Розділ
НАЦІОНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО
ПРОВІДНИХ ДЕРЖАВ СВІТУ В ГЛОБАЛЬНОМУ
ЕКОНОМІЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ (ХХ – початок ХХІ ст.).
ТЕМА 11
РИНКОВІ ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВ
ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В УМОВАХ
ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ ТА
ВХОДЖЕННЯ У СВІТОВУ СИСТЕМУ ГОСПОДАРСТВА
(перша половина ХХ ст.)
Тема слугує логічним продовженням теми 9, де було розкрито при-
чини та сутність глибоких якісних змін, що охопили економіку, полі-
тику, соціальні відносини західних країн в останній третині ХІХ ст. і в
результаті яких відбулося кардинальне перетворення структури капі-
талістичного господарства та його організаційних форм. Поява моно-
полістичних об’єднань суттєво змінила економічну політику капіта-
лістичних держав. На зміну політиці свободи підприємництва у біль-
шості європейських країн прийшла політика активного державного
регулювання.
Поряд з монополізацією виробництва характерною особливістю
розвитку західних країн в останній третині ХІХ ст. стало те, що
основні важелі економічної та політичної влади зосередилися в
руках незначної кількості представників промислового і банків-
ського капіталу. Важливого значення у міжнародних економічних
відносинах набув вивіз капіталу. Завершився територіальний поділ
світу, постала проблема його переділу.
Тема «Державно-монополістичний характер ринкової еко-
номічної системи країн Європейської цивілізації в умовах
світовой системи господарства (перша половина ХХ ст.)» по-
сідає особливе місце в курсі дисципліни. У цей період історично
завершується формування світового господарства, становлення
якого розпочалося ще з епохи великих географічних відкриттів
409
і проходило як еволюція інституту сім’ї, держави та власності,
поєднаних розвитком товарно-грошових відносин. Тобто об’єкт
вивчинення цієї теми — світове господарство, що виникло на
базі великого монополізованого виробництва в процесі розвитку
міжнародного поділу праці та розширення зовнішньоекономіч-
них відносин національних господарств. В основі формування
світогосподарських зв’язків лежали також розвиток міжнарод-
ної торгівлі, кредитних відносин, інтернаціоналізація господар-
ського життя, спеціалізація виробництва тощо.
На початку ХХ ст. утвердились нові форми власності, особли-
вого розвитку набувають колективні форми власності. На основі
цих форм власності виникають нові господарські форми: у проми-
словості — картелі, синдикати, трести, концерни, акціонерні ком-
панії; в оптовій, роздрібній торгівлі та сільському господарстві —
переважно приватні сімейні фірми.
Світове господарство першої третини ХХ ст. характеризувалося
поєднанням ринкових відносин з позаринковим примусом у взаємо-
відносинах метрополій з колоніальними і залежними державами. Воно
складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріально
розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу
силу, сучасні засоби виробництва, технології тощо та малорозвинених
господарств колоніальних і залежних держав. Розвиток світового гос-
подарства супроводжувався кризовими явищами (Велика депресія
1929—1933 рр.), загальною нестійкістю економічних зв’язків, спричи-
нених Першою світовою війною та умовами Версальської угоди.
Важливою потребою цього періоду стала радикальна перебудо-
ва економічної системи, включення в неї регулюючого механізму.
Тому головним напрямом економічної політики урядів усіх країн
стає посилення державного втручання в економічне життя в поєд-
нанні з посиленням регулювання соціальних відносин, які стали
наслідком змін в уявленні європейців про роль держави в соціаль-
но-економічному житті суспільства, змін уявлень про механізми
взаємодії держави і суспільства, про нову роль суспільних інсти-
тутів у житті суспільства.
Кардинальні зміни у розвитку ринкової економічної системи на
початку ХХ ст. суттєво вплинули на проблематику, структуру та
траєкторію розвитку економічної науки. У межах панівної на зламі
ХІХ—ХХ ст. неокласичної теорії відбувається перегляд моделі
ринку досконалої конкуренції та формування теорій монополісти-
чної конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. В. Робінсон). Після депресії
1929—1933 рр., яка продемонструвала неспроможність тези нео-
класиків щодо економічної рівноваги, неокласичний напрям по-
ступився місцем іншим течіям економічної думки, що визначали
410
розвиток економічної науки протягом ХХ ст. Ними стали інститу-
ціоналізм, кейнсіанство та неолібералізм.
ПЛАН
11.1. Світова система господарства та її вплив на економіку провід-
них країн Європи та США. Становлення системи державного регу-
лювання економіки.
11.2. Особливості державно-монополістичного розвитку господарств
країн Європейської цивілізації та США. Причини та наслідки Першої
світової війни.
11.3. Світова економічна криза 1929—1933 рр. та економічні дослі-
дження в період державно-монополістичного розвитку суспільств
Європейської цивілізації. Виникнення кейнсіанства.
11.4. Економічний розвиток європейських країн і США в період Другої
світової війни та її вплив на структуру народного господарства.
11.1. СВІТОВА СИСТЕМА ГОСПОДАРСТВА
ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІКУ ПРОВІДНИХ КРАЇН ЄВРОПИ
ТА США. СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
Світове господарство пройшло довгий і складний шлях становлення й
розвитку, остаточно сформувавшись близько 100 років тому.
Деякі дослідники відносять його виникнення ще до
часів Римської імперії, яка була системою всесвіт-
нього господарства того історичного періоду. Інші
вчені відлік функціонування світового господарства
ведуть з часів великих географічних відкриттів ХV—ХVІ ст. Саме ці відкрит-
тя зумовили прискорений розвиток міжнародної торгівлі коштовностями,
прянощами, дорогоцінними металами, рабами. Однак світове господарство
цього періоду було обмеженим, залишаючись сферою прикладання тільки ку-
пецького капіталу. Експедиції Христофора Колумба, Васко да Гами, Магел-
лана та інших розсунули межі наявного ринку в багато разів, приєднавши до
нього нові величезні регіони. Торгівля поширилась на нові країни світу.
З позицій соціально-економічних форм суспільства для цього етапу харак-
терний процес розкладу замкнутого феодального господарства та форму-
вання ринкових капіталістичних відносин. Тобто початковий етап станов-
лення світового господарства пов’язують з остаточною перемогою над фео-
далізмом, процесом первісного нагромадження капіталу і формуванням
відносин вільної конкуренції.
Сутність та етапи
формування світо-
вого господарства
411
Докорінно змінилася парадигма економічного розвитку. Центральною фі-
гурою руху економіки стає «економічна людина» із сильними мотивами вигоди,
заповзятлива, готова заради прибутку йти на ризик. Темпи економічного зрос-
тання різко прискорилися.
Отже, перший етап формування світового господарства умовно можна
обмежити рамками кінця ХV ст. — кінця ХVІІІ ст.
Другий етап формування світового господарства охоплює кінець ХVІІІ ст.
— другу половину ХІХ ст. Об’єктивним підґрунтям розвитку світового госпо-
дарства дедалі більше слугує суспільний поділ праці, який вийшов за межі на-
ціональних господарств і перетворив країни на ланки єдиного відтворювально-
го процесу. Звідси — міжнародний поділ праці, що безупинно поглиблюється,
спеціалізація, інтернаціоналізація виробництва, вільне переміщення в геоеко-
номічному просторі товарів і капіталів. Це період промислових революцій, а з
погляду соціально-економічної форми суспільства — період розвитку класич-
ного капіталізму. Промислові революції зробили переворот у галузевому поділі
праці, поглибили на основі технічного прогресу спеціалізацію виробництва.
Капіталістична приватна власність сприяла створенню матеріально-технічної
бази, адекватної капіталістичним відносинам, — великого фабрично-завод-
ського виробництва, що базується на системі машин, яке, своєю чергою, забез-
печило суттєве зростання продуктивності праці.
