Казка про щастя

“Колись, в дуже далекій країні, про яку ніхто й ніколи не чув, сталася дивна історія, яка дійшла з мандрівними співцями до нас.

Так сталося, що та країна мало чим відрізнялася від нашої. Там жили такі самі люди, які займалися такими ж справами, що й у нашій країні. Якби хтось із наших громадян потрапив туди, то, мабуть, не одразу відрізнив би її від Батьківщини. Найзначнішою відмінністю було те, що провідну роль у пташиних господарствах займали голуби. І взагалі, голубів дуже любило все населення, у кожного обов’язково був один або декілька поштових голубів. Серед усіх страв найкращими вважалися страви з голубів, яєчня — з голубиних яєць, навіть подушки набивали голубиним пухом. Тому навіть історія, яку я розкажу далі, буде про голуба. Отже, було це так.

На пташиному дворі у голубнику, у кутовому гнізді у голубки Платини вилупилося четверо пташенят, вона назвала їх досить просто: першого — Гідроген, другого — Нітроген, третього —  Оксиген, а четвертого — Аргон. Оскільки голуб’ята були поштовими, то їм потрібно було з раннього дитинства багато їсти, набиратися сил і швидко рости. Тож кожного дня люди щедро сипали зерна у годівницю. І кожного дня Платина літала від неї до гнізда і назад, годуючи своїх ненажерливих, як і всі інші до речі, пташенят. Пташенята росли дуже швидко і згодом почали змінювати м’який пушок на пір’я. Через пару тижнів всі брати Аргону були у сірому пір’яному вбранні, але сам він так і залишався у пушку. Це дуже засмучувало його. Мати бачила, що з одним з її пташенят не все гаразд, але вона не могла збагнути, що саме з ним не так. Брати Аргону теж помітили відсутність пір’я у брата, це викликало кепкування і знущання з їх сторони. Особливо допікав Аргону його брат Оксиген. Одного разу Аргону дивом дістався ласий шматок, це пробудило палючу лють у серці Оксигена. Він почав як завжди:

— Ти, безперий жовторотику, хто дозволив тобі хапати їжу? Чи ти хочеш накликати на себе гнів могутнього Оксигена?

Аргон завжди реагував досить пасивно, забивався у куток і мовчав. Але цього разу він не змовчав:

— Не такий уже ти, Оксигене, могутній якщо не вхопив те, що хотів! — прокричав він у люті викликаній відчаєм.

— Що!? — отетерів спершу Оксиген, а потім розлютився ще більше, — та я тебе, недомірку, порву на шматки!

З цими словами він кинувся на вже розгубленого Аргона, як вихор налітає на самотнє дерево в степу. Так і загинув би маленький Аргон під дзьобом Оксигену, коли б на порятунок йому несподівано не прийшов Нітроген. Відкинувши Оксигена від Аргону він довів, що сила останнього є досить сумнівною.

— Ти що робиш? — заверещав Оксиген, але напасти не насмілився.

— Ще раз до нього полізеш — будеш мати справу зі мною, — сказав спокійно Нітроген, і далі до Аргону.— Його не бійся, брате, вся його сила і велич досить награні.

Аргон подивився на брата з сумішшю здивування і подяки. Як сталося так, що Нітроген не тільки не допоміг, а й пішов проти Оксигену, заради нього, маленького недомірка Аргону? З цієї хвилини його ідеалом голуба став Нітроген.

А найстарший Гідроген бачив усе зі сторони, пройшло вже п’ять днів як він перестав спілкуватися з братами. Він вважав, що йому вже давно пора вчитися літати. Він готував собі величне майбутнє, тому дивився на братів досить зверхньо. Йому було однаково неприємне товариство і Оксигену, і Нітрогену, і Аргону, він не звертав уваги на їхні сварки і бійки, як король не звертає уваги на бійку волоцюг.

