо туберкульозу і поворотом у хибний бік через «головокружіння від успіхів». В ці роки продовжувала поліпшуватися епідемічна ситуація з туберкульозу і це привело до хибної думки фтизіатрів – науковців, лікарів практиків та організаторів охорони здоров’я, що буцімто всі наукові та практичні питання щодо туберкульозу вже вирішені й розроблялися утопічні прогнози про ліквідацію туберкульозу як розповсюдженого захворювання в багатьох країнах, а потім на планеті. Тоді пропонувалися такі критерії викорінення туберкульозу:
а) зменшення інфікованості населення у віці до 14 років до 1%;
б) зниження захворюваності туберкульозом із бактеріовиділенням спершу до 1 випадку на 1 млн. населення, потім до 1 випадку до 10 млн. населення.
Українських фтизіатрів теж спіткала ця хибна думка і це у минулих десятиріччях привело до скорочення багатьох протитуберкульозних диспансерів, ліжок, до руйнування в Україні інфраструктури з позалегеневого туберкульозу. В тодішньому Київському науково-дослідному інституті туберкульозу імені академіка Ф.Г.Яновського були ліквідовані науково-практичні підрозділи кістково-суглобового туберкульозу, туберкульозу шкіри, очей, проте подібні клініки досі залишаються в Москві та Санкт-Петербурзі.
Після набуття Україною незалежності нині не готуються фахівці з позалегеневого туберкульозу до 1998 року не проводилося жодної науково-дослідної роботи і не захищена жодна дисертація з позалегеневого туберкульозу. І на превеликий жаль цю проблему не вдається зрушити з місця аж до 2015 року через соціально-економічну кризу в Україні, кризу в охороні здоров’я та протитуберкульозній службі і брак фінансування.
Ця хибна думка науковців щодо можливої ліквідації туберкульозу все-таки загальмувала розвиток світової фтизіатричної науки на кілька десятиріч. Досить відзначити, що після розробки в 1965 р. рифампіцину до цього часу в світі не з’явилося жодного ефективнішого протитуберкульозного препарату. Хоча над їх розробкою працюють науковці всього світу та в Україні. Так, у 1987 році група львівських вчених під керівництвом професора Л.І.Маслової-Петрух синтезували новий вітчизняний протитуберкульозний препарат – Флуренізид. Налагоджене промислове виробництво цього препарату. Правда, він виявився менш ефективний від рифампіцину і нині не застосовується.
ЕПІДЕМІЯ ТУБЕРКУЛЬОЗУ В УКРАЇНІ
З 1990 року у багатьох країнах світу, в тому числі й в Україні, невпинно погіршувалася епідемічна ситуація з туберкульозу. В Україні це погіршення співпало з соціально-економічною кризою, неплатіжеспроможністю лікувально-профілактичних закладів і не проведення ними в повному обсязі протитуберкульозних заходів. Так, з 1990 р. до 1994 р. захворюваність всіма формами туберкульозу зросла в 1,24 раза або на 24,06% (із 32 на 100 тис. населення до 39,7 на 100 тис. населення), тобто темп зростання становить 124,06%, а абсолютний приріст – 7,70 на 100 тис. населення. Смертність від туберкульозу за ці роки зросла в 1,74 раз – із 8,1 на 100 тис. населення до 10,7 на 100 тис. населення. Це означає, що згаданий показник зріс на 32,1%, темп зростання становить 132,10%, абсолютний приріст смертності від туберкульозу за згадані 4 роки становить 2,60 на 100 тис. населення.
На цьому етапі боротьби з туберкульозом Міністерство охорони здоров’я України видало наказ від 26 серпня 1993 р. № 192 «Про удосконалення протитуберкульозної служби», який у 1996 р. був змінений на інший.
У квітні 1993 р. ВООЗ проголосила туберкульоз глобальною небезпекою. За її ініціативою щороку 24 березня відзначається Всесвітній день боротьби з туберкульозом.