Міжнародний поділ праці став більше залежати від розвитку продуктивних
сил, технічного рівня виробництва. Залежність економік окремих країн одна від
одної і від світової економічної кон’юнктури різко посилилася. Прагнення капі-
талу до самозростання, скорочення витрат і збільшення прибутку, до пошуку
найбільш вигідного застосування зумовлює його вихід за національні межі.
Складалися і матеріальні умови для міжнародного обміну: розвивалися проми-
словість, транспорт, зв’язок, культура, а на цьому підґрунті — дальший міжна-
родний поділ праці, спеціалізація й інтернаціоналізація виробництва.
Водночас характерним для цього етапу стало формування колоніальних ім-
перій. Колонії перетворились на невичерпне джерело дешевої сировини і про-
довольства. Економічний розвиток Західної Європи, а потім і США прискорю-
вався ціною поневолення і пограбування народів Африки, Азії, Америки.
Третій етап становлення світової економіки настав на межі ХІХ—ХХ ст.
На цьому етапі сформувалася світова система господарства.
Світова система господарства — це сукупність національних господарств,
що знаходяться в динаміці і розвитку, міжнародних економічних організа-
цій та міжнародних економічних відносин. В основі зближення національних
господарств та формування єдиного світового господарства лежать між-
народний поділ праці, інтернаціонацізація виробництва та розвиток зовні-
шньоекономічних зв’язків.
У світовому господарстві як єдиній системі об’єдналися взаємозалежні
і взаємодіючі господарства різних країн світу, що функціонують за узгодже-
ними правилами. Між національними господарствами відбувається міграція
412
капіталів, робочої сили, товарів, виникають спільні підприємства, інститути,
організації. Як зазначено вище, світове господарство виникло на базі вели-
кого монополізованого виробництва. На межі ХІХ—ХХ ст. провідні країни
світу ввійшли в нову — монополістичну — стадію свого розвитку. Утворю-
ються міжнародні монополістичні союзи, що поділяють світ на сфери еко-
номічного впливу. Вони «пронизують» економіку країн світу, диктують пев-
ні економічні, а найчастіше — політичні умови, формують світову еконо-
мічну кон’юнктуру. Істотно посилилося значення вивозу капіталу як нової
форми міжнародних відносин, оскільки міжнародна конкурентоспромож-
ність часто визначається швидкістю розробки й впровадження технологіч-
них змін. Різноманітні форми вивозу капіталу стали найважливішою рушій-
ною силою, що розвивала і поглиблювала світогосподарські зв’язки.
Це характерно й для процесів інтернаціоналізації виробництва і капіталу.
Інтернаціоналізація виробництва пов’язана з вивозом капіталу у підприєм-
ницькій формі, коли за національними кордонами або створюються нові
підприємства, або купуються вже діючі. Інтернаціоналізація капіталу
пов’язана з відносинами власності на засоби виробництва. Йдеться про втра-
ту капіталом своєї суто національної природи, оскільки власниками капіталу
стають громадяни різних країн (придбавши акції, навіть контрольний пакет).
Результатом інтернаціоналізації капіталу стало утворення міжнародних мо-
нополій у формах транснаціональних та міжнародних корпорацій.
Слід зауважити, що процеси інтернаціоналізації виробництва і капіталу
йдуть паралельно та закріплюються міжнародним поділом праці, коли еко-
номічні суб’єкти тих чи інших країн спеціалізуються на виробництві певних
товарів і послуг, виробляючи їх значно більше за власні потреби і реалізую-
чи їх за межами національних кордонів.
Як зазначено вище, наприкінці ХІХ — початку XX
ст. радикально змінилася система економічного жит-
тя. Монополія як форма організації господарства по-
сіла визначальні позиції в соціально-економічному житті провідних країн світу.
Акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю, або корпорації, на початку
ХХ ст. дістали значного поширення у провідних промислових країнах, однак
вони функціонували лише у великих капіталомістких галузях. В інших галузях,
таких, як оптова і роздрібна торгівля, ремісниче виробництво, послуги і сільсь-
ке господарство, переважали приватні сімейні фірми. Однак довгострокова те-
нденція сприяла поширенню корпоративних форм організації господарства на
дедалі ширше коло видів діяльності. У роздрібній торгівлі — від різноманітних
товарів до високотехнологічної електроніки — тепер переважали великі муль-
тидивізійні підприємства і торговельні компанії мережевого типу, які здійсню-
вали інтеграцію бізнесу аж до виробничої стадії. В інших випадках виробники
швейних машин, устаткування для фермерських господарств і автомобілів про-
вадили інтеграцію у бік збуту, поклавши функцію роздрібного продажу на ди-
Основні господарські
форми на початку ХХ ст.
413
лерів за допомогою франчайзингу1. Паралельною тенденцією було виникнення
конгломератів — величезних корпорацій, зайнятих виробництвом і продажем
десятків і сотень продуктів — від продукції важкої промисловості до спожив-
чих товарів, таких, як косметика і модний одяг. Цій тенденції сприяло виник-
нення холдингових компаній — корпорацій, єдина функція яких полягала у во-
лодінні (керуванні) іншими корпораціями. Хоч корпоративна форма організації
господарства була спочатку викликана до життя технологічними вимогами ви-
робництва і сприяла розвитку великих організаційних одиниць, вона також мо-
гла бути адаптована до менш значних масштабів операцій.
Періоди
XVIII — XIX ст. Кінець XIX перша
половина XX ст.
—
Основні критерії конкуренції та ринку
Ступінь розвитку
капіталістичного
суспільства
Монополістичний
капіталізм
(ранній етап)
Домонополі-
стичний
капіталізм
Основні суб’єкти
ринку
Монополії та немо-
нополізовані фірми
Одноосібні влас-
ники капіталу, ро-
бої сили, продук-
ції простого товар-
ного виробництва.
Панування
промислового
капіталу
Види і форми
конкуренції
Переважання
монополістичної
конкуренції,
збереження
деякої ролі
вільної
конкуренції
Вільна та чиста
конкуренція
Методи
конкуренції
Цінова конкуренція
Зародження «неці-
нової» конкуренції
Цінова
конкуренція
Динаміка цін Монопольні ціни.
Вільні зміни цін
у немонополізова-
ному секторі
Вільні зміни цін
під впливом
конкуренції
Рис. 11.1. Еволюція форм і методів конкуренції
1 Трансакція, за якою право користування передають іншій особі за певну плату.
414
Ці тенденції у використанні корпоративної форми організації господарст-
ва вперше виявились у США наприкінці ХІХ ст., але в ХХ ст. вони швидко
поширилися в Європі й інших країнах світу.
Відповідно до еволюції монополії як форми організації господарства й
еволюції форм ринку відбуваються зміни у формах і методах конкуренції
(рис. 11.1).
Монополізація поставила під загрозу вільну конкуренцію. Якщо класич-
ним варіантом ринку XIX ст. була свобода торгівлі і конкуренції незалежних
виробників, то на початку ХХ ст. у зв’язку з винаходами (електрика, авто-
мобіль, телеграф тощо) вільна конкуренція охоплює обмежені ринки. Запро-
ваджуючи в себе нові форми виробництва, ці підприємства змушували дріб-
ніші вступати з ними в змагання, результат якого було визначено наперед.
Дрібні підприємства розорялися, коло конкуренції звужувалося, виробницт-
во збільшувалося, відбувався процес концентрації капіталу. Така ситуація
вела до монополізації ринку, який характеризувався різким скороченням, а з
часом і припиненням конкуренції на ринках певної продукції. З появою мо-
нополізму ринок прийшов у розлад, тому що саме конкуренція була тим ме-
ханізмом, що встановлював ціни на продукцію, сировину і робочу силу.
Посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу монополі-
стичної буржуазії, яка й надалі прагнула провадити олігархічну політику.
Розкрити цю нову якість ринкової господарської сис-
теми, що входила в суперечність з панівною неокла-
сичною доктриною, спробували майже одночасно і
незалежно один від одного провідні економісти ХХ ст.
Дж. В. Робінсон (1903—1983 ) та Е. Чемберлін
(1899—1967). Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Еко-
номічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування вільної
(досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.
Вона пропонує концепцію недосконалої конкуренції, аналізуючи такі її види:
1) монополіст-продавець — багато покупців;
2) монополіст-покупець — багато продавців (останню ситуацію дослід-
ниця характеризувала як явище «монопсонії», особливо притаманне ринку
праці, коли фірма-монополіст купує послуги праці неорганізованих робіт-
ників).
Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних
компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструмен-
ту впливу на попит і регулювання збуту через «дискримінацію в цінах», тоб-
то сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різ-
них категоріях споживачів. У результаті досліджень Дж. Робінсон доходить
висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постула-
ти класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рівноваги по-
питу і пропонування з оптимальним використанням ресурсів тощо.
Концепції ринку
недосконалої,
монополістичної
та ефективної
конкуренції
415
У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна,
який уважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше за-
безпечує інтереси економічного добробуту підприємців, фірми та держави.
Учений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933)
аналізував структуру ринку, в якій поєднано елементи конкуренції (вільний
доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами монополії (спо-
живачі віддають переваги деяким продуктам, за які згодні платити навіть за-
вищену ціну). На думку Е. Чемберліна, монопольного становища на ринку
досягають за рахунок диференціації продукту, під якою він розумів різні
властивості товару, умови його реалізації та доведення продукту до спожи-
вача. Тобто ринок будь-якого виробника за умов монополістичної конкурен-
ції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливостями та
витратами на збут [18, с 139].
У теорії Е. Чемберліна конкуренція й монополія існують поряд. На відмі-
ну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій
на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е.Чемберлін
серед причин виникнення монополій називав позавиробничі чинники, зок-
рема: 1) унікальні особливості підприємства; 2) репутацію фірми; 3) виго-
товлення товарів-субститутів; 4) рекламу тощо. Учений визнавав, що утво-
рення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшен-
ням випуску товарів та незавантаженими виробничими потужностями, але
при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку
економічну ситуацію.
За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регулятивного впли-
ву на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із пер-
ших антимонопольних законів був закон 1890 р. в США. Конгрес ухвалив за-
кон (відомий як закон Шермана), який забороняв будь-яке об’єднання у формі
тресту або в іншій формі, що було спрямовано на обмеження виробництва чи
торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що тільки досконала конкуренція
може дати найкращі результати і тільки вона є альтернативою монополії. В ан-
тимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися вагомі зміни аспектів:
пріоритетним напрямом став захист споживачів. Велика увага приділяється
проблемам зростання ефективності і динаміки споживчих цін.
Утвердився погляд, що велике значення має не рівень концентрації і не
масштаби корпорації як такої, а послідовність монополізації галузі для спо-
живачів. Було визнано, що далеко не завжди поява багатьох малих фірм —
благо для споживачів. Змінились і критерії для заборони злиття і поглинання
в галузях: держави стали більш толерантно ставитися до цього явища й до
великих корпорацій. Проте «антитрестівський закон» не зміг протистояти
діяльності монополій. На початку XX ст. у країні діяло майже 1000 монопо-
лістичних об’єднань [15, с.178].
Дещо в іншій площині аналізував проблему співвідношення монополії
і конкуренції Й. А. Шумпетер (1883—1950). Видатний учений двадцятого
416
сторіччя пов’язав вивчення зазначених категорій з розвитком науково-
технічних досягнень в економіці та суб’єктивною діяльністю підприємця-
новатора, зацікавленого у запровадженні інновацій у виробничий процес.
У праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетер використав по-
няття «ефективної конкуренції» та «ефективної монополії», вважаючи що ці
поняття, по-перше, характеризують динамічну ринкову економіку, основану
на нововведеннях і прогресивних зрушеннях, а по-друге, відображають си-
туацію, коли конкуренція, мотивована бажанням отримати надприбуток, ак-
тивізує процеси нововведень і зумовлює створення монополії нового типу.
З такою монополією несумісні застій і загнивання (як вважав В. І. Ленін),
вона має тимчасовий характер і зникає в результаті новаторства і нововве-
день підприємців-суперників. Отже, неперервний процес нововведень ви-
ступає стрижнем нових конкурентних відносин і поступального розвитку
економіки загалом.
На зламі XIX—XX ст. світ увійшов у фазу так зва-
ного організованого капіталізму, для якого харак-
терні такі риси: 1) крах вільного ринку; 2) пануван-
ня монополій; 3) інкорпорація державної влади
(відповідальність за контроль і регулювання соціа-
льно-економічних відносин, насамперед для захисту ринку).
Основним чинником еволюції індустріальних країн зазначеного періоду
став дедалі більший вплив держави на політичне й економічне життя суспіль-
ства. Якщо «невидима рука ринку» в епоху вільної конкуренції встановлю-
вала ціну товарів, зіштовхуючи між собою відокремлених конкуруючих
продавців і покупців, то створення зовнішніх умов для такої вільної конку-
ренції стало обов’язком держави.
Ситуація суттєво змінилася, коли в результаті концентрації та централі-
зації виробництва і капіталу вирішальну роль на ринку почали відігравати
капіталістичні фірми, що мали можливість домовитися про рівень ринкових
цін, домогтися монопольного становища на ринку тощо. За таких умов дер-
жавне регулювання економічних процесів стає обов’язковим. З’являються
антитрестівські і антикартельні закони як спроба захисту інтересів покупців.
Проте більшою мірою згадане законодавство сприяє посиленню зв’язків між
монополіями та державним апаратом.
Під тиском монополій держава стає на шлях активної підтримки процесів
концентрації і централізації капіталу, заохочуючи, зокрема, злиття акціонер-
них компаній (акціонерне законодавство). Для охорони інтересів акціонер-
них фірм і мобілізації на їх користь грошових ресурсів держава іноді бере на
себе роль гаранта випущених ними приватних позик. Крім того, за рахунок
бюджету держава часто видає субсидії великим акціонерним компаніям, ко-
ли виникає загроза їх банкрутства. Коли акціонерна компанія стає настільки
могутньою, що від її діяльності залежить становище важливих галузей націо-
Становлення системи
державного
регулювання
економіки
417
нальної економіки, то пряме злиття держави з такими монополіями обгрун-
товане міркуваннями так званої високої політики.
Держава виступає власником значної кількості промислових, транспорт-
них та інших підприємств, в її руках знаходяться емісійні банки, а отже —
контроль над грошовим обігом. Мобілізуючи грошові ресурси за допомогою
позик, держава стає не тільки боржником, але водночас і позичковим капіта-
лістом, суттєво впливаючи на функціонування державного бюджету, креди-
ту, інвестиційної політики тощо.
Отже, на початку ХХ ст. функції державного регулювання в розвинутих
країнах Заходу здійснювалися через соціально-економічну, валютно-фінан-
сову, структурно-інвестиційну політику, використовуючи такі важелі, як за-
конодавство, митні тарифи, податки, кредити, пільги, державні гарантії і за-
мовлення, позики, регулювання фінансового ринку.
