Будинок

Смерть зовсім не страшна, страшно те, що люди зовсім не живуть...


Був тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомий рік, це був просто жахливий день, дощило уже від самого рання, а уже під вечір почалася гроза.

-Треба ж було слухати цю стару дурепу і їхати на те смердюче кладовище, ніби мені немає що робити крім того щоб стояти і вдавати, що я молюся біля могил її рідні. -Подумав Джонатан. Це був літній чоловічок з шевелюрою срібного кольору, також його лице прикрашали морщини та старече ластовиння, ніс його підтримував окуляри, а в скельцях окулярів було те чим він пишався, очі, які мали різне забарвлення. Дитинство його було важким через те що його завжди дражнили, адже він був людиною якій пощастило успадкувати гетерохромію — різне забервення райдужної оболонки ока, одне око у нього було насичено синім, а друге смарагдовим. Звичайно дитиною він був закомплексованою, проте було дещо, що змінило його життя.

-Джонатане, залишся будь- ласка після уроку, мені потрібно з тобою порадитися. -сказав йому якось містер Джеркінс- вчитель фізики у молодших класів. Про цього вчителя розказували багато чого, однією з найулюбленіших пліток було те, що він знав Лі Гарві Освальда- людину яка вбила президента Кеннеді. Проте як виявилось це були лише плітки, та і людям з такими різними характерами не було справи один до одного. А правдою було те, що Отто Джеркінс, був воєнним пілотом, і приймав участь у битві за Перл Харбор. Сміливості цьому чоловіку було не позичати.

-М-містере Джеркінс, я щось не так зробив, я знав, що написав минулу контрольну не правильно, я це знав!
-Джонатан, контрольна написана дуже добре, я до тебе з іншим питанням. -Отто Джеркінс встав навпроти хлопчини.
-Тебе кривдять?
-Ні.
-Я хочу знати правду!
-Ні.
-Джонатане дивись мені в очі. - Хлопець підвів голову і поглянув прямо у очі викладачу.
-Хлопче з тебе знущаються?
-Так, містере Джеркінс.
-Правило перше, ніякої брехні, ти зрозумів? -Хлопчина закивав головою.
-Тепер послухай мене, ти здоровий розумний хлопець, тоді чого ти дозволяєш комусь посягати на твою гідність?
-Я боюся.
-Правило друге, ніколи не бійся! -Хлопець закивав.
-Тепер скажи, що ти робиш для усунення своєї проблеми?
-Я, я не знаю.
-Ти зрозумів до чого я веду? Тому тебе і гноблять, тому що ти не знаєш, що ти робиш. Правило третє, завжди знай свою ціль!
-Я зрозумів, містере Джеркінс, можна йти?
-Йди хлопче, і раджу добре подумати над своєю особистістю. -Цього дня Джонатан Нешвілл проплакав весь день, Отто Джеркінс був різким до нього, проте обдумавши всі його слова, Джонатан став іншим хлопцем наступного дня, він відчув себе сильним та особливим, інші діти боялися ображати його, Джоанатан став сміливим, і отримав цінний життєвий урок. З того дня він завжди радився з Отто Джеркінсом, і в результаті став пілотом круїзних лайнерів фірми Транс Америка. Ось так склалося життя Джонатана Нешвілла.
Поруч з ним, по мокрому асфальту підстрибом йшла стара жіночка, яка відчувала напругу зі сторони Джонатана. Це була Меган, його дружина, з якою вони прожили уже цілих п'ятдесят років, звичайно сказати, що прожили це перебільшення, тому що кожен їх день був монотонним, і навіть кохання пари було автоматичним, ранковий поцілунок не викликав жодної емоції, не пробуджував жодної іскорки кохання, яке палало давним давно, здавалося в іншому житті. Меган працювала стюардесою, коли познайомилася з Джонатаном.

Одного разу коли вона принесла обід у кабіну пілота, вона поставила його на спеціальний столик, і бажаючи хорошого апетиту, зачіпила рукою горня з кавою. Звичайно напій, який дає енергії сотням людей розлився по підлозі і вона почала просити вибачення і прибирати збитки. Тоді Джонатан повернувся до молодої стюардеси і сказав:
-Я б розлив ще сотню чашок кави, щоб затримати таке красиве створіння надовше у кабіні пілота.
-Меган зашарілася, і не відповіши нічого, вибігла у салон першого класу, цього дня, після рейсу який зупинився у Римі, Джонатан знайшов Меган, і запросив на побачення. Цілий тиждень вони провели немов у сні, їм не вірилось, що можливе таке кохання, повернувшись зворотнім рейсом, вони продовжили зустрічатись і побрались.

