Тема 3

Тема 3
ГОСПОДАРСТВО
ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА
СУСПІЛЬСТВ РАННІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
У попередній темі були розглянуті витоки господарської діяль-
ності первісного суспільства, типи і форми господарства, зміст і
наслідки неолітичної революції, найбільш загальні ознаки госпо-
дарського життя первісних общин, а також особливості трипіль-
ської культури та її роль в господарському розвитку українських
земель у період первісної історії України.
Завдання цієї теми — дослідити генезис господарської сфери
суспільств ранніх цивілізацій. Проаналізувати основні зміни, що
відбулись у владній, соціальній, культурних підсистемах суспіль-
ства та їх вплив і взаємозв’язок із господарським розвитком сус-
пільств Месопотамії, Давнього Єгипту та Крито-Мікенської циві-
лізації.
Спільні цілі виживання, система вірувань і традицій сприяли
формуванню певних суспільно-господарських центрів: кровно-
споріднених общин, сімей, які функціонували на основі поділу
праці, первісних форм кооперації, обміну, реципрокності та ре-
дистрибуції, влади-власності. Особливості об’єднання людей
зумовлювали і їхнє господарське життя. Аналіз історичного до-
свіду господарської діяльності людей первісного суспільства
дає змогу перейти до розгляду і розуміння закономірних і по-
слідовних змін, що відбулись у господарській сфері суспільства
на етапі становлення ранніх цивілізацій.
Об’єктом вивчення виступає розвиток господарської сфери су-
спільства на етапі ранніх цивілізацій, економічні погляди і думки,
в яких віддзеркалені явища і процеси господарського життя Месо-
потамської, Давньоєгипетської і Крито-Мікенської протоцивіліза-
цій. Предметом — факти і події господарської системи, які відо-
бражають її розвиток. Зокрема, історичні форми суспільної
організації та управління, поділу праці та форм власності, в яких
проявляється еволюція господарської залежності людей.
ПЛАН
3.1. Передумови становлення господарської сфери суспільств ран-
ніх цивілізацій.
86
3.2. Господарський розвиток та економічна думка в Месопотамській
цивілізації (ХІ—І тис. до н. е.).
3.3. Господарський розвиток Стародавнього Єгипту та його відо-
браження в економічній думці.
3.4. Суспільство Крито-Мікенської цивілізації та особливості його
господарської сфери.
3.1. ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ
ГОСПОДАРСЬКОЇ СФЕРИ СУСПІЛЬСТВ РАННІХ
ЦИВІЛІЗАЦІЙ
В історичному процесі розвитку первісного суспільства та його господар-
ської сфери в ІV—ІІІ тис. до н. е. відбувається формування і розвиток ранніх
цивілізацій (протоцивілізацій).
У межах наукових підходів до цивілізаційної проблематики існують різні
теоретичні побудови, завдяки яким розкривається зміст, структура і життє-
вий цикл цивілізаційного процесу. У світовій і вітчизняній історико-
економічній, філософсько-історичній, соціологічній думці відбувається нове
осмислення впливу цивілізацій на суспільство та його окремі сфери, зокрема
й на господарську.
Становлення ранніх цивілізацій означало матеріальний і духовний про-
грес у житті суспільства та людини, яка на основі своєї творчої, продуктив-
ної діяльності створювала і відтворювала цивілізаційний устрій життя. Його
історичне значення полягало в тому, що тільки цивілізація створює переду-
мови матеріально-культурного, духовного та морального вдосконалення ін-
дивіда і суспільства. Культура, господарство, цивілізація як соціокультурні
феномени відображують глибинний смисл розвитку людського суспільства
як в історичному минулому, так і нині.
При з’ясуванні змісту поняття «ранні цивілізації» в науковій і навчально-
методичній літературі висловлюються різні погляди і підходи1. Їх узагаль-
нення дає змогу визначити, що ранні цивілізації — це первісні, первинні й
автохтонні стійкі соціокультурні системи для об’єднання людей на основі
духовно-культурних, господарських, суспільно-політичних форм та їх цін-
ностей. Головними для них є розвиток цілісних суспільно-природних утво-
рень, в яких людина є органічним та невідокремленим складником. До них
можна віднести родові спільноти.
З урахуванням досягнень світової філософсько-історичної думки з про-
блем цивілізаційної теорії українські вчені в галузі наук про суспільство
1 Докладніше про це див.: Цивілізація: структура і динаміка: Монографія / І. В. Бойченко, О. В. Романенко, М. І.
Бойченко та ін. — К.: Видавець КУПРІЯНОВА О. О., 2003. — С. 52—60; Павленко Ю. В. История мировой цивили-
зации. Философский анализ. — 2-е изд. — К.: Феникс, 2004. — С. 256—271.
87
проводять дослідження, визнані у вітчизняних і зарубіжних наукових колах.
Вагомим внеском у пояснення і осмислення історії та сучасного стану світо-
вої цивілізації є вже згадана праця Ю. В. Павленка. Звернення до закладених
в ній методологічних принципів аналізу цивілізаційного процесу дає змогу
розглянути логіку і загальні закономірності генези господарської сфери сус-
пільств ранніх цивілізацій, що починався з аналізу передумов і умов форму-
вання ранніх цивілізацій.
Вирішальною передумовою виходу суспільств на рівень цивілізації висту-
пає виробництво додаткового продукту і на цій основі нарощування в людині
відповідних культурно-духовних і соціально-політичнх рис. Становлення ци-
вілізації — це системний процес, що передбачає взаємозумовну трансформа-
цію економічної, соціально-політичної і культурної субсистем із відповідним
підвищенням демографічного потенціалу і формування нової територіально-
поселенської структури автономного соціального організму навколо ранньо-
міського центру-столиці. Важлива роль поряд із виробничим потенціалом на-
лежить й інституціоналізованій суспільній організації влади і управління у
вигляді утворення ранньополітичних структур [9, с. 257].
Передумови виникнення цивілізації визначає сукуп-
ність чинників, які закладають початок і об’єктивну
можливість процесу становлення цивілізації. До осно-
вних з них належать:
; перехід до стійкого осілого способу життя. Розвиток землеробних
форм господарства;
; зростання чисельності населення в місцях високопродуктивних форм при-
власнювального та виробничого господарств і, як наслідок, надмірна концентра-
ція та розселення його на нові господарські території;
; домінування в господарській сфері суспільства виробничих форм ве-
дення господарства, головним чином у землеробстві. Виробництво додатко-
вого натурального продукту.
