Гроза

Хлопчик прокинувся посеред ночі. Його збудив віддалений грім. Хлопчик піднявся з ліжка і виглянув у вікно. Небо було вкрите важкими темними грозовими хмарами. Землі, вкритої мороком, хлопчик не бачив, але через кілька хвилин його очі звикли до темряви, і він почав розрізняти окремі дерева і кущі у дворі. Повітря було нерухомим, жоден листок не ворушився. Та почуття тривоги, яке з’явилося у хлопчика, коли він прокинувся, тільки посилювалося. Хлопчина сидів на підвіконні і розглядав ніч. Подвійне скло не могло врятувати від нічних жахів, які ховалися на вулиці. Вони були там, ворушилися серед найтемніших тіней, під кожним кущем. Хлопчик знав це. Він дуже хотів повернутися у ліжко, сховатися під ковдрою, заснути. Але сидів.

Раптом налетів шквал. Він з’явився дуже швидко, картина за вікном враз змінилася. Кущі і дерева, все пригнулося нижче до землі у поклоні перед ним, визнаючи його силу і велич. Тільки так можна було мати надію залишитися живими. Той, хто не визнавав сили вітру, не корився йому, був приречений. Хлопчик зрозумів це, і його тривога враз зайняла все його єство. Блискавка раптово розрізала захмарене небо. Грім оглушив маленьку людину, яка сиділа біля вікна, та хлопчик не звернув на це уваги. Ця блискавка наче блиснула у його голові, у пам’яті.

Дуб. Хлопчик згадав про нього. Дуб, який ріс посеред поля. Йому, як казали, було багато століть. В літню спеку під ним завжди було прохолодно. Він був таким високим, що торкався неба, лоскотав необережні хмарки і сміявся разом з ними. Восени вся земля під ним вкривалася міцними, великими, як голубине яйце, жолудями. Вони були чудовими набоями для рогаток. Ні, хлопчик не був хуліганом, не розбивав з рогатки шибок, не поцілював птахів і кішок. Він стріляв лише по саморобним ворогам з соломи та по ховрахах, які псували врожай. Хлопчик був визнаним снайпером серед всіх хлопців, не зважаючи на свій вік.

А вітер налетів ще раз, зі збільшеною силою. Цього разу навіть будинок здригнувся. Що ж чекало на могутнє дерево?

— Дуб! — вигукнув хлопчик і зістрибнув на холодну підлогу.

Він швидко натягнув шорти і футболку, зверху накинув курточку і босоніж вискочив надвір.

Вітер одразу помітив маленького прибульця. Хлопчику дісталося не менше ніж деревам, а може, й більше. Та він не зважав на вітер, щодуху побіг. Земля була теплою, цілий день стояла спека, сповіщаючи про наступаючу грозу. Вітер даремно збивав сміливця з ніг, хлопчик біг, не відчуваючи свого тіла, він біг, перетворившись на маленький, але швидкий вітерець.

Так швидко він ще ніколи не бігав. Серце калатало так, що здавалося, що воно вже вилізло з грудей і пульсує на поверхні, під футболкою. Легеням не вистачало кисню, дихання виривалося з хлопчика з погрозливим свистом.

— Зупинис-сь, зупинис-сь, не витримаєш-ш, — шипіло воно.

“Витримаю”,— думав хлопчик, не зважаючи на вже збиті ноги і червоні плями перед очима. Сильно закололо у боку, але хлопчик тільки збільшив швидкість. Вітер бив спереду, з боків, у спину, але зупинити його не міг. Ось уже затемніла спереду громада дуба, ще хвилина, і хлопчик буде коло нього. Він ще не вирішив, що буде там робити, як допоможе дубу, але рвався уперед.

Раптово ноги хлопчика перечепилися через щось холодне і тверде, він упав. Падаючи, не встиг виставити перед собою рук і всім тілом вдарився об землю. Краєм ока він побачив, як з-під ніг вискочила тінь, набагато темніша за навколишній морок. Земля була сухою і твердою, мов камінь, вона чекала прохолодної живильної вологи, якою от-от мало напоїти її небо.

Хлопчик пролежав на землі кілька секунд, які здалися йому вічністю. Потім поволі почав підійматися з неї. Вся енергія, яка рухала його уперед, зникла. Продовжувати стрімкий біг не було можливості. Хлопчик став на ноги, струсив з себе пилюку, повернувся і осудливо глянув на дорогу. Вона була рівною, без жодної вибоїни чи горбка, через які можна було б перечепитися…

Хлопчик з острахом глянув у навколишню темряву. Що він робив тут? Один, без батьків, вночі. Йому здалося, що тіні навколо повільно заворушилися, як змії, які чатували на нього. Хлопчик мотнув головою, відганяючи страх. Це допомогло. Вітер на хвилю затих, але одразу вдарив з новою силою. Хлопчик міцно стояв на ногах, він насупився і, погрожуючи, показав навколишній темряві свого маленького кулачка. Та тут він почув позад себе стогін. Так, мабуть, стогнали поранені великі тварини, слони, динозаври, кити.

