Тема 4

Розділ
ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА
СУСПІЛЬСТВ НА ЕТАПІ ФОРМУВАННЯ
СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (VІІІ ст. до н. е. –
перша половина XVІІ ст.)
Тема 4
ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНА
ДУМКА НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВ
СХІДНОЇ ТА ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
(VIIІ ст. до н.е. — V ст. н.е.)
У попередньому розділі надана загальна характеристика світо-
вого економічного розвитку у доосьовий час, розглянуті його осо-
бливості в умовах ранніх цивілізацій Давнього Сходу, проаналізо-
вано пам’ятки економічної думки Месопотамії, Давнього Єгипту,
Шумеру. Визначається роль цих цивілізацій у подальшому су-
спільно-економічному розвиткові людства.
Метою цього розділу є розгляд основних рис осьового часу, йо-
го вплив на формування сучасних цивілізацій — Східної та Захід-
ної. Особливу увагу приділено процесам формування господар-
ської системи суспільств Західної цивілізації, закладання основ
правової держави з огляду на захист прав власності, відокремлен-
ня її від влади. Розглянуто основні форми господарств, їх еволю-
цію від домашнього (ойкісне) до появи елементів товарного, з до-
статньо високим рівнем поділу праці (ергастерія), з’ясовано
основні риси таких господарських форм, як вілла та латифундія.
Проаналізовано економічні погляди мислителів осьового часу, зо-
крема Платона, Аристотеля, та римських авторів аграрних тракта-
тів (Катона Старшого, Варрона, Колумелли).
105
ПЛАН
4.1. Осьовий час та формування світових цивілізацій.
4.2. Східна цивілізація та її характеристика в осьовий час.
4.3. Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав.
4.1. ОСЬОВИЙ ЧАС ТА ФОРМУВАННЯ
СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Цивілізаційний підхід до вивчення історії економіки передбачає насампе-
ред вивчення людини як невід’ємного складника еволюції суспільства і
людства в цілому. Такий аналіз, виконаний з позицій цілісності суспільства,
передбачає при цьому вивчення окремих суспільств як певних основ тієї чи
іншої цивілізації. За словами А. Тойнбі, людське суспільство являє собою
систему взаємозалежностей між людськими істотами, які є не тільки індиві-
дами, а й суспільними створіннями в тому розумінні, що вони не могли б іс-
нувати, якби не перебували в залежності одне від одного. Таким чином, сус-
пільство — це є продукт взаємозалежності між індивідами, тож увагу в
розгляді основ формування суспільств сучасних цивілізацій слід зосередити
передусім на періоді, коли цей індивід з’явився.
Саме тому вивчення основ формування сучасних світових цивілізацій ми
починаємо з аналізу осьового часу, який, на думку К. Ясперса, припадає на
800—200-ті рр. до н. е. За його словами, саме в цей період відбувся найріз-
кіший поворот в історії, з’явилася людина сучасного типу [21, с. 32].
У цей час відбувається багато незвичайного: на Сході і Заході зароджу-
ються філософські вчення, в центрі уваги яких — проблема сенсу індивідуаль-
ного існування, взаємовідносин людини і світу, людини і божества, люди-
ни і соціуму, людини до людини, виникають нові релігії та їх пророки, а лю-
дина усвідомлює своє буття та саму себе, а також свої межі. «В цю епоху
було розроблено основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні, закладено
основи світових релігій... У всіх напрямах відбувся перехід до універсально-
сті» [21, с. 33]. Ці світові релігії виступали спочатку як морально-філо-
софські вчення (як, наприклад, вчення Конфуція), зорієнтовані на релігійну
проблематику, але, перетворившися на віровчення, вони знайшли таке роз-
в’язання висунутих мислителями осьового часу проблем, які виявилися зро-
зумілими для представників усіх соціальних верств тогочасного суспільства.
Це стосується як християнства, так і інших релігій, основи яких були закла-
дені в осьовий час (буддизму, індуїзму, нарешті згодом — ісламу).
Як зауважує Ю. Павленко, поява світових, принципово космополітичних
релігій, насамперед пов’язана з формуванням імперських структур, виник-
ненням великих і відносно стабільних держав, багатоетнічних за своїм скла-
106
дом, які в осьовий час стають для відповідних цивілізаційних регіонів пев-
ною нормою стабільного існування (це, зокрема, імперія Маур’їв в Індії, ім-
ператорські династії Чжоу, Цинь і Хань в Китаї, нарешті, Римська імперія).
За цих умов набувають значно більшої ваги питання підданства та релігійної
приналежності: люди визначають своє місце у світі через політичні та релі-
гійні реалії, через належність до відповідного соціуму, соціальної верстви.
Це приводить до певного зменшення ролі етнічних спільнот, заміни їх спіль-
нотами мегаетнічними, які базувалися на макрополітичній та релігійній єд-
ності [15, с. 217—220].
Осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу,
який пов’язують із різноманітними сферами життєдіяльності людини, що
нарешті визначила себе як індивід. Людина перестає бути замкнутою у собі,
вона вже не впевнена в тому, що знає саму себе, і тому є відкритою для но-
вих безмежних можливостей. Людина може тепер внутрішньо протиставити
себе усьому світові. Вона відкрила у собі витоки, які дали змогу піднестися
над світом і над самою собою. Людина виходить за межі свого індивідуаль-
ного існування, розуміючи своє місце в цілісності буття, вона вступає на
шлях, який має пройти як певна індивідуальність.
Власне, саме в цей час людина-індивід залишає звичне для попереднього часу
середовище, засноване на родоплемінних зв’язках, і перетворюється на представ-
ника вже зовсім іншого суспільства, в якому саме вона стає «віссю» історії.
В осьовий час відбулося також відкриття того, що пізніше почали назива-
ти розумом і особистістю: те, що досягається окремою людиною, не стає
загальним надбанням, людина відкрила у собі витоки, які допомогли їй під-
нятися над собою та над усім світом. Дистанція між вершинами людських
можливостей та масою цих можливостей була надзвичайно великою. Однак
те, чим стає окремий індивід, змінює всіх людей: людство в цілому здійснює
якісний стрибок у своєму розвиткові.
Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними, змінами в
господарській сфері, які зазвичай пов’язують з переходом до так званого
залізного віку. Такий перехід не визначався лише поширенням заліза, а й мав
системний характер, означав принципову модернізацію основних знарядь
праці, зокрема сільськогосподарського реманенту, ремісничого обладнання,
виробничих процесів тощо, яка не завжди була пов’язана із застосуванням
заліза. І як зауважує Ю. Павленко, цей «технологічний переворот» у цивілі-
заціях Старого світу в цілому завершується на середину І тис. до н. е., інак-
ше кажучи, в осьовий час [15, с. 213].
У політичній системі відбуваються важливі зміни в уявленнях щодо від-
носин між політичною сферою та трансцендентним порядком, тобто таким,
що не спирається на досвід, а спирається на духовне зростання, постійне
вдосконалення. Політика як сфера, що регулює світські порядки, поступа-
ється місцем трансцендентній основі, і тому підлягає обмеженню. Значною
мірою змінилося й уявлення щодо природи правителя. Обожнюваний раніше
107
монарх, який вважався втіленням як космічного, так і земного порядку, був
замінений світським правителем, який мав нести відповідальність перед пев-
ним вищим началом (Богом). Це породжувало уявлення щодо підзвітності як
правителя, так і суспільства вищому авторитетові: Богові, Божественному
законові та ін. За таких умов правитель міг бути покликаний до відповідаль-
ності за наслідки своєї діяльності.
Певних змін та трансформацій зазнала і соціальна структура суспільст-
ва, в якій поряд із традиційною державною владою-власністю та системою
розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило у ви-
гляді предметів необхідного вжитку. Така власність поступово відокремлю-
ється від влади, хоча остання й зберігає у своїх руках власність на основні
засоби виробництва — землю та воду.
Поява індивідуальних форм власності безпосередньо пов’язана з індивіду-
альною трудовою діяльністю людини. Ремісник, на відміну від землероба-
общинника, виробляє свою продукцію не для власного споживання, а для реа-
лізації, що сприяє розвиткові товарно-грошових відносин, а також зумовлює
право господаря-ремісника на відповідну частку виробленого ним продукту, ту,
що залишається після сплати податків та інших обов’язкових платежів. Систе-
ма розподілу (редистрибуція), що має місце у ранніх цивілізаціях, поступово
перетворюється на податковий апарат, а кошти, отримані за його допомогою,
значною мірою йдуть на забезпечення високого рівня життя правлячої верхів-
ки. Зростає соціальне й майнове розшарування, а також посилюється розхо-
дження між політичними позиціями та рівнем інформованості окремих індиві-
дів.
На зміну існуючої раніше системи самореалізації людини (індивіда), відпо-
відно до її місця у системі суспільного поділу праці, що зазвичай успадковува-
лася від батьків, приходить більш високий рівень індивідуальної творчої основи
людини. Це стає можливим завдяки певному звуженню економічних функцій
держави, розвиткові індивідуальних форм власності та ускладненню економіч-
ного, суспільно-політичного й культурного життя. В суспільній свідомості
утверджуються ідеї самоцінності окремої людини, розуміння місця та ролі її в
суспільстві залежно від особистих здібностей, можливостей та рішучості.
Таким чином, у соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з
появою недержавних форм власності, а в суспільному — з визначенням са-
моцінності людини, її права стати в опозицію до освячених попередніми по-
коліннями та релігією світоглядних основ і створення теорій, які мали ви-
значати шляхи найкращого улаштування людства. І, як стверджує К. Ясперс,
завершення осьового часу тісно пов’язане зі створенням світових імперій
та світових релігій [21, с. 36].
Усі ці зміни відбуваються одночасно у трьох точках первісних цивіліза-
цій — Китаї, Індії (Схід) та у Середземномор’ї (Захід), незалежно одне від
одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, роз-
чиняв їх у собі, призводив їх до загибелі, незалежно від того чи був носієм
108
нового народ давньої культури, чи інші народи. На цьому етапі прадавні
культури продовжують існувати «лише в тих елементах, що увійшли в осьо-
вий час, були сприйняті новим началом» [21, с. 36—37].
Осьовий час — це той фермент, який зв’язує людство у межах єдиної сві-
тової історії і дає змогу бачити історичне значення окремих народів для люд-
ства в цілому. Найглибший поділ народів визначається тим, як вони ставлять-
ся до великого прориву осьового часу. З цього погляду можна виділити:
1) осьові народи, що здійснили стрибок (прорив), заклавши основу
духовного існування людини (це китайці, індійці, греки);
2) народи, що не знали прориву. Деякі народи і культури, незважаючи на
одночасність їх існування з тими, котрі здійснили прорив, залишилися внут-
рішньо чужими для нього (єгипетська та вавилонська культури). Ці народи
втратили і свою внутрішню культуру, яка в кожному окремому випадкові
перероджувалася (зокрема, у Месопотамії — в перську, а потім в іслам; у
Єгипті — в римську та християнську, а пізніше — в іслам);
3) інші народи, основою формування яких був світ, який зародився в
результаті прориву, і тих, хто залишився осторонь. Перші — історичні
народи, решта — народи первісні.
Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям
— Східній та Західній, кожна з яких увібрала в себе певні риси попередньої
історії суспільств вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід
зауважити, що зміни на Сході були значно менші ніж на Заході. Проте до
осьового часу ці регіони прийшли з уже сформованими суспільними інсти-
тутами — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов’язана з
тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних ва-
ріаціях у різних регіонах світу.
Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяль-
ності людства, формування світових цивілізацій, він характеризувався принци-
повими змінами в соціально-економічній, політичній та етнічній сферах. Його
слід розглядати як найважливішу віху в історії, яка визначає розвиток людства.
4.2. СХІДНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ХАРАКТЕРИСТИКА
В ОСЬОВИЙ ЧАС
На Сході держава виникає значно раніше, ніж в
Європі, але це держава родового типу. Адже пере-
хід до відтворювального виробництва має місце
насамперед у регіонах, найкраще пристосованих
для сільськогосподарського виробництва, розташованих зазвичай в зоні суб-
тропіків, так звані річкові цивілізації (в долинах Янцзи та Хуанхе, Інду та
Гангу, Нілу тощо), а разом з ними і перші державні утворення.
Загальна харак-
теристика суспільств
Східної цивілізації
109
Політична організація життя суспільств східних цивілізацій дістала в іс-
торії назву східних деспотій, найбільш характерною ознакою яких було аб-
солютне переважання держави над суспільством. Держава виступала тут як
сила, що стоїть над людиною. Саме вона регулювала всю багатогранність
людських відносин (у родині і суспільстві), формувала суспільні ідеали.
Важливою ознакою східного деспотизму є політика примусу, і навіть те-
рору. Основним завданням примусу було не покарання злочинця, а нагні-
тання страху перед владою. При цьому страх перед владою поєднувався з
безмежною вірою в її носіїв. Піддані одночасно тремтять і вірують, тиран
для них — захисник народу, який карає зло та сваволю представників про-
дажної адміністрації. Поєднання страху та любові і створювали внутрішньо
несуперечливу систему східного деспотизму.
Східному деспотизму притаманна суспільно-державна власність (перед-
усім на землю та воду), адже відповідно до релігійно-моральних вчень зем-
ля, вода, повітря й інші природні ресурси були даровані всьому людству. За
окремими індивідами визнавалися певні права власності, але зазвичай на
житло та господарство.
За умов східного деспотизму жодна особа (індивід) не мала господарської
свободи, над господарством встановлювався адміністративно-бюрократичний
контроль.
Першими з’являються великі міські цивілізації (міста-держави). Виника-
ють вони спочатку як адміністративні, а не економічні центри та місця, де
можна сховатися від зовнішньої загрози. Досить швидко всередині таких
міст з’являється та посилюється верства населення, що займається управлін-
ням, — жерці, воїни та їх начальники й інші люди, що мали певні повнова-
ження. Верхівка зосереджує у своїх руках не лише владу, а й власність на ос-
новний виробничий ресурс — землю. Слід зауважити, що державна власність
на землю і воду, ці основні виробничі ресурси, що сформувалися в східному
суспільстві ще до осьового часу, набули подальшого розвитку й у розгляду-
ваний нами осьовий час.
У той же час, землеробство є головною галуззю, саме воно забезпечує іс-
нування цих міст-держав. Але воно потребувало великих зусиль, адже в ос-
новному це — іригаційне землеробство, яке вимагало високого рівня органі-
зації та дисципліни робочої сили. Така організація виробництва також
створювала необхідність появи певної верстви населення, здатної забезпечи-
ти його, — меритократів (тобто окремих осіб або груп людей, які виділя-
ються з середнього рівня локальних людських спільнот завдяки своїм особи-
стим якостям, мужності, здатності активізувати діяльність одноплемінників
або співгромадян і вести їх за собою в ім’я досягнення будь-яких суспільних
цілей), які й стають з часом східними деспотами — царями, князями, фарао-
нами, інакше кажучи верховними властителями, уособленням держави. Це
вони організують господарські процеси, мобілізують необхідні для цього ре-
сурси, розподіляють засоби виробництва та людей за сферами діяльності,
110
завойовують нові простори для життєдіяльності людей (адже зростання кіль-
кості населення потребує цього!), захищають завойовані території. Саме ця
господарська функція й зумовлює беззаперечне підпорядкування всіх людей
одному лідерові — східному деспотові, пояснює неподільність влади та
власності.
Східне суспільство мало складну ієрархічну соціальну структуру. Основ-
ним виробником (і найбільшою верствою) були землероби, переважно вільні
землероби-общинники. Щоправда, вільними їх назвати важко, адже вони пе-
ребували у цілковитій залежності від держави, сплачували податки й регу-
лярно залучалися до громадських робіт (будівництво каналів, фортець, до-
ріг, храмів тощо). Над виробниками здіймалася піраміда державної бюрок-
ратії — збирачі податків, наглядачі, писарі, жерці та ін. Завершувала цю пі-
раміду постать царя-деспота. Всі члени суспільства фактично були у повно-
му підпорядкуванні царя, який мобілізував і роздавав споживчі та продукти-
вні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і
верховним жерцем, не лише розподіляв блага, а й відбирав їх, не раз і саме
життя. Можна сказати, що в цьому сенсі східне суспільство було суспільст-
вом суцільного рабства.
Разом із тим, рабство як таке на Сході хоча й існувало, але не відігравало
суттєвої ролі, адже головними виробниками матеріальних благ, насамперед
сільськогосподарської продукції, а також основною робочою силою у будів-
ництві були одержавлені (тобто повністю підпорядковані державі) сусідські
громади (общини).
Політичною й економічною основою східного суспільства було абсолютне
панування апарату державної влади, який складався зазвичай з трьох відомств:
• воєнного, яке постачало рабів-іноземців;
• фінансового, яке вишукувало кошти, необхідні для утримання армії та
управлінського апарату, забезпечення нагальних потреб людей, що були
задіяні у будівництві, тощо;
• громадських робіт, яке займалося будівництвом та утриманням зрошу-
вальних систем, доріг тощо.
Доходи всіх членів суспільства визначалися роздачами деспота на свій
розсуд залежно від заслуг перед державою. Це не означало абсолютної від-
сутності індивідуальної власності, адже за певні заслуги цар міг нагородити
воїна або чиновника, які відзначилися, земельною ділянкою на правах спад-
кової індивідуальної власності, але це було швидше винятком, ніж прави-
лом. Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі
або доходів з неї. Вищим і єдиним власником залишався верховний правитель
(цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і княжій уділ — всі ці зе-
мельні володіння належали окремим особам за таких умов:
• якщо вони були причетні до влади, тобто були членами правлячої еліти;
• отримували землю за особливі заслуги перед владою;
• беззастережно служили владі.
111
Господарська система суспільств Східної цивілізації характеризувалася
певною формою фінансово-економічних взаємин між власником основних
засобів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що
здійснював землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосереджувалися
у царській скарбниці. Тобто доходи давньосхідної скарбниці можна визна-
чити як «ренту-податок», інакше кажучи, одночасно і рента (плата за зем-
лю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які
можуть вилучатись як у грошовій формі, так і у натуральній, а також у ви-
гляді відробітків. Наприклад, в осьовий час у Китаї існували великі рисові
поля, що належали державі й оброблялися вільними общинниками, а вро-
жай повністю надходив у царські засіки. Саме з цього продовольчого фон-
ду і здійснювалися регулярні роздачі чиновникам, а також роздачі насе-
ленню у екстраординарних випадках.
Ще однією важливою рисою господарства суспільств Східної цивіліза-
ції було існування на низовому рівні автономних і переважно самовряд-
них колективів. Такими виступали не лише сільські громади (общини), а
й ремісничі об’єднання, а також секти, варни, касти та інші об’єднання
індивідів зазвичай релігійно-виробничого характеру. Старійшини та керів-
ники цих колективів виступали як сполучна ланка між державним апара-
том та основною масою населення. Саме в межах цих колективів визнача-
лося місце та можливості кожної людини, причому поза ними життя
окремого індивіда було неможливим. Як класичний приклад такої систе-
ми виступає станово-кастова система Індії, яка сформувалася ще до
осьового часу, але залишилася визначальною і в організації суспільства
осьового часу.
Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна узагальнити основні риси
господарства суспільств Східної цивілізації в осьовий час таким чином:
; господарство суспільств Східної цивілізації базувалося на переважанні
державної власності на засоби виробництва;
; індивідуальна власність мала місце, але лише як похідна від власності
державної та в тісному взаємозв’яку із останньою;
; оскільки власником основних засобів виробництва (землі та води) була
держава (або її уособлення — цар-деспот), то всі поземельні відносини
будувалися на основі виплат та зосередження у царській скарбниці ренти-
податку;
; суспільні відносини формувалися на основі станово-кастової системи
та системи «суцільного рабства»;
; власне рабська праця не мала великого виробничого значення, адже
основними безпосередніми виробниками виступали члени сільських громад.
Такими були основні загальні риси господарської системи суспільств
Східної цивілізації. Але опис їх залишиться неповним, якщо не розглянути
їх особливостей у тих країнах, які утворили цю цивілізацію в осьовий час, —
в Індії та Китаї.
112
Історію економіки Індії в осьовий час слід розпо-
чати від встановлення буддизму — першої на землі
монорелігії, яка відіграла у східних суспільствах таку
саму історичну роль, що й християнство у серед-
ньовічній Європі. Однією з найважливіших конце-
пцій буддизму була калачакра — ідея про органічний взаємозв’язок приро-
ди і людини, а тому людині слід пройнятися почуттям відповідальності за
долю природи і не бути стороннім спостерігачем.
Основним моральним обов’язком кожного буддизм вважав щедрість і до-
брочесність, милосердя до всього живого. Він закликав до терпимості та
всепрощення: «Не ненавистю долається ненависть, а подоланням ненависті
перемагається вона». Це була не лише релігія, а й філософія, й ідеологія, і
культурне явище, і, нарешті, спосіб життя.
Буддизм ніколи не проголошувався державною релігією Індії, але в часи
імперії Маур’їв (IV—ІІІ ст. до н. е.) він дістав значну підтримку з боку дер-
жави. Ймовірно, визначальну роль в цьому відіграла його політична концеп-
ція, за якою держава у своєму розвиткові проходить три стадії:
• поява держави у формі взаємних обов’язків між володарем і підлеглими
(володар зобов’язується піклуватися про народний добробут і спокій, а
народ справно платити податки);
• влада узгоджує свої дії з вимогами релігії;
• монарх перетворюється у володаря всесвіту.
Основою суспільного життя давньої Індії була система поділу людей
на варни, які різнилися суспільно-правовим статусом, кодексом моралі і
поведінки, родинними зв’язками, професією. Вершину соціальної пірамі-
ди становили брахмани (майже земні боги). Кшатрії були військовою
елітою, в їх руках зосереджувалися матеріальні ресурси держави та влада.
