Тема 9

Тема 9
РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО
ПРОВІДНИХ СУСПІЛЬСТВ
ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В УМОВАХ
МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
(70-ті роки ХІХ ст. — ПОЧАТОК ХХ ст.)
У першій половині ХІХ ст. у переважній більшості країн Євро-
пейської цивілізації та США завершилися демократичні революції,
закінчилося формування національних ринків, була проведена освіт-
ня революція, змінювалася духовно-культурна сфера. Значного роз-
витку набуло ринкове господарство та нові ринкові інститути. Однак
головною подією була перша промислова революція — перехід від
мануфактури до фабрики, яка стала економічною базою створення
ринкового господарства в державах Західної цивілізації і суттєво
вплинула на всі сторони життя людства. Вагомий внесок в обґрунту-
вання та дослідження процесів, що відбувалися в економіці, зробили
представники класичної школи політичної економії, які розглядали
розвиток ринкового господарства в умовах вільної конкуренції.
Мета даної теми — показати економічний розвиток провідних
країн Європейської цивілізації наприкінці ХІХ — на початку ХХ
ст., перехід від вільної конкуренції до монополістичної, з’ясувати
тенденції у розвитку ринкового господарства та вплив нових рин-
кових інститутів на економіку провідних країн в умовах науково-
технічної революції.
У даній темі розкрито особливості економічного розвитку країн
в умовах монополістичної конкуренції, які привели до виникнення
нових течій та напрямів в економічній думці кінця ХІХ — початку
ХХ ст., зокрема таких як маржиналізм, соціальний напрям полі-
тичної економії, неокласика, дослідження економіки за допомогою
математичних методів та зародження інституціональної теорії.
Отже, об’єктом вивчення даної теми є такі історичні факти: за-
вершення демократичних революцій, закінчення формування націо-
нальних ринків, початок освітньої революції, зміна духовної сфери.
Це знайшло відображення у таких важливих історичних подіях: пер-
ша промислова революція — перехід від мануфактури до фабрики;
світова економічна криза 1873 р., яка була наслідком перевиробницт-
ва товарів; друга науково-технічна революція (70-ті роки ХІХ ст. —
1918 р. ХХ ст.). Ці процеси розкрито в нових напрямах економічної
333
думки цього періоду, що мають назви — маржиналізм, соціальний
напрям політичної економії, неокласика.
У цей час відбувається перехід від вільної конкуренції до виник-
нення монополій, які стали відігравати провідне місце в економіці
країн. Науково-технічна революція відбувалася на новій технічній
базі: на зміну пару прийшла електрична енергія; запроваджуються
нові технології в ряді галузей промисловості; значного розвитку на-
буває транспорт; з’являються перші спроби автоматизації виробни-
чих процесів; великого поширення набуває кооперація. Загострення
конкуренції привело до концентрації виробництва і капіталу. Відбу-
вається перехід від вільної конкуренції до монополістичної.
Вільна конкуренція спирається на конкурентні переваги від масш-
табності виробництва, ефективна — від машинного. Усе це прояв-
ляється у масовому виробництві, яке може бути забезпечене лише
новими технологічними змінами.
Відбулися зміни у приватній власності, адже великомасштабне
виробництво вимагає гігантських капіталів, які з’являються у фор-
мі колективної приватної власності. Основними історичними фор-
мами господарств кінця ХІХ — початку ХХ ст. стали монополії у
вигляді картелів, синдикатів, трестів та концернів. Виникають нові
елементи ринкової інфраструктури, такі як торговельні палати, кон-
тори аудиту та лізингу, довірчі товариства. Виникає колективна
форма власності у формі акціонерних товариств. У сільському гос-
подарстві поширюється фермерство.
ПЛАН
9.1. Нові тенденції господарського розвитку держав Європейської
цивілізації.
9.2. Промислове зростання Німеччини в кінці ХІХ ст. Соціальний на-
прям політичної економії як передумова появи інституціоналізму.
9.3. США — лідер світової економіки. Американська школа маржиналізму.
9.4. Особливості господарської системи Англії в період монополіс-
тичної конкуренції. Кембриджська школа.
9.5. Економічний розвиток Франції.
9.1. НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ
ДЕРЖАВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
У 70-х роках ХІХ ст. у країнах Європейської цивілізації завершився три-
валий процес переходу до простого товарного, а згодом — до товарно-
грошового (ринкового) господарства.
334
Політичний устрій держав Західної цивілізації був неоднорідним. Вони
також відрізнялися духовно-культурним, соціальним рівнем розвитку освіти,
науки і техніки. Але з погляду економіки всіх їх об’єднувала ринкова еко-
номічна система.
Що стосується духовно-культурної сторони, то вона набула помітного
розвитку, адже це був один із визначних періодів у житті людства, коли ху-
дожня література, живопис, архітектура, видання журналів і газет набули
значного поширення. Ці видання не втратили своєї актуальності і в наш час,
бо переважна більшість творів була пронизана духом гуманізму і мала вели-
кий вплив на формування ментальності націй, звичаїв.
Релігія в країнах Західної цивілізації продовжує мати значний вплив на
ментальність людей, хоча в окремих країнах, зокрема в Англії та Франції,
авторитет церкви поступово зменшується. На духовно-культурну сторону
життя починає впливати таке джерело масової інформації, як радіо, набував
поширення кінематограф.
Під впливом цих факторів змінюється менталітет нації у бік більшого
пристосування до ринкової системи та зв’язків з нею.
Швидкими темпами продовжується освітня революція, яка розпочалася
ще в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни ввели обов’язкову початкову
освіту та зробили особливий наголос на розвиток середньої спеціальної, уні-
верситетської та вищої технічної освіти, а в університетах більшу увагу ста-
ли приділяти вивченню природничих дисциплін. Для задоволення потреб
промисловості, будівництва та сільського господарства у висококваліфіко-
ваних кадрах відкриваються численні вищі технічні навчальні заклади.
Поряд зі збільшенням кількості вищих навчальних закладів відкривають-
ся наукові лабораторії та наукові центри за різними напрямами досліджень,
що було викликано новою роллю науки як рушія науково-технічного про-
гресу. В останній третині XIX ст. особливо стрімко розвиваються природни-
чі й технічні науки, що дало поштовх новим, великим відкриттям і їх впро-
вадженню у виробництво, а це, у свою чергу, зменшувало витрати і підви-
щувало продуктивність праці. З’являються нові науки про людину: антропо-
логія, психологія, науки про управління виробництвом.
Суттєвий вплив на всі сторони життя Європейської цивілізації мала сві-
това економічна криза 1873 р., яка була наслідком перевиробництва товарів.
Криза поклала початок другій науково-технічній революції (70-ті роки XIX ст.
— 1918 р. XX ст.), яка мала істотний вплив на всі сторони життя людства,
зумовила розвиток науки і техніки, привела до переходу від вільної конку-
ренції до виникнення монополій, які стали відігравати провідне місцу роль
економіці країн.
Криза перевиробництва 1873 р. поставила питання про існування товаро-
виробників на ринку чи їх розорення, зруйнувала систему вільної конкуренції.
У цих умовах підприємцям було конче необхідно скористатися вже нако-
пиченими досягненнями науки і техніки. Старі знаряддя праці, наприклад
335
паровий двигун з ККД у 3 %, уже не задовольняли зростаючих потреб виро-
бництва. У зв’язку з цим набували широкого впровадження у виробництво
нові розробки, технології і принципово нові машини та механізми, що спри-
яло повнішому задоволенню потреб людей та одержанню підприємцями
більшого прибутку.
Науково-технічна революція на відміну від першої промислової револю-
ції (переходу від мануфактури до фабрики) відбувалася на принципово новій
технічній базі. Саме в цей час на зміну енергії пару прийшла електрична
енергія, яка знайшла своє застосування в промисловості, на транспорті, у
побуті. Було винайдено нові види двигунів: парова турбіна, динамомашина,
бензиновий двигун та дизель.
Запроваджуються нові технології в нафтодобувній, нафтопереробній, хі-
мічній промисловості та нові способи одержання сірчаної кислоти, соди,
штучних фарб, добрив та ліків. Удосконалюються процеси виплавки металу
(томасівський і мартенівський) та одержання якісної сталі. Значного розвит-
ку набуває транспорт. Завдяки електровозам і трамваям відбувається пере-
озброєння армій новою більш сучасною зброєю. У промисловості пошири-
лися нові види енергії — нафта й газ.
З’являються перші спроби автоматизації виробничих процесів, відбува-
ється масове поточне виробництво різних товарів, упроваджуються науково
обґрунтовані технології поточного виробництва, які дали можливість інтен-
сифікувати працю, підвищити її продуктивність, одержати більші прибутки.
Помітного поширення набуває кооперація у виробництві різних товарів.
Так, монополія А. Тіссена на засадах кооперації об’єднувала підприємства з
видобутку залізної руди, виплавки чавуну і сталі та підприємства з виробни-
цтва готових виробів з металу.
Застосування нової техніки та технологій на виробництві не могло не
вплинути на швидке зростання обсягів промисловості, на суттєві структурні
зрушення в економіці. Так, з 1870 до 1900 р. обсяг світової промислової
продукції збільшився втричі, прискореними темпами стала розвиватися важ-
ка промисловість, випереджаючи легку промисловість і сільське господар-
ство. У важкій промисловості виникають нові галузі: електротехнічна, наф-
топереробна, хімічна, автомобільна, верстатобудівна. Ці галузі промисло-
вості швидко освоюють нові види продукції, зокрема турбіни, трамваї, елек-
тромотори, сірчану кислоту, автомобілі, верстати.
У сільському господарстві подальшого розвитку набуває фермерство, як
американський шлях розвитку. Загалом у країнах Європейської цивілізації
існувало два шляхи розвитку у сільському господарстві — американський та
прусський, які перепліталися між собою.
Отже, за таких умов науково-технічна революція не могла не привести до
нових змін у ринковій системі. Вона створила принципово нове матеріальне
виробництво, засноване на новій техніці і технологіях, яке кардинально від-
різнялося від періоду промислової революції та вільної конкуренції. Відбу-
336
вався об’єктивний процес подолання стихії вільної конкуренції через зміну
форм власності на засоби виробництва. У нових умовах конкуренція ще біль-
ше загострювалася через намагання завоювати ринок, одержати прибуток та
через дорожнечу нової техніки й технологій. Загострення конкуренції при-
вело до концентрації виробництва і капіталу, адже виробництво товарів на
великих підприємствах було економічно вигіднішим.
Конкуренція призводить до розорення одних та збагачення інших вироб-
ників.
Таким чином, на зміну вільної конкуренції приходить монополія, яка бу-
ла наслідком концентрації та централізації виробництва і капіталу на вели-
ких підприємствах. На процес монополізації активно впливали також досяг-
нення другої науково-технічної революції.
Отже, в останній чверті XIX ст. відбуваються, по суті, революційні зміни
у ринковій системі: перехід від вільної конкуренції до монополістичної, ви-
никнення нових форм власності та господарювання.
Утворення монополій було не випадковим, а об’єктивним, закономірним
процесом у ринковій економічній системі. Сама конкуренція продовжує мо-
нополістичні тенденції, штовхає підриємців до захоплення домінуючих по-
зицій на ринку.
Монополія — це окремі наймогутніші підприємства або об’єднання під-
приємств, що виробляють переважну кількість продукції певного виду і то-
му впливають на процес ціноутворення і отримання високих прибутків.
Монополії в кінці XIX ст. перетворилися в головну форму господарських
одиниць країн Європейської цивілізації, стали відігравати провідну роль в їх
економіці. Так, 1895 р. у Німеччині на монополізованих підприємствах було
зайнято 30 % усієї робочої сили.
Однією з характерних ознак монополій є наявність нової техніки і техно-
логій на підприємствах, наявність масового поточного виробництва товарів
з поділом праці (наприклад, на заводах Форда в США на початку ХХ ст.).
У період переходу від вільної конкуренції до панування монополій потрі-
бно враховувати також вплив таких факторів, як політична влада в країні,
соціальний розвиток, духовно-культурний рівень, розвиток освіти, науки,
культури, менталітет нації тощо.
В умовах ринкової економіки конкурентна боротьба не зникає, а, навпа-
ки, загострюється між монополіями за ринки збуту товарів та сировину, осо-
бливо в міжгалузевому розрізі.
У ринковій системі монополії виступають у вигляді картелів, синдика-
тів, трестів та концернів як нових форм господарювання щодо виробницт-
ва, збуту продукції, керівництва підприємствами.
Зазначені вище господарські форми активно впливають на укріплення
національних ринків.
Отже, цілий ряд цивілізаційних факторів, розвиток науки і техніки, криза
1873 р. створили умови переходу від вільної конкуренції до монополістичної.
337
З переходом від системи вільної конкуренції до монополістичної відми-
рають старі форми організації господарства та з’являються нові. Так, посту-
пово зникають фірми, які належали одній сім’ї та, як правило, успадковува-
лися від батька до сина, виникають великі підприємства, у фінансовій сфері
зникають заставні контори, а їх місце займають потужні банки. Виникають
нові елементи ринкової інфраструктури — торговельні палати, контори
аудиту та лізингу, довірчі товариства, біржі праці, різні фонди.
Структурні зрушення в промисловості кінця XIX ст., поява нової техніки
та технологій, загострення конкурентної боротьби між підприємцями вимага-
ли одночасно великих коштів, яких не вистачало навіть у великих власників.
Особливо потреба в коштах зросла зі збільшенням розмірів підприємств та
впровадженням нової техніки. Виробництво одноосібних підприємств вже не
задовольняло вимог часу. За цих умов стало необхідним залучення сторонніх
капіталів через випуск акцій — цінних паперів. Виникає колективна акціонер-
на форма приватної власності, яка набуває значного поширення. Акціонерні
товариства накопичують кошти, посилюють концентрацію капіталу.
Володіння акціями дає можливість брати участь в управлінні підприємст-
вом та одержувати частину прибутку у вигляді дивідендів.
Випуск акцій підприємствами набуває помітного поширення в останній
третині ХІХ ст. Так, у Німеччині в 70-х роках було 400 акціонерних това-
риств, а на початку ХХ ст. — майже 2,5 тис., кошти від яких вкладали в
розширення виробництва [12, с. 33].
Таким чином, акціонерна форма власності стала відігравати основну
роль у розвитку економіки.
У керівних конторах монополій утворюються нові структурні відділи:
нової техніки та технології, нових методів праці тощо. Ці прогресивні захо-
ди були спрямовані на одержання більших прибутків в умовах загострення
конкурентної боротьби між монополіями. Швидкого розвитку набувають та-
кі нові форми господарювання, як акціонерні компанії, транснаціональні кор-
порації та міжгалузеві компанії. Монополістична ринкова система не знижує
конкуренції, а, навпаки, загострює її.
Особливість конкуренції між монополіями полягає у диференціації їхньої
продукції, яка відрізняється кращою якістю. Насичення монополіями ринків
своїх країн товарами призводить до того, що вони виходять з товарами на
ринки інших країн, де стикаються з товарами подібних монополій. Це загос-
трює конкуренцію і зрештою посилює боротьбу за економічний переділ сві-
ту. Конкурентна боротьба між монополіями примушує їх укладати угоди
про розподіл світових ринків. Так, у 1907 р. американська компанія «Джене-
рал електрик» та німецька компанія «АЕГ» уклали договір про поділ ринків
збуту на земній кулі. Подібні угоди на початку XX ст. мали місце між моно-
поліями зі збуту нафтопродуктів, цукру та озброєння.
Домінування монополій в економіці, придушення ними малих та середніх
підприємств, які не витримали конкуренції, привело до прийняття антимо-
338
нопольних законів, першим з них був прийнятий у США закон Шермана
(1890 р.).
В умовах монополізації посилюється регулятивний вплив держави на гос-
подарську діяльність. Держава стає на захист монополій, проводить зовніш-
ню політику в їхніх інтересах, створює інфраструктуру, піклується про осві-
ту та науку, впливає на духовно-культурний розвиток.
