Тема 7

Розділ
ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК РИНКОВОГО
ГОСПОДАРСТВА В СУСПІЛЬСТВАХ
ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
(ХVІI – початок ХХ ст.).
Тема 7
РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО
ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В ОКРЕМИХ
КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ.
ЕКОНОМІЧНА ДУМКА ПРО СУТЬ
І ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
(друга половина ХVІІ — 60-ті роки ХІХ ст.)
У попередній темі висвітлено і проаналізовано господарство
абсолютистських централізованих монархій Європи та процес ви-
никнення передумов для формування ринкового господарства в
країнах Європейської цивілізації. Показано зародження перших
економічних шкіл та напрямів економічної теорії, які відображали
цей процес і відповідним чином на нього впливали.
У даній темі, що є історичним і логічним продовженням попе-
редньої, розкриваються як загальні закономірності формування
ринкового господарства в період становлення національних дер-
жав, так і особливості його розвитку в окремих країнах Європей-
ської цивілізації. Саме з другої половини ХVII ст. до 60-х років
ХІХ ст. в Англії, Франції, Німеччині та США проходять демокра-
тичні, промислові й освітні революції, що створюють умови для
формування ринкового господарства, товарна господарська систе-
ма переростає у товарно-грошову (капіталістичну) господарську
систему. В результаті поглиблення поділу праці виникають нові
господарські форми (фабрики, фермерські господарства, акціонер-
226
ні товариства тощо) та ринкові інститути (банки, біржі, кредитні
товариства тощо). Формуються нові класи капіталістичного суспіль-
ства (власники землі, фермери-орендатори та наймані робітники в
сільському господарстві, підприємці і робітничий клас у промис-
ловості). Завершення промислового перевороту стає основою ін-
дустріалізації країн Європейської цивілізації, створення промисло-
вої інфраструктури та розвитку фабричного виробництва. Взаємодія
між суб’єктами економічної діяльності будується на засадах віль-
ної конкуренції. Формується національний ринок.
Характерні зміни в суспільному розвитку знайшли відображен-
ня в економічній думці зазначеного періоду, яка була репрензен-
тована класичною школою політичної економії (А. Сміт, Д. Рікар-
до, Дж. С. Мілль та ін.), марксизмом (К. Маркс, Ф. Енгельс), німе-
цькою історичною школою (Ф. Ліст, К. Кніс, Б. Гільдебранд тощо)
й іншими течіями. В даній темі висвітлюються їх погляди на ви-
значальні проблеми, факти та історичні події у розвитку країн Єв-
ропейської цивілізації, процес формування ринкового господарст-
ва, його суть, закономірності та особливості функціонування.
Розкривається внесок зазначених учених у розвиток економічної
теорії щодо трактування основних економічних категорій ринкової
системи: вартості, ціни, капіталу, ренти, формування ними засад-
ничих концепцій ринкової економіки вільної конкуренції.
ПЛАН
7.1. Формування та сутність ринкового господарства.
7.1.1. Роль демократичної, промислової та освітньої революцій
у формуванні ринкового господарства.
7.1.2. Суть ринкової господарської системи.
7.1.3. Економічна думка про ринкове господарство.
7.2. Особливості формування ринкового господарства в окремих краї-
нах Європейської цивілізації та їх відображення в економічній думці.
7.2.1. Генезис ринкового господарства в Англії.
7.2.2. Особливості становлення ринкового господарства у
Франції.
7.2.3. Формування ринкового господарства в Німеччині.
7.2.4. Особливості становлення ринкових відносин у США.
7.1. ФОРМУВАННЯ ТА СУТНІСТЬ
РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА
У другій половині ХVІІ — першій половині ХІХ ст. у країнах Європейської
цивілізації відбулися суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя: політичній,
духовно-культурній, господарській та соціальній. Найповніше вони проявилися
227
у процесі демократичних, промислових і освітніх революцій. Серцевиною цих
змін стало утвердження приватної власності, що спричинило виникнення нових
відносин у суспільстві, привело до глобальних модифікацій в економічних сис-
темах країн Європейської цивілізації та формування ринкового господарства.
7.1.1. Роль демократичної, промислової та освітньої
революцій у формуванні ринкового господарства
У духовно-культурній сфері європейського суспіль-
ства в зазначений період продовжує утверджуватись
усвідомлення нової ролі й місця людини в суспільстві, розпочате в осьовий
час та відновлене в епоху Відродження (середина ХІV — середина ХVІІ ст.) і
Реформації (ХVІ ст.). В епоху Відродження суспільство звернулося до ідей та
інститутів, які виникли ще в період античності: громадянство, справедливість,
право на власність і т. п. Протестантизм, який виник унаслідок модифікації
християнства, проповідував головну ідею християнської релігії — рівність
усіх перед Богом, заклав основи «протестантської етики», нових суспільних
цінностей і взаємин між людьми. Зміни, які відбулися в суспільстві під впли-
вом цих історичних епох, вплинули на господарське життя Європи, сприяли
становленню нової господарської системи — ринкової.
Просвітництво1 — інтелектуальний та духовний рух кінця ХVІІ — почат-
ку ХІХ ст. в Європі та Північній Америці. Це природне продовження ідей
гуманізму2 Відродження, протестантизму періоду Реформації та раціоналіз-
му початку Нового часу. Його світогляд: відмова від релігійного світорозу-
міння (схоластичного3) і звернення до розуму як єдиного критерію пізнання
людини і суспільства — стали поворотним моментом у використанні науко-
вих знань у розвитку суспільства.
Протягом усього розвитку Просвітництва в центрі міркувань його ідеоло-
гів — Вольтера (Ф. М. Аруе), Д. Дідро, І. Ньютона, Р. Декарта, Ф. Кене,
1 Назва закріпилася після виходу статті І. Канта «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?»
(1784 р.). Слово «світ», від якого походить термін «просвітництво», сягає давньої релігійної традиції, закрі-
пленої як у Старому, так і в Новому Завітах. Це — і відділення Творцем світла від пітьми, і визначення са-
мого Бога як Світла. Само звернення до християнства мало на увазі просвітництво людства вченням Христа.
Переосмисливши цей образ, просвітники вкладали в нього нове розуміння, говорячи про просвітництво лю-
дини, як світло розуму. 2 «Humanitas розуміється як ученість і схильність до шляхетних мистецтв, а також як доброзичливість
щодо інших людей. У свідомості середньовіччя, в церковній свідомості humanitas протиставилось divinitas,
тобто людське — божественному як вищому, принципово відділеному. У Салютаті, у Леонардо Бруні
humanitas розуміється як культура і протиставляється, з одного боку, відсутності освіти — варварству
(barbaritas), з іншого боку — відсутності моральності і шляхетності, тобто дикості (feritas).» (Попович М. В.
Нариси історії культури України. — К.: АртЕк, 1998. — С. 122). 3 Схоластика — середньовічна філософія, яка створила систему штучних, суто формальних логічних ар-
гументів для теоретичного виправдання догматів церкви, а також знання, відірвані від життя, засновані на
міркуваннях, не перевірених досвідом (Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. Н. Ю. Шведовой. —
18-е изд., стереотип. — М.: Рус. яз., 1986. — С. 680).
Просвітництво
228
А. Р. Тюрго, Г. Д. Фаренгейта, А. Цельсія, Г. В. Лейбніца, К. В. Глюка, А. Л. Ла-
вуазьє та ін. — знаходилась ідея раціоналізму (від лат. ratio — розум). Ро-
зум, в уявленні просвітників, дає людині розуміння як суспільного устрою,
так і самої себе. І те й інше можна змінити на краще, можна вдосконалити.
Таким чином обґрунтовувалася ідея прогресу, який уявлявся як незворотний
хід історії від тьми невідомого до царства розуму. Найвищою формою дія-
льності розуму вважалося наукове пізнання. Отже, пізнання навколишнього
світу з періоду Просвітництва почало спиратися на авторитет науки та екс-
перимент, що дозволяло встановити закономірності функціонування і розви-
тку людини та суспільства. Так мислителями та вченими Просвітництва бу-
ли закладені основи класичної загальнонаукової парадигми Декарта—Нью-
тона, що майже протягом трьох століть відігравала важливу методологічну
роль у наукових дослідженнях різних галузей знань.
Характерною ознакою наукового мислення Просвітництва було і те, що
воно орієнтувалося на практичне використання досягнень науки в інтересах
суспільного розвитку. Раціональний підхід став застосовуватися до всіх
сфер суспільного життя людини: релігії, політики, економіки, мистецтва,
природничих наук, права та ін. Одним з прикладів використання такого під-
ходу стала «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та реме-
сел» (1751—1783 рр.), що вийшла друком за редакцією французьких учених
Д. Дідро (1713—1784) і Ж. Д’Аламбера (1717—1780) і стала першою науко-
вою енциклопедією. В ній автори, формулюючи основні поняття фізико-
математичних наук, природознавства, економіки, політики, інженерної
справи та мистецтва, прагнули подати суспільству всі нагромаджені на той
період знання в доступній, зрозумілій і зручній формі.
Суспільне мислення поступово звільнялося від тотального впливу като-
лицької релігії, ставало світським, набувало рис національної самосвідомос-
ті, прагнуло до особистої свободи, рівності членів суспільства. В Англії —
батьківщині Просвітництва — були сформульовані основні поняття просвіт-
ницького вчення: «загальне благо», «природне право», «суспільний договір»
та ін. У вченні про природне право, яке було викладене у праці Д. Локка
(1632—1704) «Два трактати про державне правління» (1690 р.), обґрунтову-
валися основні права людини: свобода, рівність, недоторканність особистос-
ті і власності, які є природними, вічними й невід’ємними. А для забезпечен-
ня цих прав людям необхідно добровільно укладати суспільний договір, на
основі якого створюється відповідний орган — держава з відповідними фун-
кціями та повноваженнями.
Вчення Д. Локка про правову державу продовжив французький просвітник
Ш. Л. Монтеск’є (1689—1755). У трактаті «Про дух законів» (1748 р.) ним
сформульований принцип розділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
А А. П. Гольбах (1723—1789) у своїй праці «Священна зараза або природна
історія марновірства» (1768 р.) розкрив ідеологію функціонування монар-
хічної держави. Він зазначав, що ідея божественного походження влади
229
королів, «які є представниками і подобою Бога на землі», в практичному
плані слугувала виправданням могутності, безконтрольності влади, свавіл-
ля монархів та їх найближчого оточення у всіх сферах життя суспільства.
Найбільш визначним популяризатором ідей Просвітництва був Ж.-Ж. Руссо
(1712—1778), який у трактаті «Про суспільний договір, або Принципи політич-
ного права» (1762 р.) висунув ідею народного суверенітету. За нею уряд отри-
мує владу з рук народу у вигляді доручення, яке він зобов’язаний виконувати
відповідно до народної волі. Якщо представники уряду цю волю порушують, то
народ може обмежити, змінити або відібрати дану їм владу навіть шляхом на-
сильницького усунення уряду. Ідеї Руссо знайшли свій подальший розвиток у
теорії та практиці ідеологів Великої французької революції.
Німецькі просвітники сприяли ідеї англійських та французьких мисли-
телів, але в їх творах ці ідеї трансформувалися та набули глибоко націона-
льного характеру. У формуванні ідей Просвітництва важливу роль відігра-
ли твори Ф. Шіллера (1759—1805) та Й.-В. Гете (1749—1832) (особливо
його твір «Фауст»), відкриття Г. В. Лейбніца (1646—1716) (диференціальне
й інтегральне числення), філософія І. Канта (1724—1804) (ідея прогресу у
праці «Критика чистого розуму») та ін.
Таким чином, погляди просвітників, які базувалися на раціональному
підході, формували нову ідеологію побудови держави на основі демократи-
чних та правових засад. Ці засади стали основою формування суспільства
під час демократичних революцій.
Велику увагу просвітники приділяли питанням виховання та освіти наро-
ду. Звідси — сильне дидактичне (повчальне) начало, яке проявилося не тіль-
ки в наукових працях, але й в літературі, музикальному мистецтві, театрі. Як
істинний прагматик, що надавав велике значення дисциплінам, необхідним
для розвитку промисловості та торгівлі, виступив засновник Просвітництва
Д. Локк у трактаті «Думки про виховання» (1693 р.). Романом, присвяченим
проблемі виховання, можна вважати «Життя і дивовижні пригоди Робінзона
Крузо» (1719 р.) Д. Дефо (1660—1731), в якому була представлена модель
поведінки розумного індивіда та показано значення знань і праці в житті
окремої особистості. Історичний та міфологічний живопис Відродження по-
ступився місцем в епоху Просвітництва картинам на побутові та повчальні
теми. В театрі виникає новий жанр драми і комедії, в яких виводиться новий
герой, представник третього стану. Вершиною музикальної культури стає
творчість І. С. Баха (1685—1750), В. А. Моцарта (1756—1791), Ф. Й. Гайдна
(1732—1809), твори яких відрізняє ідея розуму, світла, уявлення про людину
як вінець Всесвіту.
Представники Просвітництва, впроваджуючи раціональний підхід у всі
сфери суспільства, формували усвідомлення необхідності зміни його роз-
витку на користь усього суспільства, а не окремих верств населення.
Найефективнішим шляхом до такої зміни вони вважали здобуття загаль-
ної та професійної освіти, підвищення рівня матеріального й духовного
230
розвитку індивідів. Таким чином, просвітницький рух створив передумо-
ви для освітніх та наукових революцій, вплинув на формування мотивації
життєдіяльності членів буржуазного суспільства Західної цивілізації з
ринковою економікою.
Маючи зазначені вище загальні основні принципи, просвітницький рух
розвивався в різних країнах не однаково. Його становлення в кожній державі
було пов’язано з її політичними, соціальними та економічними умовами, а
також з національними особливостями.
Демократичні (буржуазно-демократичні) революції
докорінно змінили політичну та соціальну системи
суспільства. Як правило, ініціювала і очолювала
революції буржуазія1, яка не мала можливості в умовах ієрархічного суспі-
льства (політика якого була побудована на користь короля і дворян) здійс-
нювати свою підприємницьку діяльність. Єдиним виходом з даної ситуації
була зміна політичної системи суспільства шляхом приходу до влади буржу-
азії. Легітимність влади останньої забезпечувалася залученням до боротьби
за зміну політичної системи всіх верств населення проти привілеїв аристок-
ратії, за утвердження соціальної рівності. Боротьба велася за відміну феода-
льних повинностей, кріпацтва, інших форм особистої залежності і часто су-
проводжувалася національно-визвольною боротьбою.
Демократичні революції були направлені на зміну існуючої системи вла-
ди. Вони передбачали:
; участь народу у політичній системі суспільства, тобто становлення йо-
го демократичних2 засад;
; створення незалежних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової.
В результаті демократичних революцій у державах Європейської цивілізації
створюється найвищий виборний орган законодавчої влади, в якому здійсню-
ється представництво основних політично активних груп населення країни3;
; формування громадянського суспільства4;
1 Буржуазія (фр. bourgeoisie — міщани) — суспільний клас власників капіталу, що одержують доходи в
результаті торгівельної, промислової, кредитно-фінансової та іншої підприємницької діяльності. Вона вини-
кла в умовах традиційного (феодального) суспільства, у результаті революцій і реформ XVI—XX ст. одер-
жала значний економічний і політичний вплив, сприяла утвердженню індустріального суспільства й ринко-
вої економіки, цінностей лібералізму і демократії. 2 Демократія (з грец. демос + кратія = народ + влада = влада народу) — форма державно-політичного
устрою суспільства, заснована на визнанні народу як джерела влади. Основні принципи демократії — влада
більшості, рівноправність громадян, правова захищеність їхніх прав і волі, верховенство закону, поділ вла-
ди, виборність глави держави й представницьких органів. Розрізняють безпосередню (основні рішення при-
ймаються всіма громадянами на зборах або за допомогою референдуму) і представницьку (рішення при-
ймаються виборними органами) демократію. Сучасні демократичні інститути — результат тривалого
історичного розвитку. 3 В Англії такий законодавчий орган називається парламентом, у США — конгресом тощо. 4 Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпе-
чує самоорганізацію та розвиток населення. Це — сукупність громадянських і соціальних інституцій і орга-
нізаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу та в доповнення
виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).
Демократичні
революції
231
; особисте звільнення людей, ліквідацію привілеїв. Суспільство перейш-
ло від особистої до економічної залежності, що знаменувало утвердження
приватної власності, яка стає основою функціонування вільного індивіда.
Виникнення приватної власності означало відокремлення політичної сфери
держави від сфери економічної, власності від влади, що є однією з головних
умов функціонування ринкової системи. Тільки така умова дає можливість
сформувати якісно інший владний (економічний) центр та змінити статус
індивідів у суспільстві, які починають діяти як економічні суб’єкти;
; створення умов для господарської діяльності незалежних індивідів. За-
безпечення суспільних інтересів (а не тільки інтересів привілейованої арис-
тократії і монарха) стало головним у діяльності держави як економічного
центру. Засобом реалізації такої діяльності стало створення низки інститутів
ринкової економічної системи;
; прояв раціонального індивідуалізму, тобто реалізацію здібностей віль-
них членів суспільства;
; формування національних держав на основі раніше створених центра-
лізованих (абсолютистських) монархій. Основою взаємовідносин у націона-
льній державі стало формування нації1 як суспільного суб’єкта, що діє на за-
садах солідарності на відміну від станових відносин володарювання-підпо-
рядкування. Національна держава виникає на основі спільної культури, мови
та етнічної своєрідності особисто незалежних людей. У ній мають місце:
; суверенітет нації, відсутність іноземного господарювання, національна
незалежність;
; наявність духовно-культурних цінностей, що об’єднують людей;
; наявність національного ринку, що об’єднує всіх учасників господар-
ських процесів;
; функціонування державних органів і ведення діловодства державною
мовою;
; відображення національних особливостей у законодавстві;
; участь держави у відтворенні національної ідентичності, наявність
спільних символів тощо.
Під впливом демократичних революцій, які проголосили в країнах Євро-
пейської цивілізації свободу і рівність громадян, докорінно змінюється соці-
альний статус індивідів. На відміну від феодального суспільства, в якому він
залежав від походження, місця в ієрархії васальної залежності, в буржуазно-
му суспільстві визначальну роль відіграє майновий статус. Залежно від влас-
ності на робочу силу чи капітал індивіди набувають статусу найманого пра-
цівника або підприємця.
1 На;ція (лат. natіo — плем’я, народ) — поняття, що застосовується для характеристики великих соціо-
культурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації:
• як політичної спільноти громадян певної держави — політична нація;
• як етнічної спільності (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національ-
ної ідентичності», так і колективним усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших).
232
Нова соціальна структура суспільства та нові принципи побудови влади,
взаємовідносини між громадянами і державою стали однією з основних
умов становлення та подальшого розвитку ринкової економіки. А зазначені
вище загальні закономірності демократичних революції мали в різних краї-
нах Європейської цивілізації свої особливості.
Французька буржуазно-демократична революція. Класичним варіан-
том буржуазно-демократичної революції вважається Велика французька ре-
волюція 1789 р., яка задекларувала свободу і рівність усіх громадян держа-
ви. Теоретичною основою та ідеологічним обґрунтуванням революційного
руху у Франції стали погляди Ж.-Ж Руссо. Будучи прихильником природно-
го права (природної рівності), він вважав, що існуючу протиприродну нерів-
ність у суспільстві необхідно усунути за допомогою революційних заходів і
привести до повної відповідності споконвічній природі людини — природ-
ній рівності. На базі вчень Руссо виник лозунг французької революції «Сво-
бода, рівність і братерство». Буржуазно-демократична революція у Франції
була однією з найбільш радикальних революцій у Західній Європі.
Англійська буржуазно-демократична революція. Внаслідок Реформа-
ції в суспільстві Англії більшість являла собою пуритан, які вели поміркова-
ний спосіб життя, покладалися на свою працелюбність, проповідували рів-
ність перед Богом, шанобливо ставилися до сім’ї монарха. Але політика
монарха на користь дворянства розходилася з інтересами більшості грома-
дян країни, особливо представників великого капіталу. Тому в Англії протя-
гом ХVІ—ХVІІ ст. поступово обмежувався вплив монарха на господарську
сферу суспільства. Під час буржуазно-демократичної революції 1640—1659 рр.
було встановлено конституційну монархію, яка офіційно допустила до влади
представників буржуазії та середнього класу. Ця революція мала поміркова-
ний характер. Небажання короля кардинально змінювати політичну систему
влади призвело до «Славної революції» 1688—1689 рр. — державного пере-
вороту в Англії, який остаточно відсторонив абсолютизм і закріпив у полі-
тичному житті досягнення боротьби революційних сил країни в 40—60-ті
роки ХVІІ ст. Основним наслідком перевороту стало встановлення в Англії
конституційної монархії, в якій вищою владою, яка здійснювала волю знач-
ної частини земельної аристократії і великої буржуазії, став парламент. Ре-
зультати «Славної революції» були закріплені в 1689 р. «Біллем про права».
Німецька буржуазно-демократична революція. Головною метою бур-
жуазно-демократичної революції 1848 р. було перетворення Німецького со-
юзу у конституційну федеративну монархію, лібералізація економіки та за-
хист інтересів нижчих верств населення. Але феодальна роздробленість
країни, неузгодженість дій політичних сил, боротьба між королями Пруссії й
Австрії за можливість стати центром єднання нації призвели до планомірно-
го придушення революційних дій. Наслідком революції стало створення
конституційної федеративної монархії, яка спиралася на юнкерів, що були
водночас і великими землевласниками і професійними військовими. Прихід
233
до влади військової еліти тривалий час визначав шлях розвитку країни,
спрямований на її мілітаризацію, створення військових союзів, ведення війн
з іншими країнами.
Буржуазно-демократична революція в США. На відміну від держав
Західної Європи буржуазно-демократична революція в США проходила у
два етапи. Перший був пов’язаний з війною за незалежність (1775—1783 рр.).
Згідно із затвердженою конституцією в країні була встановлена федерація
штатів з республіканською формою правління, а також створена правова си-
стема, яка сприяла розвитку ринкових відносин. Другий етап припав на гро-
мадянську війну 1861—1865 рр., коли було скасовано рабство на Півдні та
створені однакові політичні, соціальні, економічні умови розвитку всіх шта-
тів Америки.
Промислова революція (промисловий переворот)
стала наступною складовою масштабних змін, що
відбулися в суспільствах Європейської цивілізації
другої половини ХVІІІ—ХІХ ст. Суть її полягає у переході від ручної праці до
великого машинного виробництва, від мануфактури до фабрики. Машинне ви-
робництво передбачає виготовлення товарів за допомогою техніки — робочої
машини (вона поєднувала у собі декілька спеціалізованих знарядь праці), що
приводиться в дію машиною-двигуном (паровим двигуном), енергію якої пере-
дає до робочої машини передавальний пристрій. У становленні машинного ви-
робництва виокремлюють три етапи: 1-й етап — поява робочої машини (споча-
тку в текстильній промисловості, а потім в інших галузях); 2-й етап — винахід
парової машини як двигуна для робочих машин; 3-й етап — створення робочих
машин для виробництва інших робочих машин.
Машинне виробництво, в якому робоча машина приводилася в дію ма-
шиною-двигуном, стало основою нової господарської форми — фабрики.
Фабрика — форма господарства з машинним виробництвом та кооперацією
найманих робітників. Фабричне виробництво формувало працівника прин-
ципово нового типу. Він уже не виготовляв своїми руками товар, а викону-
вав біля машини одноманітні операції, постійно працюючи пліч-о-пліч з ін-
шими найманими робітниками. Після промислової революції колективний
(кооперативний) характер праці стає обов’язковою складовою виробничого
процесу.
Використання робочих машин та енергії пари на фабриці сприяло вигото-
вленню масових, стандартизованих товарів повсякденного вжитку: посуду,
одягу, взуття, годинників тощо. Створення парової машини дозволило лікві-
дувати залежність виробництва від джерела енергії, таких як проточна вода,
вітер, та підвищити їх виробничі можливості. Машини стали заміняти вели-
ку кількість робочої сили і дозволяли виготовляти набагато більше товарів,
ніж могла зробити одна людина. Все це привело до підвищення продуктив-
ності праці та зниження собівартості фабричних товарів. З’являється ринок
Промислові
революції
234
предметів масового споживання. Тепер більша частина суспільства могла
дозволити собі купувати дешевші та якісніші товари. Так виник феномен
масового виробництва, основу якого становило масштабне машинне вироб-
ництво на фабриці.
Перехід до машинного виробництва викликав глибокі зміни в класовій
структурі суспільства. Висока продуктивність машинної праці і як наслідок
нижча вартість фабричних товарів спричинили масове розорення дрібних
товаровиробників, що не витримали конкуренції: селян, ремісників, дрібної
буржуазії. Вони перетворилися у найманих робітників на капіталістичних
фабриках.
Отже, промислова революція не становила простого витіснення ручної
праці машинною, дрібного виробництва — великим. Машина виступила як
нова вречевлена форма капіталу, більш могутня, ніж ручні знаряддя праці.
Саме з цієї причини промислова революція по-різному впливала на класи
буржуазного суспільства. Підприємцям та фабрикантам вона несла значне
зростання багатства, зміцнення її економічних і політичних позицій у боро-
тьбі із залишками феодальних відносин. Для найманих робітників промис-
лова революція означала підвищення інтенсивності праці: збільшення робо-
чого дня, введення нічних змін (цього вимагала необхідність інтенсивного,
безперервного використання дорогої машинної техніки, особливо виготов-
леної ремісниками), погіршення умов праці, втягування в процес виробниц-
тва жіночої та дитячої робочої сили, яка була дешевшою і не вимагала вели-
кої фізичної сили та високої кваліфікації (як у ремісників).
Ще одним фундаментальним результатом промислового перевороту, окрім
парового двигуна, стало використання нових методів обробки металу — пудлі-
нгу та прокату чавуну з використанням коксу, які звільнили чорну металургію
від залежності від деревного вугілля, ціни на який зростали в міру вирубки ве-
личезних лісових масивів. Об’єднавши всі ці операції на одному підприємстві,
як правило, поруч з місцем видобування вугілля, металурги досягли значної
економії на масштабах виробництва, у зв’язку з чим випуск заліза за допомо-
гою кам’яного вугілля значно зріс. І якщо деревне паливо було символом агра-
рної економіки і ручної праці в промисловості, то кам’яне вугілля з кінця ХVІІІ ст.
стає символом промислового перевороту. Темпи переведення чорної металургії
господарств провідних країн Західної цивілізації на ці методи виробництва бу-
ли показниками швидкості процесу промислової революції. Виняток становили
США, оскільки вони мали величезні запаси деревного палива.
