Тема 10

Тема 10
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ОСНОВНІ
НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ
(друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
Зазначена тема, яка змістовно й хронологічно тісно пов’язана з
трьома попередніми, посідає надзвичайно важливе місце в курсі іс-
торії економіки та економічної думки. Матеріал теми з питань госпо-
дарського розвитку України в пореформений період доповнює аналіз
еволюції ринкових відносин у західноєвропейських країнах епохи
вільної конкуренції та монополістичного розвитку ринкової економі-
чної системи (друга половина ХVП ст. — початок ХХ ст.), даючи,
таким чином, завершене системне уявлення про основні закономір-
ності розвитку ринкової економіки суспільств Європейської цивілі-
зації та їх відображення в економічній думці.
Україна у своїй господарській еволюції значною мірою повто-
рювала закономірності становлення й розвитку ринкової економі-
ки, етапи її еволюції, характерні для провідних країн Західної Єв-
ропи, проте мала й суттєві особливості, які зумовили потребу
виділити господарство України в цілісний самостійний об’єкт до-
слідження.
Визначальний вплив на формування ринкових відносин в
українських землях мали реформа 1848 р. в Австро-Угорській ім-
перії та Селянська реформа 1861 р. в Росії, які сприяли господар-
ському піднесенню, становленню підриємницьких відносин, заве-
ршенню промислового перевороту та здійсненню індустріалізації
економіки. У пореформений період розвиваються інститути рин-
кової економічної системи: приватна власність, підприємництво,
конкуренція, комерційні банки, біржі тощо. Виникають нові гос-
подарські форми: фабрика, акціонерні товариства, монополістичні
утворення (синдикати, трести), кооперативні організації (артіль,
споживчі та кредитні товариства) та ін. У сільському господарстві
в процесі реалізації Столипінської аграрної реформи (1906—1916)
формуються також хутірське селянське господарство, економія
тощо.
Новими формами кредитно-банківської системи стали приватні
акціонерні банки, міські (громадські) комерційні банки, товарист-
ва взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства, каси тощо.
Разом з тим, процес утвердження капіталістичних ринкових
відносин на українських землях мав політичні та соціально-еконо-
380
мічні особливості. Серед них слід відзначити: 1) відсутність влас-
ної держави та входження України до складу двох імперій; 2) піз-
ній час вступу на шлях ринкової модернізації економіки; 3) збере-
ження протягом тривалого часу залишків натурального госпо-
дарства та багатоукладності економіки; 4) високий ступінь кон-
центрації та монополізації промислового виробництва, його струк-
турна диспропорційність; 5) важлива роль держави у реформу-
ванні економіки та становленні підприємницьких відносин; 6) сут-
тєвий вплив іноземного капіталу на розвиток національної індуст-
рії та формування ринкового середовища.
Характерні риси становлення та розвитку ринкової економічної
системи України в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. ві-
добразилися в національній економічній думці, представленій різ-
ними науковими напрямами та школами, зокрема: класичним на-
прямом економічної думки, маржиналізмом, народництвом, марк-
сизмом, соціальним напрямом економічної думки тощо. Вищеза-
значені особливості формування та еволюції підприємницьких
відносин наклали суттєвий відбиток на проблематику, методо-
логію, структуру та траєкторію розвитку вітчизняної економічної
науки.
Отже, основна мета цієї теми — аналіз закономірностей та осо-
бливостей ринкового поступу України в пореформений період та
його відображення в українській економічній думці.
ПЛАН
10.1. Становлення ринкових форм господарства в Україні.
10.2. Загальна характеристика української економічної думки поре-
форменого періоду.
10.3. Особливості економічного розвитку та економічної думки
України на межі ХІХ—ХХ ст.
10.1. СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ФОРМ
ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ
Середина ХІХ ст. в Україні характеризувалася гострою кризою феодаль-
ної системи господарства. Панщина гальмувала розвиток аграрної сфери та
економіки загалом. Малопродуктивна кріпацька праця не забезпечувала де-
далі більші потреби населення в продуктах харчування, а промисловість — у
сировині. Низькі врожаї перешкоджали зростанню товарності землеробської
галузі, а в неврожайні роки спричиняли голод та збройні виступи селян. За-
381
гострились соціальні суперечності між селянством та земельними власника-
ми. Питання скасування кріпацтва перетворилося у найбільш гостре та зло-
боденне питання в суспільстві.
Умови та способи його вирішення широко обговорювали представники
різних верств суспільства як західноукраїнських земель (польська шляхта,
депутати Галицького сейму К. Красицький, Т. Василевський), так і України
в складі Російської імперії (представники дворянства, члени урядових комі-
сій, створених для розробки заходів щодо «влаштування побуту поміщиць-
ких селян», українські поміщики (Г. Галаган, В. Тарновський), вчені-
економісти (Д. Журавський, І. Вернадський, М. Бунге) та ін. За дуже широ-
кої розбіжності поглядів щодо вирішення селянського питання (розміри на-
ділу, умови викупу і т. ін.) об’єднавчим моментом їх стала теза про необхід-
ність скасування кріпацтва.
Кріпосне право скасовано 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. в Росії у
ході реформ, які передбачали:
; економічні зрушення:
• скасування панщини та позаекономічних форм примусу;
• перетворення землі на об’єкт купівлі-продажу;
• наділення селян землею;
• організація викупу землі;
; політичні й соціальні зміни:
; особиста незалежність селян від поміщиків;
; надання селянам громадянських прав;
; зміни в адміністративному житті суспільства:
• організація селянського самоврядування,
• просвітницька діяльність земств.
Селянські реформи в Австро-Угорщині та Росії мали багато спільного. Як
прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони загалом створили умови
для генезису підприємницьких відносин, підвищення ефективності аграрної
галузі, розширення ринків збуту для капіталістичного виробництва. Разом з
тим методи запровадження реформ в економічне життя обох країн зумовлю-
вали довготривалість існування пережитків патріархального ладу, які суттє-
во гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес ка-
піталістичної перебудови сільського господарства.
На західноукраїнських територіях законами угорського сейму та віденського
парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повинності селянства
Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни стали вільними громадянами, влас-
никами рустикальної (селянської) землі, було розширено їхні політичні права
та врегульовано взаємини з поміщиками. Землі спільного користування, так
звані сервітути (ліси, пасовища тощо), залишилися у власності панів, і селяни
за право користування ними мусили сплачувати певну суму грошей. Селяни
зобов’язані були також сплачувати індемнізаційний борг (компенсація земель-
ним власникам за втрату селянських повинностей).
382
Тобто земельне питання в ході реформи вирішено на користь поміщиків,
зберігши їхню земельну власність і навіть збільшивши її. Але незважаючи
на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель
України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галузей
та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Прогресивні зрушення
виявилися зокрема у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові
тваринництва, зростанні товарності сільськогосподарського виробництва
(особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисло-
вості. Високі темпи розвитку були притаманні також деяким промисловим
галузям, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій
промисловості тощо.
Селянська реформа 1861 р. в Росії також помітно прискорила процес ринко-
вої трансформації суспільства. Протягом кількох пореформених десятиріч у
Росії, а в її складі — і в Україні, утвердилися нові, капіталістичні відносини.
Згідно з положеннями реформи 1861 р. було скасовано кріпосне право,
ліквідовано залежність селян від поміщиків. Селяни отримали особисту сво-
боду та присадибні ділянки у власність, селянське господарство перестало
бути частиною поміщицького. Земля стала об’єктом купівлі-продажу. Але
надільної землі селяни отримали менше, ніж мали до реформи. Вона була гір-
шою за якістю та розмежованою в такий спосіб, аби зберегти залежність се-
лян від поміщиків. Надільні землі перебували лише у користуванні селян.
Останні не могли продати, закласти земельний наділ, тобто повною мірою
розпоряджатися ним аж до сплати викупного платежу. Розмір викупних пла-
тежів значно перевищував ціну землі. За даними тогочасних дослідників,
цінність земельних наділів у нечорноземних, чорноземних і західних губер-
ніях було визначено у 867 млн крб., а продажна ціна їх (за цінами 1854—
1858 рр.) становила не більше 544 млн крб. [2, с. 16].
За реформою селяни одержали від поміщиків у подвірне або общинне ко-
ристування також і польову землю, за що мали виконувати певні повинності
на користь поміщика. Поземельні відносини при цьому регулювалися місце-
вими положеннями, але з урахуванням традицій. Були положення для біло-
руських губерній, великоросійських та інших. Для окремих районів країни
встановлено найвищі та найнижчі розміри наділу.
Зокрема Малоросійське місцеве положення стосувалося Лівобережної
України, де переважало подвірне землекористування. На Правобережжі дія-
ло інше положення, яким 1864 р. селян Правобережної України переведено
у стан власників з подвірним землеволодінням. Подвірно-спадкове землево-
лодіння охоплювало в Україні майже 11 млн десятин землі. Саме ці землі
насамперед стали основою розвитку капіталістичних відносин у сільському
господарстві, підприємницького землекористування українського селянства
та ринку землі.
Поступово втягувалися у ринкові відносини і поміщицькі господарства,
запроваджуючи більш досконалу техніку та досягнення агрономії, багато-
383
пільні сівозміни та розвиваючи нові перспективні галузі: бурякосіяння,
картоплярство, виробництво тютюну тощо. Крім цього, у поміщицьких гос-
подарствах ширше використовували вільнонайману працю як більш проду-
ктивну. Виникають поряд з традиційним поміщицьким та селянським гос-
подарствами нові господарські форми, зокрема економії — потужні агро-
виробництва, що велися на передовій технічній базі із застосуванням
досягнень агрономічної науки (використання мінеральних добрив, багато-
пільної системи землеробства тощо) та застосуванням вільнонайманої пра-
ці. При економіях зазвичай створювали виробництва для переробки сільсь-
когосподарської сировини (цукрові заводи, млини тощо). На Півдні Украї-
ни в останній третині ХІХ ст. заможні селяни почали створювати товарні
господарства фермерського типу.
Загалом труднощі ринкової еволюції сільського господарства були зумов-
лені не тільки збереженням поміщицької земельної власності, а й існуван-
ням общинного землеволодіння, яке охоплювало в кінці ХІХ ст. 4/5 надільної
селянської землі в Європейській Росії. В Україні общинне землеволодіння
було менш поширеним, особливо на Правобережжі. За даними К. Качо-
ровського, общинні землі Слобідської України становили 80,4 % селянсько-
го землеволодіння, Лівобережної України — 33,0 %, Правобережної —
13,9 % [3, с. 83]. Тобто в цілому общинне землеволодіння сягало близько
40 % селянських наділів.