Характерною ознакою економіки кінця XIX — початку XX ст. стає збіль-
шення вивозу капіталу в колонії, що призвело до накопичення його в найбі-
льших економічно розвинутих країнах. Так, тільки в Англії на початку XX ст.
прибутки від вивозу капіталу зросли у п’ять разів. Вивіз капіталу за кордон
стає головним фактором економічного зростання.
Посилюється боротьба за територіальний поділ світу. Серед європей-
ських держав особливо активну політику за економічний поділ світу веде
Німеччина, яка на початку XX ст. посіла друге місце у світі за рівнем про-
мислового виробництва і в якої практично не було колоній. Однак, на почат-
ку XX ст. було вже завершено територіальний поділ світу. Тепер стояло пи-
тання тільки про його переділ військовим шляхом.
В останній третині XIX — на початку XX ст. держави Європейської циві-
лізації змушені були звернути увагу на соціальні питання підняття життєвого
рівня трудящих. У містах поліпшуються побутові умови за рахунок прове-
дення каналізації та водопроводу, вводиться електричне освітлення вулиць,
будуються лінії трамваю і метро, значних змін зазнає житлове будівництво,
поліпшується медичне обслуговування, насамперед лікування особливо не-
безпечних для людини хвороб. Однак у селах ці зміни відбуваються повільно.
Разом з тим стрімке зростання промисловості та чисельності робітничого
класу в містах призводить до загострення соціальних питань, виникнення
численних профспілкових об’єднань, створення соціалістичних партій, зрос-
тають страйки робітників, виступи фермерів. Робітниче питання набуває де-
далі більшої ваги у суспільстві.
Отже, світова економічна криза 1873 р., друга науково-технічна ре-
волюція привели до значних змін в ринковій системі, загострили конку-
рентну боротьбу, спричинили виникнення нових форм власності, зок-
рема акціонерної, підготували умови для утворення монополій, які
посіли панівне місце в економіці країн Європейської цивілізації.
Глибокі якісні зміни у структурі виробництва, у
методах управління економікою, інтенсивний роз-
виток ринкових відносин, створення нових форм
господарювання, перехід економіки у монополіс-
тичну стадію розвитку, якісні зрушення у структу-
рі споживчих потреб людей, формування ринку споживача, зростаюча інди-
відуалізація господарського життя — усе це привело до формування в 60—
70-х роках ХІХ ст. нової течії економічної думки — маржиналізму.
Маржинальна
революція та її зв’я-
зок зі змінами у світо-
вому господарстві
339
Маржиналізм — сформована в 1870-ті роки економічна течія, відповідно
до якої мінова вартість будь-якого блага визначається корисністю останньої
наявної одиниці цього блага (граничною корисністю).
Виникнення теорії, що бере за основу цінності не витрати праці, а корис-
ність, трактується як «маржинальна революція». Маржиналізм як самостійна
течія економічної думки сформувався в другій половині ХІХ ст., що було
викликано об’єктивними факторами. Кінець ХІХ ст. став періодом бурхли-
вого економічного розвитку країн Західної Європи і США. Це було наслід-
ком промислового перевороту, який завершився. Найбільш розвинуті дер-
жави ввійшли в період промислового капіталізму і вільної конкуренції.
Потужний розвиток ринкових відносин як усередині країн, так і між ними,
зумовлений поглибленням процесу поділу праці, загострив увагу дослідни-
ків до ціноутворення, ролі грошей, законів поводження суб’єктів ринку
тощо. Ці проблеми стали основним об’єктом дослідження маржиналізму.
Швидкий економічний розвиток супроводжувався кризами, посиленням
соціальної напруженості, що набувала крайніх форм. Це стало живильним
середовищем досить значного поширення марксистської теорії, що обгрун-
товувала неминучість загибелі тодішнього економічного порядку.
Спостерігалася певна криза класичної школи. Великої популярності набуває
історична школа Німеччини, що ставило під сумнів методи класиків політичної
економії. Тому не менш істотною причиною виникнення маржиналізму можна
вважати прагнення вчених-економістів знайти вихід із кризи економічної тео-
рії, відкрити нові перспективи сучасного їм економічного порядку.
Школа маржиналізму сформувалася на основі критики історичної школи,
яка абсолютизувала емпіричний метод у вивченні економічних явищ. Мар-
жиналісти, навпаки, доводили необхідність загальних закономірностей еко-
номічного життя, першорядність абстрактно-логічного методу наукового
аналізу поза залежністю від національної специфіки. Ця принципова позиція
методології дає підстави стверджувати про споріднення маржиналізму з ри-
кардіанством. У зв’язку з цим маржиналістів (особливо представників кемб-
риджської школи) називають ще й «неокласиками». Водночас маржиналізм
протиставив рикардіанській трудовій теорії вартості теорію корисності, де
величина мінової вартості виводиться не з необхідних трудових витрат, а з
інтенсивності споживання. Маржиналістами застосовувався метод гранич-
ного аналізу, що і дав назву новій економічній школі. Цей метод використо-
вувався згодом при побудові інших концепцій маржиналізму: теорії загаль-
ної рівноваги, розподілу, витрат виробництва тощо.
Для маржиналістської школи характерний, по суті, відхід від ідеологізації
економічного аналізу, спроба обмежитися об’єктом «чистого прибутку», без
домішки соціальних або конкретно-економічних дисциплін, пов’язаних з
ідеологією. Маржиналісти відмовилися навіть від самого терміна «політична
економія», введеного до наукового вжитку в 1615 р. А. Монкретьєном, від-
даючи перевагу нейтральному поняттю «економікс».
340
Окресливши провідні особливості нової економічної науки, коротко зу-
пинимося на джерелах маржинальної революції. На думку Марка Блауга, за-
пропоновані вченими пояснення виникнення маржиналізму розпадаються
приблизно на чотири категорії: «1) автономний інтелектуальний розвиток у
межах самої економічної науки; 2) витвір філософських течій; 3) продукт
певних інституційних змін в економіці; 4) заперечення соціалізму, особливо
марксизму» [5, с. 274].
Найпоширенішою є перша точка зору. Вона обґрунтовується банкрутст-
вом і розпадом класичної економічної науки в 50—60-х роках ХІХ ст., фактич-
ною відмовою від трудової теорії вартості у «Принципах» Мілля, особливо
його зреченням від доктрини фонду заробітної плати.
Представники другої точки зору посилаються на дослідження Філіпа
Міровського «Більше тепла ніж світла» (1989). Він доводить, що вся неокла-
сична економічна наука від часу маржинальної революції була спробою
створення її на зразок фізики ХІХ ст., особливо з її поняттям енергії та
пов’язаними з цим законами збереження, тобто неокласична економічна
теорія — це переінакшена фізика ХІХ ст. У 40-х роках почала формуватися
нова наука — термодинаміка, а в 1855 р. її появу проголосив такий відомий
учений, як Вільям Томсон (Лорд Кельвін). Міровський стверджує, що Дже-
вонс і Вальрас, а пізніше Фішер, Парето, Еджуорт сформулювали теорію
граничної корисності дослівно за зразком термодинаміки.
Третя точка зору пояснює походження теорії граничної корисності змінами
економічного середовища у другій половині ХІХ ст. Сміливу спробу в цьому
напрямі зробив один із відомих більшовицьких мислителів — Микола Бухарін.
У книзі «Політична економія рантьє» (1927) він пояснив маржинальну револю-
цію як психологію споживача і як ідеологію буржуазії, що вилучена з процесу
виробництва.
І нарешті, існують твердження, начебто теорія граничної корисності —
це не що інше, як буржуазна реакція на марксизм. Але перший том «Капіта-
лу» з’явився 1867 р., а англійською мовою його було перекладено лише у
1887 р. А нотатки перших представників маржиналізму Джевонса, Маршал-
ла, Менгера, Вальраса з’явилися значно раніше. Тобто перше покоління еко-
номістів нової традиції не знало соціалістичної теорії, а тим більш марксиз-
му. Пізніше, в 90-ті роки, коли марксизм поширився в європейському
робітничому русі, Бем-Баверк, Парето, Візер застосували нову теорію для
критики Марксової економічної науки.
Тому, на нашу думку, цікавим є висловлювання М. Блауга, який написав
так: «Теорія граничної корисності була ідеологічно нейтральною у тому ро-
зумінні, що виникла без жодного прямого відношення до практичних про-
блем та узгоджувалася майже з будь-якою позицією в соціальних і політич-
них питаннях» [5, с. 279].
На нашу думку, маржиналізм виник як реакція на зміну вільної конкурен-
ції конкуренцією монополістичною. Ринкові ціни не могли формуватися за
341
класичною схемою: попит — пропозиція. Вартість визначалася не лише сус-
пільно-необхідними витратами праці, а й корисністю, у цьому наша позиція.
До теорії граничної корисності у 1834—1874 рр. зверталися у різних
країнах: Лойд і Лонгфілд (1834), Дюпої (1844) та Госсен (1854); Дженікс
(1855) і Джевонс (1862), Менгер (1871) та Вальрас (1874). Тому можна стве-
рджувати, що це було множинним відкриттям. Як пише Марк Блауг, «... на-
певно, існувало спільне для економістів усього світу ядро економічних ідей,
внутрішня логіка якого в кінцевому підсумку диктувала дослідження спо-
живчого попиту за допомогою теорії корисності» [5, с. 279].
Маржиналізм (від marginal — граничний), відомий під назвою теорій
граничної корисності, перетворився на самостійну течію економічної науки
в другій половині ХІХ ст.
; В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальної ре-
волюції. Перший етап (70—80-ті рр. ХІХ ст.) — започаткування «суб’єк-
тивного напряму» в політичній економії та теорії граничної корисності як
основи цінності. Хронологічно цей етап пов’язаний із виходом у світ трьох
книг: «Теорія політичної економії» В. С. Джевонса (1871), «Основи учення
про народне господарство» К. Менгера (1871), «Елементи чистої політичної
економії» Л. Вальраса (1874). Даний етап характеризувався суб’єктивним
напрямом у політичній економії.
; Другий етап (90-ті роки XIX ст.) — започаткування неокласичного
напряму економічної думки на основі відмови від суб’єктивно-
психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мік-
роекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції
знайшли відображення у творах А. Маршалла (1842—1924), Д. Б. Кларка
(1847—1938), В. Парето (1848—1923) та ін.
Маржиналізму притаманна нова методологія, основними ознаками якої є
такі:
; психологізація економічного аналізу, що зумовлюється включенням
свідомості в господарські процеси;
; суб’єктивно-ідеалістичний підхід — погляд на систему вільного під-
приємництва з боку індивідуального господарюючого суб’єкта;
; принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб’єк-
тивних уявлень про переваги у потребах;
; позаісторичний підхід — предмет дослідження однаковий і вічний для
будь-яких суспільств (раціональний розподіл обмежених ресурсів);
; корисність блага може оцінити лише споживач; нове розуміння цін-
ності;
; принцип рідкісності — приватна власність робить обмеженою пропо-
зицію того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залеж-
ність від попиту, пов’язаного з суб’єктивними оцінками;
; оперування граничними величинами — граничною корисністю, гранич-
ною продуктивністю;
342
; ідеологічна нейтральність економічного аналізу — спроба побудувати
теорію «чистої економіки» без урахування політичних чинників.
Маржиналізм не був абсолютно однорідною течією, він складався з кіль-
кох шкіл — австрійської, кембриджської (англійської), американської,
лозаннської та математичної. Психологічні мотиви індивідуальної еконо-
мічної поведінки, споживчий попит, ціна — питання, які перебували в
центрі уваги економістів австрійської школи. Ідеї, співзвучні цій школі, па-
ралельно висунув англійський теоретик Вільям Стенлі Джевонс (1835—
1882), який увійшов у історію економічної думки як один з перших економіс-
тів-математиків. Складніший мотивований аналіз взаємодії ціни, попиту та
пропозиції характерний для праць Альфреда Маршалла, який очолював
кембриджську школу маржиналізму.
Аналіз граничних приростів корисностей товарів означав перехід в еко-
номічній науці до аналізу граничних величин, до аналізу диференційних рів-
нянь і похідних. Це зробив маржиналізм. Але якби з’явився тільки новий
метод дослідження, то не можна було б з повним правом говорити про «мар-
жинальну революцію». Змінився і сам предмет дослідження.
Ще з часів А. Сміта основними напрямами дослідження в економічній
науці були питання забезпечення зростання суспільного багатства, аналіз
ролі факторів виробництва в цьому процесі. Класична політична економія
досліджувала економічні процеси на макрорівні, особливу увагу приділяла
проблемам економічного зростання.
Маржинальна революція ознаменувала собою перехід економічних до-
сліджень з макроекономічного рівня на мікроекономічний. Центральним
питанням економічної науки стали питання дослідження поведінки економіч-
них суб’єктів (споживача і фірми) в умовах обмежених ресурсів. Маржина-
лісти спростували домінуючу в 70-х роках ХІХ ст. теорію цінності, заснова-
ну на виробничих витратах. У результаті маржинальної революції відбува-
лася заміна старої теорії новою концепцією, згідно з якою ціна залежить від
суб’єктивного індивідуального вибору, вираженого в граничних величинах.
Увага дослідників була перенесена з факторів у сфері виробництва, що зада-
вали напрям економічного розвитку, на розроблення системи законів, які ви-
значають, у який спосіб дані ресурси розподіляються для задоволення по-
треб споживачів. Ключем до ціноутворення економістів стала мікроеко-
номіка. Економіка вперше почала вивчати взаємозв’язок між даними цілями
і даними обмеженими ресурсами на статичному рівні.
Ґрунтуючись на цих нових методологічних принципах, маржиналісти
сформулювали цілісну теоретичну систему, що охоплює всі розділи полі-
тичної економії. Отримавши серйозну математичну базу, дана система пану-
вала в провідних країнах з кінця XIX ст. до 30-х років XX ст.
На відміну від багатьох шкіл маржиналізм дотепер залишається теоретич-
ною основою для багатьох сучасних економічних концепцій. На наш погляд,
це зумовлено методологічною орієнтацією маржиналізму, що дає мож-
343
ливість виявити ряд більш загальних закономірностей, які виходять за межі
конкретно-історичних умов кінця XIX — початку XX ст.
Цьому сприяє певною мірою і нейтральний, деідеологізований підхід до
дослідження. За всієї зовнішньої декларативності методологічний принцип
об’єктивізму дозволяв і дозволяє адекватно реагувати на зміни, що відбува-
ються, відповідає здатності суспільства до змін.
Отже, маржиналістам, незважаючи на деяку недосконалість їхніх
теоретичних побудов, удалося повернути економічну науку до проблем
споживання й попиту, дати поштовх наступним численним досліджен-
ням ринку й ціноутворення. Проблеми рідкості, обмеженості ресурсів,
психологічних мотивів господарської поведінки суб’єктів і багато інших
міцно ввійшли в орбіту теоретичних і прикладних досліджень в еко-
номіці. З розвитком монополістичного виробництва для підприємців
Англії, Австрії, США першочерговим завданням стала проблема збуту
виробленої продукції. Саме тому одночасно виникає економічна концеп-
ція про корисність як основа цінності австрійської, лозаннської, кемб-
риджської, американської та математичної шкіл.
Зв’язок нових підходів дослідження з концепцією
ціноутворення найбільш повно розроблений пред-
ставниками «австрійської школи».
Засновником австрійської шкоди вважається К. Менгер (1840—1921),
професор Віденського університету. Він сформулював головні положення
теорії граничної корисності на основі опису індивідуальних актів обміну.
Ф. Візер розвинув ідеї К. Менгера, використовуючи принцип граничної ко-
рисності для оцінювання вартості витрат виробництва. Найвідомішим предста-
вником австрійської школи є Е. Бем-Баверк — професор Віденського універ-
ситету, який дав найбільш повний варіант теорії граничної корисності,
збагативши її маржинальною концепцією відсотка.
Найважливішу роль у теоретичних побудовах австрійської школи віді-
грає суб’єктивно-психологічний підхід. На противагу марксистській
теорії трудової вартості австрійці застосували оригінальну теорію вартості.