Оскільки держава і монополістичні корпорації були головними суб’єк-
тами власності, а їх поєднання в єдиний механізм формувало якісно нову си-
стему економічних відносин, це дало підстави представникам марксистської
економічної думки охарактеризувати останню як державно-монополіс-
тичний капіталізм (ДМК). (Сьогодні в економічній літературі для аналізу
згаданої системи економічних відносин використовують термін «державно-
корпоративний капіталізм», у якому ДМК розглядають як його складову, ха-
рактерну для першої половини ХХ ст.)
Економічний розвиток країн на межі ХІХ—ХХ ст. відбувався нерівномі-
рно. Найвищі темпи економічного зростання демонстрували молоді капіта-
лістичні держави, такі, як США, Німеччина, Японія, які випереджали за еко-
номічними показниками Великобританію і Францію. Зокрема, для
американської економіки це зумовлювалося такими чинниками:
; наявністю природних ресурсів;
; високим рівнем нагромадження національного капіталу;
; швидким зростанням населення за рахунок припливу іммігрантів з ін-
ших країн;
; виваженою протекціоністською політикою держави;
; віддаленістю від основних конкурентів;
; пізнім завершенням промислового перевороту.
Індустріалізація кінця XIX—початку XX ст., на відміну від попереднього пе-
ріоду, спиралася на внутрішні можливості США. У промисловості, поряд з вико-
ристанням досягнень світового досвіду, було зроблено акцент на власні технічні
ідеї. Активні процеси концентрації виробництва зумовили виникнення характер-
ної переважно для США форми монополістичних об’єднань — трестів. Важли-
ве значення для становлення нових форм організаційно-економічної структури
економіки мало відокремлення функцій управління від виконавців, що лягло в
основу ідей «наукового управління» — менеджеризму Ф. У. Тейлора.
Якісні зміни в економіці США потребували посилення регулюючих дій
держави, які зачіпали здебільшого промислову і банківську сфери. На прак-
418
тиці це втілилось у серії буржуазних реформ початку ХХ ст., що дістала на-
зву «прогресивна ера». Усе почалося з політики так званого «чесного курсу»
Т. Рузвельта (1901—1909 рр.), сутність якого полягала в прагненні захисти-
ти демократичні цінності американського суспільства завдяки «підвищенню
життєвого рівня бідних без збитку для багатих».
Основна ідея курсу полягала у створенні системи контролю за діяльністю
трестів з боку федерального уряду. Для цього було ухвалено низку законів:
про створення міністерства торгівлі і праці зі спеціальним бюро у справах
корпорацій; про заборону залізничним компаніям змінювати тарифи на пе-
ревезення вантажів; про контроль з боку державних органів за виготовлен-
ням харчових продуктів і медичних препаратів тощо.
Особлива увага приділялася заходам щодо врегулювання використання й
охорони природних ресурсів. Землі з корисними копалинами, лісовими і во-
дяними ресурсами ввійшли у фонд суспільних земель, які не підлягали про-
дажу в приватні руки.
У зв’язку з банківською кризою (1907—1908 рр.) було ухвалено закон
Олдрича—Вриланда, суть якого полягала у створенні підконтрольної кон-
гресові банківської структури з усіма функціями державного банку (із пра-
вом випуску банкнот) терміном на шість років.
Політика реформ президента В. Вільсона (1913—1921 рр.) дістала назву
«нова демократія». Її стрижнем стала ідея про регулювання конкуренції, що
мало обмежити зростання великих корпорацій і забезпечити можливості для
розвитку дрібного і середнього бізнесу. Основними заходами в цьому на-
прямі були: запровадження прогресивного податку на доходи приватних
осіб і корпорацій; скасування антитрестівського законодавства щодо
профспілок і союзів фермерів; ухвалення закону про створення федеральної
промислової комісії для збирання інформації і притягнення до суду осіб і кор-
порацій, що застосовують нечесні методи діяльності.
Найважливішим законом, що поклав початок реорганізації кредитної та
банківської системи США, був закон про створення 1913 р. федеральної ре-
зервної системи (ФРС). Суть ФРС, яка складалася з 12 федеральних резерв-
них банків, полягала в акумулюванні резервних коштів, внесених національ-
ними банками штатів і промисловими банками відповідного регіону.
Отже, реформи «прогресивної ери» свідчили про зародження тенденції
державно-монополістичного регулювання в економічному житті країни і
про посилення виконавської влади в її політичній системі.
Німеччина на початку ХХ ст. стала другою після США за рівнем і темпа-
ми економічного розвитку. Цьому сприяло об’єднання країни, відновлення і
розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запрова-
дження новітньої техніки і відсутність морально застарілої, розроблення
військово-морських програм, а також залучення в промисловість значних
обсягів державних і приватних капіталів. Основними чинниками, які стри-
мували дальше зростання економіки Німеччини, були недостатня сировинна
419
база (зокрема, нафти і кольорових металів), а також незначний за обсягом
внутрішній ринок.
Щодо Великобританії, то країна в зазначений період втрачала промисло-
ву гегемонію. Цей процес зумовлювався низкою чинників: застаріла вироб-
нича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для бри-
танських товарів (епоха вільної торгівлі скінчилася). Економіка країни (крім
суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері розвивався
кредит, особливо іноземний. Певним чином доходи від іноземних інвестицій
відшкодовували втрату передових позицій у світовій промисловості. Разом з
тим вони посилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад
підприємливості англійської буржуазії, позаяк у зв’язку зі зменшенням про-
шарку капіталістів у Великобританії збільшувалася кількість рантьє.
На початку XX ст. спостерігалося економічне відставання Франції. Варто
зазначити, що тут повторилася в основних рисах ситуація Великобританії.
Становище економіки Франції ускладнювалося ще й тим, що підприємці
віддавали перевагу інвестиціям у фінансову сферу економіки, а не в промис-
ловість. Французький капіталізм був переважно лихварським. Утім, певні
зрушення відбувались у важкій промисловості, що пояснювалося підготов-
кою до воєнного реваншу.
Водночас поряд із розглянутими економічними процесами провідних капіта-
лістичних країн на світовій арені загострилася боротьба за територіальний поділ
світу (різних видів колоніальної залежності зазнали 85 % територій земної кулі).
Колоніальні захоплення цього періоду значно перевершували експансіонізм по-
переднього часу. На кінець 1870 р. колонії становили 215 тис. км2, а до 1914 р. —
620 тис. км2. Розширювалися старі (Англійська, Французька) імперії і виникали
нові (Німецька, Італійська, США, Росія, Японія). Тож у короткий термін велика
кількість країн почали колоніальне розширення, що різко скоротило незайняті
«великі» землі і посилило конкуренцію в цій сфері.
Усе це посилило мотивацію для превентивного захоплення територій і
спроб установлювати ті чи інші форми для захисту інтересів своєї імперії від
конкурентів. Більше того, «всесвітність» кожної колоніальної імперії потре-
бувала створення військових баз по всьому світові. Ці процеси призводили
до гонки військово-морських, а потім сухопутних озброєнь, зростання мі-
літаризму. Швидке звуження вільних від колоніальної залежності територій
зумовило підвищення агресивності з боку країн — шукачів нових колоній,
а саме Німеччини, США, Японії, які висували територіальні претензії до
старих колоніальних імперій. Через це посилилася військова і дипломатична
напруженість, яка час від часу переходила у відкритий воєнний конфлікт
(марокканські кризи 1905 і 1911 рр., російсько-японська війна 1904—1905 рр.,
анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини 1909 р., італо-турецька
війна 1911—1912 рр., Балканські війни 1912—1913 рр.).
Широку суспільну думку провідних країн світу опановує «комплекс
імперства», з’являється багато літераторів, громадських діячів, що випра-
420
вдують імперіалістичні захоплення як вияв доблесті і цивілізаційну місію
своєї нації. Такими були: в Англії — Ч. Дилк, Р. Кіплінг; у Німеччині —
О. Бісмарк; у США формулювали «теорію визначеної наперед долі», де
обгрунтовували тезу про важливість американських цінностей для про-
гресу світу і право США на втручання у світові справи для захисту цих
цінностей.
