Тема 5

Тема 5
ГОСПОДАРСТВО
ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА
ФЕОДАЛЬНИХ ДЕРЖАВ ЄВРОПИ
(кінець V—XV ст.)
У попередній темі розглянуто основні напрями економічного
розвитку та економічної думки в осьовий час, дана його характе-
ристика та показано особливості цивілізаційного розвитку сус-
пільств, які сформувалися в цей період — суспільств Східної та
Західної цивілізацій. Особливу увагу звернено на шляхи розвитку
економіки та економічної думки Давньої Греції та Риму, які і за-
клали основи Європейської (Західної) цивілізації; розглянуто шля-
хи формування основних господарських одиниць (ойкісне госпо-
дарство, вілла, латифундія тощо).
У цій темі простежується подальший господарський розвиток
суспільств Західної (Європейської) цивілізації. Аналізуються осо-
бливості господарських систем ранньофеодальних держав (Захід-
ної Європи, Київської Русі), вплив на них цивілізаційних чинників.
Розглянуто питання земельної власності та основні форми госпо-
дарства, їх еволюція як в Західній Європі, так і в Україні. Приділе-
но увагу основним напрямам економічної думки, відображенню
основних елементів господарської системи в документах і літера-
турних джерелах (Салічна та Руська правда, Капітулярій про віл-
ли, цехові статути, праці Ф. Аквінського).
ПЛАН
5.1. Ранньофеодальна та феодально-роздроблена держава в суспі-
льствах Європи.
5.2. Основні форми господарств у ранньофеодальних і феодально-
роздроблених державах Європи.
5.3. Ремесло і торгівля у господарській системі феодального суспі-
льства.
5.4. Давньоруська ранньофеодальна держава Київська Русь: госпо-
дарський розвиток та пам’ятки економічної думки.
5.5. Господарський розвиток українських земель під владою Поль-
щі та Литви і його відображення в документальних джерелах.
138
5.1. РАННЬОФЕОДАЛЬНА
ТА ФЕОДАЛЬНО-РОЗДРОБЛЕНА ДЕРЖАВА
В СУСПІЛЬСТВАХ ЄВРОПИ
Середньовіччя — це період в історії людства, який прийнято обмежувати
тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих
географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст. Сам термін
«середні віки» був запроваджений до наукового вжитку італійськими вче-
ними часів Відродження. Розпочинається період з масових міграцій «варвар-
ських» (за термінологією римлян) племен, германських та тюркських, схід-
них кочівників, під тиском яких і відбувається падіння Римської імперії та
цілий ряд змін у соціально-економічному житті не лише Європи, а й Азії.
Для даного суспільства є притаманною стала й малорухома система ціннос-
тей та уявлень, заснована на релігійних заповідях та вченнях. Середньовічна
людина зорієнтована переважно на свій внутрішній світ, інтенсивне духовне
життя, створення передумов для «спасіння» душі, досягнення «Царства Бо-
жого». В цих умовах йде формування основних цивілізаційних регіонів —
Азійського (Східна, або арабо-мусульманська цивілізація) та Європейського
(Західна, або християнська цивілізація).
В Європі середньовіччя — це період становлення
нової форми Західної цивілізації — Європейської
християнської цивілізації. Європейська цивілізація
формується на території колишньої Римської імпе-
рії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Схід-
ну (Візантійську) та Західну Римську імперії. Західна Римська імперія при-
пинила своє існування унаслідок внутрішніх суперечностей та навали так
званих варварів у 476 р. Тому цивілізаційні процеси в обох частинах Римсь-
кої імперії поряд із загальними закономірностями мали й істотні відмінності.
В результаті цих відмінностей сформувалося два види Європейської цивілі-
зації — східно- та західнохристиянська. Формування Європейської цивіліза-
ції відбувалося внаслідок синтезу античної цивілізації та варварського побу-
ту в ході процесів романізації, християнізації, становлення державності та
культури нових народів Європи, зі збереженням багатьох надбань античних
часів.
Становлення Західної цивілізації пов’язане із Великим переселенням на-
родів — вторгненням у межі Римської імперії варварів — численних гер-
манських племен, гунів та ін. Слід зауважити, що переселення представників
германських племен на територію Римської імперії розпочалося задовго до її
падіння. Вони ставали підданими імперії, воїни ставали частиною римської
армії, а племінна верхівка здобувала досить високе античне виховання і не
раз досягала значного впливу у політичному та господарському житті імпе-
рії. Зрозуміло, що ще задовго до Великого переселення народів відбувався
Формування
Європейської
християнської
цивілізації
139
процес романізації варварських племен. Але масове вторгнення нових вар-
варських племен на початку середньовіччя певною мірою загальмувало цей
процес.
Проте уже у період середньовіччя Західна Європа почала долати ці нас-
лідки загарбницьких війн та відроджуватися, тут починають поставати нові
державні утворення, спостерігається процес становлення Європейської циві-
лізації. Духовною основою всієї Європейської цивілізації стає християнство.
В умовах розпаду Римської імперії, її політичних та господарських інститу-
тів, занепаду культури християнство було єдиним, загальним для всіх країн
та народів Європи духовним і соціальним інститутом. Християнство форму-
вало єдиний світогляд, моральні норми, цінності та зразки поведінки, а ка-
толицька та православна церкви стали не лише духовними, а й впливовими
політичними організаціями. Тому процес становлення Європейської цивілі-
зації значною мірою був процесом християнізації — залучення язичницьких
народів до християнської культури, вірувань та звичаїв, вступу до християн-
ських організацій — католицької та православної церков.
Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної організації, на тери-
торії Римської імперії існував цілий ряд християнських церков, між керівни-
цтвом яких відбувалася жорстока боротьба за гегемонію у християнському
світі. Найбільш активно боролися між собою голови Західної Римської церк-
ви — Папа Римський та Візантійської церкви — Константинопольський па-
тріарх. Папа Римський оголосив себе намісником Ісуса Христа, спадкоємцем
апостола Петра, верховним понтифіком Вселенської (католицької) церкви;
патріарх Константинопольський прийняв титул Вселенського патріарха пра-
вославної, тобто істинно християнської церкви, адже він визнавав рішення
лише перших семи Вселенських соборів християнських церков. Формаль-
ним актом розколу християнства на католицизм та православ’я була взаємна
анафема (церковне прокляття), якому піддали один одного Папа Римський
та Константинопольський патріарх 16 червня 1054 р. Це і дало підстави для
повного розриву стосунків між двома гілками християнської церкви.
Як уже зазначалося, культурною базою Європей-
ської цивілізації була античність. Візантія ніколи
не поривала з античністю; її культура, господар-
ські та політичні інститути, що характеризують суспільство як певну цілі-
сність, значною мірою спиралися на античну традицію й були органічни-
ми формами її розвитку. Найбільше своєрідність візантійського побуту
пов’язана з тією модернізацією, якої набуло у Візантії християнство.
Людина за своєю природою призначена для суспільного життя: в родині,
в державі, зі всіма людьми, що населяють Землю. Людина — це частина сві-
ту, створіння Творця. Бог — це є господар цієї величної будівлі — світу, —
яку Він створив. Бог представлений на Землі Церквою; Він керує світом, але
його зв’язок зі світом — те ж, що і зв’язок імператора і держави, зв’язок ба-
Східнохристиянська
цивілізація Візантії
140
тьків із дітьми. Тому все, що відбувається з Неба — від Бога, а на Землі —
від імператора. Ще з часів імператора Юстиніана (527—565 рр.) було чітко
визначено місце імператора у Церкві, оформлено т.зв. теорію «симфонії»
(згоди) Царства та Священства: Священство керує справами Божественни-
ми, внутрішньоцерковними, а Царство — людськими.
Саме ці уявлення щодо ієрархії Бога і Людини лягли в основу органі-
зації суспільства східнохристиянської (візантійської) цивілізації. Імпера-
торська доктрина, запозичена у східних монархій Старого світу через ел-
ліністичні держави та імператорський Рим, стала основою її політичної
сфери. Слуги імператора (василевса) одночасно виступали як слуги дер-
жави та суспільних інтересів, складали цілісний корпус чиновників, які
пов’язувалися з імператором через клятву. Таку ж клятву давали імпера-
торові патріархи та церковні прелати. І хоча доступ до найвищих посад
був відкритий для всіх підданих імператора, найвищі чиновні посади за-
ймали зазвичай представники родин великих власників, зокрема рідні та
союзники імператора. З часом дедалі активнішим стає втручання духо-
венства у справи управління державою.
Господарська система візантійського суспільства базувалася на певній
структурі доходів і видатків держави, яка була власницею основних ресур-
сів. Жодна держава середньовіччя не мала таких видатків, як Візантійська
імперія. До них належали видатки на виплату жалування чиновникам (вони
отримували його, навіть не виконуючи певних функцій); воєнні видатки;
дипломатичні видатки. Величезними були витрати на утримання імператор-
ського палацу, різні роздачі для народу у свята. Дуже важливим видатком
була підтримка Церкви, на добродійність та освіту. Цікаво, що видатки на
добродійність включали в себе кошти на викуп полонених і рабів: право-
слав’я та рабство з часом стали вважатися несумісними. Відомо, що імпера-
тор Мануїл Комнин (1143—1180 рр.) практично вичерпав скарбницю, вику-
повуючи константинопольських рабів [7, с. 142].
Видатки на добродійність звільнювалися від оподаткування. Тому багато за-
можних людей, які будували церкви та засновували монастирі, притулки, не ли-
ше дбали про спасіння душі, а й зменшували доходи імператорської скарбниці.
Доходи Візантійської держави складалися з трьох частин: доходи
держави-власниці, які вона отримувала з того майна, що ним володіла
(насамперед землі); доходи з монополій (податкових, торгівельних або
виробничих) та найбільші доходи — з податків. Основою податкової си-
стеми та основним джерелом доходів держави був поземельний податок.
Важливо зазначити, що саме він визначав статус окремого індивіда в су-
спільстві як власника землі: власником землі залишався той, хто платив
податки. Таким власником могла бути громада (община), приватні осо-
би, світські або релігійні установи, які й виступали як власники землі.
Крім поземельного податку, існували податки на городян (торгівельні),
податки на спадок та ценз (податок на землю в містах), а також ціла
141
низка непрямих податків, які залежали від численних пільг, що надава-
лися імператором.
Соціальна структура візантійського суспільства означала різного рівня за-
лежність від держави. В цих умовах вільним вважався той, хто міг викону-
вати економічні зобов’язання перед державою, тобто платив податки. Крім
вільних членів суспільства існували також раби. Але християнство в цілому за-
суджувало рабство, а тому поступово ця верства населення зменшувалась.
Певною господарською формою візантійського суспільства були різного
роду співтовариства, які несли колективну відповідальність перед державою
з погляду володіння або оподаткування (сільська громада, реміснича кор-
порація, монастирське співтовариство тощо).