Становлення найдавніших цивілізацій — це ті обставини, наявність
яких визначає забезпечення та успішне завершення процесу становлення
основ цивілізації. Суть категорії становлення полягає в переході від однієї
визначеності буття до іншої. Серед основних чинників такого переходу є:
; поява в суспільстві верстви людей, що не задіяні безпосередньо у сфері
виробництва, але виконують важливі функції з організації та регулювання
суспільної життєдіяльності в общинах, племенах, міжплемінних об’єднан-
нях. Без такої верстви були б неможливі широкомасштабні колективні робо-
ти (меліорація й іригація), координація діяльності спеціалізованих на різних
видах виробництва общин із наступною редистрибуцією створених ними
матеріальних благ;
; поява в процесі суспільного розвитку складної ієрархічно організованої
соціально-політичної системи на основі суспільного поділу праці, наслідком
Передумови
та умови виникнення
цивілізації
88
якого є відокремлення соціально-професійних груп, які посідають різне місце в
системі суспільного виробництва із відповідним різним відношенням до засобів
виробництва. Наявність такого роду системи забезпечує можливість відчужен-
ня у безпосередніх виробників додаткового натурального продукту на суспільні
потреби через систему редистрибуції;
; успішна реалізація процесу становлення основ цивілізації передбачає і
зміну форми натурального додаткового продукту, що сконцентрований в руках
знаті, в престижно значимі цінності (палаци, земельні володіння тощо), які і
підкреслюють, і виділяють у суспільстві особливий і привілейований їх статус.
3.2. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНА
ДУМКА В МЕСОПОТАМІЇ (XI—І тис. до н. е.)
Найдавніші прояви господарської діяльності племен неолітичних земле-
робів і скотарів у районах, прилеглих до долини річок Тігру та Євфрату, за-
значаються археологами вже ХІ—VІІІ тис. до н.е. Довготривалий процес пе-
реходу людського суспільства до цивілізаційного устрою життя розпочався
на території, яку давні греки називали Месопотамією (Межиріччям).
Формування найдавнішої протоцивілізації світу на території Месопотамії
відбувалося в особливо сприятливих для розвитку землеробсько-скотар-
ського господарства умовах. Земля як ресурс господарської діяльності лю-
дини була надзвичайною родючою, в річках і озерах було багато риби та во-
доплавної птиці, для випасу худоби — необхідні пасовища. Проте землероб-
ство потребувало проведення цілого комплексу меліоративних робіт та їх
організаційного забезпечення.
Серед природних копалин виділялися запаси глини і природного асфальту,
зустрічалися родовища металів (свинцю, олова, заліза), що закладало основи
розвитку ремесел. Розташування в центрі Близького Сходу сприяло розвитку
міжнародної торгівлі.
Найдавніші історичні артефакти свідчать про те, що Месопотамію засе-
ляли представники різних народів. Провідну роль серед них відігравали шу-
мери — стародавній народ, історія якого залишається не з’ясованою сучас-
ною наукою, та рухливі семітські племена скотарів із сирійсько-месо-
потамського степу, які поступово змішувалися з сусідніми народами. Попри
неоднорідний склад населення, цивілізацію, яка тут виникла, зазвичай нази-
вають шумерською; адже мовою шумерів були записані найдавніші доку-
менти, а населення перших протоміст розмовляло переважно шумерською
мовою.
Шумерське суспільство виникає в ІV—III тис. до н. е. у південній час-
тині Месопотамії на території сучасного Іраку. Його характерними ознака-
ми були: висока концентрація населення; поява великих поселень, які пе-
89
ретворювалися в протоміста; монументальна архітектура, пов’язана з хра-
мовим будівництвом; розвиток землеробства та агрокультури, ремесел, тор-
гівлі, поява першої в історії людства писемності; виникнення систематиза-
ції знань, законів, деспотичної системи управління суспільством. Значними
цивілізаційними здобутками шумерського суспільства стали досягнення в
розвитку знарядь праці та способів виробництва, зокрема: винайдення ко-
леса, колісниці, гончарного круга та плуга, виплавка бронзи та ін. Про-
тягом тривалого історичного періоду — майже 20 століть (5000—3000 рр.
до н. е.) зусиллями народів месопотамської долини, яких об’єднували спі-
льна територія, мова спілкування, надбання матеріальної та духовної куль-
тури, формується новий культурно-історичний тип суспільства, якому при-
таманні деякі риси цивілізації.
У першій половині III тис. до н. е. на півдні Месопотамії відбувається
процес урбанізації. Відомий англійський археолог Г. Чайлд визначав цивілі-
зацію як міське суспільство і запровадив поняття «урбаністична революція»
для характеристики періоду становлення ранніх цивілізацій в історії людст-
ва. Перші міста виникали через об’єднання або розширення кількох сільсь-
ких общин, в яких на основі підвищення продуктивності праці відбувалося
зростання населення, накопичувалися досягнення матеріальної та духовної
культури.
Напевно за соціальним складом різниця між шумерським містом і селом
була невеликою, оскільки значну частину його населення становили селяни.
Сільські громади, до складу яких входили невеликі сімейні господарства
(домогосподарства), утворювали соціально-господарську основу, з якої ви-
росли міста. Цікавим фактом є те, що і місто, і сільська община шумерською
мовою називались одним словом — «уру».
Добробут шумерського суспільства залежав від головної галузі його гос-
подарської сфери — землеробства. Сільські громади, що складалися з неве-
ликих домогосподарств, були нечисленними і мали обмежені можливості у
вдосконаленні зрошувального землеробства, притаманного країнам Давньо-
го Сходу, а об’єднання декількох сусідських общин та їх еволюція в міські
общини значно підсилювали організаційний потенціал землеробства. За-
мість обробітку невеликих ділянок силами однієї громади шумери поділили
зрошувальні землі на великі лани, які обробляли шумерські трударі, об’єд-
нані в робочі бригади в кількасот тисяч осіб. Зрошувальні землі належали
богові, але ними від його імені розпоряджалися жерці [8, с. 74].
Сучасні знання про організацію господарської сфери давніх цивілізацій
не можуть бути дуже деталізовані. Проте на основі записів на глиняних
табличках з месопотамського міста Лагаша можна дізнатися про те, що зе-
млю і врожай в цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які на-
лежали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися
окремими сім’ями на рік; 3) лани, віддані жителям безкоштовно в постійне
користування у вигляді наділів різного розміру [8, с. 75].