На межі XIX—XX ст. в економічній літературі для характеристики змін,
що відбувалися, дедалі частіше вживали термін «імперіалізм», переважно в
значенні експансіоністської зовнішньополітичної діяльності капіталістичних
держав. На початку століття з’являються перші теорії імперіалізму як нової
стадії розвитку суспільства. Найбільш поширеними з основних підходів
аналізу імперіалізму є економічний та політичний.
Засновником економічної інтерпретації імперіаліз-
му вважають англійського ліберального економіста
Дж. А. Гобсона. 1902 р. у праці «Імперіалізм» він
висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства лежать
фінансові інтереси класу капіталістів, що є «керуючим імперського двигуна».
Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, який не можна реалі-
зувати у країні через вузькість внутрішнього ринку та труднощі, що виника-
ють під час розподілу капіталу, а також інвестиційні ускладнення. Це обме-
жує можливості великих фірм, які до того ж намагаються уникнути значних
ризиків і загрози надвиробництва. Це спонукає фінансову буржуазію шукати
нові інвестиційні можливості за межами своїх країн. Однак там монополії
стикаються з іншими конкурентами, для усунення яких фінансова олігархія
використовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні авантюри і
створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень імперіалізму. Але
без ризику, агресії, виявів расизму, націоналізму, на думку Дж. Гобсона, імпе-
ріалізм був би неможливий. Він уважав, що імперіалізм створює надто великі
перепони для економічного розвитку, що надалі призводить до війни.
Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомо-
гою суспільних реформ, які обмежували б доходи олігархічних кіл, безпосе-
редньо пов’язаних з імперіалістичною політикою; а також перерозподілу
доходів у такий спосіб, щоб стимулювати споживання національної продук-
ції широкими верствами населення.
Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гільфердинг
(«Фінансовий капітал»), В. І. Ленін, Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та інші.
Ленінська теорія імперіалізму («Імперіалізм як найвища стадія капіталізму»
(1916)), побудована на марксистських засадах, органічно вписувалася у марк-
сову формаційну теорію суспільного розвитку та мала на меті насамперед ре-
волюційні висновки. Проте вона містила ґрунтовний аналіз причин виникнення
і сутності монополій, їх оганізаційних форм, сутності фінансового капіталу та
фінансової олігархії, проблеми вивозу капіталу та економічного і територіаль-
Теорії
імперіалізму
421
ного поділу світу. Ідеологічна спрямованість дослідження обумовила певне йо-
го обмеження. Зокрема, не визнавалися позитивні риси монополізації виробни-
цтва та вивозу капіталу, відкидалося положення про можливість пом’якшення
циклічності через перелив капіталу тощо.
Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Ін-
тернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, український дослідник П. Мігулін
та інші) намагалися обґрунтувати тезу, що імперіалізм не є прямим породжен-
ням капіталізму.
У такому ключі найбільш відомою є праця Й. А. Шумпетера «Соціологія
імперіалізму» (1919). У ній учений з позицій соціал-дарвінізму обстоював
думку, що саме природа людини (а не суспільство) призводить до немину-
чості виникнення війни — і в цьому Й. Шумпетер убачав «нормальність»
розвитку суспільних подій. По-перше, він доводив, що клас воїнів є тради-
ційною структурою суспільства, яке віддає «воїнам» свої цінності та праг-
нення. По-друге, монополії — це викривлення природи капіталізму, які яв-
ляють собою породження успадкованої від феодального порядку системи
протекціонізму і тарифів. По-третє, імперіалізм виникає на підгрунті егоїз-
му фінансової олігархії. Тобто імперіалізм, на його думку, не є необхідним
етапом в еволюції капіталістичних відносин, а являє собою результат випад-
кового поєднання мілітаризму, монополії і фінансової олігархії. За умов
усунення двох останніх за допомогою проведення реформ і за умов вільної
ринкової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.
Отже, у працях представників різних напрямів економічної думки знай-
шли відображення соціально-економічні й політичні особливості розвитку
світового капіталістичного господарства в його міжнародних взаємовідно-
синах напередодні Першої світової війни.
Наприкінці XIX — початку XX ст. поступово на-
громаджуються та загострюються соціально-еконо-
мічні суперечності між провідними країнами світу,
що призводить до блокового протистояння між
ними. Загострення суперництва держав визначалося значною мірою віднос-
ною нерівномірністю їхнього соціально-економічного розвитку, що вплива-
ло на рівень і форми їх зовнішньої експансії.
Цю нову еру імперського суперництва німці назвали Weltpolitik. Європа
була поділена на два ворожих блоки держав — Антанту і Троїстий союз.
Найбільш непримиренними виявились інтереси Німеччини й Англії. Імперія
Гогенцоллернів (Німеччина), геополітичне положення якої не відповідало її
економічній могутності (перше місце в Європі за рівнем промислового ви-
робництва в 1913 р.) і політичним амбіціям, прагнула до світового пануван-
ня. У її плани входило ослаблення Англії, Франції і Росії та захоплення те-
риторій у Європі, колоніальних володінь Англії, Франції, зміцнення позицій
у Туреччині й на Близькому Сході.
Основні суперечності
між великим
державами світу
422
На межі століть Німеччина переходить до будівництва військового і ци-
вільного флотів. Німецькі судноплавні компанії (ГАПАГ і Норддойчланд
Лайн) виходять на перше місце у світі за сумарним тоннажем суден (понад
5000 тонн). Судна цих компаній послідовно завойовують найпрестижніший
у торговому судноплавстві приз — Блакитну стрічку Атлантики. Фактично
йшлося про підрив основ економічної й політичної могутності Великобри-
танії — про панування на морі. Економічний сенс структурного конфлікту,
що призвів до Першої світової війни, — очевидний. Цей випадок був відо-
браженням більш глибоких соціальних процесів. Урешті-решт Великобри-
танія за участь у війні заплатила ціну, незмірно вищу за всі реальні чи вига-
дані втрати від німецької конкуренції.
За чотири роки війни світові фінансові потоки, що замикалися на Лон-
донському Сіті, переорієнтувалися на Уолл-Стріт (США). Наслідком став
швидкий перелив англійських капіталів за океан. Англія почала війну світо-
вим кредитором. До кінця її вона заборгувала США більш як 8 млрд ф. ст.
Німеччина до початку ХХ ст. перетворилася з конгломерату третьоряд-
них держав на наддержаву. Темпи її економічного розвитку значно переви-
щили англійські. На зламі століть німці вперше відчули себе великою на-
цією з великим майбутнім.
Головний союзник Німеччини — Австро-Угорщина прагнула встановити
свою гегемонію на Балканах і панувати на Чорному, Адріатичному та Егей-
ському морях, захопити Сербію, Чорногорію, відібрати в Росії частину
польських губерній, Поділля, Волинь. Туреччина, яку в разі перемоги пла-
нували поділити країни Антанти, наприкінці 1914 р. приєдналася до Троїс-
того союзу; її метою було захоплення російського Закавказзя, Криму, Ірану і
відновлення впливу на Балканах.
Головною метою держав Антанти було «покласти край німецькому імпе-
ріалізму». Англія, наприклад, прагнула зберегти свою морську і колоніальну
міць і відторгнути від Туреччини багаті нафтою Месопотамію та Палестину.
Франція мала намір узяти реванш за поразку у франко-прусській війні
1870—1871 рр., повернути Ельзас і Лотарингію, захопити Рейнську промис-
лову зону і частину німецьких колоній. Росія прагнула встановити своє па-
нування на Балканах, у протоках Босфор і Дарданелли та відібрати у Авст-
ро-Угорщини Східну Галичину, землі за течією Неману.