Візантійська імперія як самостійна держава перестала існувати у XV ст.
після її завоювання турками-османами й утвердження Османської імперії
(1453 р.), але саме вона заклала основи східнохристиянської цивілізації, но-
сіями якої є більшість слов’янських народів.
Становлення західнохристиянської цивілізації
пов’язують з діяльністю католицької церкви, яка не
лише мала надзвичайний вплив на державні справи
європейських народів, а й колосальні матеріальні ресурси, їй належали ве-
личезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу
за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні рухи
(наприклад, Хрестові походи). Займала вона й виняткове становище у справі
освіти та наукових досліджень.
У добу середньовіччя в Західній Європі господарське життя переживає
процес аграризації, причому на значно нижчому рівні, ніж це було в античні
часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго
панувала на теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціо-
нували. В історії еволюції аграрної економіки Західної Європи можна виді-
лити два етапи, які мали свої характерні риси, — перший (V—ХІ ст.) і дру-
гий (ХІ—ХV ст.). Саме такі етапи в історії Західної Європи запропонував
відомий французький історик-мідієвіст Марк Блок, який вважав, що до се-
редини ХІ ст. існувала майже незмінна організація сільського простору, в
якому обмін був слабким і нерегулярним, монета рідкістю, наймана праця
майже невідомою. Наступний етап, на його думку, став результатом широ-
кого залучення в обробіток земель, відновлення торгівлі, поширення грошо-
вого господарства та зростання переваги купця над виробником [16, c. 116].
Отже, перший етап господарського розвитку Захі-
дної Європи характеризується повним пануванням
натурального господарства. Землі Європи були
мало залюдненими (чисельність населення Європи
становила приблизно 25—30 млн осіб), а населення займалося в основному
землеробством. Умови цієї праці були надзвичайно важкими, землеробство
Західнохрис-
тиянська цивілізація
Ранньофеодальна
держава
Західної Європи
142
в основному носило підсічно-вогневий характер. Тобто, в разі необхідності
отримання площ під посіви в лісовій зоні дерева підпилювали, потім валили,
обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну
ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з
кожним роком врожайність знижувалась, і ділянку доводилося залишати й
готувати за тим же способом нову. Проте такий екстенсивний спосіб земле-
робства не міг тривати довго, адже вільних земель, придатних для розчистки
під посів, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на
вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується
з появою більш досконалих знарядь праці, які давали змогу ефективніше об-
робляти ґрунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).
Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого
поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зер-
нових була дуже низькою — сам-півтора, сам-два, дуже рідко — сам-три,
тобто з однієї посіяної зернини отримували від 1,5 до 3 зернин. Умови життя
землеробів були надзвичайно важкими, у постійній боротьбі за виживання,
беззахисністю перед стихійними лихами, частими неврожаями та голодомо-
рами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби
було мало, отже у раціоні майже не було м’ясо-молочних продуктів. Відсут-
ність будь-якої санітарії призводила до епідемій та високого рівня смертнос-
ті серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з ан-
тичними часами різко скоротилась і рідко перевищувала 40 років. У цих
важких умовах йде процес утворення ранньофеодальних держав, найбіль-
шою з яких була Франкська, територія якої займала більшу частину Західної
Європи.
Будь-якій державі є притаманною певна економічна система, головною
ознакою якої завжди є форма власності. В Європі починаючи з V—VI ст.
неухильно йшов процес формування суспільно-економічних структур, які
дістали назву «феодалізм». Характеризуючи цей етап у розвитку Західної
цивілізації, В. Левитський зазначав як одну з його найважливіших рис те,
що «феодалізм, подібно до античного суспільства, був заснований на
принципі ототожнення особистої свободи та поземельної власності, тобто
право власності на землю могла мати лише вільна людина» [17, с. 131]. Ра-
зом із тим феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що
відповідала певній ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залеж-
ними, а відносини між об’єктами власності були лише виразом відносин,
що панували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто
система «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зо-
бов’язана перед ним воєнною службою; вони ж роздають свої землі на
умовах сплати ренти або також несення воєнної служби особам, що стоять
нижче на ієрархічних сходах, і так далі, доки нарешті землі, оповиті цілою
мережею взаємних зобов’язань, переходили до залежних категорій безпо-
середніх землеробів. Іноді васал отримував від сюзерена разом із землею так
143
звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб
у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцейські та фіс-
кальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям.
Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, тобто воло-
діти землею могли лише представники вищих станів (церква, дворяни), що й
визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання ве-
ликої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й
прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При
цьому форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франк-
ській державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Lex Salica), яка є од-
ним з найдавніших зведень звичаєвого права та пам’яткою не лише право-
вої, а й економічної думки середньовіччя.
Так, у Салічній правді знайшли відображення майнові відносини та за-
хист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за кра-
діж худоби (див., наприклад титул ІІІ «Про крадіж рогатої худоби», або ти-
тул ІV «Про крадіж овець» та ін.) [10, с. 34]. В ній також розглядаються
питання майнової нерівності (титул LVIII), розкладу громади (титули LV,
LXII), формування землеволодіння, зокрема такої його форми, як аллод (ти-
тул LIX та ін.) [10, с. 33—34]. За Салічною правдою франкське населення в
основному складається з вільних общинників, а основною формою земле-
володіння також є общинна (або громадська). Особиста ж власність поши-
рюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається гро-
мадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у
Франкській державі аллод фіксується як особиста земельна власність:
його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. При цьому
вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарст-
ва, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.
Разом із тим, аллод міг бути і великим земельним пожалуванням, який
отримували за службу від королів франків, але це вже було велике земле-
володіння, яке подеколи займало території, що дорівнюють деяким сучас-
ним державам Європи. Таким чином, формування великої земельної влас-
ності у вигляді аллоду відбувається як через руйнування общини (гро-
мади) і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій
(від лат. commendation — передоручення), так і королівських пожалувань.
Великим землевласником у державі франків була католицька церква, зе-
млеволодіння якої мали різні джерела: це були й пожалування, й залучення
необроблюваних досі земель до обробітку силами монахів та довколишніх
селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на
церковних і монастирських землях увперше виникли умовні форми землево-
лодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.
Так, католицькі церковні установи, зазвичай монастирі, передавали зем-
лю на умовах прекарію, тобто зобов’язання за користування землею нести
певні повинності. Прекарії могли бути декількох видів, а саме: прекарій по-
144
жалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевлас-
ника (світського або духовного) з проханням надати йому у користування
земельний наділ; прекарій повернений, коли селянин, що втрапив у злидні,
віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді
вже умовного користувача, та прекарій з винагородою, коли прекаріст не
лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [25,
с. 43—44].
Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже на-
дання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювало коро-
лівську владу і створювало прошарок землевласників, які вже відмовлялися
служити. Необхідно було знайти спосіб, аби створити верству служилих
людей, професійних військових та чиновників, звільнивши при цьому скарб-
ницю короля від грошових виплат і переклавши на умовних власників турбо-
ту щодо надходження податків і виконання селянами певних повинностей.
Таким способом і стали бенефіції, тобто передача землі в умовну неспадкову
власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше воєнної. З ча-
сом (ІХ—Х ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволо-
діння — феод (або лен), що також передбачала несення служби, але й земля,
й посада передавалася у спадок. Протягом цього часу панівною формою стає
теза «немає землі без сеньйора».
5.2. ОСНОВНІ ФОРМИ ГОСПОДАРСТВ
У РАННЬОФЕОДАЛЬНИХ І ФЕОДАЛЬНО-
РОЗДРОБЛЕНИХ ДЕРЖАВАХ ЄВРОПИ
У феодальному маєтку (сеньйорія у франків, ма-
нор в Англії або марка у Німеччині), який можна
назвати відповідною господарською формою, ком-
плексом феодальної земельної власності та прав
феодала на залежних селян, земля ділилася на дві
частини: домен — панська земля, що використову-
ється виключно на задоволення потреб феодала-
власника. Інакше кажучи, це було самостійне господарство феодала, в якому
використовувалася примусова праця залежних селян. До складу такого гос-
подарства входили рілля, угіддя, сади, будівлі, живий і мертвий реманент.
Ліси та луки також належали феодалові, але селянин міг ними користувати-
ся за особливу платню, зазвичай у натуральній або відробітковій формі.
Друга частина маєтку складалася із селянських надільних земель, які були у
користуванні селян («держання»), за що селяни й несли відповідні повинно-
сті. Такий наділ разом із господарством селянина (садиба з господарськими
будівлями, город, сад тощо) також мав різні назви — манс у франків, вірга-
та в Англії, гуф у Німеччині.
Форми господарств
та їх організація
в суспільствах
ранньофеодальних
держав Західної
Європи
145
Отже, селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний
наділ (вже згадуваний прекарій), з якого він і діставав необхідний для утримання
власної родини продукт. За це користування (держання) він ніс певні повинності
на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була
феодальна рента, яка мала три основні форми: відробіткова (панщина) —
найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що засновувалася на перероз-
поділі живої праці й передбачала високий ступінь особистої залежності селянина
від власника землі; продуктова, заснована на перерозподілі натурального про-
дукту; грошова (чинш) — найбільш прогресивна форма, що передбачала відно-
сно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.
Розмір рентних платежів та умов панщини встановлювалися на тривалий те-
рмін, іноді довічно як для селянина, так і для землевласника. Проте й після
смерті учасників угоди вона не раз просто відновлювалася. Такі умови виплати
ренти надавали безпосередньому виробникові певну свободу у веденні власно-
го господарства, що пізніше позитивно впливало на процес комутації, тобто
переходу до грошової форми ренти, коли селянин особисто реалізовував про-
дукцію власного господарства. На доповнення до чиншу та різноманітних тру-
дових повинностей, які приносили феодалові чималий дохід, встановлювалися
також баналітетні (монопольні) права на користування колись громадськими
млинами, пресом, хлібними печами, соляними копальнями. Приносили дохід
феодалам і ярмарки та ринки, що влаштовувалися на їхніх землях. Додаткови-
ми статтями доходів були також певні податки, що стягувалися за користуван-
ня шляхами, мостами та каналами, подорожня та підводна повинності. Джере-
лом доходів були й права феодалів на здійснення суду.
У цей період частина селян, окрім землеробства, займалася також ремес-
лом, виробляючи з сировини, що була продуктом господарства, найпрості-
ші, але необхідні предмети споживання — взуття, одяг, домашнє начиння
тощо. Власне, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах,
ремісничі вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж.
У процесі подальшого поділу праці ці домашні промисли виділяються в
окрему галузь — ремісництво, а ремісники поступово починають працюва-
ти не лише на внутрішнє споживання патріархальної родини, а й на продаж.