90
Важливу роль, як у питаннях практичного життя, так і у сфері релігійної
діяльності, відігравали священнослужителі. Вони були керівниками, ініціа-
торами і координаторами господарської діяльності в общинах. Жерці здійс-
нювали розподіл землі, що належала богові, керували роботою землероб-
ських бригад, які щороку чистили канали і зміцнювали дамби. Колегії жер-
ців мали дуже велику владу, але за це вони виконували для громади життєво
необхідні послуги. Тільки священнослужителі могли розрахувати зміну се-
зонів, планування каналів і вести рахунки, без чого ефективна координація
діяльності була б неможливою.
Примхливі явища природи — повені, посухи, хвороби досить часто вра-
жали міста Месопотамії, що і породжувало відчуття тривог щодо дій божес-
твенних сил, з якими могли «спілкуватися» лише освічені й досвідчені жер-
ці. У шумерських релігійних текстах прямо вказувалося на те, що людину
створено задля звільнення богів від необхідності працювати для забезпечен-
ня свого існування. Отож людина розглядалась як раб богів, зобов’язаний
невпинно і старанно працювати під страхом неминучого покарання — голод-
ної смерті.
Варто звернути увагу, що у храмовій громаді шумерів були створені соці-
ально-психологічні стимули для виробництва надлишку продукції на утри-
мання частини населення, яке не виконувало сільськогосподарських робіт,
але діяльність яких була необхідна для збереження цивілізаційного життя.
Без послуг священнослужителів, охоронців, воїнів, ремісників та чиновників
господарська сфера шумерського суспільства вже не могла ефективно функ-
ціонувати.
Храмові громади шумерського суспільства як господарсько-адмініст-
ративні одиниці забезпечували вирішення певних суспільних проблем. Про-
те для розв’язання питань військового захисту, територіальних міжобщин-
них конфліктів виявилися нечисленними та вузькоспеціалізованими. Тому
сільськогосподарські громади храмового типу були доповнені іншими, світ-
ського типу, в яких центральну роль відігравали царі та царські господар-
ства. Царі-воєначальники сконцентрували у своїх руках значні земельні во-
лодіння і посіли панівне економічне становище. Їх влада спиралася на війсь-
кову силу або особливу провідну роль в суспільстві. Військово-політична та
економічна влада концентрувалася в особі правителя та його оточення, що
виконувало адміністративні та управлінські функції.
Найвищим станом розвитку цивілізації в Месопотамії вважається час
правління царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.). У Вавилонському царс-
тві було подолано міжусобні конфлікти. Виникає цілісна, могутня Вавилон-
ська імперія зі столицею Вавилон. Це місто майже протягом півтори тисячі
років залишалося найбільшим і найбагатшим містом не тільки Сходу, а й
усього світу. На стіні палацу одного з вавилонських царів був такий напис:
«З радістю споглядай на те, що створено моїми діяннями, аби створене мої-
ми руками залишилось явно на усі часи». Згодом Олександр Македонський
91
мав намір зробити це місто столицею своєї нової імперії, що покликана при-
мирити Схід і Захід.
Під час правління Хаммурапі значно посилюється процес політичної цент-
ралізації суспільства. Практичним наслідком централізації світської влади ста-
ють важливі зміни в суспільному житті Месопотамії. До них належать:
1) створення імперської політичної теорії та політичної лояльності, на протива-
гу крайнім виявам місцевих тенденцій, характерних для першої епохи Шумеру;
2) поява чиновництва та професійної армії; 3) вдосконалення методів адмініст-
ративного управління, особливо завдяки використанню письмового зв’язку;
4) розширення торгівлі між містами й між регіонами та виникнення самостій-
ного класу торговців [8, с. 99].
Знання про суспільний та політичний устрій, господарство, його форми у
Вавилонській державі під час правління Хаммурапі відомі нам завдяки зводу
законів царя Хаммурапі, а також його листуванню з намісниками та чинов-
никами.
Видання законів було важливим політичним заходом Хаммурапі, спрямо-
ваним на консолідацію країни. Кодекс законів поділявся на три частини:
вступ, текст самих законів і висновок. У вступі зазначено, що мета видання
кодексу — встановлення справедливості в країні. В основній частині міс-
титься перелік статей з кримінального права, судочинства, прав власності та
прав воїнів. У деяких статтях ідеться про права володіння нерухомістю, про
торгівлю та її правила, сімейне право, організацію робіт ремісників, найман-
ня робочої сили і рабство. Кодекс є першим письмовим документом, в якому
підкреслюється необхідність ведення «обліку засобів та майна на рахунках»
[11, с. 186]. У заключній частині зводу законів Хаммурапі перелічує свої за-
слуги перед народом і закликає виконувати його закони.
Розвиток господарської сфери вавилонського суспільства спирався на по-
дальший розвиток зрошувального землеробства, садівництва, тваринництва, рі-
зноманітних ремесел, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Завдяки вдоскона-
ленню іригаційного землеробства за часів Хаммурапі спостерігається значне
розширення посівних площ та збільшення врожаїв зернових. Усе працездатне
населення — від вільних до рабів, підпорядковувалося спеціальній «іригаційній
повинності», ухилення від якої мало тяжкі наслідки (смертну кару). В законах
про землеробство наголошувалося на сприянні розвитку господарської діяль-
ності, засуджувалися лінощі та зневажливе ставлення до праці. Звертається
увага на освоєння пустельних земель для садівництва та виноробства. У випад-
ках недбалого ставлення землевласника до зрошувальних споруд на своїй діля-
нці і завдання збитків сусідам він був зобов’язаний їх відшкодувати.
У законах є спеціальні статті, що стосуються проблем розвитку тваринницт-
ва. Зокрема, утримання й оренди стада великої та дрібної рогатої худоби.
Провідною формою землеволодіння від епохи міст-царств Шумеру до
Вавилону було царське землеволодіння. Цар вважав усі землі в країні влас-
ними та мав право на їх відчуження від общин. Царським земельним фондом
92
керував складний бюрократичний апарат. Одні чиновники керували галузя-
ми центрального управління, інші від імені царя управляли містами та обла-
стями. Населення було зобов’язано сплачувати різноманітні податки: з хліб-
ного врожаю, з фінікових садів, з риболовецьких промислів та ін. Вони
надходили в царську скарбницю й утворювали майно палацу царя, за яким
наглядали спеціальні чиновники. Систему бюрократичного управління краї-
ною очолював вавилонський цар, який, за вченням священнослужителів, ді-
став верховну владу безпосередньо від богів.
Вавилонські царі часто наділяли землею своїх військовослужбовців. Ця
практика була поширена при Хаммурапі. Воїни мали обробляти свої ділян-
ки, а отриманий дохід був винагородою за їх службу. Великі земельні ділян-
ки надавалися окремим посадовцям, храмам і священнослужителям за за-
слуги перед царем. Дарування землі супроводжувалося встановленням
спеціальних кам’яних знаків, що підтверджували право володіння землею,
яка зазвичай не оподатковувалась [5, с. 88].