Дружина Джонатана була віруючою людиною, а тому бажала задовільнити життя померлих родичів на кладовищі, своїми молитвами, Джонатан навпроти був атеїстом, він не вірив у всякі паранормальні штуки, а якщо зтикався з чимось, що здавалося йому неможливим, розгадував загадку цього явища, і утверджувався у своїх переконаннях.

Цього дня Меган попросила Джонатана поїхати з нею на кладовище, і він погодився, тому що завжди підтримував Меган, і знав, що це для неї важливо, проте цього разу його все дратувало. Їхавжи в електричці він вимазався бутербродом, який вони загорнули у фольгу, пізніше встав своїми шкіряними черевиками прямо у саму більшу багнюку на кладовищі, і тепер ще ця злива, яка вже довершила теперішіній настрій Джонатана.                -Потрібно знайти де перечикати зливу! -Крикнув Джонатан крізь шум вітру.
-Тут зовсім немає будинків, і взагалі моторошний район, я тут ніколи не була.
-Можливо постукаємо у двері якогось будинку більш -менш презентабельного вигляду і попросимо перечекати зливу?
-Не впевнена, що це буде гарно, тим біль... -Пролунала блискавка яка вдарила у дерево, яке знаходилося майже біля літніх людей.
-Мег, до біса гарні манери, ти хочеш померти? Ми вже дуже старі і нам не можна попадати у такі ситуації!
-Тоді йдемо у цей. -Меган показала пальцем у сторону будинку, який був гарного бежевого кольору, також мав дах з червоної черепиці, і красиву терасу з квітами, а головне у вікні світилося затишне та тепле світло.

Пара підійшла до дверей і постукала. Було тихо, дім стояв немов мертвий, було чути лише шум дощу та завивання вітру. Меган подивилася у неймовірні очі Джонатана і натиснула на клямку дверей. Вони відчинилися плавно та без скрипу, немовби завіси щойно змастили.

Коридор був темний і нічого не було видно проте пара була рада, що вони опинилися у теплі затишного будинку.

-Агов! Ми перепрошуємо, є хтось тут? Нас застала гроза і ми дуже змучені, можна було б у вас перебути дощ? -Навколо була тиша, не було чути нічого, крім дощу, який здавався таким затишним у будинку.

Меган знайшла вмикач світла, і перед ними освітився красивий та чистий коридор, з гарними меблями проте, без устаткування, була лише одна чорна сорочка у шафі і пара лакованого взуття з класичими чорними штанами.

Тоді Джонатан побачив дещо дивне, на стіні була приклеєна записка. Підійшовши ближче він  прочитав уголос:

-Вітаю вас у цому домі. -На листку був малюнок будинку, який мабуть виконала дитина. На протилежній стіні була ще одна записка, яка зображала стрілку, під якою було написано ''У цьому напрямку, будь- ласка''.

Пройшовши за цим напрямком, Джонатан з Меган побачили ще одну записку.
''Любі гості, пригощайтеся чаєм, і знайте вам тут вельми раді''

-Що за чортівщина? -Сказав Джонатан.
-Це все дуже моторшно. -Пара пройшла до кузні яка була зовсім іншою ніж коридор. Все у кухні було старовинним, навіть дзеркало на підвіконні. За вікном і далі була гроза, дерева схожі на злих велетнів хиталися під важкими ударами вітру. На газовій плитці стояв чайник, який кипів. На столі лежали пакетики чаю і дві чашки, також у тарілці було вівсяне печиво.

Перекусивши та випивши гарячого міцного чаю пара поглянула у вікно, гроза не зупинялась.
У мозку обох була напруженість, вони сиділи і думали, що робиться у цьому будинку. Можливо хазяїн вийшов до сусідів? Але ж навіщо тоді залишати двері відкритими і ті записки, звідки він знав, що хтось прийде?

Джонатан піднявся і підійшов до умивальника, вмивши руки він сказав:

-Вшиваємось звідси Меган.
-Але ж гроза не перестала.
-Неважливо, мені тут не подобається, підем до іншої хати. -Джонатан повів Меган за собою, та біля дверей він зупинився. На місці дверного віконця була записка, і кілька букв зробили гетерохромні очі здивованими і повними страху. ''Кудись зібрався, Джонатан?''

-От дідько це вже не смішно! -Він зірвав записку нажав на клямку, та двері були зачиненими.
Меган та Джонатан потрапили у пастку.

-Джонатане це, що якийсь маніяк?
-Я не знаю, але ж несолодко йому прийдеться. -Джонатан пішов до кухні і витягнув ніж. Тоді пішов у коридор і сказав Меган йти прямо за ним. Підійшовши до дверей, як він думав спальні він відкрив двері, та не побачив нічого у цій кімнаті, там не було жодної речі, тільки стіни білого кольору. На одній з цих стін було три записки.