Таким чином, потреби промисловості спричинили розвиток добувних галу-
зей і інтенсивного використання природних ресурсів — кам’яного вугілля, заліз-
ної руди тощо. Та місцеві джерела промислових ресурсів виснажувалися. Це
стимулювало систематичний пошук нових джерел ресурсів, який згодом став
однією з причин колоніальної експансії промислово розвинутих країн.
Епоха великої промисловості настає, коли машини почали виготовляти не
ремісники, а машини і виникає машинобудівна галузь. А коли основний ка-
235
пітал переміщується в центр бізнесу, з’являється ринок засобів виробництва
[20, с. 182]. Утвердження машинного виробництва у машинобудуванні при-
вело до перебудови всього господарства країн, до його індустріалізації.
Під індустріалізацією розуміють перехід економіки на промисловий шлях
розвитку — виробництво, яке здійснюється за допомогою системи машин, а
їх створення забезпечується розвитком важкої промисловості. Промислова
революція суттєво змінила галузеву структуру господарств країн Європей-
ської цивілізації. Масштаби переведення економіки на машинне виробницт-
во, відсоток галузей важкої промисловості порівняно з іншими галузями,
кількість виготовлених промислових товарів стали показниками рівня ін-
дустріалізації країни. В результаті промислової революції відбувся перехід
від аграрного суспільства до промислового (індустріального).
Під час промислової революції постійно зростала необхідність інтенсифі-
кації перевезень як сировини і готових виробів (вугілля, руди, заліза, ма-
шин), так і пасажирів. Коні та повільні судна з вітрилами не могли справи-
тися з цією проблемою. Економіка потребувала нового транспорту із засто-
суванням парового двигуна й дешевих та ефективних засобів зв’язку.
Зі створенням та впровадженням нових видів транспорту, з використан-
ням парового двигуна промислова революція вступає у завершальну стадію.
Будівництво залізниць стало одним з провідних факторів економічного під-
несення і одним з показників промислової революції. Винятком були Спо-
лучені Штати Америки, які мали велику кількість річок, озер і тривалий час
зосереджували увагу на будівництві мережі каналів, які їх поєднували. Ви-
користання нових транспортних засобів, комунікацій прискорило обіг това-
рів, здешевило вартість їх перевезень, що сприяло розвитку внутрішнього і
зовнішнього ринків.
Паралельно з розвитком промисловості відбувалися зміни в сільському гос-
подарстві. Набувають поширення ферми — форма сільського господарства, де
використовувалася наймана праця, нова техніка і технології ведення сільсько-
господарських робіт. Фермерські господарства, підпорядковуючи свою діяль-
ність вимогам ринку, сприяли комерціалізації сільського господарства.
Вони забезпечували масове виробництво продуктів харчування, а ефек-
тивніше використання кожної ділянки землі дозволяло прогодувати більшу
кількість людей. Водночас застосування техніки і нової технології ведення
сільськогосподарських робіт давало можливість вивільнити частину людей,
що працювали на землі. Так з колишніх селян формувався клас найманих
робітників для промисловості. Виникає феномен демографічного двигуна:
промислова революція забезпечує умови для зростання обсягів сільськогос-
подарської продукції, що, своєю чергою, сприяє збільшенню робочої сили
для промисловості.
Рухливість робочої сили, яка стала можливою після звільнення селян від
феодальної залежності, а також індустріалізація суспільного виробництва
привели до концентрації населення в містах, до розростання старих та вини-
236
кнення нових великих промислових центрів, модернізації комунікацій, ін-
фраструктури міст. Географічна і соціальна мобільність економічних
суб’єктів, заснована на приватній власності, контракті, силі закону, відкрила
небачені раніше умови для більшого динамізму розвитку економічної сфери
суспільства.
Під час промислової революції буржуазія отримала значний економічний
та політичний вплив на розвиток суспільства. Вона сприяла утвердженню
індустріального суспільства, лібералізації (лат. libera — свобода) економіки
— звільненню економіки від впливу держави, переходу від політики протек-
ціонізму до фритредерства (англ. free trade — вільної торгівлі).
Основними класами промислового суспільства стають підприємці та на-
ймані робітники. Мотивацією діяльності підприємців у нових (фабрики, за-
води) і в удосконалених (біржі, банки, акціонерні компанії, фермерські гос-
подарства тощо) господарських одиницях промислового суспільства стає
ефективніше використання приватної власності (власності на капітал і робо-
чу силу) для отримання прибутку.
В період промислової революції створювалися інститути, які більш повно
реалізували право приватної власності, розвивали контрактні відносини.
Розширювалася і набувала суспільного визнання кредитна сфера, банківська
діяльність. Акціонерні форми господарства зумовили бурхливий розвиток
ринку цінних паперів, який сприяв розвитку капіталомістких галузей еконо-
міки, зокрема транспортної та добувної галузей промисловості у першій по-
ловині ХІХ ст. У 1801 р. в Лондоні з’являється перша у світі регульована
фондова біржа, в якій була створена збалансована і гнучка система управ-
ління. Ця дата вважається днем народження сучасної фондової біржі.
Зміни у фінансовій сфері суспільства вели до формування ринку капіта-
лів. Нагромаджений у банках капітал став могутнім джерелом приватних ін-
вестицій у найбільш прибутковій галузі. Завдяки цьому набули розвитку ка-
піталомісткі галузі промисловості, зокрема транспортна інфраструктура, без
якої неможливе функціонування національного ринку. Будувалися індустрі-
альні гіганти, кошти на які можна було зосередити лише завдяки розвину-
тим кредитним відносинам у суспільстві.
Розширення масштабів виробництва, розвиток інфраструктури та фінан-
сово-кредитної сфери привели до формування національного ринку. Він ха-
рактеризувався величезним зростанням обсягів особистого та промислового
споживання, що виступило вагомим засобом стимулювання розвитку вироб-
ництва і могутньою рушійною силою становлення господарської системи в
межах національної держави, яка функціонує на ринкових засадах.
Відбулися суттєві зміни у суспільному поділі праці, що переступив межі
національних господарств і перетворив країни в ланки єдиного відтворю-
вального процесу. Отже, безупинно поглиблюються міжнародний поділ
праці, спеціалізація, інтернаціоналізація виробництва, вільне переміщення
в геоекономічному просторі товарів і капіталів.
237
Класичним і найбільш раннім прикладом промислової революції вважа-
ється Англія кінця ХVІІІ — першої третини ХІХ ст. Соціально-економічні та
політичні передумови для її здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст.:
буржуазно-демократична революція, яка привела до влади буржуазію; обеззе-
мелення селянства; патентна система, що сприяла створенню винаходів; попит у
світі на англійські товари; існування ринку капіталів тощо. Надзвичайно сприя-
тливими для промислового перевороту були географічне розташування Вели-
кобританії та природно-економічні умови країни — водні комунікації, зручні
гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для тексти-
льної промисловості. Більшість технічних інновацій виникли в Англії, їх вико-
ристовували в інших країнах, що прискорювало і полегшувало перехід цих
країн на індустріальний шлях розвитку. Першість проходження промислової ре-
волюції в Англії перетворила країну у «майстерню світу», «світового перевізни-
ка», «володарку світу», могутню колоніальну державу, світовий фінансовий
центр. Перехід від політики протекціонізму до фритредерства остаточно пере-
творило країну в лідера світового економічного простору. Англія — країна, яка
після промислового перевороту із аграрної країни швидко стала індустріальною.
Промисловий переворот у Франції відрізнявся від аналогічного проце-
су в Англії. По-перше, розпочався він пізніше (1810—1820 рр.) і мав затяж-
ний характер (завершився у 1850—1860 рр.). По-друге, незважаючи на ради-
кальність буржуазно-демократичної революції 1789 р., з Франції довго вико-
рінювалася феодальна економіка. Вона остаточно поступилася новій гос-
подарській системі лише після революції 1848 р. По-третє, війни Наполеона
І відволікали велику кількість людських ресурсів і коштів, необхідних для
розвитку країни. По-четверте, континентальна блокада на тривалий період
відсторонила Францію від англійських товарів, особливо від техніки. По-
п’яте, французька влада не створила соціальних умов для розвитку інженер-
ної думки та її впровадження у підприємницьку діяльність.
Промисловий переворот у Франції характеризувався низьким рівнем концен-
трації виробництва: в її промисловості було мало потужних індустріальних гіган-
тів. Саме під час промислової революції у країні сформувалася верства населен-
ня рантьє — людей, які вкладали свої капітали в цінні папери і жили виключно
на відсотки від цих паперів. У Франції зберігалася структура господарства, зорі-
єнтована на виробництво товарів для вищих верств суспільства, буржуазії, а та-
кож на експорт модного одягу й взуття, парфумерії, ювелірних виробів та ін. Пі-
сля завершення промислової революції Франція стала другою країною у світі
після Англії і перетворилася з аграрної на аграрно-індустріальну.
Промисловий переворот у Німеччині розпочався в 1830-х рр. і тривав
до 1870-х рр. Найважливішими причинами такого відставання від Англії і
Франції була наявність феодальних середньовічних порядків у сільському
господарстві, збереження цехів у промисловості, політична роздробленість
країни, панування великих землевласників у політичній та економічній
владі навіть після демократичної революції 1848 р., ізольованість країни
238
від світових торгівельних шляхів, відсутність власного флоту, недостатня
кількість ресурсів, відсутність колоній. Особливістю запізнілого промис-
лового перевороту в Німеччині було й те, що незважаючи на використання
передових світових технологій, він базувався на основі вітчизняного ма-
шинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У країні
відразу будувалися величезні на той час машинобудівні підприємства,
оснащені найновішим обладнанням, залишивши далеко позаду ті верстати і
механізми, які стояли не одне десятиріччя на заводах і фабриках Англії.
Саме це забезпечило тут небачені у другій половині XIX ст. темпи промис-
лового виробництва. Структура німецької фабричної промисловості теж
вигідно відрізнялася від англійської та французької. У Німеччині успішно
розвивалися хімічна, електротехнічна, металургійна галузі промисловості.
Важливу роль у німецькому перевороті зіграли державні військові замов-
лення. Німеччина вела агресивну військову політику під гаслом розширен-
ня «життєвого простору». Промислове піднесення, яке відбулося після де-
мократичної революції, дозволило поступово ліквідувати промислову
відсталість, перетворило країну з аграрної на аграрно-індустріальну. Заве-
ршення промислової революції в Німеччині стало однією з передумов її
стрімкого піднесення в кінці ХІХ ст.
Розвитку промислової революції у США (початок ХІХ ст. — 80-ті роки
ХІХ ст.) сприяла низка передумов: вигідне природно-географічне розташуван-
ня (віддаленість від Європи, що давала можливість уникати європейських кон-
фліктів) та кліматичні умови (сприяли розвитку різноманітних галузей народ-
ного господарства); великі запаси природних ресурсів; значний приріст та
урбанізація населення (викликані не обезземеленням селян, а переважно імміг-
рацією, як правило, кваліфікованих робітників); відсутність феодальних пере-
житків; створення патентної системи і потужного ринку капіталів; ціла низка
технічних винаходів; війна за незалежність (1775—1783 рр.), яка зіграла роль
першої буржуазно-демократичної революції.
Американська промислова революція пройшла в два етапи — спочатку вона
відбулася на Півночі країни, а після громадянської війни (1861—1865 рр.) ре-
волюція охопила Південь. Така ситуація була викликана історично: з початку
виникнення країни Північ спеціалізувалася на промисловості, а Південь — на
аграрній галузі з використанням праці рабів. У 1860 р. США посідали четверте
місце у світі по випуску промислової продукції, а на останньому етапі промис-
лової революції у 1873 р. випередили Великобританію і посіли перше місце.
Наприкінці революції США стали індустріально-аграрною країною.
Зміни в політичній та соціальній сферах відкрили
можливості, а промислова революція зумовила не-
обхідність у здійсненні першої освітньої революції,
яка припадає на кінець ХVІІІ — середину ХІХ ст. Освітня революція була
підготовлена епохою Просвітництва. Її суть полягає у переході від майже
Освітня
революція
239
суцільної безграмотності до масової початкової освіти, виникнення й розви-
тку професійної та вищої професійної освіти, поширення знань серед широ-
ких верств населення.
Потреби нового суспільства вимагали підняття рівня освіти всього насе-
лення, підготовки кваліфікованих спеціалістів для нових політичних, соці-
альних, економічних, духовно-культурних організацій.
Безграмотність, низька кваліфікація та переважно фізична праця стали
гальмом не лише у розвитку виробництва, але й здібностей кожної людини,
у зростанні її добробуту. Національна держава та принципи солідарності пе-
редбачали доступ до освіти всіх верств населення. Освіта надавала можли-
вість нещодавно звільненим селянам стати кваліфікованими найманими
працівниками в інших галузях господарства. В країнах, де на рівні держави
вирішувалося питання розвитку освіти, особливо професійної, темпи розви-
тку суспільства були вищими (США, Німеччина).
Освіта вплинула на всі підсистеми суспільства: підвищила рівень культу-
ри суспільства, стала однією з причин виникнення середнього класу, змінила
культуру взаємовідносин держави і суспільства, дала поштовх до стрімкого
розвитку науки і техніки. Щодо економічної підсистеми, то масштаби й ха-
рактер змін були ще суттєвішими — зростання рівня кваліфікації економіч-
них суб’єктів, поліпшення добробуту населення, впровадження нової техні-
ки і технологій, культури управління господарств, формування доскона-
лішого інституційного середовища тощо.
Таким чином, до виникнення ринкової економічної системи, яка могла
забезпечити реалізацію вищевикладених суспільних змін у господарській
сфері, привело одночасне поєднання фундаментальних змін у суспільствах
Західноєвропейської цивілізації, що проявилося у наступних подіях:
; революційних перетвореннях у системі влади та соціальному стані лю-
дей, становленні національної держави;
; докорінному оновленні господарського життя внаслідок промислової ре-
волюції та проникнення машинного виробництва у всі галузі господарства;
; отриманні кожною людиною прав приватної власності на певні ресурси;
; зміні особистісного рівня розвитку індивідів унаслідок масової почат-
кової освіти, поширення знань і розвитку науки;
; формуванні національного ринку капіталів, ресурсів.
7.1.2. Суть ринкової господарської системи
Внаслідок демократичних, промислових та освітніх революцій відбувся
перехід від простого товарного виробництва до нового етапу розвитку гос-
подарської системи — системи товарно-грошового (ринкового) виробницт-
ва. Головна мета господарської системи — збереження цілісності суспільст-
240
ва, недопущення її розпаду на фоні подальшого усуспільнення виробництва
досягається через використання грошей як головного засобу господарських
зв’язків. Гроші стали знаряддям капіталізації всіх складових господарської
діяльності.
Фундаментом ринкового господарства стає приватна власність, що вини-
кла внаслідок одержання економічними суб’єктами особистої свободи та рів-
ності в суспільстві. Вона встановлює правила й умови використання ресур-
сів (підприємцям — капіталом, робітникам — робочою силою), перетво-
рюється на засіб досягнення цілей економічних суб’єктів і суспільства в ці-
лому. В умовах виробництва, коли економічні інтереси членів суспільства
пов’язані з отриманням всезагальної форми благ — грошей, коли гроші
об’єднують господарську діяльність людей, інститут приватної власності ві-
дображає економічну залежність індивідів між собою та державою в цілому.
Демократичний устрій суспільства забезпечує реалізацію і захист прав влас-
ності членів суспільства.
Інститути особистої свободи, приватної власності створили суспільні
умови організації ринкової системи (або господарської діяльності) децент-
ралізованим способом. Забезпечення цілісності суспільства, недопущення
його розпаду досягаються тепер не за допомогою державної влади, сили
примусу, а владою грошей і силою інтересів кожного економічного суб’єкта,
узгоджених з інтересами держави. Свобода вибору сфери діяльності, форму-
вання господарських зв’язків, право і захист використання власності на ре-
сурси тощо втілюються у принципі вільного підприємництва.
Вільне підприємництво створило умови різноманітних комбінацій скла-
дових ринкового господарства (власності на ресурси, інтересів економічних
суб’єктів, інституційного середовища економічної системи), що привело до
вдосконалення, пристосування старих та виникнення нових історичних
форм господарських одиниць, які забезпечують головну мету економічної
системи — створення матеріальних благ і послуг для забезпечення потреб
суспільства. Наприклад, у результаті промислової революції виникла нова
історична форма господарської одиниці — фабрика.
Ринкова система господарства не тільки сприяла виникненню нових істо-
ричних форм господарських одиниць, але й зумовила докорінну зміну харак-
теру взаємодії між ними. Забезпеченням свободи та рівності, раціональних
дій заради власних інтересів, що не суперечать колективним і суспільним ін-
тересам, стала конкуренція.
Конкуренція є серцевиною ринкової системи господарства, формою про-
яву взаємодії економічних суб’єктів на принципах свободи дій та рівності.
Суть її, як правило, пов’язується з незалежними діями економічних суб’єктів
на ринку у власних інтересах, з можливістю входження в ринок та виходу з
нього, а також неможливістю економічних суб’єктів суттєво вплинути на рі-
вень цін. У результаті вільно сформованих попиту і пропозиції формується
ринкова ціна, що забезпечує інтереси покупців та продавців, досягається ек-
241
вівалентність обміну. Ринковий механізм ціноутворення стає важливим ре-
гулятором господарської діяльності. Визначені в такий спосіб ціни стають
важливим критерієм в організації виробництва: в разі невигідності реалізації
товару за ринковою ціною його виробництво припиняється.
Конкурентні відносини в своєму розвитку проходять декілька етапів. Від
початку ХІХ ст. і до кінця 70-х років ХІХ ст. у країнах Західної цивілізації
домінувала вільна (досконала) конкуренція. Умовами її існування були:
; досить велика кількість продавців та покупців, що забезпечує свободу
входження на ринок і виходу з нього;
; однорідність (гомогенність) товарної маси, коли покупцеві байдуже, у
кого купувати товар. Відсутність тиску виробника, реклами чи інших чин-
ників на вибір покупця, для якого єдиним критерієм є рівень ціни;
; відсутність як дискримінації одних, так і надання привілеїв іншим уча-
сникам ринку;
; наявність у кожного виробника можливості швидко реагувати на збіль-
шення платоспроможного попиту населення;
; однакова поінформованість учасників ринку про його стан або можли-
ві зміни на ньому, що запобігає ажіотажним чи панічним діям;
; виробництво на ринок є єдиним джерелом доходів економічних інди-
відів, і згортання такого виробництва супроводжується відповідними втра-
тами [1, с. 132].
Конкуренція у різних формах прояву — вільна (досконала), монополісти-
чна (недосконала), державно-монополістична тощо1 — виступає важливою,
але не єдиною характеристикою суті ринкового господарства. Від самого
початку виникнення конкуренції економічний центр в особі економічних ор-
ганів держави впливав на її становлення та розвиток. Вже виникнення рин-
кової системи залежить від прийняття низки законів, що утверджують при-
ватну власність та особисту свободу людей. Тому формування державою
ринкових економічних інститутів — законів, правил, норм і т. д. — стає
умовою вільної та рівноправної взаємодії суб’єктів господарювання. Залеж-
но від того, яким чином економічні інститути створюють рівні можливості
для всіх учасників господарських процесів, дозволяють узгодити індивіду-
альні та суспільні інтереси й охоплюють усі аспекти господарської системи,
можна говорити про відмінності ринкового господарства в різних країнах та
в межах різних історичних періодів.
Так, на початковому етапі становлення ринкової системи в більшості
країн світу мали місце недостатня збалансованість дій ринкових інститутів
та їх недорозвиненість, низький рівень взаємодії економічних суб’єктів, до-
мінування стихії вільної конкурентної боротьби, що призводило до числен-
них негативних наслідків. До них відноситься перш за все неузгодженість
1 Сутність монополістичної (недосконалої), державно-монополістичної та інших форм конкуренції роз-
криватиметься у наступних темах.
242
інтересів власників капіталу і найманих робітників (власників робочої сили),
що проявилась у низькому рівні оплати праці, тривалому робочому дні, за-
лученні дітей та жінок до роботи на заводах і фабриках1. Це спричинило за-
гострення суспільних суперечностей між основними класами суспільства і
дестабілізацію господарської системи.
Ще однією характерною рисою розвитку ринкової економічної системи
стали кризи надвиробництва. Вільна конкуренція не могла забезпечити не-
обхідною мірою регулювання обсягів виробництва, що призводило до вели-
чезних нераціональних витрат ресурсів, банкрутств і дестабілізації всієї гос-
подарської системи. Лише починаючи з кінця ХІХ ст. поступове охоплення
через елементи свідомого регулювання взаємодії господарських суб’єктів
дозволило пом’якшити й певним чином поставити під контроль стихію віль-
ної конкуренції та її наслідки — економічні кризи.
7.1.3. Економічна думка про ринкове господарство
Утвердження в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах ринкових
відносин потребувало теоретичного осмислення цих процесів з нових мето-
дологічних позицій. Рекомендації меркантилістів в умовах формування рин-
кової господарської системи не відповідали на актуальні питання теорії і
практики, які потребували:
• обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки
нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента, кон-
куренція тощо;
• аналізу нових форм господарювання;
• звільнення від жорсткого регулювання економіки урядом тощо.
За цих умов почала формуватися система уявлень
про економіку, що дістала назву «класична політична
економія». Вперше цей термін ужив К. Маркс стосо-
вно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей розвитку
тогочасного суспільства. Він писав «…під класичною політичною економією я
розумію всю політичну економію, починаючи з В. Петті, яка досліджує внут-
рішні залежності буржуазних відносин виробництва» [14, с. 89].
Класична політична економія виникла в Англії в кінці ХVІІ ст., а у Фран-
ції — на початку ХVІІІ ст. До класиків К. Маркс зараховував економістів від
В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції.
Вершиною класичної політичної економії К. Маркс називав праці А. Сміта
1 Глибокий аналіз суперечностей між основними учасниками виробництва та соціальні наслідки такого
протистояння проведено К. Марксом у «Капіталі» (Маркс К. Капітал. Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге
вид. — К.: Держ. вид-во політ. літ. УРСР, 1963. — Т. 23, розд. 8. — С.225—289).
Класична політична
економія
243
та Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. Сучас-
ні ж дослідники відносять до класичної політичної економії всю післярікар-
діанську політичну економію ХІХ ст., зокрема Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа,
Г. Ч. Кері та інших економістів [4, с. 36].
Класична школа політичної економії базувалася на таких засадничих
принципах:
— життя суспільства в цілому й економіка зокрема підкорюються дії
певних «природних законів», які відображають наявність у світі загального
порядку і не залежать від волі, бажань, поінформованості людей. Втручання
держави в ці процеси недоцільне й небажане. Вона повинна лише підтриму-
вати порядок і гарантувати економічну свободу. Класики обґрунтували
принцип економічної свободи «laissez faire» («не заважайте робити», «до-
звольте робити»);
— дія економічних законів реалізується через переслідування кожним ін-
дивідуумом своїх особистих інтересів. Зіткнення цих інтересів у процесі
конкуренції веде до вироблення оптимальних рішень. Особистий егоїзм стає
фундаментом загального добробуту. Така модель поведінки одержала назву
«економічної людини» (homo economicus);
— умовою ефективного функціонування ринкового механізму є забезпе-
чення максимуму економічної свободи, гарантією якої є приватна власність і
повнота інформації, якою володіють суб’єкти господарювання.
Вказані принципи характеризують класичну школу на всіх етапах її існу-
вання та є критеріями приналежності до неї тих чи інших економістів. Процеси,
що відбувалися в економіці, представники класичної політичної економії пока-
зали в цілісному, найбільш узагальненому вигляді як сферу взаємозв’язаних за-
конів і категорій, як логічно побудовану систему відносин.
Протягом майже всього ХVІІІ ст. попередниками А. Сміта (В. Петті,
П. Буагільбером, Ф. Кене та ін.) закладені основи вчення класичної школи,
які відображали розуміння природи і механізму ринкової економічної си-
стеми. Однак висунуті ними ідеї були досить розрізнені, а тому не могли да-
ти цілісної картини функціонування тодішньої економіки. Та потреба в такій
систематизації ставала все нагальнішою в міру того, як ринкові відносини
ставали панівною формою економічних зв’язків.
Уперше цілісну систему уявлень про ринкову економіку створив Адам
Сміт (1723—1790) в книзі «Дослідження про природу та причини багатства
народів» (1776 р.). Разом з тим слід зазначити, що у працях як А. Сміта, так і
Д. Рікардо поняття «ринок» не одержало чіткого теоретико-економічного
визначення, оскільки вони відносили його до зовнішніх поверхових явищ
ринкової економіки. Основну увагу класики економічної теорії приділяли
механізму функціонування ринку — ринковій конкуренції та еквівалентно-
му обміну.
Відповідно до теорії А. Сміта, ринок саморегулюється завдяки вільній
конкуренції підприємців і через їх приватні інтереси. Так ринкова економіка
244
найефективніше вирішуватиме всі суспільні завдання й приведе до гармо-
нійного розвитку суспільства з максимально можливою вигодою для всіх і
кожного. Основу цього процесу, на думку А. Сміта, становить принцип «не-
видимої руки», який регулює ринкові відносини та непомітно для суспільст-
ва виводить ринок з усіх труднощів і перепон.
А. Сміт стверджував, що в будь-якому цивілізованому суспільстві діють
всесильні і невідворотні економічні закони, основою яких є вільна конкуре-
нція. Механізм дії конкуренції та забезпечення індивідуальних інтересів в
умовах ринку забезпечує, на думку А. Сміта, еквівалентний обмін, в основі
якого лежить вартість товару. Останню тезу досліджували і його попередни-
ки, але А. Сміт розробив теорію вартості значно глибше й повніше, ніж
В. Петті і П. Буагільбер1. Разом з тим його деякі погляди є суперечливими,
причиною чого була двоїстість методу, який він застосовував при вивченні
природи вартості товару2. Це проявилося в існуванні трьох наступних ви-
значень даної категорії.
1. Визначення вартості затратами живої праці. З точки зору А. Сміта,
всі товари мають одну загальну властивість: вони — продукти праці. Тоді
при зіставленні товарів у процесі обміну конкретна форма затрат праці не
має значення, і всі товари виступають як продукти рівної праці. Звідси ви-
пливає, що величина вартості визначається лише кількістю затраченої праці
та вимірюється робочим часом. Цей підхід, на думку А. Сміта, має право на
існування, але тільки в умовах простого товарного виробництва, коли всі
товаровиробники є власниками своїх товарів, відсутні наймана праця і поділ
праці на виробництві.
