Любить легче, чем ненавидеть

Якщо в тебе є мрія – йди за нею, люби їх.
Одного разу мені наснився сон, в якому я побачив гарну та тендітну леді. Вона була вдягнена в білосніжну сукню. Вона йшла між деревами, немов би той ангел, що тільки-но спустився з небес на землю та заблукав. Вона дивилася на мене блакитними, немов океан, очима та посміхалася вустами, за кольором дещо схожими на червону калину. В її погляді я побачив щось між страхом та сумом. Я тільки-но до неї, а вона від мене. «Дівчино, стій. – Сказав я. - Я хочу тобі допомогти.», але вона пішла. Подивилася на мене та пішла світ заочі. Спершу я не второпав що сталося та стояв посеред галявини, немов би той дуб, що стоїть близько 100 років на тому місці, але потім зрозумів та пішов за нею, але було вже занадто пізно – я її не наздогнав, не встиг, не знайшов. Злякавшись, що щось могло з нею статись – я побіг куди-небудь, аби швидше віднайти її та пригорнути до себе, заспокоїти. Почувши вистріл, я пішов туди, звідки він пролунав. Та недарма. Посеред поля сиділа вона – налякана до смерті. Налякав її вистріл саме у її сторону. Це не люди, вони усі раби одної темної управи, їм не зрозумілі слова «совість», «праведність» та «нрави». Вони продають за гроші свої землю та душу. Це дикі звірі ззовні, їм би тільки красти та рушити. Невдовзі вона встає та розпускає коси, а з нею розпускаються верби, розцвітають квіти, де-не-де чути легенький вітерець та галас птахів. Дівчина піднялася, віддякувала мене та боса пішла по галявині просто прямо, по променям сонця, збираючи росу після короткотривалого дощу. У слід я вирішив запитати як звати її, на що отримав дуже дивовижну відповідь: «Україна».
Ми як краплина в океані, в нас ДНК країни. Тут герої всі незнані, але духом ми єдині. Неважливо звідки родом, просто встань з народом та йди  до перемоги. Але люби її ніжно, люби в останні хвилини нашу Україну. Люби її вічну, люби її грішну. Пробач усі провини, підійми з колін. Стільки років у неволі без надії на свободу. Тільки віра в кращу долю душу гріла всьому нашому роду. Ми - не Росія, ми самостійні. Ми українці – сильні, єдині. Якщо не второпали, повторюю ще: від Луганська до Львова - Україна понад усе.
Як тій дівчині, ніхто нам не допоможе, тож все в наших руках. Ніхто б і не подумав, ніхто тим паче не повірив би, що все добре та хороше не вічно навіть в наші часи. Нам складно бути безпечними, нам нічого не видно. Так підло і раптово, немов би вистріл в спину, не повернутися після цього до своєї рутини. Вибачити можна багато чого, але подивись, ми помираємо не ззовні, а найчастіше зсередини. Кожен з дитинства знає, що Україна це наша сім’я, тож я люблю тебе, моя країно.
Я розповів вам правду. Захочете вірне, не захочете – не вірте, але це все насправді. Це не сон. Це вже наша реальність.