Тема 8

Тема 8
СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ
ФОРМ ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ
(друга половина XVII — перша половина ХІХ ст.)
Дана тема займає вагоме місце в курсі дисципліни «Історія еконо-
міки та економічної думки». Будучи тісно пов’язаною з попередньою
і наступними темами, вона відображає суттєвий історичний пласт,
що стосується кризи феодальної системи в Україні і зародження рин-
кових форм господарства в другій половині ХVII — першій половині
ХІХ ст. У темі розглядається господарська система, що склалася в
українських землях напередодні Визвольної війни, визначені її осно-
вні риси. Розкриваються зміни, які відбуваються в господарській си-
стемі в процесі становлення Гетьманської держави, вплив на них
економічної політики Б. Хмельницького. Досліджуються господар-
ські форми, характерні для зазначеного періоду, зокрема вотчинна,
орендна і посесійна мануфактури, розкривається зміст економічних
реформ Йосипа ІІ, аналізуються форми феодальної ренти. Розкрива-
ються економічні погляди представників української економічної
думки першої половини ХІХ ст. щодо розвитку відносин власності,
поділу праці, характеристики кріпацтва тощо.
ПЛАН
8.1. Передумови Визвольної війни 1648—1676 рр. та створення Україн-
ської козацької держави. Особливості її господарського розвитку.
8.2. Господарство Лівобережної України за часів Гетьманщини та у
складі Російської імперії.
8.3. Формування елементів ринкового господарства.
8.4. Визрівання передумов скасування кріпацтва в Україні та відо-
браження цих процесів у суспільно-економічній думці (кінець XVIII —
перша половина ХІХ ст.).
8.1. ПЕРЕДУМОВИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648—1676 рр.
ТА СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ
З 1569 р. більша частина українських земель віді-
йшла під владу Польщі. Це було результатом Люб-
лінської унії, за якою було створено єдину польсь-
ко-литовську державу — Річ Посполиту. Найваж-
ливішим наслідком цього стало стрімке зростання
великого феодального землеволодіння, особливо після 1590 р., коли було ви-
Особливості суспіль-
но-економічного
розвитку напередодні
Визвольної війни
304
дано сеймову постанову, що дозволяла займати «пустелі», які лежали на схід
від Білої Церкви. Польські магнати захоплювали землі самочинно, одержу-
вали їх від королів, відвойовували один в одного. 3’явилися величезні маг-
натські латифундії з сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств
селян та міщан. Середня ж і дрібна шляхта перебувала на службі у магнатів
і досить часто одержувала за це в оренду або в «державу» (умовне неспад-
кове феодальне землеволодіння) землі магнатів.
Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити при-
бутковість господарств привели до певного прогресу в сільськогосподар-
ському виробництві. Панівною системою в землеробстві було трипілля, ши-
рше стали застосовувати угноєння, удосконалювалися знаряддя праці. Голо-
вною сільськогосподарською й експортною культурою було збіжжя (пшени-
ця, жито).
Зі зростанням фільваркової системи, поширенням панщини відбува-
ються істотні зміни у соціальному стані селян. Протягом ХVІ ст. (1505
та 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо забороняли се-
лянам без дозволу феодала покидати свій наділ, і, нарешті, третій Литов-
ський статут 1588 р. остаточно закріпачив селян. Селянам заборонялося
самостійно виступати в суді і свідчити як проти, так і за своїх панів.
Шляхтич отримав право не лише продати або купити селянина, а й засу-
дити його на смерть.
Зростання кріпосного гніту призводить до масових втеч селян. У другій
половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорозька Січ —
центр українського козацтва, що стає осередком боротьби за визволення
України від феодального і національного гноблення: у багатьох випадках
козаки були ватажками в селянських повстаннях в Україні.
Під впливом зростання торгівлі в товарно-грошові відносини поступово
втягувалися і селянські господарства, як наслідок, розпочинається процес
соціального розшарування селянства, з’являється значна кількість малозе-
мельних та безземельних селян. Зростав і прошарок заможного селянства,
які займалися торгівельним землеробством, промислами, використовували
найману працю, проте панування феодальних відносин стримувало розвиток
капіталістичних. У козацькому середовищі процес розшарування відбувався
значно швидше. Основною формою козацьких господарств стає хутір — ін-
дивідуальне господарство, засноване на власній праці або із залученням
праці найманої, орієнтоване на виробництво продукції, що здебільшого
йшла на продаж. Власне, це було господарство типу фермерського.
На межі XVI—XVII ст. набувають подальшого розвитку ремесло і торгі-
вля, що супроводжується розвитком старих та виникненням нових міст і міс-
течок. В Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок, які часто відріз-
нялися від сіл лише тим, що їх населення за статутами не відробляло пан-
щини, а тільки платило натурою чинш і данину і мало торги та ярмарки. Се-
ред міст найбільше значення на той час мали Київ та Львів. Ремісники
305
майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професійною ознакою.
Так, на середину ХVІІ ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували
понад 500 майстрів; їхні вироби були широко відомі не лише в Україні, а й
далеко за її межами.
Проте цехове ремесло, як і в Західній Європі, було обмежене жорсткою
регламентацією, що посилювалася національними обмеженнями. У зв’язку з
цим в українських містах існувала велика кількість позацехових майстрів —
так званих партачів (у першій половині ХVІІ ст. у Львові вони становили до
40 %). Але позбавлені прав реалізовувати свою продукцію в містах вони му-
сили звертатися до посередників — купців-скупників. Поступово партачі
опинялися в залежності від скупників, які почали не лише скуповувати їхню
продукцію, а й забезпечувати партачів сировиною, необхідними матеріалами
та знаряддями праці, перетворюючи їх у найманих робітників. Зі зростанням
поділу праці вони перетворювалися у робітників так званих розсіяних ма-
нуфактур. Централізовані ж мануфактури часто виникали на базі цехових
майстерень, де, всупереч регламентації, яка дедалі частіше порушувалася,
з’являвся поділ праці, або будувалися спеціально. Тобто можна зробити ви-
сновок, що на межі XV—XVII ст. в Україні починає поширюватися мануфак-
турне виробництво.
Найбільшого поширення мануфактурне виробництво набуває у сільській
місцевості, найчастіше у панських фільварках. Численні промисли, що ви-
никали тут, досить швидко набирали рис мануфактурного виробництва із за-
стосуванням водяного млина як рушійної сили (різного роду гуральні, рудні,
гути, поташні буди тощо). На таких підприємствах поряд із кваліфікованою
вільнонайманою працею широко застосовувалася примусова праця селян на
панщинних умовах, здебільшого на допоміжних роботах.
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур по-
силювали суспільний поділ праці, що, у свою чергу, стимулювало роз-
ширення внутрішнього ринку. З’являються регіони, що спеціалізуються
на виробництві певної сільськогосподарської продукції. Так, районами
виробництва зерна стають Галичина та Волинь, а також частина Київ-
щини, звідки хліб надходив в інші регіони України та за кордон. Зерно
використовували також для виробництва горілки та пива.
Скотарство найбільшого розвитку набуло на Поділлі й Київщині, а та-
кож у Галичині, на Волині, Південному Лівобережжі. Звідси худоба та про-
дукти скотарства йшли як усередині, так і за межі країни. Визначилися й ре-
гіони розвитку окремих галузей промисловості залежно від наявних джерел
сировини. Отже, суспільний поділ праці доповнюється територіальним, що
фактично і визначило зародження внутрішнього ринку. Збільшилася кіль-
кість торгів та ярмарків, зростала міська повсякденна торгівля.
Зміцнювалися й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: із Захід-
ною Європою, Московською державою, Сходом. Проте треба підкреслити,
що умови для торгівлі були дуже важкі. Їй перешкоджали найрізноманітніші
306
привілеї та торгівельні статути, які обмежували можливості як ремісників-
виробників, так і купців (і не лише місцевих, а й іноземних). Великий вплив
на торгівлю мала шляхта, яка домагалася певних митних пільг (і не раз
отримувала їх) на вивіз власної продукції та на промислову продукцію, що
ввозилася. Економічна політика польського уряду передусім захищала інте-
реси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові місцевих ремесел та
промислів, затримувала загальний економічний розвиток краю.
Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування польсь-
кої шляхти, проти посилення соціального і національного гніту, яка врешті-
решт вилилась у національно-визвольну війну, що розпочалася у 1648 р. під
проводом Б. Хмельницького.
Цю війну в сучасній історичній літературі досить часто називають
українською революцією, причому крім політичних, вона мала й еконо-
мічні причини. Розвиток соціально-економічного життя, надзвичайне по-
ширення магнатського господарства у вигляді фільварків, яке супрово-
джувалося постійним посиленням кріпосного гніту селянства, викликали
неминуче протистояння основної маси населення, намагання знищити цей
гніт. Особливо виразно проявлялися соціальні суперечності у Наддніп-
рянській Україні, поряд з вільним Запоріжжям.
Визвольна війна 1648—1676 рр. стала переломним моментом у житті
українського народу, різко змінивши його долю. Наслідком війни стало
визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, становлення національ-
ної української держави, тобто козацько-гетьманської. Істотними були
і її соціально-економічні наслідки, обумовлені відповідною економічною
політикою Б. Хмельницького (1595—1657).