2. Визначення вартості працею, яка купується. В умовах капіталістич-
ного виробництва при існуванні поділу праці, вказував А. Сміт, людина є
багатою або бідною залежно від тієї праці, якою вона може розпоряджатися
або яку вона може купити. Виходячи з цього, він стверджував, що «вартість
всякого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати
його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, рівна кількості
праці, яку вона може купити за неї або отримати в своє розпорядження» [18,
с. 38]. У цьому визначенні, яке суперечить першому, А. Сміт зводить міру
вартості до «вартості праці» (тобто до вартості робочої сили), або фактично
— до заробітної плати. Таким чином він пояснював вартість товарів вартіс-
тю засобів існування робітника, що не відповідало дійсності. А. Сміт прави-
льно відчував, що в капіталістичних умовах закон вартості діє по-іншому
порівняно з простим товарним виробництвом, але вирішити цю проблему
він не зміг.
1 Теорія вартості В. Петті і П. Буагільбера розглянута в темі 6 даного посібника. 2 У процесі економічного дослідження тогочасного суспільства А. Сміт використовує два підходи: езо-
теричний (прагнення проникнути у внутрішню сутність явищ, що розглядаються) і екзотеричний (опис по-
верхових форм). Ці методи можуть доповнювати один одного. Та у А. Сміта вони часто підмінюють один
одного і зовнішня форма виступає не як прояв глибшої сутності, а як ще одна сутність. Це породжувало су-
перечливість його поглядів, непослідовність і неоднозначність висновків і визначень.
245
3. Визначення вартості доходами. А. Сміт звернув увагу на ту обставину,
що при застосуванні найманої праці результат виробничої діяльності після
обміну набуває форми доходу, який розподіляється між учасниками виробни-
цтва товарів і іншими особами, які не брали безпосередньої участі у виробни-
цтві. Звідси він робить висновок, що за наявності найманої праці вартість
складається з трьох видів доходів: заробітної плати, прибутку і ренти.
Головним недоліком наведених визначень вартості є зведення її лише до
результатів живої праці. Створена нею нова вартість дійсно розпадається на
три види доходу, та разом з цим у вартість товару входить відтворена пра-
цею вартість елементів постійного капіталу. Тому вартість товарів не може
бути зведена до суми доходів, а розпадається на доходи (v + m) і перенесену
вартість засобів виробництва (с). Визначення вартості лише доходами одер-
жало в економічні літературі назву «догма Сміта».
Важливо підкреслити, що визначивши вартість як суму трьох видів дохо-
дів, А. Сміт заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ ст. стала
панівною.
Таким чином, відповідно до теорії А. Сміта, ринок саморегулюється че-
рез вільну конкуренцію і приватні інтереси підприємців, які реалізуються
через закон вартості. А це можливо, на думку вченого, тільки тоді, коли
держава не втручатиметься в економічне життя країни. Тобто А. Сміт був
прихильником економічного лібералізму та вільної гри господарських сил.
Разом з тим він визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як
оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ
тощо. Таке трактування ролі та функцій держави знайшло відображення в
його твердженні: «держава — нічний сторож».
Як уже зазначалося, створена А. Смітом система уявлень про функціону-
вання економіки базувалася на ідеї природного порядку. Тому для досягнення
вищого ступеня добробуту народу, на його думку, «потрібні лише мир, легкі
податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей»1.
Однак оптимістичні уявлення А. Сміта про можливості механізму ринкової
економіки виявилися не безмежними. У результаті промислової революції,
яка підвела адекватну матеріально-технічну базу під систему ринкової еконо-
міки, виникла низка не відомих раніше проблем, які вимагали від учених
осмислення і пояснення: безробіття, загострення суперечностей між власни-
ками засобів виробництва й найманими робітниками, суперечності між про-
мисловою буржуазією і земельними власниками, кризові коливання тощо.
З методологічних позицій класичної політичної економії вищеназвані
проблеми знайшли відображення в працях Давида Рікардо (1772—1823), за-
вершувача економічної системи А. Сміта. У 1817 р. Д. Рікардо опублікував
свою працю «Основи політичної економії та оподаткування», визначивши її
головне завдання у вивченні законів, що керують розподілом створеного
1 Цит. за: Scoll W. R. Adam Smith as Student and Professor. Glasgow: 1937. P.53—54.
246
продукту між класами суспільства. Саме тому основу його системи стано-
вить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Та історичне значення праць
Д. Рікардо для економічної науки, на думку К.Маркса, полягає, перш за усе,
в його теорії вартості. Д. Рікардо піддав ретельній критиці теорію вартості
А. Сміта й однозначно довів, що вартість визначається працею, затраченою
на виробництво, що у вартість входить також вартість спожитих засобів ви-
робництва, що вартість визначається необхідним робочим часом і що вар-
тість є первинною величиною, яка встановлюється працею і не складається,
а розподіляється на доходи.
Заслуга Д. Рікардо полягала у тому, що він намагався покласти теорію
трудової вартості в основу всієї політичної економії. На базі своєї теорії вар-
тості він відкинув думку про те, що прибуток є продуктом самого капіталу,
і визначив капітал як нагромаджену працю на відміну від А.Сміта, який тра-
ктував капітал як запас, призначений для подальшого виробництва.
В законі вартості Д. Рікардо бачив обґрунтування і для теорії розподілу.
Він розглядав заробітну плату та прибуток як дві частини вартості, створені
працею, і дійшов висновку, що зниження заробітної плати підвищує прибу-
ток, а її збільшення зменшує прибуток. Теорію земельної ренти Д. Рікардо
також будував на основі теорії вартості, про що йдеться у другому питанні
даної теми.
Разом з тим теорія вартості Д. Рікардо мала певні недоліки. В ній не було
якісної, соціальної характеристики праці товаровиробника і створюваної
ним вартості, не розкривалася двоїстість цієї праці. Складне питання про су-
перечність вартості й споживної вартості товару Д. Рікардо обійшов. Закон
вартості трактувався ним як позаісторичне явище, характерне для всіх епох і
форм господарювання. Д. Рікардо на відміну від А. Сміта не робив навіть
спроб визначити передумови виникнення товарного господарства. Воно
сприймалося ним як дане, завжди існуюче. Це пояснювалося тим, що згідно
з методологією Д. Рікардо капіталістичний спосіб виробництва розглядався
як вічна природна форма виробництва, а аналіз вартості обмежувався її ве-
личиною.
В цілому, А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що джерелом багатства будь-
якого суспільства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не сільське госпо-
дарство і не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяль-
ність у її різноманітних формах. Саме трудова теорія вартості стала одним
з вихідних положень класичної політичної економії.
Від пошуку зовнішніх сил або звернення до владних структур А. Сміт і
Д. Рікардо спрямували аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, які ста-
новлять основу функціонування ринкової економіки. Таким чином, А. Сміт
і Д. Рікардо розглядали капіталістичну систему господарювання як таку,
що відповідає природі людини і тому є єдино раціональною. Висновки,
яких дійшли А. Сміт і Д. Рікардо, були ними використані й отримали пода-
льший розвиток у працях їхніх послідовників: Дж. С. Мілля, Т. Мальтуса,
247
Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері та інших визначних економістів — теоретиків
ХVІІІ—ХІХ ст.
Що ж до опонентів А. Сміта та Д. Рікардо, то слід відмітити наступне. Вже в
першій половині ХІХ ст. деякі економісти виступили з критикою класичної сис-
теми, протиставляючи їй інші системи, на їх погляд, краще орієнтовані на люди-
ну праці і вирішення соціальних конфліктів. Саме в цей час сформувався крити-
чний напрям політичної економії та альтернативні напрями економічної думки:
утопічно-соціалістичний, німецька історична школа і марксизм.
Найвідомішим представником критичного напряму
політичної економії був С. Сісмонді (1773—1842),
який виступив з критикою капіталістичної системи
господарювання і класичної політичної економії.
У С. Сісмонді було своє розуміння політичної економії. Він вважав її
наукою про мораль. На його думку, політична економія повинна вивчати
людину, її потреби, відчуття і як на неї діють ті чи інші установи, тобто
вона має справу з людською природою, а не з об’єктивними законами.
Тому він не зрозумів самого процесу становлення капіталізму та його ре-
зультатів. Своє критичне ставлення до класичної політичної економії і
ринкової економіки він виклав у таких працях, як «Про принципи полі-
тичної економії» (1803 р.) та «Нові начала політичної економії» (1819 р.).
Основна мета досліджень С. Сісмонді полягала в тому, щоб показати, як
держава повинна керувати виробництвом і розподілом багатства в інтересах
дрібного виробника. Він вважав, що матеріальне благополуччя населення
залежить від держави. Тому тут не може бути місця для вільної конкуренції і
вільної торгівлі. Таким чином, С. Сісмонді був проповідником принципу
державного втручання в ринкову економіку.
Економічне вчення С. Сісмонді про виробництво, споживання, капітал,
дохід, протиріччя капіталізму відображено в його теорії реалізації і криз,
згідно з якою ринкове господарство обов’язково супроводжується кризами
надвиробництва. На його думку, з розвитком капіталізму внутрішній ринок
звужується через дві обставини. По-перше, скорочується дохід робітників,
адже вони витісняються машинами, що не пред’являють власного попиту.
Дохід робітників скорочується з іншої причини: при наймі робітників капі-
талісти завжди можуть найняти дешевшу робочу силу з маси безробітних.
Відповідно навіть зайняті робітники приречені на споживання мінімуму
засобів існування, а це означає, що вони пред’являють все менший попит
на товари. По-друге, зменшується попит на споживацькі товари з боку ка-
піталістів. Незважаючи на зростання обсягів виробництва і відповідно їх
доходів, вони пропорційно не збільшують витрати на споживання, а навпа-
ки, нагромаджують свої доходи. В результаті виробництво перевищує спо-
живання як робітників, так і капіталістів. Частина суспільного продукту
залишається нереалізованою.
Критичний напрям
політичної економії
248
Вийти з цього положення, на думку С. Сісмонді, можна було б, по-
перше, за рахунок зовнішнього ринку, але і він звужується, тому що ті
країни, які були зовнішнім ринком для капіталістичних країн, самі стають
на шлях капіталістичного розвитку і включаються в боротьбу за зовніш-
ній ринок; по-друге, за рахунок дрібних виробників, однак велике капіта-
лістичне виробництво їх розорює й тим самим позбавляє себе ринку збу-
ту. А відповідно до його концепції відтворення так званої теорії «третіх
осіб» капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обме-
житися робітниками та капіталістами, а потребує наявності ще й дрібних
виробників (вони і є третіми особами). Таким чином, С. Сісмонді вважав,
що капіталізм не має майбутнього. Йому внутрішньо притаманні кризи
надвиробництва..
У зв’язку з вищенаведеним С. Сісмонді звертається до урядів країн, щоб
вони своєю владою відмовилися від капіталістичного розвитку. На його ду-
мку, задоволення і достаток настануть лише тоді, коли суспільство повер-
неться до дрібного виробництва. Програма С. Сісмонді полягала в необхід-
ності роздрібнення великого промислового і сільськогосподарського
виробництва на якнайбільшу кількість самостійних підприємств та участі
робітників у ньому як співвласників.
Суцільне дрібне виробництво — ідеал С. Сісмонді. Ідеал — утопічний,
але він знайшов багато послідовників у країнах Європейської цивілізації.
Що ж до утопічного соціалізму, то прихильники
цієї теорії на противагу А. Сміту, Д. Рікардо та їх-
нім послідовникам розцінювали капіталізм як систему, що суперечить при-
родному порядку й не забезпечує ні справедливого розподілу багатства, ні
ефективного використання матеріальних і людських ресурсів.
Оцінюючи провали ліберальної ринкової економіки, представники утопіч-
ного соціалізму підкреслювали, що наріжним каменем економічних супере-
чностей є недосконалість інституту приватної власності. У системі приват-
новласницьких відносин інтереси кожного члена суспільства конфліктують з
інтересами інших членів, і тому суспільство занепадає в постійних зіткнен-
нях приватних інтересів. Приватна власність на засоби виробництва дає вла-
сникам можливість експлуатувати тих, хто не має власності на засоби виро-
бництва. Реальна ж свобода вимагає загального доступу до ресурсів,
необхідних для забезпечення достойного людського існування та розвитку.
Цей доступ може бути гарантований лише тоді, коли власність на засоби ви-
робництва керується суспільством у цілому (суспільна власність на засоби
виробництва).
Приклади раннього утопічного мислення (у межах теми, яку ми розгляда-
ємо) можна простежити в працях В. Годвіна (1756—1836) в Англії, Т. Пейна
(1737—1809) в Америці і М. Кондорсе (1743—1794) у Франції, хоча вони й
виступали не стільки проти приватної власності, скільки проти її значної
Соціалісти-утопісти
249
концентрації в руках невеликої групи населення, що, на їхню думку, об-
межувало можливості і свободу більшості членів суспільства.
Система ідей про радикальну реорганізацію суспільства на соціалістич-
них засадах сформувалася на початку ХІХ ст. у працях таких мислителів, як
Р. Оуен (1771—1858) в Англії та А. Сен-Сімон (1760—1825) і Ш. Фур’є (1772—
1837) у Франції. Ці теоретики, яких назвали «утопічними соціалістами»,
розробили детальні програми для невеликих співтовариств, заснованих на
розподілі прав власності. Р. Оуену, який переїхав з групою послідовників у
США для створення такого співтовариства в Індіані, вдалося втілити свої
ідеї в життя — створену комуну вони назвали «Новою гармонією». Сотні
інших подібних експериментів з комунами мали місце у ХІХ ст. в Європі
і Північній Америці. Цей інтерес до альтернативних форм устрою суспільст-
ва, без сумніву, був викликаний негативними наслідками індустріалізації та
модернізації виробництва на капіталістичних засадах. Втрата патріархаль-
них традицій, зростання великих міст і умови функціонування ранніх ману-
фактур переконували багатьох людей у необхідності фундаментальних змін
у соціальній системі для збереження достойного рівня та якості життя пере-
січних громадян.
Потужною «альтернативною гілкою» магістраль-
ного класичного напряму в середині ХІХ ст. стала
німецька історична школа, що виникла на під-
ґрунті прагнення до подолання економічної відсталості і більш динамічного
розвитку Німеччини.
На шляху становлення історична школа пройшла три етапи, які об’єднували
так звану «стару», «нову» і «новітню» школи. Їх найяскравішими представни-
ками були: старої школи — В. Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—
1878), К. Кніс (1821—1898); нової — Г. Шмоллер (1838—1917), К. Бюхер
(1877—1930), Л. Брентано (1844—1931); новітньої та сформованої на основі її
соціального напряму — В. Зомбарт (1863—1941), М. Вебер (1864—1920),
Р. Штаммлер (1856—1938), Р. Штольцман (1852—1930) та ін. Всіх їх поєдну-
вало намагання простежити тенденції суспільного розвитку з урахуванням
впливу на них позаекономічних чинників (політичних, релігійних, національ-
них, моральних тощо) та акцентування уваги на тому, що за певних умов циві-
лізаційні складові можуть визначати економічний розвиток більшою мірою,
ніж досліджувані класичною школою індивідуалістичні економічні інтереси.
При цьому, на їхню думку, побудована на дедуктивному методі економічна те-
орія має лише відносну цінність, оскільки теоретичні постулати змінюються
разом із суспільством. Одержані таким чином висновки завжди матимуть умо-
вний характер, оскільки нові факти економічного життя ставитимуть під сумнів
попередні концепції. Тому вивчення економіки має базуватися на нагрома-
дженні фактичних даних, їх історичному порівнянні й вивченні закономірнос-
тей еволюції окремо взятої національної держави.
Німецька історична
школа
250
У працях німецьких учених В. Рошера «Короткі основи курсу політичної
економії з погляду історичного методу» (1843 р.), К. Кніса «Політична економія
з погляду історичного методу» (1853 р.) був обґрунтований принцип історизму,
який розглядав економічний процес у динаміці і дозволяв знайти такі його риси
й особливості, які непомітні у статичному стані. Принципово новий методоло-
гічний підхід до аналізу економічних явищ полягав у відмові від методу науко-
вої абстракції як способу пізнання та заміні його описом еволюції господарсь-
ких процесів у різних країнах.
Історична школа внесла важливий елемент в економічні дослідження. Став-
лення до держави як до найважливішого інституту господарського життя, який
виконує значні економічні функції, є характерною рисою для обох поколінь істо-
ричної школи. Але стара школа пов’язувала з державою переважно надії на за-
хист національної промисловості від іноземної конкуренції, а молода — бачила в
ній утілення національної єдності і згоди, які необхідні для економічного розвит-
ку та соціальної гармонії. Держава мала вирішувати важливі соціальні завдання:
забезпечення освіти, охорони здоров’я, надання допомоги непрацездатним, спи-
раючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги тощо.
Отже, дослідження німецької історичної школи та представників соціаль-
ного напряму зосереджувалися на розробці концепції, яка врахувала б соціа-
льні чинники розвитку ринкової економіки (домінування суспільної психо-
логії над індивідуальними інтересами, визначальну роль соціальних
інститутів порівняно з економічними, свідоме регулювання суспільних від-
носин, важливу роль держави тощо), закладаючи таким чином основи для
формування потужного напряму економічної думки ХХ ст. — інституціона-
лізму, про що йдеться в наступних розділах посібника.
У 40-х роках ХІХ ст. виник марксизм як напрям
економічної думки, що претендував на глибокий
аналіз капіталістичної системи господарства та його суперечностей і ство-
рення нової соціальної картини світу.
Засновники марксизму Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс
(1820—1895) були сучасниками утвердження капіталістичних відносин і рин-
кової економічної системи. Остання не тільки розкрила свої можливості, але
й виявила притаманні їй економічні та соціальні суперечності. Так, у Англії
1825 р. став початком пори економічних криз, банкрутств та збільшенням
безробіття на тлі бурхливого розвитку промисловості. Робітничий клас у пе-
ршій половині ХІХ ст. стає не просто новим численним соціальним прошар-
ком, але й соціальною силою, яка усвідомлює свої інтереси і відстоює свої
права. Першими організованими виступами робітничого класу став чартист-
ський рух в Англії (1836 р.), повстання ліонських ткачів у Франції (1833,
1834 рр.) та сілезьких ткачів у Німеччині (1844 р.). Ці виступи вперше по-
ставили питання про необхідність ідеології, яка теоретично обґрунтувала б і
сформулювала інтереси робітничого класу, його мету і завдання.
Марксизм
251
Найпридатнішою для цього була соціалістична ідея, яка утверджувала мо-
жливість зміни світу на користь пригноблених і знедолених. Перед
К. Марксом та Ф. Енгельсом постала необхідність створення теорії, яка б об-
ґрунтувала можливість і необхідність руху до соціалістичного суспільства.
Зрештою, вона сформувалась у цілісну теоретичну систему — марксизм, який
включає філософське й економічне вчення та вчення про соціалізм. Економі-
чне вчення марксизму є своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капі-
талістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.
Свій аналіз капіталістичного суспільства К. Маркс та Ф. Енгельс розпо-
чали з того, що у низці праць1 середини ХІХ ст. обґрунтували принцип ма-
теріалістичного розуміння історії і дали його економічну інтерпретацію з
урахуванням діалектичного взаємозв’язку продуктивних сил та виробничих
відносин, розробили вчення про базис і надбудову та створили лінійну модель
розвитку суспільства, аналізуючи його еволюцію як закономірну зміну со-
ціально-економічних формацій, основу якої становить суперечність між роз-
витком продуктивних сил і виробничих відносин.
Однак економічні ідеї, викладені в ранніх працях учених, потребували пода-
льшого теоретичного обґрунтування. З 1850 р. К. Маркс розпочинає роботу над
створенням фундаментальної економічної праці, головною метою якої, за його
словами, було відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільст-
ва [14, с. 12]. Ця праця була видана у вигляді чотирьох томів, де послідовно ви-
кладалися проблеми виробництва капіталу, обігу капіталу, проблеми виробни-
цтва й обігу та історія теорії під загальною назвою «Капітал».
Перший том «Капіталу» вийшов у 1867 р., другий і третій — уже після
смерті К. Маркса були видані Ф. Енгельсом відповідно в 1885 і 1894 рр. Че-
твертий том вийшов в 1905—1910 рр. окремими випусками за редакцією
К. Каутського, якому Ф. Енгельс заповів видання цієї праці.
Наріжним каменем економічної теорії К. Маркса є вчення про вартість і
додаткову вартість. Свою теорію вартості він створює на базі концепції
трудової вартості класичної школи, розв’язавши її суперечності й доповни-
вши її новими положеннями. Як було показано вище, А. Сміт і Д. Рікардо
досліджували лише кількісні мінові пропорції товарів, що обмінювалися. А
К. Маркс розпочинає дослідження капіталістичного способу виробництва з
визначення природи товару, характеризуючи його як продукт праці, призна-
чений не для власного споживання, а для обміну. Вчений проаналізував дві
основні властивості товару: споживну і мінову вартість.
Мінова вартість, на думку К. Маркса, — це спосіб вираження або форма
прояву вартості товару. При цьому він розглядав вартість товару як «те спі-
льне, що виражається в міновому відношенні» і «визначається лише кількіс-
1 К. Маркс «Економіко-філософські рукописи 1844 р.», Ф. Енгельс «Становище робітничого класу в Ан-
глії»(1845 р.), К. Маркс і Ф. Енгельс «Святе сімейство» (1845 р.) і «Німецька ідеологія» (1846 р.), К. Маркс
«Убогість філософії» (1847 р.) і «Наймана праця і капітал» (1848 р.), К. Маркс і Ф. Енгельс «Маніфест Ко-
муністичної партії» (1848 р.).
252
тю робочого часу, суспільно необхідного для... виготовлення» певної спо-
живної вартості [14, с. 48, 49]. Діалектичний взаємозв’язок вартості та спо-
живної вартості К. Маркс пояснював двоїстим характером праці, втіленої
в товарі. При цьому конкретна праця створювала споживну вартість, а абст-
рактна — вартість. У цілому всі товари як вартості є кристалізованою люд-
ською працею. Таким чином, на відміну від Д. Рікардо, К. Маркс трактував
працю не лише як мірило, але й як субстанцію вартості.
Загальний висновок: товари повинні обмінюватися на ринку відповідно
до їх вартості, ціна товару стає грошовою формою цієї внутрішньої (трудо-
вої) вартості, а вартість вимірюється тривалістю праці, суспільно необхід-
ним часом, затраченим на виготовлення певного товару.
Спираючись на трудову теорію вартості, К. Маркс відкрив і розробив те-
орію додаткової вартості. Слід зазначити, що Д. Рікардо не міг пояснити по-
ходження прибутку капіталіста без визнання порушення теорії трудової вар-
тості й еквівалентного обміну. Відповідно до його підходу купівля капіта-
лістом праці робітника за її вартістю робить неможливим виникнення при-
бутку, а наявність прибутку означає, що закон вартості порушений.
К. Маркс вирішив дану проблему, відкривши відмінності між працею і
робочою силою як товаром. Він показав, що предметом продажу є не праця,
а робоча сила як товар, тобто здатність до праці. Праця вартості не має, як і
не може бути товаром, оскільки процес поєднання робочої сили і засобів ви-
робництва не існує до моменту її продажу. Вона сама є джерелом та творцем
(виробником) більшої вартості, ніж коштує робоча сила як товар. У кількіс-
ному виразі додаткова вартість — це різниця між вартістю виробленого то-
вару і вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили.
Учення про додаткову вартість є вузловою проблемою «Капіталу». На її ос-
нові К. Маркс розкрив таємницю капіталістичної експлуатації й показав не-
примиримий антагоністичний характер суперечностей між робітничим класом
та буржуазією. Він вивів основне протиріччя капіталістичного способу ви-
робництва — між суспільним характером виробництва і приватною формою
привласнення його результатів.
Слід підкреслити, що в загальнотеоретичному плані К. Маркс розглядав
кризи при капіталізмі як результат тимчасового і часткового вирішення на-
званого основного протиріччя, вважаючи, що воно може бути вирішене ли-
ше при заміні капіталізму соціалізмом, який спиратиметься на суспільну
власність на засоби виробництва. В цілому ж марксистська економічна
теорія була підпорядкована ідеї обґрунтування неминучості загибелі капіта-
лізму в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей.
Капіталізм не загинув, як це передбачали К. Маркс і Ф.Енгельс. Майбут-
нє виявилося в кінцевому рахунку за ринковою системою економіки, яка ви-
явила здібність до внутрішньої трансформації та суттєвої зміни ключових
принципів свого функціонування. Економіка ринкового типу продовжує і
сьогодні динамічно розвиватися. Разом з тим у ній посилюються процеси
253
усуспільнення та соціалізації, про об’єктивний характер яких писав
К. Маркс у своїх працях.
Таким чином, якщо капіталізм вільної конкуренції, детально проаналізований
у «Капіталі», справді довів у процесі розвитку свій історично минущий характер
(і тут К. Маркс був, звичайно, правий), то цього не можна сказати про ринкову
систему економіки в цілому. Весь її подальший, хоч і суперечливий розвиток
продовжує й сьогодні залишатися об’єктом вивчення економічної науки.
Звернення до вчень вищеназваних авторів (від А. Сміта до К. Маркса) має
велике значення для розвитку економічної теорії та економіки країн Європей-
ської цивілізації. Це пояснюється тим, що їх учення мали істотний вплив, по-
перше, на подальший розвиток економічної думки в цілому, формування її ос-
новних напрямів; по-друге, на концепції сучасних теорій і шкіл, які безпосе-
редньо формують економічну політику демократичних держав; по-третє, на
створення теоретичних засад ринкової економічної системи загалом.
7.2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ
РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ
ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ЇХ ВІДОБРАЖЕННЯ
В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
У попередньому питанні розглянуті загальні закономірності формування
ринкового господарства, його суть у період становлення національних дер-
жав і зроблено висновок, що ринкове господарство є консолідованим ре-
зультатом демократичної, промислової та освітньої революцій. Разом з
тим формування ринкового господарства в окремих країнах Європейської
цивілізації має свої особливості. Це пояснюється як різними природно-
кліматичними, технічними, освітніми, моральними факторами, що визнача-
ють господарське життя цих країн, так і унікальністю політичних, економіч-
них, зовнішньоекономічних, соціальних та інших складових.
7.2.1. Генезис ринкового господарства в Англії
Специфіку розвитку Англії в усіх її сферах визна-
чали її острівне розташування та певна відокрем-
леність від інших країн. Тобто суспільне життя цієї
країни (після об’єднання Шотландії та Англії в
1797 р. — Великобританії) відрізнялося як від сус-
пільного життя Нідерландів, де після буржуазної революції (1566—1609 рр.)
була утворена буржуазна Республіка Об’єднаних провінцій, так і від абсо-
лютних монархій континенту.
Демократичні зміни
в Англії, їх
передумови
та наслідки
254
В попередній темі зазначалося, що розвиток духовно-культурної сфери
Європейської цивілізації був зумовлений Відродженням і Реформацією.