Згідно з нею в основі ціни товару (блага) лежить не вартість, зумовлена
витратами праці, а споживча вартість, або корисність, самого товару (бла-
га). Ціна залежить виключно від суб’єктивних оцінок даної корисності, а
точніше — від граничної корисності, які формуються учасниками еко-
номічного процесу. Під граничною корисністю тут розуміється суб’єк-
тивна оцінка індивідуумом останньої одиниці наявного запасу певного
споживчого блага.
К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності й розкрив залеж-
ність корисності від рідкості предметів споживання. Позначивши як вихід-
ний пункт аналізу людські потреби, він стверджував, що гранична корис-
ність якогось блага визначається двома факторами: інтенсивністю індиві-
дуальної потреби й рідкістю конкретного блага.
Австрійська школа
граничної корисності
344
Принцип граничної корисності був розроблений Менгером відповідно до
аналізу індивідуального споживання в натуральному, ізольованому госпо-
дарстві (принцип «робінзонади»). Виділивши фактори, що визначають
граничну корисність, Менгер знімає питання про вплив на неї з боку цін.
Таким чином, його схема діяла в умовах існування сукупності натуральних
господарств, що обмінюються надлишками продукції, і не могла бути тео-
ретичною моделлю, яка адекватно відбиває реалії товарного капіталістич-
ного господарства. Тож спроба Менгера використати принцип граничної
корисності в дослідженні товарного виробництва виявилася безуспішною.
Дещо іншу концепцію ціноутворення сформулював Бем-Баверк.
У спробі перебороти суперечливість позиції Менгера він став розрізняти
суб’єктивну й об’єктивну цінності. Суб’єктивна цінність являє собою
особисту оцінку товару продавцем і споживачем.
Об’єктивна цінність, за Бем-Баверком, — це мінові пропорції ціни, які
формуються у процесі конкуренції на ринку. Введення даної категорії вима-
гало пояснення механізму виміру, порівняння цін у грошовому вираженні.
Тому Бем-Баверком уводиться поняття граничної корисності грошей, яке
порівнюється із сумою граничної корисності товарів, які індивідуум може
придбати на останню одиницю свого грошового доходу.
Отже, австрійська школа не змогла створити абстрактну модель ціноут-
ворення, що адекватно відображала б реальні умови розвиненого товарного
господарства. Разом з тим не можна не зазначити, що проблеми взаємодії
попиту та пропозиції в процесі ціноутворення, взаємозв’язку споживчої вар-
тості (корисності) і вартості, співвідношення платоспроможного попиту й
цін, які були запропоновані австрійцями, міцно ввійшли до сфери економіч-
них досліджень.
Ігноруючи при розробленні теорії граничної корисності аналіз процесу
виробництва й праці, представники австрійської школи змушені були все-
таки досліджувати витрати виробництва, які враховуються кожним під-
приємцем у реальному житті. Саме тому виникла теорія продуктивних
благ, котра в основному була представлена працями Ф. Візера. У них
розпочато спробу психологізувати витрати виробництва, пояснюючи їх з
позицій своєрідної корисності. Візер стверджував, що всі блага можна
розділити на споживчі, тобто такі, що задовольняють особисті потреби, і
на виробничі, до яких він відносив засоби виробництва і працю. Індиві-
дууми не здатні оцінити корисність далеких від них факторів виробницт-
ва, а отже, їхні ціни визначаються не прямо, а опосередковано, через гра-
ничні корисності споживчих благ (товарів). Це, мабуть, відповідало мар-
жиналістському принципу примату споживання над виробництвом.
Звідси випливало, що не витрати виробництва надавали цінність продук-
там, а навпаки — витрати виробництва здобували цінність від своїх про-
дуктів (подібно тому, як місяць світить відбитим світлом сонця — так об-
разно ілюстрував свою тезу Бем-Баверк).
345
Виділивши найменшу граничну корисність із суми споживчих благ, які
створені певним виробничим благом, Ф. Візер назвав її граничним продук-
том. Використовуючи дане поняття, він сформулював закон: гранична корис-
ність граничного продукту визначає ціну продуктивного блага, що пішло на
його виготовлення (закон Візера).
Таким чином, якщо раніше австрійці визначали ціну блага (товару)
через суб’єктивні (плюс об’єктивні, за Бем-Баверком) оцінки його корис-
ності, то тепер для цієї досить непростої операції треба було засто-
совувати абстракції другого порядку — гранична корисність гранично-
го споживчого блага.
Ідеї австрійської школи набули значного поширення. Але їхня очеви-
дна розбіжність із дійсністю, явні логічні суперечності теорії граничної
корисності визначили зростання впливу англійської та американської
шкіл маржиналізму. Потрібно зазначити, що, незважаючи на те, і в наш
час існують досить послідовні прихильники австрійської школи.
9.2. ПРОМИСЛОВЕ ЗРОСТАННЯ НІМЕЧЧИНИ В КІНЦІ
ХІХ ст. СОЦІАЛЬНИЙ НАПРЯМ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
ЯК ПЕРЕДУМОВА ПОЯВИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ
Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. в історії Німеччини відбу-
лися доленосні зрушення, які мали суттєвий вплив на розвиток політичної
системи в країні, соціальне та духовно-культурне становище німецької нації.
Першим кроком після війни було проголошення 18 січня 1871 р. створен-
ня Німецької імперії на чолі з імператором Вільгельмом І і призначення Біс-
марка канцлером — головою німецького уряду. З цього часу починається
бурхливий розвиток економіки країни.
Насамперед, політичне об’єднання Німеччини дало можливість лікві-
дувати феодальну роздробленість, створити імперію з єдиним державним
апаратом, знищити внутрішні митні кордони, встановити єдині закони,
єдину грошову одиницю та міру ваги. Усе це дало значний поштовх для
розвитку єдиного внутрішнього ринку, особливо прискорило розвиток
промисловості.
Об’єднана Німеччина стала великою світовою державою з багатоміль-
йонним населенням, значною територією, багатими природними ресурсами.
Великий вплив на економічний розвиток країни мало пограбування
Франції в 1870—1871 рр., захоплення Ельзасу і Лотарингії, багатих на заліз-
ну руду та вугілля, що створило міцну базу для розвитку важкої промисло-
вості, насамперед для розвитку металургії, машинобудування та металооб-
робки. Крім цього, Німеччина одержала п’ятимільярдну контрибуцію від
Франції, що стало важливим джерелом індустріалізації. На французьке золо-
то створювалися численні акціонерні товариства.
346
Таким чином, утворення єдиної Німецької держави після франко-
прусської війни 1870—1871 рр. стало початком швидкого економічного
розвитку Німеччини.
Промисловому розвитку Німеччини сприяло шви-
дке зростання населення, яке давало велику кіль-
кість робочих рук. На це впливали політика держа-
ви, церкви та загальне підвищення життєвого рівня населення. Якщо в
1816 р. у Німеччині населення становило 25 млн осіб, то в 1910 р. — уже
64 млн осіб, тобто зросло в 2,5 раза, а кількість робітників у промисловості
збільшилася майже утричі [21, с. 403]. Особливо швидко зростало міське на-
селення. Якщо в містах у 1871 р. мешкало 36,1 % населення, то в 1910 р. —
60 % [12, с. 212].
У зв’язку з цим виникає масовий попит на різні товари та послуги, особ-
ливо на їжу, житло, одяг, електрику, воду.
Одним з важливих факторів прискорення розвитку промисловості, особ-
ливо важкої, було виготовлення зброї для армії.
На швидкі темпи промислового виробництва в Німеччині також впливало
форсоване будівництво залізних доріг, яке потребувало багато металу, ву-
гілля, паровозів, вагонів. Тільки з 1870 до 1910 р. довжина залізниць зросла з
18 тис. км до 58 тис. км.
У промисловості Німеччини в останній третині XIX ст. створювалися акціо-
нерні товариства на базі колективної власності з поділом праці та використан-
ням новітніх досягнень техніки та технологій, її промисловість не мала такого
застарілого устаткування, як англійська і французька. Це, у свою чергу, вплива-
ло на високі темпи індустріалізації та зростання продуктивності праці більше,
ніж в інших країнах.
У Німеччині особлива увага приділялась освоєнню новітніх досягнень
техніки — електромотора, двигунів внутрішнього згорання, парової турбіни,
у металургії впроваджувалися більш продуктивні методи (томасівський та
мартенівський); великого розвитку набули новітні галузі промисловості:
електротехнічна, алюмінієва та хімічна. Серед нових галузей саме електро-
технічна та хімічна посідали перше місце у світі за обсягами виробництва.
Швидкими темпами розвивалося машинобудування, особливо верстатобу-
дування. Машини становили майже третину німецького експорту.
Що стосується текстильної та харчової промисловості Німеччини, то во-
ни відставали від обсягів виробництва провідних країн світу, що було
пов’язано із залишками феодалізму в сільському господарстві, низькою ку-
півельною спроможністю переважної частини населення та вузькістю внут-
рішнього ринку.
У 70—80-х роках ХІХ ст. процес економічного розвитку країни приско-
рюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної в
індустріально-аграрну державу, завершується промисловий переворот.
Промисловий
розвиток Німеччини
347
На початок XX ст. Німеччина випередила Англію за розвитком промис-
ловості і стала після США другою промисловою державою у світі.
Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості привели
до конкуренції виробництва та утворення монополій, які здебільшого ви-
никали у формі картелів. Картель — об’єднання підприємств, що виробля-
ють однотипну продукцію з метою проведення єдиної економічної та техні-
чної політики, спільних дій щодо обсягів, структури випуску однотипних
товарів, величини цін, поведінки на ринку за умови збереження юридичної
та фінансової незалежності. Однією з причин утворення картелів є збіль-
шення прибутку через усунення конкуренції всередині об’єднання та при-
душення зовнішньої конкуренції з боку фірм, які беруть участь у даній уго-
ді. Підприємства у складі картелів зберігали свою самостійність.
Особливість картелів у Німеччині полягає ще й у тому, що вони почали
утворюватися швидкими темпами та мали невелику політичну вагу в країні.
Представник німецької історичної школи Л. Брентано розглядав картелі як
засіб планомірного пристосування виробництва до попиту та уникнення
криз надвиробництва.
Так, 1879 р. у Німеччині було лише 17 картелів, а в 1911 р. — 600 карте-
лів, які охоплювали 12 тис. підприємств [23, с. 9].
Видобуток вугілля та виробництво металу було зосереджене в 30 моно-
поліях; військове виробництво — на машинобудівних заводах Круппа і Тіс-
сена; електротехнічна продукція — на підприємствах концернів «АЕГ» (за-
гальна компанія електрики) та «Сіменс і Шукерт», хімічне виробництво — у
«Фарбеніндустрі».
Для Німеччини була характерною велика роль банків у стимулюванні
розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського
капіталу. В кінці 70-х років XIX ст. у країні налічувалося 32 банки, а в
1910 р. — 28. Провідна роль у фінансових операціях належала Імперсь-
кому банку [12, с. 108]. У 1912—1913 рр. дев’ять берлінських банків во-
лоділи половиною всіх вкладів країни. Характерною рисою монополізації
банківського капіталу була система підпорядкування дрібних банків бан-
кам-монополістам.
Швидкий розвиток промисловості Німеччини, передусім важкої, вимагав
великих коштів, які мали банки, особливо це стосувалося довгострокового
кредитування. У ряді випадків банки ставали співвласниками підприємств, а
представники підприємств входили до складу правлінь банків. Таким чином,
інтереси банків і підприємців тісно перепліталися, що давало їм можливість
впливати на розвиток промисловості. Утворювалася фінансова олігархія, яка
фактично посідала провідне місце в економіці країни. Зростання промисло-
вого і банківського капіталу привело до утворення фінансового капіталу.
К. Бюхер вбачав сутність фінансового капіталу в абсолютному підпорядку-
ванні позичковим капіталом промислового. Перед Першою світовою війною
економічна влада в країні належала 300-м її представникам.
348
Що стосується сільського господарства, то після утворення єдиної Німе-
цької держави, воно розвивалося повільно, за «прусським шляхом», при збе-
реженні феодальних пережитків, хоча в окремих регіонах Німеччини, особ-
ливо в південно-західному, застосовувався і американський шлях розвитку
сільського господарства, однак прусський шлях переважав.
У німецькому селі в кінці XIX — на початку XX ст. збереглися значні
феодальні пережитки, які гальмували розвиток сільського господарства: від-
робіткова система, захоплення поміщиками значної частини селянської зем-
лі, великі викупні платежі, що призводило до розорення селян і перетворен-
ня їх у батраків.
Однак під впливом розвитку ринкових відносин сільське господарство
дедалі більш підпадає під вплив товарно-грошових відносин, що призводить
до швидкої диференціації на селі. З одного боку, зростає прошарок малозе-
мельних і безземельних селян, з іншого — поміщиків та заможних селян.
Великі поміщицькі товарні господарства та господарства заможних селян
використовували найману працю, машини, мінеральні добрива, мали під-
приємства з переробки сільськогосподарської продукції, зокрема з перероб-
ки технічних культур.
Переважна частина селян мала наділи землі в 2—3 га, але через заборго-
ваність та високі орендні платежі не могла стимулювати розвиток своїх гос-
подарств. За таких умов сільське господарство Німеччини не могло забезпе-
чити продуктами харчування міське населення, яке дуже швидко зростало.
У зв’язку з цим країна перетворилася на імпортера сільськогосподарської
продукції.
Отже, переважно через наявність численних феодальних пережит-
ків сільське господарство Німеччини розвивалося повільно. Дрібне се-
лянське натуральне господарство, на яке припадало лише 10 % землі,
не відігравало значної ролі в країні щодо виробництва сільськогоспо-
дарської продукції.
Швидкий економічний розвиток Німеччини, зокре-
ма промисловості, значною мірою був забезпечений
розвитком духовно-культурного рівня нації. Уряд
цієї країни багато зробив для розвитку початкової,
середньої та вищої освіти, зокрема технічної, мере-
жа якої швидко зростала. Так, якщо в 1822 р. у Пруссії було 20 440 народних
шкіл з 1,4 млн учнів, то у 1911 р. — 38 684 шкіл та 6,6 млн учнів; в універ-
ситетах у 1830 р. навчалося 15,8 тис. студентів, а в 1911 р. — 68 тис. та ще
35,6 тис. у спеціальних навчальних закладах технічного профілю [12, с. 221].
Освіта стала гордістю Німеччини, вона давала кадри для поповнення се-
редніх спеціальних закладів, реальних гімназій, технічних училищ, універ-
ситетів. За короткий термін Німеччина стала однією з найбільш грамотних
країн світу.
Вплив духовно-
культурних факторів
на господарський
розвиток
349
Середня та вища освіта стала міцним підгрунтям для розвитку науки
і техніки. Основною базою науки були університети та вищі технічні нав-
чальні заклади. Як наслідок розвитку освіти наприкінці XIX ст. Німеччина
стала батьківщиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема теорії від-
носності А. Ейнштейна, квантової теорії у фізиці М. Планка, теорії електро-
магнітних хвиль Г. Герца, відкриття Рентгена та створення багатьох машин,
апаратів і технологій для промисловості: динамомашини, дизеля, електро-
двигуна, що мало великий вплив не тільки на економічний розвиток Німеч-
чини, а й на розвиток усього людства.
Крім цього, на розвиток духовно-культурного рівня німецької нації активно
впливали образотворче мистецтво, широка мережа народних університетів, бі-
бліотек, колекцій та музеїв, широке видання книг, журналів, газет. У 1905 р. на
кожних двох жителів Німеччини друкувалася одна книжка.
Найбільший вплив на духовно-культурний розвиток німецької нації мала
протестантська церква. Протестантство робило спробу примирити науку і
релігію, розвинути науковий раціоналізм. Держава в Німеччині стала опіку-
ватися церквою. Утворився союз між державою і протестантською церквою.
Церква приносить користь державі, а держава використовує церкву для сво-
го впливу на населення. Це особливо вплинуло на формування менталітету
німецької нації. Завдяки активному впливу держави, церкви, освіти форму-
вався менталітет нації. Пересічний німець ставав слухняним, дисциплінова-
ним, охайним, відповідальним щодо своїх обов’язків на роботі, — ці риси
вважалися як національні.