Багато спірних питань виникло між Англією і Францією, Англією і Ро-
сією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але всі вони від-
ступали на другий план перед головними суперечностями: між Німеччиною
та її суперниками — Англією, Францією і Росією. Загострення цих супереч-
ностей штовхало названі країни до переділу світу та війни.
Готуючись до світової війни, уряди Антанти і Троїстого союзу створили
могутню військову промисловість, базу якої становили великі державні за-
води — суднобудівні, з виробництва зброї, пороху, снарядів, патронів тощо.
До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства:
423
у Німеччині — заводи Круппа; в Австро-Угорщині — Шкода; у Франції —
Шнейдер-Крезо і Сен-Шамон; в Англії — Віккерс і Амстронг — Вітуорт, у
Росії — Путіловський завод тощо.
Угруповання обох ворожих коаліцій енергійно зміцнювали свої збройні си-
ли. Досягнення науки і техніки були поставлені на службу війні. З’явилося
більш досконале озброєння: магазинні скорострільні гвинтівки і кулемети, що
набагато підвищили вогневу міць піхоти; в артилерії зросла кількість нарізних
гармат новітніх систем. Велике стратегічне значення мав розвиток залізниць,
які давали змогу прискорити зосередження і розгортання великих військових
мас на театрах воєнних дій і безперебійно постачати в діючі армії людські ре-
сурси і всі види матеріально-технічного забезпечення. Важливу роль почав ві-
дігравати автомобільний транспорт. З’явилась військова авіація. Застосування у
військовій справі нових засобів зв’язку (телеграф, телефон, радіо) полегшувало
організацію керування військами. В галузі військово-морських озброєнь відбу-
валося завзяте суперництво Німеччини й Англії. Інші держави також прагнули
до посилення своїх ВМФ. Гонка озброєнь потребувала величезних фінансових
коштів, що лягало важким тягарем на економіку європейських держав.
До 1914 р. суперечності між військово-політичними блоками вкрай загос-
трилися, причому головним вузлом суперечностей стали Балкани, зокрема
Сербія, що перетворилася на арену боротьби між Австро-Угорщиною і Ро-
сією. Габсбурги вирішили одним ударом по Сербії затвердити свій вплив на
Балканах. Рівно через місяць після вбивства в Сараєво Франца Фердинанда,
28 липня 1914 р., Австро-Угорщина на вимогу Німеччини оголосила Сербії
війну. У відповідь Росія почала загальну мобілізацію. Тоді Німеччина 1 серп-
ня оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Відповідно до плану «блис-
кавичної війни», розробленого начальником генерального штабу Німеччини
генералом А. Шліфеном, німецькі війська рушили на французьку територію
через Бельгію. Англія, своєю чергою, встала на захист нейтралітету остан-
ньої і 4 серпня оголосила війну Німеччині. З 28 липня по 4 серпня 1914 р. у
війну були втягнені всі члени Троїстого союзу й Антанти.
Отже, на початку XX ст. сформувалася світова система господар-
ства, яка суттєво вплинула на розвиток національних економік країн
Європи та США. Докорінно змінилася парадигма економічного розвитку
— монополії почали визначати економічне життя суспільства. Утво-
рилися міжнародні монополістичні союзи, що поділили світ на сфери
економічного впливу. Новою економічною формою міжнародних відносин
став вивіз капіталу, різноманітні форми якого перетворилися на най-
важливішу рушійну силу, що розвивала та поглиблювала світогоспо-
дарські зв’язки.
Світове господарство початку ХХ ст. більшою мірою базувалося на
військовій силі, позаекономічному примусі, ніж на «силі капіталу». Йому
були притаманні гострі суперечності економічного, політичного, те-
риторіального характеру, які робили його нестійким. Загострення цих
суперечностей призвело до початку в 1914 р. Першої світової війни.
424
11.2. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО
РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА США. ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
До початку Першої світової війни в ядро світового господарства вхо-
дили Англія, США, Німеччина і Франція. Світове господарство загалом
мало багато рис єдиної ліберальної економіки. Усі національні гроші
практично взаємно конвертувалися (через золото і срібло), систему кре-
диту було інтернаціоналізовано (з дуже високою часткою довгостроко-
вих кредитів), питома вага нефінансових ТНК була дуже великою, об-
межень на переміщення капіталу і робочої сили не було, нетарифних
обмежень імпорту також, розбіжності в системах економічного законо-
давства були несуттєвими, частка держвидатків у ВВП — невеликою.
З погляду рівня інтегрованості світове господарство періоду перед 1914 р.
може поступатися глобальній економіці лише в тому разі, якщо це буде економі-
ка єдиного глобального ринку. Причому інтеграційного максимуму перед Пер-
шою світовою війною було досягнуто за умов наявності в глобальному «еконо-
мічному ядрі» розвинутих країн з гостроконкурентними відносинами, політично
одна від одної незалежних, і не схильних координувати економічну політику.
Одночасно тривала військово-економічна підготовка до світової війни.
Так, з 1890-х рр. до 1913 р. військові бюджети провідних країн виросли бі-
льше ніж на 80 %. Розвивалася військово-оборонна промисловість: у Німеч-
чині в ній були зайняті 115 тис. працівників, в Австро-Угорщини — 40 тис.,
у Франції — 100 тис., в Англії — 100 тис., Росії — 80 тис. людей. До почат-
ку війни виробництво військової продукції в Німеччині й Австро-Угорщині
лише ненабагато поступалося аналогічним показникам у країнах Антанти.
Провідну роль у блоковому протистоянні відігравали відповідно Німеч-
чина й Англія. Конфлікт між цими державами був підґрунтям майбутньої
війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, а
Англія захищала сформовану світову ієрархію. Німеччина на початку ХХ ст.
вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після
США) і перше місце в Європі (1913 р.). Німеччина виплавила 16,8 млн т ча-
вуну, 15,7 млн т сталі, Англія відповідно 10,4 млн т і 9 млн т (для порівняння
Франція — 5,2 млн т і 4,7 млн т; Росія — 4,6 млн т і 4,9 млн т). Досить шви-
дкими темпами розвивались інші сфери національного господарства Німеч-
чини — наука, освіта тощо.
Перша світова війна, що почалась 1914 р., охопила 38 держав Європи,
Азії й Африки. Вона велася на великій території, що становила 4 млн км2, і
втягнула понад 1,5 млрд людей. Приводом до війни послужив трагічний по-
стріл у Сараєво, справжні ж її причини полягали у складних суперечностях
між країнами-учасницями.
425
Перша світова війна почалася між двома військовими блоками: Антантою
(Англія, Франція, Росія й ін.) і Троїстим союзом (Німеччина, Туреччина, Ав-
стро-Угорщина, Болгарія й ін.).
Причини Першої світової війни можна об’єднати в
кілька груп. Перша група причин має загальноістори-
чний характер. Тут насамперед варто мати на увазі
міжцивілізаційну боротьбу за домінантний тип роз-
витку. Досвід історії засвідчив, що всі держави — від карликових державних
утворень до наддержав — на певному етапі розвитку мають загальну тенден-
цію до експансії — територіального, військово-політичного, фінансово-
економічного, соціокультурного розширення. Унаслідок геоісторичних особ-
ливостей у цьому процесі до початку ХХ ст. процвітали великі держави: Авст-
ро-Угорська, Британська, Німецька, Російська, Японська імперії, Франція і
США. Імперська експансія великих держав зрештою досягла крайніх меж і на
початку ХХ ст. переросла в перший глобальний військово-політичний конфлікт
між двома їхніми угрупованнями. У глобальному масштабі йшлося не тільки
про міждержавне суперництво серед держав Антанти і Троїстого союзу. Суть
конфлікту становило питання: за яким із двох реальних варіантів розвитку ін-
дустріального суспільства піде західна цивілізація загалом — за західноєвро-
пейським-північноамериканським (характерним для індустріально розвинутих
демократичних країн) чи за центрально-південно-європейським (характерним
для індустріально відсталих країн з тоталітарними режимами)? Розв’язати ці
глобальні міжцивілізаційні, міжімперські суперечності могла тільки війна.