1995 рік започаткував епідемію туберкульозу в Україні. Кількість хворих на туберкульоз стала більшою 1% від чисельності всієї популяції, що трактується як епідемія. До того ж, щорічно відмічається збільшення захворюваності туберкульозом, що теж є ознакою епідемії.
З 1995 р. до 1999 р. захворюваність всіма формами туберкульозу зросла з 41,6 на 100 тис. населення до 54,3 на 100 тис. населення, або на 30,53% чи в 1,31 раз. Темп зростання захворюваності туберкульозом становить 130,53%, а абсолютний приріст – 12,70 на 100 тис. населення. Смертність від туберкульозу за 1995–1999 рр. збільшилася з 14,1 на 100 тис. населення до 19,9 на 100 тис. населення, себто на 41,13%, або в 1,41 раз; темп зростання смертності від туберкульозу становить 141,13%, абсолютний приріст показника – 5,80 на 100 тис. населення.
Прагнучи подолати епідемію туберкульозу за нашою ініціативою та участю Міністерство охорони здоров’я України видало накази: від 14 лютого 1996 р. № 26 «Про удосконалення протитуберкульозної служби», від 29 липня 1996 р. № 233 «Про затвердження інструкцій щодо надання медико-санітарної допомоги хворим на туберкульоз», від 28 жовтня 1998 р. № 314 «Про заходи щодо боротьби з туберкульозом», від 30 грудня 1999 р. № 311 «Про затвердження інструкцій щодо надання фтизіопульмонологічної допомоги хворим», від 20 квітня 2000 р. № 83 «Про оптимізацію та уніфікацію проведення протитуберкульозних заходів в умовах недостатнього їх фінансування».
З цією ж метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 23 квітня 1999 р. № 667 «Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом», Верховна Рада України схвалила Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб», а світ побачив Указ Президента України від 11 травня 2000 р. № 679/2000 «Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом».
З 2000 року й до 2005 року захворюваність на всі форми активного туберкульозу в Україні ще продовжувала зростати з 60,2 до 84,1 на 100 тис. населення й надалі хвилеподібно знизилася до 71,2 на 100 тис. населення у 2014 році. Аналогічна тенденція й смертності від усіх форм туберкульозу: у 2000 році – 22,2 на 100 тис. населення, у 2005 році – 25,3 на 100 тис. населення і у 2014 році – 12,2 на 100 тис. населення.
Позитивної динаміки епідемічної ситуації з туберкульозу Україна досягла завдяки прийнятим в цей період нормативним документам Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Міністерства охорони здоров’я України й, насамперед, у зв’язку з централізованими закупівлями антимікобактеріальних препаратів І та ІІ ряду і налагодження контрольованого лікування хворих на стаціонарному і амбулаторному етапах.
Таким чином, відкриття збудника туберкульозу, рентгенівських променів, туберкуліну, вакцини БЦЖ і антимікобактеріальних препаратів лягло в основу успішної боротьби з туберкульозом, яка й привела до затишшя у фтизіатричній науці та практиці. Це послаблення боротьби з туберкульозом і загострення соціально-економічної кризи в Україні на тлі розпаду СРСР спричинило епідемію туберкульозу в Україні з 1995 року. Ситуація дещо почала поліпшуватися з 2006 року.
ПРИКІНЦЕВЕ СЛОВО
Туберкульоз в Україні, як і в багатьох країнах світу, є однією із найчастіших інфекційних і соціальних хвороб, що набув рис епідемії. Туберкульоз – глобальна і національна проблема сьогодення. Від туберкульозу в світі помирає набагато більше хворих, аніж від всіх інших інфекційних та паразитарних хвороб. Головною метою цієї роботи є привернення уваги фтизіатрів, фахівців з позалегеневого туберкульозу, епідеміологів, мікробіологів, організаторів охорони здоров’я та інших лікарів до проблеми туберкульозу через історичне минуле.