Великі царські угіддя та розподілені між його підлеглими землі обробля-
ли за допомогою рабської праці, а також орендарів, які брали ці землі в оре-
нду. Натуральний характер господарства зумовлював і форму орендної пла-
ти, яка у стародавньому Вавилоні мала назву «зернооренда». При оренді
саду — 2/3 врожаю. При оренді цілинних земель орендатор вносив дуже низь-
ку плату та й то лише на другий рік. Іноді декілька орендарів спільно орен-
дували поле, разом його обробляли та порівну ділили врожай після сплати
оренди й інших витрат. Наявність своєрідної колективної оренди свідчила
про розорення общинників, появу великої кількості бідняків і соціальне
розшарування.
Крім орендарів, у Вавилонському царстві збереглись і общинні землеко-
ристувачі. Існували особливі общини воїнів-колоністів, які контролювалися
управителями царського двору та спеціальними службами. Залишки общин-
ного землеволодіння зафіксовані в багатьох законах. Ділові документи того
періоду свідчать і про існування у вавилонському суспільстві сімейного зе-
млеволодіння, яке було виділено з общинного земельного фонду [11,
с. 178]. На основі сімейного володіння землею розвивалася така форма гос-
подарства, як домогосподарство. Домогосподарство перебувало під владою
домовласника — батька і чоловіка. Право на спадщину родинного майна
«від соломи до золота» мали діти різної статі, проте деяке майно передава-
лося лише синам. До складу домогосподарства сім’ї середнього достатку
входило, як правило, від 2 до 5 рабів.
Розвиток ремесла був представлений різними професіями: будівельника,
столяра, тесляра, кравця, ткача, коваля, ювеліра. До ремісничих професій нале-
жали також лікарі, ветеринари, перукарі, трактирники. Для оплати праці реміс-
ників закони Хаммурапі встановлювали тверду і сувору відповідальність за ви-
конану роботу. «Якщо будівельник збудував людині дім, а дім, який він
побудував, завалився і вбив домовласника, цей будівельник має бути страче-
93
ний» — засвідчує стаття закону. Оплата лікаря залежала від соціального стату-
су пацієнта і відповідно зростала або знижувалася.
Сприятливою умовою для розвитку торгівлі було об’єднання в межах
єдиної Вавилонської держави усієї території Месопотамії і зосередження
усіх внутрішніх і зовнішніх торговельних шляхів на її території. Експорту-
валося зерно, фініки, кунжутова олія, вовна, ремісничі вироби. Предметами
імпорту були метал, будівельне каміння і деревина, раби, ювелірні вироби.
Держава піклувалася про розвиток торгівлі. Існували спеціальні торгове-
льні агенти — тамкари, які здійснювали велику державну і власну торгівлю та
діяли через дрібних торговців-посередників. Про можливість встановлення
монопольних цін говорить месопотамське прислів’я: «Тамкар пішов з міста, і
ціни стали вільними». За свою службу тамкари отримували земельні і садові
ділянки, будинки. Вони виступали і як орендарі царської землі та земельних
ділянок общинників, а також були великими лихварями. Кодекс Хаммурапі
обмежував діяльність лихварів, унаслідок якої руйнувалася майнова однорід-
ність суспільства; їм було заборонено забирати врожай у рахунок сплати бор-
гу; регламентувався і розмір відсотків на суму боргу — 20 % за грошову (сріб-
ну) позику і 33 % за натуральну позику зерном [1, с. 60].
Найнижчий соціальний рівень у вавилонському суспільстві займали раби.
Вони працювали на будівництві міста, в царському палаці, на ланах, у ремі-
сничих майстернях або в домогосподарстві. У правовому відношенні раби з
шумерських часів розглядались як майно, річ господаря, який міг їх прода-
вати, купувати, дарувати, віддавати в найм тощо.
Першими рабами були полонені, яких під час військових походів не вби-
вали, а захоплювали як військову здобич. Вони мали працювати на царів-
переможців або в храмових господарствах і ставали їх власністю. Іншим ва-
жливим джерелом рабства була заборгованість дрібних селян і ремісників,
які вимушені були продавати своїх дітей і себе в рабство. Торгівля рабами
була досить поширеною.
У цілому за часів правління царя Хаммурапі зміцніли тенденції до
централізації суспільного життя, в господарській сфері домінувала централі-
зована державно-храмова система організації господарства, проте почала
розвиватись і розширюватися господарська діяльність дрібних виробників,
об’єднаних у сільські общини або ремісничо-торговельні спільноти.
Таким чином, розгляд найбільш важливих змін, які відбувалися в ме-
сопотамському суспільстві та його господарській сфері, дає можли-
вість зробити такі узагальнення:
; наприкінці ІV тис. до н. е. в шумерському суспільстві почався
процес становлення ранніх цивілізацій, що було пов’язано зі змінами
суспільного устрою та формами організації влади, статусу людини
в суспільстві, взаємодією родоплемінних зв’язків з ранньодержавними
формами організації суспільства, основними формами господарських
одиниць та засад їх функціонування;
94
; якщо в період доцивілізаційного розвитку суспільства його сус-
пільний устрій та форми організації влади обмежувалися переважно
общинною організацією, то в період становлення шумерської цивілізації
визначальними стають міжобщинна (союзно-племінна) та ранньодер-
жавна форми організації суспільного життя. Посилюються тенденції
до політичної та господарської централізації;
; суспільний статус людини визначається не тільки її діяльністю в
межах общини, а й соціокультурною сферою суспільства. Формується
новий тип свідомості людини. Він народжується разом із виникненням
міст, становленням державності, складної соціальної диференціації,
появою нових видів діяльності;
; цивілізація Месопотамії постає в історії людства з її ранньодер-
жавними формами як цілісний та впорядкований соціальний організм,
порівняно з організацією, що ґрунтується на кровноспоріднених, тра-
диційних та етнічних відносинах;
; у господарській сфері месопотамського суспільства відбувається
еволюція від сільської громади до храмової, а від неї до царсько-
державного господарства. Утворюються два господарські сектори:
державний і общинний, який поступово підпорядковується державі як
верховному власнику землі, організатору суспільних робіт і редист-
риб’ютору матеріальних благ.
3.3. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК
СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ
В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
Порівняно з тисячолітнім розвитком Месопотамії становлення єгипет-
ського суспільства та його цивілізаційного способу життя мало свої особ-
ливості. Один із найдавніших осередків цивілізації знаходився в північно-
східній частині Африки, де з півдня на північ протікає широка та повново-
дна ріка Ніл. Особливість Єгипетської цивілізації визначається унікальним
впливом Нілу та його долини на суспільний та господарський розвиток.