Общинні відносини з тимчасовим володінням землею, частими переділами,
примусовою сівозміною, безумовно, стримували розвиток продуктивних сил у
сільському господарстві, утруднювали процес купівлі-продажу землі. Але під
дією об’єктивних процесів генезису капіталізму община також еволюціонізува-
ла у бік ринкових відносин. Оскільки ж общинне землеволодіння було прита-
манне значно більшою мірою Росії, ніж Україні, а в останній переважало інди-
відуальне приватне господарство, то і становлення капіталізму на українських
теренах йшло набагато швидше, ніж на російських територіях.
В Україні генезис підприємницьких відносин у сільському господарстві
відбувався і американським, і прусським шляхами водночас. Для північних
губерній більш характерною була система відробітку, феодальні пережитки,
тобто прусський шлях розвитку аграрного сектору господарства. Для
центральних і східних районів України було властиве поєднання капіталіс-
тичного фермерства з напівфеодальними системами ведення господарства.
У південних українських губерніях, де залишки феодалізму були менш від-
чутними, сільське господарство здебільшого розвивалося американським
шляхом, на підприємницьких капіталістичних засадах, хоча відробітки та-
кож мали місце. Тобто абсолютно чистих форм економічної організації гос-
подарства в пореформену добу не було. Поєднувалися риси як панщинної,
тобто відробіткової, напівфеодальної, так і капіталістичної систем. Їх тісне
переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сіль-
ського господарства в пореформений час.
384
В останній третині ХІХ ст. сільське господарство все більше набувало товар-
ного характеру. Зростали посівні площі, збільшувалася врожайність аграрних
культур. Виникнення на Півдні України великих районів комерційного зерно-
вого господарства свідчило про зростання товарного землеробства загалом, збіль-
шення внутрішнього ринку сільськогосподарських товарів. Вирощування зер-
нових культур і в пореформений період, незважаючи на появу нових сільсько-
господарських галузей, як-от: картоплярство, вирощування соняшнику, льону,
бурякосіяння, — залишалося основною галуззю сільськогосподарського вироб-
ництва, а також важливою експортною статтею. Особливо зросло вирощування
хліба на південних степових землях України, меншою мірою обтяжених пе-
режитками феодально-кріпосницької системи. Із українського експорту в
368,6 млн крб. у 1909—1911 рр. на хліб припадало 267,8 млн крб. [4, с. 39].
Тобто питома вага зернових культур в українському експорті сягала 73 %.
Сприятливі умови для вирощування хліба на українському півдні, наяв-
ність вільних земель та можливість організувати господарство на більш про-
дуктивних капіталістичних засадах забезпечили швидке розширення посівів
зернових і поступово перетворили Україну на основного виробника й експор-
тера хліба в Російській імперії. Цьому сприяв і бурхливий розвиток заліз-
ниць, що розпочався у 70-ті роки ХІХ ст. і який значно примножив хліботор-
гові обороти та транзит зерна до чорноморських портів України. Залізничні
перевезення тільки хлібних вантажів збільшились в Україні за останню
чверть ХІХ ст. в 1,8 раза [5, с. 60].
Товарною культурою Правобережжя України були цукрові буряки — осно-
вна сировина для виробництва цукру (у 1882/1883 р. — 87,8 % загальноросій-
ського його виробництва припадало на українські губернії). На Лівобережжі
важливими комерційними галузями стали тютюнництво, вирощування соняш-
нику, садівництво тощо.
Зростання товарності сільськогосподарського виробництва прискорювало
розшарування селянства, що особливо посилилося в останній чверті ХІХ ст.
Диференціація села зумовлювала, з одного боку, зростання внутрішнього
ринку, а з другого — формування класів капіталістичного суспільства: за-
можного селянства та сільських пролетарів. На цій основі набував певного
розвитку ринок вільнонайманої праці.
Аграрні реформи доповнювалися адміністративними перетвореннями су-
спільства. Протягом 60-х років ХІХ ст. було проведено також земську і су-
дову реформи, запроваджено селянське самоуправління. Завдяки військовій
реформі (1874 р.) відбулися перетворення у військовій справі: скасовано ре-
крутські набори, скорочено строк служби, розроблено систему заходів щодо
технічного переозброєння армії.
Але підготовлені й проведені здебільшого представниками консерватив-
них кіл дворянства реформи мали серйозні вади: численні пережитки фео-
дально-кріпосницької системи, майже недоторканне поміщицьке землеволо-
діння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів
385
тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили
особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від за-
мкнутого феодального господарства до капіталістичних методів ведення
останнього.
У промисловості становлення капіталістичних відносин порівняно з аграр-
ним сектором економіки проходило набагато інтенсивніше. Протягом 60—
80-х років ХІХ ст. в основному завершився промисловий переворот, унаслі-
док якого відбувся перехід від заснованої на ручній праці мануфактури до
великого машинного виробництва. При цьому клас промислової і торгове-
льної буржуазії формувався паралельно з розвитком капіталізму, що було не
характерно для провідних країн Європейської цивілізації.
Промисловість України, яка в пореформений період почала динамічно
розвиватися, формувалася як система взаємозв’язаних галузей важкої ін-
дустрії, передусім металургійної, вугільної, залізорудної та залізничного
транспорту.
Початок швидкого зростання видобутку мінерального палива припав на
70-ті роки ХІХ ст., коли закінчилося будівництво головних залізничних ма-
гістралей. 1869 р. почала діяти Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, яка
перетнула західну частину Донецького району. У 70-х роках введені в екс-
плуатацію Харківсько-Миколаївська, Лозово-Севастопольська, Маріупольська
та Фастівська залізниці. У 80-х роках Катеринославська залізниця сполучила
донецьке вугілля з криворізькою залізною рудою.
Розвиток залізничної мережі зумовив значне збільшення обсягів вироб-
ництва у кам’яновугільній промисловості. Питома вага Донецького басей-
ну в загальноросійському видобутку вугілля невпинно зростала. Якщо
1864 р. Домбровський басейн давав 56,3 %, Донбас — 28,5 %, Урал —
4,7 %, Підмосковний басейн — 7,1 % загального видобутку вугілля в Росії,
то 1913 р. — відповідно 19,2 %; 70,3 %; 3,3 %; 0,82 % [6, с. 233]. Тобто на
тлі відсталої економіки Російської імперії Донбас помітно виділявся як пе-
редовий осередок швидкого і потужного розвитку промислового вироб-
ництва.
Залізорудна та металургійна галузі промисловості також розвивалися ви-
сокими темпами, особливо в період промислового піднесення 90-х років.
Так, якщо 1870 р. Південний район давав 2,8 % російської руди, то 1890 р. —
уже 21,5 %, 1895 р. — 35,2 % і 1900 р. — 57,2 % [7, с. 28]. Виплавка чавуну
на українських заводах зросла з 1270 тис. пудів 1880 р. до 91 550 тис. пудів
1900 р., випередивши Урал майже вдвічі.
Важливою рисою промислового розвитку України був високий рівень
концентрації виробництва. Майже повна відсутність тут кріпосницьких пе-
режитків створила умови для швидшого процесу концентрації промисловос-
ті, ніж на Уралі. Особливо інтенсивно розвивалися галузі, що створювали
засоби виробництва. Так, 70 найбільших шахт давали 89 % усього видобутку
вугілля Донецького басейну. Схожою була ситуація і в металургійній про-
386
мисловості. 1900 р. в середньому на кожному металургійному заводі Півдня
було зайнято робітників — 1841, середня потужність енергетичної бази за-
воду дорівнювала 6159 кінським силам, а виплавка чавуну становила
3192 тис. пудів; тобто середня виплавка чавуну на одного робітника стано-
вила 1714 пудів за рік [8, с. 114].
Потреба для розвитку промисловості великих капіталовкладень зумовила
появу акціонерних товариств — організаційно-правової форми господарю-
вання, найбільш властивої ринковій економіці. В Україні вони діяли ще до
1861 р. Зокрема в Одесі 1836 р. було зосереджено 25 % усіх акціонерних то-
вариств Росії, а цукрова промисловість, заснована на акціонерному капіталі,
розвивалася на нормативних засадах положення Комітету міністрів «Об уч-
реждении в Малороссии компании для добывания сахара из свекловицы»,
затвердженого імператором Миколою І ще 10 червня 1830 р. [9, с. 71].
Новий етап акціонерного засновництва був пов’язаний з капіталістичною
модернізацією промисловості у середині й особливо в останній третині
ХІХ ст. Розвиток акціонерних підприємств, створення на цій основі акціоне-
рної форми власності суттєво впливали на процеси концентрації виробницт-
ва та зародження монополістичних тенденцій в економіці. У 70—80-х роках
ХIХ ст. темпи акціонерного засновництва помітно зросли, майже подвоюю-
чи кількість акціонерних компаній. У другій половині 90-х років розпочався
ще один серйозний акціонерний бум, що збільшив кількість акціонерних то-
вариств у 2,5 раза. Циклічний розвиток акціонерної справи, який ішов пара-
лельно періодам спадів та підйомів у промисловості, давав можливість на
етапі піднесення розвивати такі капіталомісткі галузі промисловості, як ву-
гільна, металургійна, залізорудна, транспортна та ін.
Важливою особливістю української промисловості була її значна залеж-
ність від іноземного капіталу. У залізорудній, металургійній, вугільній галу-
зях домінували англійські, бельгійські та французькі капітали, у хімічній
промисловості та залізничному будівництві — німецькі. Національний капі-
тал переважно було задіяно в галузях з меншими обсягами капіталів, зокре-
ма в цукровій промисловості (Харитоненко, Терещенко), хоча й там також
були наявні іноземні інвестиції. Держава підтримувала політику активного
залучення іноземних капіталів (особливо в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.),
вважаючи її ефективним засобом прискорення національного промислового
розвитку. При цьому зазначений процес мав і негативний бік — до 70 %
прибутку іноземних капіталістів йшли за кордон.