Основний задум цієї книги в тому, що кожний із зазначених фахівців працює в умовах високої імовірності помилок, тому кожен з них повинен передусім угадати, передбачити, попередити, розпізнати і надійно виправити з найменшою долею ущербу економічних і людських ресурсів. Через те в книзі викладені різнобічні історичні аспекти туберкульозу, а саме історія вчення про туберкульоз.
В книзі ми лише торкнулися основних історичних проблем туберкульозу та організації боротьби з цією недугою у історичному минулому.
Ми намагалися узагальнити історичні факти і досвід, досвід світової фтизіатрії, щоб допомогти нашим фахівцям повніше розуміти проблему з туберкульозу. Такі були наші намагання. Чи вдалося нам це зробити – Вам судити, вельмишановні читачі.
З повагою і побажаннями успіхів Вам!
Автори.
ЛІТЕРАТУРА
1. Біблія, 2004. Біблія: Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. – Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Вид. УПЦ КП, 2004. – 1416 с.
2. Авербух Л.Г. Этапы борьбы: обретения и потери. – Одесса: Оптимум, 2005. – 352 с.
3. Азерников В.З. Неслучайные случайности: Рассказы о великих открытиях и выдающихся учёных. – М.: Детская литература, 1972. – 475 с.
4. Архангельский Г.В. О Гиппократовом сборнике. – М.: Клин. медицина, 1991. – 248 с.
5. Асмолов А.К., Смольская И.Н., Бабурина Е.А. Исторические этапы борьбы с туберкулезом на Одесщине // Туберкульоз. Легеневі хвороби. ВІЛ-інфекція. – 2012. – № 2 (09). – С. 65–68.
6. Баренбойм А.М. Академик Феофил Гаврилович Яновский как фтизиатр. – К.: Госмедиздат УССР, 1956. – 73 с.
7. Баренбойм А.М. Некоторые вопросы истории медицины и борьбы с туберкулезом на Украине // Профилактика и лечение туберкулеза. – Киев, 1955. – С. 5–22.
8. Богуславський В.В. Слов’янська енциклопедія. Київська Русь – Московія: в 2 т. – М.: Олма-Пресс, 2001. – С.124–129.
9. Булах С.М., Гайдучок М.М., Долинна Л.Б., Карденас Сільверіо Л.О. / За ред. С.М.Старченко. Медицина в Україні. Видатні лікарі (кінець ХVІІ – перша половина ХІХ століть): Бібліографічний словник. – Вип. 1. – К.: Телеоптик, 1997. – 240 с.
10. Бурчинский Г.И., Передерий В.Г. Киевская школа терапевтов (К 150-летию Киевского медицинского института). – К.: Выща школа, 1991. – 115 с.
11. Бурчинский Г.И. Феофил Гаврилович Яновский // Клинич. медицина. – 1979. – Т. 57, № 1. – С. 117–120.
12. Васильев К.К., Штанько В.А. К 250-летию описания перкуссии Леопольдом Ауэнбруггером // Одеський медичний журнал. – 2011. – № 6 (128). – С. 77–80.
13. Верхратський С.А. Історія медицини. – К.: Здоров’я, 2011. – 352 с.
14. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. – Вид. 4-те, виправ. і доп. – К.: Вища школа, 1991. –163 с.
15. Вейсфейлер Ю.К. Экспериментальное изучение вакцины БЦЖ в Советском Союзе // Противотуберкулезная вакцинация. – М., 1948. – С. 57–61.
16. Вишневский П.П. Результаты опытов БЦЖ на мелких лабораторных животных и рогатом скоте // Вопр. туберкулеза. – 1926. – № 7. – С. 51–59.
17. Власенко В.В. Туберкулез в фокусе проблем современности. – Винница: Наука, 1998. – 35 с.
18. Влодек О. Історія охорони здоров’я в Україні (2013) // Електронний ресурс: 19. Грицак Е.Н. Популярная история медицины. М: Издательство: Вече, 2003. – 464 с.
