9000 км на одной ноге

   Так утвердилось в нашей жизни, что мы знаем тех, кто часто мелькает на экранах телевизоров или на страницах газет. Другое дело как мы к ним относимся. К одним хорошо – ведь они говорят приятные нашему слуху речи. Других мы не приветствуем, так как видим их лживое нутро без рентгена. А появление некоторых персон сопровождаем эпитетами, которые не стоит повторять во всеуслышание.
   
   Все, о чем будет изложено в этой книге, происходило с 2000 по 2011 год. Время было другое, но раз книга «складывается» в 2016 году, то все происходящее тогда будет рассматриваться через призму сегодняшнего дня.
   
   Наш герой – истинный патриот своей страны. Патриот в большом смысле этого слова, – это тот, кто что-то сделал во славу своей Родины. И патриот вдвойне тот, кто, совершив геройство, так и не оказался на пьедестале при жизни. Однако своей жизнью, силой духа, характером доказал неограниченные возможности человека, ущемленного физически, но сильного в вере, любви, стремлении идти в ногу со здоровыми. А если у него одна нога, и две опоры от подмышки до земли, то кто он?.. Параолимпиец?.. Так ведь нет такого олимпийского вида спорта. Это просто человек победивший себя!
   
   В этой большой книге три похода Александра Мазуренко.
2000 год - 1600 км.
2005 год – 5300 км.
2011 год – 2100 км.
   В сумме 9000 км!
   
   Каждый поход Александра – это полноценный том из интересных встреч, неожиданных поворотов по пути следования, и ежедневной победы над собой.
   
   Эта книга без псевдонима, чтобы не получился псевдогерой. Ее герой реальный - Александр Андреевич Мазуренко. И живет он в Донецкой области. Александр украинец до мозга костей.  Говорит по-украински, чтит все национальное, а по праздникам одевает вышиванку и спешит на протезе к центру, где кипит вся культурная жизнь. Сам же живет в начале шахтерского городка, у переезда. Когда будете проезжать по трассе со стороны Красноармейска единственный Белицкий переезд, взгляните направо – ближайший к рельсам частный дом по улице Железнодорожной его. Ему, как железнодорожнику, дали это ведомственное жилье, в котором он, Александр, и проживает уже полных 30 лет. В стенах этого дома и «бежала» жизнь семьи Мазуренко.
   
   Рік 2000. «Моя Україно, мій рідний краю, мій славний народе! Нарешті через століття бездержавності і забуття, воєн, кріпацтва і голодоморів, репресій прийшла омріяна Незалежність! Наближається мов айсберг на сонний «Титанік» третє тисячоліття. Проснись мій народе, озирнись навкруги. Кожна нація має свою державу, стрижнем якої є мова, культура, патріотична влада. Приміром Японія, за короткий час відродилася після війни і ядерних ударів. Не маючи природних ресурсів, стала передовою державою світу. Таких поважають. А хто буде поважати Україну! Не маючи війни за 10 років незалежності розікрали, розвалили (це називається «приватизували») все, що було і служило народу. Тепер скоробагатьки вивозять валюту за кордон, а нам, маленьким українцям, будують стриптиз-бари, на телеекранах «Большая стирка», «Джентельмены»… При багатих чорноземах не можемо нагодувати людей. По містах блукають тисячі безпритульних дітей, а на окраїнах ростуть, як гриби після дощу, замки нових феодалів. У дитячих садочках і школах, більшість дітей навчається не державною мовою, не прищеплюється патріотизм і культура. Яке майбутнє ми собі готуємо? «Маємо те, що маємо». Обираємо бувших ідеологів, парторгів, червоних директорів… Куди вони нас ведуть, чи топчимось на місці. Гинуть журналісти, помирають хворі не маючи змоги оплатити лікування. Світ змінюється не на краще. Спустошуються поля, замулюються ріки, вирубуються ліси. Швидше тає Антарктида. Всі ми сидимо на пороховій бочці, а вірніше - на атомних реакторах. Спостерігаємо за «Джентльмен-шоу» і не підозрюємо, що все це колись вибухне. Що з нами?.. Чому на окремих олігархів мільярди, а на екологію, освіту, здоров’я – копійки!?.. Зовсім недавно паровоз був чудом техніки. Пройшло 100 років і людина сягнула в космічні далі. Все вроді для блага людини, але в ущерб природі. Як сказав один вчений «Цивілізація – це повільна смерть планети Земля». Україна першою відчула на собі подих «мирного» атома, перша відмовилася від ядерних ракет. Нам зараз дуже важко. Світ поважає сильних, а ми 300 років булив «братніх» обіймах московської імперії і дуже відстали по рівню життя від наших сусідів Європейского Союзу. Але я люблю цей стражденний, ошуканий, працьовитий народ. Що я можу зробити для тебе, коли сам став обузою, втративши ногу. Втратив роботу, за котру мав подяки, нагороди і напевно добре працював, коли кілька років мій портрет висі на районній дошці пошани. Вирішив духом не падати. Щось хочеться здійснити такого, щоб всіх здивувати. Покоряють вершини гір, Північний полюс, перепливають на коритах океани, але все то здорові люди. І я думаю, що зможу пройти на милицях всю Україну зі Сходу на Захід! З Луганська до Ужгорода 1600 км. Ступити своєю ногою на кожен метр своєї Держави Україна. Від цієї ідеї аж мурашки по спині. Пообіцяв це здійснити своїм дітям (в мене їх троє), знайомим, друзям. За підтримку всім їм спасибі!».
   