Таким чином, формування духовно-культурного розвитку німецької на-
ції, на відміну від інших країн Європейської цивілізації, відбувалося під
впливом держави та церкви, що позитивно позначалося на розвитку ринко-
вої економіки.
Швидкого економічного розвитку Німеччина досягла завдяки активному
втручанню держави в усі сфери економічного, політичного та духовно-
культурного життя країни. Після об’єднання Німеччини в 1871 р. у країні
формується державний капіталізм, а уряд перетворюється на координацій-
ний центр усієї господарської системи, активно втручається в її роботу і
сприяє її розвитку. Так, німецький уряд розподіляв французьку контрибуцію
5 млн фр. між підприємцями, робив великі військові замовлення на виготов-
лення зброї. Крім цього, держава була співвласником частки залізниць та
військових заводів, упроваджувала низькі ціни на перевезення вантажів, на-
давала кошти банкам, сприяла розвитку освіти, науки та демографічним
процесам.
Держава відходить від політики вільної торгівлі і переходить до політики
протекціонізму, захищає національного виробника. Яскравим прикладом впливу
державного капіталу є те, що за короткий період Німеччина перетворилась з до-
індустріальної в індустріальну державу і стала другою у світі промисловою дер-
жавою після США.
350
Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки стрімко, що за 30 років з
1870 до 1900 р. обсяг промислового виробництва зріс у 3,1 раза [24, с. 60]. Стрім-
ке зростання обсягів виробництва промислової продукції вимагало великої кіль-
кості сировини та ринків збуту товарів. При вивезенні товарів за кордон Німеччи-
на зіткнулася з інтересами Англії, Франції, США та Росії, особливо загострилися
суперечності за переділ уже поділеного світу між Німеччиною та Англією.
На початку 90-х років XIX ст. Німеччина переходить до прямої агресії.
У 1894—1895 рр. вона захоплює ряд територій у Китаї, 1899 р. — Маршалові
острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці. У 1914 р. загальна площа ні-
мецьких колоній становила 2,9 млн км2 з населенням 12,3 млн осіб., тоді як Ан-
глія мала площу 33,5 млн. км — населення — 395 млн осіб [20, с. 140—141].
За таких умов суперечності ніж Німеччиною і Англією вийшли на перший
план. Ці суперечності призвели до створення Троїстого союзу у складі Німеч-
чини, Австро-Угорщини та Італії, спрямованого насамперед проти Англії.
Троїстий союз у Першій світовій війні активно виступив проти Антанти.
Швидкий розвиток промисловості Німеччини в кінці XIX ст. призвів до знач-
ного збільшення кількості робітників, інтенсифікації праці, падіння заробітної
плати та зростання безробіття, боротьби робітничого класу за свої права. Полі-
тична активність робітничого класу, страйки привели до створення соціал-де-
мократичної партії, авторитет якої зростав. Однак перед Першою світовою вій-
ною частина лідерів партії не допустила революції в країні, що дало можливість
втягнути німецький народ у війну.
Отже, завдяки провідній ролі політичного об’єднання німецьких земель
в єдину державу, створення сприятливих умов для зростання промисло-
вості та ринкових відносин відбувався швидкий розвиток Німеччини, яка
наприкінці XIX ст. перетворилася в провідну індустріальну державу світу і
посіла перше місце в Європі за рівнем розвитку економіки.
У нових історичних умовах кінця ХІХ — початку
ХХ ст. під впливом значних економічних зрушень
у Німеччині зародилася нова історична школа та
соціальний напрям економічної думки. Як уже
говорилося вище, це було пов’язано з особливим
періодом розвитку німецького суспільства — монополізацією економіки, яка
спричинила різку поляризацію доходів населення і, як наслідок, загострення
класових суперечностей.
Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза
увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важ-
ливому значенні всіх соціальних інституцій. Потрібно нагадати, що концеп-
туальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат:
індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добро-
буту індивідів. Історична школа виходить із зовсім протилежного, вважаючи
індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.
Соціальний напрям
політичної економії як
передумова появи
інституціоналізму
351
До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намага-
лися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історич-
ного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками,
не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспіль-
ство. Цей напрям дістав назву соціального.
Започаткування соціального напряму в економічних дослідженнях
було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, підвищенням ролі
держави, монополізацією економіки та поширенням акціонерної форми
власності, зростанням добробуту широких мас населення європей-
ських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням
впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального захисту.
Водночас проблеми соціальної нерівності, соціального захисту не втра-
тили своєї актуальності і потребували вирішення за допомогою дер-
жавного регулювання суспільного життя.
Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не яв-
ляв собою цілісного економічного вчення і був спрямований насамперед на
вирішення таких практичних проблем:
; соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки
як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справед-
ливості;
; заперечення об’єктивних економічних законів та об’єктивно зумовле-
ної соціальної поведінки людей;
; визначення примату неекономічних факторів соціально-економічного
розвитку, насамперед правових чинників, підпорядкованих морально-
етичним нормам;
; активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найма-
ної праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринко-
вої економіки за допомогою соціальних реформ та державно-правового ре-
гулювання.
Ідеї соціального напряму у політичній економії знайшли відображення у
програмі «Спілки соціальної політики», заснованої у 1872 р. у Німеччині. Ця
спілка дістала назву «катедер-соціалізму» («соціалізм за професорською
кафедрою») як натяк на належність «Спілки» до академічних кіл [5, с. 478].
Дана програма передбачала введення обов’язкової початкової освіти,
державне регулювання праці дітей, підлітків, жінок, страхування робітників
від хвороб та небезпечних випадків, установлення пенсій по старості та не-
працездатності. Передбачалася також організація споживчої та житлової ко-
операції за рахунок самих робітників. Конфлікти між робітниками та капіта-
лістичними підприємцями мали вирішуватися особливими третєйськими
судами.
Соціальний напрям потрібно відрізняти від катедер-соціалізму, бо
хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в катедер-соціа-
352
лістів ідеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та спо-
соби її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагалися
показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам сус-
пільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і дово-
дили, що дію цих законів можна спрямувати в необхідне русло за допомо-
гою належного законодавства та раціональної державної політики.
Внесок соціального напряму у доктрину історичної школи полягає у то-
му, що вони синтезують два протилежні вчення. Але потрібно підкреслити,
що економічні категорії та закони вони також вважають похідними від дер-
жавної політики, підпорядкованими їй. Отже, цей напрям не порушував за-
садничих принципів історичної школи.
Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були
Рудольф Штольцман (1852—1930), Рудольф Штаммлер (1856—1938), От-
мар Шпанн (1858—1950), Франц Оппенгеймер (1864—1943) та інші.
Р. Штольцман у працях «Соціальні категорії» (1896), «Мета в народ-
ному господарстві» (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є
виключно технологічним явищем, яке знаходить свій вияв у суспільному
поділі праці і є нейтральним у соціальному аспекті.
Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, уче-
ний трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних ці-
лей та досягнення життєвого достатку всіх членів суспільства.
Філософські та методологічні принципи соціального напряму були об-
ґрунтовані Р. Штаммлером у праці «Господарство та право з погляду ма-
теріалістичного розуміння історії». Підкреслюючи об’єктивність історич-
них процесів, учений заперечував будь-яку активність людей, зокрема
політичну боротьбу.
Один із напрямів соціальної школи розвивав Ф. Оппенгеймер, автор теорії
«ліберального соціалізму». «Ліберальний соціалізм» він ототожнював з вільним
від експлуатації суспільним ладом, заснованим на приватній власності та рин-
ковому обміні.
Один із варіантів соціального напряму розвивали австрійські економі-
сти — О. Шпанн, Я. Бакс, Ф. Оттель, Х. Ріль та інші. Їхні ідеї знайшли
відображення у праці відомого соціолога та економіста Отмара Шпанна
«Фундамент народного господарства» (1918). Він висунув оригінальну
концепцію «універсалізму». З допомогою цієї концепції Шпанн прагнув
обгрунтувати необхідність посилення державного регулювання економіч-
них процесів.
Таким чином, найважливішим висновком, якого можна дійти після озна-
йомлення з ідеями історичної школи та соціального напряму, є той, що ці
ідеї мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визнача-
ють примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль су-
спільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з
економічними.
353
Застосування принципів історизму та системного підходу до аналізу про-
цесів господарського життя збагатило інструментарій економічних дослі-
джень.
Заперечення революційних методів вирішення соціально-економічних
проблем та обґрунтування еволюційного розвитку капіталізму вплинули на
формування концепцій «змішаної економіки», «організованого капіталізму»,
«державного соціалізму» тощо.
Водночас відмова від абстрактних узагальнень та нерозуміння єдності
логічного й історичного методів наукового аналізу, невизнання закономі-
рного характеру економічного життя суспільства, акцент на емпіричному
підході до вивчення економічних явищ, на унікальності й неповторності
«німецького національного духу», особливої історичної місії арійської
раси значно знизили науковість концепцій багатьох представників істо-
ричної школи, збіднили спектр їхніх наукових досліджень, які не змогли
виокремитись у завершену політекономічну доктрину, альтернативну
класичній.
Але важливо зазначити, що історична школа в політичній економії не бу-
ла виключно німецьким явищем. Вона знайшла послідовників і в інших
країнах.
В Італії ідеї історичної школи наприкінці XIX ст. розвивали Г. Ферреро,
Г. Сальвіолі та інші, у Франції — У. Шевальє, П. Ж. Манту та інші, серія
глибоких історико-економічних досліджень з’явилася в Англії та Росії.
Відомим представником англійської історичної школи був Арнольд
Тойнбі (1852—1883).
Теоретико-методологічні надбання історичної школи та соціально-
го напряму в політичній економії мають велике значення і для сучасних
науковців.
9.3. США — ЛІДЕР СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ.
АМЕРИКАНСЬКА ШКОЛА МАРЖИНАЛІЗМУ
В останній третині XIX ст. у США швидкими темпами відбувається про-
цес індустріалізації, зростання важкої промисловості. У 1870 р. США видо-
бували 30 млн т вугілля, а в 1900 р. — вже 244,7 млн т, чавуну виплавляли
відповідно 1,7 млн т і 13,8 млн т [10, с. 217].
Швидкими темпами розвивалися також легка та харчова промисло-
вість, значного поширення набуло масове виробництво готового одягу та
взуття.
Бурхливе зростання промисловості супроводжувалося швидким техніч-
ним прогресом, упровадженням досягнень другої науково-технічної рево-
люції. Країна активно використовувала світовий зарубіжний досвід, зокрема
європейський, а також досягнення американських учених та інженерів. Так,
354
США стали батьківщиною багатьох важливих винаходів, зокрема динамо-
машини, трансформатора, першої електростанції, літака, трактора, удоскона-
лення фотоапарата, автомобіля, кіно, будівництва висотних будинків та ба-
гатьох інших. У промисловості широко застосовується електрична енергія,
проводиться раціоналізація виробництва, зокрема впроваджується поточний
метод, спрямований на економію праці. Це давало можливість збільшити
виробництво продукції, підвищити продуктивність праці. Нові методи раці-
оналізації були запропоновані Тейлором і вперше застосовані на автомобі-
льних заводах Форда.
Досягнення науки і техніки були тісно пов’язані з появою в США нових
галузей промисловості: автомобільної, алюмінієвої, гумової, нафтової, елек-
тричної, верстатобудівної та інших.
Відбуваються зрушення в розміщенні виробництва, починається індуст-
ріалізація Півдня та Заходу країни. Поява нових економічних районів дала
поштовх подальшому розвитку залізничного будівництва, а це, у свою чер-
гу, привело до збільшення продукції важкої промисловості, яка виробляла
рейки, паровози, вагони для залізниць. Поряд з цим відбувається швидке бу-
дівництво автомобільних доріг та каналів.
Економічний розвиток США прискорювався наявністю потужної сиро-
винної бази — різних природних копалень, родючих ґрунтів, великих лісо-
вих ресурсів, річок, озер, а також сприятливим кліматом.
Отже, в США були сприятливі фактори для проведення швидкої індуст-
ріалізації та завершення промислового перевороту у 80-х роках ХІХ ст.
Важливим чинником розвитку економіки США була масова імміграція з
Європи, у тому числі і з України, що сприяла швидкому зростаню населен-
ня. Так, з 1870 до 1900 р. населення США зросло з 31 млн осіб до 76 млн
осіб Чисельність населення країни зростала переважно за рахунок іммігран-
тів [15, с. 314, с. 330].
Імміграція активно сприяла розширенню внутрішнього ринку, поповнен-
ню країни робочою силою, використанню європейської науково-технічної
думки. Усе це впливало на швидкі темпи зростання американської промис-
ловості.
Завдяки втручанню уряду США було багато зроблено для розвитку поча-
ткової, середньої, вищої освіти та науки, захисту національного товаровироб-
ника. Більшість штатів запровадила обов’язкове безоплатне навчання в шко-
лах, було запозичено досвід Німеччини з підготовки інженерів.
Для розвитку науки в країні було створено численні фонди та промислові
лабораторії, а також лабораторії в сільському господарстві.
Значні зрушення відбулися у розвитку образотворчого мистецтва та літе-
ратурних творів, які одержали світове визнання. Художня література, газети
та церква, а з початку 1900-х років радіо і кіно, активно впливали на форму-
вання менталітету американців. Американці, як нація іммігрантів, поклада-
лися у своїй діяльності тільки на себе, вони були енергійними, вольовими,
355
прагматичними, переймалися принципами ринкової економіки, захистом
демократичних свобод та прав людини. Усе це позитивно впливало на роз-
виток економіки США.
Зміцнилася інфраструктура, особливо в містах США, які швидко зроста-
ли, прокладалися трамвайні лінії замість кінської тяги, упроваджуються еле-
ктрички, метро. Значного поширення набував телеграф і телефон. Змінюва-
лося обличчя країни, створювалися великі адміністративні центри з багато-
поверховими хмарочосами, швидко відбувається урбанізація країни. У 1910 р.
уже 51,4 % населення мешкало в містах [15, с. 350].
Таким чином, ціла низка цивілізаційних факторів активно впливала па
розвиток економіки США.
Економічні кризи в США сприяли концентрації та централізації виробни-
цтва і капіталу. Цей процес особливо прискорився після кризи 1873 р., вна-
слідок чого швидко утворюються монополії. Найбільш поширеною формою
господарювання в економіці стали трести. Трест був об’єднанням підпри-
ємств, фірм, в якому його учасники втрачають виробничо-торговельну само-
стійність і у своїй діяльності керуються рішеннями єдиного керівного
центру. Головною метою трестів було захоплення ринку товарів і встанов-
лення монопольних цін.
У США утворення трестів давало можливість об’єднати дрібні компанії,
використати кошти на найбільш сучасних підприємствах, налагодити виро-
бництво та збут продукції, досягти значного ефекту економії та збільшення
прибутку. Так, 1883 р. виникає одна з найбільших монополій — трест «Ста-
ндарт ойл», який контролював 95 % переробки нафти, у 1887 р. утворюється
«Трест віски», цукровий, свинцевий та ін. У 1901 р. Д. Морган засновує
«Стальний трест», який виробляв 3/5 сталі в країні, 1908 р. виникає монопо-
лія « Дженерал моторс». На початку XX ст. процес утворення трестів США
набуває масового характеру і охоплює майже всі галузі промисловості: від
виробництва сірників до виплавки металу. У 1904 р. у країні налічувалося
вже 445 трестів [15, с. 177]. США перетворюються на типову країну трестів,
які встановили своє панування в економіці.
Концентрація промислового виробництва, утворення численних трес-
тів було тісно пов’язане з концентрацією банківського капіталу та утво-
ренням фінансової олігархії. Найбільшими представниками фінансової
олігархії були банківські групи Моргана та Рокфеллера, які володіли бі-
льшою половиною акціонерного капіталу країни. Група мільярдерів явля-
ла собою фінансову олігархію США, фактично панувала в економіці і в
політиці.