Перші кроки у зміні суспільно-економічного уст-
рою були обумовлені самим ходом Визвольної
війни. Як зауважують цілий ряд сучасних авторів,
Б. Хмельницький та старшина спочатку пересліду-
вали лише певні інтереси козацтва (розширення
реєстру, збереження привілеїв), але «козацька ре-
волюція розвалила магнатсько-шляхетську систему, що вперлася в натура-
льне господарство та, знищивши дотеперішні старо-феодальні відносини,
дала широку дорогу торговому капіталові для започаткування процесу пер-
вісного накопичення і утворення перехідної доби в історії України» [12,
с. 57].
Головним завданням Визвольної війни стало визволення українського на-
роду від гноблення з боку Польщі, що насамперед означало ліквідацію вели-
кої земельної власності магнатів та особистої залежності безпосередніх
виробників. Саме на це й була спрямована аграрна політика Б. Хмельниць-
кого, у результаті якої відбуваються глибокі зміни у відносинах земельної
власності та землекористування. Було фактично ліквідовано вищий клас
Становлення
української
державності та
економічна політика
Б. Хмельницького
307
старого суспільства, частина польських магнатів і шляхти загинула, інші
втекли до Польщі; частина ж шляхти розчинилася у козацькому середовищі.
У результаті цих змін головним привілейованим станом українського сус-
пільства стає козацтво, за яким через численні гетьманські універсали було
закріплено право власності на землю, звільнення від податків, особлива
юрисдикція, необмежена участь у політичному житті і т. д. Практично всі
суспільно-політичні та економічні акції гетьмана підпорядковувалися інте-
ресам козацтва.
Серед інших суспільних верств населення слід згадати шляхту, яка збері-
гала значні привілеї (дещо обмежене право власності на землю, право на
окремий становий суд, на самоуправління), а також духовенство, міщанст-
во, селянство. Різкі станові відмінності між окремими верствами в процесі
Визвольної війни були порушені, міщани, селяни, шляхта ставали козаками,
тобто відбувалося масове «покозачення». Щоправда, із затуханням бойових
дій спостерігалися й зворотні процеси. Власне, все українське суспільство
ділилося на дві основні групи: «товариство» (козаки) та «поспільство» (се-
ляни, міщани). «Поспільство» також у ході війни отримали всі громадянські
права, в тому числі й право власності на свою земельну ділянку.
Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельницького виклика-
ли значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому земле-
володінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І
хоча процес знищення великого феодального землеволодіння завершеним не
був, аграрні перетворення відбувалися переважно за рахунок руйнування
магнатського господарства, яке ґрунтувалося на фільварковій системі, й ос-
новною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або
козацьке господарство, яке базувалося на власній і частково на вільнонай-
маній праці. Але, на жаль, права власності на землю не були юридично за-
хищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю.
Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це
насамперед монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське земле-
володіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд
гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них під-
креслювалися права монастирів на землі та працю селян, заборонялося запи-
сувати монастирських селян у козаки. Це певною мірою консервувало фео-
дальні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.
Водночас аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дає змогу зробити
висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому
відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реа-
ліям і мала прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної
і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянст-
вом, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування
землею і вступ до козацтва. Не будучи супротивником шляхетського фео-
дального землеволодіння (адже Б. Хмельницький і сам був шляхтичем), він,
308
проте, не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов на зу-
стріч домаганням козацької старшини щодо розподілу конфіскованих маєт-
ків польських феодалів, залишаючи їх у власності Війська Запорозького,
тобто у державній власності.
Від влади феодалів у процесі Визвольної війни звільнилося й міщанство.
За українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та
привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право зе-
мельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей. Зрос-
тає їх роль як центрів ремесла та торгівлі. Зрозуміло, що дії уряду були
спрямовані передусім на підтримку тих підприємств, які забезпечували во-
єнні потреби. Так, за сприяння Б. Хмельницького виникають майстерні, де
виготовляються гармати, ядра, а також різко зростає кількість мануфактур-
них підприємств з виробництва селітри та пороху. Вживалися також заходи
для охорони міських ремесел і цехової їх організації.
Міста були й головними центрами торгівлі, у них проживала значна част-
ка купецтва, серед яких існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом,
худобою, інші — сіллю, горілкою чи тютюном. Торгівля зосереджувалася на
торгах та ярмарках, які відбувалися у певні, визначені дні. Наприклад, у
Переяславі торговими днями були понеділок та п’ятниця. А ярмарки відбу-
валися два-три рази на рік. Міста отримували від купців збори за продаж:
мито, возове (з воза), мостівщину (за перетин мосту), помірне (за міру то-
вару), повідерщину (з відра) тощо.
Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та
привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це
благодійно впливало на розвиток торгівлі та формування національного
ринку. Дуже важливим фактором цих процесів було надання права торгівлі
усьому населенню, без обмежень.
Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономіч-
них зв’язків. З метою залучення в Україну іноземних купців Б. Хмель-
ницький звільняв їх від ввізного та вивізного мита. Щоправда, у більш мирні
часи ці пільги було відмінено, імпортні та експортні мита становили 2 % вар-
тості товару. І хоча цей тариф не був високим, він давав значні надходження
до державного скарбу. Високим митом обкладалося й вивезення дорогоцін-
них металів, а от ввіз їх був звільнений від мита. Платили іноземні купці ми-
то й за транзит товарів через Україну. Як і в попередні часи, грошовий обіг
забезпечувався монетами, котрі карбувалися в Польщі, а також в інших єв-
ропейських країнах.
Великої уваги надавалося питанням фінансової політики. У надзвичайно
тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося забезпечи-
ти відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона протя-
гом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень,
намагалася забезпечити перевищення доходів над видатками, а обіг — пов-
ноцінними грошима.
309
Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних ста-
нів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне ду-
ховенство, українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани»
платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подим-
ний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували по-
датки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від
продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїж-
джих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх
тих, у тому числі й козаків, які виробляли спиртні напої.
Крім податків основними джерелами фінансових надходжень були:
1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася,
а гроші йшли на поповнення скарбу;
2) промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду;
3) митні збори від зовнішньої торгівлі;
4) податок за користування судом і ратушею, штрафи.
Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апа-
ратом, що був створений. Сам гетьман був організатором військового скар-
бу та управляв ним. На рівні полків та сотень їхні уряди також здійснювали
керівництво фінансами. Загальна сума доходів військового скарбу переви-
щувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.
Зародження товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торго-
во-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати
населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки вимагали
дедалі зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо.
Саме це і викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних
металів.
В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо
після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Іс-
нує версія, що ще в листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбу-
вати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу
Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмель-
ницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне
меч, а на другой стороне его, Богданово, имя» [12, с. 77]. В іншому докумен-
ті (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив собі права
польського короля, бо розпочав карбувати власну монету [3, с. 56]. На жаль,
матеріального підтвердження цих свідчень, тобто жодного зразка цих монет
досі не знайшли.
Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної
влади у господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водно-
час вивезення коштовностей, встановлення захисних мит, пільги місцевим
підприємцям і купцям свідчили про наявність елементів меркантилізму в
його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало
тенденції до формування нової економічної структури з вільними товарови-
310
робниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим внутрішнім ринком і
міжнародними торгівельними зв’язками, а в кінцевому підсумку до зростан-
ня ролі України у міжнародному поділі праці.
8.2. ГОСПОДАРСТВО ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ЗА
ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Еволюція соціальних відносин і розвиток госпо-
дарства України в другій половині ХVІІ — початку
ХVІІІ ст. відбувається у складних суспільно-полі-
тичних умовах. Відповідно до угоди між урядом
Б. Хмельницького та московським (1654 р.) передбачалося збереження в
Україні існуючої системи влади та управління, а також збереження прав її
уряду на зовнішні зносини, що означало певну автономію України у складі
Московської держави. Водночас суспільно-політичний лад, що сформувався
за часів Б. Хмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою
системою Росії, що врешті-решт з часом і призвело до повної втрати як по-
літичної автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.
Завершення воєнних дій проти Польщі та поділ України (Андрусівське
перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.), у результаті якого Правобережжя
залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо
Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької
старшини підірвали господарство краю.
Проте, незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобереж-
ної України з’являються паростки товарного господарства у вигляді купець-
кого капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. В Лі-
вобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІ ст. становили до
8 % міського населення. Купецтво формувалося насамперед за рахунок тор-
гівельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав
як за рахунок торгівельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварст-
вом та орендарством. Використовуючи різні форми збагачення, купецтво ак-
тивно впливало на поглиблення товарності виробництва промислової та
сільськогосподарської продукції, активізацію зв’язків між регіональними
ринками та формування єдиного всеукраїнського ринку.
Застосовувався купецький капітал і в промисловості, проте формування
відповідної верстви населення, господарська діяльність якої спрямовувалася
на виробництво товарного продукту, відбувалося в основному за рахунок
інших джерел. Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної
війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорозь-
кого відкривали широкі можливості для розвитку господарської ініціативи
значної частини населення: товарну продукцію стали виробляти не лише ба-
Еволюція соціальних
відносин і розвиток
господарства
311
гаті міщани, а й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей про-
цес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, ви-
робництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє
становище, починає прибирати до своїх рук ці та інші галузі промисловості.