Загалом активне державне втручання майже в усі сфери економічного життя
суспільства було характерною рисою становлення і розвитку капіталізму в на-
шій країні. Держава брала участь у створенні державних та приватних підпри-
ємств, банків тощо; діяла на користь окремих підприємств, штучно захищаючи
їх від конкуренції, надавала казенні замовлення, пільги, субсидії, проводила
відповідну митну політику (охоронні тарифи 1868 та 1891 рр.), надавала фінан-
сову підтримку у разі банкрутства. Така діяльність дала в цілому позитивні ре-
387
зультати, особливо щодо прискорення розвитку промисловості та формування
в країні підприємницьких відносин.
Залізничне будівництво, як уже зазначено, стало важливим елементом
ринкової інфраструктури, суттєвим чинником піднесення промисловості за-
галом. Створюючи попит на товари важкої індустрії, залізничне будівництво
не тільки сприяло її розвитку, а й зумовлювало появу нових галузей. Окрім
цього, будівництво залізниць та розвиток транспорту стали найважливішою
умовою створення внутрішнього ринку. Завдяки їм зросла динаміка виве-
зення хліба, збільшилися перевезення сільськогосподарської та промислової
продукції. Залізниці сполучили промислові райони, з’єднали Україну зі сто-
лицею імперії. «У міру того, — наголошує відомий дослідник О. Субтель-
ний, — як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному на-
прямку... у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка
України, яка досі була відносно самостійною й «відрубною», почала інтег-
руватися в систему імперії». З часом ці інтеграційні процеси зумовили «ви-
никнення всеросійського ринку — масштабного, продуктивного й ефектив-
ного економічного цілого, що приносило користь обом країнам» [10, с. 334].
Проте за всіх позитивних моментів процесу створення загальноросійського
ринку та ринкової модернізації господарства, усі зміни в економіці проводили-
ся насамперед в інтересах імперії, а не українських земель, що входили до її
складу. Тому український ринок не міг бути комплексним і збалансованим. Він
створювався з сильним креном у видобувні, сировинні галузі та зі значним від-
ставанням у галузях легкої промисловості й у виробництві готових товарів. Но-
востворюваний ринок засобів виробництва за темпами і масштабами набагато
випереджав розширення ринку предметів споживання.
Реформи 60-х років ХІХ ст. зумовили суттєві зміни у фінансовій системі
царської Росії. Замість казенних банків з 1860 р. почав функціонувати Дер-
жавний банк як інститут капіталістичного кредиту, з’явилися приватні й ак-
ціонерні кредитні установи. Динамічно розвивався процес іпотечного креди-
тування, оскільки позики під заставу землі були конче потрібними в ході
проведення селянської реформи та формування приватного селянського
землеволодіння.
Згідно з положенням про місцеве самоврядування з 60-х років ХІХ ст. по-
чинає створюватися мережа міських громадських банків, виникають також
товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні каси, різні форми коопе-
рації (хліборобські артілі, споживчі, збуто-постачальні та інші форми сіль-
ськогосподарської кооперації). Формується банківська система України у
складі загальноросійської фінансової системи, створюючи умови для дина-
мічної перебудови промисловості й аграрної сфери господарства на ринко-
вих засадах.
Отже, Україна у своєму індустріальному розвитку в останній третині
ХІХ ст. зробила значний крок уперед. Певне ж відставання Росії, і в її
складі України, від передових країн світу на цьому етапі мало не тільки
388
негативні прояви. Воно дало паралельно і позитивні результати, як-от:
можливість скористатися досвідом західноєвропейських країн у здійснен-
ні промислового перевороту, організації виробництва та запровадженні
нової техніки та технології; залучити іноземні інвестиції для проведення
власних індустріальних перетворень. Це, своєю чергою, впливало на тем-
пи економічного зростання, модернізацію промислового виробництва,
сприяло розвитку економіки на підприємницьких засадах, хоча цей роз-
виток, як зазначено вище, носив незрівноважений характер та мали місце
деформації структури економіки (домінування галузей важкої промисло-
вості, незавершений цикл виробництва, відсталість окремих галузей сіль-
ського господарства тощо).
10.2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ
Економічна думка України в другій половині ХІХ ст. розвивалася пере-
важно в наукових товариствах та університетах, зокрема Київському (Св.
Володимира), Харківському та Новоросійському (нині Одеському) в Росій-
ській імперії, а також у Львівському та Чернівецькому університетах, що пе-
ребували під владою Австро-Угорщини. Українські дослідники, широко ви-
користовуючи наукові ідеї західних шкіл, зокрема німецької історичної
школи, австрійської школи «граничної корисності» тощо, розвивали їх з
урахуванням особливостей соціально-економічного поступу України та
створили теорії, що увійшли вагомим надбанням до світової наукової скарб-
ниці. Українська економічна думка була представлена різними напрямами та
науковими школами, серед яких можна виокремити:
• класичний напрям політичної економії, прихильники якого (І. В. Вер-
надський, К. К. Гаттенбергер, Т. Ф. Степанов, В. Ф. Левитський, М. Воль-
ський) стояли на позиціях трудової теорії цінності А. Сміта, виступали за
економічну свободу та заперечували державне втручання в економіку;
• маржиналізм, провідні ідеї якого, зокрема методологічний індивідуа-
лізм, вивчення проблем раціонального розподілу обмежених ресурсів, гра-
ничний аналіз, математизація досліджень тощо, відображено в наукових
працях О. Д. Білимовича, Р. М. Орженцького, Є. Є. Слуцького, Т. Рильсько-
го та ін.;
• народництво, яке відображало інтереси селянської демократії, крити-
куючи водночас пережитки феодалізму і глибокі соціальні суперечності ка-
піталістичної системи та розробляючи утопічні проекти некапіталістичного
розвитку (М. В. Левицький, Т. І. Осадчий, О. О. Русов, П. Чубинський);
• марксизм і соціалістичні вчення, особливо популярні у 90-ті роки
ХІХ ст., через захоплення ідеями яких пройшло багато українських учених
389
(М. І. Зібер, І. Я. Франко, М. І. Туган-Барановський (протягом певного часу
активний прихильник «легального марксизму»);
• Київська психологічна школа, яка переважно сповідувала ідеї мар-
жиналізму, виступала за розвиток вільного ринку, позитивно оцінюючи роль
конкуренції і приватної власності у становленні капіталістичних відносин та
критично сприймаючи економічну теорію марксизму (М. Х. Бунге, А. Я. Ан-
тонович, Д. І. Піхно, О. Д. Білимович);
• соціальний напрям економічної думки, що сформувався в кінці
ХІХ ст. Його представники (В. Я. Желєзнов, М. І. Туган-Барановський та ін.)
наголошували на важливості дослідження соціально-політичних та правових
чинників суспільного розвитку.
Головна увага представників різних шкіл української економічної думки
пореформеного періоду була зосереджена на питаннях розвитку ринкового
господарства, зокрема долі капіталізму в країні, становленні нових госпо-
дарських форм (капіталістичної фабрики, акціонерних товариств, синдика-
тів, трестів, різних форм кооперації тощо), проблемах індустріалізації виро-
бництва та ролі іноземного капіталу в розвитку національної промисловості,
подолання відставання в соціально-економічному розвиткові від країн Захі-
дної Європи. Особливо гостро стояло аграрне питання, зокрема про «прус-
ський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому кон-
тексті в економічній літературі аналізувалися проблеми концепційних засад
вирішення аграрного питання, проблеми селянського і поміщицького земле-
володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне го-
сподарство, розвиток інституту приватної власності, форми господарства в
аграрній галузі тощо.
Українські дослідники, ураховуючи специфіку підлеглого становища
України у складі двох імперій та особливості національного розвитку, а та-
кож вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи,
намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні особли-
вості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток еко-
номічної думки в Україні зумовлювався передусім станом економічного та
соціально-політичного життя в країні загалом, менталітетом народу, культур-
ними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських
шкіл (марксизму, неокласики, німецької історичної школи, маржиналізму).
Відбувався, на нашу думку, також взаємний вплив української та росій-
ської економічної науки, особливо щодо питань капіталістичної індустріалі-
зації, механізму ринкового ціноутворення, концентрації, монополізації ви-
робництва та банківсько-фінансової сфери, соціально-економічних наслідків
реформи, обсягів та ролі іноземних інвестицій у розвитку національної еко-
номіки тощо. Крім того, багато українських учених того часу (І. В. Вернад-
ський, В. Я. Желєзнов, М. І. Туган-Барановський, Л. В. Федорович, Л. М. Ясно-
польський, М. Х. Бунге та ін.) навчалися або певний час викладали в навча-
льних закладах Москви та Санкт-Петербурга, обіймали державні посади
390
(М. Х. Бунге, І. В. Вернадський, П. П. Мигулін) у Російській імперії, що не
могло не відбитися на їхніх наукових поглядах.
Але в цілому праці зазначених економістів були спрямовані насамперед
на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські до-
слідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем соці-
ально-економічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарс-
тва, кустарного виробництва та кооперації, торгівлі, створення внутрішнього
ринку, концентрації та монополізації промислового виробництва, сутності
економічних криз, географічного розміщення бюджетних доходів і витрат,
питання соціально-класової структури суспільства тощо).
З позицій класичної школи на захист підприємницьких відносин, що за-
роджувалися, виступив після селянської реформи І. В. Вернадський (1821—
1884). Вчений виступав за вільний ринок, відкидаючи будь-яке втручання
держави в економічні процеси, обґрунтовував переваги великого виробниц-
тва і капіталу, вважаючи, що великий капітал сприяє поділові праці та засто-
суванню в господарстві машин, які, своєю чергою, підвищують ефективність
праці та суспільного виробництва загалом. І. В. Вернадський, взагалі, бачив
у машинному виробництві потужний засіб зростання промисловості, подо-
лання феодальних пережитків та відсталості країни, важливу передумову
розвитку ринкових відносин в цілому.
Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу та виробництва, він,
проте, негативно ставився до великих земельних володінь у власності помі-
щиків. На думку вченого, застосовувана там праця була малопродуктивною.
«Для продуктивності, — писав І. В. Вернадський, — централізація взагалі
корисна, але володіння великими ділянками становить іноді перешкоду до
більшого добробуту поселян». І далі обґрунтовував необхідність розвитку
фермерського господарства та приватного землеволодіння.
Учений вважав, що для суспільства більш ефективне «господарство в ве-
ликих ділянках при окремому, роздрібленому володінні» [11, с. 29]. Саме
так уявляв І. В. Вернадський розвиток аграрного сектору економіки після
реформи і можливість його пристосування до ринкових методів господарю-
вання.