Отже, характерною ознакою економіки США був швидкий прогрес мо-
нополізації у промисловості та концентрація банківського капіталу.
Масовий процес монополізації, установлення монопольно високих цін на
велику кількість товарів викликали незадоволення широких верств населен-
ня. Традиційною для Америки була така доктрина розвитку господарства:
356
економічний розвиток є вільною боротьбою сил, від якої держава повинна
стояти осторонь. Зараз же ця традиційна точка зору зустріла сильних проти-
вників, які вважали, що обов’язковою умовою прогресу людства мають бути
державні закони, які повинні обмежувати підприємницьку діяльність, не до-
пускати монополій. Тому під тиском громадської думки уряд США мусив
видати низку антимонопольних законів, зокрема закон Шермана від 1890 р.,
спрямований проти трестів. Законом заборонялись об’єднання, які обмежу-
вали свободу конкуренції, тобто формально заборонялися монополії. Але
закон Шермана був безсилим якраз проти трестів. Він передбачав заходи
проти «зговору» кількох фірм на ринку, але був спрямований проти монопо-
лій нижчого порядку — картелів та синдикатів. Коли ж ці фірми зливалися в
одну, тобто виникав трест, закон не бачив тут «зговору» і не міг втручатися
у внутрішні справи фірми.
Після закону Шермана великого поширення набула нова форма моно-
полій — холдинг-компанія. Холдинг — це об’єднання, яке тримає
портфель акцій різних фірм, отримує дивіденди та розподіляє їх між акці-
онерами. Безумовно, як підприємство-акціонер, холдинг-компанія при-
значає в ці фірми своїх директорів, контролює їх діяльність. Але перед
законом холдинг — не монополія, хоча має право контролювати ті фірми,
в які вкладено її капітали.
Несподіванкою стало також і те, що від закону Шермана стали страждати
профспілки, оскільки за формальним змістом закону профспілки — це
об’єднання робітників, яке направлене проти конкуренції на ринку праці,
ринку продажу робочої сили.
Швидкими темпами після громадянської війни розвивалося сільське гос-
подарство США за американським, фермерським, шляхом, який означав від-
сутність феодальних пережитків.
Фермерське господарство було приватним, високотоварним сільськогос-
подарським підприємством, в якому господарював фермер на власній чи
орендованій землі. Фермери вели господарство одноосібно зі своєю сім’єю
чи наймали робітників.
В умовах монополістичної конкуренції у фермерських господарствах збі-
льшується концентрація виробництва. Якщо в 1880 р. власники землі стано-
вили 2/3 від загальної кількості фермерів, то в 1910 р. — 1/3. Фермери утво-
рюють різні союзи, об’єднання та фірми, які займаються виробництвом,
зберіганням та переробкою сільськогосподарської продукції, стають вели-
кими експортерами продукції сільського господарства.
Розвиток промисловості, зростання міського населення в США зумовили
великий попит на продукти харчування на внутрішньому ринку та збіль-
шення вивозу дешевих продуктів, зокрема хліба і м’яса, на зовнішні ринки.
Це призвело до тривалої аграрної кризи в країнах Західної Європи.
Освоєння великих площ на заході США привело до зростання мережі
фермерських господарств. Так, якщо в 1860 р. їх налічувалося 2,4 млн, то
357
в 1900 р. — уже 5,7 млн, причому 3/4 ферм обслуговувалися своїми власни-
ками [15, с. 232].
Ферми виробляли велику кількість сільськогосподарської продукції, вар-
тість якої зросла з 2,5 млрд дол. у 1890 р. до 10 млрд дол. в 1914 р. [10,
с. 226].
Зростання виробництва сільськогосподарської продукції було забезпече-
не насамперед капіталістичною організацією виробництва, розширенням по-
сівних площ, широким застосуванням машин та наукових систем у земле-
робстві. У сільському господарстві США масово почали застосовуватися
такі машини, як жниварки, молотарки, косарки, парові трактори, а згодом —
трактори з бензиновим двигуном, вантажні автомобілі, молочні сепаратори
та маслобійки на електричній енергії.
Збільшення застосування машин підвищувало продуктивність праці,
знижувало ціни на сільськогосподарську продукцію та витрати на робочу
силу. Удосконалювалася система перевезення зерна, худоби, будувалися
елеватори, млини та холодильники. Широкого розвитку набуло скотарство
та консервування м’яса.
Велике значення для розвитку сільського господарства мали поділ праці
та спеціалізація окремих районів США, застосування штучних добрив.
У сільському господарстві відбувався швидкий процес концентрації виро-
бництва, розорення дрібних та середніх фермерів, погіршення їх майнового
стану.
Отже, радикальне вирішення аграрного питання в США після громадян-
ської війни створило сприятливі умови для розвитку сільського господарст-
ва, забезпечило освоєння великих земельних площ, створення високотовар-
них, механізованих фермерських господарств, які стали головними поста-
чальниками сільськогосподарської продукції на світовий ринок.
Розвиток економіки США наприкінці XIX ст. призвів до значних струк-
турних зрушень. До середини 80-х років XIX ст. головний прибуток для
держави давало сільське господарство, а країна за рівнем промислового ви-
робництва посідала лише четверте місце у світі. Після завершення грома-
дянської війни США перетворюються в індустріально-аграрну державу і ви-
ходять на перше місце у світі за рівнем промислового виробництва, стають
лідером світової економіки.
Лідерство США було досягнуте важкою працею мільйонів трудящих,
особливо робітників-емігрантів. Це призводило до масових страйків ферме-
рів, робітників і службовців. Так, у 70—80-х роках XIX ст. відбулися висту-
пи фермерів і безробітних, у 1905 р. — страйки гірників та текстильників.
Виступи трудящих сприяли створенню профспілкових та робітничих органі-
зацій — індустріальних робітників світу, а в 1898 р. — соціал-демократичної
партії.
Посилення економічної влади трестів та фінансової олігархії, швидкі
темпи індустріалізації США сприяли тому, що в експорті товарів значно
358
зросла частка промислових товарів. Американські монополії потребували
все більше ринків збуту товарів, цікавилися заморськими територіями, а в
кінці XIX ст. вдалися до прямої агресії. У 1898 р. США захопили Гавай-
ські острови, 1899 р. — Кубу, Гуам, Філіппіни, загарбали Панамський пе-
решийок та закінчили будівництво Панамського каналу, який з’єднав Ат-
лантичний та Тихий океани і став важливим стратегічним об’єктом. США
в кінці XIX ст. — на початку XX ст. збільшують свій економічний вплив
на країни Далекого Сходу, особливо Китай. Вони проголосили Китай зо-
ною свого економічного впливу, а фактично захопили величезний китай-
ський ринок. Інтереси США зіткнулись з головним конкурентом на світо-
вому ринку — Німеччиною, що зумовило їх участь у Першій світовій
війні на боці Антанти.
Таким чином, криза 1873 р. прискорила процес концентрації вироб-
ництва і капіталу, утворення монополій у формі трестів, які стали ві-
дігравати провідну роль в економіці країни.
Фермерські господарства стали основою зростання сільськогоспо-
дарського виробництва, спираючись на передову технічну базу. Знач-
ного розвитку набули духовно-культурна сфера, наука, підтримка уря-
дом економіки.
Наприкінці XIX ст. США перетворилися в реального лідера світової
економіки, посівши перше місце у світі за обсягами промислового і сіль-
ськогосподарського виробництва.
Зазначені вище соціально-економічні передумови
сприяли формуванню неокласичного напряму еко-
номічної думки в США. Засновником американ-
ської школи маржиналізму став Джон Бейтс
Кларк (1847—1938), автор праць «Філософія багатства» (1886), «Розподіл
багатства» (1899), «Проблеми монополії» (1901), «Сутність економічної тео-
рії» (1907) та ін. Заглиблення у маржиналістські ідеї та неординарність ана-
лізу дали змогу американському дослідникові сформулювати ряд нових ці-
кавих ідей.
Кларк створив особливий, «американський» варіант суб’єктивної школи.
Для цього варіанта найбільш характерним елементом є теорія граничної проду-
ктивності.
Д. Б. Кларк виступив зі своєю теорією розподілу в той час, коли в США
виникла так звана «проблема праці». У 1885 р. Американська економічна
асоціація записала у своїй Декларації, що зіткнення між працею та капіталом
потребує вирішення цілого ряду соціальних проблем, що вимагає об’єд-
наних зусиль церкви, держави та науки.
Америка поступалася Європі щодо темпів поширення марксизму (його
вплив був там набагато слабшим). Тому у праці «Розподіл багатства» (1899 р.)
Кларк проголошує недоторканність приватної власності. Питання про власність
Американська
школа маржиналізму.
Дж. Б. Кларк
359
він вважав етичним питанням. Кларк критикує комуністичний принцип розпо-
ділу і проголошує лозунг: «Кожному те, що ним створене!». Його принцип
розподілу ґрунтувався на вже відомій теорії «трьох факторів виробництва».
Кларк намагається довести, що кожний фактор отримує відповідну йому «част-
ку» національного доходу, яка ним створена, і тому капіталістичне суспільство
справедливе у своїй основі.
Кларк поділив політичну економію на три розділи: 1) універсальну еко-
номіку, яка формулює загальні універсальні закони; 2) соціально-еконо-
мічну статику, взяту в «стаціонарному стані»; 3) соціально-економічну
динаміку, яка досліджує ті сили, які діють у суспільстві, що перебуває в ру-
сі, у розвитку.
Універсальна економіка повинна досліджувати більш загальні закони
господарської діяльності. До цих законів Кларк відніс закон граничної ко-
рисності, спадної продуктивності праці і капіталу.
Кларк вводить політичну економію до сфери статики, тобто такого стану
суспільства, коли воно перебуває у рівновазі і в стані повного спокою. Він
досліджує на цій стадії «частку» кожного фактора на основі законів гранич-
ної корисності та спадної продуктивності. У цьому плані ним трактуються
категорії заробітної плати, процента, ренти. Кларк стверджує, що заробітна
плата визначається «граничною продуктивністю праці» робітників. Він пи-
сав, що при незмінних розмірах капіталу і незмінному рівні техніки подаль-
ше збільшення кількості використаних на виробництві робітників призведе
до падіння продуктивності праці кожного знову прийнятого робітника. Тоб-
то чим більше зайнято робітників, тим нижчою буде продуктивність праці
і тим нижчою має бути заробітна плата.
І третя стадія — динаміка, в якій, за Кларком, усі фактори перебувають у
стані розвитку, в якому можливі порушення стану рівноваги. На стадії до-
слідження економіки в динаміці Кларк вводить категорію прибутку, яка у
нього є «даром» технічного зростання виробництва.
Таким чином, теорія розподілу Кларка була ще однією спробою (вслід
за теорією Кері) показати панування економічних гармоній в умовах капі-
талізму.
Але ці уявлення не повністю відповідали дійсності. Криза 1929—1933 рр.
продемонструвала ілюзорність надій Дж. Б. Кларка та його прибічників на
всесилля ринкового механізму та показала, що капіталістичне суспільне від-
творення не можна уявляти як гігантську фірму, яка розвивається за маржи-
нальними законами.
Але зазначені вище недоліки не затьмарили тих наукових резуль-
татів, які були отримані економістами американської школи. Звернув-
ши увагу на проблему оптимізації структури витрат виробництва та
визначивши шляхи її граничного аналізу, вони започаткували численні
прикладні дослідження кількісних взаємовідносин між витратами фак-
торів виробництва (йдеться про такий відомий аналітичний інстру-
360
мент, як виробнича функція). Економіко-математичні моделі, які дозво-
ляють розрахувати кількісні залежності між витратами виробництва
та обсягами продукції, яка виробляється, набули широкого практично-
го використання, особливо на мікроекономічному рівні, під час розроб-
лення стратегії фірм, підприємств.
Прийоми граничного аналізу, які маржиналісти використовували на
окремих товарних ринках чи підприємствах, Кларк спробував перенести в
макроекономічне середовище. З’явилися такі поняття, як соціальна праця
(загальна кількість зайнятих у народному господарстві), соціальний капітал
(сукупність капіталів, які використовуються в суспільному виробництві) та
інші.
Таким чином, поширення граничного аналізу на процес формування
факторних доходів дало змогу вченому покласти в основу теорії цін-
ності і теорії розподілу єдиний методологічний підхід. На думку відомо-
го дослідника історії економічних учень М. Блауга, «теорія граничної
продуктивності Дж. Б. Кларка ніби замкнула маржинальну систему,
стимулюючи появу різноманітних прикладних досліджень». Багато чо-
го в теорії Кларка його сучасники вважали спірним. Однак його концеп-
ція граничної і специфічної продуктивності стала джерелом плідного
сучасного підходу до вирішення завдань оптимізації виробництва за
обмежених ресурсів [5, с. 448].
9.4. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ АНГЛІЇ
В ПЕРІОД МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ.
КЕМБРИДЖСЬКА ШКОЛА
Політична система Англії сформувалася та існувала більше двох століть.
У цій системі провідне місце займали представники великого бізнесу, які
приймали закони для розвитку ринкового господарства.
Соціальна структура Англії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. не зазнала
суттєвих змін, окрім подальшого зменшення в сільському господарстві кіль-
кості сільського населення — фермерів-орендарів і найманих робітників та
зростання чисельності робітників і службовців.
Подальшого розвитку набуває духовно-культурний розвиток англійської
нації під впливом друкованих видань, особливо під впливом літератури, га-
зет, журналів, наповнених багатим змістом. Значний вплив на англійське су-
спільство мали численні газети, зокрема народні газети, які формували мен-
талітет людей, що, у свою чергу, сприяло подальшому розвитку інститутів
ринкової економіки.
Духовно-культурна сфера Англії перебувала під впливом протестантської
церкви, яка мала суттєвий вплив на психологію людини і особливо на під-
приємництво. Однак наприкінці XIX ст. відбувається поступове падіння
впливу церкви, насамперед через погіршення умов життя населення.
361
Що стосується такої важливої складової духовно-культурної сфери, як
освіта, то вона (порівняно з іншими європейськими країнами Західної циві-
лізації, особливо з Німеччиною) розвивалася повільно. В Англії тільки 1880 р.
було введено обов’язкову початкову освіту. У 1894 р. у вищих навчальних
закладах навчалося лише 20 тис. студентів. Особливо відставала вища техні-
чна освіта, яка почала розвиватися тільки після Всесвітньої паризької виста-
вки 1900 р. [7, с. 130]. Недоліки в розвитку освіти позначилися на тому, що в
кінці XIX ст. Англія не могла запропонувати світу нових істотних відкриттів
у галузі науки і техніки.
Бурхливий розвиток англійської промисловості припадає на початок
70-х років, її промисловість домінувала у світі, поки в інших країнах завер-
шився процес індустріалізації. Так, на Англію припадало 50 % виробництва
світової продукції промисловості. Одержуючи дешеву сировину з колоній,
проводячи політику вільної торгівлі, Англія — «фабрика світу» — не бояла-
ся конкурентів. Вона проповідувала доктрину А. Сміта про міжнародний
поділ праці, за якою увесь світ повинен бути землеробським в оточенні про-
мислової Англії.
Однак з середини 70-х років XIX ст. ситуація на світовому ринку різко
змінюється не на користь Англії. Наприкінці XIX ст. відбувається швидка
індустріалізація в США та Німеччині, які стають конкурентами Англії, про-
вівши індустріалізацію на базі передової техніки та новітніх технологій.
Яскраво виявили себе слабкі місця англійської економіки. Майже за
100 років існування її промисловості устаткування підприємств не поновлю-
валося, воно фізично і морально застаріло.
Для оновлення технічної бази підприємств були необхідні значні кошти,
які саме в цей час, задля більшого прибутку, вивозилися підприємцями в ко-
лонії. Виявлялися і труднощі з одержанням сировини для нових галузей
промисловості. Крім бавовни стало необхідним завозити нові види сировини
— руди кольорових металів, нафту тощо.