Хлопчик пішов до стогнучого дуба. Багато тварин знайшли собі притулок на ньому. Пара величних воронів не переший рік виховували тут своїх пташенят, звивши велике гніздо на його верхніх гілках. В дуплах оселилися пара шпаків і білка. Серед гілок селилися різні співочі пташки. Серед коренів створив своє кубло тхір. А з іншого боку дерева пробивалося чисте і прохолодне джерело, якому дякував не один зморений подорожній. Всі тварини на дереві жили мирно, білка, навіть не маючи харчів, ніколи не лізла у пташині гнізда. Хлопчик знав вигини у борознах кори, по яким можна було залізти до нижніх гілок, а по ним ще вище.

Дерево навіювало йому якийсь неповторний спокій. Хлопчик неодноразово роздивлявся гнізда птахів і дупло білки, в якому вовтузилися маленькі руді білченята. Роздратовані спершу батьки чомусь ставали спокійнішими, тільки сторожко розглядали людину. Хлопчик не зловживав їхнім терпінням і поспішав піти. Ніколи він не намагався доторкнутися до слабких дітей природи, хоча не раз був на відстані витягнутої руки від них. Дуб був домом і охоронцем всіх живих істот, які б не забажали допомоги від нього.

А зараз дерево стогнало, зовсім як жива істота. Буревій з усією своєю неприборканою силою налітав на нього, дуб хитався, скрипів, але стояв. Вітер зривав з нього листя, ламав слабкі гілки, а дерево стояло. Вітер зробив останню спробу звалити непокірного велетня, якого не могли обхопити і семеро дорослих чоловіків. Він налетів, дуб хитнувся, але не так, як у попередні рази — весь стовбур здригнувся, не лише верхівка і гілля. Злодюга-вітер відчув це. На дерево з  подвоєною силою посипалися його удари. І дуб нарешті не витримав.

Важкий протяжний стогін пронісся над землею. Хлопчик почув, як рвалися під землею сухожилля-корені. Дуб поволі валився набік. Земля піднялася, розорана коренями, які відчайдушно намагалися учепитися за неї. Дуб покосився і завмер. Та вітер не помилував його, йому невідоме було милосердя. Він завдав останнього нищівного удару по непокірному велету.

Дерево покосилося ще більше і почало падати.

— Ні-і-і!!! — пролунало в повітрі.

Хлопчик кинувся до дуба. А той падав все швидше і швидше, ламалися найдовші гілки, які вже торкнулися землі і не витримували ваги дерева. В останню мить хлопчик ухопився за жорстку кору, намагаючись затримати смерть дерева. Та його зусилля залишилися непоміченими. Дерево всією своєю вагою впало на землю. Хрускіт гілок, виття вітру, грім, все злилося в уяві хлопчика у якусь пекельну какофонію. Жахливі потвори сміялися над ним, маленьким хлопчиком, над смертю його друга, дуба, над безсилістю всіх таких, як він, людей. Хлопчик не відчував страху перед ними, навіть не зважаючи на них. Він, як зачарований, обійняв повалений стовбур і промовляв:

— Ні, ні…

Перші важкі краплі впали на зморену землю. Вони майже не відрізнялися від сльозин, які крапали на кору дуба. За першими впали другі, треті…Почалася гроза. Десятки блискавок з’являлися щосекунди. Гримів розкотистий гучний грім. Дощ враз промочив одяг хлопчика. Та хлопчик наче і не помічав цього. Він тихо плакав, промовляючи:

— Ні, я не хочу, ти не можеш померти, ні, це тільки жахливий сон, ти живий, ні, ні…

Згодом його обійми ослабли, він впав на землю і відкотився під стовбур, але й крізь сон він плакав і заперечував смерть велетня.

                ———

Прокинувся хлопчик тоді, коли сонце стояло вже високо в небі. Крапля за краплею весело падали йому на обличчя. Хлопчик поморщився і відкрив очі. Сонце на чистому вимитому небі на мить засліпило його. Хлопчик здивовано підняв брови: над ним була не стеля його кімнати. Але здивувало його не це. Він враз згадав минулу ніч. Над хлопчиком, у висоті колихалися гілки, вкриті кучерявим листям. Саме з них крапала на обличчя вода. Але ж цього не могло бути! Поряд з собою хлопчак почув хрипке каркання. Він повернув голову і зовсім поряд з собою побачив чорну, надзвичайно обережну пташку. Це був ворон. Він роздивлявся хлопчика чорними розумними очима. Ще раз каркнувши, він розправив крила і злетів.

Хлопчик піднявся на ноги, озирнувся навкруги. Поряд дзюрчав струмочок, який брав початок з-під коренів дуба. А сам дуб стояв, як і колись, рівно і міцно. Лише майже повністю обламані гілки з однієї його сторони і понівечена земля там, де він лежав, свідчили про події останньої ночі. Та залишків крони вистачило б і для зморених людей, які шукали прохолодного затінку, і для пташок, які задумали б звести тут гнізда.

Хлопчик глянув на себе. Він був весь вкритий вологою землею, чистий ще вчора одяг тепер був забруднений і вологий. “Матінка не похвалить мене за це”,— з сумом подумав хлопчик. Але сумні думки не зіпсували його веселого піднесеного настрою. Хлопчик глянув туди, де вночі ворушилися тіні. Рідкі кущі давали майже прозору тінь. Нічні жахи були безсилі! Вони були переможені. Хлопчик посміхнувся. Його усмішка переросла у сміх, заливчастий хлоп’ячий сміх. Він сміявся без перестану. Сонце, небо, земля, дуб, краплі води на його листі, поле, калюжі, кожна травинка, всі живі істоти засміялися разом з ним.

Весь світ сміявся.

16.07.2003