   Мне не верилось в «свершимость» похода Александра. У самого был кое-какой туристический опыт. Но что такое Святогорск, Красный Лиман, Крым, в конце-концов, в сравнении с 1600 км с востока на запад на одной ноге без соответствующего опыта, подогнанного снаряжения, тренировки!?.. Тренировки, правда, были. Местного характера. До Красноармейска и обратно. Но это каких-то 35-40 км, но никак не намеченные 1600 км!
   
   4 мая 2000 года. В страшном волнении идет Александр к своему соседу, Юрию, который отвозит его до ж/д вокзала г.Красноармейск. На перроне собралось много людей. Посматривают на него с костылями, интересуются, что за акция. Семья из Луганска пожелала успехов в его патриотичном порыве и дала в дорогу 10 гривен. Пошла раздача автографов. По станции сообщают о прибытии поезда Киев-Луганск. Все рванули к вагонам, а Александр остался один у своих вещей. Мимо бежавшие студенты, оценив ситуацию, подхватили турпоклажу и побежали к предпоследнему вагону. Перрон был усыпан песком – как раз начали ложить плитку и Сашкины костыли проваливались в песке. И вот он уже в вагоне набитом до отказа. Рядом возок.
 
   «Ідея візка прийшла не зразу. Коли зійшов сніг, я почав тренуватися, так би мовити, набивати руки. Зробив ящик-рюкзак на спину, клав кілька цеглин і кожного дня ходив до очисних, поступово збільшуючи кілометраж. І, коли став проходити по 15 км в день, раптом заболіла єдина нога. Коліно! Кілька днів лежав. Над моєю ідеєю пройти на милицях 1600 км нависла чорна хмара. Вихід один – тягнути «кравчучку», це мене коробило. Соромно було навіть уявити себе з цим «винаходом незалежності». Друзі допомогли змайструвати двоколісний візок з дитячого самокату. Весь квітень тренуюсь. Уже неділю кожного дня проходив по 25 км…»

   За окном вагона промелькнуло Дебальцево. Сердечко защемило - 27 лет назад он работал на этой станции. Запомнилась и работа в радость, и столовая с вкусным борщом, котлетами, гуляшом, сметаной и беляшами.
   А вот и Луганск! В зале ожидания на Александра с возком и сумкой в руках с интересом поглядывали. Два дежурных милиционера долго с интересом просматривали его документы. Похож на бомжа, но трезубец на возке и надпись «Луганськ – Ужгород. Пішки. 2000 рік» их явно смущали. Откликнувшись на его просьбу сообщить журналистам, телевизионщикам о планах пройти 1600 км на костылях, стражи порядка сообщили куда надо, но все работники СМИ были заняты проводами ветеранов в Киев на День Победы. (Продолжение следует).