Вайші займалися торгівлею, землеробством, престижними видами реме-
сел, служили в піхоті, займали дрібні адміністративні посади і становили
основну оподатковану верству суспільства. Найнижчу сходинку займали
шудри, священим обов’язком яких вважалося прислуговування представ-
никам вищих варн. Поза системою варн були ачхуті — «недоторкувані»,
вважалося, що навіть дотик до них оскверняв представників інших соціа-
льних верств. Деякі вчені вважають, що варни були пов’язані з формами
власності на землю: шудрами ставали ті, хто не був землевласником і
працював у чужому господарстві.
Існують й інші думки щодо походження варн, зокрема щодо запрова-
дження варнової системи завойовниками-аріями, які нібито намагалися та-
ким чином відмежуватися від темношкірого місцевого населення, адже один
із перекладів слова «варна» означає «колір». Відомо також, що кожна варна
мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії — червоний, вайші —
жовтий, а шудри — чорний). Але відомо також і те, що кожний колір озна-
чав не колір шкіри, а певні чесноти: білий — моральні чесноти, червоний —
Господарський
розвиток Індії та його
відображення
в економічній думці
113
енергію та рішучість, жовтий — поєднання всіх цих якостей, а чорний —
невігластво та порочність.
Однак у добу імперії Маур’їв відбуваються досить радикальні зміни у си-
стемі варн: дещо зближуються позиції вайшів та шудрів, зростає їх проти-
стояння представникам першим двох варн. Одночасно відбуваються процеси
зубожіння представників брахманів, які не раз змушені були виконувати
працю пастухів, хліборобів, ремісників і навіть ставати слугами у шудрів,
які збагачувалися на торгівлі. В перші сторіччя н. е. всередині варн почали
виникати більш дрібні утворення — джаті, які деякі дослідники вважають
попередниками середньовічних каст, а ніші — вже готовими кастами. Цей
соціальний інститут каст-джаті, кількість та ізольованість яких із часом зро-
стала, остаточно склався вже у середині І тис. н. е.
З погляду історії економіки важливо зауважити, що в джаті об’єдну-
валися зазвичай люди однієї професії, яка ставала спадковою. На відміну від
варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс
(дхарму) та спільні кошти — касу взаємодопомоги, створену з членських
внесків. Також слід звернути увагу, що з появою каст кількість різних обме-
жень та заборон не тільки не зменшилась, а дедалі зростала: каста регламен-
тувала буквально кожний крок людини.
У Давній Індії, як вважають учені, співіснували державна, общинна та ін-
дивідуальна форми власності на землю, й індивідуальна форма поступово на-
бувала все більшого поширення. Основними виробниками тут були вільні се-
ляни та ремісники, які об’єднувались у громади (общини). Але необхідно
зазначити існування тут і різних категорій залежного населення, зокрема й
рабів (джерелами рабства були війни, боргова кабала, спадкове рабство, са-
мопродаж тощо). Раби, як правило, працювали в державному господарстві,
але нерідко їх можна було знайти й в общинному. Цікаво, що за рабами збері-
галися права їхньої варни чи касти: раб, який належав до варни брахманів, ви-
користовувався лише на тих роботах, які не принижували його варни, а в сус-
пільстві до нього ставилися з відповідною повагою.
Провідну роль у формуванні давньоіндійської цивілізації відігравали
сільські громади, побудовані на багатокастовій основі. Селяни-общинники
мали земельну власність і були вільними виробниками, які сплачували пода-
тки, але їх не примушували працювати на громадських роботах. Такі грома-
ди були адміністративно незалежними, адже царські чиновники не втруча-
лись у їхні внутрішні справи і не обмежували прерогатив органів общинного
самоврядування — панчаятів.
Індійські міста в осьовий час були досить великими та багатолюдними.
Серед них особливе місце займала столиця імперії Маур’їв — Паталіпутра,
найбільше місто Північної Індії, де проживало понад 200 тис. мешканців.
Проте за своїм зовнішнім виглядом індійські міста мало відрізнялися від сіл.
Це були по суті великі або дуже великі села. Міські громади також були само-
врядними. Міський магістрат складався з шести колегій, кожна з яких опіку-
114
валася відповідною сферою діяльності міщан: здійснювали нагляд за ремес-
лом, за іноземцями, за народжуваністю та смертністю городян, за торгівлею
тощо.
Основною формою господарської діяльності було іригаційне землеробс-
тво, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. В цей період тут
широкого розповсюдження набули залізні знаряддя праці, які значно полег-
шили не лише землеробство, а й будування іригаційних споруд.
Посилюється спеціалізація ремесла, що своєю чергою підштовхує торгів-
лю. Так, Пенджаб та Кашмір ведуть торгівлю вовною, Гімалаї — золотом,
південні райони — перлами та іншими коштовностями. Надзвичайного роз-
витку досягло бавовняне виробництво, крім бавовняних тканин, виробляли
також вовняні та шовкові. Але все-таки виробництво зберігало натураль-
ний характер, хоча Індія і була залучена в цей час у міжнародні торговельні
зв’язки. Звідси вивозили прянощі, бавовняні та шовкові тканини, коштовні
метали, фарби. Статтею імпорту були коні та деякі інші товари.
Досить ґрунтовні знання щодо економічної реальності в Індії цього пері-
оду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), економічний трактат, який
приписують одному з радників царя Чандрагупти І Каутильї або Віншнагу-
пті. Пам’ятка являє собою звід правил, більшість з яких є зверненням до ца-
ря. Так, у трактаті підіймається питання щодо економічної ролі держави, ак-
тивізації її втручання у господарське життя, зміцнення державного апарату.
Серед функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення
нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодя-
зів та іригаційних споруд, всіляке заохочення землеробства, скотарства та
садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві ра-
дилося надавати землю у користування, якщо землероби зобов’язувалися
сумлінно платити податки (1/6 від доходів).
Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх можна пе-
редавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Низка статей
стосується ремісників, зокрема наголошується на необхідності професіона-
лізму: «обладунок, одяг і мотузки» мають виробляти «спеціалісти». Копаль-
ні, де видобувалася сировина для ремісничих виробів, також пропонувалося
передавати в оренду окремим особам.
Як головна мета економічної політики держави розглядалися джерела
поповнення царської скарбниці через безліч натуральних та грошових пода-
тків і мит (поземельний грошовий податок з урожаю, натуральні побори з
фруктових садів, городів, худоби тощо). Вони розглядались як природна
плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. Важ-
ливим джерелом доходів було господарство царських маєтків, продукція
яких не лише задовольняла потреби царського двору, але й ішла на продаж.
У трактаті також приділено увагу основним напрямам державних видат-
ків. Важливими статтями видатків були громадські роботи, а також витрати
на богослужіння, гареми та царську кухню. Зіставлення доходів і видатків є
115
важливим аспектом трактату, адже він показує намагання з’ясувати важли-
вість позитивного балансу державного бюджету.
Торгівля також була важливою статтею доходів скарбниці, а тому у трак-
таті велику увагу приділено організації нагляду за торгівлею, розвиткові
міжнародної торгівлі, заохоченню купців, що ввозять іноземні товари та ви-
возять царські. Зазначається, що торговельний прибуток не має завдавати
шкоди покупцям, задля чого слід було кожні чотири місяці перевіряти ваги.
Регламентувалася й діяльність лихварів через диференціацію податків від
їхніх операцій.
Розвинуто у трактаті також і вчення про касти, за яким усе населення ді-
лилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайші та шудри. За ними
закріплювалася станова нерівність, визначались обов’язки.
Із розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад
або родин, та чи інша форма господарської діяльності (землеробство, ско-
тарство, різні види ремесла, будівництво, торгівля) закріплюється за роди-
нами, з покоління в покоління передаються секрети майстерності. Виника-
ють групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів тощо, а майнові
та професійні відмінності окремих груп населення закріплювались у закри-
то-станових кастах.
Велику частину трактату присвячено аналізові різних форм рабоволодін-
ня, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайдемо тут і рекоменда-
ції щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до восьми ро-
ків; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство;
визнання вільними дітей, народжених рабинею від господаря, а також її са-
мої і т. д.
Отже, в осьовий час суспільство Індії чітко поділене на касти; тут панує
система «влада-власність»; господарство має в основному натуральний ха-
рактер, хоча вже є певні зародки товарно-грошових відносин, представники
яких перебувають на другорядних ролях.
Осьовий час для Китаю К. Ясперс пов’язує з іме-
нами Конфуція, Лаоцзи, Моцзи та ін., які жили у VI—
IV ст. до н. е. Ці автори вважаються засновниками
трьох основних напрямів філософської та суспіль-
но-економічної думки в Китаї — конфуціанства,
моїзму та даосизму, які з дещо утопічних, але від-
мінних позицій намагалися зобразити «ідеальне суспільство».
Слід зазначити, що в цей період Китай перебував у стані «воюючих
царств», єдиної держави не існувало, а окремі царства були у стані перманент-
ної війни. Щоправда, в основі господарської системи лежали певні принци-
пи, які були спільними для всіх. Так, соціальна структура базувалася на тра-
диційній клановій системі, в основі якої були сімейно-родові колективи зі
спільним предком по батьківській лінії. Кілька великих патріархальних
Господарський
розвиток
та економічна
думка Китаю
в осьовий час
116
сімей, що входили у клан, мали спільне майно — храм, землю, угіддя, гос-
подарські будівлі тощо, які не підлягали розподілу, спільно вели госпо-
дарство.
Соціальна нерівність проявлялась у системі спадкових рангів, які остато-
чно склалися ще у Х—ІХ ст. до н. е. Точна кількість таких рангів є невідо-
мою, але зазвичай історики називають п’ять:
• ван — найпрестижніший ранг, який надавався лише цареві;
• чжухоу — знать, наділена князівськими титулами; їх володіння були
напівнезалежними, вони присягали на вірність ванові і виконували його
розпорядження;
• дафу — середній прошарок китайської знаті, керівники кланів, які не
мали родових маєтків і годувалися з військової служби (давньокитайські
лицарі, як їх іноді називають);
• ші — дрібна китайська знать, голови патрірхальних родин, з яких
складалися клани;
• шужень — основна маса населення, рядові члени патріархальних
родин. Саме вони були основними виробниками, залежними від
представників вищих рангів.
Представники кожного з рангів перебували у васальній залежності за
ієрархією (від найвищого — до найнижчого рангу), що підкреслювалось іс-
тотними відмінностями в матеріальному забезпеченні, озброєнні, навіть в
умовах поховання. Наприклад, якщо вану дозволялось їсти будь-яке м’ясо,
то чжухоу — лише яловичину, дафу — свинину, ші — рибу, а шуженю —
ніякого.
Основу такої системи становив ієрархічний характер користування зем-
лею. Верховним власником землі виступав ван, який надавав маєтки чжухоу,
а вони — дафу, ті — ші, а останні вже надавали землю безпосереднім виро-
бникам — шуженям, тобто фактично користування землею ґрунтувалося на
умовному землеволодінні.