Це виробництво також обкладалося повинностями на користь феодала. Вла-
сне, повинності були результатом економічної поземельної залежності селян
від земельних власників, користуючись якою останні вилучали у селян частину
продукту їх господарств. Засобом вилучення надлишкового продукту була
особиста залежність селян, яка різнилася відповідно до категорій селянства. В
період з середини VІІІ до середини ІХ ст. у державі франків можна виділити
такі категорії залежних селян, які відповідали категоріям земельних наділів
(мансів): особисто вільні колони, які отримують землю у користування та не-
суть за це повинності; літи, які також утримують наділ у спадковому користу-
ванні та перебувають під протегуванням феодала і є зобов’язаними перед ним;
поземельно та особисто залежні серви, інакше кажучи, раби. Особиста залеж-
146
ність безпосередніх виробників оформлювалася законодавчо. В капітуляріях
(указах) Карла Великого (768—814 рр.) прямо зазначалося, що кожна вільна
людина має шукати для себе покровителів і заступників. Надзвичайно важли-
вим документом цієї епохи, пам’яткою економічної думки є «Капітулярій про
вілли», датований кінцем VІІІ ст. Він являє собою указ або інструкцію для
управителів маєтків, що були у віданні королівського двору та слугували для
задоволення потреб королівського дому, і містить докладні вказівки щодо ве-
дення господарства у маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний ха-
рактер господарства королівських маєтків, адже навіть для короля вони були
основним джерелом доходу, і він був зацікавлений у взірцевому провадженні
господарської діяльності. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо
пов’язаних із землею, належить власникам маєтків, а безпосередні виробники
мали нести певні повинності виключно у натуральній формі [25, с. 62—66].
Отже, господарська система цього часу характеризується пануванням
замкнених, натуральних господарств, як селянських, так і панських. Такі гос-
подарства не виключали певних відносин обміну, але це були лише одиничні,
незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих рин-
ків. Такі ринки збиралися по селах, у них брали участь самі безпосередні ви-
робники, селяни та сільські ремісники. На них рідко відбувалися справді ри-
нкові операції купівлі-продажу, в основному мав місце обмін продукту на
продукт або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загально-
го грошового еквівалента не було.
Другий етап розвитку господарської системи серед-
ньовіччя припадає на ХІ—XV ст. і його характеризує
значний прогрес у господарському житті Європи.
Цей прогрес проявляється передусім у розширенні
землеробства «ушир», коли до господарських проце-
сів починають залучати землі, досі незаймані, вкриті лісами або болотами. Ці
процеси були найтісніше пов’язані з певними демографічними зрушеннями,
адже населення Європи протягом вказаного періоду збільшилося майже вдвічі,
хоча ці процеси й переривалися численними епідеміями та війнами, що забира-
ли життя багатьох людей. Варто лише згадати епідемію чуми середини XIV ст.,
яка охопила майже всю Європу, або феодальні усобиці та війни (зокрема Столі-
тню війну (1337—1453) між Англією та Францією), які несли численні людські
жертви. Проте загальна тенденція до зростання чисельності населення залиши-
лася визначальною і стимулювала зростання потреби у продуктах харчування
та ремесла, зумовлюючи й розширення площ під землеробство. З огляду на не-
достатню забезпеченість селянства землею (за деякими даними мінімально не-
обхідною кількістю землі для забезпечення особистих потреб у ХІІІ ст. мали
можливість користуватися лише 60 % її утримувачів) стає зрозумілим, що від
збільшення ріллі безпосередньо залежав рівень життя більшості європейсько-
го селянства. Ці процеси прискорювалися й розвитком міського ремесла, адже
Зміни в господарській
системі періоду
феодальної
роздробленості
147
більшість своїх потреб у продуктах харчування та сировині ремісники забезпе-
чували шляхом купівлі-продажу.
Зростання потреби у сільськогосподарській продукції зумовило й кардина-
льні зміни в системі землеробства. Тодішня перелогова система, що прийш-
ла на зміну підсічній, не могла забезпечити задоволення цих потреб, адже для
неї бракувало вільних земель, та й надто великі площі і на значний термін ви-
лучалися з господарського процесу. За цих умов дедалі більшого поширення
набирає трипільна система, яка надовго, в деяких країнах до кінця ХІХ ст.,
стала основою європейського землеробства. Трипільна система передбачала
поділ ріллі на три ділянки, на одній сіяли озимі, на другій — ярові культури, а
третю залишали «під паром». Така система давала можливість збільшити посі-
вні площі (адже «під паром» залишали лише третину ріллі), і валові збори зер-
нових істотно зросли. Змінився й склад зернових, на зміну полбі приходить
пшениця, істотне місце займає жито, а поширення кінського тягла сприяло зро-
станню посівів вівса. Спостерігається й зростання врожайності, що зумовлюва-
лось як сівозмінами, так і поширенням посівів бобових, які збагачували ґрунти
азотом та сприяли підвищенню їх родючості. В цей же час починають угною-
вати паровий клин, вносити у землю також мергель і торф. Завдяки всьому
цьому врожайність зросла у два — два з половиною рази.
Використання у землеробстві органічних добрив підвищило роль тварин-
ництва, тож дедалі більшого значення набувають луки та пасовища. Отже,
відбувається певна модернізація структури сільськогосподарського вироб-
ництва, яка виявляється також у порайонній його спеціалізації. Так, у Фран-
ції в центральних районах переважно вирощують зернові культури, в північ-
них — технічні (льон, коноплі тощо), а в південних поширюється садівниц-
тво та виноградарство. Такі самі зміни відбуваються й в інших країнах.
І хоча спеціалізація лише зароджується, вона істотно підвищила ефектив-
ність сільського господарства, адже давала змогу значно краще використо-
вувати кліматичні умови та якісні показники ґрунтів.
Якісні зміни відбуваються й у технічному оснащенні сільськогосподарсь-
кого виробництва. І хоча, як і раніше, переважає ручна праця та кінне тягло,
але набір знарядь праці стає різноманітнішим, пристосованим до місцевих
умов, а отже й більш продуктивним. Значного поширення набуває вдоскона-
лене (верхньобійне) водяне колесо, яке застосовується не лише у сільському
господарстві, а й у багатьох інших господарських галузях. Але у сільському
господарстві його роль була особливою і збереглася до ХІХ ст. Тут воно
стало основним двигуном у процесах переробки сировини (виноробстві, си-
роварінні, борошномельному виробництві тощо).
Усі ці зміни зачіпали насамперед селянське господарство, збільшували зайня-
тість селянина на власному наділі та негативно впливали на ефективність його
праці у панському господарстві. Та й дедалі більші грошові потреби земельної
аристократії, зумовлені цілою низкою причин, зокрема формуванням абсолю-
тистських держав, зростанням у цих умовах «престижного» споживання потре-
148
бували грошей, а не натуральної та відробіткової ренти. Тож остання поступово
витісняється рентою грошовою, відбувається процес так званої комутації ренти.
Така грошова рента у Франції називалася цензивою, а селянин, який поступово
викуповував свою особисту свободу, — цензитарієм. Вже у ХІІІ ст. особиста
залежність у Франції фактично повністю була витіснена поземельною.
Грошова рента (чинш) потребувала від селянського господарства зміни струк-
тури, суто натуральний його характер поступово змінювався, зростала частка ви-
робленої продукції, що йшла на продаж. Це своєю чергою сприяло зростанню
зв’язків селянина з ринком, вимагало збільшення товарної частки у виробленій
продукції, стимулювало розвиток великої ярмаркової торгівлі, яка поступово ви-
тісняла дрібні місцеві ринки з їх напівнатуральним обміном. У селі з’являється
постать купця-скупника, який збирає продукцію селянських господарств та реа-
лізовує її на ярмарках. Таким чином, у господарській системі середньовіччя по-
стають зародки ринкового господарства.
Усі ці зміни господарської системи призводили також до певних соціальних
наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно послабив зв’язки селянства із
землею, адже грошовий оброк, на відміну від натурального, міг сплачуватися з
будь-якого місця. Це істотно збільшило рухливість населення, його внутрішні
міграції. Здобуття особистої свободи спричинило розшарування селянства. Вже
у XIV—XV ст. у Франції з’явилася можливість розпорядження земельним на-
ділом — цензивою (продаж її чи заклад), у результаті чого зростає кількість се-
лян, позбавлених землі, власне таких, що йшли працювати за наймом. З іншого
боку, у збагатілих селян з’являється нова форма утримання землі — здольна
оренда землі у збіднілих сусідів і навіть у панів.
Отже, на другому етапі існування господарської системи суспільств
Західної цивілізації середньовіччя в її сільськогосподарському секторі відбу-
ваються суттєві зміни: зникає натуральне господарство панських маєт-
ків, селянські господарства дедалі більшу частку власної продукції вироб-
ляють на продаж. Поглиблюється спеціалізація цих господарств та
територіальний поділ праці. Створюються, хоч і дуже повільно, переду-
мови генези ринкової системи господарства. Зникають відносини особи-
стої залежності, на заміну їм приходять відносини залежності поземель-
ної. З трьох форм феодальної ренти залишається лише грошова.
5.3. РЕМЕСЛО І ТОРГІВЛЯ У ГОСПОДАРСЬКІЙ
СИСТЕМІ ФЕОДАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
ХІ—ХV століття у європейської історії пов’язані з
процесом відродження старих і появою нових євро-
пейських міст. Як уже зазначалося, на першому етапі
аграрної економіки в Європі панувало господарство селянське, інертне, малорух-
ливе. Міста, що існували ще з античних часів, або перетворилися на великі села,
Господарство
середньовічних міст
149
або стали резиденціями церковних служителів — єпископів, і практично не
впливали на господарську систему. В цих умовах ремесло було лише придатком
до сільського господарства.
Починаючи з Х—ХІ ст. відбуваються процеси відокремлення ремесла від
сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлені цілою
низкою причин. Так, істотним чинником стає комутація ренти, яка відкрила
шлях міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники. До-
сить помітна вже у ХІ—ХІV ст. інтенсифікація сільськогосподарського вироб-
ництва, яка виявлялася у поширенні технічних культур, розвиткові городницт-
ва, садівництва, тваринництва та галузей, пов’язаних із ними (виноробство,
маслоробство та ін.), загальне піднесення продуктивності сільськогосподарсь-
кого виробництва створювали умови для розширення ремісничої діяльності, її
спеціалізації, зростання обміну. Проте ці процеси стримувалися, адже сіль-
ський ринок збуту ремісничих виробів був вузьким, а влада феодала позбавля-
ла ремісників самостійності. Отже, відхід ремісників з села, переселення їх до
більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важли-
вою рисою господарської системи розглядуваного періоду.
Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста
були сеньйоральним володінням певних феодалів — власників землі, на якій
виникало місто. Їх огороджували кам’яними стінами та іншими оборонними
спорудами, доступ в них був обмежений, а населення обкладалося такими ж
повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Сеньйор здійснював
суд, дозволяв будівництво, збирав повинності, керував обороною, протегу-
вав ремеслам. Усе це викликало невдоволення міщан і, поступово зростаю-
чи, воно призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст,
що досягли певної економічної ваги, починають боротьбу за звільнення від
влади земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та
стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та
самоврядування. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (ко-
мун). Деякі здобули бажані свободи через викуп у феодалів прав та вольнос-
тей, інші переходили під владу більш могутніх покровителів, що з часом на-
давали містам певні права та привілеї, а деякі з міст завойовували їх зі
зброєю в руках. Але загальним підсумком комунальних революцій стало звіль-
нення міщан від феодальних утисків і отримання ними низки прав та приві-
леїв, серед яких слід назвати право мати виборних з числа міщан посадових
осіб (мера, магістратів, сторожу); запровадження свого міського права, не
підвладного церковному або феодальному (земельному) правові; право мати
власну фіскальну систему; право мати власне військо (ополчення), власну
екстериторіальність та дипломатію; здійснення принципу «повітря міста ро-
бить вільним», відповідно до якого залежний селянин, який втік до міста,
через рік та один день ставав особисто вільним міщанином, членом комуни.
Нарешті, всі повинності на користь власника землі перетворювалися на що-
річні досить символічні внески (це могли бути бочка пива, унція срібла, три
150
золоті монети тощо). Усе це свідчило про формування міського самовряду-
вання та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною
ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції.
Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся,
наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у біль-
шості міст населення рідко перебільшувало 10 тис. мешканців, а домінант-
ними були міста з кількістю населення менше 2 тис. Площа їх також рідко
перевищувала 1,5—3 га. Вони мало чим відрізнялися від сільських поселень:
вузькі та криві вулички, забудовані невеликими дерев’яними будиночками
(кам’яних споруд було обмаль, здебільшого це були церкви, міські ратуші
або перші навчальні заклади, паризька Сорбонна наприклад). Лише дуже ба-
гаті міщани могли дозволити собі кам’яні будинки.
Важливою ознакою міського побуту було збереження зв’язків із сільським
господарством. Міщани обробляли городи, які розміщувалися поза та всере-
дині міських стін, тримали худобу, а міськими вулицями ходили стада корів,
кіз, свиней. Та, незважаючи на це, місту була притаманна цілком відмінна від
сільської економічна структура. Насамперед основним заняттям міщан стає
ремесло і торгівля. Міський ремісник, хоч і віддавав певну частину свого часу
на діяльність, пов’язану із сільськогосподарськими заняттями, був передусім
ремісником-професіоналом — ковалем, шевцем, кожум’якою, ювеліром і т.
ін. Навіть такі заняття, як випікання хліба або виготовлення пива у містах ста-
вали окремими ремісничими спеціальностями. Розрізняються також і купець-
кі спеціальності, переважно пов’язані з реалізацією продовольства та фуражу.
Отже, місто економічно протиставляється селу тим, що в ньому не лише ви-
робляється багато різноманітної продукції, а й тим, що ця продукція вироб-
ляється руками ремісників-професіоналів.
Крім того, міське господарство незрівнянно більше ніж сільське було орієн-
тованим на грошовий обмін, адже із самого моменту виникнення міст вони
були найтісніше пов’язані з виробництвом продукції на продаж, а господарські
взаємини між міщанами ніколи не носили натурального характеру. Грошима
платили за працю ремісники та торговці своїм підмайстрам, тоді як на селі на-
ймані роботи оплачувалися зазвичай натурою, найчастіше щоденним харчу-
ванням. Місто здійснювало економічне управління селом, адже саме в місті
встановлювалися ціни, за якими відбувався товарообмін; феодальний маєток
змушений був пристосовуватися до тієї форми обміну, яку пропонувало місто.
У ХІІІ—ХV ст відбувається розквіт міського жит-
тя, а економіка середньовічного міста набуває ре-
гульованого характеру. Така урегульованість дося-
галася за рахунок об’єднання міщан, виходячи з їх
спільних інтересів: фактично не існувало таких ви-
дів діяльності у середньовічних містах, які б не регулювалися відповідними
корпоративними об’єднаннями. Вже починаючи з ХІ ст. в окремих випадках,
Регульований харак-
тер господарства
у середньовічних
містах
151
а згодом як норма утворюються самостійні професійні організації, з власним
виборним управлінням (старшинами) та власними статутами. Кожна з цих
корпорацій набувала певних прав — володіння нерухомістю у місті, мала
власне судочинство, складала певний церковний приход. Можна сказати, що
це були юридично правомірні, релігійні та військові союзи, засновані на
професійній основі (об’єднували ремісників однієї спеціальності).
Купці об’єднувалися у гільдії — об’єднання торговців, які намагали-
ся спільними зусиллями утвердитися на місцевому ринку та за його ме-
жами: лише належність до гільдії надавала право на купецьку діяльність
у місті. Досить важливе завдання гільдій полягало у забезпеченні прав
купецтва на ринках інших міст, для досягнення чого гільдії різних міст
укладали певні угоди, що фактично закріплювали гільдійні союзи, а та-
кож створювалися спільні торгівельні подвір’я в деяких містах та домага-
лися відповідних привілеїв у власників міст. Таким гільдійним союзом
була Ганза (об’єднання низки гільдій міст Німеччини, що існувало
у 1356—1669 рр.), яка досить успішно обстоювала інтереси купецтва ці-
лих регіонів.
Об’єднання ремісників дістало назву цехів (від нім. Zeche — спілка,
складчина, яку ремісники, учасники корпорації влаштовували для забез-
печення видатків на суспільні потреби). Як зауважує В. Левитський,
«причини, що змусили ремісників об’єднуватись у цехи, полягали в тому,
що за умовами часу лише у формах союзної організації можна було:
1) знайти захист особистих прав, майна та правильно організованого су-
ду; 2) здійснити матеріальну самодопомогу й охорону виробництва від
взаємної конкуренції; 3) забезпечити задоволення релігійних потреб, які у
середні віки займали видне місце у народному житті. У середні віки тому
корпоративні організації виходили далеко за межі ремесла... Усі професії
замкнулися у корпорації та союзи: міняйли, лікарі, копачі могил, навіть
жебраки та повії. Монахи та лицарі своєю чергою були організовані в ор-
дени» [17, с. 162].
Отже, всі міські ремісники об’єднувалися за професійною ознакою. Членами
цеху були майстри, при кожному з яких перебували підмайстри та учні, що не
виступали як члени цеху. Працюючи у майстра, учні осягали таємниці ремесла
та платили за своє навчання. Підмайстри, які вже досягли певного рівня майс-
терності, працювали за оплату і з часом могли стати майстрами, для чого мали
придбати власну майстерню та скласти іспит. Кількість учнів та термін їх на-
вчання визначалися статутами цеху.
Відносини між майстрами будувалися на принципах рівноправності та
солідарності, виключали будь-яку конкуренцію. Кожний майстер володів
майстернею та самостійно здійснював збут власної продукції, але сировину
зазвичай закуповували спільно. Виробництво здійснювалося за спільними
правилами, які закріплювались у цехових статутах і регламентах. Ці до-
кументи є досить важливим джерелом економічної думки, що висвітлюють
152
і дають змогу зрозуміти організацію ремесла у середньовіччя. Так, напри-
клад, у статутах паризьких ткачів вовни зазначалося, що жоден паризький
ткач не може мати більше двох широких верстатів та одного вузького у
своїй майстерні, а поза нею жодного. Обмежував статут кількість учнів
(один) та регламентував умови використання праці останнього. Регламенту-
валася й технологія виробництва сукна, його розміри, якість, а також навіть
час праці: «Ніхто... не має починати працю раніше сходу сонця... Підмайст-
ри-ткачі мають залишати працю з першим ударом дзвону до вечірні...» [25,
с. 399—401]. Визначали цехові статути і якість виробів, і ціни, за якими їх
продавати. У тому ж статуті паризьких ткачів заборонялося підмішувати до
вовни овець вовну ягнят, вимагалась однакова якість всього сукна: «Всі сук-
на мають бути цілком з вовни, і такими ж гарними на початку, як і в середи-
ні...» [25, с. 401]. Порушення статутів каралися штрафами, які подеколи бу-
ли дуже відчутними.
У середньовічних ремісничих цехах не існувало внутріцехового поділу
праці, кожний майстер виготовляв виріб від початку до кінця. Проте ста-
тут визначав усі технічні прийоми, починаючи з точного набору інстру-
ментів, послідовності операцій, точного дотримання прийнятого зразка.
Будь-які технічні новації якнайсуворіше заборонялися. Робота мала прова-
дитися при відкритих дверях, під наглядом старшин, які в деяких випадках
могли й не допустити вироблену продукцію до продажу. Така регламента-
ція за відсутності конкуренції була покликана забезпечити достатньо висо-
ку якість ремісничої продукції. Суворе дотримання цехових регламентів за
умов досить вузького середньовічного ринку давало змогу утримувати ви-
робництво у межах існуючого обмеженого попиту та не допустити до
руйнування господарств ремісників.
Але за відсутності внутріцехового поділу праці середньовічному ремеслу
був притаманний досить глибокий рівень спеціалізації окремих виробництв.
Тобто, певні ремесла поділялися на цілу низку окремих спеціальностей,
причому виробництвом певних виробів займався окремий цех, і жоден ін-
ший ремісник не міг виробляти ідентичну продукцію. Наприклад, ремісни-
ки, що обробляли залізо, поділялися на виробників зброї, лат, замків, сіль-
ськогосподарських знарядь тощо, кожне з виробництв ставало виключним
правом певного цеху. Це робило кожний цех суспільно необхідним у системі
ремесла, а отже, забезпечувало кожному цехові збут його виробів, що також
сприяло суспільному поділу праці і своєю чергою зумовлювало появу нових
господарських форм.
Проте значення ремісничого виробництва, що панувало в середньовіччі, бу-
ло неоднозначним. З одного боку, на базі вузького професіоналізму, технічних
прийомів, що повторювалися з року в рік, ремісничі майстерні давали високо-
кваліфікованих майстрів, справжніх віртуозів своєї справи. Достатньо високий
ступінь поділу праці, що зумовив появу сотень вузьких спеціальностей, безу-
мовно готував й майбутнього детального робітника мануфактури. З іншого ж
153
боку, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала тех-
нічний прогрес, намагалася законсервувати рівень промислового виробництва
на вже досягнутому, але не досить високому рівні.
Як уже зазначалося, католицькій церкві належало
виняткое місце у суспільно-економічному та духо-
вному житті середньовіччя, яке було насамперед
життям релігійним. Церква володіла колосальним
світським багатством та займала особливе стано-
вище у сфері освіти та науки. Саме духовенство зберігало залишки античної
освіченості, в монастирях зосереджувалися літературні багатства минулих
поколінь, при них існували початкові школи, церква контролювала й існуючі в
той час університети. З рядів духовенства вийшли всі найвидатніші філософи
середньовіччя, серед яких особливе місце посідає Фома Аквінський (1225—
1274), праці якого є значною пам’яткою економічної думки.