Але, враховуючи той факт, що на цей період старшинське землеволодіння
стає домінуючим, а особиста залежність селян-виробників посилюється,
стає цілком зрозумілим зростання феодальних рис в організації промислово-
го виробництва, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.
Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій поло-
вині XVII ст. відбуваються різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького
виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки (землі разом з
селянами, які до цього часу населяли дані території і обробляли їх), які на-
давалися старшинам при зайнятті ними певної посади — рангу — з земель-
ного фонду Війська Запорозького. Таке землеволодіння мало тимчасовий та
умовний характер, як і помістя (умовне, неспадкове феодальне земловоло-
діння), дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель йменувалися
державцями, можливо, тому, що раніше умовне не спадкове землеволодін-
ня в Україні носило назву держави.
Крім рангового землеволодіння гетьмани надавали землю у «вічне»
(«спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи, за наказом
вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але фор-
ма надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках
маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг» зали-
шався у довічній власності. Зрозуміло, що, отримавши землі, представники
старшини прагнули закріпити їх за собою, одержавши відповідні документи
від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документах, які кожний новий геть-
ман підписував з царем, вносилися відповідні пункти, а в 1687 р. при обран-
ні гетьманом І. Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше
наданих та затверджених царем маєтків.
Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище
посполитих, які крім повинностей на користь Війська Запорозького повинні
були також нести повинності на користь панів. До державних повинностей
входили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової ар-
тилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також
участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів
тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки,
право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).
Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою
користь ті повинності, котрі селяни виконували раніше на користь Війська
Запорозького. Але в значній частині випадків новий власник маєтку намага-
вся залучити до нього селян через надання їм певних пільг («слобод»). За-
провадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали
чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок впровад-
312
ження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці або
винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті дехто запроваджував виробни-
цтво дьогтю, поташу, селітри, заліза.
Основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласни-
ків, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими
землевласниками були самі гетьмани — І. Мазепа (1687—1709) володів 19 654 се-
лянськими дворами, І. Скоропадський (1708—1722) — 19 822, Д. Апостол
(1727—1734) — 9997. Значна частина старшини, зраджуючи національні інте-
реси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи
за це землі та дворянські титули.
Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння на Лівобе-
режжі поширювалися і на Слобідську Україну (регіон, що утворився на те-
ренах Дикого поля між кордонами трьох держав — Речі Посполитої, Мос-
ковського царства та Кримського ханства протягом XVII—XVIII ст., у
результаті переселень українського населення. Назва походить від найбільш
поширених населених пунктів — слобід — і «вільного» становища населен-
ня — свобод, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне
землеволодіння. Спочатку, так як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг
записатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити не легко.
У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає одного-
двох днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.
Особливо важливим етапом у формуванні відповідної
структури господарства Гетьманської України ста-
ли роки правління Петра І. Його політика була спря-
мована на посилення економічної та політичної могу-
тності Росії і мала яскраво виражений меркантилістський характер. Без вагань
можна сказати, що формувалася вона під впливом сучасних йому представників
економічної думки, в тому числі й Феофана Прокоповича (1681—1736).
Феофан Прокопович народився у Києві, навчався у Києво-Могилянській
Академії та за кордоном (у Римському колегіумі), з 1704 р. працює у Києві
професором Києво-Могилянської Академії, з 1711 р. — її ректором. З 1716 р.
працює у Санкт-Петербурзі і бере найактивнішу участь у реформаторській
діяльності Петра І. Будучи прихильником освіченого абсолютизму, він у ря-
ді своїх праць говорить про «природне» та «божественне» походження мо-
нархічної влади, а також усього станово-феодального суспільства.
Водночас Ф. Прокопович виступав за деяке пом’якшення соціальних супе-
речностей через зростання загального добробуту, способом досягнення якого
він вважав розвиток господарства, поширення досягнень науки і техніки, ство-
рення сучасної мануфактурної промисловості, будівництво шляхів сполучення,
поширення освіти. Стоячи на позиціях меркантилізму, він відводив надзвичай-
но важливу роль діяльності уряду, найважливішим обов’язком якого мала бути
турбота про всебічний розвиток господарства, культури та освіти.
Економічна політика
Петра І та її вплив на
економіку України
313
Ф. Прокопович був активним прихильником забезпечення позитивного
торгівельного балансу, вважаючи, що досягнення такого балансу є можли-
вим лише через активний розвиток промисловості, сільського господарства,
торгівлі, шляхів сполучення, а також удосконалення системи державних ор-
ганів управління. Він рішуче підтримував реформи Петра І, розглядаючи їх
як необхідні заходи для забезпечення ефективного господарювання. Щодо
зовнішньої торгівлі, то і її він вважав надзвичайно важливою і необхідною
складовою господарської діяльності, але зовнішньоекономічні зв’язки мали
бути вигідними насамперед власній країні. Отже, розвинута економіка, на
його думку, — це є найкраща запорука «загального добробуту» та недопу-
щення будь-якого невдоволення населення.
Ф. Прокопович також багато зробив для поширення науки та освіти,
заснував першу в Росії загальноосвітню школу, брав активну участь у
створенні російської Академії наук, очолював відому «вчену дружину» до
складу якої входили такі визначні діячі свого часу, як А. Кантемір,
В. Татіщев та ін. Соціально-економічні погляди Ф. Прокоповича, палкого
прихильника петровських реформ та принципів економічної політики, йо-
го просвітницька діяльність справили помітний вплив на його сучасників
і нащадків.
Разом з тим економічна політика Петра І стосовно України передбачала
посилення колонізації та ліквідацію і тих залишків автономного устрою, що
ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торгі-
вельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на
перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Петро І над-
звичайно багато зробив для розвитку мануфактурного виробництва в Росії,
проводячи політику «насадження мануфактур». Водночас він накладав певні
заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови насамперед для під-
приємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, росій-
ський уряд створював казенні (скарбові) мануфактури. Усіляко підтримува-
лося створення і приватних мануфактур, але таких, якими володіли б
росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строга-
нова та ін.). Їхня продукція надходила виключно на потреби російської армії
та флоту. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України
на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних
підприємств на українській сировині та із застосуванням української робо-
чої сили. 3’являється кріпосна мануфактура (як державна, так і приватна)
з великою кількістю «приписних» робітників. Власниками її найчастіше
стають російські підприємці.
Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як
зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливо-
сті для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі
через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося
вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська —
314
на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). Указом 1714 р. було за-
боронено вивозити ряд товарів, зокрема прядиво, шкіри, сало, віск, щетину
тощо, через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архан-
гельськ; у 1719 р. взагалі заборонили вивозити українське збіжжя. Врешті-
решт український експорт було скорочено до мінімуму.
З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної
промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося
завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно,
сукно, голки. Усі ці дії призвели до значного падіння цін на українському
ринку на ряд товарів, що давало можливість російським купцям та уряду
за безцінь скуповувати продукцію, яка не лише споживалася в Росії, а й
вивозилася російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні ро-
сійським урядом було закуплено велику партію прядива, а потім через
Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами.
Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював
неодноразово [4, с. 171].
Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика
уряду Петра І. До традиційного мита, яке платили українські купці на ко-
ристь державного скарбу Гетьманату, додавалося обов’язкове мито на ко-
ристь російської казни, що сплачувалося при перетині російського кордону з
Україною, та ще раз в російських портах. Це значно підвищувало ціни на то-
вари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. Водночас
протекціоністська політика Петра І щодо російського купецтва давала
останнім значні переваги.
Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були
горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція україн-
ської продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала
на місцевих виробників. З метою їх захисту було заборонено вивезення з
України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло
до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували об-
кладати митом і на користь гетьманського скарбу.
Усі ці обмеження надзвичайно негативно відбивалися на економіці
України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок си-
ровини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував
Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й
оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосе-
редніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів,
а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки
до Росії» [4, с. 173]. Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період
гетьманування К. Розумовського (1750—1764) унаслідок скасування митних
кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складо-
вою російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і цим остато-
чно скасовуються залишки української автономії.
315
У період правління Катерини ІІ (1762—1796 рр.)
більшість соціальних здобутків Визвольної війни
були ліквідовані, насамперед відбувається пере-
творення в кріпаків більшості населення україн-
ських земель. Щоправда, варто зазначити, що
протягом усіх попередніх років йде процес поступового покріпачення се-
лянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право
переходу селян). Але не можна стверджувати, що процеси покріпачення в
Україні були зумовлені виключно діями російського уряду. До цих кроків
його активно закликали українська шляхта та козацька старшина. Так, у
надзвичайно цікавому документі — «Прошении малороссийского шляхет-
ства и старшин, вместе с гетьманом, о восстановлении разных старин-
ных прав Малороссии, поданное Екатерине ІІ в 1764 году» серед ряду ви-
мог до уряду чи не найважливішою була вимога щодо посилення
особистої залежності посполитих Гетьманщини, позбавлення їх права пе-
реходу та права запису у козаки.
Це обґрунтовувалося тим, що нібито селяни присвоїли ці права самостій-
но під час численних заворушень попередніх часів, а «от сего свободнаго
мужиков с места на место перехода не токмо малороссийскому шляхетству,
но и всем вообще обывателям делается несказанная обида и разорение; ибо
через то помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ,
земледелие оскудевает, общенародные подати умаляются». А тому, закли-
кають автори «Прошенія», слід «таковый самовольный малороссийских му-
жиков переход… впредь навсегда пресечь» [9, с. 94].