Суспільний розподіл в Китаї також спирався на рангову систему: ші, як
найстарший у родині, частину продукту, виробленого родиною, передавав
дафу (у вигляді підношень або подарунків), той — ділився доходами з чжу-
хоу, а вони — з ваном. Найбідніші ж (шужень) час від часу отримували дрі-
бні подачки від ші.
Ці ранги істотно відрізнялися від індійських варн або каст, які, як відомо,
були замкненими групами. Ранги ж успадковувалися лише старшим сином, а
решта дітей опускалися рангом нижче, що зрештою приводило нащадків
вищих рангів через декілька поколінь у найнижчий ранг шуженів.
Рабство також мало місце, але раби перебували поза межами рангової
системи. Рабами ставали військовополонені, а також злочинці, при цьому на
рабів обертали не лише самого правопорушника, а й членів його родини. Їх
праця використовувалась у маєтках вельмож, разом із працею інших залеж-
них людей. При цьому до примусової праці залучали не окремих осіб, а цілі
117
клани, від кількох десятків до кількох тисяч родин одночасно, застосовуючи
їх у землеробстві, ремеслі, будівництві тощо.
У середині І тис. до н. е. в господарській системі Китаю відбуваються значні
зміни, пов’язані з широким застосуванням залізних знарядь праці. Завдяки їм
було залучено до обробітку значні земельні масиви, проведено осушувальні ро-
боти в долині ріки Хуанхе, розпочато значні іригаційні роботи (деякі іригаційні
споруди того часу служать досі). Істотно зростають обсяги виробництва сіль-
ськогосподарської продукції, росте кількість населення.
Відбуваються зміни й в умовах землекористування. У деяких царствах
припиняються традиційні перерозподіли общинної землі, яка ставала спад-
ковою умовною власністю. Починаючи з VI ст. до н. е. запроваджується по-
земельний податок, який іноді досягав 2/3 врожаю. Все це зумовлювало по-
глиблення соціального розшарування, зубожіння частини селян, а також
відтік частини населення в інші сфери, насамперед у торгівлю. Але община
як суспільний інститут встояла і змогла захистити свої автономні права, зок-
рема самоврядування. Общинні органи самоврядування могли чинити суд,
вести міжнародні переговори, втручатись у боротьбу за царський трон.
Але постійні війни, що точилися між окремими регіонами, про що вже
йшлося, нескінченна боротьба за владу супроводжувалися гострою полемі-
кою щодо шляхів розвитку суспільства і держави, на тлі якої сформувалося
кілька філософських напрямів, в Китаї настала доба Ста філософських шкіл.
Китайські мудреці ставили на передній план моральні принципи розвитку
суспільства і держави, які істотно позначилися на формуванні менталітету
китайського народу та напрямах розвитку політичної та суспільно-еконо-
мічної системи країни.
Ця теза знаходить підтвердження у працях Конфуція (551—479 рр. до н. е.),
зокрема у збірнику «Шицзин». Будучи засновником вчення про етику, Конфу-
цій висунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до вдоскона-
лення суспільства, що своєю чергою веде до вдосконалення держави. Виходячи
з морально-етичних критеріїв, він поділив людство на три категорії — благоро-
дних, звичайних і нікчем. Основною відмінністю між крайніми групами було
те, що благородний живе для інших, його покликанням є оберігання норм мо-
ралі, а нікчема — собі на втіху, їх завдання полягає у створенні матеріальних
благ, годуванні та одяганні себе та інших. Вдосконалення ж суспільства і дер-
жави досягається через дотримання етичних та ритуальних церемоніальних
норм і визнання мудрості попередніх поколінь.
Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Кон-
фуцій закликав скоротити розміри податків, налагодити облік та контроль
землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх
обов’язків. Він вважав, що освічений правитель, будучи «батьком народу», є
здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства;
що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим, а праця
стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти» (селянської грома-
118
ди), так й індивідуального володіння спадкової аристократії та не спадкових
рабовласників.
Певні зрушення в економічному житті Китаю спостерігаються у V—
ІІІ ст. до н. е. В цей період зростає роль міст, соціальна диференціація
населення, посилюється роль торговельно-ремісничих верств, з’являються
гроші. Застосування металевих, особливо залізних, знарядь праці істотно
підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до інди-
відуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіона-
лізм ремісників. Як правило, вони вже відмовляються від реалізації власної
продукції, а передають її професіоналам-торговцям.
У ІІІ ст. до н. е. відбувається об’єднання семи царств у єдину імперію, що
означало не лише політичне об’єднання. Перший імператор Цинь Шихуанді,
або Цинь Шихуан (246—210 рр. до н. е.), провів низку реформ, зокрема відмови-
вся від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував приві-
леї аристократії. За наказом імператора 120 тис. аристократичних родин було
переселено у столицю і відірвано від їх земельних володінь, а система спадко-
вих володінь була замінена на систему намісництв, інакше кажучи, земля пере-
ходила у розпорядження спеціальних чиновників — намісників. Такі дії забез-
печили досягнення торжества в Китаї державної форми власності на землю.
Адміністративна реформа дала імператору можливість стати повновлад-
ним володарем країни. Відповідно до неї всю імперію було поділено на 36
округів на чолі з губернаторами, які своєю чергою поділялися на повіти з пові-
товим начальством, а вони — на волості, кожна з яких складалася з десятків
сільських громад. Усіма цими адміністративно-територіальними одиницями
керували спеціальні чиновники, яким надавались адміністративні, фіскальні,
судові та поліцейські повноваження. Чиновники контролювали один одного,
забезпечуючи вертикальне підпорядкування керівників адміністративних оди-
ниць, а тим самим і повновладдя імператора.
Соціальною реформою стало запровадження «Табеля про ранги», за яким
перші сім рангів могли мати простолюдини, а з восьмого рангу їх надавали
чиновникам за службу. Найвищими були 19—20 ранги, їх представникам
надавалося право на «кормління» (забезпечення власних потреб) за рахунок
відповідних територій та їх населення. Спадкові ранги, що існували до цього
часу, були ліквідовані (імператор не зробив винятку навіть для власних си-
нів і братів), їх заступили титули знатності, які імператор надавав за за-
слуги перед державою.
Законодавча реформа впровадила єдине досить жорстке законодавство,
особливо кримінальне. Прості люди мали виступати заручниками, й у випа-
дку злочину крім злочинця каралася вся його родина. Особливо жорстоко
карали тих, хто висловлював невдоволення політикою Цинь Шихуана: зни-
щували не лише зухвальця, а й населення цілої округи, до якої той належав.
В імперії було запроваджено кругову поруку, тотальне стеження, заохочува-
лися доноси.
119
Імператор провів уніфікацію мір і ваги, запровадив єдину монетну систе-
му, що суттєво зміцнило економічні зв’язки всередині країни.
За земельною реформою селяни отримали від держави у користування
земельні наділи, за що мали платити податки. При цьому існуюча доти фор-
ма оподаткування «з урожаю» була замінена на поземельну. Цинь Шихуан
звелів скласти земельний кадастр, для чого зобов’язав підданих повідомити,
скільки в кого є орної землі.
Реформатор не заборонив особисту власність, але їй відводилась умовна роль.
Він проголосив себе верховним власником і розподілювачем води для зрошу-
вання, зосередив у своїх руках виробництво та збут солі, ціни на такий важливий
товар, як зерно також контролювалися державою. Це дало змогу імператорові
зосередити у своїх руках величезну владу. Почали створюватися державні реміс-
ничі майстерні, зводитися Велика Китайська стіна (для захисту від кочівників),
закладалися шляхи, що з’єднували провінції імперії з центром. Щоправда, зов-
нішньоекономічні зв’язки були практично відсутніми.
Напевно, можна вважати, що ідеї реформ Цинь Шихуана в основі мали по-
гляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—III ст. до н. е.), які як
головне завдання, подібно до Конфуція, висували проблему, «як зробити дер-
жаву багатою, а народ задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не
допускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також виступали за непо-
рушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних
«шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не
може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати.
Вважаючи натурально-господарські відносини найбільш придатними для
забезпечення зазначених завдань, вони визначали цілу низку заходів. Серед них
найбільш важливі були спрямовані на стабілізацію натурально-господарських
відносин, зокрема регулювання державою цін на хліб, а також створення дер-
жавних запасів хліба, реформування податкової системи (заміну прямих подат-
ків на залізо та сіль непрямими, тобто перекладення оподаткування, які вироб-
лялися за їх допомогою) та ін. Цікаво, що у трактаті поряд із золотом та
перлами багатством автори вважають й інші матеріальні цінності.
Реформи Цинь Шихуана запроваджувались у життя надзвичайно жорсткими
методами, що викликало невдоволення населення і призвело до зміни династії
(при спадкоємцях першого імператора династію Цинь замінила династія Хань).
На межі І тис. до н. е. та І тис. н. е. у Китаї склався менталітет самодостат-
ності у розвитку, самобутності та опори на власні сили, що аж ніяк не сприяло
розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків. Разом із тим, завдяки проведенню
достатньо ефективних економічних реформ до кінця тисячоліття був нагромад-
жений досить вагомий потенціал економічного розвитку. Це стосується перед-
усім реформ імператора У Ді (140—87 рр. до н. е.), який в китайській історіо-
графії вважається одним із творців могутньої Китайської держави.
Господарська система, що базувалася на умовній земельній власності
верхівки-ванів, у результаті цих реформ дещо трансформується в бік поси-
120
лення ролі імператора. Задля забезпечення єдності держави він зобов’язав
ванів поділити родові маєтності між дітьми, чим послабив їх економічно.
Забезпечуючи економічну владу імператора, він відновив монополію держа-
ви на виробництво і збут солі, заліза, вина, на карбування монети.
Важливою з погляду становлення господарської системи була також ре-
форма У Ді щодо запровадження особливої системи добору чиновницьких
кадрів, яка полягала у тому, що претендент на чиновницьку посаду мав за-
ручитися рекомендаціями місцевого начальства і скласти конкурсний іспит,
причому він наказав карати тих чиновників, чиї підопічні не складуть цього
іспиту. Це певною мірою відкривало шлях до чиновницьких посад для здіб-
них виходців з низів, але не закрило шлях для створення чиновницьких кла-
нів, які почали формуватися саме в цей період і відіграли важливу роль у го-
сподарській системі Китаю, адже ті китайці, кому пощастило стати чинов-
никами, влаштовували в адміністративний апарат і своїх дітей. Такі клани
проіснували понад тисячоліття, ніколи не забуваючи, що службове стано-
вище для того і винайдено, щоб ним користуватися.
Надзвичайно важливим діянням У Ді було прокладання шляху, який
зв’язав Китай з Середньою, а також Передньою Азією, аж до східних прові-
нцій Римської імперії. Згодом він дістав назву Великого Шовкового шляху,
яким китайці постачали на Захід шовк, залізо, нікель, дорогоцінні метали,
ремісничі вироби і ввозили до себе коней, вовняні вироби, скло, істотно
розширивши економічні зв’язки зі світом.