Фома Аквінський був учнем Альберта Великого, відомого філософа
середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя та Бо-
лоньї. Серед його численних праць слід згадати передусім працю під на-
звою «Сума теології», в якій він досліджує питання богослов’я, права й
економіки, намагаючись поєднати євангельські переконання та господар-
ські відносини із сучасними для нього умовами господарського життя.
Його економічні погляди були сформовані під впливом праць Аристоте-
ля. Так, обґрунтовуючи природність та правомірність існування кріпос-
ництва, станового ладу, він використовує як посилання на Аристотеля,
так і на тексти Святого письма.
Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі,
він пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні
відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми сучас-
ного йому економічного життя: ціни, купівлі-продажу, процента та індиві-
дуальної власності.
Розглядаючи ціну Фома Аквінський насамперед намагається пояснити,
яка ціна є справедливою. Він стверджував, що справедлива ціна має від-
повідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно
до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну
прожиття згідно з їх соціальним статусом. Тобто справедлива ціна має за-
безпечити різний рівень добробуту ремісникові, церковнослужителю та
дворянину. Слід також враховувати і витрати на зберігання товару, доста-
вку його та певне страхування на випадок можливих утрат. Разом із тим,
Аквінський закликає у процесі обміну керуватися передусім вимогами
вищої справедливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо
одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу
вигоду, винагородила б потерпілу, адже саме цього вимагає справед-
ливість.
Роль церкви
у суспільно-
економічному житті.
Каноністи
154
Наслідуючи вчення Аристотеля, Фома Аквінський розрізняє, з одного
боку, обмін товару на товар або грошей на товар для задоволення необ-
хідних потреб, а з іншого — обмін грошей на гроші або товари задля
отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обмі-
ну схвалював, а другий засуджував, адже він «живить жагу зиску», Ак-
вінський вважав, що намагання отримати прибуток, в чому й полягає мета
будь-якої торгівлі, нічим не суперечить моральності, адже прибуток мож-
на використати на добрі справи: утримання сім’ї, допомогу бідноті, по-
жертви. З морального погляду цілком моральним також є отримання при-
бутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних
додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення
або збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка
дає зиск без будь-яких додаткових витрат.
При цьому Фома Аквінський негативно ставиться до стягування
відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть пози-
чатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо),
та такі, використання яких не приводить до їх знищення (наприклад бу-
динок). Для перших стягнення відсотків — те саме, що отримання по-
двійної платні, а от за користування другими цілком справедливо запла-
тити при їх поверненні. Гроші, на думку філософа, належали до першої
категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Щоправда,
це стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а от якщо
гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за
позичку є цілком справедливим.
Стосовно ж власності, то тут Фома Аквінський бачить переваги інди-
відуальної власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «по-
рядок та мир». Суспільна ж власність, викликаючи постійні суперечки та
непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко
бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що при заснуванні
держави слід враховувати зручності, які має територія для торгівлі та
економічного розвитку країни. Але, наслідуючи Аристотеля, він віддає
перевагу землеробству, вважаючи його галуззю господарства, схвалену
божественним законом.
Праці Фоми Аквінського визначили напрям економічної думки серед-
ньовіччя, представники якої дістали назву каноністів, тобто тих, хто
дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де
Ганг (1220—1295), Жіль де Ром (? —1316), Ніколя Хорезм (? — 1383) та
ін. Задовго до того, як економічні питання почали розглядатись у пра-
цях світських авторів, в їх творах економічне життя почало зближа-
тися з вимогами римського права, захищаючи індивідуальну власність
як інститут, що набагато більше стимулює господарську діяльність
індивідів, аніж власність общинна, знищуючи суперечки та незгоди, які
виникали через існування останньої.
155
5.4. ДАВНЬОРУСЬКА РАННЬОФЕОДАЛЬНА
ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ:
ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ТА ПАМ’ЯТКИ
ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ
Становлення державності у східних слов’ян відбу-
валося протягом тривалого часу і було закономір-
ним підсумком внутрішньої еволюції їхнього сус-
пільства.
Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення,
князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають головним
чином місцеве походження й з’явилися задовго до утворення Давньоруської
держави — Київської Русі. Відомості щодо походження її вчені отримали з
літописів, насамперед з найвідомішої пам’ятки давньоруської писемності, ви-
датного явища не лише давньоруської, а й світової культури — «Повісті мину-
лих літ», перша редакція якої була створена ченцем Печерського монастиря
Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглась у Лаврентіївському та
Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та га-
лицько-волинського літописання.
Стародавні літописи, передусім відома пам’ятка суспільної та економіч-
ної думки «Повість минулих літ», зазначали, що поляни, деревляни, волиняни
та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князів-
ськими династіями вже у VI—VIII ст. Такі утворення — результат розвитку
феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племін-
ного управління поступово переростають у державні, а союзи племен — у
«княжіння» та «землі» державного типу. Поступово влада князів окремих
племен поступається владі князя союзу племен, внаслідок чого і виникали
слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад,
«рід Кия», який, як вважають деякі українські вчені, правив у Києві до появи
тут Рюриковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Киє-
ві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з
цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.
Власне, походження держави у східних слов’ян тривалий час залишається
надзвичайно дискутованою проблемою. Більше 200 років вчені сперечаються,
кому належить честь заснування Київської Русі: варягам (норманська теорія)
чи хозарам або іншим тюркським народам (пантюркська теорія). Ці концепції
мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження правлячої кня-
зівської верхівки, наприклад), але повністю ігнорують те, що державність —
це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку і її
не можна привнести ззовні.
Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завер-
шується становлення феодальних відносин, зокрема відносин власності, за-
Становлення
державності
у східних слов’ян
156
кладаються основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та ос-
новним населенням з приводу виробництва продукції, стягування податків,
військової служби. Про всі ці процеси дають досить чітке уявлення старода-
вні літописи і найважливіше зведення норм давньоруського законодавства
— «Руська правда».
«Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які
можна згрупувати у три основні редакції: Коротка правда, Розширена правда
та Скорочена правда. Всі ці документи не були створені одночасно. Най-
більш ранньою редакцією є Коротка правда, у вступі до одного з її списків
зазначалося, що князь Ярослав Мудрий дав новгородцям «правду и устав
списав, глаголав тако: по сеи грамоте ходите, якоже списах вам, такоже де-
рьжите». Проте той список, що дійшов до нас, не можна віднести до 1016 р.,
яким він датований, окремі її статті виникли значно раніше, а після смерті
Ярослава Мудрого її доповнили так званою Правдою Ярославичів, а на дум-
ку її дослідників (М. М. Тихомирова та Л. В. Черепніна) «Руська правда»
доповнювалася до кінця ХІ ст. Розширена та Скорочена правди виникли де-
що пізніше. Всі ці документи відобразили правовий розвиток та організацію
суду у Давньоруській державі, але також є найціннішим джерелом для ви-
вчення соціально-економічного життя.
Відносини власності у Давній Русі починають фо-
рмуватися ще у найдавніші часи як результат роз-
кладу кровноспорідненої громади. Значна частина
статей «Руської правди» присвячена захистові
майнових прав. Так, стаття 13 стверджує, що
«Аще поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своем
миру, то взятии ему свое, а 3 гривне за обиду» [21, с. 14], тобто у статті
йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у випадку вияв-
лення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і захід-
ноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить
високий рівень розвитку цього інституту.
А от велика земельна власність формується починаючи з ІХ ст. Князі,
відправляючи свої дружинників на збір данини, часто-густо закріплювали ті
чи інші землі за ними «на прокорм». Так зробив, наприклад, князь Ігор, який
передав своєму воєводі Свінельду частину Деревлянської землі. Це не була
ще передача землі у власність, а лише право на збирання данини. Крім того,
князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто відда-
ти їм частину власних володінь. Все це сприяє зростанню феодального зем-
леволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починають виконувати на
користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.
Великими власниками землі виступали князі і бояри. Головною формою
господарства була вотчина, яка виступала й як форма феодального земле-
володіння, — спадкова феодальна власність на землю, що зазвичай виникала
Відносини власності
та форми
господарства
у Київській Русі
157
в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне во-
лодіння землею за необмеженого розпорядження нею, про що дає уявлення
«Руська правда» в цілій низці статей. Так, у статті 91 йдеться про передачу у
спадок землі боярським дітям: «О заднице боярстеи и о дружьнеи. Аже в бо-
ярех любо дружине, то за князя задниця не идеть; но оже не будеть сынов, а
дчери возмуть» [8, с. 192]. У наступних статтях «Правди» це положення що-
до права розпорядження землею уточнюється, зокрема у статті 92 зазнача-
ється, що «аже кто умирая разделить дом свой детем, на том и стояти...»,
тобто ця стаття закріплює право на спадок тих осіб, які зазначені у заповіті.
Згаданий у цій статті дім і є боярською вотчиною [8, с. 192].
Отже, вотчина могла бути як боярською, так і княжою або церковною.
«Руська правда» дає уявлення про княжу вотчину. Центром її був «княж
двір», тобто князівське житло («хороми») та житла його слуг, житла безпо-
середніх виробників, які своєю працею обслуговують вотчину — рядовичів,
смердів, холопів, а також різноманітні господарські будівлі.
Як і західноєвропейська сеньйорія, вотчина ділилася на панське госпо-
дарство і селянське держання, рілля також ділилася на панську та селянську.
У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Се-
лянин платив феодалу оброк, обробляв своїм знаряддям та тяглом панське
поле, тобто ніс феодальні повинності.
Включала вотчина й угіддя (луки та випаси, де паслася худоба, як княжа,
так і селянська), а також — «ловища», і «борті», тобто місця полювання та
збирання меду, які належали князеві, «княжі борті». На чолі княжої вотчини
стояв представник князя — боярин-огніщанин, високе становище якого
підтверджує 80-гривнева вира (штраф), що захищає його життя за «Руською
правдою»: «Аще уб’ють огнищанина в обиду, то плати за нь 80 гривен...»
[21, с. 17].
Князь у своїй вотчині виступає як феодал-землевласник, що має певні
права відносно залежного населення, яке підлягає його юрисдикції, про
що також цілком певно твердить «Руська Правда»: «или смерд умучать, а
без княжа слова, за обиду 3 гривны; а в огнищанине и в тивунице и в меч-
ници 12 гривне» [21, с. 22]. Відомий дослідник «Руської правди» Л. Че-
репнін вважав, що ця стаття забороняла громадський (общинний) суд у
смердів.
Вотчина перебувала у певних стосунках з громадами сіл, які її оточували
(або входили до неї). Відносини ці були складні, а статті «Правди» дають
уявлення, що господар вотчини разом із слугами різного рангу, власник зем-
лі, угідь, двору, холопів, домашньої худоби, птиці, власник кріпаків намага-
ється знайти захист у системі покарань від населення сусідніх з вотчиною
сіл, вороже налаштованого щодо великого землевласника. Про це ж каже і
Данило Заточеник, автор видатної пам’ятки давньоруської літератури —
«Слова», спрямованого до Ярослава Володимировича, даючи цілком певну
пораду: «не держи села близ княжа села: тиун бо его яко огнь трепетицею
158
накладен, а рядовичи его яко же искры. Аще от огня усережешися, но от ис-
кры не можешь устрещися…» [8, с. 200—201].