20. Громашевский Л.В. Общая эпидемиология. – 1-е изд. – М.: Медгиз, 1941. – 4–е изд. – М.: Медицина, 1965. – 290 с.
21. Драбкина Р.О. Микробиология туберкулеза. – М.: Медгиз, 1963. – 225 с.
22. Дупленко К.Ф. Из истории научных медицинских школ Украины // Сов. здравоохранение. – 1965. – № 4. – С. 35–39.
23. Жданов В.М. Эволюция заразных болезней человека. – М.: Медицина, 1964. – С. 269 – 270.
24. Жуковский Л.И. Киевская терапевтическая школа и история формирования ее прогрессивных традиций // Очерки ист. высш. мед. образования и науч. мед. школ на Украине. – К., 1965. – С. 182–193.
25. Заблудовский П.Е. История медицины: Метод. пособие. – М.: Медицина, 1998. – 113с.
26. Зыков М.П. Микробиология туберкулеза. – Л.: Медицина, 1976. – 160 с.
27. Иванов В.Н. Академик Феофил Гаврилович Яновский // Очерки ист. мед. науки и здравоохр. на Украине. – К., 1954. – С. 343–354.
28. Карпов В.П. Гиппократ. – М.: Аст, 1994. – 654 с.
29. Кассирский И.А. Проблемы и ученые (деятели русской и советской медицины). – М.: Медгиз, 1949. – 312 с.
30. Колычев А.М., Кассич Ю.Я., Мартма О.В. и др. Туберкулез сельскохозяйственных животных / Под ред. В.П.Шишкова, В.П.Урбана. – М.: Агропромиздат, 1991. – 225 с.
31. Корецкая Н.М. Роль отечественных ученых в развитии учения о туберкулезе. Эпидемиология туберкулеза: Лекция. – Красноярск, 2010. – 15 с.
32. Коровкин В.С. О «туберкулезных трехдневниках» в Украине // Укр. пульмонол. журн. – 2002. – № 3. – С. 68–71.
33. Костина З.И., Рыкушин Ю.П. Эпидемиология и профилактика туберкулеза. – М.: Медицина, 1983. – 166 с.
34. Крофтон Дж., Дуглас А. Заболевания органов дыхания. – Перев. с англ. – М.: Медицина, 1974. – 728 с.
35. Лапина А.И. Организация борьбы с туберкулезом в СССР. – М.: Медицина, 1969. – 304 с.
36. Ларинский Н.Е., Бутов М.А., Сахаров А.В. та ін. История физикальных методов диагностики. – Рязань, 2007. – 216 с.
37. Липкань А.Є. Ф.Г.Яновський (Видатні вітчизняні вчені-медики). – К.: Здоров’я, 1974. – 54 с.
38. Леонов В.П. История биометрики и ее применения в России // Международный журнал медицинской практики. – 1999. – № 4. – С. 7–19.
39. Любарский В.А. Возбудитель туберкулеза. – М.: Медгиз, 1928. – 428 с.
40. Магазаник М.Л. Ф.Г.Яновский как фтизиатр // Проблемы туберкулеза. – 1952. – № 6. – С. 50–66.
41. Мамолат А.С., Пилипчук Н.С., Жуковский Л.И. Академик Ф.Г.Яновский и его вклад в развитие отечественной фтизиатрии (К 125-летию со дня рождения) // Пробл. туберкулеза. – 1986. – № 5. – С. 70–72.
42. Мамолат А.С. Фтизиатры Украинской ССР в годы Великой Отечественной войны // Пробл. туберкулеза. – 1985. – № 5. – С. 10–13.
43. Мельник В.М. Життя і діяльність Григорія Гавриловича Горовенка: До 100-річчя з дня народження. – К.: ТОВ «Велес», 2014. – 47 с.