Слід наголосити, що до питання про велике та дрібне виробництво, їх
співвідношення та роль у національному господарстві виявляли неабиякий
інтерес у науковій літературі 60-х років ХІХ ст. Більшість українських до-
слідників (С. А. Подолинський, М. І. Зібер, М. Х. Бунге, В. Я. Желєзнов,
М. І. Туган-Барановський) у збільшенні виробництва бачили характерну ри-
су ринкового господарства. Великий капітал та велике виробництво умож-
ливлювали, на їхню думку, науково-технічні зрушення, підвищення продук-
тивності праці, позитивні соціальні перетворення тощо.
Цю позицію поділяв професор Київського університету М. І. Зібер
(1844—1888), відомий у сучасній науковій літературі як коментатор і по-
пуляризатор марксизму в Росії. Між тим, коло його наукових інтересів було
391
значно ширшим. М. І. Зібер вивчав теоретико-методологічні проблеми полі-
тичної економії, закономірності розвитку світової економіки, питання коо-
перації. З позицій класичної школи політичної економії він виклав власне
розуміння закономірностей суспільно-економічного розвитку, зокрема про-
цесу становлення ринкових форм господарства, особливостей їх формування
в аграрному секторі економіки. М. І. Зібер наголошував на прогресивності
капіталістичного виробництва, аналізував його основні інститути: приватну
власність, конкуренцію, різні форми кооперації, розкриваючи разом з тим
його основні суперечності.
У процесі аналізу питань концентрації виробництва особливо помітною
була прихильність М. І. Зібера до марксистської економічної теорії. Україн-
ський дослідник, подібно до К. Маркса, стверджував, що економічно більш
ефективними є великі форми організації капіталу, і аргументовано доводив
їхні переваги в конкурентній боротьбі з дрібним виробником.
Критично оцінюючи реформу 1861 р., М. І. Зібер все ж уважав, що саме за-
вдяки їй став можливим шлях до ринкових форм розвитку. Учений розглядав
капіталістичне виробництво як об’єктивно необхідний і прогресивний етап в
еволюційному процесі всіх народів. Капіталізм, наголошував він, це явище
«...універсальне, що зустрічається у будь-якому суспільстві на певному ступені
його розвитку...» [12, с. 673].
Учений був певен, що економічний розвиток Росії також відбувається за
об’єктивними економічними законами, тому, полемізуючи з російськими
народниками В. Воронцовим, Ю. Жуковським, Б. Чичеріним, він категорич-
но заперечував народницьку тезу про особливий шлях економічної еволюції
Росії. Навпаки, М. І. Зібер стверджував, що країна вже визначилася у питан-
ні щодо пореформеного економічного поступу і просувається капіталістич-
ним шляхом, у розвитку якого чітко простежуються три стадії, жодну з яких
не можна обминути. Це ремесло, мануфактура і фабрика.
Фабрику, або машинне виробництво, М. І. Зібер вважав особливим ета-
пом у розвитку ринкових відносин, причому не стільки з огляду техніко-
організаційних зрушень в економіці, скільки з огляду на соціалізацію вироб-
ництва. У своїх працях «Капитализм в России», «К вопросу о развитии кру-
пного хозяйства» вчений визнав потужні процеси усуспільнення виробницт-
ва, формування інститутів нового ладу, які свідчили про те, що ринкова
система розвивається на власній соціально-економічній основі і що це про-
гресивний розвиток.
Аналогічної позиції щодо висвітлення характерних рис пореформеного
розвитку України дотримувався й видатний український мислитель, заснов-
ник української школи фізичної економії С. А. Подолинський1 (1850—1891).
1 Подолинський Сергій Андрійович — видатний український учений, мислитель і політичний діяч. Бу-
дучи енциклопедично освіченою людиною, він залишив для нащадків багату наукову спадщину в різних галузях
знань: економіці, соціології, медицині, екології, демографії, природознавстві тощо. Докладніше про нього та
його праці див.: Подолинський С. А. Вибрані твори / Упоряд. Л. Я. Корнійчук. — К. : КНЕУ, 2000. — 328 с.
392
Учений виходив з того, що економічний розвиток України відбувається
в контексті розвитку країн Західної Європи, а отже, повторює етапи їхньої
еволюції. У праці «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) С. А. Подолинсь-
кий аналізував три стадії розвитку капіталістичних відносин у промисло-
вості: «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток». При цьому
вчений наголошував, що зазначені форми пов’язані між собою, «вироста-
ють одна з одної, але нерідко живуть і поруч в одну добу і або надають до-
помогу одна одній, або борються між собою» [13, с. 139]. Процес їхньої
еволюції у дослідженні С. А. Подолинського виступав як історичний про-
грес, оскільки сприяв поглибленню поділу праці, підвищенню її продуктив-
ності, поступовій соціалізації виробництва та розбудові національного ри-
нкового господарства.
Тобто С. А. Подолинський вважав капіталізм прогресивним ладом порів-
няно з замкнутим феодальним господарством. Разом з тим, у його працях не
залишилися поза увагою глибокі суперечності нового устрою. Учений писав
про процеси розшарування українського села, жахливі умови життя робіт-
ників, високий рівень їх експлуатації на цукрових заводах України. Перебу-
ваючи під впливом «Капіталу» К. Маркса, він вважав, що джерела супереч-
ностей капіталізму слід шукати насамперед у привласненні неоплаченої
праці робітників.
У праці «Про багатство та бідність» автор розкрив механізм капіталіс-
тичної експлуатації та в популярній формі висвітлив теорію додаткової вар-
тості К. Маркса. С. А. Подолинський виклав своє розуміння економічної
сутності капіталу. Глибоким є його аналіз господарських форм, а саме: коо-
перації, мануфактури і машинного виробництва, у тісному переплетінні яких
учений бачив специфіку генезису капіталізму на українському ґрунті.
С. А. Подолинський розвинув також категоріальний апарат нового ладу,
розкривши своє бачення сутності приватної власності як одного з най-
важливіших інститутів ринкової економіки, необхідного та додаткового ча-
су, економічної природи «додаточної вартості», концентрації виробництва
тощо. Демократичні ідеї та глибокий аналіз капіталізму у працях
С. А. Подолинського здобули високу оцінку його сучасників І. Я. Франка,
М. М. Павлика, М. П. Драгоманова.
Більшість українських учених розуміли, що вирішення найбільш пекучо-
го питання пореформеного розвитку — аграрного — має базуватися на за-
гальнодержавних інтересах, ураховуючи насамперед інтереси найбільш чис-
ленного класу — селянства. Одним з найважливіших принципів проведення
сільськогосподарських реформ, на їхню думку, мав бути принцип компенса-
ційності, відшкодування. Зокрема професор Новоросійського університету,
а з 1909 р. — Київського політехнічного інституту В. А. Косинський вважав,
що всі землі мають продаватися. При цьому важливим є принцип приватної
власності на землю, запровадження якого, на думку вченого, стане потуж-
ним провідником принципів права і порядку в анархічно налаштованій се-
393
лянській масі населення та гарантуватиме піднесення селянського добробуту
[14, с. 40].
Послідовним прибічником ліквідації економічних основ кріпосництва та
підготовки умов для ринкової еволюції суспільства був також один із провід-
них економістів другої половини ХІХ ст., засновник Київської психологічної
школи, професор Київського університету Св. Володимира М. Х. Бунге
(1823—1895).
Людина високоосвічена, прихильник економічних ідей Г. фон Шмоллера,
Д. Рікардо, Дж. С. Мілля, Г. Кері, він активно виступав за розкріпачення се-
лянства, брав у цьому процесі діяльну участь, зокрема щодо формулювання
фінансових аспектів реформи 1861 р. З іменем М. Х. Бунге пов’язані подат-
кові реформи, які полягали у скасуванні неефективної подушної податі і
встановленні натомість прибуткового податку, заснуванні Селянського бан-
ку для допомоги селянам у придбанні землі, початку перебудови залізнично-
го господарства, прийнятті перших фабричних законів, розробці проекту пе-
реходу до золотої валюти у грошовому обігу та інші соціально-економічні
новації.
Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як історично обумовленого
та більш прогресивного, М. Х. Бунге, проте, був категоричним противником
соціальних потрясінь, яких зазнала Західна Європа, утверджуючись на шля-
ху становлення ринкових відносин. На його переконання, Росія мала всі
можливості досягти вагомих економічних результатів без потрясінь, завдяки
ліберальному реформуванню господарства.
Учений активно підтримував ідею класичної школи щодо максимального
розвитку приватної ініціативи, яка, на його думку, зрештою, слугує суспіль-
ним інтересам. Він відзначав прогресивність акціонерної форми власності,
вважав позитивним процес концентрації виробництва і банківської справи.
М. Х. Бунге поділяв також позицію класиків щодо створення конкурентного
середовища, яке дає можливість розвитку найбільш передовим і конкурен-
тоспроможним підприємствам.
Що ж до питань економічної політики, то тут ученому були ближчими
погляди представників німецької історичної школи з ідеєю необхідності ак-
тивного регулювання економічних процесів з боку держави. Відкидаючи те-
зу класичної школи щодо невтручання держави в економічне життя суспіль-
ства, М. Х. Бунге вважав, що економічно обґрунтоване регулювання
потрібне і корисне. «Суспільство упорядковане, — наголошував він, — не є
неминучою формою вільно створених приватних відносин, як думали послі-
довники Сміта, — це результат безперервної спільної дії уряду та народу»
[15, с. 41].
Як і інші українські економісти, М. Х. Бунге у своїх дослідженнях аналі-
зував також негативні риси капіталістичної системи господарства: протилеж-
ність інтересів робітників і підприємців, занепад дрібних підприємств, від-
сталість сільського господарства тощо. Але при цьому в ринковому госпо-
394
дарстві він убачав і великий потенціал, завдяки якому, на думку вченого,
можна вирішити назрілі економічні та політичні питання.
Стосовно способів вирішення соціально-економічних проблем М. Х. Бунге, з
одного боку, досить скептично ставився до оптимізму Г. Кері щодо можливості
досягнення гармонії інтересів у суспільстві (хоч і був прихильником його погля-
дів). З другого боку, учений різко критикував К. Маркса за його революційні ви-
сновки щодо майбутнього капіталізму. На думку М. Х. Бунге, проблеми, пору-
шені К. Марксом, «...свідчать лише про існування хворобливих явищ у
суспільному організмі, а не про непридатність самого організму та про необхід-
ність його перебудови...» [15, с. 152]. Вирішення цих проблем учений пов’язував
з діяльністю уряду, його втручанням у перебіг соціальних процесів.