Щодо заборони записуватися у козаки, то у «Прошенії» висловлювалася
вимога «запретить всякого звания мужикам впредь вечно не выписываться в
козаки» [9, с. 94].
Значна увага у «Прошенії» приділяється питанню надання прав російсь-
кого дворянства представникам української шляхти та козацької старшини,
що дозволило б їм отримати монопольні права на землю і посполитих. Вони
просили відновити й підтвердити їхні старовинні станові права та привілеї,
відповідно до Березневих статей Б. Хмельницького (1654), «чтоб как все ге-
нерално, так и каждый партикулярно своими правами, обыкновениями,
вольностями и преимуществами пользоваться, оных во всех случьях упот-
реблять и теми себя охранять могли» [9, с. 92].
Ще одним документальним джерелом цього періоду були «Депутатские
наказы и всеподданнейшие челобитья от шляхетства Малороссийской гу-
бернии» і «Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от дворян
Слободской Украины» — прохання, подані малоросійським шляхетством до
Комісії зі складання Нового уложенія, створеної Катериною ІІ для перегляду
попереднього і вже застарілого Соборного уложенія 1649 р. Як і в «Проше-
нії», у цих наказах на першому місці стоїть клопотання щодо надання прав
російського дворянства українській шляхті та козацькій старшині.
Ліквідація соціальних
здобутків Визвольної
війни в останній
третині ХVІІІ ст.
316
Матеріали засідань цієї Комісії є також надзвичайно цікавим джерелом
суспільно-економічної думки другої половини XVIII ст. Вони дають мож-
ливість з’ясувати, які проблеми суспільно-економічного життя цього пе-
ріоду були найактуальнішими для наших співвітчизників у цей період.
Крім питання щодо дворянських прав, у Комісії розглядалися питання
становища селян, забезпечення можливостей ефективнішої господарської
діяльності як для української шляхти, так і купецтва, зокрема вимоги сво-
боди винокуріння, надання пільг у торгівлі сіллю, пом’якшенні мита то-
що. Важливою економічною вимогою було також прохання щодо засну-
вання у Гетьманщині Дворянського банку, подібного до того, що діяв у
Великоросії, мотивуючи це тим, що «крайняя в деньгах скудость лишает
сограждан наших способов распространять к ползе государства коммер-
цию и промыслы» [9, с. 99].
У виступах депутатів ставилися питання просвітницької діяльності,
вносилися проекти із селянського питання, в яких депутати намагалися
знайти шляхи підвищення продуктивності праці селян-кріпаків. Так, де-
путат Я. П. Козельський пропонував, щоб поміщики надавали їм право
особистого і навіть спадкового користування (але не володіння) невели-
кими ділянками землі, що дало б останнім можливість одержувати більші
прибутки, установити законом дводенну панщину. Крім того, він пропо-
нував установити два дні для виконання селянами державних обов’язків,
ще два дні — для особистих потреб, сьомий же день віддавати на бого-
служіння.
Ще більш радикальні заходи пропонував депутат А. Алейніков. Він різко
критикував у свої виступах кріпосницькі порядки, намагався розкрити при-
чини тяжкого становища найбідніших верств населення (селян, рядових ко-
заків та міської голоти), навіть ставив питання щодо ліквідації кріпацтва. З
питань посилення ефективності промислового виробництва А. Алейніков
пропонував використовувати вільнонайману працю замість праці кріпаків,
яка була домінуючою в українських мануфактурах.
У січні 1764 р. скасовується гетьманство в Україні, створюється Малоро-
сійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожан-
щині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв: замість існуючих
козацьких полків створюються п’ять гусарських, а Слобідська Україна пере-
творюється на Слобідсько-Українську губернію. Указом 1783 р. остаточно
скасовується право переходу й законодавчо утверджується поділ україн-
ського суспільства на стани. Процес ліквідації автономії та покріпачення
селянства Лівобережжя відбувається паралельно і завершується указом від
24 квітня 1785 р., за яким українська старшина отримала права російського
дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України
в 1783 р. воно як стан було знищене. Козаки, щоправда, зберегли особисту
свободу та право володіння землею, але повинні були платити податки і від-
бувати повинності.
317
8.3. ФОРМУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ РИНКОВОГО
ГОСПОДАРСТВА
Остання третина XVIII ст. позначилася значними
соціально-економічними змінами в Україні. Дедалі
більшого розвитку набирають товарно-грошові
відносини, поширюється запровадження вільно-
найманої праці в окремих регіонах і галузях, зок-
рема в Степовій Україні, де вже не існувало Запо-
розької Січі. Саме її існування, участь запорозьких козаків у багатьох на-
родних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали невдоволення паную-
чих класів та царського уряду. До того ж переможне завершення війни з Ту-
реччиною та Кучук-Кайнарджийський мир (1774 р.) спричинили втрату
Запоріжжям ролі захисного кордону між Російською імперією та Кримом.
У 1775 р. Запорозьку Січ було ліквідовано, а більшість козаків було пере-
творено у залежних селян.
Землі, що раніше належали запорожцям, почали заселяти колоністами:
німцями, болгарами, сербами тощо, а також значна частина земель була
роздана російським та українським можновладцям. Розпочалася активна
колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселен-
цям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час
від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордо-
ном тощо.
Така політика дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток
хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Господарст-
ва відразу ж набирали товарних рис, їх продукція в основному йшла на експорт,
особливо це стосується збіжжя. Здебільшого господарська система, що сформу-
валася у Південній Україні, відразу ж формувалася як капіталістична.
Як уже зазначалося, мануфактурне виробництво, що виникло в україн-
ських землях у XVI—XVII ст., у XVIII ст. досягло значних успіхів. Тут
створюються мануфактури, що використовують примусову працю, — вот-
чинні (у маєтках великих землевласників, у тому числі й української стар-
шини), а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників.
Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура (приписано
5000 селян), шовкова на Слобожанщині (приписано понад 4000 селян) та ін.
З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використо-
вується вільнонаймана праця і які належать купцям (купецька) або селянам
(селянська). Капіталістичний характер мають мануфактури, що виникають
на Півдні. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення пи-
томої ваги мануфактур, що використовували вільнонайману працю.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював роз-
виток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості ба-
Зростання товарно-
грошових відносин та
інших елементів
ринкового
господарства
318
зарів і торгів; дедалі більшого значення набували ярмарки, що у ХVІІІ ст.
вже діяли протягом року у визначений час. Ярмарки відігравали велику роль
в економіці України, вони сприяли розширенню торгівельних зв’язків між
окремими регіонами. Ярмарки набували надзвичайно великого значення, на
них збиралися купці не лише з України, а й з усієї імперії і з-за кордону. Од-
ним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; іс-
нували й спеціалізовані ярмарки — кінні, вовняні тощо.
З розвитком торгівлі відбувався процес формування фінансово-грошової
системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і
поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася
назва карбованець у зв’язку з косими нарізами (карбами) на ребрі монети
замість написів.
Щодо державних фінансів України, то з середини ХVІІ ст. вони підпо-
рядковувалися гетьману. З кінця ХVІІ ст. починається втручання Росії у фі-
нансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над
її фінансами, а з 1764 р. після скасування в Україні гетьманства фінансово-
грошова система її була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії.
Як уже зазначалося, за умовами Андрусівського перемир’я та Вічного
миру Правобережжя, як і Галичина, залишилося у складі Речі Посполитої.
Визвольна війна та період руїни завдали великої шкоди господарському роз-
виткові Правобережжя. Адже більшість населення цього регіону мусила по-
кинути його, величезні простори родючих земель залишилися без господаря.
Досить тривалий час у цьому регіоні не відновлювалися попередні порядки,
але з початку XVIII ст. Правобережжя ділиться знову на воєводства: Волин-
ське, Подільське, Брацлавське та Київське, а землі повертаються магнат-
ським родам. Уже до середини сторіччя майже 80 % території Правобереж-
жя стає власністю магнатських родин, у маєтках яких починають відроджу-
ватися фільварки.
У ХVІІІ ст. поглиблюються зв’язки з ринком шляхетських господарств Пра-
вобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей
та кріпосного гніту. У Києвському воєводстві в 1789 р. кріпаки становили 98 %
усього населення. Як і в Східній Україні, землевласники-феодали збезземелю-
вали селян, збільшували панщину, чинш. Але поряд з примусовою працею по-
чинають використовувати й вільнонайману, передусім у малозалюднених пів-
денно-східних регіонах. У таких фільварках власники їх уже забезпечують свої
господарства тягловою худобою та реманентом, роблять спроби раціоналізації
господарства, нарешті використовують різні заохочення до праці не лише най-
маних робітників, а й селян-кріпаків.
Зростання товарності поміщицьких господарств призводить до зростання
посівів технічних культур, поліпшуються породи великої рогатої та робо-
чої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з пере-
робки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гу-
ральництво. Поряд з ним у багатьох фільварках існували поташні буди,
319
селітряні варниці, суконні мануфактури, гути тощо. Як правило, майстрами
були наймані робітники, але основною робочою силою — кріпаки.