Далі варто окреслити формаційні причини війни. Світова історія знає близь-
ко 14 тис. воєн, однак глобального, світового, характеру вони набувають тільки
в індустріальну епоху. Перехід від традиційного феодального суспільства до
індустріального зумовив корінні зміни, особливо в соціально-демографічній і
військово-економічній сферах. Великі держави виявились здатними вже в мир-
ний час підготувати й утримувати величезні багатомільйонні армії і забезпечи-
ти їх сучасним, технічно досконалим озброєнням. Мілітаризація охопила пере-
важно європейські держави, гальмуючи їхній соціально-економічний розвиток.
Ще одна група причин має конкретно-історичний характер. Важливе
місце тут посідають традиційні міждержавні і міжрегіональні конфлікти.
Насамперед це багатовікове суперництво між Францією і Німеччиною через
прирейнські лівобережні провінції; між Австро-Угорщиною і Росією на Бал-
канах за турецьку спадщину; між Німеччиною і Росією — у польському пи-
танні; між Німеччиною й Англією — за гегемонію на морях і в колоніях.
Основною причиною війни стала боротьба за переділ уже поділеного
світу, зумовлена пошуком ринків збуту і джерел сировини для молодих ка-
піталістичних країн, передусім Німеччини і США, які не мали колоній. Пер-
ша світова війна створила потужний дезінтеграційний імпульс в економіці.
Вона поглинула 1/3 матеріальних цінностей людства. Військові витрати
Економічні причини
та наслідки Першої
світової війни
426
держав, що воювали, збільшилися більш ніж у 20 разів, перевищивши у 12
разів наявні запаси золота. Однак із країн — учасниць воєнних дій тільки
США і Японія змогли збільшити своє національне багатство — відповідно
на 40 і 25 %. Війна не розв’язала найгостріших суперечностей, принесла ко-
лосальні людські втрати, що становили загалом близько 36 млн людей. Кри-
за новоєвропейської свідомості в роки Першої світової війни та у наступне
за нею десятиліття, однаковою мірою характеризувалася кризою віри в лю-
дину (кризою ідейних засад ренесансно-новоєвропейського гуманізму) та
кризою ідеї прогресу (історичного гуманізму). Як писав М. О. Бердяєв:
«Світова війна була виявленням зла, що нагромадилось у людському існу-
ванні... Вона виявила облудність нашої цивілізації... Усе для війни... Вона
страшно знецінила людське життя, привчила ставити ні в що людську осо-
бистість і її життя, розглядати її як засіб і знаряддя фатуму історії...»1.
Структура економіки країн виявилася деформованою в результаті роздутого
військового сектору, поширення ж воєнних дій вимагало нових витрат. Систе-
ма золотого стандарту в результаті девальвації національних валют зазнала
краху. Відмова від розміну паперових грошей на золото і срібло після початку
Першої світової війни була зумовлена зростанням попиту на ці дорогоцінні ме-
тали. Першочергова мета припинення державами розміну банкнот полягала в
збереженні централізованого золотого запасу. Однак припинення розміну
банкнот на золото створило і можливість емісійного фінансування військових
витрат. Емісійне накачування грошової сфери у країнах, що воювали, породило
широкий попит у розмірах, який перевищував можливості його товарного по-
криття, що автоматично створювало інфляцію попиту.
Країни, що воювали, реагували на інфляцію запровадженням елементів
контролю за цінами, а потім — практично встановленням системи твердих і
регульованих цін. Величезних розмірів набуло позикове фінансування бю-
джету за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Війну було практично про-
фінансовано за рахунок внутрішніх позик та емісії. В Англії, Франції й Ні-
меччині разом узятих військові витрати в період Першої світової війни
становили близько 40 % національного доходу. Тобто держава перетворила-
ся на основного покупця товарів і послуг.
У ситуації значних обмежень на обсяг імпорту країни, що воювали, дуже
швидко опинилися перед необхідністю держрегулювання імпорту й експор-
ту. У зв’язку з цим автоматично виникла і потреба в регулюванні споживан-
ня стратегічно важливих видів сировини і матеріалів, причому в цьому спи-
ску дуже швидко опинилось і продовольство.
Державі були потрібні термінові капіталовкладення у воєнну промисло-
вість і галузі. Але приватні інвестори через високі воєнні ризики вкладати
капітали не хотіли. Вихід був один: інвестиції повинна була брати на себе
1 Бердяев Н. А. Судьба человека в современном мире // Бердяев Н. А. Философия свободного Духа. —
М.: Республика, 1994. — С. 321.
427
держава — або за рахунок прямого фінансування капіталовкладень приват-
них інвесторів, або способом будівництва державних підприємств. І держа-
ви, що воювали, використовували як першу, так і другу можливості.
Перша світова війна прискорила розвиток тенденцій до посилення ролі
держави в господарському житті країни, поглибивши процес формування
системи регульованого капіталізму та поступового формування державно-
монополістичного капіталізму. Зміни в господарській діяльності економіч-
них суб’єктів під впливом державного монополістичного способу регулю-
вання економічних процесів зумовлюють державно-монополістичний спосіб
координації дій влади в ринковій системі капіталістичних країн. Запрова-
дження жорсткої державної регламентації господарських відносин для мобі-
лізації економічних ресурсів на виконання військово-політичних завдань в
екстремальних умовах постійного скорочення господарського потенціалу
внаслідок збільшення непоправних утрат було єдино можливою умовою
продовження війни. Тому в 1920-х рр. практично в усіх країнах склалась
етатистська система господарських відносин [5, с. 499].
В умовах Першої світової війни вирішального значення для економік країн,
які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася фун-
кціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і
загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, узяти на
себе організаційні функції та забезпечення взаємодії між приватними підпри-
ємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку
держави набуло форм контролю і розподілу стратегічних ресурсів, продоволь-
ства, засобів транспорту і робочої сили. Саме з цієї причини Франція, Німеччи-
на, Англія трансформували ліберальні ринкові економіки в регульовані ринкові
економіки ще 1915 р., Росія — 1916 р., США — 1917 р.
Так, у США в 1917—1918 рр. створюють низку комітетів, відповідальних
за розміщення державних замовлень, а також за розподіл робочої сили, па-
лива і сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних ін-
ститутів координувала військово-промислова рада. Аналогічна централізація
була характерна і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (мі-
ністерство військового постачання). Такі комітети мали право секвесту будь-
якої частки підприємства, яке було не в змозі виконати військове замовлен-
ня, передачі устаткування і машин іншим підприємствам. Запровадження
комітетів розширило військово-виробничі потужності Великобританії завдя-
ки будівництву 200 заводів за рахунок скарбниці.
Унаслідок війни в усіх країнах, що воювали, збереглись і відтворювалися по-
тужні системи інститутів держконтролю і регулювання (центри обліку, комісії,
управління і т. п.). Формувалася особлива, так звана мобілізаційна економіка.