Саме в період його міністерської діяльності (спочатку як міністра фінансів,
а з 1887 р. як голови Комітету міністрів Росії) розпочалося запровадження фаб-
рично-заводського законодавства, що мало на меті регулювання стосунків між
робітниками і підприємцями. М. Х. Бунге виступив також з ініціативою щодо
можливості створення робітничих асоціацій, а також участі працівників у при-
бутках підприємств.
Проблема ринкової перебудови економіки залишалася актуальною протя-
гом усієї другої половини ХІХ ст. Такий інтерес до проблеми пояснювався
тим, що процеси концентрації і монополізації промисловості, акціонування
виробництва та кредитних установ, характерні для 80—90-х років ХІХ ст.,
не могли бути до кінця з’ясованими без вивчення умов формування та сут-
ності підприємницьких відносин, законів функціонування ринкового госпо-
дарства та ролі в цих процесах Селянської реформи 1861 р.
Глибокий аналіз причин та соціально-економічних наслідків знищення
кріпацтва характерний для праць видатного українського економіста
М. І. Тугана-Барановського (1865—1919). Його висновкам щодо місця та
ролі реформи 1861 р. у процесі формування ринкових відносин та модерні-
зації суспільства на капіталістичних засадах передував глибокий ретроспек-
тивний аналіз, за висловом ученого, «маєткової нерівності», починаючи від
стародавньої Греції, країн Західної Європи XI—XIII ст. і закінчуючи Росій-
ською імперією першої половини ХІХ ст. Такий історико-еволюційний під-
хід дав змогу вченому розглянути процес створення великого приватного
землеволодіння та особливостей його розвитку в різних країнах, встанов-
лення різних форм кріпосної залежності селян.
Аналізуючи проблему закріпачення селянства в історичному плані та у
порівнянні досвіду країн Заходу і Росії, М. І. Туган-Барановський вказує на
особливості взаємин між селянами і поміщиками у Степовій та Правобереж-
ній Україні, де наймана праця існувала ще до маніфесту 1861 р. Тобто тут
ринкові відносини почали складатися ще до реформи, й українське панство
цих районів, безумовно, було зацікавлене у визволенні селян, оскільки ска-
сування кріпацтва знизило б заробітну платню і збільшило б постачання ро-
бочих рук.
395
М. І. Туган-Барановський наголошує на тому, що поступово в суспільстві
формується клас противників інституту кріпацтва. Насамперед це купці та
промисловці, які до середини XIX ст. становили вже значну економічну си-
лу і вважали, що праця закріпачених селян малопродуктивна. «Фабрика, —
наголошував М. І. Туган-Барановський, — потрібувала вже більше продук-
тивної праці, яку міг дати тільки вільний робітник» [16, с. 74]. До знищення
кріпацтва схилялася земельна буржуазія або «шляхта», що хотіла проведен-
ня реформи на вигідних для себе умовах, а також чиновники, побоюючись
народних повстань. В урядових колах зріло також розуміння того, що кріпа-
цтво стало відчутно гальмувати економічний розвиток держави загалом і зо-
крема розвиток промисловості. А оскільки, на думку вченого, «інтересу
державної могутності уряд не міг легковажити, тому це міркування було од-
ним із найдужчих доказів на користь визволення селян» [16, с. 75].
Окрім економічних чинників, які підривали підвалини кріпацтва та готу-
вали підґрунтя для нових підприємницьких відносин, М. І. Туган-Баранов-
ський вказує також на причини соціально-політичного та морально-етичного
порядку. Це, як уже наголошувалося, був соціальний рух самого селянства,
а також виступи інтелігенції, культурних верств населення проти соціально-
го гноблення та поневолення народу. Останньою краплею у справі скасу-
вання кріпацтва, на думку вченого, стала поразка Російської імперії у Крим-
ській війні. Розгром Росії свідчив про політичне ослаблення держави, в
основі якого лежало кріпацтво з його неефективною примусовою працею.
Після цього уряд змушений був піти на реформи, що зняли перепони на
шляху становлення ринкових відносин. З ліквідацією інституту кріпацтва,
наголошував він, у Росії починає вільно розвиватися нова господарська сис-
тема, що панує й на Заході, — капіталізм.
У багатій науковій спадщині українського вченого відображені проблеми
становлення й розвитку підприємницьких відносин, питання кооперації, мо-
нополізації виробництва, ринків, проблеми соціалізму тощо. Особливе місце
в цих дослідженнях посідають проблеми економічних циклів і криз, завдяки
науковим розробкам яких ученого по праву вважають засновником сучасної
інвестиційної теорії циклів. Працею М. І. Тугана-Барановського «Промисло-
ві кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчий вплив на народне жит-
тя» (1894 р.) започатковано новий етап у дослідженні закономірностей цик-
лічного розвитку ринкової економіки.
Порушені в зазначеній праці проблеми стали серцевиною наукових по-
шуків М. І. Тугана-Барановського протягом багатьох років його наукової ді-
яльності. У процесі аналізу розширявся об’єкт дослідження, уточнювалися
теоретико-методологічні позиції, залучалися нові проблеми, які суттєво до-
повнювали попередні спостереження та висновки вченого.
Розпочавши з дослідження, як зазначав у передмові до другого видання
книжки М. І. Туган-Барановський, «найзагадковішого і незрозумілого явища
господарського ладу... — періодичних промислових криз», завдяки яким
396
«виникає ритмічна пульсація колосального організму капіталізму» [20,
с. 10], учений вийшов далеко за межі аналізу означеної проблеми. Через
кризи надвиробництва він прийшов до розуміння циклічності капіталістич-
ного розвитку загалом, структури економічного циклу, змісту його окремих
фаз, по суті започаткувавши теорію економічної кон’юнктури.
Думка М. І. Тугана-Барановського про закономірний характер генезису
капіталізму та циклічність його розвитку не була новою в українській еко-
номічній літературі другої половини ХІХ ст. В. Я. Желєзнов, зокрема, під-
креслюючи «неминучість перетворення домашньої промисловості на фабри-
чне виробництво», проблему бачив у тому, щоб цей перехід до нової форми
господарювання було зроблено якомога зручнішим для трудящих верств на-
селення [17, с. 276].
Важливе місце посідала проблема виникнення та сутності ринкових відно-
син у науковому доробку С. М. Булгакова (1871—1944). Його «Короткий нарис
політичної економії» (1906) повністю присвячено дослідженню «мінового гос-
подарства». Праця, яку вчений написав у київський період (1901—1906 рр.)
свого життя, являла собою витяги та тези з курсу політичної економії, який чи-
тав професор С. М. Булгаков студентам Київського політехнічного інституту.
Своє дослідження, виконане переважно в руслі уявлень класичної політичної
економії, він доповнив історичним нарисом про походження народного госпо-
дарства, етапи його еволюції, причини трансформації натурального господар-
ства у товарне та виникнення капіталістичних відносин.
Аналізуючи розвиток капіталізму загалом, учений цілком слушно заува-
жував, що знайомство з ним було б неповним без з’ясування особливостей
його генезису та еволюції в різних країнах. На характер капіталістичного
процесу, — наголошував він, — впливали переважно час, місце та обстави-
ни його розвитку. Велика різниця існує між раннім та пізнім розвитком капі-
талізму, накладає відбиток також і те, чи здійснюється він у новій, колоніа-
льній, або ж старій країні, врешті-решт, на ньому відбивається вся сукуп-
ність історичних обставин, що його супроводжували [18, с. 105].
С. М. Булгаков розглянув особливості формування ринкових відносин в
Англії, Німеччині, США, Франції. Важливе місце у праці вченого відведено
аналізові російського капіталізму, в якому цілком слушно відмічено специ-
фічні умови формування останнього, його бюрократичний характер, велику
роль держави в економічних процесах. Але при цьому С. М. Булгаков був
упевнений в тому, що «капіталізм був історично необхідною формою загаль-
ноекономічного прогресу країни» [18, с. 119].
У цьому пункті вчений різко відмежовувався від народників, які вважали
капіталізм у Росії чужорідним, штучним утворенням, що не має майбутньо-
го. Таку позицію, зокрема, відстоювали представники українського народ-
ництва Т. І. Осадчий та П. Чубинський.
Останній, аналізуючи селянське землеволодіння, показує нерівномір-
ність розподілу землі між окремими групами селянських господарств, на-
397
водить статистичні дані про високу орендну плату та експлуатацію селян-
ства через феодальні форми оренди. Учений доходить висновку, що 40 %
доходів господарства йдуть на податки, збори та різні натуральні повинно-
сті. Проте висновки з проведеного аналізу П. Чубинський робить половин-
чаті, обмежені, виходячи з народницьких позицій. Він, як і Т. І. Осадчий,
покладає надії на надання селянам кредитів, на розвиток кустарної промис-
ловості, дрібних промислів, розвиток ощадно-позичкових товариств тощо.
Утопічні погляди представників ліберального народництва М. В. Левиць-
кого, П. А. Червінського, О. О. Русова і Т. І. Осадчого щодо перспектив роз-
витку капіталізму різко критикували в економічній літературі того часу. У
своїх працях В. Я. Желєзнов, М. І. Туган-Барановський, С. М. Булгаков на-
голошували, що ринковий тип господарства має в Росії своє майбутнє і
попри всі суперечності характеризується піднесенням економічного розвит-
ку суспільства, зростанням добробуту народних мас, насамперед селянства.
Отже, в українській економічній літературі поступово складалася позиція
щодо позитивної оцінки реформи 1861 р. у справі ринкової трансформації
економіки України. Більшість дослідників наголошували на її об’єктивному
характері, на тому, що реформи 60-х років ХІХ ст. істотно послабили пута, які
перешкоджали розвитку продуктивних сил суспільства, формуванню нових
ринкових відносин. При цьому реформу розглядали, з одного боку, як межу
між старим феодальним і новоствореним товарно-грошовим господарствами,
а з другого — як важливий чинник, що сприяв перебудові патріархального
господарства в ринкову економіку, стимулював розвиток підприємництва.
Представники української економічної думки докладно вивчали питання
місткості внутрішнього ринку, акціонування та концентрації промислового
виробництва, поділу праці, утвердження приватної власності як одного з
найважливіших інститутів ринкової економіки, ролі держави в становленні
та розвитку підриємницьких відносин тощо.