Підійшовши Джонатан прочитав першу:

''Що біжить без опочину, Не стає ні на хвилину. Не старіє, не вмирає, А все нищить, забирає?
 
-Джоанатан задумався, відповідь злетіла у нього з уст.
-Це час. -На другій записці була також загадка: ''Стоїть дерево. На дереві дванадцять сучків, на сучку чотири корзинки, а в кожній корзинці по сім яєць, і кожному назва є.''

-Це Дні, тижні, місяці, і рік.- Третя записка не містила загадки, проте знову був дитячий малюнок годинника.
-І що це має означати?
-Я сам не знаю, Меган, це вже зайшло надто далеко. -Джонатан розвернувся, щоб вийти з кімнати і перейшовши поріг завмер. У коридорі не було жодного місця, яке б не було заклеєно нотаткою, а нотатки в свою чергу містили стрілки які були повернуті у напрямку дверей, на яких була табличка, ''Підвал''.

-Старий Джонатан нажав на клямку, і увійшов в підвал. Там було досить чисто і пахло освіжувачем повітря. Спустившись сходами, Джонатан та Меггі зупинилися щоб ознайомитися з приміщенням, адже очі ще не привикли до темряви. На столі стояв радіопередавач, який часто використовувався у старих авіадеспетчерських. Також до нього було підєднано дві пари навушників з мікрофоном.

Літні люди обійшли підвал, і тоді Джонатан підійшов до радіопередавача, на ньому була записка. ''Прошу вас, не бійтеся мене, я зовсім не страшний, це тільки для вашого блага, увімкніть радіопередавач і вдягніть навушники, тоді ви станете вільними...''

-Джонатан посадив Меггі у Крісло і сів сам. Тоді він зітхнув, і одягнув їй та собі навушники.

І цього моменту він побачив, що все його життя, він спустив в унітаз. Кожен день він не старався чогось змінити, він просто існував, а час не безкінечений, звичайно він міг це зробити, адже на свої сімдесять шість років він мав дуже добре самопчуття, проте він волів висказувати дружині свої забаганки та дрібниці які вона робила не так, замість того, щоб зосередитись на самому житті він його обходив, як же він міг цього не бачити? Проте це вже пройшло цього не вернути, кожну секунду яку він втратив він би хотів прожити, проте він їх уже не мав.

Піднявши очі він не зрозумів, що відбувається, Меган сиділа навпроти нього, проте це не була стара Меган, це була його молоденька Меган, стюардеса у синьому костюмчику, яка тільки но витерла каву з підлоги пілотської кабіни, він протігнув їй свої руки посміхаючись, і зрозумів, що всі секунди втрачені ним він може повернути, вставши він поцілував свою солодку Меган і відчув, що все життя він шукав щось, а цим щось було саме життя, яке він так грубо намагався обходити. Поглянувши в молоді очі дружини він зрозумів, що вона все це також побачила, вона побачила кожну секунду, яку вона провела у церкві, вимолюючи кращого наступного життя, проте вона помилилася, життя було з нею завжди, вона його просто обійшла.

Взявши меган за талію, Джонатан відчув гладку шкіру дружини і вони посміхаючись вийшли східцями літака у темряву безкінечності.




У дві тисячі чотирнадцятому році, молода сім'я, з прізвищем Ніколсон, заїхали у будинок, в якому усе було ідеально окрім спальні, яка не мала меблів, проте вони цю проблему швидко вірішили, купивши дубові меблі та чудове ліжко на двох людей.

Їм здавалося, що життя тільки починається, і вони не надто переймалися через те, що кожного дня Чоловік навіть не цілує дружину, тому що спішить на роботу, у них ж ціле життя попереду, ще встигнуть поцілуватися досхочу.

Коже день сім'ї проходив на автоматі, вони не помічали радості життя, не помічали чудового сходу та заходу сонця, їм було начхати на затишність літнього дощу.

Одного вечора коли чоловік уже спав, жінка поглянула у вікно, і помітила місяць, який світив так гарно, що вона простояла так майже годину. Після цього вона вирішила ловити більше таких моментів, і спонукати до цього чоловіка, адже життя одне, і час невблаганний.

Лягаючи у ліжко, жінка нанесла помякшуючий крем на обличчя і лягла на подушку, однак на подушці щось захрустіло, жінка включила нічну лампу і оглянулась, на подушці було два листка, дружина подумала, що це від чоловіка проте там було написано дещо, що їй здалося дивним: ''Я так бачу, з часом ви щось все таки розумієте, дуже радий вашим звершенням Джейн, і буду радий, якшо ви не проведете життя у мені безкорисно, на підтримку з моєї сторони можете розраховувати''

На другій нотатці був дитячий малюнок місяця та годинника, на годиннику було написано уже не дитячим почерком: ''ВЖЕ ТА ЗАРАЗ''.