Через два дні мати почала виштовхувати голуб’ят з голубника, щоб вони почали літати. Гідроген, не чекаючи поштовху Платини, сам стрибнув униз. Розправивши крила, він почав повільно планерувати, але через кілька секунд йому цього стало замало і після кількох десятків енергійних змахів крил  Гідроген був уже досить високо в повітрі. Виявилося, що зверхність молодого голуба до братів мала, все ж таки, під собою певну основу. Літав він справді дуже непогано, як для першого польоту. Слідуючим з голубника вилетів Нітроген, літав він теж непогано,  але,  все ж, гірше ніж старший брат. Гідроген був ще високо в повітрі, коли Нітроген вирішив приземлюватися, він вже майже сів, але в останню мить його увагу привернув пес, який був прикутий ланцюгом до стіни свого собачого будиночка, Нітрогену стало жаль в’язня-пса, він вже почав думати як йому допомогти, але він не встиг закінчити своєї думки, земля була вже близько і голуб, вдарившись, прокотився кілька десятків дюймів. Зупинився він уже без тями у кущах, а… ”

                ———

— Матусю, а Нітроген не помре? — запитала Дівчинка.
— Ні, доню, він не помре, тож слухай далі, — відповіла Матір і продовжила читати:

                ———

Тож, “ Зупинився він уже без тями у кущах, а тим часом в голуб’ятні Платина ніяк не могла випхати Оксигена надвір, він тікав від неї і кричав:

— Мамо, мамо, може не треба? Мені і тут непогано. Може іншим разом? Не піду-у-у!!! Я сьогодні лишуся тут! Полечу завтра, чи, може, ще пізніше. Мамо, ну,  будь ласка! Відчепися, чуєш?!!!!

Але Платина була незворушна:

— Зараз же стрибай! Або ти зробиш це, або я все розповім твоєму батьку, і ти ніколи не станеш повноправним голубом!

Це був вагомий аргумент. Батько братів був вожаком голубиної громади, з якою він літав вже не перший рік. Його слово — закон. А бути в немилості у нього все одно, що стати вигнанцем, а боягузів Магній не любив. Але навіть це ще не зовсім пересунуло шальку терезів на користь польоту. Можливо, все було б зовсім інакше, але в цю хвилину до виходу з голуб’ятні пішов Аргон. Це остаточно переконало Оксигена йти літати зараз, і не просто зараз, а раніше цього недомірка Аргона, в цю мить він забув, що на тілі останнього немає жодної пір’їни. Тож Оксиген злісно подивився на Платину, потім на брата, скреготнув дзьобом і щодуху побіг на край дошки. В останню мить він загальмував, але стрибнув і полетів. Політавши кілька хвилин, він вирішив, що з нього досить і сів на паркан.

А одразу за Оксигеном стрибнув з голубника Аргон. Його політ, звісно, дуже відрізнявся від польотів братів і був швидше схожий на падіння. Аргон з усієї сили махав своїми крильцями, але не міг навіть затриматися у повітрі. Так, Аргон упав на землю. З цієї миті він вже ніколи не був у своєму голубнику.”

                ———

— Ой, мамо, а що ж з ним тепер буде? — знов перебила Матір Дівчинка.
— Слухай далі доню:

                ———

“Наступного дня виявилося, що Нітроген пошкодив лапу, все своє життя він шкутильгатиме.

А Аргону відносно пощастило — його “політ” бачила Донька Хазяїна. Їй стало жаль маленького каліку, вона взяла його під свою опіку. Тепер Аргон жив у будинку, міг ходити де тільки захоче, їв найсмачнішу їжу і нікого не боявся. Але він зовсім не був щасливим від такого життя. Весь час був похмурий і сумний, але це не заважало йому платити добром за добро: Аргон завжди знаходив час щоб погратися з Донькою.

В один із днів Аргон йшов через подвір’я з похиленою головою. Донька, яка кудись йшла і проходила повз нього не забула кинути йому їжі. Це був гарний шматок свіжої солодкої паляниці. Донька кинула та й пішла. А Аргон залишився сам на сам з хлібом, якого зовсім не хотів їсти. Але тут підійшов Гідраргіум. Вони з Аргоном були двоюрідними братами. Гідраргіум був поганим літуном, але мав дуже красиве периливчасте пір’я, мабуть, тільки за це його тут і тримали. Крім того він був страшенним підлабузником. Він звернувся до Аргону:

— Привіт, брате, як ся маєш?

Аргон не відповів, він знав, Гідраргіум привітний лише тоді, коли йому щось треба, тож він одразу здогадався для чого брат заговорив до нього.