Зокрема М. І. Туган-Барановський у 90-х роках ХІХ ст. активно включив-
ся в наукову дискусію щодо перспектив розвитку капіталізму в Росії. У
своїй доповіді на засіданні Вільного економічного товариства (1899), спи-
раючись на багаті статистичні дані, учений доводить, що Росія — країна ка-
піталістичного розвитку і що останній — природний та неодмінний наслідок
економічної і соціальної динаміки суспільства.
Результатом його досліджень стала докторська дисертація «Русская фаб-
рика в прошлом и настоящем», яку М. І. Туган-Барановський захистив у
Московському університеті 1898 р. Ця вагома історико-теоретична праця,
написана на основі багатого фактичного матеріалу, відобразила розвиток
ринкових відносин у Росії, становлення фабрики як основної господарської
форми капіталістичного поступу Російської імперії в кінці ХІХ ст., особли-
вості генезису підприємництва в Україні, процес переходу від вільної кон-
куренції до монополістичної, питання акціонування та концентрації вироб-
ництва і робочої сили, зародження національного підприємництва тощо.
398
На прикладі цукробурякової промисловості розкрив процес становлення
ринкових відносин професор К. Г. Воблий (1876—1947), наукова та педаго-
гічна діяльність якого була тісно пов’язана з Київським комерційним інсти-
тутом. У своєму п’ятитомному дослідженні «Нариси з історії російсько-
української цукробурякової промисловості» вчений проаналізував процес
становлення цукробурякової промисловості, її кризовий стан напередодні
реформи 1861 р. та результати її перебудови на капіталістичних засадах у
пореформений період. Заслугою автора стало те, що розвиток однієї, окремо
взятої галузі промисловості він розглянув у тісному зв’язку з історією роз-
витку народного господарства загалом. Вивчаючи динаміку зростання цук-
рової промисловості у другій половині ХІХ ст., К. Г. Воблий розкрив проце-
си концентрації цукробурякового виробництва, формування робочої сили
для цукропереробних заводів, розміщення цукрової промисловості, проана-
лізував монополізацію виробництва та її конкретні форми, методи держав-
ного регулювання розвитку цукрової промисловості, цінову, податкову полі-
тику уряду, заходи митного порядку тощо.
Таким чином, питання ринкової трансформації економіки досить глибоко
вивчалося в українській економічній літературі другої половини ХІХ — по-
чатку ХХ ст. Українські дослідники зосередили свою увагу насамперед на
вивченні таких чинників, які передували ринковим перетворенням у країні.
У працях І. В. Вернадського, М. Х. Бунге, Т. Ф. Степанова, М. І. Зібера було
проаналізовано кризу феодальної системи в Росії кінця 50-х років ХІХ ст. і
зроблено висновок про єдино можливий вихід із неї — розвиток країни на
капіталістичних засадах.
Завдяки глибокому аналізові зазначеної проблеми було всебічно роз-
крито передумови становлення ринкових відносин у країні, показано роль
маніфесту 1861 р. у цьому процесі. Характерною рисою досліджень
українських авторів було те, що вони надавали перевагу макроекономіч-
ним підходам до аналізу, акцентуючи увагу на макроекономічних дослі-
дженнях ринку, на вивченні господарської кон’юнктури, на загальних
тенденціях розвитку ринкової економічної системи та ролі держави в її
регулюванні.
Позитивною рисою досліджень українських економістів було також те,
що у розвиткові економіки на підприємницьких ринкових засадах вони ба-
чили об’єктивний і закономірний процес. У висвітленні цього питання пред-
ставники української економічної теорії значно випереджали своїх росій-
ських колег, певна частина яких ще до 90-х років ХІХ ст. і далі вивчала пи-
тання про «общинний шлях розвитку суспільства» як альтернативу капіталі-
стичній еволюції.
Дослідження проблем ринкової трансформації суспільства в другій поло-
вині ХІХ ст. не втратили своєї актуальності і в умовах сьогодення. Тому
глибокий аналіз теоретичної спадщини попередників щодо перетворення
відносин власності, проблем розвитку підприємництва і зміни соціальної
399
структури суспільства, концентрації промислового виробництва, питань со-
ціального захисту населення залишається важливим завданням сучасної
економічної науки.
10.3. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХІХ—ХХ ст.
У кінці ХІХ — на початку ХХ ст. розвиток господарства України, як і біль-
шості держав Європейської цивілізації, відбувався на ринкових засадах, в
умовах індустріальної регульованої економіки. Разом з тим, господарська
еволюція України характеризувалася низкою специфічних рис, зокрема від-
сутністю державності українських земель і, як наслідок, залежністю Сходу й
Півдня України від Росії, а західноукраїнських земель — від Австро-Угор-
ської держави.
Українська промисловість мала кращу технічну базу та вищі темпи роз-
витку, ніж обплутана феодальними пережитками промисловість Російської
імперії. В Україні виникають промислові центри загальноросійського зна-
чення: Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий, Донбас на-
буває провідної ролі у кам’яновугільній та металургійній галузях.
В українській промисловості, особливо гірничовидобувній, високою була
частка іноземних інвестицій. 1913 року вона сягала зокрема в металургії
90 %, у вугільній галузі — 80 %.
Розвиток економіки на зламі ХІХ—ХХ ст., високий ступінь концентра-
ції виробництва зумовили посилення монополістичних тенденцій та утво-
рення монополій переважно у формі синдикату — монополістичного
об’єднання, яке здійснює свою комерційну діяльність, зберігаючи вироб-
ничу та юридичну самостійність підприємств, що входять до його складу
(«Продамет», «Синдикат цукрозаводчиків» тощо).
Зазначені особливості господарського розвитку України в кінці ХІХ — на
початку ХХ ст. відображали специфіку національного ринкового поступу, а
вітчизняні дослідники, аналізуючи зазначені процеси, акцентували увагу на
проблемах темпів економічного зростання, формуванні фінансового капіта-
лу, зародженні державно-монополістичних тенденцій в економіці, на відно-
синах власності, динаміці процесів усуспільнення виробництва та поділу
праці, коливаннях економічної кон’юнктури тощо. Відзначалося, що країна
поступово входила у систему світового капіталістичного ринку.
У сільському господарстві важливою складовою ринкової перебудови
стала Столипінська аграрна реформа (1906—1916 рр.), яка
• скасувала викупні платежі селян за землю. Селян проголосили власни-
ками надільної землі;
• наділила селянські господарства правом виходу з громади;
400
• передбачала ліквідацію черезсмужжя та виділення земельних ділянок
— відрубів та хуторів — для ведення хутірського (по суті фермерського) го-
сподарства;
• для пом’якшення аграрного перенаселення в країні проголосила політи-
ку переселення селян за Урал та малозаселені райони Сибіру. Унаслідок ре-
алізації зазначеної політики переселенці отримали близько 31 млн десятин
землі та звільнення від податків терміном на п’ять років;
• забезпечила через Селянський земельний банк кредитну допомогу се-
лянам для збільшення землеволодіння.
Упровадження Столипінської реформи дало позитивні результати: при-
скорення індустріалізації аграрної галузі та зростання товарності селянських
господарств, розвиток ринку землі, формування хутірського господарства та
збільшення купівельної спроможності селянства, зростання внутрішнього
ринку. Формувався ринок праці.
Разом з тим реалізація реформи мала й негативні наслідки: відбувалося
розшарування селянства, загострення соціальних суперечностей, залишалася
низькою товарність бідняцьких господарств. При цьому у поміщицькому
землеволодінні перебувало понад 10 млн десятин землі.
Проблеми і перспективи розвитку ринкових процесів в аграрній сфері,
а також в економіці загалом активно обговорювалися в економічній літера-
турі. Як відомо, аналіз основних принципів функціонування економіки рин-
кового типу було викладено ще класичною школою, зокрема у працях
А. Сміта і Д. Рікардо. До кінця ХІХ ст. дослідження проблем генезису та
розвитку ринкових відносин у світовій економічній думці були доповнені
розробками маржиналістів, теоріями німецької історичної школи та маркси-
зму, концепціями представників неокласичного напряму. Саме на такому
теоретичному підґрунті вивчали ринкові процеси українські економісти.
Дослідження українських учених свідчать про переважне використання
ними теоретичних надбань німецької історичної школи. Ідею державного
регулювання економічних процесів, яка мала на меті послаблення соціальної
напруженості в суспільстві, підтримку національної промисловості (у вигля-
ді протекціоністської політики, податкових пільг, казенних замовлень), та-
кож плідно використано у працях українських учених. Дещо меншою мірою
позначився на їхніх розробках вплив марксистської економічної теорії, за
винятком хіба що М. І. Зібера.
За всієї різноплановості та багатогранності наукових досліджень представ-
ників української економічної думки з питань становлення підприємницьких
відносин, за різноманітності ідейних і наукових уподобань українських до-
слідників спільним для них був системний підхід до аналізу та висвітлення
згаданих проблем. Такий підхід характеризувався комплексною оцінкою ри-
нкового господарства, намаганням провести мікро- та макроаналіз ринкових
зв’язків, простежити їх динаміку, вплив на всі сторони життя суспільства,
залучити до економічного аналізу неекономічні чинники (правові, мо-
401
рально-етичні, історичні, психологічні тощо). Тобто наприкінці ХІХ ст., за-
довго до виникнення інституціоналізму на Заході, у вітчизняній економічній
теорії формувалися інституційні підходи до вивчення закономірностей роз-
витку ринкового господарства.
Щодо визначень поняття «ринкова» або «капіталістична економіка», то
серед представників української економічної думки того часу єдності не бу-
ло. Дещо пізніше, у 1912 році визначному австрійському економістові
Й. Шумпетеру вдалося дати концентроване визначення ринкового господар-
ства як такого, «де панує приватна власність, поділ праці і вільна конкурен-
ція» [19, с. 59—60].
Проте у вітчизняній економічній літературі останньої третини ХІХ ст.
глибоко аналізувалися згадані у визначенні Й. Шумпетера категорії. Україн-
ські вчені обстоювали ідею прискорення темпів та поглиблення суспільного
поділу праці, орієнтації капіталістичного виробництва на ринок, значного
розширення ринкових відносин та залучення у процеси обміну раніше за-
мкнутих відособлених виробництв. Особливо актуальною у зазначений пе-
ріод була проблема ринку: його економічної сутності, умов розширення та
розвитку, розуміння ринку як основного регулятора цін і пропорцій у народ-
ному господарстві, питання попиту і пропозиції, функціонування ринкового
механізму, впливу ринкових важелів на виробництво тощо.