Тяжкий удар англійській промисловості було завдано рядом країн, які пе-
рейшли від політики вільної торгівлі до протекціонізму, захистивши свою
промисловість високим митним тарифом. Домінування англійських товарів
на світовому ринку було поступово ліквідоване. Як наслідок, у кінці ХІХ ст.
Англія поступово втрачає своє промислове лідерство. Якщо в 70-х роках
ХІХ ст. щорічний приріст її промислової продукції становив 3,7 %, то в 1914 р.
— лише 1,7 % [17, с. 208]. Це свідчить про зменшення частки Англії у світо-
вому виробництві та скорочення темпів промислового виробництва, а це
призвело до того, що Англія втратила свою вікову монополію і поступилася
місцем молодим конкурентам — США та Німеччині. На початку ХХ ст. змі-
нюється структура промисловості Англії, де за темпами зростання важка
промисловість випереджає легку. Більш стрімкими темпами розвиваються
такі галузі, як сталеливарна, електротехнічна й хімічна. Разом з тим втрачає
значення текстильна промисловість. Хоча Англія втратила свою промислову
362
монополію у світі, у неї залишилася величезна колоніальна імперія, яка да-
вала великі прибутки. Крім того, Англія продовжувала посідати провідне
місце у світовій торгівлі та суднобудуванні.
Процес концентрації виробництва й утворення монополій в Англії затри-
мався на 10—15 років (порівняно з США та Німеччиною), у зв’язку з тим,
що Англія одержувала великі прибутки від колоній. Перші монополії були
пов’язані з переробленням колоніальної сировини Британської імперії.
У 1880 р. утворюється концерн з видобутку діамантів і золота в Південній
Африці. Освоєння території колоній сприяло виникненню монополій у важ-
кій та військовій промисловості. Серед них чільне місце посідали такі, як
«Віккерс», «Амстронг-Уїтворд», «Сенс енд Максим» та ін. Монополії Англії
в основному виступали у формі трестів і синдикатів. В Англії також відбу-
вався процес монополізації на залізницях та у судноплавстві, повільно про-
ходить монополізація в старих галузях промисловості — текстильній та ву-
гільній.
Особливість процесу монополізації в Англії була пов’язана з більш пізнім
виникненням монополій, відносною слабкістю, переважною орієнтацією на
експорт товарів, причому утворення їх відбувалося в основному в нових га-
лузях промисловості: цементній, електротехнічній та ін.
В останній чверті XIX ст. сільське господарство Англії, особливо зерно-
ве, значно скоротило обсяг виробництва. Великих збитків зазнало сільське
господарство від завезення в Англію дешевого американського хліба. Світо-
ві ціни на хліб різко знизилися, англійські землевласники через високу земе-
льну ренту не могли конкурувати з привізним дешевим американським хлі-
бом (за високої земельної ренти).
Під впливом аграрної кризи в сільському господарстві країни відбува-
ються структурні зрушення, які в 1870—1913 рр. призвели до скорочення
вдвічі посівних площ під зерновими, а також збільшення завезення про-
дуктів харчування з колоній. Занепад сільськогосподарського виробницт-
ва зумовив різке скорочення населення у сільській місцевості. У 1914 р.
тільки 8 % усього населення було зайнято у сільському господарстві.
Зменшення питомої ваги землеробства призвело до звуження внутрішньо-
го ринку та посилення залежності країни від імпорту сировини та продо-
вольства. Такі обставини ще більш гальмували темпи розвитку англійсь-
кої промисловості.
У 70-х роках XIX ст., щоб компенсувати втрату промислової першості,
Англія почала активно використовувати банківський капітал, який за темпа-
ми концентрації та централізації значно випереджав промисловий. Так, п’ять
великих банків Англії («Велика п’ятірка») володіла більшістю вкладів у
країні. З 1895 до 1905 р. сума вкладів цих банків зросла відповідно з 550,2 млн
фунт. ст. до 728,1 млн фунт. ст., тобто у півтора раза [25, с. 10].
Фінансуючи промисловість, банки зрощувалися з промисловістю. Злиття
промислового і банківського капіталу зумовлювало утворення в країні
363
фінансового капіталу і фінансової олігархії та її домінування у головних
галузях економіки. Дедалі більшої ваги в економіці Англії почали набувати
фінансово-промислові групи, акціонерні та комерційні банки.
У кінці XIX — на початку XX ст. вплив колоній на економіку Англії має
надзвичайне значення, що було пов’язане, насамперед, із втратою промис-
лового лідерства. Англія купувала за низькими «цінами» колоніальні товари,
вивозила звідти важливу сировину в колонії — вивозився капітал (фактично
відбувався процес пограбування колоній у великих масштабах). У 1914 р.
Англія посідала перше місце у світі за вивозом капіталу за кордон, причому
94 % капіталу вона вивозила у свої колонії [24, с. 56].
Напередодні Першої світової війни зв’язок Англії з колоніями став ще
міцнішим. Колонії стають основним джерелом прибутків для англійської
економіки. Так, від вивозу капіталу Англія одержувала прибуток в чотири
рази більший, ніж від власної промисловості [24, с. 56].
Англійський банк — провідний банк країни — стає важливим елементом
ринкової економіки, а Англія — «світовим банкіром». Прибутки від фінан-
сових операцій виходять на перше місце, причому за рахунок колоній, які
стають основою економіки Англії. Вивіз капіталу за кордон для Англії стає
головним фактором економічного розвитку. На початку ХХ ст. прибутки від
вивозу капіталу за кордон у п’ять разів перевищили прибутки від зовнішньої
торгівлі.
У кінці XIX — на початку XX ст. Англія продовжує політику збільшення
своєї колоніальної імперії. Вона захоплює Бірму, Судан, Родезію, Конго, Ні-
герію, установлює протекторат над Єгиптом. На 1914 р. територія Британсь-
кої імперії становила вже 33,5 млн кв. км2 з населенням 428 млн осіб. В еко-
номічній системі Англії дедалі більше на перше місце висувалися її
колоніальні володіння, куди збільшувався вивіз капіталу.
Нерівномірний розподіл колоній між провідними промислово розвине-
ними державами в кінці XIX ст. призвів до загострення суперечностей між
ними. Серед цих суперечностей на перше місце виступили економічні су-
перечності між Англією та Німеччиною, яка активно перемагала Англію на
європейських та колоніальних ринках та вимагала перерозподілу англій-
ських колоній. Англія наполегливо шукала союзників проти Німеччини
у майбутній війні. Ці пошуки закінчилися утворенням блоку проти Німеч-
чини — Антанти.
Отже, з кінця 70-х років XIX ст. починається поступове промислове
відставання Англії у зв’язку з появою молодих промислово розвинених
країн США та Німеччини. Значного удару по сільському господарству
Англії завдала криза 1873 р. Низькими темпами відбувався процес мо-
нополізації. Щоб скоротити промислове відставання, Англія прискори-
ла темпи вивозу капіталу за кордон, особливо у свої колонії, які ста-
ють основним стрижнем економіки Англії, що ще більше посилило
негативний вплив на її економіку, яка мала яскраво окреслений коло-
ніальний характер.
364
У цих нових для Англії економічних умовах кінця
ХІХ — початку ХХ ст. значного розвитку набула
економічна теорія кембриджської школи. Її головний
представник — А. Маршалл своїми ідеями сприяв
розвитку ринкової економіки.
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. відзначені зростанням концентрації і мо-
нополізації капіталістичного виробництва. Ці явища викликали істотні зміни
в умовах функціонування підприємств, ускладнили процес виробництва і
обігу, на що й відреагували англійські економісти.
Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки
XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у ба-
гатьох країнах.
Маржиналісти другого етапу (на відміну від маржиналістів першого пе-
ріоду і від класиків) розширили предмет дослідження, застосувавши для цього
новий методологічний інструментарій, зокрема системний. Але неокласики
водночас звузили предмет свого дослідження через свідоме вилучення з кола
теоретико-методологічних питань економічної науки соціальної та макроеко-
номічної складових.
Найбільший внесок у теорію зробив професор Кембриджського універси-
тету Альфред Маршалл, котрийє автором таких видатних праць, як «Еко-
номіка промисловості» (1889), «Промисловість і торгівля» (1919), «Гроші й
торгівля» (1923) тощо. Особливу популярність ученому принесла праця
«Принципи економікс» (1890), в якій систематизовано й узагальнено поло-
ження пострикардіанської політичної економії, австрійської школи та інших
напрямів економічної думки. Ця праця поклала початок новому напряму в
економічній науці, що згодом дістав назву неокласичного економічного
аналізу. По суті, Маршалл поставив завдання щодо створення синтетичної
теорії вартості на основі різних теорій, що знайшло підтримку як у прихиль-
ників неокласичного напряму, так і в його супротивників.
Наголошуючи на тому, що економічна наука є «чистою і прикладною»,
а тому має уникати «аналізу гострих проблем партійної боротьби і складно-
стей внутрішньої та зовнішньої політики»1, учений запропонував замінити
вузький термін Political Economy на більш широкий — Economics.
Маршалл у цілому сприйняв методологічну систему маржиналізму, особ-
ливо її нейтральний, деідеологізований підхід до економіки, її позаісторичне
розуміння. Водночас він обґрунтовано критикував позицію австрійців щодо
примату суб’єктивних оцінок граничної корисності в аналізі процесу ціноут-
ворення, відводячи останнім місце одного з факторів, що впливають на попит.
Одночасно Маршалл був супротивником трудової теорії вартості, що доводи-
ла примат витрат виробництва в ціноутворенні. Тому вчений відкинув метод
причинно-наслідкових залежностей одних явищ від інших. Так виник аналі-
1 Маршалл А. Принципы экономической науки: В. 3 т. — М.: Прогресс, 1993. — Т. 1. — С. 97.
Формування
неокласичної традиції
в політичній економії.
Кембриджська школа
365
тичний метод Маршалла, який згодом було названо теорією часткової рів-
новаги. Відповідно до цієї теорії у кожній окремій ситуації дослідник повинен
вважати постійними всі елементи, крім одного, й аналізувати його зміни. За-
вдяки Маршаллу почали широко застосовуватися математичні методи ви-
вчення функціональних співвідношень між економічними явищами, що дозво-
лило вченим розробляти практичні, конкретні проблеми ринку.
Якщо А. Сміт, створюючи свого часу теорію трудової вартості, спираєть-
ся на «людину економічну», на психологію людини ринкової економіки, то
А. Маршалл відмовляється від поглядів А. Сміта. Він підкреслює, що індус-
тріальна революція відбилася на психиці як підприємця, так і найманого ро-
бітника. На ринок вийшла гранична корисність, гранична продуктивність
праці й капіталу. На його думку, створюючи машину, неможливо не врахо-
вувати психіку людини, проблеми соціально-політичних відносин праці й
капіталу, проблеми реалізації продукції.
Центральне місце у працях Маршалла і його школи займає ринковий ме-
ханізм формування цін. Вихідним пунктом теорії ученого став такий по-
стулат: ні попит, ні пропозиція не мають пріоритету з погляду визначення
цін, а є рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. Зо-
крема, Маршалл констатував зростання попиту під час падіння цін і змен-
шення попиту у разі їх збільшення. Стійка ціна (ціна рівноваги) встановлю-
ється в точці перетину кривих попиту та пропозиції, коли попит урівнова-
жується пропозицією. Ціна ж попиту визначається корисністю товару, що
являє собою максимальну ціну, яку покупець готовий платити за товар.
Однак, як слушно зазначав Маршалл, дана ідеальна модель ринкової вза-
ємодії ціни, попиту та пропозиції змінюється залежно від тривалості дослі-
джуваних тимчасових періодів. Коли вивчається короткостроковий період,
то виявляються одні закономірності, у тривалій же перспективі — інші.
Рівноправність факторів зникає, і в результаті — то попит, то пропозиція
бере на себе роль провідного ціноутворювального фактора. У короткостро-
ковому періоді попит набуває пріоритету, тому що пропозиція більшою мі-
рою інерційна й не встигає за коливаннями попиту, оскільки для зміни про-
позиції потрібні нові умови виробництва, точніше — створення додаткових
або нових виробничих потужностей. У даному тимчасовому відрізку будь-
яке підвищення попиту зумовлює зростання ціни. Підприємець за даних
умов одержує тимчасовий додатковий дохід (квазиренту, за визначенням
Маршалла), що являє собою різницю між новою, більш високою ціною то-
вару, витратами його виробництва і нормальним прибутком. Створені нові
умови виробництва збільшують обсяги пропозиції, знижуючи ціну й ану-
люючи квазиренту.
Настає довгостроковий період, де роль основного ціноутворювального
фактора бере на себе пропозиція й пов’язані з нею витрати виробництва. Та-
ким чином, виробництво визначає рух потреб, які потім виступають у ви-
гляді граничних корисностей і попиту. Потрібно зазначити, що витрати ви-
366
робництва, за Маршаллом, у кінцевому підсумку, визначаються сумою
страждань, які викликаються, з одного боку, працею, а з іншого — утриман-
ням від непродуктивного споживання капіталу. Психологічна теорія пере-
живань Маршалла спиралася на відому із середини XIX ст. «теорію помір-
ності» англійського економіста Н. Сеніора й потрібна була засновникові
кембриджської школи дня протиставлення рикардіанської теорії трудової
вартості й марксистської теорії додаткової вартості. Відповідно до цієї
теорії Маршалла і робітник, і підприємець приносять жертви в процесі ви-
робництва. Жертвою з боку робітника є суб’єктивні негативні емоції,
пов’язані з трудовими зусиллями; жертвою роботодавця — відстрочені за-
доволення від особистого споживання або необхідність їх очікування. Цим
знімалася проблема додаткової вартості й тісно пов’язана з нею проблема
експлуатації. Однак, як і в міркуваннях австрійської школи, дана побудова
Маршалла не є переконливою. Очікування саме по собі не може бути дже-
релом прибутку, оскільки переживання суб’єктів виробництва досить різні,
тому важко порівнювані. З наведених вище міркувань Маршалл робив ви-
сновок, що грошові витрати виробництва, або ціна пропозиції конкретного
товару, повинні забезпечувати компенсацію всіх негативних відчуттів
суб’єктів виробництва, що, таким чином, містить у собі заробітну плату (за
втому, жертву робітника) і підприємницький дохід (плату за помірність, не-
певність). Маршалл не обмежився теоретичними побудовами психологічно-
го стримування витрат виробництва. На сьогодні великим досягненням при-
кладного характеру стали дослідження вченого, присвячені виявленню
динаміки витрат виробництва (стосовно окремих підприємств).
Він запропонував три можливі моделі динаміки витрат. Існують га-
лузі, стверджував Маршалл, де граничні витрати, а отже, і ціна пропозиції,
не залежать від обсягу випуску продукції (закон постійної віддачі або за-
кон постійної продуктивності). Але є галузі, у яких зі збільшенням обсягу
виробництва граничні витрати виробництва одиниці продукції знижуються
(закон зростаючої віддачі або закон зростаючої продуктивності). Нарешті,
до третьої категорії відносять виробництва, де в міру їх розширення спо-
стерігається зростання граничних витрат і відповідно цін пропозиції (закон
спадної віддачі або закон спадної продуктивності). У другій і третій моделі
ціну пропозиції підприємець пов’язує з обсягом виробленої продукції і ви-
значає через граничні витрати виробництва. Таким чином, Маршалл вклю-
чив у теорію ціни важливе положення про залежність ціни пропозиції від
виробництва.
Установлюючи зв’язок між ціноутворенням і тривалістю тимчасового пе-
ріоду, учений зробив висновок про різке збільшення впливу пропозиції й ви-
трат виробництва на механізм ціноутворення. У зв’язку з цим Маршалл
розрізняв три періоди: короткий, протягом якого виробничі потужності не
міняються; тривалий, коли можна змінити обсяг продукції залученням но-
вих виробничих потужностей; і, нарешті, досить тривалий, коли можуть
367
відбутися зміни в чисельності населення, у техніці виробництва та в капіта-
лі. Нормальна ціна (або ціна рівноваги), зумовлена витратами виробництва,
на думку Маршалла, установлюється в другому періоді, тому що гра попиту
та пропозиції протягом тривалого періоду приводить ціни до витрат і вини-
кає стійка рівновага.