Добре були відомі великі мануфактури, які належали магнатам, зокрема
суконна мануфактура графа С. Потоцького (м. Тульчин), на якій працювали
вільнонаймані майстри та робітники-кріпаки. У маєтку іншого, П. Потоць-
кого, (м. Чуднів) працювала велика гута, продукція якої повністю йшла на
продаж. Досить часто мануфактури здавали в оренду представникам непри-
вілейованих станів — купцям, міщанам, селянам. На таких підприємствах
використовувалася вільнонаймана праця. Найчастіше в оренду здавали гути
або гуральні.
Безперервні війни другої половини XVII ст. призвели до помітного зане-
паду українських міст Правобережжя. Більша їх частина залишалася у при-
ватному володіння магнатів або монастирів; у них не існувало самовряду-
вання, вони перебували у повній залежності від власників, і міщани мусили
відбувати панщину на їх користь. Надзвичайно потужним було і національ-
не гноблення: українці не мали права виїзду за кордон, їх не допускали в це-
хи, а в деяких містах (Кам’янець-Подільський) навіть забороняли жити.
Слабкий розвиток міст обмежував внутрішній ринок, а продукція магнат-
ських господарств та мануфактур в основному експортувалася.
У Галичині та на Волині значно швидше відновилися порядки, які існува-
ли перед Визвольною війною. Магнатські та шляхетські господарства, які не
були зруйновані в роки війни, і далі спрямовувалися на розвиток фільварків,
характер яких дедалі більше набирав товарних рис. Зростає спеціалізація го-
сподарств, у Галицькому Поділлі вони спеціалізуються на вирощуванні хлі-
ба, у Галицькому Прикарпатті — вирощуванні худоби. Товарна продукція
фільварків йшла на внутрішній ринок Польщі, а також за кордон. Розвиток
фільварків обумовив зростання панської оранки за рахунок селянських зе-
мель, а також зростання панщини, яка досягала трьох-чотирьох, а іноді до
шести днів на тиждень. Зростає й диференціація селянських господарств, на
селі з’являються заможні господарі-селяни, але дедалі більше з’являється
там незаможних елементів (халупників, городників та ін.), які зовсім не мали
землі.
Усі ці зміни у господарському розвитку українських земель, безумовно,
означали поступове формування тут певних елементів ринкової системи
господарства. І хоча це відбувалося в умовах зростання феодальних утисків,
посилення особистої залежності та експлуатації селянства, ці зміни означа-
ли, що господарська система краю ставала на новий шлях ринкових пере-
творень.
За цих обставин цілком зрозумілою є поява документів, в яких піддають-
ся критиці існуючі умови. Серед них варто згадати так званий Торчинський
маніфест, який, як відомо, був знайдений на ярмарку у м. Торчин 14 червня
1767 р., а також «Універсал до селян» (1768). У першому документі гостро
ставиться питання щодо умов існування селянського господарства, відсут-
320
ності у багатьох селян земельних наділів. «Чи може бути добрим господарем
підданий без спадкового ґрунту?» — запитують його автори. Вони малюють
страшну картину існування більшості селян, їх безправ’я та такої повної за-
лежності, якої немає навіть «у турецьких землях» [10, с. 92].
Автори «Маніфесту» не ставлять питання щодо скасування кріпацтва, а лише
щодо певного його обмеження, зокрема щодо передавання у спадкове користу-
вання селянських наділів, комутації деяких повинностей, права переходу, тобто
вимоги їх є досить поміркованими. Але цього не можна сказати про другий до-
кумент, який був знайдений під час Коліївщини, відомого селянського повстан-
ня. Це був прямий заклик до приєднання до повстання, в якому зазначається, що
«прийшов час помститися за всі муки, глум і знущання» [10, с. 96]. Обидва до-
кументи певною мірою підтверджували бажання основної маси українського на-
роду звільнитися від особистої залежності та перетворитися у вільних виробни-
ків як повноправних учасників системи господарства, що формувалася в цей час.
8.4. ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ СКАСУВАННЯ
КРІПАЦТВА В УКРАЇНІ ТА ВІДОБРАЖЕННЯ ЦИХ
ПРОЦЕСІВ У СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
(кінець ХVIII — перша половина XIX ст.)
Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) Правобережна
Україна увійшла до складу Російської імперії, а більшість західноукраїн-
ських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під
владою Австрії.
В останній третині ХVІІІ ст. в Австрії було прове-
дено ряд реформ, якими передбачалося внести змі-
ни у феодально-кріпосницьку систему відповідно
до тих зрушень, що відбувалися в житті, й цим
сприяти розвиткові сільського господарства. Ці
реформи були пов’язані з іменами імператриці Ма-
рії-Терезії та її сина, імператора Йосипа ІІ.
Перші реформи були здійснені у Закарпатті, яке входило до складу Угор-
щини. Тут проводиться так звана урбаріальна регуляція (1766 р.), за якою
поміщики повинні були забезпечити селян землею у достатній кількості для
ведення господарства (від 18 до 30 гольдів; гольд — 0,57 га). Але земля за-
лишалася власністю феодала, і за користування нею за селянами закріплю-
валися повинності, зокрема панщина, яка обмежувалася. Дещо обмежив
владу панів над селянами указ від 1783 р., за яким поміщикам заборонялося
втручатися у родинні стосунки селян, відбирати у них садиби, примушувати
виконувати повинності, не передбачені законом. Ще один указ (1785 р.) звіль-
няв селян Закарпаття від особистої залежності, надавав право на вільне пе-
Реформи Йосипа ІІ
та їх вплив на
господарську систему
західноукраїнських
земель
321
ресування по країні, на передавання майна у спадщину та ін. Але ці реформи
мало в чому поліпшили життя закарпатського селянства, адже збережено
було повинності, та й право вільного пересування мало що давало, адже
промисловості в регіоні практично не було і вона не забезпечувала можли-
востей для працевлаштування.
У Галичині реформи розпочинаються у 1775 р., коли відповідний указ ці-
саря (австрійського імператора) заборонив притягати селян до виконання
повинностей, не передбачених інвентарями (документи, в яких фіксувалися
розміри селянських наділів та закріплені за ними повинності), до панщини в
неділю та святкові дні; заборонявся примусовий продаж панові зерна та ін-
ших продуктів. Обмежувалося також право панів карати селян.
У 80-х роках приймається ряд законів, які досить істотно вплинули на
становище галицьких селян. Так, указ від 5 квітня 1782 р. розширив цивільні
права селян та дещо обмежив їх кріпосну залежність: селяни отримали пра-
во одружуватися без відома пана, віддавати дітей на навчання до міста, а та-
кож безземельним селянам вільно залишати село. Якщо ж село залишав се-
лянин, який мав наділ, то він повинен був залишити «заступника». Указ від
16 червня 1786 р. обмежував панщину до трьох днів на тиждень для селян з
наділом, а для халупників та комірників, тобто тих, хто не мав орної землі,
вона не повинна була становити більше 12 днів на рік. Визначалася й трива-
лість робочого дня — 12 годин улітку та 8 годин взимку. Нарешті, указом
від 1787 р. рустикальні (селянські надільні) землі були відділені від доміні-
альних (поміщицьких). Селянин отримував право на передавання наділу у
спадщину, але не мав права продати або розподілити його.
Останній указ Йосипа ІІ скасовував панщину, а єдиною повинністю вста-
новлював чинш, розмір якого залежав від доходів селянського господарства.
У селянина повинно було залишитися не менше 70 % доходу, 12,2 % при-
значалося на державні податки, а 17,8 % становив чинш. Але цей закон ви-
кликав величезне обурення у панства, і наступник Йосипа ІІ імператор Лео-
польд у 1790 р. скасував його.
Деякі реформи були поширені й на Буковину. Так, у 1787 р. селянські зе-
млі закріплюються за селянами, унормовуються їхні повинності, селяни
отримують ряд прав, зокрема право скаржитися на поміщиків, тощо.
Однак усі ці реформи залишили незмінним велике землеволодіння.
Лише 4 % усіх земель належало державі, церкві, міським громадам і віль-
ним селянам. І все-таки, за словами І. Франка, «після австрійських зако-
нів хлоп не був уже панська власність і грунт його не був панська влас-
ність» [15, с. 498].
Рівень сільськогосподарського виробництва, особливо селянського, за-
лишався надзвичайно низьким. Головними його напрямами були хлібороб-
ство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широ-
ко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля
часто починає замінювати селянам хліб.
322
Втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини при-
зводило до зростання панщини, адже екстенсивний характер господарюван-
ня у фільварках забезпечував збільшення виробництва товарного продукту
лише через зростання посівних площ та кількості робочих рук. У результаті
панщина досягла наприкінці XVIII ст. у багатьох фільварках шести-семи
днів на тиждень.
Отже, землі було поділено на домініальні (поміщицькі) та рустикальні
(селянські). У користуванні селян були також пасовища й луки, незначна ча-
стина лісів. За все вони повинні були нести повинності, відпрацьовувати
панщину, а також сплачувати частину свого доходу державі та духовенству.
Врешті-решт селянинові з того прибутку залишалося всього 15,3 %. Важким
тягарем для галицьких селян був обов’язок купувати певну кількість горілки
у своїх феодалів (так зване право пропінації, тобто монопольне право фео-
далів на виробництво та реалізацію горілки, яке в Галичині було скасоване
лише 1875 р.).