Поступово в економічній літературі склалася позиція, згідно з якою ри-
нок розглядали не тільки як конкретну форму товарного обміну, а й сукуп-
ність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів і послуг.
Виходячи з цього, ринкову економіку характеризували як систему взаємо-
зв’язку виробництва, розподілу, обміну та споживання, де ринок слугував
головною формою взаємозв’язків між виробниками. Тому терміни «капіта-
лістична економіка», «мінове господарство» та «ринкова економіка» вчені
часто використовували як синоніми.
Зр;сла роль ринкових відносин у національній господарській системі
кінця ХІХ — початку ХХ ст., а також розуміння ринку як необхідного еле-
мента капіталістичного господарства зумовили численні дослідження теоре-
тичних проблем ринку в українській науковій літературі. Характерною ри-
сою їх стало розуміння того, що єдиний доцільний шлях розвитку для Росії й
України — капіталістичний. Під кутом зору цього розуміння розглядалося
становлення ринкової економіки як системи та її категоріальний апарат:
економічна свобода, конкурентоспроможність, приватна власність, ринкове
господарство, циклічність економічного розвитку, ринок, ціна, монополізм,
ринкова рівновага тощо.
Зокрема у працях відомого економіста П. Б. Струве проблемам генезису ри-
нкових відносин надано надзвичайно важливого значення. По-перше, учений
ще в полеміці з народниками стверджував, що тільки ринкове господарство
спроможне забезпечити країні відповідну економічну динаміку. По-друге,
П. Б. Струве був певен, що це історично необхідний шлях. По-третє, виді-
402
ляючи у своїй концепції господарства «первинне» (натуральне) і «вторинне»
(грошово-цінове) типи господарювання та порівнюючи їх, учений дійшов
висновку, що економічний та культурний прогрес суспільства можливий
лише за умов «вторинного», конкурентно-ринкового господарства.
За умов розвитку мінових відносин актуальність вивчення ринкових про-
блем зростала. Про це писав, зокрема, В. Я. Желєзнов, наголошуючи, що пи-
тання про ринки для цієї епохи господарського розвитку набуває надзвичай-
но важливого значення. У його «Нарисах політичної економії» (1902) про-
аналізовано різноманітні аспекти розвитку ринкових відносин у країні, ак-
центовано увагу на важливості вивчення впливу на економіку позаекономі-
чних чинників (соціальних, політичних, морально-етичних тощо). Учений
справедливо зауважує про становлення ринкової системи, в основі якої ле-
жить відокремлення промисловості від сільського господарства, спеціаліза-
ція промислової діяльності, швидкий розвиток обробної промисловості по-
рівняно з сільськогосподарською галуззю, що потребує розширення тери-
торій обміну.
Важливими аспектами дослідження ринкового господарства В. Я. Желєз-
новим були також питання взаємозв’язку функціонування ринкового механі-
зму з кризовими коливаннями економіки, проблеми ринкового ціноутворен-
ня та рівноваги, питання впливу на процеси ціноутворення монополістичних
тенденцій в економіці, проблеми фінансів, кон’юнктури, втручання держави
та її інститутів у перебіг економічних процесів тощо. При цьому вчений був
упевнений у прогресивності підприємницьких відносин порівняно із замк-
нутим феодальним господарством.
Характеризуючи еволюцію поглядів М. І. Тугана-Барановського на про-
блему ринку, слід зазначити, що у своєму дослідженні він піднявся від мік-
рорівневого аналізу ринку до макроекономічних узагальнень щодо функціо-
нування ринкової системи загалом. Зазначену проблему найбільш повно він
виклав у вже згадуваній праці «Промислові кризи в сучасній Англії, їх при-
чини і найближчий вплив на народне життя» (1894 р.). З огляду на зрослу
роль ринкових взаємозв’язків у суспільстві кінця ХІХ ст. учений дійшов ви-
сновку, що ринок є центральною силою, яка керує всім капіталістичним гос-
подарством і відіграє вирішальну роль у господарському розвиткові.
Критично проаналізувавши теорії С. Сісмонді та П. Ж. Прудона,
М. І. Туган-Барановський висловлює думку про те, що розміри ринку не ви-
значаються розмірами народного споживання, оскільки суспільний продукт
охоплює не тільки предмети споживання, а й засоби виробництва. Тому
проблема реалізації обмежується тільки пропорційністю розподілу між галу-
зями суспільного виробництва. Проблеми ж так званих третіх осіб і необ-
хідності зовнішніх ринків, на думку вченого, немає, бо капіталістичне виро-
бництво спроможне створити для себе достатній ринок самостійно.
Акцентуючи увагу на визначальній ролі сфери обміну, ринку в сучасному
йому суспільстві, М. І. Туган-Барановський був певен, що з’ясувати пробле-
403
му ринку можливо тільки на основі системного аналізу, охопивши «в одній
картині все суспільне господарство в сукупності» [20, с. 212]. З позицій та-
кого бачення вчений вважав, що вирішення проблеми ринку залежить від
цілого спектра проблем, зокрема власності, конкуренції, державного регу-
люючого впливу на ринкові процеси і зазначеної вище проблеми пропорцій-
ного розподілу суспільного виробництва. Тільки комплексне їх розв’язання
сприяло б вирішенню проблеми ринку, оскільки ж воно утруднене, то еко-
номіка періодично переживає порушення макроекономічної рівноваги у ви-
гляді криз надвиробництва, депресій.
У «Теорії граничної корисності» (1910) видатного українського економіс-
та-математика Є. Є. Слуцького (1880—1948) з позицій маржиналізму про-
аналізовано сутність ринкового обміну. Учений вважає, що теорія обміну —
центральна проблема теоретичної політичної економії, оскільки вона охоп-
лює теорію ціни, теорію виробництва, теорію податків, тарифів, заробітної
плати, ренти й капіталу [22, с. 324]. Він доводить важливість впливу на ха-
рактер обміну соціальних чинників (як позитивного, так і негативного харак-
теру), аналізує умови встановлення ринкової рівноваги та відхилення від неї
[22, с. 293—325]. Учений розвинув також теорію попиту і пропонування, ви-
трат виробництва, обґрунтував необхідність динамічного аналізу ринкових
процесів, впливу психологічних факторів на поведінку споживача та на фо-
рмування цін.
Ґрунтовне дослідження ринкових відносин характерне для представників
Київської психологічної школи, зокрема, М. Х. Бунге, О. Д. Білимовича,
Д. І. Піхна, які започаткували елементи інституційних методологічних під-
ходів, а ринкове господарство аналізували як системне утворення.
Професор Київського університету О. Д. Білимович (1876—1963), зокре-
ма, не поділяючи моністичного методу К. Маркса, у працях «К вопросу о ра-
сценке хозяйственных благ» (1914), «Социальная теория распределения»
(1916) стверджував, що затрати праці — це не єдина умова товарного обмі-
ну. На думку вченого, якщо товар не має корисності, він не може бути пред-
метом купівлі-продажу на ринку, а отже і не має мінової цінності. У своїх
дослідженнях ринкової ціни О. Д. Білимович наголошував на необхідності
поєднання об’єктивних факторів у вигляді затрат праці та рідкісності благ,
суб’єктивних — у вигляді потреб та їх корисності, а також чинників нееко-
номічного порядку (соціальних, культурних, політичних тощо). Тільки з та-
ких позицій можна пояснити механізм попиту і пропонування, а також зро-
зуміти сутність обміну і ринкової ціни.
Ринок як комплексне, системне утворення був також предметом дослідження
В. Я. Желєзнова. Наголошуючи на значенні ринкових відносин для суспільного
життя країни в другій половині ХІХ ст. він, зокрема, зазначав, що під ринком
розуміє одну із суттєвих сторін сучасної економічної організації, що ринок —
це необхідний елемент будь-якої господарської системи, на основі функціо-
нування якого не тільки реально визначається сукупність суспільних потреб,
404
але й забезпечується еквівалентність процесів обміну та рівноважний розвиток
економічної системи загалом.
Наголосивши на об’єктивності появи в житті людства ринкового обміну,
В. Я. Желєзнов аналізує саме той етап його розвитку, коли ринок «починає
пронизувати собою весь устрій економічних відносин», пов’язуючи цей етап зі
становленням капіталізму [17, с. 341]. За цих умов, доводить В. Я. Желєзнов,
економіка являє собою систему взаємодіючих ринків. На основі аналізу вер-
тикальних і горизонтальних зв’язків цієї системи він виділив місцевий і націо-
нальний ринки, вільний і монополізований, внутрішній і зовнішній ринки.
Виходячи з характерної ще для класиків позиції про досконалу конкурен-
цію, І. В. Вернадський, Д. І. Піхно, А. Я. Антонович аналізували ціну, що
складається на ринку, досліджуючи функціональні залежності таких чинни-
ків, як ціна, попит і пропонування. У працях кінця ХІХ ст. аналіз ціноутво-
рення за умов вільної конкуренції був доповнений розробками ціни за умов
монополізованого ринку. Розглядалися умови формування та сутність моно-
польних цін, передумови та характер конкуренції, що впливають на ці ціни.
Проте і в першому, і в другому разі ринкова ціна характеризувалася ними як
головний елемент формування господарських пропорцій та узгодження еко-
номічних інтересів суб’єктів господарської діяльності.
Вплив монополізму на процеси ціноутворення аналізував у своїх працях
професор Новоросійського університету Л. В. Федорович, який схилявся до
негативної його оцінки. Оскільки «монополія обмежує постачання», то ціна
предметів монополізованого ринку завжди перевищує витрати їх виробниц-
тва, і це перевищення змушений сплачувати споживач. Особливості процесу
ціноутворення за умов монополізованого ринку вивчали М. В. Бернацький,
М. І. Туган-Барановський, В. Я. Желєзнов, Д. І. Піхно, П. І. Фомін.
Отже посилення монополістичних тенденцій в економіці України стиму-
лювало розробки українських учених щодо дії цінового механізму в умовах
недосконалої конкуренції. Навіть для звуженого ринку, на думку україн-
ських учених, закон цінності діє, хоч і по-різному — залежно від того, як
складаються обставини, за яких на ринку реалізуються товари.