Давньогрецький історик Геродот називав Єгипет «дар Нілу». Після розливу
ріки на ґрунті залишався родючий шар мулу, що й сприяло надзвичайній
врожайності сільськогосподарських культур та випасу худоби на зелених
ланах. Родюча єгипетська земля була основою багатства та процвітання
Єгипетської цивілізації.
Отже, одна з найдавніших цивілізацій в історії людства сформувалася в
регіоні з вигідним географічним положенням, багатими природними ресур-
сами, знаходилась на перехресті торговельних, політичних і культурних
зв’язків. Усе, необхідне для створення матеріальної основи цивілізації, було
у розпорядженні єгипетського суспільства.
За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів і ско-
тарів з’являються в долині Нілу в V тис. до н. е. Господарська діяльність у
95
цей період полягала у вирощуванні зернових культур (пшениця, ячмінь),
розведенні дрібної рогатої худоби та виготовленні глиняного посуду. Мис-
ливство та рибальство ще зберігало своє господарське значення. Характер-
ною ознакою суспільства того часу було життя родовими общинами. Соці-
альна структура суспільства залишалася відносно однорідною.
Зі зростанням кількості населення з’являються поселення, часто з укріп-
леними стінами та елементами зрошувального землеробства, яке ґрунтува-
лося на осілому способі життя.
Землеробство, в якому використовується штучне зрошування, значних
успіхів досягає у середині IV тис. до н. е. При цьому численні ремесла відді-
ляються від землеробства, а в суспільстві проявляються риси диференціації,
викликаної процесом подальшого розвитку суспільного поділу праці. Змі-
нюється характер і масштаб торгівлі. Вона стає систематичною і набуває
міжнародного характеру. В Єгипті з’являються речі з інших регіонів, напри-
клад, месопотамські циліндричні печатки.
Соціальна структура суспільства змінюється. В общинах спостерігається
майнова нерівність. Виділяються вожді та багаті общинники, знать, яким
протистоять рядові члени землеробських общин. Надлишки продуктів опи-
няються у власності впливових общинників та жерців.
Соціальній диференціації сприяв розвиток скотарства — галузі, в якій ін-
тенсивно накопичувався додатковий продукт, що ставав власністю племін-
ної верхівки. Джерела ієрогліфічної писемності свідчать, що терміни «вель-
можність» (знатність), «шляхетність» (благородство), «достойність» переда-
ються зображенням дрібної рогатої худоби, іноді з печаткою на шиї, що озна-
чало право власності. Термін «спадщина» передавався зображенням лежачого
теляти. Навіть термін «вождь», який з часом став означати «царя», передавався
малюнком (піктограмою) чабана з ціпком.
У цей період в Єгипті виникає інститут рабства. Статус раба з’являвся в ре-
зультаті військових зіткнень між племенами і родами. В умовах первісного су-
спільства, низького рівня продуктивності праці було невигідно утримувати по-
лонених. З утворенням продуктивного землеробства, яке давало великі врожаї,
необхідність в додатковій робочій силі підвищувала цінність людської праці і
створювала можливість використання праці полонених. В умовах зростаючого
майнового розшарування до рівня рабів-полонених могли належати і колишні
члени общини. Таким чином, верства рабів могла поповнюватись як із зовніш-
ніх, так і внутрішніх джерел.
Наслідком соціальної диференціації суспільства стає формування в Давньо-
му Єгипті ранніх держав. В історичній науці це поняття є дискусійним і має рі-
зні тлумачення1. Зазначимо, що в давньоєгипетському суспільстві ранні держа-
1 Див.: Гринин Л. Е. Государство и исторический процесс. Эпоха формирования государства: Общий
контекст социальной эволюции при образовании государства. — М.: КОМ Книга, 2007. — С. 27—35; Пав-
ленко Ю. В. История мировой цивилизации. Философский анализ. — 2-е изд. — К.: Феникс, 2004. —
С. 265—271.
96
ви виникають у межах невеликих районів (номів), які включали в себе декілька
поселень, об’єднаних навколо міського центру, де знаходився вождь або храм
головного божества. З виникненням ранніх держав як особливої форми полі-
тичної організації суспільства відбувається зосередження центральної влади,
відокремлення в суспільстві політичної сфери, підпорядкування суспільства ін-
тересам держави. В ранніх державах влада спиралася на недержавні інститути:
общинні, племінні, кланові, різні форми соціальної, релігійної, військової, про-
фесійної та іншої самоорганізації населення, а також активно використовувала
на місцях вплив сильних і багатих людей.
У період становлення ранніх держав Єгипет складався з двох частин —
Верхнього Єгипту, в якому налічувалося 22 номи, та Нижнього, на території
якого було 20 номів [7, с. 29]. У господарській сфері першого переважало
землеробство, а другого — скотарство, виноградарство та садівництво. Дві
найдавніші давньоєгипетські великі держави деякий час існували поряд одна
з одною і вели між собою виснажливі війни. З часом вони об’єдналися в од-
ну давньоєгипетську державу.
Об’єднання усіх єгипетських номів у цілісну державу, організація єдиного
управління країною привели до концентрації людських і матеріальних ресурсів
у господарстві центрального царського двору. В господарській сфері зусилля
царської влади були спрямовані на створення ефективної загальноєгипетської
зрошувальної системи, до складу якої входили місцеві системи. За допомогою
державних чиновників забезпечувалася не тільки організація робіт з будівницт-
ва нових каналів і гребель, а й здійснювався облік та контроль за розподілом
вироблених матеріальних цінностей. Державний апарат управління в Єгипті
складався з трьох основних ланок: центрального, номового (на рівні номів)
і місцевого (на рівні поселень-общин). Очолював центральне управління краї-
ною цар. Царя називали іншомовно — «великий дім» (звідки і виник термін
«фараон»). Фараон був наділений безмежною владою. У його руках зосереджу-
валася законодавча, виконавча і судова влада. Цар був не тільки могутнім пра-
вителем, а й утіленням бога на землі, тоді, наприклад, як у Месопотамії він
вважався надлюдською істотою і відав справами тільки через жерців.
Основною соціальною одиницею в ранньому Єгипті залишалася сільська
община, селянство якої було дуже сильно прив’язане до своєї місцевості.
В організації сільськогосподарського та ремісничого виробництва існува-
ло два види господарств: великі господарства трьох типів (царські, храмові,
вельможні) і господарства територіальних, або сусідських, общин.