У зв’язку з розширенням фільварків, за рахунок збільшення панської оран-
ки, відбувалося скорочення селянських наділів. Найбільш характерною гру-
пою селян у галицькому селі були ті, що мали від 2 до 10 моргів землі (морг
приблизно дорівнював 0,56 га); вони становили 41,1 % усіх селян. Наймана
праця хоч і мала місце в сільському господарстві, але широко не використо-
вувалася.
Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розви-
валися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова,
полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але з початком промислового
перевороту в інших провінціях Австрії галицькі ремесло та мануфактурне
виробництво занепадають, за винятком хіба що гуральництва та сірчаної
промисловості.
У Північній Буковині 27,75 % земель належало релігійному фонду (був
створений 1781 р. на основі маєтностей, у тому числі й земельних, ліквідо-
ваних австрійською владою монастирів). Під маєтками поміщиків перебува-
ло 27,08 % загальної кількості землі, а в селян — 41,9 %. У цьому регіоні бу-
ло мало землі, придатної для землеробства, тому більшого поширення
набирає скотарство: розведення великої рогатої худоби й овець. Головними
культурами в сільському господарстві були кукурудза й картопля. Як і в ін-
ших регіонах України, тут зростає товарність поміщицьких господарств,
збільшується панщина, посилюється розшарування селянських господарств.
У містах продовжували існувати цехи, існувало й мануфактурне вироб-
ництво, насамперед у таких галузях, як гуральництво, поташне виробництво,
залізоробна, видобування солі. Подекуди розпочинається застосування ма-
шин. Основну масу робітників становили вільнонаймані.
Закарпаття під владою Австро-Угорщини було відсталим аграрним кра-
єм. У першій половині XIX ст. і тут розвиваються товарно-грошові відноси-
ни. Більше уваги стали звертати на переробку сільськогосподарської продук-
323
ції. У деяких маєтках засновуються лісопильні і підприємства гірничодо-
бувної промисловості, упроваджуються машини й застосовується наймана
праця.
Відбувалося скорочення селянських наділів, зумовлене зростанням кіль-
кості населення. Наприкінці XIX ст. на один селянський двір припадало в
середньому всього 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої ху-
доби.
Основна маса селянства була закріпачена: поміщикам і монастирям на-
лежало понад 94 % усіх селян. Основною формою експлуатації була панщи-
на, крім того, селяни давали поміщикам дев’яту частину від урожаю зерно-
вих, виноградників, від худоби та бджіл. Також відбували повинності та
сплачували різні податки державі.
У першій половині XIX ст. спостерігалося й деяке пожвавлення в проми-
словості. Майже вся вона була зосереджена в руках поміщиків, адже це були
підприємства тих галузей, що займалися здебільшого переробкою сільсько-
господарської сировини, яку давали поміщицькі маєтки. На підприємствах
почали застосовувати парові машини та найману працю, мануфактурна про-
мисловість почала переростати у фабрично-заводську.
У Російській імперії перша половина XIX ст. хара-
ктеризується подальшим розкладом феодально-
кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних
відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків дедалі більше втя-
гує поміщиків у товарно-грошові відносини, що змушує їх збільшувати то-
варне виробництво сільськогосподарської продукції.
Українські землі у складі Російської імперії в той час ділилися на такі ре-
гіони: Лівобережжя (Чернігівська та Полтавська губернії), Правобережжя
(Київська, Подільська, Волинська губернії), Степова Україна (Катерино-
славська, Херсонська, Таврійська губернії) і Слобожанщина (Харківська гу-
бернія). Кожна з цих частин характеризувалася певними соціально-еко-
номічними умовами.
Так, у колишній Гетьманщині та на Слобожанщині в основному перева-
жали дрібні та середні поміщицькі господарства, засновані на примусовій
праці кріпаків, що гальмувало розвиток товарно-грошових відносин як у
сільському господарстві, так і у промисловості. На Правобережжі, де пере-
важали великі магнатські господарства, товарно-грошові (ринкові) відноси-
ни розвивалися успішніше.
Але найбільш успішно в ринкові відносини втягувалася Степова Україна.
Адже сам процес освоєння цих земель визначив й обличчя господарств регі-
ону. Слабка заселеність, надзвичайно низький відсоток кріпаків у господар-
ствах не дозволяв активно використовувати примусову працю для забезпе-
чення зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Нестача
робочих рук в умовах зростання товарного виробництва змушувала власни-
Криза кріпосної
системи господарства
324
ків маєтків широко застосовувати найману працю, використовувати більш
досконалий сільськогосподарський реманент.
На Правобережжі, де панували величезні магнатські латифундії, умов для
розширення товарного виробництва було також значно більше, ніж на Ліво-
бережжі або Слобожанщині. У середині ХІХ ст. поміщицькі господарства
України давали до 90 % товарного хліба, який ішов як на внутрішній, так і
на зовнішній ринок, переважно за рахунок Правобережжя та Степової
України. Серед зернових, призначених на продаж, зростала роль пшениці.
У зерновому експорті дедалі більшу роль відіграють азовські та чорно-
морські порти, особливо одеський. На початку ХІХ ст. через одеський порт
було вивезено від 5 до 7 млн пудів пшениці, а вже у середині століття вивіз
її досягав 30 млн пудів. Вивозили через одеський порт і жито, ячмінь, овес.
Зростає у першій половині ХІХ ст. і роль технічних культур. Так, у Пол-
тавській та Чернігівській губерніях збільшуються посіви тютюну та коно-
пель, на півдні починають вирощувати льон. З 20-х років з’являється й по-
чинає швидко поширюватися вирощування цукрових буряків, Україна стає
основним цукробуряковим регіоном Російської імперії, площі під їх посівами
тут перевищують три чверті від загальних площ імперії.
У поміщицьких господарствах зростає також роль товарного тваринницт-
ва. Серед напрямів його слід назвати конярство, особливо поширене у Сте-
повій Україні, а також у деяких маєтках Лівобережжя, де поряд з незначни-
ми (10—50 голів) існували і великі конезаводи (200—300 коней). Успішно
розвивається й тваринництво; здебільшого розводили велику рогату худобу
української породи. Варто також згадати й тонкорунне вівчарство, розвиток
якого активно заохочує уряд.
Набуває розвитку і поміщицьке промислове підприємництво. Найбільшу
частину доходів давало, як і раніше, ґуральництво. Вироблену горілку від-
правляли на ринок, а також реалізовували через власні шинки, яких деякі
поміщики мали по 10, 20 і більше. Але вже з 20-х років ХІХ ст. починають
створювати у маєтках цукроварні, які давали істотно вищі доходи, ніж інші
виробництва. Досить поширеною є також суконна промисловість, яка вико-
нувала в основному державні замовлення. Мали місце в поміщицьких маєт-
ках й інші виробництва, пов’язані із переробкою власної сировини.
Проте збереження кріпацтва та примусової праці в умовах зростання то-
варного виробництва змушує поміщиків для збільшення виробництва товар-
ної продукції розширювати власну ріллю, в основному за рахунок селян-
ських земель, збільшувати кількість днів панщини. Дедалі більшого поши-
рення набирає місячина, коли селян зовсім позбавляли земельних наділів, а
їхні потреби забезпечувалися наданням їм продовольства. Це робить селя-
нина абсолютно незацікавленим у результатах своєї праці. Водночас збіль-
шення днів панщини, зростання грошового оброку (чиншу) залишає у селя-
нина все менше часу для власного господарства, а це, у свою чергу, так само
негативно впливає на його стан. Усе це призводить до того, що панські має-
325
тки стають все частіше збитковими, і поміщики починають віддавати їх у за-
ставу, іноді і не один раз. Уряд намагався допомогти поміщикам, та ці захо-
ди не поліпшили їхнього становища. На 1856 р. було заставлено в Україні
23,9 % маєтків і 53 % селян-кріпаків.
З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося у кризово-
му стані, про що свідчить зниження його натурального характеру. Госпо-
дарство дедалі більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики не
лише примушували селян відпрацьовувати панщину, а й платити чинш, тоб-
то грошову ренту, і цим, по суті, виганяли і їх на ринок.
Про кризу свідчило й збезземелення селян. Якщо в другій половині ХVІІІ
ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75 % усієї землі, то
напередодні реформи 1861 р. — тільки 41,5 %. На Правобережжі у селян у
користуванні було лише 37 % орних земель.
Рівень агрокультури був дуже низьким, низькою була продуктивність
сільськогосподарського виробництва. Урожайність становила 30—35 пудів з
десятини, удвічі менше, ніж в Англії.
Поміщики у своїх господарствах почали застосовувати машини: косарки,
молотарки, віялки тощо. Намагалися вони впроваджувати і передові методи
землеробства та раціоналізації сільського господарства, проте більшість цих
спроб закінчувалася невдачею, адже збереження примусової праці не могло
забезпечити їх ефективне застосування. Частина поміщиків розуміла, що ви-
хід з цього становища був тільки у скасуванні кріпацтва.
Відбуваються значні зміни й у промисловому виробництві. Мануфактури,
які використовують примусову працю (вотчинні, посесійні), поступово витіс-
няються тими, що використовують працю вільнонайману. Цей процес особ-
ливо прискорився з початком промислового перевороту, який в Україні роз-
почався в цукровій та горілчаній промисловості в 40-х роках XIX ст. До осо-
бливостей промислового перевороту в Україні слід віднести його повільний
характер і те, що розпочався він не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщи-
цької мануфактури. Повільно відбувалося нагромадження капіталу,
вузьким був ринок робочої сили, оскільки майже 60 % селян були кріпаками,
вузькими були також внутрішній і сировинний ринки країни. Основним
гальмом у їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи.