— Ну що ж ти такий сумний сьогодні?! — вів далі Гідраргіум солоденьким голосом, а сам подумав: “Завжди цей опеньок мовчазний і непривітний, хоч і не вітайся з ним!”, а вголос сказав:

— Чи мені здалося, брате, чи ти сьогодні не голодний? Чи не міг би ти бути таким ласкавим і залишити мені кілька крихт цієї запашної паляниці?

Аргон буркнув:

— Бери хоч усе, — та й відвернувся.

— О, який ти щедрий! Ти найкращий брат у світі! — і швидко почав наминати паляницю. Жуючи, він вів розмову далі. — Не розумію я тебе, брате, живеш у теплі, у достатку, їси найкращу їжу, за яку тебе не примушують відпрацьовувати!

— Моя заповітна мрія — літати, — очі Аргона почали глядіти у далечінь, він дивився крізь свого брата і бачив те, що тому ніколи не дано було побачити, Аргон продовжував, — побачити землю згори, відчувати вітер крильми…

Гідраргіум перервав його сміхом:

— Хи-хи-хи, та нащо це тобі? Та була б моя воля я б взагалі не літав, не бачу в цьому нічого важкого, але і захопливого теж, тільки втрапити шуліці у пазурі!

Аргон глянув на брата сумно-сумно та й пішов собі. Він почав видиратися на гілку одного з дерев, що росли у садку. Коли йому це вдалося він стрибнув і, відчайдушно махаючи крильми, впав на землю. Впавши, він піднявся і почав все спочатку, з тим же результатом. Таку картину можна було побачити кожного дня…

Одного разу на пташиний двір прилетіла дивна звістка: цар всіх птахів Аурум-орел запрошував своїх підданих до себе на святкування вилуплення його сина — принца Аргентума. Тож наступні кілька днів подвір’я було зовсім порожнім. Аргон і собі вирішив навідатися до його величності, бо Аурум обіцяв виконати бажання кожного.

Аргон, не вміючи літати, пішов до царя пішки. Летіти до Орлиної Гори було два дні. А бідний Аргон йшов майже в десять разів довше, дорогою йому зустрічалися добрі створіння, саме вони не дали змореному мандрівнику померти від голодної смерті.

Нарешті, Аргон прибув до місця призначення. Там він зустрів свого двоюрідного брата Гідраргіума, той, виявляється, запросив від Аурума життя на Горі, під царською опікою. Але голуб не пізнав свого молодшого брата, а покликав яструба, який був за вартового Гори. Гідраргіум хотів щоб він викинув звідси волоцюгу. Плюмбум, на щастя, був справжнім сином гір і мав свій розум, голуба він сприймав як паразита, яким той і був, доречі. Він грізно спитав:

— Ти хто такий?

Аргон гордо глянув йому просто у вічі і відповів трохи голосніше, ніж треба було б:

— Я — Аргон, син Магнія, прийшов до Аурума, побажати його сину довгих літ і вдалих полювань!

Яструбу сподобалася сміливість пташки, але він продовжував допит:

— Чував я і про Магнія, і про його сина, обоє рівняються і користуються славою навіть серед нас — хижих птахів, ти не схожий на сина такого батька!

Аргон не звик до непорозумінь:

— Хочу вам сказати, ясновельможний пане, що у Магнія багато синів, а наймолодших четверо: віртуоз польотів Гідроген, кульгавий лицар Нітроген, боягуз Оксиген і я, безперий Аргон!

— Не чув я ні про яких аргонів, але зачекай тут! — і він полетів за старим вороном, який, як казали, знав імена і роди усіх птахів.

Повернувся Яструб у супроводі чорного, як ніч, Денного Мудреця, як ще називали Купрума. Йому було достатньо одного погляду:

— Та це ж малюк Аргон, а я вже думав, що він так і помер у дорозі сюди!

Плюмбуму цього було достатньо, він звернувся до безперого:

— Добре, ходімо!

                ———
   
Орел сидів на кручі і роздивлявся хмаринки, коли до нього підійшов яструб:

— Пане, там до тебе пізній гість, якийсь Аргон.

Цар наче здивувався:

— Аргон? Голуб, син Магнія! Я давно на нього чекав.

Маленький Аргон здавався ще меншим на фоні величезного Аурума, голуб вклонився:

— Добридень, царю, поздоровляю тебе з народженням сина і бажаю і тобі, і йому Щастя й Удачі!