У писемних джерелах найбільш повно розглянуті питання господарського
життя у великих вельможних господарствах, зокрема землеволодіння. Воно
складалося з двох частин: земля, отримана у спадок, або земля, що була купле-
на і позначалася як «дім батька». Така земля вважалася власністю вельможі.
Друга частина землі була лише умовним володінням. Ця юридична різниця бу-
ла номінальною, бо посади зазвичай передавались у спадок, як і батьківська зе-
мля (майно). Проте варто звернути увагу на те, що власність на успадковану
97
або куплену землю не можна вважати повністю приватною. Обробка землі в
Єгипті була можлива лише за умови її зрошення, а верховним організатором і
розпорядником загальноєгипетської іригаційної системи був фараон. Йому на-
лежали верховні права на усі оброблювані землі. Фараон міг обмежити права
власності на всі види єгипетських земель, заборонивши їх зрошування.
Господарство єгипетського вельможі складалося також з палацу, який
оточували поселення землеробів і ремісників. На полях господаря працю-
вали численні економічно залежні землероби, які не володіли засобами
виробництва. Вони отримували від садиби господаря зерно для посіву,
тяглову худобу, сільськогосподарські знаряддя. Працювали вони під на-
глядом наглядачів, озброєних палицями, чиновники контролювали, а пи-
сарі вели облік урожаю. В особливих майстернях на тих же умовах пра-
цювали і ремісники, продукція яких надходила у сховища господаря.
Працівники вельможних господарств не мали ані власної землі, ані зна-
рядь праці, а тому не могли розпоряджатися зібраним урожаєм або виго-
товленими виробами. Вони отримували своє забезпечення (продукти хар-
чування, одяг, ремісничі вироби) із загального складу, проте мали
особисте майно та свою сім’ю.
Господарства вельмож та храмів оподатковувались, і підлеглі їм праців-
ники виконували численні повинності (будівництво пірамід, доріг, переве-
зення вантажів та ін.) на користь центральної влади. За особливі заслуги фа-
раони звільняли окремих вельмож і храми від податків та повинностей,
даруючи їм так звані імунні грамоти. Так, у грамоті фараона Піопі II (VI ди-
настія) підлеглі звільнялися від виконання будь-яких робіт, які виконувалися
за державний рахунок. «Моя величність не допускає, щоб будь-яка людина
храму Міна Коптосського в Коптосському номі виконувала перенесення та
копала або будь-яку роботу, що має місце у Верхньому Єгипті» [7, с. 35].
Проте подібних грамот було небагато.
Поряд із господарствами царя, храмів та вельмож в Єгипті Давнього цар-
ства існували територіальні общини. Землі, що їм належали, обробляли об-
щинники. Вони платили численні податки в царську казну та виконували різ-
номанітні повинності.
Рабів у єгипетському суспільстві називали словом «бак», вони були особ-
ливою верствою суспільства. З писемних джерел відомо, що рабів купували
і продавали. Ринки рабів поповнювалися за рахунок продажу військовопо-
лонених та поневолення за борги бідняків.
З середини III тис. до н. е. в єгипетському суспільстві проявляються тен-
денції до децентралізації країни, зумовлені посиленням місцевої знаті, яка
зосереджує у своїх руках управління окремими районами і звільняється від
впливу влади фараона. Єгипет поступово розпадається на окремі незалежні
номи.
У період Середнього царства відбувається відновлення державної єдності
під впливом давньосхідної деспотії як інтегрувальної сили в державі. Саме
98
влада деспота була спроможна припинити збагачення місцевої знаті, заміни-
ти старих правителів номів на нових, відновити державну єдність, викорис-
товуючи військові та політичні засоби.
Важливою соціальною зміною цього періоду було формування верстви
дрібних власників, яких називали маленькими (неджес). Збагачення не-
джес дало їм змогу проникати в середовище жерців та чиновників, вони ста-
вали писарями, торговцями і навіть землевласниками.
Дрібні землевласники були основними виробниками і позначалися в гос-
подарських документах як «царські люди». Таку ж назву мало й усе трудове
населення вельможних та середніх помість. Це пояснюється не тільки тим,
що фараон вважав себе верховним власником усіх єгипетських земель, а й
специфічним характером обліку і розподілення робочої сили, що складалася
в Єгипті за часів Середнього царства. Система організації робочої сили функ-
ціонувала таким чином: усі «царські люди» підліткового віку переписували-
ся писарями і розподілялися по професіях (землероби, чабани, ремісники,
воїни, торговці та ін.). Після визначення професій «царські люди» направля-
лися в царські, храмові, вельможні, середні та інші господарства, в яких во-
ни мали працювати усе життя, проте була можливість перерозподілу робочої
сили. Господарська діяльність «царських людей» була двоїстою: вони могли
працювати в централізованому господарстві і отримували забезпечення з
міських складів, або їм виділявся земельний наділ, за рахунок якого вони іс-
нували. Поширена була практика поєднання цих форм організації господар-
ської діяльності.
Перші пам’ятки економічної думки, в яких відображені господарські
процеси єгипетського суспільства, знаходимо в такому дидактичному жанрі
літератури, як повчання та пророцтва. Ці твори, як правило, написані конк-
ретними авторами, імена яких дійшли до нашого часу. «Повчання» поділя-
лися на два види: «повчання» фараонів, в яких містилися поради щодо
управління країною, інформація про внутрішнє та зовнішнє становище, та
«повчання» окремих приватних осіб, їх досвід та погляди на життя, зокрема
в одному з них ідеться про переваги професії писаря перед іншими (реміс-
ника, землевласника, чабана та ін.). Так, в одному з таких повчань зазнача-
ється пріоритетність професії писаря як освіченої людини. В іншому по-
вчанні батько дає поради своєму сину, як поводитися в суспільстві, робити
кар’єру та досягти багатства [7, с. 18].
Зміцнення єгипетської економіки, збагачення панівного класу, пере-
можні війни фараонів забезпечувалися завдяки вилученню вироблених
матеріальних благ безпосередніми виробниками — «царськими людьми» і
рабами, що викликало незадоволення та стихійні повстання простих лю-
дей. Послаблення центральної влади спричиняли і зовнішні чинники —
загарбання сусідніх войовничих племен. В умовах складної внутрішньої
та зовнішньої ситуації єгипетське суспільство потерпає від народних по-
встань і воєн. Про наслідки соціального перевороту, що призвів до розпа-
99
ду централізованої системи управління, йдеться у пророцтвах, найбільш
відомі з яких — «Пророцтва Іпусера» і «Пророцтва Неферті». Драматичні
події в них описувались так: «Дивіться, — каже Іпусер, — відбулися
справи, які не мали збутися. Цар захоплений бідними людьми... Країна
звільнена від царської влади небагатьма людьми, що не знають закону...