Важливим виявився вплив реформ У Ді на культурно-релігійну сферу сус-
пільного життя. Ним запроваджено державну релігію — неоконфуціанство,
основою якого стали морально-етичні принципи, насамперед шанобливе став-
лення до батьків та старших. Ці принципи як основа релігійного і культурного
життя позначилися на морально-етичних нормах китайського суспільства.
На початку першого тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і
політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але
була збережена життєвість китайської цивілізації та її державність, продов-
жувала свій розвиток економіка. Регулярно рухалися каравани по Великому
Шовковому шляху. Були досягнуті певні успіхи у математиці, винайдено
папір. Однак війни та внутрішній безлад, що мали місце у ІІІ—IV ст., піді-
рвали господарство, різко скоротилася чисельність населення. Негативні те-
нденції було подолано лише у VI ст.
4.3. ЗАХІДНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК АНТИЧНИХ ДЕРЖАВ
Західна, або Європейська, цивілізація традиційно пов’язується зі станов-
ленням та розвитком античних держав — Давньої Греції та Риму.
121
Як відомо, історія Давньої Греції налічує дві тисячі
років і включає, власне, дві цивілізації: перша —
Крито-Мікенська (кінець ІІІ — перша половина
ІІ тис. до н. е.), що швидше нагадувала Східну ци-
вілізацію, та власне Грецька, розквіт якої припадає
на вже згадуваний осьовий час. З господарського погляду в історії Давньої
Греції можна виділити два етапи — патріархальний, що характеризувався
пануванням натурального господарства, та торгівельно-ремісничий.
Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах — містах-
державах, розташованих по берегах та островах Егейського та Іонічного мо-
рів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило влас-
ним життям, мало свою історію і було незалежною та самостійною політич-
ною одиницею. Проте поєднувала їх спільність релігійних вірувань, тяжіння
до певних релігійних центрів, насамперед святилищ Олімпу та острова Де-
лос. Разом із тим, економічні зв’язки за умов панування натурального гос-
подарства були досить вузькими, господарське життя в основному зосеред-
жувалося в окремих родинах, в їх домашньому («ойкісному» — від давньогр.
«ойкос» — дім) господарстві.
Така родина складалася не лише з осіб, поєднаних кровними зв’язками,
до неї входили іноді цілі родини або окремі особи (так звані «клієнти»), а
також раби. На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник, або
домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та
власник—користувач земельного наділу. Саме право на землеволодіння ви-
значало участь у державному управлінні поліса, а клієнти, які перебували
під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. В
містах-полісах, крім повноправних громадян, існували й інші категорії насе-
лення, зокрема метеки (іноземці), що прав на землю не мали і вимушені бу-
ли займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали недо-
стойними громадянина, а також раби.
Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала гос-
подарських зв’язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні
потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім
предмети розкоші, здобувались шляхом обміну на власну продукцію. Та ви-
робництво на обмін в такій родині було не правилом, а швидше винятком.
Саме таке господарство і називали ойкісним. Господарська діяльність їх зо-
середжувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним
джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також
виключно для забезпечення власних родинних потреб.
Господарською діяльністю, безпосереднім виробництвом займалися всі
члени патріархальної родини. Раби в ній виступали швидше як молодші її
члени, ніж основні виробники. За вірну службу домовласник не раз наділяв
рабів та їх родини ділянкою землі та дозволяв вести власне господарство,
а заможні раби могли самі мати власних рабів.
Господарський
розвиток та
економічна думка
Давньої Греції
122
Найбільшу стійкість таке господарство дістало у Спарті, його існування
підкріплювалося тут законодавчими актами. За так званими законами Лікур-
га встановлювався принцип рівного розподілу землі для спартіатів, прикріп-
лення до землі ілотів (залежне населення). Ілоти, як і земля, були власністю
держави, отримані спартіатами ділянки землі (клери) не можна було ані
продати, ані передати у спадок. Самі спартіати землю не обробляли, цим за-
ймалися ілоти, віддаючи своєму господарю частину виробленого ними про-
дукту. Як розміри клерів, так і кількість ілотів, прикріплених до них, були
однаковими, що забезпечувало й приблизну однаковість доходів спартіатів.
Забороняли закони Лікурга й торгівельно-ремісничі заняття для громадян
Спарти. Вони також регламентували все життя спартіатів, які мали носити
однаковий одяг без жодних прикрас, їсти однакову їжу, визначали навіть
форму бороди та вусів. Ці закони закріплювали натуральний тип господар-
ства та тоталітарний тип держави. Адже навіть гроші у Спарті виготов-
лялись із заліза і не були в обігу поза її межами. На думку законодавця це
мало не допустити нерівності та заздрощів між спартіатів. Практично у Спа-
рті заборонялася торгівля, а ремесло було слаборозвиненим.
Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лі-
курга був Ксенофонт (444—354 рр. до н. е.) — афінський аристократ, філо-
соф, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в
яких він виступав як ревний прихильник і захисник натурального господар-
ства. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати
у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме
воно виступає у нього як головна сфера господарської системи: «Землероб-
ство надає приємність душі, примножує дім та тренує тіло так, що воно ро-
биться здатним до всього, що вимагається від вільної людини... Добре сказав
той, хто землеробство назвав матір’ю і годувальницею всіх мистецтв. Спра-
вді, — каже він, — коли добре йде землеробство, тоді й решта занять про-
цвітають; де ж земля змушена залишатися необробленою, там, можна сказа-
ти, всі заняття занепадають — і на морі, і на суходолі...» [13, с. 47].
Економічні праці Ксенофонта свідчать про значні досягнення у землеробстві
Давньої Греції, адже в них ідеться про використання органічних добрив,
розкривається значення якісної оранки та інші досягнення й вдосконалення
процесу землеробства.
Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх: «Заняття відо-
мими ремеслами є низьким, й вони... не користуються повагою в містах,
адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнат-
ним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню; а якщо завдається
шкода тілу, то й душа робиться хворою. Крім того... ремісники вважаються
поганими людьми і для дружнього спілкування, і для допомоги місту проти
ворогів. Тому у деяких містах... жоден громадянин не має права займатися
ремеслом» [13, с. 48]. У той же час Ксенофонт досить високо ставить занят-
тя ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб,
123
коли воно поєднується із землеробством. Визнавав він і важливість та кори-
сність для держави праці ремісників, правда, за умови, що ремеслом займа-
ються раби та метеки.
Але в інших містах-полісах вже з VII ст. до н. е. починає поглиблюватися
розвиток ремесла та торгівлі. Найбільшим їх центром стають Афіни. В Афі-
нах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма
правління, а влада вже з VIII ст. до н. е. належала аристократії. Власне, соці-
альна структура Афін складалася з трьох основних верств:
• евпатріди, або родова верхівка, аристократи;
• геомори, або землевласники;
• деміурги, або ремісники.
Основа цієї влади визначалася рядом факторів, серед яких найважливіше
місце посідало землеволодіння. Як відомо, мешканець полісу вважався пов-
ноправним громадянином, якщо володів землею і займався сільським госпо-
дарством, адже поліси і виникали спочатку як об’єднання сільських мешка-
нців, адміністративні та військові центри. Кожний повноправний член
міської громади володів ділянкою землі — клером, яка відповідала потребам
натурального селянського господарства. Здавалося б, що така система не до-
зволяла зосередити в руках верхівки великі земельні маєтності, але, за сло-
вами Аристотеля, вже у VII ст. «вся ж взагалі земля була в руках небагатьох.
При цьому, якщо ці бідняки не віддавали орендної платні, то можна було
увести у кабалу і їх самих, і їхніх дітей» [8, с. 243].
Концентрація землі в руках у верхівки розпочалася ще у гомерівський
період, тобто у доосьовий час, а з появою грошей виникли оренда землі та
боргове рабство. Спочатку селянин не міг повернути позичку, яку брав у ев-
патріда під заставу землі, і остання ставала власністю кредитора. Селянин
перетворювався на орендаря землі, на якій вів своє господарство. А якщо він
і надалі не міг сплатити боргу або орендної платні, то евпатрід міг продати
його у рабство, навіть з його родиною. Це все давало змогу господарям під-
коряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян,
більшість з яких були боржниками великих власників. На ділянках боржни-
ків встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записува-
лися ім’я боржника, кількість боргу та термін виплати. Проценти були дуже
високими (від 30 до 100 %), борги росли швидко, і вже наприкінці VII ст. до
н. е. поля Аттики (територія, що охоплювала землі Афін) були вкриті борго-
вими (іпотечними) стовпами.
Право власності охоронялося законодавчо. Так, у 621 р. до н. е. архонт
(вища посадова особа в Афінах) Драконт склав звід законів, що охороняли
індивідуальну власність, а будь-які посягання на неї каралися надзвичайно
жорстоко, навіть смертною карою. Щоправда, закони ці не раз порушува-
лись, як про це йдеться вище.
Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства, пев-
ної втрати тих принципів соціальної структури, що склалися ще у патріар-
124
хальний період. Адже, як правило, позички надавали саме представники то-
ргово-ремісничої верстви, які діставали можливість заволодіти землею бор-
жника. Спроба уповільнити ці процеси і в той же час підтримати торгівлю та
ремісництво була зроблена у 594 р. архонтом Солоном, який провів низку
реформ.
Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану земле-
власників, закріпивши за ними права повного громадянства. Всі вони були
поділені на чотири класи відповідно до доходу, який давала земля, що обчи-
слювався не у грошовому виразі, а у натуральних продуктах (певній кілько-
сті хліба, олії, вина). До останнього, четвертого класу фетів відносилися всі
ті, хто землі не мав, а отже, не мав і прав громадянства, гроші ж, якими б не
були великими, значення не мали. З першого класу обирали архонтів, перші
три класи надавали державі воїнів, доходами з їх землі покривалися держа-
вні видатки на ведення війни. До перших класів належали всі землевласни-
ки, незалежно від розмірів їх володінь.
Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було
скасоване, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників бу-
ло заборонене: «Одних повернув з чужини, — писав сам Солон у своїх по-
етичних творах, — а іншим, що в рабстві на місці були, дав свободу...» Були
також анульовані всі борги під заставу земель. Знищувалися боргові зо-
бов’язання не лише щодо приватних осіб, а й стосовно держави (сейсахрія,
тобто полегшення). Відносно цього він писав: «З землі повсюди зняв поста-
влені границі, і вільна стала та земля, що в рабстві скніла»[18, с. 77]. Таким
чином, реформи захистили інтереси землевласників і, певною мірою, старо-
го ойкісного господарства.
Разом із тим, Солон бачив необхідність у зростанні ремесел та торгівлі в
Афінах, і всупереч поширеному серед громадян Афін презирливому став-
ленню до ремісничої праці, Солон видає закон, за яким афінський громадя-
нин може відмовити в утриманні своєму перестарілому батькові, якщо той
не подбав про навчання свого сина будь-якому ремеслу. В тому ж напрямі
діяло розпорядження законодавця щодо надання прав громадян тим реміс-
никам, які переселялися до Афін з інших міст. Отже статус ремісників істот-
но підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом
не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. При цьому і ремісники діста-
вали можливість стати користувачами — власниками землі, адже їм за-
безпечувалося право на громадянство.