Назріло питання відміни кріпацтва.
Криза кріпосної системи господарства, подальше зростання ринкових
відносин потребували наукового обґрунтування економічних процесів в
економічній думці. Саме в цей період у соціально-економічній думці дедалі
більше уваги приділяється ідеям економічного лібералізму, і навіть роблять-
ся спроби практичної їх реалізації.
На початку ХІХ ст. найпопулярнішим економістом в Україні та Росії стає
Адам Сміт, ідеї якого були покладені в основу програми, розробленої близь-
ким до царя Олександра І оточенням, у тому числі М. Сперанським,
В. Кочубеєм, А. Чарторийським та ін. На цій програмі ґрунтувалася діяль-
326
ність уряду, до складу якого увійшли її автори, чиї погляди формувалися під
впливом праць А. Сміта. Уряд цей сприяв поширенню ідей А. Сміта, за його
сприяння було вперше в Росії видано російською мовою працю А. Сміта
«Дослідження про природу та причини багатства народів», політична еко-
номія Сміта викладалася в університетах та обговорювалася на сторінках
наукових журналів, поступово перетворюючись у домінуючий напрям в
економічній науці.
Поширення ідей економічного лібералізму у вітчи-
зняній літературі, як зазначає Л. Горкіна, тісно
пов’язане з іменами відомих німецьких економіс-
тів, які працювали в Росії та Україні і брали безпо-
середню участь у становленні політекономічної
освіти. Це були професори Харківського університету Й. Ланг та Л. фон Якоб,
а також професор Московського університету Х. Шлєцер та академік Санкт-
Петербурзької академії наук Г. Ф. фон Шторх, які вносили у процес формуван-
ня політекономічної думки України та Росії ідеї класичної школи [2, с. 22].
Першим університетом в Україні стає Харківський імператорський уні-
верситет, заснований у 1805 р. В. Н. Каразіним (1773—1842), відомим суспіль-
ним діячем та науковцем. У царині економічної науки його найбільше тур-
бувало селянське питання, він не лише висував певні ідеї обмеження помі-
щицького свавілля щодо селян, а й робив відповідні практичні кроки, спря-
мовані на поліпшення становища селян і підвищення продуктивності їх пра-
ці. Виступаючи за заміну панщини грошовим оброком, В. Каразін у своєму
маєтку в с. Кручик намагається реалізувати власні проекти. Ним проводить-
ся регламентація повинностей селян, установлюється оцінка робочого дня та
інших повинностей, а також визначається плата за майно (землю та ін.), яке
Каразін надавав своїм селянам.
Ціна десятини орної землі дорівнювала 45 крб., або 150 робочим дням;
оцінювалося й інше майно, що надавалося селянам на загальну суму 400 крб,
яку він розглядав як капітал, що повинен давати йому прибуток у 6 % річ-
них. Виходячи з цих розрахунків він вважав, що грошова рента повинна до-
рівнювати 45 крб. на рік, або 150 дням панщини. Обґрунтовуючи ці розра-
хунки, В. Каразін зазначав, що «потрібно було з точністю визначити, що
мені належить законно від населення за володіння ним моєю власністю, і
встановити єдині повинності у маєтку або умови володіння» [14, с. 52].
Водночас В. Каразін залишався прихильником збереження залежності се-
лян, але розглядав її як певну підпорядкованість селян від землевласника,
який повинен дбати про селян, виступаючи певним спадковим управителем,
«посередником» між ними та «вищим урядом». Не заперечуючи кріпосне
право як таке, він закликав до викорінення зловживань цим правом, серед
найголовніших з яких він вважав панщину, яку і пропонував замінити гро-
шовим чиншем. Такий підхід був досить прогресивним на той час, адже він
Поширення ідей
лібералізму
в українській
економічній літературі
327
відкривав можливість для поступового перетворення феодально залежного
селянина на орендаря, який виробляє товарну продукцію.
Досить прогресивним був також підхід В. Каразіна до організації власного
господарства, в якому він повністю виключав примусову працю: «Після розпо-
ділу мого нерухомого майна на користь поселян залишається в мене ще трохи
орної землі та сінокосу, які я обробляю власною худобою та найманими людь-
ми...», — пише він [14, с. 58].
Погляди В. Каразіна базувалися на ідеях фізіократів. Він розробляв проекти
господарського розвитку країни, пропагував необхідність інтенсифікації земле-
робства, удосконалення способів обробітку землі, сільськогосподарської техні-
ки тощо. Відстоював він також інтереси промисловості та торгівлі, у недостат-
ньому розвитку яких він вбачав причини економічної відсталості країни.
В. Каразін усвідомлював необхідність розвитку підприємництва капіталістич-
ним шляхом, із застосуванням найманої праці, віддавав перевагу приватним, а
не державним підприємствам, стверджуючи, що приватна власність і породжу-
ване нею приватне підприємництво більше відповідають вимогам часу.
Досить цікавим був і його підхід до причин відставання економічного роз-
витку Російської імперії від провідних країн світу. Ці причини насамперед він
пов’язував з наявністю значних зовнішніх боргів країни, адже, на його думку,
зростаючі з року в рік державні борги — головна причина знецінення росій-
ських грошей, а звідси — і занепаду промисловості та інших галузей господар-
ства. Як один із способів погашення цих боргів В. Каразін пропонував продаж
державних земель «приватним особам», у тому числі й селянам.
Економічні погляди В. Каразіна були достатньо прогресивними для свого
часу і відбивали назрілі потреби господарського розвитку країни, об’єктивно
сприяли формуванню умов для переходу до нової господарської системи.
Одним з перших прихильників А. Сміта серед українських мислителів
слід вважати С. Десницького (1740—1789), родом з м. Ніжина, який у 60-х ро-
ках XVIII ст. навчався в університеті Глазго, де викладав А. Сміт, і який піс-
ля захисту докторської дисертації (1767) стає професором Московського
університету. Його ім’я найбільш відоме як ім’я автора теорії суспільного
розвитку, за якою весь суспільний розвиток людства ділиться на чотири ста-
дії. Кожна з цих стадій відрізняється від попередньої відповідним станом
власності, яку він розглядав як найважливіший інститут господарського
життя. Так, на першій стадії, «коли народи харчувалися здебільшого завдяки
полюванню та збиральництву диких плодів» [14, с. 41], чіткого поняття про
власність не існувало. На другій стадії, «коли народи поправлять свій стан
прирученням диких тварин і розведенням їх у себе, то, природно, вони під-
німуться і в своєму розумінні права, що належить до власності», але вони ще
не мають власності на землю, бо вони кочують і не прив’язані до однієї міс-
цевості [14, c. 44—45]. На третій стадії, «коли народи досягнуть таких успі-
хів у землеробстві, що зможуть отримати від нього основні засоби до жит-
тя», поняття власності вдосконалюється, і землероби отримують «досконале
328
і виняткове» право на володіння землею [14, с. 45—46]. На четвертій стадії,
коли народи досягають «комерційного» стану, право власності «отримує не-
зрівнянно більшу силу (а) від введення багатьох нових власностей в різних
речах, (б) ... від збільшення в народах просвіти, (в) ... від більшого розуміння
загальнокорисності, яка походить від ствердження власності» [14, с. 47]. Він
залишив після себе значний науковий спадок, який дає уявлення про започа-
ткування класичної школи у Російській імперії.
Важливе місце серед економістів класичного напряму посідає М. Балу-
дянський (1769—1847), видатний вчений і громадський діяч, який народився
у Закарпатті. Освіту здобув у Відні, після захисту докторської дисертації
працює спочатку у Пешті, а 1803 р. його запросили до Петербурга, де він
працював професором політичної економії у Педагогічному інституті, потім
— ректором Петербурзького університету. Його наукова спадщина досить
велика, але більшість праць можна знайти лише в архівах. Конспекти лекцій
і публікації М. Балудянського дістали назву «Економічної системи».
Свою систему М. Балудянський визначає як вчення про державне госпо-
дарство і економічну політику. Він визначає державне господарство як по-
єднання трьох систем:
1) меркантилізму (виражає багатство народів у грошах);
2) фізіократів (виражає багатство у не перероблених продуктах землі);
3) теорії Адама Сміта, заснованої на праці та обміні.
У кількох статтях, опублікованих у «Статистичному журналі» (1806—
1808 рр.), він дає аналіз цих систем, визначає їх теоретичні засади та причини фор-
мування. У статті «Про національне багатство. Теорія Адама Сміта» він подає
ґрунтовний аналіз економічної теорії Сміта і зазначає, що саме Сміт практично
проаналізував дві перші системи, довів їх недосконалість і створив свою, нову
систему. Він зауважує, що «після багатьох попередніх праць вчених нарешті
Адам Сміт в частині політичної економії, здається, відкрив нам істину... Шукаю-
чи першопричину будь-якого багатства, він знайшов її в праці» [14, с. 68].