Столиця зруйнована воднораз... О, як скорботно мені з-поміж лиха цього
часу» [7, с. 47].
Головна ідея цих творів — привернути увагу суспільства до необхідності
відродження царсько-деспотичної форми правління, централізованого меха-
нізму регулювання господарством як запоруки ладу в країні. До інших
пам’яток економічної думки суспільства Середнього царства належать адмі-
ністративно-господарські документи (переписи населення, земельні кадаст-
ри, документи господарської звітності, розпорядження про службові
обов’язки тощо), а також юридичні акти, якими оформлялися різні госпо-
дарські операції (купівля-продаж землі і худоби, рабів, боргові зобов’язання
та ін.).
У період Нового царства (ХVІ—ХІІ ст. до н. е.) в єгипетському сус-
пільстві була створена найбільша за територією єгипетська держава, а да-
вньоєгипетська цивілізація досягла найвищого рівня свого розвитку. Під-
несенню господарської сфери суспільства сприяли успішні військові по-
ходи єгипетських фараонів, у результаті яких країна отримувала,
різноманітну сировину і рабів. Разом із цим, відбувається вдосконалення
знарядь праці та способів їх використання, зокрема, широко застосову-
ються знаряддя праці з бронзи. Вдосконалюється і сільськогосподарська
техніка. В землеробстві використовується плуг, для зрошування ланів во-
допіднімальні «журавлі» — шадифи. Упорядковуються іригаційні систе-
ми і збільшуються посівні площі. Порівняно з попередніми періодами в
господарстві Єгипту вироблялося значно більше сільськогосподарської та
ремісничої продукції. Наприклад, домогосподарство єгипетського селя-
нина отримувало втричі більше продуктів, ніж це вимагало власне жит-
тєзабезпечення. Можливість виробництва додаткового продукту була
одним із важливих чинників розвитку цивілізаційного способу життя єги-
птян.
Отже, досягнувши найвищої стадії свого цивілізаційного роз-
витку, єгипетське суспільство та його господарська сфера
втрачає засади свого економічного зростання. Для відтворення
досягнутого економічного потенціалу починає бракувати сиро-
винних і людських ресурсів, які надходили завдяки військовим пе-
ремогам. Посилюється міжусобна боротьба за центральну владу
володарів єгипетських номів. У цих умовах Єгипет стає приваб-
ливим для завоювань з боку сусідніх держав. У І тис. до н. е. Дав-
ній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зер-
но і поповнює казну провідних країн Західної Азії.
100
3.4. СУСПІЛЬСТВО КРИТО-МІКЕНСЬКОЇ
ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ
ЙОГО ГОСПОДАРСЬКОЇ СФЕРИ
Крито-Мікенська цивілізація було відкрита в результаті археологічних до-
сліджень лише на початку ХХ ст. Її назва пов’язана з цивілізаційним устроєм
життя суспільств на острові Крит (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) та міста Мікени (ХV—
ХІІІ ст. до н. е.) в басейні Егейського моря. Розгляд умов зародження, розквіту
та занепаду цієї цивілізації є важливим етапом в осмисленні генези суспільства
Європейської цивілізації.
На основі археологічних матеріалів, творів давньогрецьких істориків, мі-
фів та поем1 було виявлено характерні ознаки становлення цивілізаційного
шляху розвитку критського суспільства. До них належать насамперед розви-
ток землеробства та агрокультури, осілий спосіб життя, виникнення писем-
ності (критське складов; письмо називається «лінійним письмом А»), фор-
мування міст як адміністративно-владних центрів суспільства, а також
політичних форм управління, високий рівень розвитку матеріальної культу-
ри та мистецтва. Вигідне географічне положення (перехрестя морських тор-
говельних шляхів), віддаленість від зон військових конфліктів, розміри те-
риторії та наявність природних ресурсів створювали сприятливе середовище
для становлення цивілізаційного розвитку суспільства.
Провідними галузями господарства критян було рибальство та землероб-
ство. В останньому велике поширення мала так звана «середземноморська
тріада» — вирощування зернових культур (пшениця та ячмінь), винограду
та оливи. В ремеслі виділялося гончарство, в якому застосовувався гончар-
ний круг. Критянами було освоєне виробництво міді, а потім і бронзи та ви-
робів із них. У ремісничих майстернях виготовлялися зброя та речі побуто-
вого характеру.
На основі збільшення виробництва матеріальних благ відбувається
зростання чисельності населення, виникають нові поселення у вигляді
знаменитих критських палаців [10, с. 24]. Міст у сучасному розумінні на
Криті не було. Їх роль відігравали палаци, що були адміністративними та
релігійними центрами. Палац являв собою велику кількість будівель, роз-
ташованих у 3—4 поверхи, в яких проживали до десяти тисяч осіб. До
складу мешканців палацу входили володар та члени його сім’ї, жерці, на-
ближені до володаря знатні люди, численна прислуга та ремісники. Решта
критського суспільства проживала у невеликих селах, розташованих на-
вколо палаців, і займалася переважно сільськогосподарською діяльністю
та виловом риби.
1 У поемах Гомера — «Іліада» та «Одіссея», в яких розповідається про події Троянської війни та
захопливі мандри Одіссея, йдеться саме про особливості життя крито-мікенського суспільства.
101
Господарські відносини між палацом, як адміністративно-політичним
і культурно-духовним центром суспільства, і селянами, як представни-
ками сільських общин, відповідали вже відомому принципу редистрибу-
ції. Населення сіл поставляло у палац продукти харчування, а також ви-
конувало трудові повинності. Господарська функція палацу полягала не
тільки у споживанні матеріальних благ, а й формуванні своєрідного ре-
зервного фонду значних запасів продовольства та їх розподілі, особливо
на випадок голоду, неврожаю, стихійних лих та ін.
У ХVІІ—ХVІ ст. до н. е. Крит стає цілісною державою зі столицею у
Кносському палаці. На території острова була прокладена мережа широ-
ких доріг, упроваджена єдина система мір ваги і відстані. З’являються
перші гроші у вигляді великих бронзових злитків, які нагадували розтяг-
нуту волову шкуру. Саме в цей історичний період правителем критян був
легендарний цар Мінос, під керівництвом якого вони збудували могутній
військовий флот, знешкодили піратство, встановили панування над Егей-
ським морем та його островами й узбережжям. Спираючись на силу свого
флоту, критяни збирали данину з більш слабких у військовому відношен-
ні племен.