44. Мельник В.М. Нова стратегія профілактики, виявлення й лікування туберкульозу: за і проти // Укр. пульмонологічний журнал. – 1994. – № 4. – С. 12 – 19.
45. Мельник В.М., Приходько А.М., Ареф’єва Л.В. Історія виникнення і розвитку хіміорезистентного туберкульозу // Український пульмонологічний журнал. – 2012. – № 2. – С. 59–61.
46. Назаренко А.В. Ігумен. Андронік (Трубачов) Агапіт, лікар безвідплатний // Православна енциклопедія. Том I. – М.: Церковно-науковий центр «Православна енциклопедія», 2000. – С. 229–230.
47. Опарин А.А. Медицина древнего Херсонеса // Східноєвропейський журнал внутрішньої та сімейної медицини. – 2014. – № 1. – С. 90–94.
48. Опарин А.А. Медицина средних веков. Религия. Философия. Суеверия // Східноєвропейський журнал внутрішньої та сімейної медицини. – 2015. – № 1. – С. 86–94.
49. Пилипчук М.С., Петренко В.І. Фтизіатрія: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк., 1998. – 225 с.
50. Приходько А.М. Історичні аспекти боротьби з туберкульозом в Україні (початок ХХ ст.) // Укр. мед. часопис. – 2012. – № 6 (92). – С. 141–144.
51. Расули А. Вакцинация: от Дженнера до наших дней // Здравоохр. Бераруси. – 1996. – № 12. – С. 52–54.
52. Рубинштейн Г.Р. Туберкулез легких. – М.: Медгиз, 1948. – 245 с.
53. Старшинова А.А., Павлова М.В., Яблонский П.К. и др. Эволюция фтизиатрии – это поиск новых методов и препаратов, эффективных при лечении туберкулеза // Практическая медицина. – 2014. – № 7 (83). – С. 127–132.
54. Таточенко В.К., Озулковский Н.А., Федоров А.М. Вакцинопрофилактика. – M.: АО "Медицинская газета", 1995. – 192 с.
55. Федосеева В.Н., Порядин Г.В., Ковальчук Л.В. и др. Руководство по иммунологическим и гигиеническим методам в гигиенических исследованиях. – М.: Промедэк, 1993. – 320 с.
56. Фещенко Ю.І., Ільницький І.Г., Мельник В.М., Панасюк О.В. Туберкульоз позалегеневої локалізації. – К.: Логос, 1998. – 376 с.
57. Фещенко Ю.І., Мельник В.М. Туберкульоз легень в період епідемії: епідеміологічні, клініко-діагностичні, лікувально-профілактичні та організаційні аспекти. – К.: Логос, 1998. – 284 с.
58. Харчева К.А. Коллапсотерапия в комплексном лечении больных туберкулезом легких. – Л.: Медицина, 1972. – 247 с.
59. Хоменко А.Г. (ред.) Туберкулез: Рук. для врачей. – М.: Медицина, 1996. – 496 с.
60. Цеховницер М.М. Изучение противотуберкулезной вакцинации по Calmett // Врачеб. дело. – 1926. – № 3. – С. 23–27.
61. Чаруковский П.А. Общая патологическая семиотика, или учение о признаках болезней вообще. – СПб.: тип. Императорского Воспитательного дома, 1825. – 251 с.
62. Шапошник И.И. Развитие метода перкуссии в период войны 1812 года // Клиническая медицина. – № 5. – 2013. – С. 76.
63. Шебанов Ф.В. Туберкулез. – М.: Медицина, 1981. – 368 с.
64. Шейнин О.Б. Статьи по истории теории вероятностей и статистики. – Пер. с англ. – Берлин, 2007. – 228 с.
65. Шкляр Б.С. Воспоминания об академике Ф.Г.Яновском: К 100-летию со дня рождения // Клинич. медицина. – 1961. – Т. 39, № 1. – С. 3–8.