У цій статті М. Балудянський наводить загальні принципи («Всезагальні пра-
вила») економічної теорії Сміта, а потім переходить до аналізу процесів вироб-
ництва і обміну, фактично будуючи свою систему на теоретичних засадах анг-
лійського класика. Він визначає джерела походження багатства: «Праця і обмін
— суть головна причина народного багатства. Перша виробляє, останній розпо-
діляє вироблене між верствами суспільства [14, с. 69]. Працю він поділяв на «ре-
зультативну» та «нерезультативну», а результативною вважав будь-яку працю,
що застосовується у матеріальному виробництві. І саме ця праця, стверджував
учений, лежить в основі народного багатства. Розглядаючи окремі фактори зрос-
тання національного багатства, він визначав їх як 1) працю; 2) капітал; 3) землю.
Взагалі він приділяє багато уваги питанням праці та її організації, в тому
числі заробітній платні, намагаючись пояснити причини її диференціації, за-
значаючи, що талант, майстерність, професіоналізм лежать в основі різниці
оплати праці. Досить важливим є його висновок, що «завжди при зростанні
329
народного багатства плата за працю підвищується, а ...коли народ бідніє —
вона знижується» [14, с. 72].
Важливими є також його висновки щодо характеристики сутності капіталу
та його функціонування в народному господарстві. Поділяючи капітал на
«прибутковий» та «безплідний», він доходить висновку, що «доходи народу,
прибутковий капітал і багатство тоді примножуються, коли виробництво і над-
лишок виробництва додаються до прибуткового капіталу... Багатство, капітал,
вдосконалення плодотворних сил праці, упорядкованість фінансів, добробут
народу залежать лише від ощадливостиі, за якою повинен бути нагляд як зі
сторони держави, так і зі сторони приватних господарів» [14, с. 74].
Приділяє увагу М. Балудянський і проблемі використання капіталу, ствер-
джуючи, що «будь-який капітал, використаний для виконання корисної роботи,
повинен давати господареві прибуток... Чим більше капіталів залучається до
якої-небудь галузі промисловості, тим більше буває кількості виробів, але при-
буток кожного окремого капіталіста тим більше зменшується», адже зі зрос-
танням кількості підприємців — власників капіталу зростає і суперництво між
ними, яке зменшує прибутки. І робить «важливий висновок: коли народне ба-
гатство зростає, тоді прибуток з капіталу зменшується, при зменшенні ж на-
родного господарства прибуток зростає» [14, с. 75].
Розглядаючи ще один фактор народного багатства — землю, М. Балу-
дянський, як і фізіократи, стверджує, що «жодна галузь... не має чистого прибу-
тку, окрім землеробства», а тому торгівля і мануфактура «лише двійним спосо-
бом примножують народне багатство [через прибуток з капіталу та зарплату],
тоді як землеробство примножує його трійним способом», тобто додається ще
й дохід землевласника [14, с. 77].
М. Балудянський залишив у спадок не лише теоретичні праці. Він брав ак-
тивну участь у розробці багатьох програм та проектів, зокрема фінансової про-
грами, відомої як програма М. Сперанського. Один з російських авторів ствер-
джував, що саме М. Балудянський розробив перший варіант реформ у сфері
грошового обігу, кредиту та бюджету, а Сперанський лише дещо переробив за-
писку Балудянського, і що фінансовий проект слід було б називати «Фінансо-
вим проектом Балудянського — Сперанського» [11, с. 81]. Його наукові здобу-
тки містили передові для того часу ідеї.
Ще одним представником класичної школи в Україні був Т. Степанов
(1795—1847), випускник Харківського університету; з 1832 р. — професор
політичної економії, потім — завідувач кафедри політичної економії та ста-
тистики цього ж університету.
Його соціально-економічні погляди також сформувалися під впливом
класичної школи, зокрема праць А. Сміта та Д. Рікардо. Він є відомим в іс-
торії вітчизняної економічної думки насамперед тим, що першим в Україні
та Росії створив курс політичної економії російською мовою, який побачив
світ у 1844—1848 рр. — «Записки про політичну економію» (у двох части-
нах). У цій праці, як і в ряді інших, Т. Степанов творчо використав досяг-
330
нення світової економічної науки, його твори — це не просто популяризація
праць англійських класиків, а творче їх осмислення.
Т. Степанов аналізує такі категорії політичної економії, як шляхи та
джерела багатства, продуктивна та непродуктивна праця, суспільний
поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента тощо,
саме з позицій класичної школи. Водночас він розглядає їх також крізь при-
зму соціальних підходів, що дозволяло, з його погляду, більш критично ста-
витися до проявів суспільного життя і глибше пізнавати його закономірнос-
ті. Напевно, це є одним з найважливіших здобутків Т. Степанова у його
теоретичних узагальненнях.
Велику увагу Т. Степанов приділяв визначенню предмета політичної
економії, трактуючи її як науку, що розкриває закони фізичного (тобто при-
родно-економічного) життя держав. Він наголошував на тому, що політичну
економію слід відрізняти від політики, адже остання показує рівень мораль-
ного життя держав, тоді як політична економія розкриває, як у суспільстві
нагромаджується, споживається і розподіляється багатство. Наголошував він
також і на відмінності галузевих економічних наук від політичної економії.
З погляду Т. Степанова, складовими багатства виступають природа,
праця і капітал, проте як основний фактор виступає праця. Адже саме пра-
ця створює не лише заробітну плату робітників, а й прибуток підприємців.
Але, на відміну від А. Сміта, він вважав продуктивною працю як у матері-
альному, так і нематеріальному виробництві.
У своїх лекціях Т. Степанов пропагував ідеали свободи економічної
діяльності, що були проголошені англійськими класиками, але разом з тим
неодноразово зауважував щодо неприпустимості прямого і некритичного
перенесення їхніх ідей на вітчизняний ґрунт.
З позицій класичної школи процеси генезису ринкового господарства ви-
вчав І. В. Вернадський (1821—1884). Його наукова діяльність припала на пе-
ріод феодальної кризи, реформи 1861 р. та час становлення капіталістичних
відносин у 70—80-х роках ХІХ ст. Як послідовник класичної школи полі-
тичної економії І. В. Вернадський намагався використати основні постулати
А. Сміта і Д. Рікардо для дослідження російської дійсності та критики фео-
дально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини
треба усувати як неефективні, як такі, що заважають становленню нових рин-
кових відносин. Учений запропонував вельми ліберальний варіант скасу-
вання кріпацтва в Росії. Зокрема, він відстоював вимогу про ліквідацію осо-
бистої залежності селян від поміщиків; повну приватну власність, у тому
числі й селянську, в аграрному секторі економіки.
Пропонуючи своє бачення проблеми звільнення селянства, І. В. Вер-
надський як учений і редактор «Экономического указателя» розгорнув на
його сторінках гостру дискусію з прихильниками общинної форми землево-
лодіння. Полемізуючи з російськими громадськими діячами В. Панаєвим,
М. Чернишевським, І. В. Вернадський намагався довести переваги найманої
331
праці і вже виходячи з цього порівнював економічну ефективність общинної
та приватної форм власності, висловлюючись на користь останньої. Учений
обґрунтував також більш високу ефективність економіки, заснованої на від-
носинах ринкового обміну.
Отже, у першій половині ХІХ ст. в Україні дедалі більшого поширення
набувають економічні погляди науковців, які сформувалися під впливом
класичної політичної економії. Як зауважує Л. Горкіна, це була «серйозна
школа політичної економії, яку проходили українські економісти, намага-
ючись визначитись у власних поглядах» [2, с. 25], і яка підготувала по-
дальший творчий розвиток економічної науки в Україні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: Дожовтневий період.
— К.: Вища шк. 1970.
2. Горкіна Л. П. М. І. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.:
ІЕ НАН України, 2001.
3. Дорофєєва Н. В., Комаринська З. М. Історія грошей в Україні. — Львів:
Львів. банк. ін-т, 2000.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — К.: Глобус, 1992. — Т. 1.
5. Історія економічної думки України: Навч. посіб. / Р. Х. Васильєва та ін. — К.:
Либідь, 1993.
6. Історія України: Навч. посіб. — К.: Альтернативи, 1997.
7. Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України: Навч. посіб. — К.:
КНЕУ, 2004.
8. Лортикян Э. Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эво-
люция рыночной экономики. — Х.: Консум, 2004.
9. Рознер І. Г. Соціально-економічні вимоги представників українського шля-
хетства і козацької старшини в 60-х роках XVIIІ ст. // Історія народного господар-
ства та економічної думки Української РСР: Респ. міжвід. зб. — Вип. 7. — К.: Наук.
думка, 1972. — С. 90—98.
10. Рознер І. Г. Соціально-економічні погляди авторів «Торчинського маніфесту»
(1767 р.) та «Універсалу до селян» (1768 р.) // Історія народного господарства та
економічної думки Української РСР: Респ. міжвід. зб. — Вип. 6. — К.: Наук. думка,
1971. — С. 88—97.
11. Сердонин с. М. Граф М. М. Сперанский. — СПб., 1909.
12. Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні XVII —
XVIII ст. — К.: Задруга, 1996.
13. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005.
14. Українська економічна думка: Хрестоматія / Упоряд. С. М. Злупко. — К.: Знан-
ня, 1998.
15. Франко І. Що то була панщина? // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 44, кн. 2. — К.:
Наук. думка, 1985. — С. 495—500.
16. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.:
Критика, 2005.