Раптово на острові Крит у середині ХV ст. до н. е. відбулися потужне ви-
верження вулкана і руйнівний землетрус, унаслідок чого унеможливлюється
сільськогосподарська діяльність, палаци перетворюються на руїни, знищу-
ється флот. Критське суспільство втрачає владні, господарські та військові
джерела свого життєзабезпечення і, як наслідок, його поневолюють племена
з материкової Греції — греки-ахейці.
Центрами розвитку ахейського суспільства, як і на Криті, були палаци.
Ахейська Греція складалася з окремих, незалежних один від одного міст-
царств, які нерідко вступали один з одним у конфлікти і війни. Лише іноді,
для здійснення великих військових походів, вони об’єднувались у тимчасові
союзи, зазвичай на чолі найсильнішого грецького царства того часу — Мі-
кен. Формою політичної організації суспільства була монархія зі значною
роллю військової аристократії.
Палацове, або царське, господарство виступало не тільки як центр сус-
пільно-господарської організації суспільства, а й як чинник суспільної
залежності, що є головним системотвірним зв’язком, який об’єднує усіх
індивідів. Проявом такої залежності було те, що в палацових господарст-
вах зосереджувалося виробництво металевих знарядь праці та зброї, роз-
поділ яких здійснювався виключно через палацові господарства. Фор-
мально мешканці сіл, що розташовувалися навколо палаців (землероби,
рибалки, ремісники), були вільними, але фактично залежали від палацу.
Вони обкладалися різними повинностями, виконували для палацу визна-
чені види робіт, за що отримували натуральну оплату та металеві знаряд-
дя праці, необхідні для господарської діяльності. Для контролю над ними
існувала ціла армія палацової бюрократії, яка вела облік і контролювала
102
виконання робіт на користь палаців і відображувала їх на спеціальних
глиняних табличках.
Залежність суспільства від палаців проявлялась і в розвитку земельних
відносин. Розвиток останніх відбувався через становлення і зростання
особистої залежності господарств індивідів, які відокремлювалися від
общини, та установлення і закріплення прав держави (палацу) на землю.
Палац виступає верховним землевласником землі усіх категорій населен-
ня, що засвідчується писемними джерелами одного з міст Ахейської Гре-
ції [10, с. 30].
У житті мікенського суспільства важливу роль відігравали і господарські
функції владних осіб (система «влада—власність»). На чолі владної системи
управління стояв цар, що мав титул «Ванакт» (повелитель, володар). Другий
рівень у владній ієрархії займав головний воєноначальник (лавагет). До ви-
щих сфер влади належали і жерці головних храмів та представники військо-
вої еліти. Провідна роль у владній вертикалі належала і численним чиновни-
кам, які виконували різноманітні функції з управління.
Державне управління суспільством здійснювалося окремими царства-
ми, які існували незалежно одне від одного. Територія мікенських царств
була поділена на округи, очолювані намісниками. Вони забезпечували
надходження податків у казну. У їхньому підпорядкуванні перебували
чиновники нижчого рангу — басілеї, які управляли окремими селами і
вели нагляд за роботою незалежних ремісників. Центральна адміністрація
контролювала місцеву владу, використовуючи працю писарів, кур’єрів та
ревізорів.
Отже, палацова адміністрація контролювала всі сфери життєдіяльності
крито-мікенського суспільства. Завдяки розподілу продовольства і матеріа-
лів, організації військової справи, системі землеволодіння, організації та об-
ліку матеріальних запасів, що надходили в палаци, утверджувалася система
адміністративного і редистрибутивного панування і залежності усіх сфер ді-
яльності суспільства від палацово-державного сектору.
Наприкінці ХІІІ ст. до н. е. Крито-Мікенська цивілізація, досягнувши сво-
го найвищого розвитку, зазнає руйнації внаслідок завоювань сусідніх пле-
мен, що перебували на більш низькому рівні суспільного розвитку. Мікен-
ські палаци були зруйновані, традиції ремесла загублені, поселення покинуті
їх мешканцями. Давньогрецький історик Фукідід так описував ці події:
«Кожне плем’я полишало свою землю під тиском численних пришельців...
Сподіваючись, що вони зможуть прогодувати себе будь-де, люди з легкістю
покидали обжиті місця. Тому в них не було великих міст і значного добро-
буту» [10, с. 38].
Причиною швидкого краху суспільного устрою було і те, що знищення
завойовниками владної верхівки «палаців-держав» означало руйнування ін-
теграційної основи суспільства з її адміністративно-редистрибутивними
функціями. Нові джерела розвитку грецького суспільства та його величних
103
цивілізаційних досягнень формуються вже в період «осьового часу» з VІІІ
ст. до н. е.
Таким чином, суспільство Крито-Мікенської цивілізації, явища і процеси
його господарської сфери у своїх досягненнях та обмеженнях заклали підва-
лини розвитку античного періоду Європейської цивілізації.
ЛІТЕРАТУРА
1. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — К.:
Знання, 2004. — 1300 с.
2. Веркуттер Ж. Древний Египет: Пер. с фр. — М.: ООО «Изд-во Астрель»:
ООО «Изд-во АСТ», 2004. — 160 с.
3. Гринин Л. Е. Государство и исторический процесс. Эпоха формирования
государства: Общий контекст социальной эволюции при образовании государ-
ства. — М.: КОМ Книга, 2007.
4. Гуляев В. И. Шумер. Вавилон. Ассирия: 5000 лет истории. — М.: Алетейа,
2005. — 440 с.
5. Кленгель-Брандт Э. Древний Вавилон: Пер. с нем. — Смоленск: Русич,
2001. — 368 с.
6. Ерасов Б. С. Цивилизации: Универсалии и самобытность. — М.: Наука,
2002. — 524 с.
7. История Древнего Востока / Под ред. В. И. Кузищина. — М.: Высш. шк.,
2003. — 462 с.
8. Мак-Ніл, Вільям. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства. — К.:
Ніка-Центр, 2002. — 1111 с.
9. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. Философский анализ. —
2-е изд. — К.: Феникс, 2004. — 760 с.
10. Суриков И. Е. Древняя Греция: история и культура. — М.: АСТ: Астрель,
2005. — 190 с.
11. Трофимова Р. Н. Культуролого-экономический словарь. — М.: Академи-
ческий проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. — 960 с.
12. Тураев Б. История Древнего Востока. — Мн.: Харвест, 2004. — 752 с.
13. Хрестоматия по истории древнего мира. — Саратов: Изд-во Сарат. ун-та,
1973. — 416 с.