66. Штрайх С.Я. Пирогов: жизнь замечательных людей. – М.: Журн.-газ. объед., 1933. – 160 с.
67. Яновский В.Н. Памяти дорогого учителя: О Ф.Г.Яновском // Врачеб. дело. – 1928. – № 15. – С. 1146–1148.
68. Buchanan R.E., Gibbons N.E. Bergey’s manual of determinative bactetiology. – Baltimore, 1975. – 324 p.
69. Calmette A. La vaccinacion preventive contre la tuberculosie par le BCG. – Paris, 1927. – 321 p.
70. Crofton J., Horne N., Miller F. Clinical Tuberculosis. – London: Macmillan press LTD, 1992. – 210 p.
71. Glaser H. Dramatische Medicin. Selbstversuche von ;rzten. Z;rich. – Leipzig, 1959. – 158 р.
72. Greenacre М. Theory and Application of Correspondence Analysis – London Academic, 1984. – 214 p.
73. Harryes A., Maner D. Uplecar M. TB: A clinical manual for south east Asia. – Biella: WHO, 1997. – 145 p.
74. Magner L.N. A History of Medicine. – 2nd Ed. – Boca Raton-London-New York-Singapore: Taylor & Francis Group, 2005. – 624 p.
75. Reaglehole R., Bonita R., Kjellstr;m T. Basic epidemiology. – Geneva: WHO, 1993. – 259 p.
76. Styblo K. Epidemyology of Tuberculosis. – The Hague: WHO, 1991. – 457 p.
77. Sumartojo E. Sociobehavioral Issues – Care Seeking and adherence. In Tuberculosis and HIV research: working towards solutions // WHO. GTB. – Geneva: WHO/TB. 1995. – 193 p.
ЗМІСТ
Передмова
Туберкульоз з доісторичних часів до ХХІ століття
Доісторичні й примітивні суспільства
Біблія про туберкульоз та інші хвороби
Цілительство Месопотамії
Медицина Єгипту
Охорона здоров’я Палестини
Медицина Персії та Індії
Китайська медицина
Боротьба з туберкульозом у Греції
Медицина Древнього Риму
Візантійська медицина
Арабська медицина
Медицина стародавнього Херсонесу
Монастирська медицина Київської Русі
Середньовічна медицина Європи
Епоха Відродження наукової думки
Промислова революція
Українські лікарі
Відкриття збудника туберкульозу
Відкриття х-променів
Винайдення вакцини БЦЖ
Боротьба з туберкульозом в Європі й Царській Росії
Розробка протитуберкульозних препаратів
Охорона здоров’я першої української держави
Боротьба з туберкульозом в Україні
Науковий занепад фтизіатрії
Епідемія туберкульозу в Україні
Прикінцеве слово
Література
Ю.І.Фещенко, В.М.Мельник
ІСТОРІЯ ВЧЕННЯ
ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ
(науково-практичне видання)
Видано в авторській редакції
Підписано до друку 19.02.2016. Формат 60ґ84 1/16.
Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Times New Roman.
Умовн. друк. аркушів — 8,37. Обл.-вид. аркушів — 6,15. Тираж 300.
«Видавництво Ліра-К»
Свідоцтво № 3981, серія ДК.
030179, м. Київ, вул. Прилужна 14, оф. 42
тел./факс (044) 247-93-37; 450-91-96
Сайт видавництва: lira-k.com.ua,
відділ збуту: lira-k@ukr.net, редакція: zv_lira@ukr.net
ФЕЩЕНКО Юрій Іванович, доктор медичних наук, професор, академік НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Лауреат Премії ім. Ф.Г.Яновського, директор ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України».
МЕЛЬНИК Василь Михайлович, доктор медичних наук, професор, Заслужений раціоналізатор України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Лауреат Премії імені Ф.Г.Яновського, заступник директора ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського Національної академії медичних наук України».
Фещенко Ю.І., Мельник В.М.
Свидетельство о публикации №216070301302