Для підняття рівня забезпеченості Аттики продовольством Солон заборо-
нив експорт усіх сільськогосподарських продуктів, окрім олії, якої виробля-
ли значно більше за потреби суспільства. Цей захід стимулював керамічне
виробництво, адже олію експортували у глиняних амфорах.
Важливу роль відіграла також монетна реформа, за якою в Афінах від-
мовилися від панівної досі егінської монети на користь евбейської, що була
поширена в більшості полісів не лише узбережжя Егейського моря, а й у ко-
125
лоніях і багатьох регіонах Середземномор’я. Срібна монета Егіни була важ-
чою за евбейську (егінський талант важив 37 кг срібла, а евбейський — 29 кг,
а 73 егінські драхми = 100 евбейським), тому перехід до цієї монетної сис-
теми зрівняв ціни на афінському ринку із загальногрецькими та полегшив
товарообіг Афін з іншими грецькими полісами.
У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність
громадян, закони, рівні для всіх громадян, незалежно від їх маєткового ста-
ну. Реформував він і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав
дітей, передавати своє майно у спадок на свій розсуд, тоді як раніше таке
майно мало переходити громаді. Тим самим він завдав досить вагомого
удару по родовому праву та родовій аристократії, вніс істотні зміни в іс-
нуючу політичну, господарську систему та соціальний устрій афінського су-
спільства.
Отже, реформи Солона, хоч і були в деякому аспекті дещо консервативни-
ми, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в
Афінах, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.
Як наслідок, зростає роль ремісничого виробництва, торгівлі, яка поширюєть-
ся від Кавказу до Гібралтару. Розквіт ремісництва у V ст. до н. е. пов’язують
зі зростанням використання рабської праці, зі створенням великих ремісничих
майстерень (ергастерій), що виробляли продукцію масового споживання, в
яких працювали іноді до 100 робітників-рабів. У таких майстернях вже мав
місце поопераційний поділ праці, деякі історики навіть називали їх мануфак-
турами. Рабів завозили сюди з країн Сходу та Скіфії. Але у сільському госпо-
дарстві рабська праця використовувалася надзвичайно рідко.
Економічний розквіт Афін припадає на першу половину V ст. до н. е. і ба-
зується не на землеробстві, а на ремісничому виробництві та морській тор-
гівлі, визначна роль якої підкреслюється діями афінських правителів, спря-
мованими на вдосконалення афінських портів. Пірей, головні морські ворота
Афін, мав 372 доки, гавань, поєднану безпосередньо з містом двома рядами
паралельних стін. Торгівельна гавань відокремлювалася від військової, адже
військові кораблі мали не заважати купецьким; на її узбережжі були розта-
шовані складські приміщення, а також дейгма — свого роду біржа, де виста-
влялися зразки товарів.
Щодо розвитку ремесла, то його високий рівень також підтверджується
розвитком торгівлі. Поділ праці, що активно зростає в цей період, дає спеці-
алізацію ремісничого виробництва, цілі квартали міста населялися ремісни-
ками відповідних спеціальностей. Щоправда, широке застосування рабської
праці ставило у скрутне становище вільних громадян, які заробляли собі на
життя власною працею, адже праця рабів була набагато дешевшою за їхню.
Рабів можна було побачити усюди: у домі, у лавці, в ергастеріях, на торгівель-
них суднах як гребців, а особливо у копальнях. Вони були й чорноробами, й
домашніми слугами, й майстрами, й наглядачами, й управителями, й дріб-
ними службовцями, й, нарешті, вихователями. Кількість їх істотно збільшу-
126
ється в період між V і IV ст. до н. е. (з 25—35 % до 40—50 %). Рабська праця
була поширена усюди, але не зникала й праця вільних громадян. Грецький
поліс залишався колективом рівноправних громадян, майно та достоїнство
яких оберігала держава.
Зростання товарного виробництва та розвиток торгівлі зумовили появу
у Греції різних видів кредиту. Першими прообразами банків стали святи-
лища та храми, де зосереджувалися значні кошти — пожертви та маєтності,
що віддавалися на збереження населенням, які і надавалися храмами у пози-
чку. Потім цим стали займатися й окремі особи, насамперед міняйли, так
звані трапезити. Вони приймали гроші від своїх клієнтів (окремих торговців
або ремісників), щоб потім платити за товари, які купували останні, а також
обмінювали гроші. В їх руках іноді зосереджувалися значні грошові суми,
які вони пускали в оборот, зазвичай позичали їх під високі відсотки (від
10—12 до 30 %). Найбільш поширеними були позички, що надавалися куп-
цям-мореплавцям під найвищий відсоток. Збереглись імена двох визначних
трапезитів — Пассіон та Форміон, в минулому рабів та вільновідпущеників,
які досягли високого становища.
Заслуговує на увагу й державне господарство полісів. Так, в Афінах у
патріархальний період воно було дуже простим, держава мала видатки лише
на утримання царя та пожертви богам. Але з появою грошей та зародка то-
варно-грошових відносин видатки держави різко збільшилися. Вона мала
утримувати незабезпечені верстви населення, влаштовувати свята, утриму-
вати військо та флот, цілий ряд інших верств населення, зокрема членів на-
родних зборів та судів. Величезними були видатки на будівництво громад-
ських споруд, на влаштування храмових святкувань та ігор. Джерелом
доходів держави були мита на товари, що ввозилися (1—2 % їх вартості),
податки від нерухомості (від 2 до 10 %), різного роду конфіскації, але кош-
тів, як правило, не вистачало.
На цьому тлі поглиблюється соціальне розшарування, держава, за слова-
ми Платона (427—347 рр. до н. е.), розпалася на дві половини — багатих та
бідних, які жили разом, але були ворожими один до одного. Власне, такий
стан речей, мабуть, і надихнув його, одного з найвидатніших мислителів
Давньої Греції, до написання своїх відомих праць — «Держава» та «Закони»,
в яких він не лише намагається пояснити явища політичного та економічного
життя, а й пропонує програму соціальної реформи, особливо у «Державі», —
докорінне реформування родини, держави та економічного ладу. Малюючи
ідеальну державу, Платон ділить її населення на три класи, перші два з яких
(філософи та воїни) мають забезпечувати суспільні інтереси і не повинні ма-
ти власності та займатися господарською діяльністю; матеріально їх має за-
безпечувати суспільство. Третій клас (простолюд) має забезпечувати потре-
би перших двох та власні; до них, за Платоном, належать землероби,
ремісники та купці, що єдині мають власність. Господарська діяльність їх
організована за принципами, що нагадують середньовічні цехи та гільдії з їх
127
численними обмеженнями та регламентаціями. Раби ж у нього не є громадя-
нами, а лише «знаряддями праці, що розмовляють».
У «Законах» Платон пропонує оновлену модель ідеальної держави, роз-
виваючи та конкретизуючи свої аргументи щодо засудження лихварства, об-
ґрунтування провідної ролі землеробства порівняно з ремеслом і торгівлею.
Стосовно ж прав власності на землю, то в цьому проекті Платон передбачав,
що земля належить державі і передається у спадкове користування філосо-
фам та воїнам за зрівняльним принципом.
Таким чином ми можемо бачити, що в Давній Греції вже у IV ст. до н. е.
поділ праці ліг в основу господарства країни, що привело до формування
різних форм господарської діяльності в різних галузях господарства. Від-
повідно до цього виникають певні господарські групи торговців, ремісни-
ків різних спеціальностей, банкірів та землевласників. Господарське життя
цього періоду має вже достатньо різнорідний ґрунт для економічних спо-
стережень та його наукового пояснення. Спроби дати характеристику гос-
подарського життя, аналізу певних економічних процесів ми знаходимо у
працях найвидатнішого мислителя Давньої Греції Аристотеля (384—
322 рр. до н. е.), в основному у працях «Нікомахова етика» (або просто
«Етика») та «Політика».
Вчення про господарські відносини між людьми в Аристотеля поєдну-
ється із вченням про суспільство. Метою поєднання людей у суспільство він
вважає досягнення якомога більшого людського щастя, а для здійснення цієї
мети існують такі суспільні групи, як громада та держава. Родина — це пер-
ша найнижча форма господарської асоціації, а її вищою формою є суспільс-
тво. Людина може існувати без родини, але не може поза суспільством, ор-
ганізованим у різні способи.
Аристотель вбачає центр господарського життя у домашньому (родинно-
му) господарстві, яке має забезпечувати себе майже всім необхідним, а те,
що не вистачило, можна отримати через «справедливий обмін» з сусідами.
Свою науку про господарство він ділить на дві частини — власне економі-
ку та хрематистику. Економіка — це природна господарська діяльність,
спрямована на отримання необхідних для життя продуктів, споживчих цін-
ностей. Вона включає обмін, але лише для задоволення особистих, власних
потреб. Межі такої діяльності також є природними: розумне особисте спо-
живання людини. Хрематистика ж — це мистецтво наживати багатство.
Кажучи про економіку, Аристотель підкреслює, що діяльність, спрямо-
вана на надбання господарських благ, є частиною домашнього господарст-
ва, для якого необхідними є предмети, зручні для зберігання, потрібні у
побуті як суспільному, так і сімейному. Ці предмети, мабуть, і складають
дійсне багатство. Тут же Аристотель визначає своє ставлення до рабів. Він
виправдовує існування рабства, стверджуючи, що його природа лежить в
обмеженості можливостей людей. Мислитель вважає, що оскільки у домаш-
ньому господарстві існує багато занять, які вимагають простої механічної
128
праці, то природа мудро вчинила, створивши рабів. Самою природою одні
люди призначені для того, щоб керувати, а інші — щоб бути підпорядко-
ваними. Він бачить психологічну основу рабства у тому, що є люди, яким
вигідно бути рабами, вигідно, щоб ними керували, як і такі люди, яким ви-
гідно керувати рабами. Аристотель відносить до рабів усіх не-греків (вар-
варів), виходячи з того, що останні перебувають на значно нижчому рівні
культурного розвитку. Власне, таке твердження означало включення Арис-
тотелем в аналіз суспільного розвитку духовно-культурного фактору як
його важливої складової.
Хрематистика за Аристотелем — це наука про збагачення, під яким він
розуміє діяльність, спрямовану на отримання доходу, особливо у вигляді
грошей. У сучасному йому світі вже досить важливу роль відігравали торгі-
вля та лихварство, які давали змогу нагромадити значні грошові кошти. Са-
ме в цьому і вбачав Аристотель «...мистецтво наживати багатство... Всі, хто
займається грошовими оборотами, намагаються збільшити кількість грошей
до безмежності», — стверджував він і вважав таке становище протиприрод-
ним [1, с. 25]. Він не знаходив виправдання для отримання багатства через
торгівлю та лихварство і засуджував їх, але розумів, що «чистої» економіки
бути не може: там, де товари виробляються для обміну, з економіки безпе-
рервно народжується хрематистика. Засуджуючи лихварство, він підкреслю-
вав, що гроші в цьому процесі використовуються не за призначенням. Гроші
призначені для зручності обміну, а лихварський прибуток отримується від
самих грошей, проте «гроші не можуть приносити гроші».