Відродження стало точкою відліку становлення національної свідомості ан-
глійського суспільства — основи національної держави, яке виявилося у фор-
муванні літературної мови, культури, нових традицій та мотивації життя,
громадянського суспільства. Зазначені зміни в духовно-культурній системі
Англії заклали основу для розвитку юридичної системи, відомої як звичаєве
право (яке з періоду норманських завоювань було загальним для всього ан-
глійського королівства і замінило місцеві закони й звичаї). Відмінними ри-
сами такого права були опора на звичаї та прецеденти, зафіксовані в юриди-
чних рішеннях, його гнучкість. Еволюційний розвиток звичаєвого права був
зорієнтований на захист приватної власності і приватних інтересів.
Реформація в Англії розпочалася за часів Генріха VІІІ (1509—1547 рр.). Не-
задоволення буржуазією та «новим дворянством», які були заінтересовані в се-
куляризації майна католицької церкви, поміркованим характером англійської
Реформації знайшло вираження у поширенні в ХVІ—ХVІІ ст. своєрідної форми
протестантизму — пуританізму. Пуритани засуджували розкіш, розваги, рату-
вали за бережливість, поміркованість, заповзятість у справах. Їх ідеї формували
етику раннього капіталізму. В ХVІІ ст. вони стали основою об’єднання релігій-
ної та політичної опозиції абсолютизму, яку очолювала буржуазія, що набувала
все більшої ваги в англійському суспільстві.
У 1640—1659 рр. в Англії відбулася буржуазно-демократична революція.
Приводом для неї стала вимога буржуазії законодавчо закріпити її новий по-
літичний та економічний статус. Революцію підтримали селяни і частина
дворян тому, що вони бачили в ній можливість вирішення своїх проблем,
передусім земельних. На початку ХVІІ ст. вся земля в країні вважалася влас-
ністю короля, за користування якою необхідно було платити йому певні су-
ми. Тому дворяни хотіли стати повноправними власниками своїх угідь, а не
користувачами королівської землі. А селяни, які постраждали від огоро-
дження, вимагали повернення їм землі. В результаті революції монархія
в Англії була скинута і проголошена республіка з конституційною мона-
рхією під парламентським контролем.
Утворений парламент, враховуючи вимоги учасників революції, перш за все
реформував земельне питання. Так, його постановою були конфісковані всі во-
лодіння короля і католицької церкви та розпродані «новим дворянам», буржуазії
і селянам. Але незважаючи на такі заходи, феодальна земельна власність зали-
шалася непохитною. Цьому сприяла політика короля, направлена на укріплення
абсолютизму. Його втручання в економіку держави, спрямоване на захист інте-
ресів старого дворянства, призвело до конфлікту з парламентом, який завершив-
ся державним переворотом на користь останнього. Ця подія ввійшла в історію
Англії як «Славна революція» (1688—1689 рр.). Вона стала результатом комп-
ромісу між буржуазією та «новим дворянством», яких підтримувало англікансь-
ке духовенство, і частиною великих консервативних землевласників.
255
У 1689 р. Білль (закон) про права закріпив за парламентом великі повно-
важення у вирішенні питань державної політики. Нова система політичної
влади забезпечила доступ (через парламент, пізніше — і через кабінет мініс-
трів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозво-
лило спрямувати економіку Англії на створення умов, необхідних для по-
дальшого розвитку ринкового господарства в країні.
У ХVІІІ ст. в Англії продовжувався аграрний переворот, розпочатий ще в
ХVІ ст. Всі закони про огородження розглядалися в парламенті, але вони не
змінили суті процесу. Дрібні орендатори, селяни просто зганялися із землі або
розорялися під тиском збільшення орендної плати. Після втрати землі селяни
перетворилися на армію найманих працівників для фермерського господарства
і промисловості. Сільське домашнє господарство почало зникати разом з фео-
дально залежними селянами.
Але якщо в ХVІ—ХVІІ ст. огородження здійснювалося в інтересах «нового
дворянства», які перетворювали землю у пасовиська, то у ХVІІІ ст. цей процес
проходив під знаком утворення великих скотарських та землеробських фермер-
ських господарств, зорієнтованих на ринок. Швидко виникла і зросла буржуаз-
на земельна власність та збільшилися маєтки дворян, які свою землю бачили як
знаряддя соціального престижу, так і знаряддя виробництва, довіряючи її ефек-
тивно господарюючим орендаторам. Дрібні незалежні власники (йомени) були
приречені на те, щоб збільшити свої володіння, або на те, щоб їх утратити й
стати найманими працівниками.
Повністю змінилася соціальна структура аграрного сектору. На зміну лорду-
землевласнику та залежним селянам прийшли представники нового, капіталіс-
тичного господарства: великий землевласник, який, як правило, не займався го-
сподарською діяльністю, а здавав землю в оренду, фермер-орендатор і найма-
ний робітник. Таким чином, Англія стає першою у світі державою капіталіс-
тичного господарювання. Фермери закуповували для сільського господарства
інвентар (молотарки, серпи та ін.), засоби обробки землі, міндобрива тощо. Села
стали першим і природним місцем збуту для англійської промисловості. Найма-
ні робітники отримували дохід з позасімейних господарств (ферм, мануфактур) і
купували одяг та продукти харчування. Отже, ринок держави поповнювався
платоспроможним споживачем, створюючи попит і розвиваючи товарно-
грошовий обіг. Великі землевласники — земельне дворянство, фермери та вели-
кі йомени — нагромаджували капітал і поступово ставали підприємцями в про-
мисловості. Зростання виробництва сільськогосподарської продукції забезпечу-
вало потреби населення в продуктах харчування, а промисловості — у сировині.
Механізм взаємовідносин в аграрному секторі,
утворення прибутку фермерів і ренти землевласни-
ків дослідив Д. Рікардо у праці «Основи політичної
економії та оподаткування» (1817 р.). У своєму дослідженні вчений виходив
з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається затратами
Теорія
земельної ренти
256
праці на їх виробництво за найнесприятливіших умов. Отже, фермери, які
використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкла-
дений ними капітал. Рента на такій землі, на думку Д. Рікардо, для її власни-
ків не виникає.
Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують
дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості та місця роз-
ташування земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між
витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших зем-
лях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над
середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник.
Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний фено-
мен, пов’язаний з виникненням приватної власності на землю. А джерелом
ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне
земля.
Важливим недоліком теорії ренти Д. Рікардо було те, що він уважав, що
на гірших ділянках землі рента не виникає. Та К. Маркс у «Капіталі» пока-
зав, що в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає да-
ром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав
диференційною (тобто пов’язаною з природною різницею земельних ресур-
сів), а цю особливу, не побачену Д. Рікардо, — абсолютною. Він показав та-
кож, що ціни на сільськогосподарську продукцію формуються таким чином,
що орендатор гіршої ділянки однаково має деякий надлишок прибутку над
середньою нормою. Це дозволяє йому виплачувати землевласникові абсо-
лютну ренту. Певна частина прибутку фермерів і земельної ренти лендлор-
дів, яка витрачалася на їх особисте споживання, як правило, вкладалася в
промисловість або торгівлю.
Окрім сільського господарства, парламент заохотив і підтримав розви-
ток промисловості і торгівлі в країні. Це виразилося в протекціоністській
політиці держави (втручання держави в економіку шляхом встановлення
заборонних мит, певних обмежень або, навпаки, пільгових умов для роз-
витку національної промисловості та торгівлі). Так, Навігаційний акт
1651 р. став проявом саме такої політики. Він передбачав заборону ввози-
ти неєвропейські товари в англійські володіння на всіх суднах, окрім анг-
лійських, а товари, які вироблялися в Європі, — лише на суднах країни-
виробника або на англійських. А в 60—70-х роках ХVІІ ст. було введено
заборону на торгівлю англійських колоній через порти континентальної
Європи. Реалізація навігаційної політики завдала нищівного удару, пере-
дусім Голландії — головному суперникові Англії в конкурентній бороть-
бі за ринки збуту та сировини. Заборонний митний тариф на французькі
товари був уведений у 1689 р.
Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку ма-
нуфактурного виробництва. Близько 20 % населення було задіяно на роз-
сіяних мануфактурах з виготовлення сукна. Вони працювали в домашніх
257
умовах з використанням власної сировини (вовну заборонялося вивози-
ти). Нарощувалося виробництво в традиційних галузях: у виготовленні
паперу, цукру, пороху, зброї і т. д. Товари англійських мануфактур були
якісними, забезпечували потреби внутрішнього ринку і у великій кількос-
ті експортувалися в Європу та колонії. І якщо раніше колонії були
об’єктом грабунку золота й срібла, то тепер вони стали джерелом сирови-
ни і ринком збуту для англійської промисловості. Колоніальна торгівля
стала одним з найважливіших джерел поповнення державних коштів та
ринку капіталів в Англії.
У ХVІІІ ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з воло-
діннями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу. Її політика
стосовно колоній не завжди одержувала підтримку передових людей того
часу. Так, у середині ХVІІІ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб коро-
лівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в ко-
лоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона нама-
гається утримати в становищі аграрно-сировинних придатків метрополії,
суперечить інтересам самої Англії. «Монополія колоніальної торгівлі, —
писав А. Сміт, — подібно до всіх інших негідних та заздрісних заходів
меркантилістичної системи придушує промисловість всіх інших країн,
переважно колоній, і ні найменшою мірою не збільшує, а навпаки, зменшує
промисловість країни, на користь якої вона встановлюється» [18, с. 444].
Розвиток господарства Англії, значні державні витрати зумовили потребу
в кредиті. Кредитні операції з’явилися в країні ще у ХV ст., а приватні бан-
кірські дома, що виникли в ХVІІ ст., їх розширили, удосконалили, почавши
надавати кредити купцям та державі. Після «Славного перевороту» новий
уряд створив Англійський банк (1694 р.), який мав монопольне право на кар-
бування грошей, кредитував державу та займався обліком векселів. Розвиток
системи позик сприяв виникненню груп підприємців і спеціалістів у кредит-
но-фінансовій, грошовій сферах. А легкість, дешевизна і стабільність отри-
мання кредиту для фінансування державних витрат сприятливо вплинули на
ринок приватних капіталів. Фінансові кошти стали доступними для інвести-
цій у різні галузі народного господарства.
При всіх географічних перевагах Англії в країні зростала потреба в по-
ліпшенні транспортних комунікацій. Після буржуазно-демократичної ре-
волюції парламент прийняв низку реформ щодо вдосконалення старих ка-
налів і доріг або побудови нових. Наслідком цієї політики стало взаємне
поєднання всіх основних центрів промислового виробництва та головних
морських портів.
Англійське Просвітництво. Період становлення просвітницької ідеоло-
гії припадає на рубіж ХVІІ—ХVІІІ ст. Це був результат і наслідок англій-
ської буржуазної революції середини ХVІІ ст., що є корінною відмінністю
англійського Просвітництва від континентального. Переживши кроваві по-
трясіння громадянської війни та релігійної нетерпимості, англійці прагнули
258
стабільності. Звідси — поміркованість, стриманість та скептицизм, що відрі-
зняють англійське Просвітництво. Національною особливістю Англії був
сильний вплив пуританізму на всі сфери суспільного життя. Тому загальна
для просвітницького мислення віра у безмежні можливості розуму поєдну-
валась у англійських мислителів з глибокою релігійністю.
Наукові досягнення Н. Коперніка, Г. Галілея, Р. Декарта і І. Ньютона в
період Просвітництва зробили популярними в Англії ідеї практичного вико-
ристання сил природи. Вплив Ф. Бекона, одним з афоризмів якого був вислів
«Знання — сила», призвів до заснування у 1660 р. королівського товариства
«для розвитку знань про природу» [11, с. 208]. Бажання експериментувати та
здійснювати інновації охопило всі верстви суспільства і привело до ство-
рення низки винаходів, які змінювали всі сфери суспільства. Особливо це
стосується кардинальних змін в економічній системі — промислової рево-
люції.
Таким чином, до другої половини ХVІІІ ст. у країні
під впливом демократичної революції та Просвіт-
ництва сформувалися передумови для промислово-
го перевороту (остання третина ХVІІІ — перша
чверть ХІХ ст.). Великий попит на англійські това-
ри всередині країні та за її межами, виникнення масового платоспроможного
попиту, становлення ринку капіталів, ринку праці, ринку цінних паперів,
транспортної інфраструктури, вдосконалення правової системи, яка захища-
ла права приватної власності економічного суб’єкта, розвиток поділу праці
та спеціалізації виробництва потребували нової форми господарства, яка за-
довольнила б рівень розвитку названих показників. Такою формою на дано-
му історичному етапі розвитку господарства стала фабрика.
Фабрика прийшла на зміну мануфактурі як новий
тип виробництва, заснований на використанні си-
стеми робочих машин і парового двигуна. К. Маркс
наводить, на його думку, правильне визначення фабрики, яке дав англійсь-
кий економіст Е. Юр (1778—1857). «Фабрика, — читаємо у першому томі
«Капіталу», — це величезний автомат, складений з численних механічних та
свідомих органів, що діють узгоджено і без перерви для виробництва одного
і того ж предмета, так що всі ці органи підпорядковані одній рушійній силі,
яка сама приводить себе в рух» [14, с. 430]. Тут висвітлюється основна ідея
К. Маркса: фабрика, цей «величезний автомат», включає і людей — робіт-
ників у новому технологічному, виробничому й соціальному статусі. Вони є
об’єктом, а автомат — суб’єктом, і він панує над робітниками.
Однією з головних передумов виникнення нової техніки в Англії, що стали
основою створення такої форми організації виробництва, як фабрика, були
соціальні інновації. По-перше, була скасована середньовічна цехова система,
Формування
матеріальної
бази ринкового
господарства в Англії
К. Маркс
про фабрику
259
яка регламентацією і різними заборонами унеможливлювала впровадження
нових технічних змін; по-друге, з’явилася система правового захисту — патент-
на система, яка захищала протягом декількох років виключне право винахід-
ника на використання винаходу. Вперше винахідництво стало приносити до-
хід, а не гоніння з боку інших ремісників, які боялися конкуренції та розорен-
ня. Внаслідок цього більшість винахідників (Аркрайт, Д. Уатт, Фултон,
Стефенсон) змогли стати великими підприємцями, які отримали великі при-
бутки на експлуатації своїх винаходів.
Промислова революція розпочалася у бавовняній промисловості. Вико-
ристання перших машин у цій галузі, а не в сукнарстві було зумовлено низ-
кою чинників. Сукнарство піддавалося різноманітній регламентації, спира-
лося на протекціоністську політику уряду, на різні привілеї та пільги. Все це
було необхідне в період становлення національної економіки, але у ХVІІІ ст.
почало стримувати розвиток галузі, суперечило принципам ринку, вільній
конкуренції. Тому промисловий переворот розпочався в порівняно молодій
галузі — бавовняній (вона менше, ніж інші галузі, регулювалася державою,
цеховими правилами і т. ін.), продукція якої була дешевою, практичною і
тому користувалася великим попитом у населення Англії та її колоній. Але
мануфактури не могли дати необхідну кількість тканини, що викликало не-
обхідність технічних удосконалень.
Бавовняне виробництво складається з прядіння і ткацтва. Першим ново-
введенням став летючий човник, який був винайдений 1733 р. механіком
Д. Кеєм. Він збільшував продуктивність праці ткача удвічі. Одразу ж намі-
тилося відставання у прядінні. Початком промислової революції вважається
винахід у 1765 р. англійським ткачем Д. Харгривсом механічної прядки (ві-
дома за назвою «Дженні»), що дала можливість замінити працю 16—18 пря-
дильників і пряла тонку, але недостатньо міцну нитку. Створена 1779 р.
мюль-машина с. Кромптона дозволила випускати пряжу високої якості.
Тепер відставали ткачі. Винайдений у 1785 р. священиком Е. Картрайтом
(отримав патент на цей винахід) ткацький верстат ліквідував це відставання
і давав можливість замінити працю 40 ткачів. Після цих винаходів текстиль-
на промисловість Англії поставила себе поза конкуренції, постачаючи тка-
нини у більшість країн світу.
Так бавовняне виробництво отримало цілу систему робочих машин.
Але одних машин недостатньо — їх необхідно приводити в рух. Потрібне
було таке джерело енергії, яке не було б прив’язане до одного місця, як
енергія проточної води, і не залежало б від погоди, як енергія вітру. І та-
кий вид енергії знайшли: це — тепло, енергія водяного пару. Винайдення
парового двигуна вважається центральною подією промислового перево-
роту.
1784 р. англійський механік Джеймс Уатт, земляк і товариш А. Сміта,
створив універсальний паровий двигун, а уже 1785 р. вступила в дію перша
в Англії та у світі парова ткацька фабрика. Ще одним фундаментальним но-
260
вовведенням промислового перевороту, окрім парового двигуна, стало ви-
найдення Генрі Кортом у 1783—1784 рр. методів пудлінгу та прокату чаву-
ну1 з використанням коксу2, яке звільнило чорну металургію від залежності
від деревного вугілля, ціни на яке зростали в міру вирубки величезних лісо-
вих масивів. Імпорт же лісу обходився дорого. Об’єднавши всі ці операції на
одному підприємстві, як правило, біля місця видобування вугілля, металурги
досягли значної економії на масштабах виробництва, у зв’язку з чим випуск
заліза за допомогою кам’яного вугілля величезною мірою зріс. Якщо дерев-
не паливо було символом аграрної економіки і ручної праці в промисловос-
ті, то кам’яне вугілля стає символом промислового перевороту.
На початкових етапах промислового перевороту розповсюдження ма-
шин було обмежене тим, що вони виготовлялися вручну і були дорогими.
Однотипні машини відрізнялися одна від одної. Зростаюче виробництво
металу, необхідність виготовлення більш точних та дешевих верстатів
спонукало до створення металообробної техніки: 1798 р. був винайдений
токарський, а згодом — свердлильний та фрезерний верстати. Таким чи-
ном формувалася технічна база нової галузі промисловості — машинобу-
дівної.
Вугілля, руду, залізо, вироблену продукцію та й пасажирів, кількість яких
різко зросла в умовах товарного виробництва, необхідно було перевозити.
Коні і повільні судна з вітрилами не могли вирішити цю проблему.
Зі створенням нових видів транспорту з використанням парового двигуна
промисловий переворот у першій третині ХІХ ст. вступив у вирішальну ста-
дію. Перший пароплав з’явився в Англії 1811 р., а з 1814 р. цей вид транспо-
рту захоплює річні артерії країни та повністю витісняє вітрильні судна на
морських і океанських шляхах. 1814 р. Дж. Стефенсон винайшов паровоз.
Розпочалося будівництво залізних доріг. Перша залізнична лінія господар-
ського значення була побудована 1829 р. (від порту Ліверпуль до центру ба-
вовняної промисловості — Манчестера). З цього часу загальна довжина залі-
зничної колії зростає досить швидко: з 1840 по 1870 р. вона збільшилася
майже у 18 разів. Будівництво залізниць стало одним з провідних факторів
економічного піднесення Англії. А використання нових транспортних засо-
бів, комунікацій прискорило обіг товарів, вплинуло на здешевлення вартості
їхніх перевезень, що сприяло розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків.
Таким чином в Англії, першій серед інших країн Європейської цивілізації і
світу в цілому, сформувалася оновлена, динамічна, потужна матеріальна
складова економічної системи. Використання її привело до змін як економі-
чної системи, так і інших сфер суспільства.
1 Процес Корта передбачав плавку чавуну у відбивній печі без прямого контакту з паливом. Розплавле-
ний метал розмішувався для випалювання залишків вуглецю, після чого прокатувався для усунення домі-
шок і надання йому бажаної форми (Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до на-
ших дней: Пер. с англ. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. — С. 216). 2 Кокс — тверда маса, яку отримують шляхом прожарювання кам’яного вугілля без доступу повітря та
яка використовується як паливо.
261
У результаті промислового перевороту галузева
структура економіки Англії докорінно змінилася. З
аграрної вона перетворилася на могутню індустріа-
льну державу, що виготовляла третину світової промислової продукції, по-
ловину світового виробництва бавовняних виробів, металу та вугілля. Англія
перетворилась на «майстерню світу». Її товари завжди були у виграші завдя-
ки винятковій якості та високій ефективності англійського виробництва.
Державна економічна політика Англії, в основі якої залишалися принци-
пи протекціонізму, вже стримувала підприємницьку діяльність. Гостра бо-
ротьба між представниками уряду нової буржуазії — прихильниками вільної
торгівлі та великими землевласниками — прихильниками протекціонізму —
завершилася перемогою фритредерства (вільної торгівлі).
Про вільну торгівлю в ділових колах Англії зайшла
мова тільки тоді, коли вона стала світовою промис-
ловою державою і їй потрібні були дешева імпортна
сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея вільної торгівлі була вису-
нута й обґрунтована А. Смітом в останній чверті XVIII ст. Учений надавав зов-
нішній торгівлі великого значення, тому що вона сприяє розвитку поділу праці
й спеціалізації виробництва, дозволяє експортувати надлишки товарів і перебо-
роти вузькість внутрішнього ринку. Зовнішня торгівля сприяє також поліпшен-
ню техніки, зростанню продуктивності праці, доходу й багатства. А. Сміт стве-
рджував, що лише в умовах вільної торгівлі країни зможуть досягнути
зазначеного найшвидше та найефективніше.
За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни варто ви-
бирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших.
Низькі ціни, а отже, і незначні витрати виробництва забезпечуються приро-
дними чи набутими абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А як-
що таких переваг немає, то їх необхідно створити для можливості одержува-
ти вигоди від зовнішньої торгівлі.
Саме вища ефективність у виробництві товарів, яку одна країна може ма-
ти відносно іншої країни, тобто абсолютні переваги у виробництві того чи
іншого товару однієї країни щодо іншої країни, відповідно до теорії А. Сміта
є основою торгівлі між країнами.
Слід зазначити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витра-
тах чи виробництві споживних властивостей того чи іншого товару можуть
бути лише тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних технологій
або зовсім дешевої сировини, праці, енергії.
Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі й
надавав великого значення розвитку торгових зв’язків з іншими країнами. У своїй
теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на споживання, виробництво та нор-
му прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона
Наслідки промислової
революції
Розвиток міжнародної
торгівлі та поділу праці
262
збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися дохід. Інакше кажу-
чи, зовнішня торгівля розширює споживання і робить його різноманітнішим.
Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе ви-
трачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, які дадуть їй
найбільші вигоди. Він показав, що можливостей вигідного товарного обміну
між країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його
ідеї, Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перева-
гами, може брати участь у зовнішній торгівлі з вигодою для себе.
Навіть якщо держава не має абсолютних переваг, у неї завжди є порівня-
льні переваги, тобто щось, що вона виконує ефективніше й дешевше за ін-
ших. Д. Рікардо обґрунтував принцип порівняльних переваг на основі тру-
дової теорії вартості і доводив його за допомогою числового прикладу
(див. табл. 7.1). З нього видно, що Англія порівняно з Португалією не має
ніяких абсолютних переваг, тому що виробництво сукна і вина потребує бі-
льшої кількості робітників (праці) в Англії, ніж у Португалії. Разом з тим в
Англії виготовлення сукна вимагає праці 100 робітників протягом року, а
вина — 120 робітників. Тому їй вигідніше ввозити вино й вивозити сукно.
Таблиця 7.1
ТЕОРІЯ ПОРІВНЯЛЬНИХ ВИТРАТ (ПРИКЛАД Д. РІКАРДО) [16, с. 117]
Англія Португалія
Сукно 100 робітників на рік 90 робітників на рік
Вино 120 робітників на рік 80 робітників на рік
Португалія має абсолютні переваги виробництва і вина і сукна, але вироб-
ництво одного річного об’єму вина в Англії вимагає в 1,5 раза більше робітни-
ків, ніж у Португалії, а сукна — лише в 1,1 раза. Отже, щодо вина Португалія
виграє 50 %, тоді як стосовно сукна тільки 10 %. Цей більший виграш Португа-
лії з вина й менший програш Англії із сукна і є порівняльними перевагами.
Відповідно до них і відбуватиметься спеціалізація. Англія відмовиться від ви-
робництва вина й випускатиме у 2 рази більше сукна, половину якого поміняє
на португальське вино. При цьому її витрати — це праця 200 робітників, тоді як
до спеціалізації — 220 робітників. Португалія, відмовившись від виробництва
сукна та зосередившись на вині, теж виграє, оскільки витрати на виготовлення
двох річних об’ємів вина — це праця 160 робітників, тоді як на один річний
об’єм вина й один річний об’єм сукна — 170 робітників. Таким чином, обидві
країни заощаджують працю та виграють від участі в міжнародній торгівлі.
В цілому Д. Рікардо вважав, що «При системі повної свободи торгівлі кожна
країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості,
які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовиж-
нішим чином пов’язано із загальним благом для всіх. Стимулюючи працьови-
тість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дієвим чи-
263
ном всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип призводить до найефек-
тивнішого поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу
продуктів. Він підвищує загальне благополуччя та зв’язує вузлами загальної
користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину» [16, с. 116]. І далі він
стверджував, що система вільної торгівлі об’єднає всі цивілізовані нації в одну
світову общину тоді, коли вино вироблятиметься у Франції і Португалії, хліб —
в Америці та Польщі, а різні металеві вироби й інші промислові товари —
в Англії. Так Д. Рікардо виправдовував «природні» переваги Англії як головної
промислової держави світу. Та хоча свобода торгівлі була, перш за усе, вигід-
ною для англійської буржуазії, вона була в цілому надзвичайно прогресивною,
адже сприяла утворенню світового ринку на основі міжнародного поділу праці
і спеціалізації окремих країн на виготовленні певних товарів.
Разом з тим слід пам’ятати, що свобода торгівлі поряд з названими пози-
тивними рисами може приректи країни, які розвиваються, на вічну роль си-
ровинних придатків для промислово розвинутих країн і законсервувати їх
відсталість. І лише активне втручання держави у сферу зовнішньої торгівлі,
зокрема обкладення ввозу іноземних товарів митом, та сприяння розвитку
національного виробництва і зростання експорту вітчизняних товарів тощо
можуть допомогти цим країнам вибратися з відсталості.
Теорію порівняльних витрат Д. Рікардо доповнив і посилив англійський
економіст Джон Стюарт Мілль (1806—1873). Він висунув тезу про вплив взає-
много попиту держав, які торгують. Якщо є різниця у витратах, то для ефекти-
вного торгівельного обміну цього недостатньо. Потрібно, щоб розвивався по-
пит на товари сторони, яка імпортує. Зрівнювання міжнародного попиту
приводить до рівноважного положення, коли цінність експорту однієї країни
дорівнює цінності імпорту іншої. Чим більший попит на товари, які ввозяться, і
чим він еластичніший, тим сприятливішими є умови для зовнішньої торгівлі.