Запропонований Маршаллом механізм ціноутворення є більш збалансова-
ним, ніж концепція австрійської школи. Аналіз фактора часу, наведений уче-
ним, вплинув на реальні процеси та їх відображення економічною наукою.
Розробляючи проблему попиту, Маршалл створив концепцію «еластичності
попиту», під якою розуміють функціональну залежність попиту від зміни цін.
Маршалл визначає «еластичність» як співвідношення між зростанням наявного
запасу товарів і падінням ціни та, навпаки, ступенем зменшення запасу й підви-
щенням ціни. Попит на товар є більш еластичним, ніж ціна даного товару. Якщо
ж зміна попиту на товар відбувається меншою мірою, ніж зміна ціни, попит буде
нееластичним. Дана концепція набула розвитку у практичних дослідженнях кон-
кретної кон’юнктури ринку, при прогнозуванні ефективного функціонування гос-
подарського механізму. Поняття «еластичності» надалі стало застосовувати-
ся в розробленні проблем ціни й попиту, ціни і пропозиції товару, процента і
пропозиції капіталу, заробітної плати й наявної робочої сили.
Важливе місце у теоретичній системі Маршалла належить теорії розподілу.
Згідно з цією теорією кожний із факторів виробництва (земля, праця, капітал,
підприємницька діяльність) також підлягають дії попиту і пропозиції. Прибу-
ток не є гарантованим доходом підприємця, а змінюється зі зміною цін.
Отже, економічна теорія Маршалла вплинула на розвиток економіч-
них наук. Концепції ціни, попиту та пропозиції, витрат виробництва,
введені кембриджською школою до наукового обігу, стали предметом
подальшого вивчення й розвитку. Сучасними економістами широко ви-
користовуються і модифікуються розроблені Маршаллом теорії «ела-
стичності» попиту та пропозиції, квазирентного доходу тощо.
У 20-х роках XX ст. з’являється кембриджський
варіант кількісної теорії грошей, або теорія «касо-
вих залишків». Її авторами були А. Маршалл, А.
Пігу та Дж. Робінсон. Основна ідея кількісної тео-
рії грошей — безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін. Зрос-
тання або зниження цін, на думку авторів, спричиняє зміну реальної цінності
суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною, коли ціни зрос-
татимуть, економічні суб’єкти прагнутимуть збільшити грошову частину
свого доходу і скоротити частину доходу, яка споживається. За умови зни-
ження цін їхні дії будуть протилежними. Такі процеси прийнято називати
«ефектом Пігу» або ефектом реальних касових залишків».
А. Пігу обґрунтовував поняття економічного добробуту та його найваж-
ливіші фактори. Основною працею А. Пігу (1877—1959) є «Економічна тео-
Розвиток неокласич-
ної традиції у працях
А. Пігу та Р. Хоутрі
368
рія добробуту» (1920), де викладено концепцію добробуту. Основна увага
приділяється тут проблемі оптимізації соціального добробуту, який А. Пігу
розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального доб-
робуту є економічний добробут. На думку ученого, економічний добробут
— це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні
причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосе-
редньо, а через створення й використання об’єктивного додаткового еконо-
мічного добробуту, тобто національного доходу. А. Пігу вважав головним
показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут
визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівно-
мірним його розподілом. Виходячи з цього, Пігу визнає перерозподіл націо-
нального доходу однією з найважливіших функцій держави. Він був одним
із перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового меха-
нізму та вільної конкуренції. Учений розглядав дві форми державного втру-
чання в економіку — пряму й непряму. Непрямі заходи (податки, субсидії)
необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків «зовнішніх
ефектів», що виникають за умов вільної конкуренції. Пряме втручання є не-
обхідним у разі посилення позицій монополій в економічному житті. Але, на
думку Пігу, антимонопольне законодавство є хоч і корисним, але малоефек-
тивним. Він вважав, що втручання держави має здійснюватися у формі без-
посереднього контролювання цін, тарифів та обсягів випуску продукції.
Монетарну теорію економічного циклу розробив у цей час інший пред-
ставник кембриджської школи — Р. Хоутрі (1879—1975). Найвідоміші його
праці — «Добра й погана торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937).
Хоутрі належить теорія, яка пов’язує споживчі доходи й витрати з економі-
чним циклом. На його думку, економічний цикл — це суто грошове явище,
зумовлене коливаннями грошового попиту й відповідними змінами в надан-
ні кредитів. На основі своєї теорії Хоутрі дійшов висновку, що циклічні ко-
ливання ділової активності можна пом’якшити через розумну грошово-
кредитну політику.
Ідеї кембриджської школи домінували в економічній науці аж до почат-
ку 30-х років ХХ ст.
Тільки виникнення кейнсіанського макроекономічного вчення поміт-
но послабило її вплив. Однак ідеї англійської школи маржиналізму, як і
раніше, є складовими різних напрямів сучасної економічної думки.
9.5. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ
Остання чверть ХІХ — початок ХХ ст. для Франції характеризувалася
подальшим зростанням духовно-культурного рівня французької нації під
впливом ідей французьких просвітників, творів літератури та мистецтва, які
здобули всесвітнє визнання.
369
Уряд Франції продовжив проведення освітньої революції, зробив наголос
на розвиток університетської, особливо технічної, освіти, що дало свої пози-
тивні наслідки для вагомих відкриттів у галузях медицини, біології, хімії та
фізики.
У той самий період відбувається ряд важливих політичних подій, що бу-
ли наслідком соціально-економічних суперечностей, які накопичилися у
Франції.
У вересні 1870 р. відбувається революція, а за нею (в березні 1871 р.) Па-
ризька комуна. Ці політичні події докорінно змінили політичну систему в
державі. У Франції було ліквідовано монархію та утворено республіканську
форму правління на чолі з парламентом, що змінило політичну систему
управління державою.
Під впливом ідей Паризької комуни та погіршення економічного стану в
країні впродовж 1870-1914 рр. посилився робітничий та соціальний рух, бу-
ло створено соціалістичну партію, зростала роль профспілок.
До середини XIX ст. Франція за обсягами промислового виробництва по-
сідала друге місце у світі після Англії, але наприкінці XIX ст. вона перехо-
дить на четверте місце, відстаючи в економічному розвитку від нових про-
мисловорозвинених держав — США та Німеччини.
Темпи зростання французької промисловості в 1870—1913 рр. були в 2—
2,5 рази нижчими, ніж у попередні 50 років. З 1870 р. до початку Першої
світової війни промислове виробництво США збільшилось у 13 разів, Німе-
ччини — у 7, а Франції — лише в 4 рази [10, с. 241].
На четвертому місці Франція залишалася аж до Першої світової війни, не
піднявшись до рівня індустріальної країни. Цілий ряд факторів негативно
вплинув на її економіку й уповільнив темпи зростання. Так, недалекогляд-
на політика французького уряду призводить у 1870—1871 рр. до франко-
прусської війни, яка мала негативні наслідки для французької економіки,
надовго затримала її розвиток. Війною було зруйновано багато промислових
підприємств, залізниць і ферм, німецькі війська зайняли 43 департаменти.
Внаслідок війни Франція втратила два промислові райони — Ельзас і Лота-
рингію, багатих на цінну сировину (вугілля та залізну руду), що послабило
базу французької індустрії. Для Франції загальна сума збитків від війни ста-
новила 16 млрд франків, з них 5 млрд франків сплатила Німеччині контри-
буції золотом.
Однією з головних причин уповільнення темпів економічного розвитку
Франції в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. залишився парцелярний характер її
сільського господарства. Парцелярне господарство характеризувалося слаб-
ким розвитком товарності та зв’язком з ринком, невеликою площею землі —
1—2 га, відсталістю, відсутністю поділу праці при обробці землі та застосу-
вання досягнень науки.
Однак розвиток капіталізму на селі прискорив процес розорення дрібних
господарств та концентрацію землі у великих та середніх господарствах.
370
Так, 1891 р. великі та середні господарства мали 74 % землі, а частка малих
становила 26 % [3, с. 98].
Вихід зі скрутного становища селяни шукали в оренді землі та одержанні
позичок у сільських лихварів та банкірів, а це часто призводило до зростан-
ня їх заборгованості та погіршення економічного становища.
Низький рівень розвитку господарства негативно впливав на внутрішній
ринок, зумовлював зменшення купівельної спроможності переважної части-
ни населення Франції — селян, а це, у свою чергу, не стимулювало розвитку
промисловості.
В останній третині XIX ст. розвиток промисловості Франції відбувався
повільними темпами, на що впливала слабка сировинна база, особливо недо-
статня кількість вугілля, стара технічна база промисловості.
Разом з тим в економіці Франції простежувалися такі самі тенденції, як і
в інших країнах Європейської цивілізації, а саме: найбільшими темпами роз-
вивалася важка промисловість, машинобудування та металообробка, завдяки
підтримці держави відбувалося швидкими темпами залізничне будівництво.
Так, 1871 р. протяжність залізниць у країні становила 17,7 тис. км, а в
1901 р. — вже 42,8 тис. км [3, с. 101].
У 70—80 роках XIX ст. у промисловості Франції виникають перші нові
форми організації господарства — монополії у формі синдикатів і картелів.
Так, синдикат «Контур де Лонгві» в 1876 р. об’єднував 13 металургійних за-
водів, 1883 р. утворюється цукровий картель, 1885 р. — картель з виробництва
гасу та ін.
На початку XX ст. відбувається швидкий процес концентрації вироб-
ництва і зростає кількість монополій. Монополії у Франції виникали пе-
реважно у формі синдикатів. Синдикат — це об’єднання кількох підпри-
ємств однієї галузі промисловості, він створювався з метою усунення
конкуренції через установлення контролю за ринком і отримання моно-
польно високих прибутків. Синдикати мали єдину контору, яка керувала
збутом продукції. Серед найбільших синдикатів у Франції були «Шней-
дер-Крезо» — виробник зброї, «Сен-Гобен» — хімічної продукції,
«Центральний комітет французьких шахтовласників» — видобуток вугіл-
ля. Створюються також великі торговельні монополії — «Лувр», «Пре-
нтон», які мали власні підприємства.
На початку XX ст. відбувається пожвавлення промислового виробництва
та застосування нової техніки, що вплинуло на розвиток автомобілебуду-
вання, електротехніки, суднобудування, верстатобудування. У цілому про-
цес монополізації у Франції відбувався повільно, і монополії в економіці не
відігравали провідної ролі.
У кінці XIX — на початку XX ст. французька промисловість мала ще
свою особливу структуру, яка полягала в тому, що понад 90 % усіх підпри-
ємств були невеликими за розмірами, в основному мали від двох до десяти
робітників, вони мали слабку технічну базу та застосовували старі техноло-
371
гії, переважно ручну працю, слабку механізацію. Такі підприємства вироб-
ляли предмети споживання: парфуми, дорогі тканини, меблі, ювелірні при-
краси, взуття, одяг. Ці товари переважно йшли на експорт чи споживалися
заможними верствами населення.
У цілому французька промисловість з технічного погляду значно відста-
вала від промисловості США та Німеччини, її устаткування здебільшого бу-
ло морально і фізично застарілим, недостатньо впроваджувалися останні до-
сягнення науки і техніки, передові технології, енергетичною базою промис-
ловості були переважно парові машини, а не електричні двигуни, що негатив-
но позначалося на собівартості та конкурентоспроможності французьких
промислових товарів на світовому ринку.
Незважаючи на окремі успіхи, у розвитку важкої промисловості на поча-
тку XX ст. за обсягами виробництва провідне місце залишалося за виробни-
цтвом предметів споживання. Проблему індустріалізації в країні вирішено
не було.
Отже, зміна форм господарювання у Франції в кінці ХІХ — на початку
ХХ ст. торкнулася в основному галузей важкої промисловості, в яких відбу-
вався процес монополізації та утворення акціонерних товариств. Стосовно
переважної кількості підприємств, то зміни форм господарювання тут майже
не відбулися, ці підприємства залишалися приватною власністю виключно
окремих власників.
Вагомою причиною відставання Франції були суттєві витрати на колоні-
альні авантюри: колоніальні завоювання в кінці XIX — на початку XX ст.,
на утримання армії і флоту, великого апарату чиновників у колоніях, особ-
ливо перед Першою світовою війною. Розв’язання цих питань держава на-
магалася здійснити за рахунок збільшення податків, що призводило до зни-
ження життєвого рівня трудящих та зростання робітничого руху.
Таким чином, зазначені вище фактори в кінці XIX — на початку XX ст.
негативно впливали на розвиток французької економіки.
Компенсувати своє відставання Франція намагалася вивозом капіталу за
кордон, що гальмувало розвиток економіки країни.
Концентрація французької промисловості здійснювався повільно, проте
швидкими темпами відбувався процес концентрації і централізації банків-
ського капіталу. Основи банківської системи Франції, які сформувалися ще
в 20—60-х роках ХІХ ст., набули подальшого розвитку в кінці ХІХ — на по-
чатку ХХ ст.
Франція зробила вагомий внесок у світовий досвід завдяки операціям з
акціями і різними цінними паперами, зокрема дана країна мала широку ме-
режу фінансових посередників, інвестиційних фондів та довірчих товариств,
різних видів банків.
У Франції була дуже розгалужена банківська система. Вона складалася
з різних банків, які виконували окремі функції. Так, акціонерні банки в
умовах монополістичної конкуренції та централізації капіталів займалися
372
випуском та реалізацією акцій і одержували великі прибутки. Комерційні
банки Франції фінансували та кредитували фізичних та юридичних осіб.
Великого поширення також набула діяльність кооперативного банку,
створеного пайовиками для пільгового кредитування дрібних та середніх
підприємств. Значне місце в банківській системі Франції займав іпотеч-
ний банк, який здійснював довгострокове кредитування під заставу неру-
хомості. Досвід роботи французьких банків у ринкових умовах переймали
інші держави.
Країна надавала більше переваги банківському капіталу, ніж промисло-
вому. Відбувався швидкий процес концентрації банків. Особливої могутнос-
ті в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. набули три найбільші банки — «Ліон-
ський кредит», «Генеральне товариство» та «Національна облікова конто-
ра». Вони перетворились у могутніх і всесильних монополістів, які розпо-
ряджалися переважною більшістю грошового капіталу країни. Почалося
зрощування банківського і промислового капіталу через особисту унію,
створення акціонерних товариств, банки стали контролювати значну частку
промисловості. Усього в 1908 р. у Франції налічувалося 266 різних банків.
Серед них провідне місце посідав «Французький банк», якому держава на-
давала особливі привілеї. У складі цього банку були найвпливовіші предста-
вники французької фінансової олігархії — 200 найбільших акціонерів банку,
які наприкінці XIX ст. мали значний вплив на французьку економіку і полі-
тику.
Розвиток банківської системи Франції зумовив виникнення на початку
ХХ ст. нових банків — «Французького торгово-промислового банку», «Бан-
ку паризького союзу» та ін.
Французькі банки спрямували свої кошти в основному на лихварські опе-
рації, надаючи позики іноземним державам під високі відсотки. Так, 1908 р.
у французьку промисловість і торгівлю було вкладено лише 9,5 млрд а в об-
лігації та в іноземні цінності — 104,4 млрд, фр., тобто в 10 разів більше. За-
гальна сума прибутку, одержана Францією від відсотків, становила в 1913 р.
2,3 млрд фр. [3, с. 334].
У кінці XIX ст. Франція спрямувала свої зусилля на вивезення капіталу за
кордон. Якщо в 1872 р. Франція вивезла за кордон лише 10—12 млрд фр., то
в 1914 р. — 60 млрд фр., тобто сума вивезеного капіталу зросла у 6 разів.
Франція була на другому місці у світі за обсягами експорту капіталу після
Англії [14, с. 518].