Величезною заслугою Аристотеля було те, що він першим виявив деякі
категорії економічної науки про багатство, про виробництво, про гроші та
обмін. Так, багатством він вважав певну кількість продуктів, необхідних для
споживання родини та держави. Таке багатство має свої межі, адже ніякі за-
соби задоволення потреб не можуть бути безмежними. Гроші забезпечують
обмін, оскільки дають змогу порівняти товари. «...Необхідно, щоб все вимі-
рювалося чимось одним... Цим одним насправді є потреба, яка для всього є
зв’язуючою основою... Як замінник потреби, за угодою [між людьми], вини-
кла монета» [1, с. 24].
Аристотель сформулював поняття «справедливої ціни», стверджуючи,
що справедливою є та ціна, яка встановлюється за обопільною добровільною
угодою учасників обміну, які не є монополістами. А в основі ціни лежить
потреба у тому, чого немає у кожного з учасників обміну.
Важливе місце у Аристотеля займає вчення про власність. Він вважає ін-
дивідуальну власність цілком такою, що відповідає людській натурі. Кожній
людині необхідний певний простір, сфера для індивідуального життя, що
була б істотно обмеженою за відсутності індивідуальної власності. Висту-
паючи проти суспільної власності Платона, він підкреслює, що законодавча
політика держави має бути спрямована в бік кращого, більш рівномірного
розподілу індивідуальної власності.
129
Услід за Платоном він намагається намалювати «ідеальну державу», таку,
яка б примирила суперечності між класами. Населення цієї держави мало ді-
литися на п’ять класів:
• землеробів (найбільш шановане заняття);
• скотарів та
• ремісників (менш шановані заняття);
• торговців (презирливе заняття і стан, близький до рабів);
• найманих робітників та рабів (сюди входили тільки не-греки, рабство
для яких є природним станом, адже «такими їх створили боги»).
Господарський розвиток та економічна думка Давньої
Греції підготували певний тип господарського життя
та економічної думки й Давнього Риму, який увібрав у
себе елліністичну культуру, а разом із нею — еконо-
мічні досягнення та інститути еллінізму.
Всю історію Давнього Риму прийнято ділити на
три періоди:
• «царський період» (VIII—VI ст. до н. е.);
• республіканський період (V—ІІ ст. до н. е.);
• імператорський період (І ст. до н. е. — V ст. н. е.).
Держава тут виникає ще у так званий царський період, коли завдяки рефо-
рмам Сервія Туллія було зафіксовано істотні зрушення у соціально-еко-
номічному та політичному житті римської громади. Існуюча в той час міська
землеробська громада за соціальним станом була поділена на дві верстви:
; патриціїв — нащадків тих родів, що заснували Рим, які вважалися
членами «римського народу» (популюс романус) і мали спільні земельні
володіння (агер публікус);
; плебеїв — іноземців за походженням, які до складу «римського наро-
ду» не входили і прав на земельну власність не мали, як і прав політичних.
Саме боротьба плебеїв за свої права і визначила необхідність певних пра-
вових кроків, якими стали реформи Сервія Туллія і які, по суті, зрівняли в
правах ці дві соціальні верстви, зруйнувавши родові порядки, які визначали
соціально-економічне та політичне життя Риму. Передусім це була так звана
цензова реформа, яка поділила все населення Риму (як патриціїв, так і пле-
беїв) на шість розрядів відповідно до майнового, а не родового становища.
Розряди ж визначали й основу військової організації, і політичної (чим ви-
щим є розряд, тим більше сотен (центурій) він забезпечує у війську і тим
більше голосів має у народних зборах). Ці ж реформи визначали й права власно-
сті на землю як за патриціями, так і за плебеями, але за останніми з певними об-
меженнями. Ще однією важливою складовою реформ стало запровадження те-
риторіального принципу розподілу римських володінь (т. зв. триби), що також
означало руйнування родових порядків, адже у складі триб опинялися представ-
ники різних родів. Руйнування родових порядків означало появу держави.
Господарський
розвиток Давнього
Риму та його
висвітлення
в економічній думці
130
Усі ці зміни знайшли своє відображення у так званих Законах ХІІ таб-
лиць (451—450 рр. до н. е.), в яких запроваджувався поділ римлян на віль-
них і рабів, патриціїв і плебеїв. Вони також зафіксували відносини індивіду-
альної власності на землю (особливо IV, 3; V, 3, 8a; VI, 3; VII, 7; VIII, 9).
Згадуються у Законах й боржники та лихварі, міститься також стаття, що
обмежує лихварський відсоток — не більше 8 % (VIII, 18a). Усе це свідчить
про певне поступове руйнування натурального господарства елементами
господарства товарного.
За Законами доступ до «агер публікус» мають лише патриції, а плебеї
мають право на володіння лише мізерними ділянками землі у 2 югери
(1 югер = 0,25 га). Боротьба плебсу з цими явищами отримала вираз в аграр-
ному законі (367 р.), за яким землеволодіння патриціїв обмежувалося 125 га,
а плебеїв було допущено до користування «агер публікус» (18, с. 90—101).
В основі господарського ладу Риму лежало сільське господарство. Осно-
вними формами організації господарства в аграрному секторі стали великі
скотарські господарства, що належали патриціям, та дрібні рільничі госпо-
дарства плебсу. Допущення останніх до «агер публікус» не означало істот-
ного збільшення їх земельних наділів, адже розмір їх не перевищував 4—7
югерів (1—1,75 га). Плебеї ж були основою римського війська, яке забезпе-
чувало активне розширення Римської держави і збільшення земельних воло-
дінь Риму («агер публікус»), якими оголошувалися до 1/3 землі загарбаних
народів.
У той же час місто та його округа дедалі більше потребували ремісничих
виробів та військового спорядження. Це стимулювало не лише розвиток влас-
ного ремісничого виробництва, а й зростання торгівлі, як внутрішньої, так і
зовнішньої. Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь», аси),
а у зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети.
Вже у період між ІІ ст. до н. е. та ІІ ст. н. е. економічний розвиток Риму
характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства,
руйнуванням господарства натурального. За цей період Рим досяг панування
не лише у Середземномор’ї, а й на значній території відомого тоді світового
простору. Цей шлях Рим розпочав з підкорення полісних громад Апеннін-
ського півострова та важких війн з Карфагеном (254—146 рр. до н. е.), пере-
мога в яких віддала під владу Риму країни західного Середземномор’я; схід-
на частина Середземномор’я була підкорена у ІІ ст. до н. е., а наприкінці
І ст. розширення імперії досягло своєї межі: зі сходу на захід вона простяга-
лася від Персії до Піренейського півострова, а з півдня на північ — від Єги-
пту до Британських островів. Але, виходячи за межі Апеннінського півост-
рова, Рим мав на меті не колонізацію через надлишок населення і нестачу
землі в полісі, як це було у Греції, а експлуатацію завойованих країн, які пе-
ретворювалися в римські провінції.
На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна
система політичного та фінансового управління й економічних відносин го-
131
ловного міста з імперською периферією. Саме провінції стали головним
джерелом доходів скарбниці Риму, адже в ньому не існувало оподаткування
громадян. Розглядаючи податки як своєрідну данину, римляни вважали, що
їх мають сплачувати підкорені народи, але не мають сплачувати вільні гро-
мадяни. Але видатки державної скарбниці були досить великими, адже за її
рахунок велися війни, будувалися шляхи та громадські споруди тощо, тому
надходження до неї забезпечувалися провінціями.
У республіканському Римі ще не існувало спеціального апарату стягнен-
ня податків, збір їх здійснювався на основі відкупів, тобто продажу права на
збір податків окремим приватним особам. Зрозуміло, що, заплативши певну
суму до державної скарбниці, відкупники (їх називали публіканами) витя-
гували з населення провінцій суми, що набагато перевищували внесені до
державної скарбниці. Все це негативно впливало на економічний стан про-
вінцій, але давало змогу римській державі забезпечувати надходження пода-
тків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.
Окрім відкупників, у провінціях діяли певні товариства, які орендували
державні землі та копальні, брали підряди на забезпечення війська та поста-
чання хліба у міста, насамперед у Рим. Поширення набуває також лихвар-
ство, коли кредити надавалися провінціалам для сплати податків під дуже
високий відсоток, значно вищий за офіційно встановлені 12 %. Це також за-
безпечувало приплив з провінцій до Риму коштів у дедалі зростаючих кіль-
костях. У Римі ж вони йшли також на лихварські операції або на купівлю
землі.
Разом із тим, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося
сільське господарство, причому до ІІ ст. до н. е. тут переважала дрібна земельна
власність. Проте територіальні загарбання римлян створили основу для форму-
вання великого землеволодіння та майнового розшарування римських громадян.
Завойовані землі, як уже зазначалося, проголошувалися «агер публікус», тобто
полем римського народу, освоювати які мали право всі представники римського
народу. Але для освоєння цих земель потрібні були кошти, а тому вони концен-
трувалися в руках меншості заможних родин.
Одночасно змінюється й спеціалізація власне римських маєтків. Вироб-
ництво хліба зі створенням системи провінцій, які і давали в основному де-
шевий хліб, стало невигідним, у маєтках переходять до вирощування садів
та виноградників, а також до тваринництва. Це стає можливим лише у вели-
ких маєтках, дрібні ж господарства здійснити такого переходу до спеціалі-
зованого виробництва, тобто спеціалізуватися виключно на тваринництві
або якійсь іншій галузі сільськогосподарського виробництва, можливості не
мали, адже передусім вони забезпечували потреби родини і зберігали нату-
ральний характер.
На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також по-
ширення праці рабів як основних виробників великих господарств. Адже са-
ме тут, в Римській державі, класичне (античне) рабство набуло завершених
132
форм. З ІІ ст. до н. е. рабська праця стає переважаючою, а єдиним джерелом
поповнення рабів стають війни та работоргівля. Одночасно відбувається зу-
божіння вільних землеробів-селян. Їхні дрібні зернові господарства не могли
конкурувати із притоком дешевого зерна з провінцій, а також із великими
рабовласницькими господарствами, що успішно перебудовувалися на нові
інтенсивні галузі, а це зумовлювало їх руйнацію. Скорочення селянського
землеволодіння та чисельності селянства підривало військову міць Риму,
адже основою армії були саме дрібні землероби. Навіть зниження майнового
та вікового цензу не дало очікуваних результатів — чисельність армії скоро-
чувалася. Саме на тлі цих факторів відбувається спроба реформування аграр-
ного сектору, яке намагалися впровадити у життя два брати — Гай та Тібе-
рій Гракхи.