Таким чином, міжнародна торгівля керується взаємним попитом.
Теорія порівняльних витрат Д. Рікардо і теза Д. Мілля, незважаючи на її
деяку обмеженість, ще й сьогодні залишаються основою для побудови мо-
делей міжнародного поділу праці.
Однією із суттєвих перешкод у розвитку економіки Англії були ухвалені
британським парламентом 1815 р. так звані хлібні закони, відповідно до
яких ввіз хліба з-за кордону обкладався високим митом. Це було пряме
втручання держави в економічне життя країни (що суперечило законам віль-
ного ринку і проти чого виступали представники класичної економічної тео-
рії) в інтересах земельних власників (лендлордів). Останнім потрібне було
високе мито, щоб захистити сільське господарство Англії від конкуренції та
зберегти високі ціни на продукти харчування. А промисловці були заінтере-
совані в зниженні цін на продукти харчування і сировину. Це пояснювалося
тим, що у результаті дії хлібних законів ускладнювався приплив у країну
дешевого хліба, ціни на продукти зростали, а це, у свою чергу, вело до збі-
льшення земельної ренти, з одного боку, й підвищення вартості робочої си-
264
ли — з іншого. І те, й інше ставило під удар зростання капіталістичних при-
бутків та породжувало тенденцію до зниження реальної заробітної плати.
Не дивно, що питання про хлібні закони стало предметом гострих диску-
сій між представниками земельних власників і промислової буржуазії. Але
лише 1838 р. у країні було створено «Лігу боротьби проти хлібних законів»,
яка відіграла вирішальну роль у скасуванні даних законів та у становленні
свободи зовнішньої торгівлі. Великий внесок у це позитивне зрушення здій-
снив Д. Рікардо своєю теорією порівняльних переваг.
Скасування хлібних законів 1845 р. повернуло і поставило аграрний сек-
тор в умови вільної конкуренції, що привело до прогресивних змін у земле-
робстві. Тут почали використовуватися паровий плуг, жниварки, штучні до-
брива, проводилася меліорація. Це сприяло підвищенню продуктивності
праці, збільшенню врожайності зернових, різкому скороченню зайнятих у
цій сфері, через що вони переходили на промислові підприємства. Фермер-
ські господарства стали основним видом поза — сімейного господарства в
аграрному секторі.
Наступними реформами, що формували політику вільної торгівлі, стали:
ліквідація 1849 р. Навігаційного акта, що відкрила англійські порти суднам
усіх країн; скасування на початку 50-х років мита на сировину й напівфаб-
рикати та зниження мита на готову продукцію, що дало можливість Англії
на цій основі в 60-ті роки укласти торгові угоди на відповідні зниження мита
на англійські товари; обмеження монопольних прав колоніальних торгових
компаній, що позбавило їх усіх торгових привілеїв.
У період промислового піднесення (1850—1870-ті рр.) перехід до вільної
торгівлі позитивно вплинув на економіку країни: підвищилася конкуренто-
спроможність англійських товарів за рахунок зниження вартості сировини,
розширення можливості збуту промислової продукції. Великобританія пере-
творилася на центр світової торгівлі: у 1870 р. її питома вага у світовому
товарообігу становила 37,3 %, тоді як Франції — 10,4, Німеччини — 9,7, а
США — 7,5 %.
У зв’язку з тим, що міжнародна торгівля — це обмін товарів між певними
країнами, що опосередкований грошима, і грошима не малими, то у Велико-
британії розпочався процес спеціалізації, вдосконалення та зростання бан-
ківської системи. Після заснування Англійського банку (1694 р.) закон 1709 р.
забороняв заснування інших акціонерних кредитних установ, і тому розви-
ток відповідної системи протягом більше ніж сторіччя проходив у вигляді
створення приватних банків та банківських домів. Серед останніх особливо
виділялися банківські дома Н. Ротшільда та Берінг і КО. Вони дістали назву
«купців-банкірів», або «торгових банків» і зосереджували у своїх руках опе-
рації з обліку іноземних векселів, кредитування закордонних торгівельних
фірм, розміщення на лондонському грошовому ринку іноземних позик.
Лише з 1830 р. у зв’язку з відміною заборони на заснування акціонерних ба-
нків розпочався період їх інтенсивного розвитку. Основною функцією акціонер-
265
них банків стало залучення вкладів (депозитів) і надання короткострокових кре-
дитів підприємствам. Банки знижували відсотки за позику, що збільшувало роз-
міри кредитування і відповідно стимулювало темпи економічного зростання.
Акціонерні банки поділялися на столичні, приміські та провінційні. Столич-
ні банки були розташовані в торгово-промислових центрах і обслуговували по-
треби великої торгівлі, фінансистів, надавали короткострокові кредити під га-
рантоване забезпечення. Приміські банки обслуговували потреби дрібних
промисловців, крамарів, ремісників, роздрібних торгівців, підрядників. Провін-
ційні структури такого типу були розташовані як у районах, де переважало
сільське господарство, так і в найголовніших промислових округах. Тому вони
зіграли вирішальну роль у створенні фабричної системи в бавовняній, вовняній,
кам’яновугільній промисловості. Ці банки надавали довгострокові позички не-
заможним купцям і промисловцям для заснування та розширення підприємств,
а в разі необхідності втручалися у справи клієнтів, надаючи допомогу кваліфі-
кованими консультаціями й рекомендаціями. Таким чином вони сприяли роз-
витку підприємницької діяльності широких верств населення.
Англійський банк виконував усі фінансові доручення держави, стояв на
чолі кредитної системи, надавав уряду свої вільні резерви, випускав казначей-
ські білети для невідкладних державних витрат, поповнював власні резерви за
допомогою внесків приватних банкірських домів, був емісійним центром. На
його рахунки надходили податки, мита, інші державні доходи. Він також ви-
конував фінансові операції деяких колоніальних та залежних від Англії країн.
Банківська система в цілому відповідала потребам господарства країни, яке
бурхливо розвивалося, а саме: задовольняла попит на капітал.
Швидке економічне зростання, становлення індустріального господарст-
ва вимагали великих капіталовкладень, що спричинило значні зміни в анг-
лійській економіці. Однією з них стало збільшення кількості акціонерних
компаній і повсюдне, майже повне витіснення ними індивідуального під-
приємництва. Для збільшення своїх коштів компанії випускали цінні папе-
ри — акції. У 1773 р. в Лондоні утворилася фондова біржа, яка проходила
котирування, й встановлювався біржовий курс цінних паперів. Акції, що
надходили потім у продаж, як правило, швидко розходилися, адже акціонер-
ні компанії виплачували за ними надто високі дивіденди. Окрім своєї основ-
ної функції, Лондонська фондова біржа займалася ще й кредитуванням біз-
несу. Після 1815 р. вона стає місцем, де можна було знайти кошти для будь-
якого перспективного підприємництва і не тільки англійського — півсвіту
отримувало тут необхідні капітали. Великобританія стає світовим банкі-
ром. З початку століття вона розпочинає вивіз капіталу (який стане однією
з причин уповільнення розвитку країни в останній третині ХІХ ст.), більш
ніж на півстоліття випереджаючи в цьому тенденції світового господарства.
На 1860 р. лише американський борг Англії становив 1,5 млрд дол.
Функціонування товарного, фінансового й фондового ринків спиралося
на стійку грошову систему, яка склалася в перші два десятиріччя ХІХ ст. На
266
початку століття у зв’язку з величезними військовими витратами Англії, яка
була втягнута в довгострокову боротьбу з Наполеоном, розладився грошо-
вий обіг: ціни швидко зростали, паперові гроші знецінилися, скоротився об-
мін банкнот на золото.
Зовні проблема видавалась суто теоретичною. Необхідно було з’ясувати,
чим визначається зростання «ціни золота», вираженої в паперових грошах:
знеціненням паперових грошей чи іншими причинами (наприклад, збіль-
шенням вивозу золота за кордон).
Насправді ж проблема розладу грошової системи стосувалася життєво
важливих інтересів антагоністичних класів буржуазного суспільства. Зе-
мельним власникам було вигідно зростання цін, адже це сприяло збіль-
шенню земельної ренти. Водночас промислова буржуазія потерпала б від
нього — був підірваний процес капіталістичного нагромадження через
знецінення грошей. Тому остання прагнула стійкого грошового обігу та
стабілізації цін. У цьому питанні інтереси буржуазії та робітничого класу
певною мірою збігалися — підвищення цін викликало зниження реальної
заробітної плати. Так уперше у світовій практиці постала проблема ін-
фляції паперових грошей і виникла необхідність пошуку методів її
розв’язання.
З’ясуванню причин розладу грошового обігу й ре-
комендаціям із забезпечення його стійкості
Д. Рікардо присвятив кілька робіт («Ціна золота»,
«Пропозиції на користь економного і стійкого грошового обігу» та деякі ін-
ші). Вирішення проблеми забезпечення стійкого грошового обігу він бачив у
поверненні до грошової системи, заснованої на золоті. Йому було відомо,
що золотий обіг надто дорогий і пов’язаний зі значними втратами дорого-
цінного металу. Вихід із цієї суперечності Д. Рікардо бачив у введені в обіг
паперових грошей, які обмінювалися б банками на золото за твердим кур-
сом. При цьому якщо паперові гроші забезпечували б економічність, то їх
вільний розмін на золото гарантував би стійкість системи грошового обігу.
Заснована на розроблених ученим принципах система грошового обігу, що
дістала назву «золотого стандарту», була введена в Англії 1819 р. і проісну-
вала понад століття. У цей час банкноти, які випускалися із доручення уряду
Англійським банком, підкріплялися значним золотим запасом та вільно роз-
мінювалися на золото. Система золотого монометалізму, яка була введена в
Англії раніше за всі інші країни і зберегла свою безпрецедентну сталість до
Великої депресії 1930-х рр., послужила основою для економічного зростання
країни в ХІХ ст.
Під впливом промислового перевороту та розвитку ринкових відносин в
Англії змінювалося становище різних класів суспільства. Це питання дослі-
див Д. Рікардо. У третє видання своєї праці «Основи політичної економії та
оподаткування» він включив спеціальний розділ «Про машини», цілком
Теорія
«золотого стандарту»
267
присвячений даній проблемі. У результаті дослідження Д. Рікардо дійшов
висновку: використання машин веде до зменшення зайнятості робітників.
Найгірші сподівання його досить швидко справдилися. Становлення нового
класу — буржуазії — відбувалося за рахунок добробуту мало захищеної верст-
ви населення — робітників. Постійне зниження заробітної плати зумовлю-
валося перенасиченим ринком праці через впровадження машин, викорис-
танням дешевої жіночої та дитячої праці, веденням війн, постійним підви-
щенням цін на зерно великими землевласниками і, як наслідок, зростанням
цін на товари першої необхідності та — найголовніше — незахищеністю ро-
бітників з боку держави.
З часом утверджуються формальна рівність, свобода підприємництва та сво-
бода вступати в договірні відносини, інші зміни в суспільстві. Першим кроком до
цих змін стала виборча реформа 1832 р., у результаті якої середні верстви насе-
лення одержали доступ до виборів у парламент. 1867 р. було прийнято закон, за
яким знижувався майновий ценз для виборців міст і сільської місцевості на ко-
ристь городян, насамперед високооплачуваних робітників. За 1833—1839 рр.
прийнята серія законів про скорочення робочого дня для дітей і підлітків. У 40-ві
роки були введені закони про охорону праці. Завдяки цим законам та промисло-
вому підйому в 50—70-х роках ХІХ ст. рівень добробуту робітників значно під-
вищився і в цілому в країні на третину зменшилося число бідняків.
На чисельність населення Великобританії впливали поступове поліпшення
умов життя у містах, прогрес сільського господарства, імміграція та еміграція.
Великобританія була віротерпимою державою, і на її території знайшла приту-
лок велика кількість релігійних, а також політичних біженців. З країни виїхала
значна частина населення в колонії в пошуках щастя за морем. Як правило,
виїжджали селяни і колишні ремісники, які мріяли стати фермерами. Високих
темпів досягла урбанізація. Перепис 1851 р. зафіксував, що більша частина на-
селення країни проживає у містах. Кількість населення у 1750 р. становила
7,4 млн осіб, у 1800 р. — 10,7 млн осіб, у 1850 р. — 20,6 млн. Тобто важливим
фактором впливу на збільшення населення був процес індустріалізації.
Великобританія — перша індустріальна країна — займала високі позиції
щодо рівня одержання освіти населенням, але не була абсолютним лідером.
Темпи розвитку державної освіти відставали від інших держав Європи. Фаб-
ричний закон 1802 р. зобов’язував власників текстильних підприємств за-
безпечити набуття початкової освіти учням та підмайстрам, другий закон
1833 р. — усім працюючим дітям, але виконувалися вони нерегулярно. Бі-
льшість ремісників та кваліфікованих робітників здобули освіту у вечірніх
школах за власні або благодійні кошти. Рівень грамотності серед дорослого
населення у 1850 р. був досить високий: в Шотландії становив 80 %, в Англії
та Уельсі — 67—70 %. 1872 р. в Англії був прийнятий закон про обов’яз-
кову початкову освіту. Таким чином, ситуація у сфері освіти відповідає си-
туації з прогресом індустріалізації, з поступальним розвитком ринкових від-
носин у країні.
268
У цілому із завершенням промислового перевороту в Англії було створе-
но ринкове господарство. Спираючись на нього, країна в середині ХІХ ст.
завоювала тривалу й стабільну світову економічну першість, яка виражалась
у наступному. Англійська промисловість, яка була оснащена передовою
технікою й технологією, виробляла товарів більше, ніж будь-яка країна За-
ходу та її продукція була найвищої якості і найдешевшою. З 1850—1860 рр.
країну почали називати «фабрикою світу». З аграрної Англія перетворилася
на могутню індустріальну державу.
Англія змінює свою політику щодо колоній. Якщо раніше останні слугу-
вали джерелом первісного нагромадження капіталу, то тепер вони стали
джерелом сировини та ринком збуту для англійської промисловості, вигід-
ним місцем вкладення капіталу. У світовій торгівлі питома вага Англії у
1870 р. досягала 25 %, тоді як Франції — 10,4, Німеччини — 9,7, а США —
7,5 %.
Англія стає найбагатшою країною світу, світовим банкіром і вже з почат-
ку століття розпочинає вивезення капіталу, більш ніж на півстоліття випере-
джаючи в цьому тенденції світового господарства.
7.2.2. Особливості становлення ринкового
господарства у Франції
В епоху Реформації, католицької реакції, релігій-
них війн, жорстоких національних, соціальних та
політичних зіткнень змінюється направленість гу-
маністичної думки у європейській культурі. У Фран-
ції ХVІІ ст. цьому сприяли бездарність державного
управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість
між гугенотами-реформаторами і фанатиками католицької церкви. Усе це
стало предметом дослідження і ґрунтовної критики у творчості цілої плеяди
французьких просвітників.
Французьке Просвітництво відрізнялося найбільш радикальними по-
глядами з усіх питань соціального та політичного характеру. Так, саме фран-
цузькі мислителі (Ж. Ж. Руссо, Г. Б. Маблі) у своїх творах заперечували
приватну власність, відстоювали атеїстичне світосприйняття (Д. Дідро,
П. А. Гольбах, К. А. Гельвецій). А творчі доробки Ш. Л. Монтеск’є, Вольте-
ра, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо стали ідеологічним підґрунтям буржуазно-
демократичної революції у Франції.
Головною причиною революції стала криза монархії та феодальної орга-
нізації суспільства. Соціально-економічна несправедливість феодального
(ієрархічного) устрою держави полягала в непомірному оподаткуванні зале-
жних селян, які становили основну частину економічно активного населен-
Класичний
варіант буржуазно-
демократичної
революції у Франції
269
ня, регламентації в промисловості й торгівлі, що суперечило інтересам бур-
жуазії, принципам ринкової економіки у звільненні від податків аристократії
в обмін на невтручання в політику короля.
Безпосереднім поштовхом до революції 1789 р. стало фінансове банкрут-
ство держави, спричинене політикою владного центру, що була спрямована
не на вдосконалення економічної політики держави, а на збільшення подат-
ків. А оскільки дворянство і духовенство були звільнені від податків, то це
стало надмірно важким тягарем для іншого населення країни (третього стану
суспільства). Вирішити проблему рівномірного оподаткування всіх верств
населення Франції простим королівським рішенням було неможливо. Тому
Людовик ХVІ був вимушений скликати Генеральні штати (збори представ-
ників усіх трьох станів держави), які не збиралися у Франції уже протягом
175 років. Це викликало великі надії у представників третього стану, які під
керівництвом нечисленної буржуазії вступили на шлях боротьби проти ста-
нової залежності. Небажання королівської влади і дворянства провести
скликання Генеральних штатів у вигідному для буржуазії варіанті призвело
до буржуазно-демократичної революції. Вона розпочалася 14 липня 1789 р.
взяттям Бастилії — символу абсолютизму й охопила всю країну. Короля
Людовіка ХVІ і королеву Марію-Антуанетту публічно стратили. Таким чи-
ном у Франції було ліквідовано феодальну монархію. До влади прийшла бур-
жуазія. 26 серпня 1789 р. в країні прийнято Декларацію прав людини та гро-
мадянина, де проголошувалося: «Люди народжуються і залишаються
вільними і рівними в правах». Окрім свободи особистості, свободи слова,
свободи переконань, права на опір гнобленню, Декларація проголосила пра-
во приватної власності. Французька Декларація прав людини та громадянина
1789 р. і досі є складовою сучасної французької Конституції та утверджен-
ням громадянства, яке обстоював Ж. Ж. Руссо.
З 1789 по 1791 р. у Франції було проведено низку реформ, які сприяли
утвердженню буржуазного ладу. Вони включали:
• скасування спадкових титулів дворянства та поділу суспільства на стани;
• відділення церкви від держави;
• ліквідацію цехів;
• відміну урядової регламентації промислового виробництва;
• знищення внутрішнього мита та інших обмежень, що перешкоджали
розвитку промисловості й торгівлі.
Все це створювало передумови для ринкового підприємницького господарю-
вання.
Конституція 1791 р. проголосила Францію конституційною монархією.
З цього часу вища виконавча влада в країні належала королю, а вища зако-
нодавча — Законодавчим зборам. У виборах могли брати участь за майно-
вим цензом близько 20 % населення країни. Незважаючи на те, що Консти-
туція була досить прогресивним кроком, вона не закріпила законодавчо
загальну рівність, чим суперечила Декларації 1789 р. Невирішеність аграр-
270
ного питання, антидемократична політика уряду призвели до незадоволення
як буржуазії, так і широких народних мас.
З приходом до влади якобінців було прийнято нове аграрне законодав-
ство (1793 р.), яке проголошувало:
• конфіскацію дворянського землеволодіння;
• знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей;
• конфіскацію церковних земель, оголошення їх «національним майном»
та розпродаж невеликими ділянками;
• передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу.
Однак далеко не зразу прийшли очікувані економічні результати — зрос-
тання заповзятливості нових сільських господарів, підвищення продуктивнос-
ті праці, перетворення землеробства у ємкий ринок для промисловості. На-
впаки, устрій аграрних відносин, що склалися після революції, гальмував
розвиток промисловості і відбивався на результатах її розвитку. Головною
особливістю цього устрою було зовсім мале за розміром селянське землеко-
ристування. Селяни отримали у власність невеликі наділи, а передаючи землю
синам у спадщину, мусили її ділити. Кожний наступний поділ землі призво-
див до її дроблення на ще менші частини, так що середній розмір господарст-
ва в країні становив близько 0,5 га. Така господарська одиниця дістала назву
«парцела», що означає частину, або дрібне, нестійке та малоприбуткове гос-
подарство. Парцеляризація села, по-перше, загострила демографічну про-
блему в країні. Щоб уникнути поділу землі, французький селянин старався не
мати багато дітей. По-друге, вона стримувала процес руху робочої сили із села
у місто, і відповідно дрібним селянським господарствам відповідали дрібні
майстерні в промисловості. І по-третє, що було найбільш небезпечним для
розвитку ринкового господарства Франції на той час, парцеляризація села по-
родила широке впровадження у селянське господарство лихварського креди-
ту. Лихварі (а це були місцеві багатії — крамарі, купці, окремі заможні селя-
ни) давали позику під заставу землі і, користуючись безвихідним становищем
селян, нав’язували їм надто високі відсотки. Оплата в строк позики і відсотків
була, як правило, непосильною для боржника. Ці зобов’язання переходили від
старших членів сім’ї до молодших, і тому цілі покоління селян не могли звіль-
нитися від лихварського гноблення.
В цілому на загальний економічний розвиток Франції кінця ХVІІІ ст. не-
гативно впливала сукупність наступних факторів:
; прив’язаність селян до землі;
; низький рівень народжуваності;
; парцеляризація села;
; заборгованість селян лихварям та відповідно їх низька купівельна
спроможність;
; специфічна структура народного господарства Франції: вона складалася
переважно з малих позасімейних господарств, що були зорієнтовані на виго-
товлення предметів розкоші.
271
Ситуація змінилася з приходом до влади Наполеона Бонапарта (листопад
1799 р). І хоча він знищив частину попередніх демократичних завоювань,
але економічна політика імператора і держави, незважаючи на лояльність
стосовно дворянства, спрямовувалася на підтримку інтересів промислового
підприємництва, великих торгівців та сільської буржуазії. Це виражалося у
заохоченні розвитку промисловості, особливо військової; використанні те-
риторіальних загарбувань для збагачення національної буржуазії; нав’язу-
ванні завойованим країнам вигідних для французької буржуазії торгових до-
говорів та встановленні безмитного ввозу до них французьких товарів.
Однак саме революція 1789 р. була тією вирішаль-
ною подією, яка визначила у Франції початок про-
мислового перевороту і розчистила дорогу для
розвитку капіталістичної економіки. Промисло-
вий переворот у країні розпочався у 1810—1820-х
рр. і прискорився лише у 1850—1860-ті рр., які
можна вважати також роками завершення промислового перевороту. А пер-
ші зміни в цьому плані припали на наполеонівську епоху. Найбільш значні
винаходи торкнулися текстильної промисловості, особливо бавовняної та
шовкової. І хоч майже всі фабрики цього часу використовували англійські
механізми, французькі винахідники теж зробили свій внесок у першу техні-
чну революцію. Так, Ж. Жаккард 1804 р. створив верстат для виробництва
шовкових тканин з будь-яким набивним візерунком завдяки використанню
перфокарт для контролю за тканням та човника. А Ф. Жирар 1810 р. винай-
шов льонопрядильну машину. Цим винаходам і їх реалізації сприяли про-
гресивні законотворчі акти, прийняті у Франції на початку ХІХ ст.
Цивільний кодекс, написаний професіональними юристами і обнароду-
ваний 1804 р., відображав потреби та інтереси промислової буржуазії. Право
власності оголошувалося ним як абсолютне та недоторканне. Кодекс опису-
вав принцип вільного укладення контрактів і надавав їм сили закону. Він ви-
знавав вексель та підтверджував правомірність позики під відсотки. Цивіль-
ний кодекс був прийнятий повністю або брався за основу національних
кодексів по всій Європі та за її межами.
Ще однією складовою наполеонівських змін у суспільному житті став
Комерційний кодекс 1807 р., що регулював діяльність комерційних підпри-
ємств. Він розрізняв три основні типи комерційних підприємств: просте то-
вариство, командитне товариство та «анонімні» товариства (акціонерні ком-
панії).
Водночас з названими документами сформувались інститути, які пови-
нні були слугувати ринковому господарюванню. Так, 1800 р. в Парижі за-
снований Французький банк. Йому надавалося монопольне право на емі-
сію банкнот. Він виконував функції державного банкіра та кредитора
держави. 1801 р. у Парижі виникає фондова біржа, яка призначалася для
Особливості
формування
матеріальної бази
ринкового
господарства Франції
272
здійснення великих торгівельних угод між промисловцями і купцями. 1810 р.
створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».
Розглянуті технічні винаходи, прогресивні кодекси та ринкові інститути
відповідали інтересам фабричного підприємництва, що зароджувалося. Але
його успіхи на початку ХІХ ст. були невеликими і загальний процес переро-
стання мануфактури у фабрику просувався повільно. Франція значно відста-
вала від Англії, а конкуренція англійської фабричної продукції створювала у
французької промислової буржуазії гостру необхідність у державній підтри-
мці. Головною метою такої підтримки з боку держави і Наполеона був жорс-
ткий протекціоністський захист французького підприємництва, а кульміна-
ційним пунктом цієї політики стала «континентальна блокада».
Декрет про Континентальну блокаду, підписаний Наполеоном 1806 р.,
був націлений на знищення англійської економічної могутності. Всім залеж-
ним від Франції країнам заборонялося вести торгівлю з Англією. Ця політи-
ка на початку блокади сприяла промисловому піднесенню Франції, особливо
галузей, які працювали на власній сировині (на вовні, льоні, металі).
З’явилися великі механізовані підприємства — бавовняні і вовняні. Однак,
розпочавши блокувати Великобританію, французи відгородили свою проми-
словість від англійських конкурентів, закрили європейський та французький
ринки для англійських товарів. Індустрія Франції страждала через скорочен-
ня ввозу англійських машин. Особливо занепадали галузі, які працювали на
імпортній продукції (на бавовні, цукрі та ін.). Скоротився експорт французь-
кої продукції — попит на предмети розкоші в нестабільній Європі різко зни-
зився. Водночас ціни на предмети першої потреби всередині країни значно
зросли. Відповідно багато підприємств, які виробляли товари як на експорт,
так і для внутрішнього споживання, закривалися. Французька економіка бу-
ла на грані катастрофи. А спроба 1812 р. завоювати Росію виявилася згуб-
ною для наполеонівської імперії.
У період реставрації Бурбонів, особливо після 1825 р., завдяки Карлу Х,
який був фанатичним прибічником монархії, економічна позиція дворянства
укріпилася. По-перше, був виданий закон, відповідно до якого колишнім зе-
мельним власникам необхідно було виплатити з державного бюджету ком-
пенсацію у сумі 1 млрд франків за збитки, яких вони зазнали в період респу-
бліканського управління. По-друге, для них були утворені неділимі помістя
— майорати. Їх власники, як правило, особисто не організовували нового
капіталістичного землеробства, а здавали землю в оренду дрібними ділянка-
ми на умовах натурального розрахунку (за половину врожаю).
Часткове відродження дворянства зі старими методами господарювання
затримувало промисловий розвиток Франції. Цей процес гальмували також
особливості діяльності банківської системи, зокрема процедура надання ко-
мерційного кредиту, який інтенсивно розвивався в епоху Реставрації.