— Красно дякую, Аргоне, що ж, розповідай, що змусило тебе вирушити у таку далеку мандрівку.

І Аргон почав розповідати, розповів про свою сім’ю, про життя у гнізді, про життя у доньки, про всі свої негаразди і сподівання.

— Моя заповітна мрія — літати, — так закінчив свою розповідь Аргон.

За час розповіді сонце повільно котилося до горизонту і зараз уже пофарбувало небо коло нього у різні відтінки багряного кольору. Аурум мовчав, він навіть не ворухнувся. Нарешті, він отямився від задуми і промовив:

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я виконав твою мрію?

— Так, пане.

— А чи розумієш ти, дивна пташко, що твій перший політ буде останнім?!

Аргон гордо підняв голову і відкрито глянув в очі царю:

— …Так, я розумію…Але мені не хочеться жити так, — він розвів крилами, — Яка я пташка, якщо не вмію літати!

— Ну, знаєш, є безкрилі птахи, які ніколи і не літають.

— Ви праві, царю, але в них на роду написано не літати, а я…

— Добре, я ще подумаю дозавтра, приходь уранці!

Аргон пішов від орла з надією.

                ———

Коли наступного дня Аргон прийшов до царя, той сидів на тому самому місці, у тій же позі. Аурум привітався з ним кивком голови:

— Я всю ніч думав про твою справу, і ось що надумав. Щоб ти зміг летіти треба піднятися на велику висоту, якщо ти полетиш у чиїхсь лапах, то помреш від ран, які ненавмисне нанесуть тобі пазурі, ти не встигнеш навіть почати політ. Та я згадав ось про що. Людина зробила нашу залізну подобу — літак. Деякі літаки піднімаються навіть вище за нас, а про безпеку я вже не кажу. Ти повинен стрибнути з літака… Але подумай ще раз, чи варте життя цього?

— Так, пане, дякую за пораду, пане, до побачення, пане!

І щасливий Аргон побіг геть. А Орел тихо промовив:

— Прощавай… — і знову почав думати про сенс буття, немолодий уже був цей орел…

                ———

Коли Аргон прибув додому його чекала сумна звістка: загинув Гідроген. На пташиному дворі всі були в жалобі.

Молодий голуб Гідроген літав краще за всіх голубів і, навіть, за деяких королів польтоів — хижих птахів. Це, звичайно, не сподобалося деяким з них, і Гідроген помер у пазурах шуліки…

Аргон важко переживав втрату брата, хоча зовсім не був з ним у теплих стосунках. Донька перестала перейматися ним, як і багато дітей вона сприймала його як іграшку, він їй просто набрид. Тож тепер Аргон голодував, але він не блазнював перед іншими і їв те, що міг знайти. Іноді його підгодовував Нітроген.

                ———

І ось настав день коли Син хазяїна вирішив політати на літаку, з якого травили польових шкідників. У цей день Аргон підійшов до літака і заговорив з ним:

— О, залізна пташко, я прошу тебе підняти мене у повітря для єдиного мого польоту, я не важкий і сподіваюся ти легко мене піднімеш.

У цей час Син завів двигун. Літак загудів і завібрував. Аргон аж підстрибнув з радості:

— Якщо це означає згоду, то дуже, дуже дякую! — скрикнув і, підстрибнувши, опинився на “лапі” залізного птаха. Він зробив це дуже вчасно, адже літак вже почав набирати розгін для відриву від землі.

На щастя для голуба літак набирав висоту, бо Син теж хотів побачити землю з висоти пташиного польоту. Обидві живі істоти на літаку були заворожені тим, що побачили унизу, західне сонце надавало рельєфу якоїсь нереальності. Син був так  захоплений видовищем, що і не помітив, як від літака відділилася сіра пташка, він тим більш не помітив, що у неї немає жодної пір’їни.

А Аргон справді летів. Привітний передвечірній вітерець підхопив його легке тільце і поніс на захід, до сонця. Аргон справді був щасливим, і наче сп’янів від нього, він майже не рухав крильцями, вдихаючи свіже висотне повітря. А сонце, яке вже закочувалося за обрій золотило маленького приреченого сміливця…
   
                ———

…В сутінках на землі ще можна було побачити купку сірого пуху, але до ранку її розніс у різні куточки землі той самий вітер, який ніс її, як живу істоту, маленького голуба Аргона, який помер заради здійснення своєї мрії.