Метою реформ й стало відновлення верстви вільних дрібних землекорис-
тувачів, для чого, вважали Гракхи, треба перерозподілити частину вже осво-
єних земель на користь найбідніших. Так, у 133 р. до н. е. з ініціативи Тібе-
рія Гракха було затверджено закон, за яким римський громадянин міг мати у
користуванні не більше 1000 югерів (250 га) громадських земель, а решту
землі, що перевищує цю кількість, слід розподілити між громадянами, що
землі не мали (по 30 югерів). На практиці було надано землю 75 тис. родин,
але очікуваних результатів (Тіберій Гракх підкреслював, що головна мета
проекту полягала у відновленні тих верств населення, які забезпечували боє-
здатну армію) реформа не принесла. Адже невеликі селянські наділи були
неспроможними забезпечити доходність господарства, їх досить швидко по-
глинули великі господарства. Тобто, реформи братів Гракхів не змогли
створити відповідні умови для покращання становища з армією.
Слід зауважити, що реформи братів Гракхів викликали величезне невдово-
лення верхівки (нобілітету), не підтримали їх і найбідніші верстви міського на-
селення (плебс). Щоб привернути до себе міську бідноту, Гракхи проводять за-
кони, спрямовані на встановлення низьких цін на хліб, і навіть безплатну
роздачу хліба. При цьому забезпечення бідноти за цим законом ставало
обов’язком держави. Зрозуміло, що джерелом коштів для утримання плебсу
стає експлуатація провінцій. З іншого боку, такий захід, спрямований на під-
тримку бідноти, призвів до створення істотного паразитуючого прошарку серед
міщан Риму. У І ст. до н. е. значна частина бідноти вже не вимагала надання їй
землі, а лише «хліба та видовищ»; чисельність осіб, які отримували від держави
хліб та інше продовольство, перевищувала в цей період 300 тис. Тобто, замість
покращання умов існування найнижчих верств населення, забезпечення їх зем-
лею, зміцнення дрібного «ойкісного» господарства, реформи братів Гракхів
стимулювали процеси люмпенізації, які врешті-решт стали однією з причин за-
гибелі Риму.
Наприкінці І тис. до н. е. відбувається криза державного устрою, перехід від
республіканського правління до монархічного у вигляді імперії. Ці процеси
пов’язують з іменем Цезаря, але слід зауважити, що вони були тривалими й
133
обмежити їх правлінням когось одного не можна. Вони супроводжувались
об’єднанням італійських полісів в одну державу і зростанням ролі провінцій у
господарському житті. Досить важливою ознакою цього періоду є перехід від
селянського війська до найманої армії, яку очолював імператор, і завдяки якій
мав можливість підтримувати одноосібну владу.
У цей період відбуваються й певні зміни у землеробстві. Дешевий хліб з
провінцій, як уже зазначалося, зробив нерентабельним зернове виробництво
безпосередньо на Апеннінському півострові. У зв’язку з цим головними га-
лузями сільського господарства стають виноградарство та садівництво, фак-
тично відбувається структурна перебудова, спеціалізація у напрямі вироб-
ництва вина й оливкової олії. Але оскільки спеціалізоване господарство не
може бути натуральним, то можна сказати, що в сільському господарстві
Риму з’являються ознаки господарства товарного, такого, що виробляє про-
дукцію на продаж.
Дрібне ж селянське господарство залишилося натуральним, його незначні
розміри не давали змоги перейти в ньому до спеціалізованого виробництва, а
тому зміни у структурі землеробства супроводжувалися розоренням їх і пере-
ходом до порівняно великих господарств, в яких використовувалася праця ра-
бів. Слід зауважити, що імператори намагалися відродити дрібне господарство,
роздаючи землі ветеранам, проте такі господарства не існували довго, адже ко-
лишні солдати звикли до легкої воєнної здобичі і не могли замінити собою се-
лянство, тобто дрібних землекористувачів, громадян Риму, яке зникало.
Основною формою організації сільськогосподарського виробництва стає
рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з декількох маєтків, де
вирощували різні продукти. Зазвичай такі господарські одиниці спеціалізу-
валися на вирощуванні якогось одного продукту, який орієнтувався на про-
даж, але при цьому в господарстві виробляли продукцію для власного спо-
живання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона
Старшого (234—149 рр. до н. е.) «Землеробство», де він змальовує зразкове
на його погляд господарство, що функціонує за принципом: «Продавай яко-
мога більше, купуй якомога менше», тобто поєднує риси натурального і то-
варного господарства.
Катон описує зразкове на його погляд господарство, в якому вирощують
оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самоза-
безпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв’язування виноградної
лози використовувати з власного господарства, для чого він пропонує мати у
маєтку зарості верби. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити
видатки на їх утримання (годувати найдешевшою їжею, одяг надавати один
раз на рік, а старий, зношений, відбирати, щоб зробити з ганчір’я ковдри).
Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята
примушувати його працювати, на відміну від худоби, яка має відпочивати.
Необхідно, щоб рабів було небагато, а у жнива краще найняти робітників,
що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів упродовж року.
134
Такі поради відповідали принципам натурального ведення господарства,
але, кажучи про вибір маєтку, який слід придбати, Катон наголошував на
необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б
зв’язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Пропонує він та-
кож надавати перевагу у виробництві товарних видів продукції — винограду
та оливкам. Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства
(забезпечує потреби маєтку) та спеціалізованого, орієнтованого на реалі-
зацію основної частини виробленої продукції.
Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах
(більше 250 га, іноді й більше 1000 га) — латифундіях-сальтусах, які набу-
ли поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Аф-
риці та Галлії. Зазвичай такі господарства або займалися скотарством, або ж
землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за
землю мала натуральний характер (1/3 від врожаю тих чи інших культур),
а господарі звільнювалися від витрат на придбання рабів, їх утримання та
організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву
колонату.
Поява колонату тісно пов’язана зі зміною ситуації в рабовласницькому
господарстві. Із завершенням переможних війн та зменшенням притоку ра-
бів ціни на них зростають; їх вже не можна заставити працювати методами
простого примусу. В таких умовах раба слід берегти, зацікавити у підви-
щенні продуктивності його праці. Цікаво, що зміна методів експлуатації ра-
бів простежується у працях відомих римських авторів, які писали свої трак-
тати з питань організації сільськогосподарського виробництва. Так, Катон
Старший ще не каже про економічне стимулювання праці рабів, для нього
раб — це знаряддя праці, що розмовляє. Мало того, він радив жорстко та
безжально ставитися до рабів, «виснажувати їх працею, люто карати за най-
меншу провину, ставитися до них набагато гірше, ніж до робочих тварин...
Хворих тварин слід лікувати, а старих і хворих рабів — продавати, звільня-
ючись від них, як від непотрібного старого воза» [11, с. 83].
Але вже у Марка Теренція Варрона (116—27 рр. до н. е.) у трактаті «Про
сільське господарство» йдеться про застосування методів стимулювання
праці рабів. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати влас-
ність. Слід, казав він, створити умови, за яких раб може щось нагромадити,
тоді він буде краще працювати. Він зазначає, що раби краще працюють, як-
що «господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє
відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою
худобу тощо» [Там само]. Пропонував він також на великих сільськогоспо-
дарських роботах використовувати найманих робітників.
Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до н. е.), який у своїй 12-томній
праці «Про сільське господарство» зосередив досвід агрономів як римських,
так і грецьких, розглядає величезну кількість проблем, пов’язаних із сіль-
ським господарством, в тому числі й стосовно рабів та підвищення продук-
135
тивності їх праці. Зокрема, він рекомендував здійснювати поділ праці серед
рабів, більш рівномірно розподіляти рабів між різними видами робіт, а та-
кож використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення
рабів. Він стверджував, що головною метою ведення господарства є отри-
мання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо
це є неможливим, то треба передавати землі в обробіток колонам, розгляда-
ючи працю останніх як більш продуктивну.
Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм
пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину
виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового ста-
тусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей
для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ста-
вав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від влас-
ника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, тор-
говцями, судновласниками.
До середини ІІ ст. н. е. головними фігурами у сільському господарстві ста-
ють великий землевласник та колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові ча-
стину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикрі-
плюють до землі; їх, так само як і пекулістів, не можна було продати без землі.
Власне, колонат поступово перетворюється у систему відносин, які набува-
ють рис особистої залежності.
Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя н. е. відбувається криза си-
стеми господарства. Вона супроводжується кризою імперії, яка харак-
теризується певними ознаками. Так, утворення єдиної імперії (злиття
полісів) змінюється протилежною тенденцією — посиленням сепара-
тизму провінцій, Рим поступово втрачає економічну та політичну пер-
шість і залишається лише символом імперії. Одночасно відбувається
провінциалізація збройних сил імперії, які перестають бути реальною
силою. При цьому саме армія визначає верховну владу, настає час «сол-
датських імператорів». Відбувається поділ імперії на Східну та Захід-
ну, нарешті 476 р. Рим упав під натиском варварів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аникин А. В. Юность науки: Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Мар-
кса. — 4-е изд. — М.: Политиздат, 1985.
2. Бартенев С. А. История экономических учений: Учебник. — М.: Юристъ,
2002.
3. Бартенев С. А. Экономическая история: Учебник. — М.: Экономистъ, 2004.
4. Березин И. Краткая история экономической мысли: Учеб. пособие. — М.: Рус.
деловая лит-ра, 2000.
5. Березин И. Краткая история экономического развития: Учеб. пособие. — М.:
Рус. деловая лит-ра, 1998.
136
6. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / Пер. с пол.
В. К. Ронина. — М.: Высш. шк., 1988.
7. Гусейнов Р. История мировой экономики: Запад — Восток — Россия: Учеб.
пособие. — Новосибирск: Сиб. унив. изд-во, 2004.
8. История Европы: В 8 т. — Т. 1: Древняя Европа. — М.: Наука, 1988.
9. История мировой экономики: Учеб. для вузов / Под ред. Г. Б. Поляка,
А. Н. Марковой. — М.: ЮНИТИ, 1999.
10. Історія економічних учень: Підручник: У 7 ч. / За ред. В. Д. Базилевича. —
2-ге вид., випр. — К.: Знання, 2005. — Ч. 1.
13. Камерон К. Краткая экономическая история мира: От палеолита до наших
дней: Пер. с англ. — М.: РОССПЭН, 2001.
12. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу. — К.: Либідь, 2006.
13. Левитский В. Ф. История политической экономии в связи с историей хозяйст-
венного быта. — Харьков, 1914.
14. Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. — М.: Дело: Вита-Пресс, 1996.
15. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства:
Навч. посіб. для студ. гуманіт. ф-тів вузів. — К.: Либідь, 1996.
16. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії / Пер. з англ. В. Шовкуна. — К.: Основи,
1995.
17. Толмачева Р. П. Экономическая история: Генезис рыночной экономики:
Учебник. — М.: Дашков и КО, 2002.
18. Хрестоматія з історії держави та права зарубіжних країн. — К.: ІнЮре, 1998.
— Т. 1.
19. Экономическая история мира: Европа / Под общ. ред. М. В. Конотопова. —
М.: Дашков и КО, 2004.
20. Ядгаров Я. С. История экономических учений: Учеб. для вузов. — 2-е изд. —
М.: ИНФРА-М, 1997.
21. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — 2-е изд. — М.: Респуб-
лика, 1994.