В умовах ринкової економіки прибутки від лихварських операцій вихо-
дять на перше місце, а Франція перетворюється в державу-рантьє, коли го-
ловним прибутком є відсотки від надання грошей у борг чи від придбання
цінних паперів. Прибутки від лихварства були у чотири рази більшими, ніж
від промисловості й торгівлі. Лихварство було головним стрижнем економі-
ки країни. Більшу частину французьких капіталів на початку XX ст. було
вкладено в європейські країни, переважно у Росію, Балканські країни та в
373
Іспанію. У свої колонії Франція вивозила лише до 10 % капіталу. За рахунок
своїх капіталовкладень за кордоном Франція одержувала щорічно прибуток
у розмірі 1 млрд. дол. [27, с. 6].
Лихварський характер економіки Франції яскраво підтверджує наявність
у державі великої кількості рантьє, які володіли цінними паперами. При на-
селенні Франції 40 млн осіб рантьє становили 10—12 %. [14, с. 521]. Особ-
ливо велику кількість акцій мали власники російсько-французької позики,
яка була розповсюджена серед широких верств населення. Франція стає
міжнародним банкіром, світовим лихварем.
Отже, за таких умов економіка Франції мала яскраво окреслений лихвар-
ський характер, а лихварство у великих розмірах негативно позначилося на
темпах економічного розвитку країни, унаслідок чого країна набагато від-
ставала від таких молодих промислово розвинених країн, як США та Німеч-
чина.
Наприкінці XIX ст. задля підтримки вітчизняної економіки уряд Франції
активно переходить до політики протекціонізму. У 1892 р. приймається за-
кон про підвищення мита на 722 види товарів при ввезенні в країну, згодом
приймається ще низка законів 1897 р. та 1905 р., які посилювали протекціо-
нізм уряду [3, с. 102].
Утворення монополій загострило боротьбу за територіальний поділ
світу, за одержання сировини, за вивіз капіталу. З кінця XIX ст. францу-
зький уряд посилив загарбницьку політику, виконуючи волю підприємців
і банків. Так, за 20 років (1880—1899 рр.). Франція захопила колоній за-
гальною площею 3 млн кв. миль з населенням 56,4 млн осіб. Серед цих
територій були землі в Північній та Західній Африці, Сомалі, острів Ма-
дагаскар. Франція також намагалася одержати реванш за поразку у війні
1870—1871 рр. та повернути собі Ельзас і Лотарингію. У 1904 р. Франція
уклала угоду з Англією, яка дістала назву Антанта. Ця угода була спря-
мована проти Німеччини.
Отже, в кінці XIX — на початку XX ст., в умовах ринкового господарства
та загострення монополістичної конкуренції відбувається уповільнення тем-
пів економічного розвитку Франції, на що вплинули насамперед негативні
наслідки франко-прусської війни, парцелярний характер сільського госпо-
дарства, структура промисловості, переважання банківського капіталу над
промисловим, великий вивіз капіталу за кордон, поява могутніх конкурентів,
брак сировинних ресурсів, недостатній рівень техніки та технологій, соціа-
льні, політичні та історичні чинники.
За таких обставин напередодні Першої світової війни Франція залишала-
ся аграрно-індустріальною країною з слаборозвиненою важкою промисло-
вістю і перемістилась наприкінці XIX ст. з другого місця у світі за обсягами
промислового виробництва на четверте.
Як зазначалося вище, у Франції був великий прошарок рантьє. Вони
володіли різними цінними паперами, які давали прибуток. Ці папери мали
374
не тільки заможні верстви населення, а й селяни, робітники, дрібні служ-
бовці, лікарі, інженери тощо.
Більшість економічних явищ та процесів за своєю
природою мають кількісний характер. Між еконо-
мічними величинами існують кількісні зв’язки:
якщо змінюється одна з них, то за відповідним за-
коном змінюється інша чи інші, які пов’язані з першою. Наприклад, якщо
підвищується ціна на певний товар, то швидше за все певною мірою зни-
зиться попит на нього. Характер цієї залежності, очевидно, можна передати
якоюсь функцією. Ще в ХVІІІ ст. учені задумувалися над питанням викори-
стання математики при вивченні економічних явищ.
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. позначився бурхливим розвитком природ-
ничих наук, зокрема математики, яка все більше знаходила своє застосуван-
ня в різних галузях науки і техніки, зокрема в економіці. В еволюції матема-
тичної концепції рівноваги в XIX ст. можна виділити два етапи. Перший —
праці А. Курно і Г. Госсена (перша половина ХІХ ст.). Цей етап є передісто-
рією математичної концепції економічної рівноваги, оскільки в наукових
працях цього періоду наявні лише окремі елементи, підходи до цієї концеп-
ції. Другий етап — праці Л. Вальраса і В. Парето, в яких математичну тео-
рію подано в цілісному вигляді. Основними передумовами активного
впровадження математичних методів у економічні дослідження були:
; перетворення капіталізму на розвинену господарську систему з висо-
ким рівнем взаємозв’язаності та однорідності всіх її частин і елементів;
; значні досягнення в галузі математики та можливість їх застосування
до аналізу економічних процесів.
Значний внесок у застосування математики в економіці зробив представ-
ник французької школи маржиналізму А. Курно.
Антуан Огюст Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників мар-
жиналізму, а й засновником нового, математичного напряму в економічній тео-
рії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він,
спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття еко-
номічної рівноваги, увів до наукового обігу поняття функції попиту, еластич-
ності попиту, які й нині широко використовуються. Курно аналізує такі катего-
рії, як конкуренція, монополія, дуополія. Він застосовує функції попиту і
пропозиції для пояснення формування ціни за ринкових умов, її еволюції, по-
чинаючи від монополії до чистої конкуренції.
Основна ідея його концепції полягала в тому, що економічні системи по-
трібно розглядати як замкнені системи ринкових взаємозалежностей, що пе-
ребувають у рівновазі. Ціна розглядається як грошове вираження стану рів-
новаги попиту і пропозиції. Задовго до Маршалла (1838 р.) А. Курно у
вищеназваній праці застосував апарат диференціального обчислення умов
досягнення максимуму прибутку.
Зародження
математичної школи
маржиналізму
375
Курно належить заслуга відкриття закону попиту, який стверджує, що
попит є функцією ціни: D = f(p) (де D — попит, p — ціна). Економічний ана-
ліз Курно ґрунтувався на емпіричних спостереженнях і фактах. У результаті
цього аналізу він дійшов висновку і графічно показав, що крива попиту
пов’язує обсяг продажу і ціну, за якою товар буде реалізовано. Учений по-
слідовно вивчає три ринкові ситуації: чисту монополію, обмежену конкурен-
цію і необмежену конкуренцію.
А. Курно розробив різноманітні моделі поведінки фірми, фундаментом
яких була крива попиту. Найбільш відомими є монопольна та дуопольна
моделі. Аналізуючи чисту монополію, він визначав криву попиту D = f(p),
функцію сукупного доходу K = pf(p) та функцію граничного доходу
M = f(p) + pf(p), де f(p) < 0, як об’єктивно задані для монополіста. Потім ці
функції А. Курно порівнював з функціями граничних та сукупних витрат.
Він вважав, що дохід є максимальним, коли МС = МК, де МС — граничні
витрати, а МК — граничний дохід. Курно стверджував, що розширення ви-
робництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат буде пере-
вищувати збільшення прибутку.
Учений розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом
таких важливих в економіці ідей, як модель недосконалої конкуренції та
теорії ігор. Теорія дуополії (два продавці) виходить з того, що покупці
оголошують ціни, а продавці пристосовують свій обсяг випуску продукції
до цих цін.
Проте дослідження А. Курно мали певні розбіжності з реальністю. Адже
розвиток капіталізму відбувається від вільної конкуренції до монополії, а
Курно проводить свій аналіз у протилежному напрямі.
Таким чином, у центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми,
яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував еконо-
міку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому.
Він вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги
неможливе за допомогою економічного аналізу. Це згодом спростував Валь-
рас.
Монополіст і конкурент у системі Курно — це раціональний суб’єкт,
який прагне досягти максимуму корисності. Цей же персонаж відіграє голо-
вну роль і в теорії німецького економіста — математика Г. Госсена (1810—
1858). Оскільки Госсен починає аналіз з індивідуального натурального гос-
подарства, то його раціональний суб’єкт стає схожим на Робінзона — зна-
йомого героя концепцій австрійської школи.
В історії економіки відомі два закони Госсена. Перший закон Госсена —
закон насиченості потреб, який стверджує, що із задоволенням потреб у
якихось благах їх цінність падає або від збільшення кількості товару його
корисність падає.
Другий закон Госсена — закон вирівнювання граничних корисностей.
Згідно з цим законом, кожний учасник обміну прагне досягти максимуму
376
вигоди, розподіляючи свої кошти між різними покупками. Він хоче отрима-
ти однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із
товарів, які хоче придбати. На перетині інтересів покупців і продавців згідно
з другим законом Госсена перебуває ступінь, який відповідає поєднанню ко-
рисності сторін.
І хоча теорія Госсена стосується індивідуального натурального госпо-
дарства, її основні положення (насамперед другий закон і принципи рівнова-
ги виробництва) так чи інакше присутні в усіх більш пізніх економіко-
математичних теоріях.
Як уже зазначалося, другий етап розвитку математичної концепції
пов’язаний з працями Л. Вальраса та В. Парето.
Виходячи з цього головну увагу потрібно зосередити на працях саме цих
учених. Л. Вальрас (1834—1910) — видатний економіст-математик, заснов-
ник лозаннської школи, його головна наукова праця — «Елементи чистої
політичної економії» (1874). Принципова заслуга Вальраса полягає у ство-
ренні замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги. Ця
модель є спробою пояснити всі категорії ринкового господарства на основі
принципу суб’єктивної корисності. Тому зупинимося більш детально на цій
моделі.
Усіх агентів виробництва Вальрас поділив на дві групи: власники продук-
тивних послуг (землі, праці, капіталу) і підприємці. В основу моделі Вальра-
са покладено ринковий підхід до економічних явищ. Суб’єкти першої групи
— це продавці послуг і покупці предметів споживання; і навпаки, суб’єкти
другої групи — покупці продуктивних послуг і продавці продуктів спожи-
вання. Виробництво і споживання є взаємозв’язаними через два взаємодіючі
ринки: ринок продуктивних послуг і ринок предметів споживання. Рівновагу
в цій системі Вальрас характеризував як стан, за якого: по-перше, ефектив-
ний попит і пропозиція продуктивних послуг будуть однаковими; по-друге,
ціна продажу продукції дорівнюватиме витратам, вираженим у продуктив-
них послугах. Дві перші умови стосуються рівноваги обміну, а третя — рів-
новаги виробництва. Ці умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири
взаємозв’язані системи рівнянь.
Основні закони, дотримання яких, на думку Вальраса, забезпечує рівно-
вагу:1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну; 2) ціна
товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану; 3) ціна має
забезпечувати максимальне задоволення обом — і покупцеві, і продавцю.
На відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, В. Джевонса,
А. Маршалла та інших модель Вальраса характеризує не окрему, а загальну
економічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальраса заслужено
вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання.
Вплив концепції Вальраса на економічну теорію був значним. Струк-
тура ринків, класифікація учасників економічного процесу започаткували
численні математичні теорії рівноваги. Ідея Вальраса є однією з основ
377
економетрики, моделей «витрати — випуск», розроблених американсь-
ким економістом В. Леонтьєвим.
Продовжувачем традицій лозаннської школи був видатний італійський
учений В. Парето (1848—1923). Основні його праці — це двотомний «Курс
політичної економії» (1898), «Вчення політекономії» (1906) і «Трактат із за-
гальної соціології» (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето поля-
гав у спробах створення «чистої» економічної теорії, позбавленої понять
цінності та корисності.
Для теоретичного обґрунтування моделі взаємозалежності всіх економіч-
них факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він
широко використовував математичні методи аналізу.
Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію
економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі еко-
номічних ресурсів і благ, що виробляються. На відміну від теорії Вальраса,
яка є теорією економічної статики, Парето розглядав стан рівноваги в часі.
Це поняття в сучасній економічній літературі називають суспільною макси-
мальною корисністю або «оптимумом Парето».
В. Парето аналізує не тільки економіку вільної конкуренції, а й різні
типи монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослі-
дження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині
ХХ ст. Загальна теорія економічної взаємозалежності, розширена В.
Парето та його послідовниками, поступово злилася з двома іншими
напрямами аналізу: теорією ринкового механізму та аналізом поведінки
фірм і домашнього господарства.
Математична школа в цілому суттєво вплинула на економічну нау-
ку, змусила її приділяти більше уваги кількісному аналізу явищ госпо-
дарського життя. Було закладено основи економіко-математичного
моделювання економічних явищ і процесів, яке з плином часу перетво-
рилося на один із провідних методів політичної економії. Ідеї перших
економістів-математиків дали життя цілому ряду прикладних еконо-
метричних моделей, які мають важливе практичне значення.
ЛІТЕРАТУРА
1. Автономов В., Ананьин О., Макашева Н. История экономических учений:
Учеб. пособие. — М.: ИНФРА–М, 2004. — 784 с.
2. Агапова И. И. История экономических учений: Учебник. — М.: Экономист, 2005.
— 457 с.
3. Антюхина-Московченко А. В. Третья Республика во Франции 1870—1918 гг.
— М.: Мысль, 1986. — 487 с.
4. Бартенев С. А. История экономических учений: Учебник. — М.: Экономист,
2005. — 457 с.
5. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі: Пер. з англ. — К.: Основи, 2000. —
687 с.
378
6. Березин И. Краткая история экономической мысли: Учеб. пособие. — М.:
Изд-во РДЛ, 2000. — 368 с.
7. Галеви Э. История Англии в эпоху империализма. — М.: Гос. соц.-экон. изд-
во, 1937. — 210 с.
8. Экономическая история мира. Европа. — Т. 2 / Под общ. ред.
М. В. Конотопова. — М.: Изд.-торг. кооперация «Дашков и КО», 2005. — 636 с.
9. Экономическая история мира. Европа. — Т. 3 / Под общ. ред.
М. В. Конотопова. — М.: Изд.-торг. кооперация «Дашков и КО», 2005. — 352 с.
10. Экономическая история капиталистических стран. — М.: Высш. шк., 1966. —
367 с.
11. Злупко С. М. Історія економічної теорії: Підручник. — 2-ге вид., випр. і до-
пов. — К.: Знання, 2005. — 285 с.
12. Зомбарт В. Народное хозяйство Германии в ХІХ и начале ХХ века. — М.:
Московский рабочий, 1924. — 356 с.
13. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — К.: Знан-
ня, 2004. — 1300 с.
14. История Франции: В 2 т. — М.: Наука, 1973. — 610 с.
15. История США. — Т. 2. — М.: Наука, 1985. — 480 с.
16. Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О. Історія економічних учень: Підручник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 564 с.
17. Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Історія господарства:
Україна і світ. — К.: Вища шк., 1995. — 479 с.
18. Леоненко П. М., Юхименко П. І. Економічна історія: Навч. посіб. — К.: Знан-
ня-Прес, 2004.
19. Леоненко П. М., Юхименко П. І. Історія економічних учень: Навч. посіб. —
К.: Знання-Прес, 2000. — 514 с.
20. Лукин-Антонов Н. Очерки по новейшей истории Германии 1890—1914 гг. —
М.: Наука, 1947. — 249 с.
21. Лихтенберже А. Современная Германия. — М.: Тверской бульвар, 1898. —
485 с.
22. Проскурін П. В. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної
історії індустріальної цивілізації: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 372 с.
23. Погребинский А. П. Экономическое розвитие Германии в эпоху империализ-
ма. — М.: Наука, 1947. — 249 с.
24. Тимочко Н. О., Пучко О. А., Рудомьоткіна Л. М. Економічна історія. Лекції.
— К.: КНЕУ, 2000. — 185 с.
25. Фокс Р. История международного рабочего движения. — М.: Партиздат, 1932.
— 120 с.
26. Фолькнер Н. История народного хозяйства США. — М.: Госсоцэкониздат, 1932.
— 232 с.
27. Черников Г. П. Финансовая олигархия Франции. — М.: Междунар. отноше-
ния, 1966. — 345 с.