Залежне населення вотчини складалося з двох
основних груп: слуги та безпосередні виробни-
ки, робоче населення вотчини. До слуг належали
отроки, конюхи, тіуни, кормильці, а до робочого складу — рядовичі,
смерди, холопи та ремісники. Такий склад населення вотчини зберігався
довгі роки, навіть вже під владою Польщі та Литви. «Руська правда» дає
змогу визначити соціальне становище цих категорій населення (статті
24—26) і надає перелік безпосередніх виробників, залежних від власника
вотчини. В цих статтях убивство смерда, холопа або рядовича оцінювало-
ся лише у 5 гривень. Однакова сума штрафу підкреслювала їх близький
соціальний стан [21, с. 18—19]. Визначає «Правда» й права феодала на
залежних людей, зокрема холопів. Так, у статті 11 зазначається, що «аще
челядин съкрыется у варяга, любо у кольбяга, а его за три дни не выве-
дуть а познають й в третий день, то изымати ему свои челядин, а 3 гривне
за обиду» [21, с. 13], тобто власник не лише повертає свого холопа, а й
отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.
Отже, селян, які були основною масою населення, на Русі називали
смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже бу-
ли залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбува-
ли різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка
останніх збільшувалася, адже їх дрібне господарство було дуже нестій-
ким. Процес зубожіння смердів відбувався через непомірні державні по-
бори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі
або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала по до-
помогу і на основі певної угоди — «ряду» відпрацьовувати свій борг. Та-
ких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасо-
вою, але зазвичай ставала постійною унаслідок нестачі коштів на викуп.
Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг
від боярина чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення пере-
творювалися у так званих боргових рабів, які мали працювати у госпо-
дарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо «купу» брав се-
лянин, то він перетворювався на «ролєйного закупа» і мав своїми
знаряддями праці відпрацьовувати борг разом із відсотками («резами»).
Якщо борг погашався, то закуп діставав свободу.
Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди попадали не лише у
економічну, а й у юридичну залежність до кредиторів, які могли вчиняти з
ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу і тікав, але
його спіймали — він ставав рабом.
На найнижчому щаблі перебували раби — «холопи» або «челядь». Проте во-
ни не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, пра-
Основні групи
населення
159
цювала із застосуванням панського реманенту і отримувала певне утримання
(«місячину»), а інші діставали від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили
власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного селянст-
ва. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх відпускали на волю в по-
дяку за вірну службу своєму панові.
Невдоволення залежного населення виливалося в різних формах — від
втеч на вільні землі до масових виступів. Так, у 1068 р. вибухнуло повстання
у Києві проти князя Ізяслава, а у 1113 р. повстання у Києві, спрямоване про-
ти надзвичайно високих відсотків на позички. Воно забезпечило законодав-
че обмеження лихварського відсотка до 20 % законом Володимира Монома-
ха «Про рези», а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом
«Про закупів». Ці закони стали складовою частиною вже існуючої на той час
«Руської Правди».
З прийняттям християнства з’являється ще одна
значна верства суспільства — духовенство, яке за-
мінило собою волхвів та інших служителів язич-
ницьких богів, культів. Церква та монастирі також
ставали великими землевласниками, процес зака-
балення, притаманний феодалам, власникам вот-
чин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалу-
вання, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих за-
душних холопів (тобто тих холопів, яких їх власник заповідав «на спомин
душі»).
Поступово формується й такий важливий інститут, як система податків.
Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали
через так зване полюддя. Князі самі або через своїх «посадників» об’їжд-
жали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін.
У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали
данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — відправляли зі-
бране до Києва. Крім полюддя, існував також «повоз»: населення тих земель,
куди не дійшли князь або його посадники, мало саме довозити данину до
Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд та розправу за тими
скаргами, з якими населення зверталося до князя.
Така форма збирання данини була відома ще з VI—VIII ст. і тривалий час
нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі 945 ро-
ку, під час якого був убитий князь Ігор, княгиня Ольга законодавчо встановила
розмір данини з одиниці обкладання — уроки. Місцями збору податків стали
«погости», де також збиралися торгові люди. Одиницею обкладання при стягу-
ванні данини з окремої сім’ї був «дим». Цей термін одночасно означав форму
господарства селянина, його індивідуальне господарство, яке включало садибу
і ріллю. Іншими одиницями оподаткування були «плуг» або «рало» (норма зем-
лі, якою користувалася родина). Згадки про них також мають місце у літописах,
Запровадження
християнства
та його вплив
на господарське
життя
160
зокрема під роком 964 або 981: «Възложиша на ня дань от плуга» [24, с. 162].
Поступово данина стала перетворюватися у податок на користь держави,
або на феодальну ренту на користь феодала.
У Київській Русі 13—15 % населення мешкало у
містах і селищах, яких налічувалося близько 240.
Але тільки 74 міста мало населення близько 4—5
тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35—40 тис. чол. На той час
це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як
центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-військовими. Як і захід-
ноєвропейські міста, вони виникали на торгівельних перехрестях та водних
транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані
такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін.
Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях
задля захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі із завойованими народами.
З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих мо-
настирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів та
центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.
Міста ставали адміністративними, торгівельними, ремісничими центра-
ми, саме в них будували свої двори князі та бояри.
Західноєвропейські мандрівники зазначали наявність великої кількості
міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, «гардарікою». Ці
міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на
так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так, на-
приклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі
та ін. В результаті цього племінний поділ відходить на другий план, посту-
паючись загальнодержавному устрою країни.
Разом із тим, на відміну від Західної Європи, в давньоруських містах ши-
роко використовується залежна праця ремісників (ремісники княжі, монас-
тирські, боярські), але поруч з ними працювали й вільні ремісники, місцем
проживання яких стають посади. Вільне посадське ремесло стає важливою
складовою господарського життя давньоруських міст, на думку П. Толочка,
лише у ХІІ—ХІІІ ст. [24, с. 178]. Ремісничі посади розташовувались упритул
до укріплених дитинців, як, наприклад, Поділ у Києві. Свого розквіту ремес-
ло досягло у ХІ—ХІІ ст., коли воно налічувало до 40 спеціальностей: виго-
товлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжи-
тку, гончарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньо-
руських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провід-
них країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, пе-
редусім у Києві, а також у Чернігові, Новгороді, Володимирі на Волині, Га-
личі та інших.
У містах виробляли речі найрізноманітнішого призначення. Завдяки ви-
сокому попиту на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, метале-
Міське
господарство
161
ве спорядження, зброя), перше місце серед ремесел займала виплавка заліза
та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей,
від нього вже відокремилися зброярі, щитники, цвяхники. Власне, відбував-
ся процес відокремлення ковальства від металургії.
Високий рівень майстерності був притаманний і давньоруським ювелі-
рам. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам
передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні,
фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври худож-
нього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за
її межами.
Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гон-
чарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення
також виробництво цегли-плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зод-
чі. В період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Деся-
тинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Бо-
рисоглібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам’яні
палати».
Дуже розвинутим було теслярство, адже значну кількість церковних бу-
дівель та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з
дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та
вовни.
Досить складним питанням щодо давньоруського міста є питання існу-
вання в ньому відповідних організаційних форм, подібних до західноєвро-
пейських цехів. Відомий дослідник давньоруського суспільства П. Толочко
стверджує, що за відсутності писемних свідчень щодо корпоративної струк-
тури давньоруського ремесла, досить важливими стають свідчення опосеред-
ковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, які свідчили про
процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. Такими він вва-
жає Гончарі і Кожум’яки у Києві, Гончарі у Вишгороді, Любечі, а також ряд
інших у багатьох містах Київської Русі [24, с. 187]. Відомі також деякі згад-
ки писемних джерел щодо існування т.зв. «дружин» (як, наприклад, вишго-
родські ремісники-«древоділи»), але вони не перетворилися на справжні ре-
місничі цехи, тотожні західноєвропейським.
Невідомими залишилися й джерела щодо формування в Київській Русі
органів міського самоврядування, подібних до західноєвропейських. Сучас-
на дослідниця цього періоду Н. Яковенко стверджує, що міського самовря-
дування у давньоруських містах не існувало, розвиткові його перешкоджало
те, що міста були резиденціями князів і бояр, а міське управління зосе-
реджувалося в руках їх управителів, що «не залишало місця для розвитку
самоврядування» [28, с. 72].
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутріш-
ньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були
невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Ки-
162
ївська Русь вже мала певні внутрішні торгівельні зв’язки між досить відда-
леними між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окре-
мі міста мали по кілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу
налічувалося вісім «торгів». Торгівля іменувалася «гостьба», а купців нази-
вали «гості», місця торгівлі — «погости». Купці досить шанувались у Київ-
ській Русі, «Руська правда» визначала штраф за вбивство купця удвічі ви-
щий, ніж за простого смерда.
Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські куп-
ці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою
Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці
використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони
плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним
шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соля-
ним — у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими
центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород.
Основними товарами, що вивозилися, були хутра, віск, мед, льон, шкіра, юве-
лірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували насамперед предмети розкоші —
шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.
Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїч-
на назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не
означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни
існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей тер-
мін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі гро-
шова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця
грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці
грошові одиниці зазвичай були не реальними засобами обміну, а лише його ва-
говими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун — гривня
грошей). Засобами ж обігу в той час слугували візантійські та арабські монети.
Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім — його син
Ярослав, але ці гроші («златники» та «срібники») практичної ролі не відіграва-
ли, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пи-
шуть О. П. та П. П. Толочки, «карбування монети належало до неодмінних ат-
рибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав
чинити і його руський родич» [23, с. 119].
Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина насе-
лення займалася землеробством й різними промислами. В землеробстві ви-
користовувався плуг з залізним ралом й дво-трипільна система сівозміни.
Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней,
свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так,
Н. Полонська-Василенко згадує «Рафельштетенський митний устав», який
фіксує продажі ще у ІХ ст. руських коней у Баварії [20, с. 225].
Серед промислів найбільшу вагу мало мисливство, навіть данину платили
хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів
163
княгині Ольги встановлювалися «ловища» та «перевесища», тобто місця по-
лювання, Руська правда охороняла бобровники, тобто місця полювання на бо-
брів, хутра яких надзвичайно цінились у Європі. Не меншу роль відігравало
бджільництво (бортництво), також згадуване у «Руській правді», яке давало
такі важливі експортні товари, як мед та віск. Мед також широко використо-
вувався для виробництва міцних напоїв.
Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період
феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був
його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на
теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у
XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст.
досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави Дав-
ньоруської держави, хоча боротьба за київський «стіл» між князями не при-
пиняється.
Процес розпаду Давньоруської держави, що розпоча-
вся у ХІ ст., втрата значення Києва як політичного та
економічного центру, зумовили появу нового центру
політичного та економічного життя, спадкоємиці Ки-
ївської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях,
— Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала
надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феода-
льні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали мо-
жливості зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати
української державності. Стосовно особливостей економічного розвитку цієї
держави, то він мав ті ж характеристики, що й у Київській Русі.
Протягом ХІІІ—ХІV ст. землі Давньоруської держави переживають дуже
важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші наслідки
навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої
Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15
перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було
побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва
було досягнуто лише через 100 років. Зникло ряд ремісничих спеціальностей,
були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь,
чернь). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність
від Золотої Орди.
Економічна залежність полягала у тому, що все населення підкорених зе-
мель обкладалося даниною і мало виконувати ряд повинностей: давало по-
плужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання хан-
ських чиновників), сплачувало тамгу (мито), посилало людей для участі у
ханських походах, забезпечувало перевезення ханських чиновників (ям). Спо-
чатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські
хани зобов’язали збирати податі руських князів.
Феодальна
роздробленість
в українських землях
164
Політична залежність полягала у тому, що князі мали з’являтися до Золо-
тої Орди за спеціальними «ярликами» — грамотами, що давали право на кня-
жіння. Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи інше князів-
ство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду
жорстких та підступних методів досягнення бажаного, а це своєю чергою ще
більше послаблювало позиції Русі.
Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар їх панування не були
однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-
Східна Русь, найменшої — розташоване на південному заході Галицько-
Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося
їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських
ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими русь-
кими землями. Досить швидко тут відроджувалися розорені Батиєм старі міс-
та (Галич, Володимир), створювалися та розбудовувалися нові (Холм, Львів
та ін.). Торгівельні центри та основні торгові шляхи поступово переміщують-
ся до галицько-волинських міст, набирають значення такі міста, як Львів,
Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини,
Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, в містах ви-
никають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).
А після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) вій-
ськами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського
— українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування
інших завойовників.
5.5. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК
УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ
ТА ЛИТВИ І ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ
В ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛАХ
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже в дру-
гій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина зе-
мель нинішньої Росії та значна територія України — майже вся Волинь,
Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала
частиною Польського королівства.
Руські землі економічно та культурно були вище
Литви, що поставило завойовників під надзвичай-
но сильний вплив східнослов’янських народів. То-
му Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не ру-
шила, а новини не вводила», що зумовило відносно мирне приєднання
українських земель. В цілому українці досить схвально ставилися до цього
акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татар.
Форми господарства
та відносини
власності
165
Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації
та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства
Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах
Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литов-
ського зберігали свою самобутність.
Зберігаються і форми організації господарства та власності. Так, основ-
ною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, якими во-
лоділи князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадок,
князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови не-
сення відповідної служби землі, що були умовною власністю і називалися
«держава» (цій формі земельної власності відповідав на заході бенефіцій, а
у Північно-Східній Русі — помістя). В ході усобиць, коли князь втрачав свої
землі, втрачали їх і «державці», адже новий власник вотчини передавав і
«держави» своїм слугам.
Зі зростанням феодального землеволодіння зміню-
ється і становище селян. І хоча вони ще залиша-
ються у громаді, але перетворюються на феодально
залежних, тобто вони мали виконувати різні пови-
нності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Да-
нина збиралася з «дворища», яке й було одиницею оподаткування. Дворище
складалося з кількох «димів», тобто окремих селянських господарств, які
зазвичай належали родичам і мали натуральний характер.
Данина в основному виступала у вигляді продуктової ренти, тобто зби-
ралася різними продуктами селянського господарства, які йшли на утриман-
ня власника землі — феодала. Але існувала також і відробіткова рента —
панщина, яку відбували не лише селяни, а й так звані селяни-данники, тобто
сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою
продукцією. Проте цей вид ренти до ХV ст. був поширений мало, адже рин-
кові відносини ще не мали значного розвитку, і продукція панського госпо-
дарства призначалася виключно на безпосереднє споживання панів.
Із розвитком міст і зростанням торгівлі, ремесел змінюються й потреби
феодалів, які починають шукати способів їх задовольнити. В цих умовах іс-
тотно змінюються й способи отримання ренти. Натуральна рента починає
замінюватися грошовою, а держава також починає замінювати натуральну
данину на грошові податки. Щоправда, можливостей для сплати грошима
повинностей у селян було надзвичайно мало, тому феодали у пошуку дже-
рел збільшення грошових доходів починають звертати увагу на власне гос-
подарство, що призводить до зростання відробіткової ренти, тобто панщини.
Такі зміни мають місце приблизно з XV ст., коли термін «двір», яким у
багатьох місцевостях України називали власне господарство феодала, почи-
нає витісняти термін «фільварок», який означав велике, багатогалузеве гос-
подарство, частково орієнтоване на реалізацію продукції, засноване на при-
Трансформація
феодальної ренти
та становища селян
166
мусовій праці залежних селян. Однак на початковому етапі панщина ще бу-
ла незначною (приблизно 14 днів на рік), але зростання її відбувається до-
сить швидкими темпами. Так, у Підляшші лише за півстоліття панщина зро-
сла з 14 днів на рік до одного дня на тиждень.
Юридичне становище залежного сільського населення було не однако-
вим, його поділяли на три групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залеж-
ними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли вій-
ськову службу, а іноді сплачували також грошову данину — чинш.
Найпоширенішою категорія слуг була у прикордонних регіонах — Київщи-
ні, Поділлі, а також при замках. Це була, найімовірніше, категорія перехідна
— між феодалами та селянами, з часом їх верхівка дістала шляхетські права,
але більшість перейшла у категорію тяглих селян.
Холопами, як і за Київської Русі, називали повністю залежних селян, ко-
лишніх рабів, закупів, рядовичів та ін. Як і раніше, джерелами холопства бу-
ли полон, походження від раба, боргове рабство, шлюб з рабом і, нарешті,
заміна смертної кари на рабство. Але правове становище їх було також різ-
ним, і ті раби, що мали своє господарство і виконували повинності, були
дуже близькими до тяглих селян, які складали основну масу селянства,
об’єднаних у громади. В громадах селяни спільно користувались орними
землями й угіддями, відбували панські повинності; в громадах існувала кру-
гова порука. Проте поступово, внаслідок внутрішніх суперечностей, що ви-
никають усередині громади, а також під тиском феодалів, які докладали ба-
гато зусиль задля її знищення, громада починає розкладатися.
Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі влас-
ністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом
експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в
державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у
численних привілеях, які забезпечували феодалам шляхетські звання, дер-
жавні посади та звільнення від повинностей і податків. Усі ці документи є
важливою пам’яткою економічної думки середньовіччя в Україні.
Так, Литовські статути закріплювали право власності на землю: «Хочемо
і постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі і боя-
ри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм
нажиті за прародителів наших славної пам’яті їх милостей королів і великих
князів литовських, а також і за нашого щасливого [володіння] держали і во-
лоділи, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи де-
ржати і володіти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові...» [13, с. 89].
З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше був
пов’язаний процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею
селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йо-
му частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще у 1347 р.
було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через декі-
лька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне
167
покріпачення селян зафіксоване Литовським статутом 1588 р. За селянами
зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для ви-
конання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.
Статут фіксував права феодала на особу селянина, зокрема в ньому зазна-
чалось: «Якби якийсь вотчинний підданий або селянин пішов від котрогось
боярина і за п’ять чи шість миль жив, не переходячи до іншого [боярина],
і той, від кого піде, не шукав би того підданого або селянина десять років, —
і надалі йому до нього нема діла. А коли б такий вотчинний підданий або се-
лянин, відійшовши від свого боярина, за десять чи кільканадцять миль жив,
— і тому боярину, чий він був, до двадцяти років його шукати вільно; а понад
двадцяти років якби не шукав — і надалі до нього нема діла. А якби ж той бо-
ярин, від кого піде підданий або селянин, знову прийшов жити поблизу маєт-
ку того свого колишнього боярина, хоча, проживши чи не проживши двадця-
ть років, — і тому боярину, чий він буде, вільно йому через суд його
повернути, аби тільки не замешкав часу давності, як він прийде ближче жити.
А двірська челядь і полонянки та їх діти з років не виходять» [13, с. 89—90].
Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоч з 1569 р.
(Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не Литви.
Головним господарським заняттям селян України залишалося землероб-
ство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох,
гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натура-
льний оброк, або продавалася в містах. Великого значення набуває скотарс-
тво, особливо вирощування великої рогатої худоби. Українські воли були
добре відомі у багатьох країнах Європи.
Великі географічні відкриття, «революція цін» у Євро-
пі різко розширили зовнішній ринок для сільськогос-
подарської продукції, особливо на зернові. Хліб по-
ступово стає дуже важливою статтею експорту. Головним портом для вивозу зер-
на стає Гданськ, куди воно надходить з багатьох регіонів України — Холмщини,
Перемишля, Луцька, Поділля, Покуття. Вивозять хліб і суходолом — через Люб-
лін та Краків. Головним наслідком зростання експорту хліба стає розширення фі-
льварків за рахунок не лише тих земель, що були в руках селян, а й за рахунок
привласнення нових, малозалюднених у південно-східних степах. Особливо ве-
ликими темпами зростає велике (магнатське) землеволодіння за рахунок так зва-
них королівських роздач. Так виникали величезні магнатські латифундії Потоць-
ких, Вишневецьких, Острозьких та ін. Розвиток фільваркової системи тягнув за
собою посилення панщини як основи їх існування та кріпосної залежності селян.
Безпосередньо з розвитком фільваркового господарства пов’язана земель-
на реформа, реалізована спочатку у маєтках Великого литовського князя,
а потім поширена на більшість українських земель — так звана «Устава на
волоки» (1557). За цією реформою вся земля, що була у руках селян, вимі-
рювалась і поділялася на волоки (ділянки розміром близько 20 га). Саме за
Становлення
фільваркової системи
168
волокою закріплювалися всі повинності, що їх виконували селяни. Волоки
ділилися між селянами: одна волока — одне господарство з повним тяглом
(пара коней чи волів); ; волоки, якщо у господарстві півтягла; орної землі
не надавали зовсім господарствам, які не мали тягла.
«Устава на волоки» передусім зобов’язувала великокнязівську адмініст-
рацію повсюди влаштовувати фільварки: «Фольварки хочем мети, абы везде
становлены были… окром где грунты злые и непожиточные были… при ка-
ждом фольварку… ховати принаймней до двадцати коров, а если бы так
много не было …купити …огороды дворные абы были везде розмерены»
[12, с. 18].