Основу банківської системи заклали приватні паризькі банківські дома,
які виникли у 1810—1820-х рр. і займалися кредитуванням вітчизняних та
273
іноземних позик. Акціонерні банки вперше з’явилися лише у 1830-х рр. Їх
швидке зростання відбулося у 1840—1860-х рр. Тоді склалася четвірка най-
більших банків: Паризька облікова контора, Банк промислового і торгівель-
ного кредиту, Ліонський кредит (1863 р.) та Генеральне товариство для за-
охочення торгівлі і промисловості (1864 р.). Ці банки разом з банківськими
домами посіли центральне місце в кредитній системі Франції.
Крім того, акціонерні банки внесли нові риси в організацію банківської
справи. Для збільшення своїх пасивів вони вперше широко розгорнули залу-
чення вкладів населення під відсотки і розпочали організацію своїх відді-
лень по всій території країни. Головною сферою діяльністю банків, і в цьому
полягає особливість розвитку Франції в період промислового перевороту,
стають операції з цінними паперами держави.
Компенсація колишнім земельним власникам — дворянам, оплата військо-
вих замовлень держави, будівництво залізниць, що розгорнулося у 1830-х рр.,
колоніальні війни та проведення відповідної політики, утримання державної
влади тощо приводили до хронічного дефіциту державного бюджету і при-
мусили державу постійно випускати внутрішні позики у вигляді цінних па-
перів — облігацій. А уряд країни, що негайно потребував грошей, пускав
облігації на величезні суми в обіг за низькими цінами. Цю ситуацію викори-
стовували банкіри. Вони скуповували облігації оптом і значно наживались,
реалізуючи їх по всій Франції за вищими біржовими цінами. Облігації купу-
вали як багаті верстви населення — торгівельно-промислова буржуазія, дво-
ряни, чиновники, спекулянти, так і велика кількість дрібних власників. Від-
повідно їх кошти витрачалися не на розвиток і розширення виробництва,
а на створення прообразу сучасної фінансової піраміди. Про це свідчить по-
стійне зростання внутрішнього державного боргу: 1830 р. він становив
4,4 млрд франків, 1848 р. — 6 млрд, 1871 р. — 12,5 млрд, 1875 р. — 20 млрд
франків. Для банкірів операції з цінними паперами були більш вигідними,
ніж вкладання коштів у промисловість.
Важлива роль у розвитку промисловості в першій половині ХІХ ст. нале-
жала будівництву залізниць. 1831 р. їх довжина становила лише 39 км.
І тільки у 1830—1840-х рр. розпочинається перебудова цієї транспортної си-
стеми країни: оснащення її паровими двигунами, будівництво залізничних
магістралей, що сполучають Париж з великими промисловими і портовими
центрами — Ліоном, Марселем тощо. Цьому процесові сприяв уряд, який
надавав будівельникам гарантії та привілеї, щоб привабити капітал акціоне-
рних компаній. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлу-
атацію 1,5 тис. км залізничних шляхів.
Технічна революція на транспорті викликала прискорене зростання ме-
талургійної та паливної промисловості. З 1830-х рр. у металургії освою-
ється процес пудлінгування, поширюється виплавка чавуну на кам’яному
вугіллі. У ці ж роки розпочався розвиток французького машинобудування.
Та воно не витримувало конкуренції з боку Англії. Тому в першій половині
274
ХІХ ст. нарівні з транспортом другою важливою сферою економіки стає тек-
стильна промисловість.
В Ельзасі створилися бавовняні фабрики, які були оснащені десятками тисяч
прядильних і ткацьких парових верстатів. Широкої популярності набуває шов-
кова промисловість з центром у Ліоні. Швидко зростають і такі специфічні
французькі галузі, як виробництво бархату, парчі, мережива, шалів, штучних
квітів тощо. Свої позиції на ринках Європи Франція зміцнює також за рахунок
оригінальних, дорогих виробів та предметів розкоші, у виробництві яких вона
практично не мала суперників.
На 20—40-ві роки ХІХ ст. припадає творчість
представників французької класичної економічної
школи Ж. Б. Сея та Ф. Бастіа. Економічна теорія у
Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадку-
вала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до цієї інколи над-
то абстрактної теорії, а з прагматичних позицій вирішувала проблеми розви-
тку буржуазного суспільства, що складалося у країні.
Жан Батист Сей (1767—1832) — родоначальник і головний представник
французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй праці
«Трактат політичної економії» (1803 р.), так і в узагальнюючій «Повний
курс практичної політичної економії» (1828—1829 рр.) в шести томах він
наслідує й пропагує ідеї А. Сміта. Разом з тим правомірно стверджувати, що
Ж. Б. Сей не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його влас-
ними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.
Відповідно до теорії Ж. Б. Сея виробництво створює не певну матерію, а
корисність, яка надає речам цінність. Саму кориснісь він розглядає як по-
слугу. Так, якщо у А. Сміта йшлося про виробництво товарів, то у Ж. Б. Сея
виробництво — це надання послуг і, навпаки, будь-яке надання послуг є ви-
робництвом. І навіть відносини між капіталістами та робітниками представ-
лені ученим у вигляді взаємного надання послуг.
За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у А. Сміта, а корисніс-
тю речі, її споживною вартістю, в створенні якої беруть участь три фактори
виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія одержала назву — «Теорія
трьох факторів». Кожний з перелічених чинників надає свою послугу і від-
повідно робить свій внесок у створення цінності. Розмір заробітної плати
характеризує те, що створено працею, процент — створено капіталом, а зе-
мельна рента — землею.
Важливе значення у суспільстві Ж. Б. Сей надає підприємцю. Саме під-
приємці комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого по-
питу. Вони створюють попит на виробничі блага і пропозицію споживчих
благ. Завдяки їм здійснюється розподіл багатства в суспільстві. Цим самим
Ж. Б. Сей по-іншому ставить проблему розподілу багатства, на відміну від
А. Сміта.
Ж. Б. Сей та Ф. Бастіа
про ринкову
економіку
275
Прибуток, на думку Ж. Б. Сея, розпадається на процент і підприємниць-
кий дохід. Останній він відносить до заробітної плати: це оплата висококва-
ліфікованої праці, яка пов’язана з талантом і відповідальністю організатора
й керівника виробництва.
Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея посідає теорія ринку («закон
Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються пробле-
ми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть
теорії полягає в тому, що, за ствердженням Ж. Б. Сея, товари й послуги обмі-
нюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потре-
бу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи
надвиробництва неможливі. На його думку, надвиробництво певних товарів
означає недостатнє виробництво інших. Тому розбіжність попиту й пропозиції
може бути лише частковою і тимчасовою, поки те, що було зроблено з надлиш-
ком, не компенсується додатковим випуском того, чого бракувало.
Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують лише роль посе-
редника в цьому обміні. Розвиваючи дану думку, Ж. Б. Сей формулює чотири
закони ринку:
1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше спожи-
вачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає з
підвищенням попиту.
2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскіль-
ки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові
інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжу-
ється піднесенням сільського господарства і т. д.
3. Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари
можна отримати, лише продавши свої.
4. Ті прошарки суспільства, які лише споживають і нічого не виробляють,
не примножують багатство країни, а розорюють її.
В епоху, яку ми розглядаємо, «закон Сея» зіграв двояку роль. З одного боку,
він відображав віру Ж. Б. Сея і його прибічників у природну гармонію буржуаз-
ного суспільства та господарства, що було далеке від дійсності. Разом з тим цей
закон для свого часу був і прогресивним, адже він був направлений проти тези
С. Сісмонді про неможливість поступального розвитку капіталізму. У «законі
Сея», хоч і в неточній формі, виражена теза, що капіталізм у процесі свого роз-
витку сам створює собі ринок і не потребує «третіх осіб» для вирішення про-
блеми реалізації товарів. Використовуючи аргументи Ж. Б. Сея, буржуазія ви-
сувала прогресивні вимоги щодо скорочення бюрократичного державного
апарату, свободи підприємництва й торгівлі.
Що ж до економічних поглядів Ж. Б. Сея в цілому, то його ідеї стали ос-
новою подальшого дослідження проблем попиту та пропозиції, економічної
рівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічності еконо-
мічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напрямі еконо-
мічної думки.
276
Другим представником французької політичної економії розглядувано-
го періоду був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільш відомі дві його
праці «Економічні софізми» (1847 р.) і «Економічні гармонії» (1850 р.).
Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов’язував прогрес суспільства з реалізацією віль-
ної ініціативи кожної людини. Він відстоював теорію природного поряд-
ку та заперечував існування соціальних антагонізмів. Учений вважав, що
за умов економічної свободи взаємовідносини між людьми «не можуть
бути нічим іншим, як взаємним обміном послуг, які знижуються в ціннос-
ті і зростають у корисності» [19, c. 171]. Таким чином, Ф. Бастіа, наслі-
дуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Останні він
визначив як будь-яке зусилля, що зберігає зусилля інших. З боку продав-
ця послуга вимірюється його зусиллями, затраченими на виробництво то-
вару, а послуга з боку покупця — зусиллями, які економляться в резуль-
таті придбання товару. Виходячи з цієї теорії, Ф. Бастіа визначав ринкову
економіку як царство волі та гармонії, економічної свободи і взаємовигід-
ного співробітництва різних класів.
Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та
обміні, в процесі якого всі члени суспільства «вимушені надавати один од-
ному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети». При цьому
він вважав, що послуга капіталіста полягає у тому, що під час авансування
або позики капіталу відбувається утримання від споживання, яке вимагає зу-
силь так само, як і будь-який процес праці.
Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та ка-
піталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали,
безумовна частка, яка належить їм у загальному результаті виробництва,
зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зро-
стає, а тим більше зростає і його частка безумовна» [19, c. 172]. Саме з цього
закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих,
хто їх наймає» [19, с. 172].
Таким чином Ф. Бастіа відстоює теорію природного порядку та заперечує
існування соціальних антагонізмів, що спонукає до реалізації вільної ініціа-
тиви кожної людини. Разом з тим він стверджував, що досягнення гармонії
інтересів відбувається тоді, коли особистий інтерес підпорядковано суспіль-
ному. На основі цього Ф. Бастіа вивів закон про визначальну роль спожи-
вача щодо виробника. На його думку, виробник дбає про власні інтереси,
намагаючись отримати якомога більший прибуток. Але все, що він намага-
ється здійснити для досягнення даної мети, приводить до зниження цін,
створення корисних речей у достатній кількості, до збільшення суспільного
продукту й повного задоволення потреб споживача. На це спрямовані всі
економічні закони, що діють у суспільстві — закони вартості, попиту і про-
позиції, конкуренції тощо, які примушують орієнтувати виробництво на по-
пит. Виходячи з цього, основним питанням економічної теорії, на думку
Ф. Бастіа, має стати питання не про закони виробництва, про заінтересова-
277
ність виробника, а про основні закономірності процесу споживання, оскіль-
ки саме воно зумовлює напрями розвитку виробництва.
Теорія примату споживання над виробництвом, споживача над виробни-
ком була на той час новим словом у економічній теорії. У поєднанні з теорі-
ями вільної конкуренції, попиту та пропозиції вона давала поштовх до пода-
льшого вивчення закономірностей розвитку ринку.
Стрімкий розвиток промислової революції у Франції відбувся після ре-
волюційних подій 1848 р., у 1850—1860-х рр., в умовах так званої другої ім-
перії (її очолив Луї Наполеон Бонапарт). Це був час величезного збільшення
державних позик і банківсько-біржового ажіотажу. Паризька біржа потроїла
свої операції й перетворилася на грошовий ринок загальноєвропейського ма-
сштабу. Французький капітал не знаходив достатньо вигідного застосування
всередині країни і направлявся за її межі, уникаючи вітчизняної промисловос-
ті. Франція стає міжнародним банкіром та світовим лихварем.
Разом з тим слід підкреслити два важливих чинники, які, незважаючи на
вищенаведене, позитивно вплинули на розвиток французької економіки.
Перший чинник: під тиском виборців — промисловців (гонитви за прибут-
ками) та робітників (боротьби за робочі місця) уряд вимушений був стиму-
лювати і підтримувати зростання виробництва. Це насамперед стосувалося
збільшення залізничної мережі (з 3 тис. км у 1850 р. до 17, 4 тис. км у 1870 р.),
перепланування та розбудови Парижа, зростання військово-морського флоту
тощо. Другий чинник: особливістю тих років було посилення зв’язку між
промисловістю і комерційними банками. У 1852 р. в Парижі засновано банк
«Генеральне товариство рухомого кредиту» («Креді-мобіле»), який створив і
профінансував велику кількість промислових підприємств. Його наслідували
банки, які ми уже згадували, — «Ліонський кредит», Генеральне товариство
та ін. Таким чином, саме у Франції раніше, ніж в інших країнах розпочина-
ється процес злиття банківського капіталу з промисловим і виникнення фі-
нансового капіталу. Економічні закони 1863 та 1867 рр. про створення ак-
ціонерних товариств стали одним з імпульсів економічного розвитку Фран-
ції. Названі чинники помітно вплинуло на розвиток французької економіки в
даний період.
У 1850—60-ті роки значних темпів розвитку набирала важка промисло-
вість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі сприяло підви-
щенню якості продукції і зростанню виробництва (у 8 разів). Будівництво
залізних доріг надало потужний імпульс розвитку інших галузей господар-
ства. В чорній металургії в 1850-х рр. завершився перехід до коксової плав-
ки. У 1860-х рр. французькі металурги батько і син П’єр та Еміль Мартени
розробили модель мартенівської печі, що дозволяла виготовляти високоякі-
сну сталь з руд, які містять фосфор. Утричі збільшилися виробництво чаву-
ну і видобуток вугілля.
Незважаючи на успіхи великої промисловості, в країні переважали се-
редні й малі підприємства, що пояснюється специфічною галузевою струк-
278
турою господарства країни, орієнтованою на модні товари. Французька про-
мисловість і в ці роки орієнтувалася на аристократію, багаті верстви насе-
лення, а не на масового споживача. В ній переважало виробництво шовку,
ювелірних виробів, парфумерії, косметики, меблів, фарфору тощо.
Промисловий переворот було завершено в кінці 1860-х років. Франція
стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обсяг промислової
продукції порівняно з початком перевороту зріс у 6 разів. І якщо в 1812 р.
вартість промислової продукції Франції оцінювалася в 2 млрд франків, у
40-ві роки — у 4 млрд, то наприкінці 60-х років — у 12 млрд франків. Від-
бувався процес концентрації виробництва, особливо в легкій промисловості
та металургії. Зросло міське населення. Та все ж більша частина національ-
ного доходу припадала на аграрний сектор. У сільській місцевості прожива-
ло 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 %
населення. Парцелярний тип сільського господарства не дозволяв масово
використовувати техніку, сучасні технології ведення землеробства.
Особливість розвитку економіки Франції полягала у тому, що вплив
уряду країни на економіку держави був досить сильним. Так, парламентські
дебати з питання державного чи приватного будівництва залізниць затриму-
вали настання «залізничної ери» у Франції до епохи Другої імперії. Після
1852 р. будівництво розпочалося швидкими темпами. Тобто економічний лі-
бералізм не мав того успіху, що у Великобританії. А це у свою чергу стри-
мувало капіталістичний розвиток та формування структури національного
ринку. Виходячи зі стану економіки країни у першій половині ХІХ ст.,
Ф. Бастіа, як і інші представники класичної економічної теорії, рішуче запе-
речував будь-які форми державного регулювання економіки. Він визначав
державу як величезну фікцію, за допомогою якої всі намагаються жити за
рахунок усіх. «Киньте погляд на земну кулю, — писав він, — коли народи
бувають найщасливішими, моральними, миролюбними? Коли закон дуже
рідко втручається у приватну діяльність, коли уряд менше дає себе відчува-
ти, коли особистість має найбільшу силу, а громадська думка найбільший
вплив, коли склад управління нечисленний, коли легші і рівномірні подат-
ки…» [19, с. 200].
На противагу Ф. Бастіа, інший французький економіст — представник
критичного напряму — С. Сісмонді (1773—1842) вбачав основну причину
негативних явищ в економіці Франції у стрімкому розвиткові капіталізму на
основі великого машинного виробництва. Поліпшення ситуації, на його ду-
мку, було можливе через реалізацію двох основних заходів:
• відродження пріоритетної ролі селянських господарств на основі патрі-
архальної власності (замість фермерської організації сільськогосподарського
виробництва);
• повернення до умов незалежної діяльності ремісників, зайнятих у вели-
кій кількості самостійних майстерень і цехів (замість великих фабрично-
заводських структур, що керуються одним господарем).
279
С. Сісмонді вважав, що істотну роль у реалізації зазначених заходів має
відігравати держава. Уряд, зокрема, повинен: створити умови «міським» і
«сільськогосподарським» робітникам для взаємодії на принципах коаліції та
вільної кооперації; впровадити віковий ценз на найману працю дітей і ско-
ротити тривалість робочого дня дорослих робітників; звільнити від податків
«клас сільськогосподарських робітників» і збільшити ставки для землевлас-
ників та великих фермерів; зобов’язати роботодавців утримувати робітників
на період їх хвороби, безробіття і старості [17, с. 165—175].
Французька революція 1789 р. проголосила принцип безкоштовної дер-
жавної освіти. Саме вона створила низку нововведень у галузі освіти, які
мали особливе значення в індустріальну епоху. З’явилися спеціалізовані на-
укові та інженерні школи, серед яких найвідомішими були Політехнічна
школа та Вища нормальна школа, які не тільки забезпечували високу якість
освіти, але й займалися науковими дослідженнями. Під впливом представ-
ників викладацької еліти вищих навчальних закладів Франції, які пропагу-
вали принципи економічного лібералізму та вільної торгівлі, Франція у
1860-х рр. перейшла від жорсткого до помірного протекціонізму. Це стало
одним з імпульсів економічного розвитку.
В цілому на час завершення промислового перевороту (кінець 1860-х рр.)
Франція за сукупним вартісним обсягом промислової продукції посідала
третє місце після Англії і США, а її особливості розвитку визначалися на-
ступним:
• проблема індустріалізації остаточно не була вирішена і за структурою
економіки країна залишалась аграрно-індустріальною;
• важка промисловість за темпами зростання випереджала легку, однак за
абсолютними розмірами остання мала переваги;
• у підприємницько-буржуазному прошарку суспільства провідне місце
посідала не промислова буржуазія, як це було в Англії, а буржуазія фінансо-
ва. Її величезні нагромадження стануть передумовою для перетворення
Франції на початку ХХ ст. в одного з провідних на Заході експортерів капі-
талу.
7.2.3. Формування ринкового господарства в Німеччині
Після епохи Відродження та Реформації історія
Німеччини в ХVІІ—ХVІІІ ст. визначалася релігій-
ними та міжрегіональними війнами. Так, причи-
ною Тридцятирічної війни (1618—1648 рр.) був
релігійний конфлікт, суть якого полягала у боротьбі найбідніших верств на-
селення проти феодальної експлуатації, як світської, так і духовної, тобто за
релігійну свободу та рівність у суспільстві. Проте повстанці не досягли своєї
мети. Наслідком релігійної війни стало посилення феодального гноблення
Німеччина
другої половини
ХVІІ—ХVІІІ ст.
280
селян, збільшення їх особистої залежності, еміграція німців в Америку, Ро-
сію та інші країни, масовий згін селян із землі, за рахунок чого розширюва-
лися великі панські господарства.
Позитивним результатом Тридцятирічної війни стало прийняття 1648 р.
Вестфальського трактату (конституції), відповідно до якого німецька імпе-
рія являла собою федерацію князівств на чолі з рейхстагом.
Кровопролитною була міжрегіональна Семирічна війна (1756—1763 рр.)
між Австрією й Прусією за гегемонію серед німецьких князівств. Перемога
Пруссії у Семирічній війні, подальше збільшення території країни дозволяли
їй на початку ХІХ ст. очолити процес об’єднання Німеччини.
Ідеологічне підґрунтя для об’єднання Німеччини бу-
ло підготовлене представниками німецького роман-
тизму. В Німеччині, як і у інших феодально-роздроб-
лених державах — Італії та Польщі, в 1740—1780 рр.
на противагу універсалізму та раціоналізму Просвіт-
ництва виник романтизм як вияв національної самобутності. Ідеологія роман-
тизму, заснована на вимогах національної єдності та побудови могутньої німе-
цької держави, проникла у суспільну думку Німеччини і знайшла відображення
у творах видатних філософів І. Канта (1724—1804), Й. Фіхте (1762—1814),
А. Мюллера (1779—1829). Глибока зміна у світосприйнятті німців стала однією
з основних причин краху старої, роздробленої Німеччини. Населення окремих
князівств уперше усвідомило свою національну єдність.
В умовах релігійного поліцентризму під впливом діяльності просвітників
світська наука і культура одержали більшу можливість для свого розвит-
ку, поширилися раціоналістичні вчення, які стали основою подальшого роз-
витку світської освіти та майбутніх технічних і технологічних відкриттів.
Та все ж панівною формою промисловості в цей час у Німеччині залиша-
лося цехове ремесло. Металургійна та суконна промисловість, яка пожвави-
лася на початку ХVІІІ ст., гальмувалася сильною конкуренцією Голландії,
Англії та Франції. Ознаками розвитку капіталістичних форм промисловості
в зазначений період були розсіяні мануфактури. Великі централізовані ма-
нуфактури визначали загальний характер промисловості лише наприкінці
ХVІІІ ст. Причиною тривалого переходу до централізованих мануфактур
було процвітання кріпосництва, яке затримувало приток найманої робочої
сили, і невелика концентрація капіталу в руках німецьких купців. Протекціо-
ністська політика князів, суть якої полягала у забороні купівлі товарів сусід-
ніх німецьких держав, стала однією з форм пограбування населення. Голов-
ним предметом німецького експорту було «гарматне м’ясо» — торгівля сол-
датами, яка приносила князям значні доходи.
Наполеонівські завоювання позитивно вплинули на розвиток німецьких
земель, що увійшли до складу Французької імперії. 1806 р. в Парижі прави-
телі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського сою-
Господарство
Німеччини
в період формування
національної держави
281
зу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та еко-
номічні реформи в цих землях прискорили формування передумов промис-
лового перевороту: було введено французьке цивільне право, а в 1808—
1810 рр. встановлена свобода підприємницької діяльності. Вплив реформ
поширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від
французів, зокрема на Пруссію. В 1806 р. на ключові посади в прусській
адміністрації прийшла група освічених та патріотично налаштованих чинов-
ників, переповнених рішучістю відродити країну шляхом адміністративних і
соціальних реформ, які допомогли б їй протистояти завойовникам та забез-
печити лідерство серед німецьких держав.
Після краху Наполеона у Відні 1815 р. відбувся конгрес, на якому було
створено Німецький союз, що являв собою формальне об’єднання 38 самостій-
них німецьких держав. Вони не мали єдиного законодавства, армії, спільних
фінансів та єдиної грошової системи. Політичною силою, яка могла б об’єднати
націю в єдину державу, стала Пруссія. Головною умовою об’єднання реформа-
тори вважали створення конституції. Але замість обіцяної конституції, навколо
якої повинна була об’єднатися Німеччина, прусський король проводив полі-
тичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків покинути Ні-
меччину. Незважаючи на це, в економіці Німеччини відбувалися поступові змі-
ни. Так, 1818 р. був прийнятий прусський митний закон, який знищив внут-
рішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував
усякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.
В 30-х роках ХІХ ст. в Німеччині розпочинається промислова революція,
яка у своєму розвиткові пройшла три етапи. Кожному етапу передувала певна
політична подія. Що ж до першого з них, то 1833 р. було створено Німецький
митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких дер-
жав з населенням 25 млн жителів. У союз не ввійшли лише декілька північних
держав та Австрія. Створення союзу сприяло формуванню загальнонімецького
внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.
Традиційно промисловий переворот, перш за все, охопив текстильну про-
мисловість. Бавовняне виробництво розвивалося в Саксонії, а льонопрядін-
ня — в Сілезії. 1846 р. в областях Митного союзу налічувалося понад 310
прядилен і 750 тис. механічних веретен.
Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і викорис-
танням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільше розвивався Рейн-
сько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько
200 домен та четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині
ХІХ ст. зайнятість населення на промислових підприємствах зросла у 12 разів.
Більш ніж удвічі підвищився видобуток вугілля, в 4 рази збільшилася кількість
працюючих на шахтах.
Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких
1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х — 2,5 тис. км. Паровозобуді-
вні заводи задовольняли у 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.
282
У 1830—40 роках пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це
було викликано використанням у юнкерських (великих феодальних земле-
володіннях, на яких використовувалася праця кріпаків) та кулацьких госпо-
дарствах (господарства, які використовували працю найманих робітників)
сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок і жниварок, но-
вих технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив,
вирощуванням широкого асортименту технічних культур. Так, у Сілезії та
Саксонії вирощували цукровий буряк, у Пруссії — картоплю. Формувалися
спеціалізація сільського господарства та райони «торгового землеробства».
В результаті німецька сільськогосподарська продукція й вироби харчової
промисловості склали значну частину німецького експорту.
В політичному житті німецьке суспільство розкололося на три групи. Лі-
берали, як правило промисловці, фінансисти і державні чиновники, ратували
за ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної фе-
деративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтеліген-
ція, робітники і селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соці-
альні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист
їх інтересів. Консерватори — вищі державні службовці, юнкери (землевлас-
ники), офіцерський корпус і представники церкви прагнули зберегти все без
змін.
Наступному етапу промислової революції (1850—1860-ті рр.) передувала
буржуазно-демократична революція 1848 р. Її результатом стало об’єднання
Німеччини навколо Пруссії. Прийняття прусської конституції та утворення
конституційної федеративної монархії не знищили в новій Німецькій держа-
ві ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій полі-
тичних сил. У цілому перемогли консерватори.
Проте промисловий переворот після революції 1848 р. відбувався більш
швидкими темпами, що було зумовлено низкою чинників. 1850 р. прийня-
тий закон (він не поширювався на селян Західної Пруссії та Померанії), за
яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика.
Однак панщина та інші повинності підлягали викупу і оцінювалися надто
дорого. Тому вони переводилися в грошову ренту, яку селяни зобов’язані
були виплатити поміщикам протягом декількох десятків років. Посередни-
ком між поміщиками і селянами став спеціально заснований Рентний банк.
Але у результаті поступок поміщикам з боку уряду цим законом змогло ско-
ристатися зовсім мало селян. Кроком назад в аграрній реформі було прий-
няття 1854 р. «Положення про батраків», за яким у Пруссії зберігалися фео-
дальні пережитки. Вони проявлялися у формі великого юнкерського земле-
володіння, феодальних повинностей певних селянських прошарків, викуп-
них операцій тощо. Селяни у своїй більшості одержали лише особисту сво-
боду. Це був так званий прусський шлях розвитку сільського господарства, з
екстенсивним веденням виробництва, який з часом показав свою неефектив-
ність. У тих же районах Німеччини, де діяло французьке цивільне право
в результаті аграрних перетворень більшість кріпаків перетворилися на се-
лян-власників.