Аналізуючи форми й умови ринкового обміну, В. Я. Желєзнов, зокрема,
приділяв велику увагу питанням формування ринкової ціни, яку він розгля-
дав як результат зіткнення та зрівноваження попиту і пропозиції. Спираю-
чись на дослідження європейських економістів, учений розглянув три різні
варіанти ринкової ситуації — ринок необмеженої вільної конкуренції, моно-
полізований ринок і регульований (через митні тарифи й акцизи) державою
ринок. У кожній із цих ситуацій ринок має свої можливості для досягнення
ринкової рівноваги, а рівноважна ціна віддзеркалює інтереси певних кіл су-
спільства і не завжди збігається з інтересами суспільства загалом.
Отже, в умовах вільноконкурентного ринку, зазначав В. Я. Желєзнов, се-
редня ринкова ціна — це результат збалансування коливань попиту і пропо-
зиції та врахування витрат виробництва. За умов обмеженого ринкового об-
405
міну монополістичні структури впливають на процеси ціноутворення як у
бік підвищення цін, так і в бік їх зниження залежно від мети, яку мають мо-
нополісти. Щодо регульованого ринку, то вчений однозначно підтримував
методи фіскального, кредитного порядку, застосовувані державою для по-
ліпшенняя ситуації на ринку. Він розглянув такі специфічні прояви ринко-
вого розвитку, характерні для Росії, як казенні замовлення.
Проблему зрівноваження ринкових цін аналізував М. І. Туган-Баранов-
ський з позицій синтезу теорій трудової цінності та граничної корисності
суб’єктивно-психологічної австрійської школи. Обидві теорії, на думку
М. І. Тугана-Барановського, мають науковий характер, відображаючи дві
сторони (об’єктивну й суб’єктивну) єдиного господарського процесу. Теорія
граничної корисності не тільки не спростовує поглядів Рікардо чи Маркса,
стверджував дослідник, «навпаки, ця теорія, якщо її правильно зрозуміти,
несподівано підтверджує вчення про цінність цих економістів. Менгер і його
школа дослідили суб’єктивні причини цінності, Рікардо і його послідовники
— об’єктивні» [21, с. 193]. Тобто трудова теорія характеризувала цінність з
погляду виробничого процесу та затрат праці, у той час як теорія граничної
корисності вивчала економічні проблеми, що виникають у ринковому сере-
довищі, зокрема проблему формування ціни. При цьому зазначені теорії до-
повнюють одна одну, характеризуючи цінність з об’єктивного і суб’єк-
тивного боку. Тільки з позицій синтезу обох концепцій, вважав М. І. Туган-
Барановський, можна дати наукове всебічне вирішення проблеми цінності.
Таким чином, розглянуті теорії і погляди на проблеми становлення та
розвитку ринкових відносин свідчать про потужний потенціал українських
економістів, які збагатили не тільки власну, а й світову економічну теорію
новими ідеями, методологічними підходами до вирішення актуальних пи-
тань економічного розвитку, разом з видатними зарубіжними вченими за-
клали теоретичне підґрунтя сучасної економічної науки.
Важливим результатом досліджень представників української економічної
думки на зламі XIX—XX ст. став висновок про те, що країна, хоч і з певним
відставанням, увійшла в систему світового капіталістичного ринку. Національ-
ний розвиток економіки ринкового типу, окрім класичних її ознак, як-от: при-
ватна власність на засоби виробництва, розвиток товарно-грошових відносин,
вільне ціноутворення, конкурентні відносини тощо, передбачав активний ре-
гулюючий вплив держави та її інститутів на перебіг економічних процесів. В
українській думці вивчалися також проблеми нових господарських форм, зо-
крема кооперації (М. Левицький, Ф. Щербина, Б. Мартос).
В «Артільному договорі» М. В. Левицького (1859—1936) було обґрунто-
вано необхідність кооперації селян, переважно у формі артілі, її переваги,
розкрито особливості організації праці в артілях (добровільний характер,
черговість у виконанні непривабливих видів праці), вирішення проблем роз-
поділу. М. В. Левицький був не лише теоретиком кооперації, свої проекти
він намагався втілити в життя, створюючи хліборобські артілі. Протягом
406
1894—1902 рр. він організував 125 артілей, які під впливом реальних проце-
сів господарського розвитку розпалися [23, с. 310]. Але він залишався при-
хильником ідеї кооперації, вбачаючи в ній можливість потужного підви-
щення ефективності праці дрібних виробників.
Характерними ознаками досліджень українських учених з питань генезису
ринкового господарства був системний підхід, намагання провести мікро- та
макроаналіз ринкових зв’язків, залучити до економічного аналізу політичні,
правові, психологічні, морально-етичні фактори впливу на економіку, що свід-
чило про зародження інституціональної наукової традиції в українській еконо-
мічній думці. Серед основних інституціональних підходів, що застосовували в
дослідженнях ринкових процесів українські економісти пореформеного пері-
оду, слід зазначити такі: розгляд економічних процесів та явищ у їх історичних
змінах, визнання еволюційного характеру змін інститутів ринкової системи,
аналіз впливу людського чинника на суспільно-економічний розвиток, визнан-
ня позитивної ролі державни в регулюванні ринкових процесів та створенні ін-
фраструктури економіки, вивчення впливу на ринкову економіку соціально-
політичних, культурних, національних, правових та інших чинників.
В економічній літературі досліджуваного періоду було показано, що ринок
на певному ступені історичного розвитку з конкретної форми фази обміну по-
ступово перетворився на головну форму економічних зв’язків між товаровироб-
никами, було розкрито сутність ринкового механізму, ціни, проаналізовано
можливості рівноважного розвитку ринкової економіки. Українські економісти
розглянули процес ринкової еволюції від вільної конкуренції до монополістич-
ної економіки, визначивши характерні риси й особливості трьох типів ринків:
вільноконкурентного, монополізованого та регульованого, проаналізували та-
кож сутність нових господарських форм, зокрема монополії, кооперації.
У результаті реформ 1848 та 1861 рр. в Україні почалася трансфо-
рмація замкнутого феодального господарства в ринкове капіталісти-
чне. В аграрному секторі ці зрушення проходили повільно та болісно,
значно інтенсивніше процес становлення капіталістичних ринкових
відносин відбувався в промисловості.
Ринковий тип господарства передбачав функціонування економіки, що
базується на приватній власності на засоби виробництва, поділі праці,
активному розвиткові товарно-грошових відносин, вільному ціноутворен-
ні, розвитку інститутів приватного підприємництва, діяльність яких за-
безпечується законодавчими актами. Національна модель ринку охоплю-
вала інститут держави для регулювання господарських процесів.
Розвиток ринкових процесів та їх особливостей в Україні ґрунтовно
вивчали представники різних напрямів національної економічної думки:
класичного, марксизму, народництва, Київської психологічної школи
тощо. Праці М. Бунге із загальних проблем ринкового розвитку, розро-
бки М. Тугана-Барановського з проблем циклічності і ринків, Є. Слуць-
кого з питань ринкового ціноутворення та інші стали вагомим внес-
ком у світову економічну теорію.
407
ЛІТЕРАТУРА
1. Юхименко П. І. Економічна історія : Навч. посіб. — К. : Вікар, 2004. — 341 с.
2. Лосицкий А. Выкупная операция. — СПб., 1906. — 56 с.
3. Качоровский К. Р. Русская община. — 2-е изд. — М., 1906. — 362 с.
4. Торговельна мапа України : Довідник. — Х. : Наркомат торгівлі УРСР, 1930.
— 86 с.
5. Толстов Р. Д. Формування системи ринків в Україні (кінець ХІХ — початок
ХХ ст.) Р. Д. Толстов // Історія народного господарства та економічної думки України:
Міжвід. збірник наук. праць. — Вип. 30. — К.: Тернопіль, 1998. — С. 57—64.
6. Общий обзор главных отраслей горной и горнозаводской промышленности.
— Пг., 1915.
7. Хромов П. А. Экономическая история СССР. Период промышленного и мо-
нополистического капитализма в России : Учеб. пособие. — М.: Высш. шк., 1982.
— 240 с.
8. Гливиц И. Железная промышленность России. Экономическо-статистический
очерк. — СПб., 1911. — 147 с. + 101 с.
9. Гуленко А. История возникновения и развития акционерных обществ в Росийс-
кой империи до 1900 года // Акционер. — 2001. — № 1. — С. 70—74.
10. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука. — 3-тє вид., пе-
рероб. і допов. — К. : Либідь, 1993. — 720 с.
11. Вернадский И. В. Проспект политической экономии. — СПб., 1858.
12. Зибер Н. И. Капитализм в России // Избранные экономические произведения:
В 2 т. — Т. 2. Очерки первобытной экономической культуры. Статьи. — М. : Соцз-
кгиз, 1959. — С. 661 — 673.
13. Подолинський С. А. Ремесла і фабрики на Україні // Вибрані твори / Упоряд.
Л. Я. Корнійчук. — К.: КНЕУ, 2000. — С. 93 — 202.
14. Косинский В. А. Записка по аграрному вопросу. — К., 1918.
15. Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы. — СПб., 1895. — 465 с.
16. Туган-Барановський М. І. Політична економія. Курс популярний / Відп. ред.
Т. І. Дерев’янкін. — К. : Наукова думка, 1994. — 263 с.
17. Железнов В. Я. Очерки политической экономии. — 6-е изд., испр. и дополн.
— М. : Типография Т-ва И. Д. Сытина, 1908. — 860 с.
18. Булгаков С. Н. Краткий очерк политической экономии. — Вып. 1. Основные
черты современного хозяйственного строя. — М., 1906. — 152 с.
19. Шумпетер Й. А. Теория экономического развития: Исследование предпри-
нимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры / пер. с
нем. В. С. Автономова. — М. : Прогресс, 1982. — 455 с.
20. Туган–Барановский М. И. Периодические промышленные кризисы. История
английских кризисов. Общая теория кризисов. — 3-е изд. — М., 1914. — 384 с.
21. Туган-Барановский М. И. Учение о предельной полезности хозяйственных
благ как причине их ценности // Юридический вестник. — 1890. — № 10. — Т.2. —
С. 192—230.
22. Слуцький Є. Є. Теорія граничної корисності / За ред. д-ра екон. наук В. М. Фе-
щенко; упоряд. В. М. Фещенко, Т. В. Куриленко. — К. : КНЕУ, 2006. — 528 с.
23. Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України : Навч. посіб. — К. :
КНЕУ, 2004. — 431 с.