На основі цієї реформи було створено фільваркові господарства, земельна
площа ріллі яких відносилася до площі, переданої селянам, як 1:7. Примусо-
во запроваджувалося трипілля, встановлювалася норма панщини — 2 дні на
тиждень; з часом норма днів панщини зростала. Одним із важливих наслідків
реформи було руйнування громади, адже тепер не громада протистояла
феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й дифе-
ренціації селянських господарств.
У фільварках, особливо на Київщині та Брацлавщині, а також у гірських
районах Галичини розвивалося тваринництво. Здебільшого вирощували ве-
лику рогату худобу (волів), займалися й табунним конярством. У Галичині,
на Волині, Поділлі й Київщині набуває поширення молочарське господарст-
во, продукція якого також надходила на продаж. Такі господарства зазвичай
розташовувалися поблизу міст, в які постачали масло, сир та інші продукти.
Крім сільськогосподарського виробництва у фільварках широко розвива-
лися різні промисли, продукція яких також йшла на продаж, як всередині
країни, так і за її межі. Серед промислів слід назвати лісовий, який постачав
не лише дерево, а й попіл, смолу, дьоготь, поташ. Вирубування лісів, заува-
жує Н. Полонська-Василенко, «йшло такими темпами, що наприкінці
XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях» [20, с. 467].
З інших галузей господарства фільварків слід назвати бджільництво —
меду та воску належало важливе місце в експорті. Разом із традиційним бор-
тництвом набирає поширення і вуликове бджільництво (пасічництво), особ-
ливо у центральній Україні та у її степових регіонах. Зберігає значення соле-
варіння (поблизу Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї). Широкого
розвитку набуло млинарство; млини використовували не лише для мелення
борошна, а й для пиляння дощок, валяння сукна тощо.
Як уже зазначалося, поступово відроджувалися мі-
ста (Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця,
Київ, Черкаси, Канев, Житомир та ін.), спустошені
під час татаро-монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел,
промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Розвиток ремесла та тор-
гівлі підвищував і роль міст як економічних центрів певної місцевості, ви-
Ремесло
і торгівля
169
значав їх зв’язки з селом, для якого тут вироблялися сільськогосподарський
реманент та інші необхідні товари.
Як і на Заході, для захисту своїх економічних інтересів міські ремісники
об’єднувалися у ремісничі цехи, очолювані цехмістрами. Тут теж існувала
жорстка регламентація, що давало можливість уникнути конкуренції все-
редині цеху. Позацехових ремісників називали партачами, вони були позба-
влені права працювати в місті та виставляти свою продукцію на продаж у
межах міста. Спочатку цехова організація поширилась у Галичині, а напри-
кінці XV — початку XVI ст. і в інших регіонах України — на Волині та
Київщині.
Більшість міст знаходилося на землях феодалів (80 %) і належало їм. На-
селення міст перебувало у залежності від власників цих земель (окремих фе-
одалів або держави), відбувало на їхню користь повинності, іноді навіть
панщину, сплачувало різні збори. На міщан накладалися різні збори за право
виробляти продукцію та реалізовувати її, вивозити та привозити товари. До-
сить часто феодали просто грабували заможних ремісників та купців.
Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням.
Українське міщанство — ремісники, купці та ін. — обмежувалися практично
в усіх правах: у праві торгівлі, ремісницької діяльності, участі в цехах, у від-
правленні релігійних обрядів тощо. Перевага надавалася німцям, полякам,
євреям.
Захищаючись від утисків феодалів, міщани боролися за власне самовря-
дування. Починаючи з ХІV ст. українські міста починають здобувати так
зване магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від управління і суду
земельних власників та створювали органи місцевого самоврядування. Пер-
шим магдебурзьке право дістав ще від галицько-волинського князя Юрія II
Володимир-Волинський (1324 р.), у 1356 р. — Львів, у 1432 р. — Луцьк, у
1444 р. — Житомир, у 1494 р. — Київ. Магдебурзьке право мало більшість
міст України. У різний час його здобули Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Ко-
зелець, Полтава, Стародуб та ін. Слід зазначити, що в Україні магдебурзьке
право не існувало у чистому вигляді, а перепліталося з нормами місцевого
звичаєвого права, але, як і на Заході, сприяло розвиткові міст.
Поглиблення поділу праці, зростання економічних зв’язків між містами
та селами, окремими регіонами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. На
невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень, торгу-
вали збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремісників тощо. На ринках
почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які прода-
вали різноманітний крам та скуповували великі партії місцевих товарів для
наступного продажу їх в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіл-
лю. Але в цілому господарська система ще залишалася натуральною з окре-
мими елементами товарної.
З ХІV ст. розвивається ярмаркова торгівля. Ярмарки проходили у вели-
ких містах один-два рази на рік протягом кількох днів і навіть тижнів. Ярма-
170
рки збирали купців зі всієї країни, а також з-за кордону, що свідчило про
формування внутрішнього ринку й оптової торгівлі.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень, особливо щодо зов-
нішньої торгівлі, яка поступово відроджується в цей період. Так, купецькі
каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських
указах шляхах. З 1343 р. є відомою «татарська дорога», що вела з Німеч-
чини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Інший важливий шлях
міжнародної торгівлі проходив від Кафи (Феодосії) через Київ до Москви та
Новгорода. Торгівлею могли займатися купці, а також ремісники, але остан-
ні, — виключно продуктом власного виробництва.
З України вивозили в основному сільськогосподарську продукцію, а вво-
зили промислові товари. З заходу сюди йшли тонкі сукна, полотна, залізо,
сталь, зброя, а також скло, папір, вина. Зі сходу в Україну йшли парчеві та
шовкові тканини, оксамит, килими, різні прянощі. З Криму, як і раніше, до-
возили сіль.
Важливою була також роль України як транзитного центру. Транзитна
торгівля зосереджується переважно у таких містах, як Львів, Київ, Кам’я-
нець та Луцьк. Саме через ці міста проходили найважливіші торгівельні
шляхи, які сполучали захід зі сходом і півднем, північ з півднем тощо.
Проте формування внутрішнього ринку стримувалося великою кількістю
митних кордонів, які ділили країну; мито збирали не лише представники
верховної влади, а й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми
сплачування мита були найрізноманітнішими: купці платили ярмаркове, ри-
нкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевідне, гребельне, прико-
рдонне тощо. Крім того, надзвичайно негативно на розвиток як внутрішньої,
так і зовнішньої торгівлі впливала дискримінаційна політика уряду щодо
українських, а також деяких інших купців (московських, вірменських та ін.),
яка проявлялася у заборонах вести торгівельну діяльність, встановленні зна-
чно більших митних зборів, примушенні до продажу товарів за значно ниж-
чими цінами та ін. Уряд робить також спроби монополізувати зовнішню тор-
гівлю.
Отже, розвиток економіки та економічної думки суспільств Євро-
пейської цивілізації періоду середньовіччя свідчить, що в цей період має
місце таке суспільство, що характеризується прагненням до внутрі-
шньої єдності та зовнішнього відособлення, корпоративною замкнені-
стю станів та інших соціальних груп, слабким розвитком індивідуаліз-
му. Але, незважаючи на консервативний характер ціннісно-світо-
глядних настанов, середньовічне суспільство було внутрішньо дина-
мічним суспільством. У ньому відбувалися складні етногенетичні та
культуротворчі процеси. В період середньовіччя відбулося зародження
та формування сучасних народів. Середньовіччя створило новий місь-
кий спосіб життя, високі зразки духовної та художньої культури, зок-
рема інститути наукового пізнання та освіти. Усе це, разом узяте,
дало потужний поштовх для розвитку світової цивілізації.
171
ЛІТЕРАТУРА
1. Бартенев С. А. История экономических учений. — М.: Юристъ, 2002.
2. Бартенев С. А. Экономическая история: Учебник. — М.: Экономистъ,
2004.
3. Березин И. С. Краткая история экономического развития: Учеб. пособие. —
М.: Изд-во РДЛ, 1998.
4. Березин И. С. Краткая история экономической мысли: Учеб. пособие. — М.:
Изд-во РДЛ, 2000.
5. Бобович И. М., Семенов А. А. История экономики: Учебник. — М.: ООО «ТК
Велбин», 2002.
6. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV—XVIII ст. —
Т.2: Ігри обміну. — К.: Основи, 1997.
7. Гийу А. Византийская цивилизация / Пер. с фр. Д. Лоевского; Предисл.
Р. Блока. — Екатеринбург: У-Фактория, 2005.
8. Греков Б. Киевская Русь. — М.: АСТ, 2006.
9. Гусейнов Р. История мировой экономики: Запад — Восток — Россия: Учеб.
пособие. — Новосибирск: Сиб. унив. изд-во, 2004.
10. История средних веков: Хрестоматия: В 2 ч. / Сост. В. Е. Степанова,
А. Я. Шевеленко. — 3-е изд., дораб. — М.: Просвещение, 1988. — Ч. 1 (V—XV вв.).
11. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. / За ред. В. Д. Базилевича. —
2-ге вид., випр. — К.: Знання, 2005. — Ч. 1.
12. Історія економічної думки України: Навч. посіб. / Р. Х. Васильєва, Л. П. Гор-
кіна, Н. А. Петровська та ін. — К.: Либідь, 1993.
13. Історія України: Документи, матеріали: Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Ко-
роля. — К.: Академія, 2001.
14. Климович Л. И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. — М.: По-
литиздат, 1986.
15. Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України: Навч. посіб. — К.:
КНЕУ, 2004.
16. Ле Гофф. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. / Под общ. ред.
В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. — Екатеринбург: У-Фактория, 2005.
17. Левитский В. Ф. История политической экономии в связи с историей хозяй-
ственного быта. — Харьков, 1914.
18. Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. — М.: Дело: Вита-Пресс, 1996.
19. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток люд-
ства: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1996.
20. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К.: Либідь, 1993. — Т. 1.
21. Пронштейн А. П., Задера А. Г. Практикум по истории СССР: (Период феода-
лизма). — М.: Высш. шк., 1969.
22. Толмачева Р. П. Экономическая история: Генезис рыночной экономики:
Учебник. — М.: Дашков и КО, 2002.
23. Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. — К.: Альтернативи, 1998.
24. Толочко П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996.
25. Хрестоматия по истории средних векав / Под ред. Н. Л. Грацианского и
С. Д. Сказкина: 3-е изд., испр. — М.: Учпедгиз, 1953. — Т. 1.
172
26. Экономическая история мира: Европа / Под общ. ред. М.В. Конотопова. —
М.: Дашков и КО, 2004.
27. Энциклопедия для детей: Религии мира. — Т. 6. — Ч. 2. — М.: Аванта,
2000.
28. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.:
Критика, 2005.
29. Яковец Ю. В. История цивилизаций: Учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и
доп. — М.: ВЛАДОС, 1997.
30. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — 2-е изд. — М.: Рес-
публика, 1994.