Ситуація, яка склалася в країні, сприяла розшаруванню села, розоренню
селян, виділенню класу капіталістичних фермерів (гроссбауерів), нагрома-
дженню капіталів поміщиками, перетворенню поміщика-феодала в сільсько-
господарського підприємця, у поміщика-юнкера. З’явилися посередники, що
обслуговували потреби сільськогосподарського виробництва. Селяни прода-
вали свої землі або віддавали їх за борги та йшли в місто або батрачили в се-
лі. Викупні платежі стали найважливішим джерелом формування ринку ка-
піталів. Поміщики, отримавши викуп і використовуючи дешеву працю
батраків, стали застосовувати машини, займалися переробкою сільськогос-
подарської сировини. У селі зріс попит на вироби промисловості, що приве-
ло до розширення внутрішнього ринку.
Створювалися нові форми господарювання. Цьому сприяв промисловий
статут, що ліквідував залишки цехових привілеїв, чим полегшив формуван-
ня акціонерних товариств. А прийнятий Комерційний кодекс і створений
Верховний комерційний суд регулювали роботу комерційних підприємств.
Таким чином буржуазно-демократична революція та післяреволюційні ре-
форми зумовили піднесення 50—60-х років.
У цей час німецька бавовняна промисловість піднялася на третє місце у
світі (після Англії і США) за кількістю прядильних верстатів і обсягами
споживання бавовни. За перші два етапи промислової революції внутрішнє
споживання бавовни на одного жителя збільшилося у понад 20 разів.
Для Німеччини, як і для Франції, була характерна традиція патерналізму
або етатизму. Держава володіла лісами, промисловими підприємствами тощо,
регулювала розвиток певних галузей. Ця традиція в період індустріалізації
змінювалася в бік надання практичних питань розбудови господарства при-
ватній ініціативі. Матеріальною основою розвитку важкої промисловості
було залізничне будівництво. Залізниці будувалися на кошти як держави,
так і приватних акціонерних товариств. Довжина діючих залізниць 1870 р.
становила 18 876 км порівняно з 469 км у 1840 р. Будівництво залізних доріг
розширювало попит на вугілля, рейки, паровози та вагони. Суттєво вплину-
ло на швидку індустріалізацію Німеччини збільшення вугледобування, яке
стало можливим у результаті освоєння вугільних запасів Руру.
Прискорений розвиток важкої промисловості був зумовлений також держа-
вною політикою мілітаризації Пруссії, яка намагалася силою об’єднати всю Ні-
меччину. Артилерійські заводи Круппа (перший з них був створений 1811 р.),
машинобудівні підприємства Борзига, сталеливарні заводи братів Маннесман,
Стиннеса утворювали військово-промисловий комплекс. Весь комплекс галу-
зей важкої промисловості був тісно зв’язаний з військовим виробництвом, а
отже, з державними замовленнями і державною підтримкою.
Особливості політичного та соціально-економічного розвитку Німеччини,
за географічним положенням — західної держави, а за парадигмою — при-
284
належною до «ойкумен східного типу» [10, с. 88—89], зумовили специфіку
і теоретичного осмислення економічної дійсності.
Ідеї класичної школи політичної економії, спрямо-
вані на свободу підприємництва і фритредерство,
що потужно розвивалися в Англії, Франції та ін-
ших країнах у період становлення й еволюції ринкових відносин, майже зо-
всім не були сприйнятими у Німеччині. Навпаки, на початку ХІХ ст. в країні
на підґрунті зазначених особливостей політичного й економічного розвитку,
традицій наукових досліджень та зростання національної самосвідомості
формуються умови для виникнення нової течії економічної думки — німе-
цької історичної школи, яка в другій половині ХІХ ст. виступила потужною
альтернативою класичній політичній економії.
Починаючи з досліджень історичної школи права, видатного мислителя і
політика Ф. Ліста (1789—1846) та представників романтизму в німецькій
філософії І. Канта, А. Мюллера, Й. Фіхте, формується методологія економіч-
ного аналізу, яка протистоїть індивідуалізму й космополітизму класичної
школи. В центр наукового аналізу названі автори поставили дослідження
народного господарства окремо взятої країни, наголошували на важливості
діяльності держави в інтересах нації, на відносності економічних законів, а
також значущості історичних, національних, культурних та інших чинників
у вивченні явищ і процесів господарського розвитку.
Зокрема, в економічній системі Ф. Ліста нація розглядалася як проміжна
ланка між окремим індивідом і людством у цілому. Економіка окремих країн
розвивається, на його думку, за особливими законами, і для кожної країни
характерний свій національний тип розвитку, який включає не тільки мате-
ріальні, але й духовні чинники, насамперед «національний дух». При цьому
економіка виступає як система господарських відносин, що постійно зміню-
ється, трансформується. А оскільки різні нації перебувають на різних етапах
економічної еволюції, то принцип laissez faire класичної школи, привабли-
вий для високорозвинутих країн, перешкоджатиме піднесенню економіки
відсталих держав.
У своїй праці «Національна система політичної економії» (1841 р.) на ос-
нові історичного методу Ф. Ліст виділяє п’ять стадій у еволюції національ-
них економік: первісне варварство, скотарство, землеробство, землеробсько-
мануфактурну та землеробсько-мануфактурно-комерційну стадії [13, с. 48].
Характеризуючи систему капіталістичних ринкових відносин як вищу ста-
дію господарської еволюції, учений наголошував, що для досягнення рівня
розвитку цієї стадії, на якій, зокрема, перебувала Англія, країнам четвертої
(землеробсько-мануфактурної) стадії розвитку, до числа яких входила і Ні-
меччина, необхідна була суттєва допомога з боку держави.
З огляду на це, важливим пунктом економічної політики держави, на ду-
мку Ф. Ліста, мало стати формування системи «виховного протекціонізму».
Німецька історична
школа
285
Зазначена система характеризувалася як така, що покликана захистити на-
ціональну економіку від конкуренції більш розвинутих країн та на основі
активної державної економічної політики забезпечити піднесення націона-
льної промисловості. Вона спрямована на вирівнювання рівнів економічного
розвитку країн, формування раціональної виробничої структури, на ефекти-
вність зовнішньоекономічних зв’язків [13, с. 146].
Керуючись історичним методом, Ф. Ліст, проте, не відкидав необхідності
існування конкурентних відносин усередині країни, вважаючи, що внутрі-
шня конкуренція індивідуальних інтересів може допускатися до тієї межі,
доки вона не вступить у суперечність із суспільним, національним інтересом
[13, с. 146].
Визначивши як основну проблему німецької економіки пошук найсприя-
тливіших умов та засобів розвитку «продуктивних сил нації», Ф. Ліст виклав
своє бачення їхньої сутності. Поряд з матеріальним капіталом (сільськогос-
подарським, мануфактурним, торгівельним), природними ресурсами країни
він включив до їх складу також суспільні інститути, зокрема уряд, культур-
но-релігійні, політичні та інші заклади, здібності людей, а також організа-
ційно-економічні відносини, наукові здобутки нації тощо.
Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація, стверджував учений,
стає спроможною розвиватися за ліберальними законами класичної школи
політичної економії. Досягти такого рівня можна за умов дієвої державної
політики, спрямованої на організацію, об’єднання, виховання та захист на-
ції. На етапі становлення й розвитку ринкової економіки саме держава, на
думку Ф. Ліста, повинна створити матеріальні та інституційні умови для
промислового піднесення країни, формування внутрішнього ринку, збіль-
шення багатства країни в цілому і достатку її окремих громадян.
Дослідження особливостей ринкового розвитку Німеччини в історико-
національному аспекті, започатковане Ф. Лістом, продовжили представники іс-
торичної школи 40—50-х років ХІХ ст., яка в літературі одержала назву «ста-
рої» історичної школи. Це були Вільгельм Рошер (1817—1894) («Короткі ос-
нови курсу політичної економії з погляду історичного методу»), Бруно
Гільдебранд (1812—1878) («Політична економія теперішнього і майбутнього»),
Карл Кніс (1821—1898) («Політична економія з погляду історичного методу»).
В. Рошер, зокрема, вбачав завдання економічної науки насамперед у ем-
піричному аналізі конкретних форм та методів організації господарської ді-
яльності на різних етапах розвитку нації (найдавнішому, середньовічному та
новому). Стосовно останнього, який характеризує особливості ринкової еко-
номіки, В. Рошер вивчає форми організації банківської справи, грошового
обігу, генезис міжнародної торгівлі та можливості економічного прогресу.
Він високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на поро-
джені ними зміни в економічних відносинах. Учений розглядає роль держа-
ви щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу
на розвиток національного господарства [7, с. 225].
286
Б. Гільдебранд також виступав проти класичної школи політичної еконо-
мії в цілому та тези щодо «homo economicus» зокрема, наполягаючи, що лю-
дина — це соціальний індивід, який змінюється під дією історичних і цивілі-
заційних чинників [3, с. 213—214].
Оскільки, на думку вченого, політична економія має вивчати закони роз-
витку господарства націй, він запропонував стадійну періодизацію еконо-
мічного розвитку, виділивши, подібно до В. Рошера, три етапи в історичній
еволюції націй: натуральне самодостатнє господарство середніх віків, гро-
шове господарство мануфактурного періоду та розвинуте кредитне госпо-
дарство. За основу періодизації було взято спосіб обміну. Остання фаза
пов’язувалася Б. Гільдебрандом з утіленням ідей справедливості, добродій-
ності, високих моральних засад, досягнення яких можливе шляхом еволю-
ційного розвитку під керівництвом держави [3, с. 79—81, 201].
Думку щодо неможливості існування універсальної економічної науки
поділяв також ще один представник історичної школи — Карл Кніс. Він від-
кидав ідею про «природні» економічні закони, наполягаючи на їх відноснос-
ті та змінному характері економіки, яка розвивається паралельним шляхом зі
змінами самого народу. К. Кніс протиставляв вічні закони в природі свободі
і вільному вибору людини в суспільстві, що є причиною відмінностей у на-
прямах, темпах, пріоритетах розвитку господарської діяльності не тільки
окремими людьми, але й нацією в цілому. У працях ученого, як і у його по-
передників, проводилася думка про можливість свідомого регулювання еко-
номічних процесів за допомогою держави.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині з позиції
історичного методу вивчали особливості становлення і розвитку ринкових від-
носин у країні, обґрунтовували важливу роль цивілізаційних чинників у дослі-
дженні суспільних процесів. Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стій-
кої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обстоювали
активне втручання держави, яка є єдиною умовою ефективного функціонування
економіки. Для виживання суспільства, на їхню думку, необхідно уникати соці-
альних конфліктів, віддавати бідним верствам населення більшу частку резуль-
татів прогресу [6, с. 711]. Проте проблема вивчення механізму функціонування
ринкової економіки залишилася поза увагою вищезазначених дослідників.
Якісно новий етап у розвитку німецького суспільства пов’язаний з 70-ми
роками ХІХ ст. Це був період завершення політичного об’єднання німець-
ких земель в єдину державу — Німецьку імперію (1871 р.). Країна стала фе-
дерацією 25 німецьких держав, якою керував монарх і двопалатний парла-
мент. Політичною передумовою цієї події була перемога Німеччини у
франко-прусській війні (1870—1871 рр.), в результаті якої країна отримала
контрибуцію в 5 млрд франків, що була направлена на модернізацію та роз-
виток її промисловості. Крім того, анексовані французькі провінції Ельзас та
Лотарингія поповнили німецьку вугільно-металургійну базу Рейнського і
Саарського басейнів. Розпочався третій етап промислової революції.
287
В об’єднаній імперії були ліквідовані внутрішні митні бар’єри, що стало
основою для формування національного ринку. Встановлюється єдине тор-
гове законодавство, вводяться єдина грошова система, загальнонімецьке за-
лізничне та поштове право. Видається декрет про гарантії приватної власно-
сті, свободи підприємництва і договору для громадян. Розвивається ринкова
інфраструктура: банки, товарні й фондові біржі, страхові компанії тощо.
Наприкінці 70-х років зростання виробництва особливо посилилося. Ні-
мецька індустрія спиралася на новітні технології та наукові винаходи у різ-
них галузях: хімічній, машинобудівній, електротехнічній, військовій тощо.
За підтримки держави активізувалося залізничне будівництво. Країна пере-
творилася в індустріально-аграрну державу. Ринок праці поповнювався ко-
лишніми селянами і ремісниками. Зріс рівень народжуваності в країні.
Характерною рисою економічного розвитку Німеччини в ХІХ ст. був роз-
виток освіти. Наукова підготовка була організована за зразком політехнічної
школи і вже в другій половині ХІХ ст. привела до поєднання науки з вироб-
ництвом, до впливу наукових відкриттів на вдосконалення технічних та тех-
нологічних процесів виробництва. Дещо повільніший розвиток початкової
освіти був зумовлений недостатнім рівнем впровадження державної освіти,
невеликою заробітною платою робітників, тривалим робочим днем.
Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало створення по-
тужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюн-
дерство (засновництво акціонерних банків). В організації акціонерних бан-
ків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з
особливостей банківської діяльності була їх спеціалізація за галузями еко-
номіки й окремими територіями. Так, банк Облікове товариство (1856 р.)
кредитував будівництво залізниць. Німецький банк (1870 р.) здійснював ба-
нківські операції у сфері зовнішньої торгівлі. Дрезденський банк (1872 р.)
кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.
Німецькі банки стали одними з найнадійніших і найсолідніших у світі.
Великі банки прагнули поставити під контроль підприємства, яким вони на-
давали послуги. У Німеччині приватні акціонерні банки встановлювали тіс-
ний зв’язок з промисловими підприємствами, що стало основою для їх спіль-
ної діяльності, поступового зрощення промислового і банківського капіталів
та виникнення фінансового капіталу.
Реалії ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представни-
ками нової історичної школи, що склалася в Німеччині в 70-ті роки ХІХ ст.
Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер
(1838—1917) («Народне господарство, наука про народне господарство та її
методи»), Карл Бюхер (1848—1930) («Виникнення народного господарст-
ва»), Людвіг Йозеф Брентано (1844—1931) («Класична політична еконо-
мія»). Вони продовжили дослідження у межах національної політичної еко-
номії, суттєво доповнивши їх розробками у сфері соціальної політики.
Зокрема, підґрунтям економічної еволюції вважалося соціальне середовище,
288
у формуванні сприятливих тенденцій розвитку якого полягала головна фун-
кція держави. Практична реалізація цієї функції мала забезпечуватися шля-
хом реформування соціальної сфери, пом’якшення соціальних конфліктів та
втілення ідей соціальної справедливості. Так, Г. Шмоллер, базуючись на ін-
ституціональних підходах до вивчення економічної дійсності, писав, що народ-
не господарство є частиною суспільного життя, складовою соціального тіла і
повинно сприйматися лише у зв’язку з іншими суспільними проявами. У його
дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу,
на основі якого вважав за необхідне нанизувати факти економічної дійсності,
аналізувати конкретні господарські інститути, що є підґрунтям для пізнання за-
кономірностей ринкового розвитку в цілому.
Г. Шмоллер був одним з перших економістів, які впровадили в економіч-
них дослідженнях «етичний принцип». На його думку, господарське життя
визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факто-
рами: без міцної моральності немає ринку, грошового обігу, поділу праці,
держави. Цікаво, що Г. Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і
класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На
його думку, економічного успіху досягають ті люди, вчинки, доброчесність і
порядність яких відповідають високим моральним нормам [7, с. 230].
Етичний принцип Г. Шмоллера набув подальшого розвитку у працях
Л. Брентано, який визнавав провідну роль моральних та правових чинників
господарського розвитку. Він поділяв також позиції мінової концепції і на її
основі обґрунтовував заінтересованість підприємців у високій заробітній
платі робітників. Указуючи на відсутність суперечностей між прибутком як
винагородою «творчого духу» підприємців і заробітною платою, Л. Брен-
тано трактував останню як важливий стимул зростання продуктивності пра-
ці найманих робітників. Він був переконаний, що низька заробітна плата га-
льмує розвиток національних продуктивних сил та знижує конкурентоспро-
можність німецьких товарів [8, с. 465]. У його працях послідовно прово-
дилися ідеї реформізму та соціального миру. Зокрема, Л. Брентано пропону-
вав підприємцям дбати про поліпшення становища робітничого класу шля-
хом удосконалення фабричного законодавства, розвитку споживчої коопе-
рації, житлового будівництва, широкого профспілкового руху.
З виникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності
цих нових господарських форм. У картелях, наприклад, він бачив об’єд-
нання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виро-
бництва до попиту, уникнення надвиробництва і його негативних наслідків:
зниження цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голоду. Розро-
бки вченого у сфері монополізації економіки були широко використані в пі-
зніших доктринах державно-монополістичного регулювання.
З позицій історичної школи вивчав також генезу ринкових відносин
К. Бюхер. У його теоретичних розробках помітною стає відмова від край-
нього емпіризму Г. Шмоллера та повернення до вивчення історичних зако-
289
номірностей. Зокрема, у праці «Виникнення народного господарства» за
принципом тривалості господарських зв’язків він виділяє три етапи розвит-
ку економіки: «замкнуте домашнє господарство», «міське господарство», де
вже з’являються господарські зв’язки у межах місцевого ринку, і «народне
господарство», в якому товари, за його висловом, «проходять цілу низку го-
сподарюючих суб’єктів до того, як дійдуть до споживача» [2, с. 54].
На думку К. Бюхера, справжня ринкова економіка складається на остан-
ній фазі, коли загального поширення набуває торгівля та створюється єди-
ний національний ринок. Товарний обіг виступає найсуттєвішою рисою ри-
нкової економічної системи. Характеризуючи, зокрема, фабричну систему
виробництва, К. Бюхер зауважує, що на цьому етапі весь капітал (засоби ви-
робництва, виготовлений продукт тощо) зосереджений у руках підприємця.
В процесі вивчення нових форм капіталу вчений дав визначення фінансово-
му капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіта-
лу позичковому.
Нова історична школа, як зазначалося вище, розвивалася в період станов-
лення єдиної Німецької держави. Тому проблема ролі держави в економіці
посідала у її дослідженнях важливе місце. Найбільш ґрунтовно цю проблему
вивчали Г. Шмоллер і Л. Брентано. Ними була обгрунтована теорія «держа-
вного соціалізму», або «катедер-соціалізму», який розглядався як деякий
проміжний шлях між концепцією економічного лібералізму та марксист-
ським соціалізмом. Йшлося про розробку законів (трудове, фабричне зако-
нодавство тощо), розвиток профспілок, кооперації, створення системи соці-
ального страхування, загальної початкової освіти і як результат цих заходів
— про ефективне функціонування економіки.
Таким чином, специфіка економічного розвитку Німеччини зумовила й
специфічні методи дослідження економічних процесів, впроваджені німець-
кою історичною школою.
7.2.4. Особливості становлення
ринкових відносин у США
Відмінності розвитку США були зумовлені їх ко-
лоніальним походженням, географічним розташу-
ванням (країна мала велику територію, омивалася
трьома океанами, знаходилася далеко від потужних
сусідів — країн Західної Європи тощо), наявністю великої кількості природ-
них ресурсів (особливо річок, лісів, кам’яного вугілля, плодючих земель, за-
лізних руд тощо).
У ХVІІ ст. на території Північної Америки (Атлантичного узбережжя)
виникла англійська переселенська колонія. Подальша англійська колонізація
Америки відбувалася не стихійно, а спрямовувалася королівським урядом,
Господарський
розвиток США під
впливом метрополії
290
який намагався перетворити колонії у важливе джерело доходів казни. Засе-
лення Атлантичного узбережжя відбувалося досить інтенсивно: якщо в 1610 р.
тут налічувалося лише 210 англійських колоністів, то у 1790 р. їх було вже
3,5 млн чол.
Специфіка англійської колонізації Америки полягала в тому, що її засе-
ляли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. В Америку
прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які на своїй ба-
тьківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими і мали рі-
зноманітні трудові навички. Вони були наповнені діловим духом, бажан-
ням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці
люди були протестантами, відрізнялися віротерпимістю, що дозволяло
створювати етнічно змішані браки, ощадливістю, сумлінням, надзвичай-
ною працьовитістю.
Великі географічні простори Америки з різними кліматичними умовами і
природними ресурсами зумовили регіональну спеціалізацію економіки ко-
лонії, чого не було в європейських країнах.
Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Мас-
сачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон були мало
придатними для землеробства. Тут розвивалася лісопильна, суднобудівна,
залізоробна, металургійна та легка промисловості. Так, до 1775 р. близько
третини тоннажу всіх кораблів, які плавали під британським прапором, були
побудовані на американських верфях. Основними формами організації про-
мисловості в цей час були майстерні та мануфактури.
Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі,
Пенсільванія) були основним сільськогосподарським районом, де вирощу-
вали переважно пшеницю. Величезні природні ресурси і наявність вільних,
ще не використовуваних земель приваблювали як представників буржуазії
та буржуазного «нового дворянства», так і безземельних селян. Тому тут по-
ряд з дрібним фермерським господарством зустрічалось і велике землеволо-
діння англійських аристократів, які здавали землю в спадкову оренду. На
землях Центру використовувалася праця сервентів. Так називали людей, які,
щоб сплатити за свій переїзд у колонії, повинні були відпрацювати п’ять ро-
ків. Після цього сервент мав право на землю. Втім більшість з них залиша-
лася безземельною.
П’ять колоній півдня (Мериленд, Вірджинія, Північна та Південна Каролі-
на і Джорджія) створили зовсім іншу соціально-економічну зону. Її особли-
вість полягала в тому, що основною робочою силою була примусова праця
рабів — негрів. У 1850 р. їх загальна чисельність становила 3,5 млн осіб. Тому
Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їх-
ній спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях товарну
продукцію — тютюн, рис, індиго.
На прибережних районах Нової Англії процвітало виробництво спиртних
напоїв, особливо рому. Необхідну для цього сировину — цукор і патоку —
291
американські купці привозили з островів Вест-Індії. Виготовлений ром ви-
возили в Африку, де його обмінювали на рабів, яких збували плантаторам
південних колоній. Так склалася «потрійна», або «трикутникова» торгівля:
патока — ром — раби, яка стала джерелом колосальних прибутків для аме-
риканських купців.
Організація суспільного життя та виробництва, що була зазначена зі «ста-
рої Англії», статус залежної території з відповідними правами і обов’язками
певний час влаштовували населення колоній Північної Америки. Але у міру
розвитку економіки колоній, становлення їх ринкового господарства перед
колоніями постала проблема економічної інтеграції і незалежного (від мет-
рополії) розвитку. Особливо це стало актуальним у ХVІІІ ст., коли колонії
досягли значного економічного розвитку, що не влаштовувало Англію. В ін-
тересах своєї буржуазії вона намагалася стримати цей процес і зберегти за-
лежні землі як ринок збуту та джерело сировини. Це зустрічало завзятий
опір з боку всіх верств населення колоній.
Найманих працівників, особливо кваліфікованих, не влаштовувала еміг-
раційна політика метрополії, адже англійський парламент 1718 р. обмежив,
а 1765 р. заборонив їх переселення до колоній. Промислова буржуазія була
незадоволена політикою метрополії, тому що Англія законом 1699 р. ввела
заборону на експорт вовняних тканин з будь-якої колонії і навіть продаж у
будь-якому місці, крім того, де вони були виготовлені. З 1750 р. діяв закон,
відповідно до якого обмежувався випуск виробів із заліза: заборонялося
споруджувати прокатні стани, будувати залізорізні майстерні. Всі вироби з
металу, включаючи цвяхи та підкови, американські колонії повинні були
ввозити лише з Англії. Англійські товари в колонії ввозилися без мита, що
робило їх значно дешевшими порівняно з товарами, виготовленими в ко-
лоніях.
Діяльність торгової буржуазії також була обмежена політикою метропо-
лії. З 1650 р. всі товари, виготовлені в колоніях, спочатку необхідно було до-
ставляти в Англію і вже звідти на англійських суднах вивозити в інші краї-
ни. Була заборонена також зовнішня торгівля. Товари, куплені в Європі для
колоній, з 1636 р. потрібно було везти через Англію на її суднах. Ці закони
підвищували ціни на імпортні товари, що викликало незадоволення з боку
колоністів.
Масове незадоволення колоніального населення зумовив Закон 1765 р. «Про
гербовий збір», згідно з яким за кожну торгову угоду, довідку, навіть кожний
номер газет необхідно було платити податок. Але найбільш вагомою причиною
початку війни за незалежність між колоніями та метрополією стало загострення
суперечностей, пов’язаних з боротьбою за землю. Її суть полягала в тому, що
до середини ХVІІІ ст. всі землі на Атлантичному узбережжі аж до гір Аппалачі
були вже розділені між великими землевласниками і селяни, які переселилася з
Англії в Америку, сподіваючись організувати своє господарство, практично не
могли отримати наділ. У той же час за Аппалачами аж до Міссісіпі лежали ве-
292
личезні земельні простори, відвойовані у Франції під час Семирічної війни
(1756—1763 рр.). Але за наказом Георга ІІІ від 1763 р. ці землі були оголошені
власністю англійської корони, і приватним особам заборонялось на них пересе-
лятися під загрозою жорстоких покарань.
Причин такої аграрної політики метрополії було декілька:
• загарбання індійських земель на Заході могло підірвати англійську тор-
гівлю хутром, який скуповували за безцінь у індійського населення;
• на вузькій смузі Атлантичного узбережжя, що належала королю, владі
легше було збирати податки та впроваджувати свої порядки;
• в разі дозволу заселення цих земель великі землевласники залишилися б
без робочої сили.
Така аграрна політика Англії завдала удару, по-перше, інтересам планта-
торів, адже не давала їм можливості переходу з виснажених земель на більш
родючі; по-друге, інтересам тієї частини буржуазії, яка розраховувала розба-
гатіти на спекуляції новими ділянками; по-третє, інтересам орендаторів, які
хотіли на цих землях стати самостійними фермерами.
Суперечності між колонією і метрополією визрівали і в інших сферах гос-
подарювання. Так, 1764 р. Англія ввела нові високі мита на скло, фарби та
чай. Для того щоб завдати удару по контрабанді чаєм, англійський уряд зни-
зив мито на товар, який ввозила в Америку англійська Ост-Індійська компа-
нія. 1773 р. мешканці Бостона відмовилися купувати його, а потім захопили
англійський корабель з чаєм і викинули весь його вантаж за борт. Інцидент
під назвою «Бостонське чаювання» став приводом до політичного розриву
між колоніями та Англією.
