Пело море колыбельную

Попередня частина: http://www.proza.ru/2016/10/02/1924

Співало море колискову
своїй дитині кожний раз,
коли приходила до моря знову,
як заходило сонце і у полі час.

Коли виходила в небо Селена,
прекрасна місячна панна,
і зажене у стайню коні
сам Геліос: їм відпочить пора.

На берег прудко вибігала
Афродіта – дівчинка мала
і там вона уже гуляла,
з піску ліпила пиріжка.

Творила із піску палаци,
може колись їй у такому жить,
збирала мушлі і чіпляла,
щоб їх намистечком носить.

Десь недалеко з’явилися німфи,
ховалися за піною у бурунці,
тож не сама на берег вийде,
вийде компанія для дітвори.

За скелі німфи поховались,
стрибали із тих скель униз,
хвилю до берега погнали,
вітер-кузен підготував сюрприз.

А коли справи завершила
з пошуку мушель і краси,
і золотаві коси заплітала,
їх намагався вітер розплести.

Знов тихо зашуміло море
і мирно било в береги:
давай, дитино, йди поволі,
пора вже спати, мила, спи.

А тепер сонно зашуміло море
і колискову заспівали береги,
що скоро Афродиті милій,
та й нам пора вже: спи-засни!
 
Продовження: http://www.proza.ru/2016/10/23/1496
29.09.2016.
Фотографія із інтернету.