                Епілог.

Вчинок Аргона збудив весь пташиний світ. Деякий час всі тільки про це і говорили. А ось які події сталися через кілька днів після смерті Аргона на Орлиній Горі. На улюбленій скелі царя зібралися четверо: сам Аурум, його син Аргентум, підлабузник Гідраргіум і Плюмбум, який вмостився трохи відсторонено від них. І зайшла мова про смерть Аргона. Аргентум, який тільки-но вчився літати, спитав:

— То чому ж і через що помер Аргон?

Гідраргіум не довго думаючи відповів:

— Дурень він був, цей мій брат. Хм, от і помер ні за що, царевичу.

Орлу стала потрібна вся його витримка, щоб не вбити лицеміра зараз же, та він втримався і сказав:

— Він все життя хотів літати, це була його заповітна мрія, заради якої він міг навіть померти, як можеш ти, який нічого не зробив, щоб полетіти, називати дурнем Аргона, який все своє недовге життя боровся за той політ!

Гідраргіум, не даремно так звався, зніяковів лише на секунду і, як ртуть, перекотився до іншої точки зору:

— Та то я так, мій пане, сказав. Звісно мій брат був дуже великою пташкою, якщо дивитися зі сторони душі.

— Це єдині слова правди, які я чув від тебе, за це я даю тобі шанс назавжди покинути моє царство під страхом смерті!

У Гідраргіума одразу душа втекла до п’ят:

— Але ж, мій пане!…Ваша обіцянка… — і затрусився усім тілом.

— Так, я дав обіцянку і вже шкодую про це, але знаєш, люди теж охороняють вас, голубів, від хижаків, та будь-якої миті ви можете опинитися на столі, тож не засуджуй мене!

— Так, так, я все зрозумів, мій пане! Прощавайте!

І він полетів від Гори так, як ще ніколи в житті не літав.

— Нащо ти так з ним, тату? Мені теж здається дурістю померти заради польоту! — промовив Аргентум.

Аурум глянув на нього з сумішшю горя, осудження і, можливо, жалості:

— Та ти весь просмердівся цим непотребом!!! — гримнув він, та швидко опанував себе і далі вів спокійно. — Розумієш, сину, кожній тварині від Природи подарована якась якість, хтось швидко бігає, хтось літає, хтось плаває… Та бувають такі винятки, коли Природа забуває про когось, і цей хтось нічого не може, якщо у нього сильний характер, то він буде жити і боротися за існування, якщо ж ні, то помре… Для того, хто вміє плавати дивна і безглузда мрія про плавання, та насправді ж це не так! Якщо ти хочеш стати гарним і справедливим правителем, то запам’ятай, сину, завжди поважай мрії і бажання інших, якими б безглуздими з твоєї точки зору вони не були!

— Добре, батьку, я зрозумів, я стану таким, як ти сказав, ти будеш мною пишатися, обіцяю! — сказав засоромлений Аргентум.

                ———

З того часу пройшло багато років, Нітроген зайняв місце батька у голубиному товаристві, про Гідраргіума нічого більше не було чути, Оксиген невдовзі після описаних подій закінчив життя на столі Хазяїна, Аргентум став мудрим і справедливим правителем, як і обіцяв батькові. А історію про Аргона почали потроху забувати, лише вітерець пам’ятав її досконало, саме він і нашепотів її одному з мандрівних співців, який розказав мені.”…Все, кінець.

                ———

І Матір закрила книжку.

— Ти спиш, доню?

Дівчинка спала, але вона дослухала казку до кінця.

                ———

Наступного дня Дівчинка спитала у Матері:

— Мамо, виходить, що заради заповітної мрії варто померти?

— Виходить, що так.

— Отже, якщо я мрію з’їсти діжку морозива, то заради цього можна померти?

Матір посміхнулася Дівчинці так, як вміють всміхатися лише матері:

— Ні, доню, ти не зрозуміла. Хоча, якщо ти з’їси діжку морозива, то справді помреш, від ангіни, але це буде безглуздо. Автор мав на увазі мрію не тіла, а душі. Віддати життя досить просто, важче жити і боротися, йдучи до виконання мрії, а смерть, в казці це була остання надія на здійснення мрії.

19.04.2003