З весни 1774 р. в колоніях почав функціонувати «континентальний кон-
грес» — з’їзд депутатів від 13 провінцій. Американці бойкотували англійсь-
кі товари та формували загони боєвиків. У ці роки А. Сміт завершував свою
геніальну працю «Дослідження про природу та причини багатства народів»
(1776 р.). З приводу «смути», що панувала в американських колоніях,
А. Сміт робить висновок: її причина — політика британського уряду, яка
стримує економічний розвиток колоній в інтересах англійських монополіс-
тів. Великобританії слід було б створити з колоніями союз рівноправних
держав, але цю нагоду вона пропустила. І далі вчений пише: «Жодна нація
ніколи добровільно не відмовлялася від панування над будь-якою провінці-
єю…» [18, с. 448].
Торгівельно-промислове лоббі підштовхувало Англію до військової ін-
тервенції. А. Сміт вважав, що застосування сили не допоможе, тому що
будь-який американський діяч займає тепер у своїй уяві вище становище по-
рівняно не тільки з тим, яке було в нього раніше, але й з тим, що він коли-
небудь розраховував займати. «Із крамарів, купців, адвокатів вони перетво-
рилися, — писав А. Сміт, — на державних людей і законодавців» [18,
с. 452]. А тому кожен з них краще помре, захищаючи це становище, якщо
тільки володіє нормальною мужністю.
293
Прогноз А. Сміта справдився. Постійне зростання
суперечностей між колонією та метрополією при-
звело до початку Війни за незалежність (1775—
1783 рр.), яка закінчилася перемогою колоністів і
зіграла для США роль першої буржуазно-демо-
кратичної революції.
4 липня 1776 р. на Континентальному конгресі представників від північ-
ноамериканських колоній була прийнята «Декларація незалежності», яка
проголошувала їх суверенітет і створення самостійної держави — Сполуче-
них Штатів Америки. У Декларації незалежності, укладеній Т. Джефферсо-
ном, стверджувалося, що всі люди рівні, мають однакові права на життя,
свободу, щастя. Влада належить уряду, який обирається народом.
Об’єднання колоній в одну державу закріпило створення єдиного внутріш-
нього ринку, що сприяло швидкому розвитку американської економіки.
За роки визвольної війни в колоніях відбулися демократичні перетворення.
Так, в англійських лендлордів були відібрані землі та розпродані невеликими
ділянками. Дозволено заселення західних земель за Аппалачами. Скасовано
дворянські звання. Від політики протекціонізму країна перейшла до фритре-
дерства. Скасовувалась англійська монополія на торгівлю в Північній Америці.
У ході визвольної війни уряд стимулював розвиток військової промисло-
вості, надаючи для цього грошові премії та субсидії. 1778 р. розпочав роботу
державний гарматний завод у Спрингфільді. 1781 р. з метою стабілізації
грошової системи був створений Банк Північної Америки. Завершальний
етап першої буржуазно-демократичної революції в США був закріплений
підписанням 1783 р. Версальського договору про мир і визнання Англією
незалежності США.
Якраз у період створення США Б. Франклін, Т. Джефферсон і Т. Пейн
ініціювали в країні політичне мислення, що базувалося на кращих традиці-
ях французького просвітництва. Разом з тим вони не механічно перенесли
французькі просвітницькі ідеї та погляди до Америки, а розвили і застосу-
вали їх відповідно до нового суспільного середовища. В результаті пред-
ставники американського Просвітництва створили державотворчі доку-
менти, що чинні й дотепер: вищезгадана Декларація незалежності, що спи-
ралася на проект Т. Джефферсона; Конституція (1787 р.), укладена під
проводом Б. Франкліна; Білль про права (1791 р.), в підготовці якого брали
участь Т. Джефферсон та Д. Медисон. Згідно з Конституцією в країні була
встановлена федерація штатів з республіканською формою правління.
Влада розподілялася на виконавчу (президент і кабінет міністрів), законо-
давчу (Конгрес) та судову. Першим президентом США став Джордж Ва-
шингтон.
Конституція забезпечила свободу слова, друку, зібрань, віросповідання,
права власності та її захист. Особливість розвитку ринкових відносин у США
полягала в тому, що рівень їх забезпечення правовою підсистемою держа-
Формування
ринкового
господарства
в незалежній країні
294
ви був набагато вищий, ніж у Європі того періоду. Це стосувалось як права
на землю, так і вільної підприємницької діяльності.
Утім, перша буржуазно-демократична революція не досягла свого повно-
го завершення, що визначалося, перш за все, тим, що Конституція США ви-
знавала рабство. Крім того, фермери не одразу отримали землю. Так, споча-
тку землі за Аппалачами розпродавалися великими ділянками (640 акрів по
2 дол. за акр) з обов’язковою виплатою всієї суми протягом місяця, що було
не доступно для більшості фермерів. Тому земля стала практично власністю
великих плантаторів і спекулянтів. Боротьба фермерів за полегшення умов
отримання наділів закінчилася поступками з боку уряду. Уже 1820 р. розмір
землі, яка продавалася, був знижений до 80 акрів, а 1832 р. — до 40. Санкці-
онований урядом закон про позики (1841 р.) надавав перевагу на купівлю ді-
лянок землі безземельним.
Після війни за незалежність США одразу розпочали політику територіальної
експансії. Нові райони приєднувалися шляхом укладання нерівноправних дого-
ворів та торгових угод, військового насилля над корінним населенням. За пер-
шу половину ХІХ ст. територія США збільшилась у 3,5 — 4 рази, а кількість
штатів — з 13 до 30.
Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало на-
селення країни. Так, у 1800 р. у США налічувалось 5,3 млн чоловік, а у 1850
р. — уже 23,2 млн чоловік [11, с. 234]. Це відбувалося за рахунок як природ-
ного припливу, так і припливу іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 р. в США
іммігрувало близько 5 млн осіб [11, с. 234]. За рахунок іммігрантів США
отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених
кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Все це сприяло швидко-
му економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни.
Мав свою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі міста
заселялись обезземеленими селянами, то в США — іммігрантами і, як пра-
вило, представниками промислово-виробничої сфери. Жителі міст США
1860 р. становили майже 20 % населення країни. Разом з тим процес урбані-
зації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі, що було
викликано бажанням американців отримати землю та створити своє госпо-
дарство.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що процес станов-
лення ринкової економіки в США мав такі особливості:
; перша буржуазно-демократична революція в країні проходила у вигля-
ді визвольної війни;
; джерелами первісного нагромадження капіталу, окрім традиційних, бу-
ли прибутки від реалізації і використання захоплених у аборигенів земель,
торгівлі рабами, нееквівалентної торгівлі з корінним населенням (індійцями);
; ринок праці формувався головним чином за рахунок імміграції і мен-
шою мірою за рахунок процесу розорення малих виробників, фермерів та
ремісників.
295
Усі ці процеси, безумовно, вплинули на хід промислової революції в
США, яка розтягнулася з першої половини ХІХ ст. (спочатку вона відбулася
на Півночі країни) до 80-х років ХІХ ст. (революція охопила Південь).
У США у ХVІІІ—ХІХ ст. було здійснено багато важливих відкриттів,
чому сприяла державна система заохочення. Так, у 1790 р. був виданий За-
кон про патенти, який давав винахідникам 14-річну монополію на викорис-
тання своїх винаходів. І уже 1793 р. Е. Уітні було створено першу бавовно-
очисну машину, яка підвищувала продуктивність праці в 100 разів. У 1798 р.
він же впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окре-
мих частин, що стало початком стандартизації виробничого процесу в про-
мисловості. А винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку
легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції
стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842 р.), вулканізації ка-
учуку (1844 р.), бесемерівського процесу виплавки сталі (1847 р.), парової
турбіни (1849 р.).
Перші машини в бавовняному виробництві з’явилися в США ще у 80-х
роках ХVІІІ ст., тобто значно раніше, ніж у Франції та інших країнах Європи
(крім Англії). Це пояснюється тим, що в цей час основною масою переселе-
нців з Англії були ремісники, які розорилися під час промислової революції.
Ці люди були знайомі з будовою перших механічних верстатів, парових ма-
шин, і їхні знання та досвід значно прискорили промисловий переворот у
США.
У 1790 р. у США почала працювати перша текстильна фабрика. А вже
1818 р. вперше у світовій практиці на фабриці Лоулла були встановлені пря-
дильні й ткацькі машини, що дозволило зв’язати в єдиний виробничий про-
цес обробку сировини та випуск готової продукції. 1840 р. у США було вже
1240 текстильних фабрик. У середині ХІХ ст. американська бавовняна про-
мисловість повністю перейшла до фабричної стадії розвитку та за обсягами
виробництва посідала друге місце у світі (після англійської). Дешевизна
тканини сприяла підвищенню попиту на неї з боку широких мас населення.
Перші прядильні машини приводилися в дію за допомогою коней, потім
силою води. Використання парових двигунів у бавовняному виробництві
почалось в Америці досить пізно — із 40-х років ХІХ ст., що пояснювалося
наявністю в країні великої кількості річок. Промисловий переворот у текс-
тильній галузі спричинив інтенсивне поширення підприємницької діяльності
в машинобудуванні. До середини ХІХ ст. у США виникли заводи парових
машин у Нью-Йорку та Пенсільванії. Великою популярністю у світі корис-
тувалися американські машини й устаткування для легкої промисловості,
особливо швейні машини Зінгера, Баккера тощо.
Зростаючий потенціал внутрішнього ринку США вимагав створення ве-
ликої транспортної мережі та вдосконалення транспорту. Доступ з Атланти-
чного узбережжя до внутрішніх районів був можливий лише річками, вико-
ристання яких ускладнювалось водоспадами та порогами. Промисловий
296
переворот у США супроводжувався розвитком річкового пароплавства і бу-
дівництвом великих каналів. Американцем Р. Фултоном був побудований
перший у світі колісний пароплав, який 1807 р. здійснив своє перше плаван-
ня по р. Гудзон. 1860 р. лише по річках Міссісіпі та Огайо ходили понад
1000 пароплавів. 1825 р. був зданий в експлуатацію канал Ері довжиною в
584 км. Він зв’язав р. Гудзон з Великими озерами та забезпечив зв’язок між
Нью-Йорком і приозерними містами — Буффало, Детройтом, Чикаго. Крім
Ері, була побудована розгалужена мережа інших каналів, використання яких
з часом стало економічно неефективним у зв’язку з появою залізниць.
Будівництво залізниць та паровозів у США здійснювалося високими тем-
пами. Так, у 1830 р. довжина залізничних ліній у країні була лише 52 км, а
через 30 років — майже 50 тис. км, що більше, ніж у будь-якій іншій країні
на цей час [7, с. 190]. Виробництво паровозів у США розпочалося з 1830 р.
Паровозобудівні промислові заводи виготовляли локомотиви і для Європей-
ських залізниць.
Розмах залізничного будівництва та промислового машинобудування ви-
кликав прискорене зростання металургійної промисловості. Відбувся пере-
хід від використання болотних руд до гірських магнітних руд та розпочалася
виплавка чавуну на кам’яному вугіллі. Обсяг виплавки чавуну за 1840—
1860 рр. зріс у 2,7 раза, а видобування кам’яного вугілля — з 1820 по 1850 р.
— з 3 тис. до 6 млн т (у 2000 раз!). Такому росту вуглевидобування сприяло
широке використання пудлінгу і виплавки чавуну на кам’яному вугіллі, яке
розпочалося в 40-х роках ХІХ ст. Певний час перехід на нові методи виплав-
ки з використанням кам’яного вугілля стримувався тим, що в країні було ба-
гато лісу, тому використовували менш ефективні способи виплавки на дере-
вному вугіллі.
Вже в першій половині ХІХ ст. американське промислове виробництво
було найбільш механізованим у світі. Ця характерна риса американської
промисловості пояснюється наслідками війни за незалежність. Після зняття
заборони на переселення за Аппалачі туди, прагнучи отримати землю, по-
прямувала маса жителів, які до цього часу заселяли вузьку смугу Атлантич-
ного узбережжя. Значні масштаби його переселення викликали нестачу ро-
бочої сили в традиційних промислових центрах у північно-східних штатах.
Високий попит на робочу силу зумовив її високу вартість. Тому природно,
що за таких умов підприємці змушені були широко впроваджувати машини
у виробництво.
Для такого стрімкого розвитку транспорту, машинобудівної, важкої та
видобувної промисловості необхідні були величезні кошти. Джерелом капі-
таловкладень стали іноземні займи, асигнування федерального уряду й
уряду штатів, капітали акціонерних компаній, які виникли в цей час, та до-
ходи фермерських господарств.
Високі темпи промислового розвитку вивели США (до 1860 р.) на четве-
рте місце у світі за загальними обсягами промислового виробництва. Цьому
297
у першій половині ХІХ ст. сприяли: по-перше, відсутність у країні пере-
житків феодальних відносин. Американська промисловість ніколи не від-
чувала на собі перешкод цехового ладу, котрі, як зазначалося вище, досить
серйозно затримували промисловий розвиток Франції й особливо Німеччи-
ни; по-друге — масова імміграція населення з Європи. До 1860 р. в США
іммігрувало близь 5 млн осіб. Іммігранти з країн з розвинутими капіталісти-
чними відносинами переносили в колишню колонію технічні досягнення
своїх країн. Таким чином США отримували освічених і кваліфікованих пра-
цівників, тоді як створення таких кадрів в інших країнах являло досить три-
валий і недешевий процес; по-третє, впровадження в США протекціоніст-
ської політики. Вона розпочалась із введення 1816 р. нового митного
тарифу на імпортні промислові товари, насамперед на тканини. Це сприяло
захисту американської промисловості від іноземної конкуренції, піднесенню
національної економіки.
У період промислової революції США значно збільшили обсяги зовнішньої
торгівлі. Якщо в 1800 р. експорт та імпорт США становили відповідно 71 млн
та 91 млн дол., то в 1860 р. вони зросли до 333,5 млн та 353,6 млн дол.
У середині ХІХ ст. в американському експорті все ще переважала сиро-
вина — шкіра, вовна, бавовна. Але в його структурі відбувалися зміни, які
відображали зростання промислового виробництва в країні. Так, вивезення
готових виробів збільшилося з 5,6 % у 1820 р. до 11,3 % у 1860 р. Головним
імпортером американської бавовни, а із середини ХІХ ст. — і продуктів хар-
чування була Англія.
Що ж до імпорту США, то він складався майже наполовину з промисло-
вих машин, які ввозилися переважно з Англії та Франції. Це підтверджува-
ло залежність американської економіки від Європи. В цілому торговий ба-
ланс США був, як правило, пасивним. Перевищення ввозу товарів над
вивезенням покривалося фрахтовими операціями торгового флоту, а також
іноземними капіталовкладеннями в американську економіку (залізничне
будівництво).
І все ж таки в першій половині ХІХ ст. в економіці США основною галуз-
зю суспільного виробництва залишалося сільське господарство. Демократи-
зація аграрної політики щодо отримання землі сприяла формуванню фер-
мерських господарств. Вони спеціалізувалися на вирощуванні кукурудзи,
пшениці, на садівництві, овочівництві, виробництві продуктів молочного
тваринництва і, як правило, мали товарний характер. До 1860 р. у США на-
лічувалося 2044 тис. фермерських господарств. Такий напрям розвитку аг-
рарної галузі одержав назву американського шляху розвитку капіталізму в
сільському господарстві. Він характеризувався інтенсивним характером ви-
робництва. Так, якщо наприкінці ХVІІІ ст. у сільському господарстві було
зайнято 90 % населення, то на початку 60-х років ХІХ ст. — 60 %.
Слід відмітити, що основна кількість зайнятих у сільському господарстві
припадала на Південь США. І це має своє пояснення: величезні успіхи, які
298
зробила промисловість Півночі в першій половині ХІХ ст., Півдня зовсім не
торкнулися. Плантатори й не намагалися займатися підприємницькою діяль-
ністю в промисловості, вважаючи для себе більш вигідним вести рабовлас-
ницьке сільськогосподарське виробництво. Промисловий переворот, що
відбувся у ХVІІІ ст. в Англії, призвів до спеціалізації південних колоній на
вирощуванні (екстенсивним шляхом) бавовни з використанням праці рабів-
негрів. Бавовна була головною статтею американського експорту, і за її ра-
хунок забезпечувалися валютні надходження країни. Рабовласницька систе-
ма приносила країні великі прибутки, бо ціна на бавовну в світі була висо-
кою, а праця рабів обходилася дешево. Водночас остання була малопро-
дуктивною і приносила дохід лише на родючих землях. По-хижацьки вико-
ристовуючи свої плантації, рабовласники шляхом примусу та залякувань
приєднували до них ділянки фермерів. Тому суперечки щодо власності на
землю вирішувалися досить довго на користь плантаторів. Плантаційне гос-
подарство витісняло фермерське як на Півдні, так і на Заході.
У боротьбі із заможними плантаторами інтереси фермерів тісно переплітали-
ся з інтересами робітників. Можливість освоєння останніми вільних земель За-
ходу зумовила відносно високу (порівняно з країнами Європи) вартість робочої
сили в США і відповідно вищий життєвий рівень робітників. Тому спроба
плантаторів захопити вільні землі Заходу викликала їх рішучий протест.
Інтересам рабовласників суперечили й інтереси американської буржуазії.
Промисловість, що інтенсивно розвивалася, вимагала найманої робочої си-
ли. Водночас 4,4 млн рабів, які працювали на плантаціях Південних штатів,
не могли бути використані на капіталістичних підприємствах.
Південні штати всіляко перешкоджали проникненню капіталів і товарів з
Півночі. Плантатори збували бавовну, яку виробляли, в Англію й купували
там промислові товари. Спроби федерального уряду ввести протекціоніст-
ські тарифи для підтримки молодої американської промисловості викликали
відкриту непокору Півдня, адже землекористувачам будь-які мита на англій-
ські товари здавалися занадто високими.
Такими були економічні причини громадянської війни (1861—1865 рр.) в
США, а скасування рабства стало одним з гасел буржуазії в боротьбі з планта-
торами.
Своєрідність становлення та розвитку США, зок-
рема капіталізму, наклала відбиток на їхню еконо-
мічну думку (капіталізм панував на Півночі, тоді
як Південь усе ще залишався рабовласницьким). Політичні й соціально-
економічні умови викликали необхідність довести прогресивність капіталіс-
тичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити по-
будову капіталізму загальносуспільною метою.
Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії в
США став Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав низку робіт, серед
Економічні погляди
Г. Ч. Кері
299
яких: «Нариси про норму заробітної плати» (1835 р.), «Принципи політичної
економії» (1837—1840 рр.) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, ма-
нуфактури і комерції» (1850 р.), «Принципи соціальної науки» (1865 р.) та ін.
Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично розгля-
нутих економічних теорій попередників, особливо класиків, та власних еко-
номічних поглядів. Він створив методологію, яка широко використовується
в економічні думці США до цього часу. Вчений ототожнив дію соціальних
законів з природними законами. Предметом політичної економії, за Г. Ч. Ке-
рі, є людина та її поведінка, що спрямована на поліпшення свого добробуту.
На його думку, всі економічні категорії виражають відношення людини до
природи, а не відносини між людьми.
Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа
(Франція), посідає теорія «гармонії інтересів». Він сформулював універсаль-
ний закон, згідно з яким у капіталістичному суспільстві існує «найповніша
гармонія всіх істинних і справжніх інтересів», а тому немає підстав для соці-
альних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері
була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмо-
ві. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробниц-
тво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки підвищенню продуктив-
ності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному
продукті зростає і абсолютно і відносно, а частка капіталістів, абсолютно
збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою,
— писав Г. Ч. Кері, — це — найбільш прекрасний закон, тому що дія цього
закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського сус-
пільства» [12, с. 507].
Однією зі складових теорії «гармонії інтересів» є розроблена Г. Ч. Кері
теорія заробітної плати. На його думку, різні заробітні плати прямо пропор-
ційні продуктивності робочого дня в США. Заробітна плата підвищується
або знижується пропорційно продуктивності праці. Ця теорія ввійшла в еко-
номічну науку під назвою «продуктивна теорія заробітної плати». Таке трак-
тування заробітної плати поділяють багато сучасних економістів Заходу.
Теорія гармонії інтересів Г. Ч. Кері не вичерпується проблемою внутріш-
нього суспільного поєднання економічних інтересів. Він вважає, що для
прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть вплива-
ти на стан національної економіки. Одним з них є зовнішня торгівля, стиму-
лююча або стримуюча виробництво залежно від тієї політики, яку проводить
держава.
Наприкінці 40-х років ХІХ ст. Г. Ч. Кері підтримував політику фрит-
редерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках він стає поборни-
ком політики протекціонізму. Основний аргумент ученого — це можливість
зберегти для виробника внутрішній ринок за рахунок автономізації економі-
ки. А основою міжнародних відносин він вважає досягнення всесвітньої
гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.
300
Що ж до міжнародного поділу праці, то на думку Г. Ч. Кері, невтручання
держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може
призвести національну економіку (йдеться, перш за все, про США) до промисло-
вої залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту ін-
шої нації. Звідси видно, що основною метою теорії Г. Ч. Кері був захист амери-
канської економіки, до послуг якої були безмежні природні багатства, але яка
перебувала тоді лише в стадії становлення.
Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та
ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин
на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економіч-
ного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт
між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну.
Активна участь широких народних мас у громадянській війні в США
придали їй характер другої буржуазно-демократичної революції. Грома-
дянська війна привела до важливих буржуазно-демократичних перетворень,
які знищили всі перешкоди для швидкого розвитку капіталізму в країні. Аг-
рарне питання було вирішене на користь фермерів, що стало найбільшим
досягненням американського народу. У травні 1862 р. Президент Авраам
Лінкольн підписав «Гомстед-акт», який надавав кожному бажаючому право
безкоштовно отримати ділянку землі до 160 акрів (близько 65 га) з виплатою
10 доларів як спеціальний збір. Після п’ятирічного проживання на отрима-
ній землі вона переходила в повну власність фермера. Цей закон задоволь-
нив основну вимогу фермерів і остаточно визначив «американський», або
фермерський, шлях розвитку сільського господарства. За 20 років до рук фер-
мерів перейшло 65 млн акрів вільної землі. Це забезпечило значне зростання
сільськогосподарського виробництва, переробної та важкої промисловості.
У 1863 р. було скасовано рабство. Негри-раби звільнялися без викупу, але
при цьому вони не отримали ні землі, ні рівних з білим населенням країни полі-
тичних і громадянських прав. У 1866 р. ці права були закріплені в конституції
США формально.
В результаті громадянської війни політична влада по всій території країни
перейшла до рук великої промислової буржуазії. До 1870 р. всі південні штати
були знову прийняті до складу США й одержали представництво в Конгресі.
Тим самим була поновлена єдність держави. Ці обставини сприяли входжен-
ню Півдня у ринкові відносини та його індустріалізації. Була впорядкована
грошова система держави шляхом випуску банкнот федеральним урядом. До
цього гроші випускалися приватними банками штатів, яких 1800 р. налічува-
лись 29, а 1860 р. — 1601 [9, с. 201].
Після завершення громадянської війни в США були розчищені шляхи для
швидкого розвитку ринкових відносин, створені сприятливі умови для роз-
витку національного ринку. Американська промисловість стала самостій-
ною. Після Віденської всесвітньої виставки 1873 р. стало зрозуміло, що
США вже перевершує Англію в промислово-технічному суперництві.
301
У цілому після громадянської війни США за півтора-два десятиріччя за-
вершують промисловий переворот, хоч за структурою економіки вони за-
лишались переважно аграрною країною. Індустріальна перебудова економі-
ки буде реалізована в США в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. на базі другої
технічної революції.
Таким чином, в другій половині ХVІІ — 60-х роках ХІХ ст. в Англії,
Франції, Німеччині та США відбулися буржуазно-демократичні, технічні
й освітні революції, які сприяли подальшому розвиткові ринкової еконо-
міки з відповідними інститутами (державою, банками, біржами, прива-
тною власністю, кредитом тощо) і формами господарювання (фабри-
кою, фермерськими господарствами, акціонерними та командитними
товариствами тощо). Розвиток ринкової економіки на етапі промис-
лового перевороту був узагальнений та відображений у теоріях і кон-
цепціях представників класичної економічної школи, їхніх послідовників
та опонентів. Рекомендації, прогнози й критичні погляди цих економі-
стів-теоретиків стосовно тогочасного стану господарської системи
зазначених країн широко використовувалися в економічній політиці
країн Європи та світу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Березин И. С. Краткая история экономического развития: Учеб. пособие. —
М.: Рус. деловая лит-ра, 1998. — 288 с.
2. Бюхер К. Возникновение народного хозяйства / Под ред. И. М. Кулишера. —
М.; Петроград, 1923. — 256 с.
3. Гильдебранд Б. Политическая экономия настоящего и будущего. — СПб., 1860.
— 227 с.
4. Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества. — М., 1979.
5. Дейвіс Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.:
Основи, 2001.
6. Економічна енциклопедія: У 3 т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — К.: Академія,
2000. — Т. 1. — 863 с.
7. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко,
А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 2001.
— 564 с.
8. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — К.: Знан-
ня, 2004. — 1300 с.
9. История экономики: Учебник / Под общ. ред. О. Д. Кузнецовой и
И. Н. Шапкина. — М.: ИНФРА-М, 2002. — 384 с.
10. Татаренко Н. Морфологія соціально-економічних систем у контексті цивілі-
заційного методу: Зб. наук. праць / Відп. ред. В. Є. Новицький. — К.: Інститут сві-
тової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2003. — Вип. 40. —
С. 107—158.
11. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших
дней: Пер. с англ. — М.: Рос. полит. энциклопедия, 2001. — 544 с.
12. Кэри Г. Ч. Руководство к социальной науке. — СПб., 1869. — 244 с.
302
13. Лист Ф. Национальная система политической экономии. — СПб., 1891. —
452 с.
14. Маркс К. Капітал. Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — К.: Держ.
вид-во політ. літ-ри УРСР, 1963. — Т. 23.
15. Пахомов Ю. Н. и др. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Ме-
ждунар. деловой центр, 1998. — 432 с.
16. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. — Т. 1.
— М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1955. — 358 с.
17. Сисмонди С. Новые начала политической экономии в ее отношении к народо-
населению. — В 2 т. — М.: Соцэкгиз, 1937. — Т. 2. — 320 с.
18. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соц-
экгиз, 1962. — 684 с.
19. Сэй Ж. Б. Трактат по политической экономии. Бастиа Ф. Экономические со-
физмы. Экономические гармонии. — М.: Дело, 2000. — 232 с.
20. Хикс Д. Теория экономической истории: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ.
ст. Р. М. Нареева — М.: НП «Журнал «Вопросы экономики», 2003. — 224 с.