США вступили в Першу світову війну у квітні 1917 р. Використавши пере-
ваги нейтралітету, вони дістали сприятливі можливості для швидкого розвитку,
задовольняючи попит на озброєння, обмундирування, продовольство. Форму-
вання військового господарства неминуче збільшувало виробничі потужності
428
і зайнятість. Промисловість і сільське господарство одержали місткий ринок
збуту в особі держави, що закуповувала за щедрими цінами продукцію. Вели-
чезні доходи від експорту використали на нові інвестиції в американську еко-
номіку. Це зумовило промислове піднесення США у світовому промисловому
виробництві (до початку 1920-х рр. США давали 50 % світового видобутку ву-
гілля, близько 3/5 чавуну і сталі, 2/3 добутої в усьому світі нафти і т. д.). Надаючи
позики європейським країнам на військові потреби, США перетворилися на ос-
новного кредитора європейських держав. Економічна експансія призвела до за-
хоплення США основних світових ринків і джерел сировини, установлення
ними економічного панування в західній півкулі (військова окупація Гаїті —
1915 р., Домініканської республіки — 1916 р., установлення військового конт-
ролю в Нікарагуа, інтервенція на Кубу й у Мексику). Зазначені фактори сприя-
ли швидкому економічному розвитку США у воєнні роки, перетворенню їх до
початку 1920-х рр. на високорозвинену індустріальну країну.
Перша світова війна мала для економіки Англії важкі наслідки. У роки війни
виникла необхідність великих поставок озброєння, постачання армії. Якщо
1914 р. виробництво озброєння становило 19 % національного доходу, то
1916 р. — 56 %. Посилено розвивалися військова промисловість, виплавка залі-
за і сталі, суднобудівна, хімічна промисловість. Інші галузі занепадали. Проми-
слове виробництво загалом скоротилося на 1/5. Виникли труднощі у сфері зов-
нішньої торгівлі, поставок сировини і продовольства. Знецінився фунт
стерлінгів, розмін на золото припинився. Оподатковування збільшилося в сім
разів. Відбувалося спекулятивне зростання капіталу в акціонерних компаніях.
Наслідки Першої світової війни були суперечливі. З одного боку, у результаті
перемоги над головним конкурентом — Німеччиною деякі колонії перейшли до
Англії, що дало змогу поліпшити постачання метрополії сировиною і продоволь-
ством. З другого — скорочення міжнародних економічних зв’язків і ослаблення
світових позицій Англії негативно позначилися на її відносинах із країнами, що
входили у сферу британських інтересів. На ринках колоніальних і залежних
країн дедалі більше відчувалася присутність американських товарів і капіталів.
За підсумками Першої світової війни Франція опинилася серед країн-
переможниць. Однак французька економіка не відчувала явних переваг від цієї
перемоги, оскільки зазнала великих матеріальних втрат. Незважаючи на вико-
нання військових замовлень, загальний обсяг промислового виробництва за ро-
ки війни скоротився на 40 %. Обсяг сільського господарства зменшився на 1/3
через масову мобілізацію селян, конфіскацію коней на потреби фронту. Обсяг
експорту скоротився на 50 %. Ціни на продовольство і товари народного спожи-
вання зросли в 5—7 разів, податки — у 4 рази, а номінальна заробітна плата —
удвічі. Приблизно половину закордонних інвестицій Франції (4 млрд із 9 млрд
дол) було втрачено під час анулювання колишніх боргів, а також у результаті
націоналізації іноземної власності в Росії. З найбільшого (після Англії) світового
експортера капіталів Франція перетворилася на боржника. Загальний борг різ-
ним країнам, нагромаджений за роки війни, становив близько 7 млрд дол.
429
Перша світова війна спричинила колосальні зміни в економічних механіз-
мах Франції, Англії, Німеччини, Росії і США. Ці країни в результаті війни
перейшли з формату високолібералізованої економіки у формат регульова-
ного ринкового господарства і навіть соціалізму. Після закінчення війни за-
кономірно виникло прагнення реверсувати зроблені війною зміни.
Розглянемо, які основні цивілізаційні чинники
впливали на систему післявоєнних економічних
відносин у Європі.
Політичні фактори. Режим відносин у Захід-
ному світі після Першої світової війни варто поча-
ти з установлення нової системи міжнародних відносин, яка за місцем укла-
дення головного мирного договору, підписаного 28 червня 1919 р., дістала
назву Версальської (рис. 11.2).
Репараційний план Заходи з демілітаризації Німеччини
ЗАХОДИ
1. Визначення суми репарацій з Німеччини в рахунок відшкодування збитку,
завданого війною країнам-переможницям, — 132 млрд золотих марок
2. Порядок
і способи оп-
лати репарацій
Унесення 20 млрд марок як аванс протягом найближчих двох років
Поставки протягом 10 років у рахунок репарацій будівельних мате-
ріалів, вугілля, хімікатів, молочної худоби Франції, Бельгії й Італії
Конфіскація за рахунок оплати репарацій 5 тис. паровозів, 150 тис.
вагонів, 140 тис. молочних корів
3. Гарантія країнам-переможницям торговельних та інвестиційних пільг
4. Покладання на Німеччину витрат на утримання окупаційних військ на лівобережжі
Рейну
Заходи з розв’язання територіальних проблем
Скорочення території Німеччини на 1/8. Повернення Франції Ельзасу і Лотарингії, округів
Мальмеді й Ейпен — Бельгії, Познані, частини Помор’я і Пруссії — Польщі. Гданськ —
вільне місто, Клайпеда передавалась у відання держав-переможниць. Шлезвіг — плебісцит.
Передача Франції Саарського вугільного басейну на 15 років. Демілітаризація лівобережжя
Рейну і смуги правого берега. Утрата колоній площею близько 3 млн км2
Версальський мирний договір
Рис. 11.2. Зміст Версальського мирного договору
Вплив цивілізаційних
факторів на систему
повоєнних
економічних відносин
430
Відповідно до Версальського договору Німеччина зобов’язувалася про-
вести демілітаризацію країни. Була потоплена велика частина ВМФ, який
обмежили шістьма броненосцями і дрібними суднами. Німеччині було забо-
ронено мати військову авіацію, важку артилерію, підводні човни. Кількість
збройних сил скорочено до 100 тис. осіб, а офіцерів — до 4 тис. Скасовано
загальну військову повинність, замість якої встановлено добровільне най-
мання військовослужбовців. Розпущено німецький генеральний штаб, суво-
ро регламентовано виробництво зброї.
Одним з перших усвідомив небезпечний характер призначеного Німеччині
репараційного боргу для світової економіки Дж. М. Кейнс, який брав участь у
Паризькій мирній конференції 1919 р. У праці «Економічні наслідки Версаль-
ського договору» (1919 р.) він писав, що прийняті рішення не залишають надії
на відновлення мирного господарства, тому що окреслені репарації з Німеччи-
ни непомірно великі. Він виступив за надання американських позик Німеччині,
вважаючи, що тільки в цьому разі Німеччина могла б почати виплату помірних
репарацій. До книжки «Перегляд Версальського договору», опублікованої не-
забаром після «призначення» 1921 р. Німеччині репараційного боргу в 132
млрд золотих марок і визначення терміну його виплати в 66 років, він запропо-
нував переглянути всю програму репараційних платежів через практичну не-
можливість для Німеччини забезпечити платежі.
Версальська система містила в собі безліч важко розв’язуваних супереч-
ностей. Насамперед — це суперечності між проголошеним правом націй на
самовизначення і реальним національно-територіальним устроєм повоєнної
Європи. Це — проблема німецького населення чеських Судет, угорського
населення румунської Трансильванії, італійського населення Фіуме, вклю-
ченого до складу Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, і т. д. Нові дер-
жави, що з’явились у результаті розпаду імперій (Австро-Угорської, Осман-
ської, Російської), побоювалися потрапити під вплив якої-небудь з великих
держав. Тому вони прагнули обстоювати свій суверенітет в економічній
сфері, прагнучи домогтись економічного самозабезпечення.
Право націй на самовизначення, як уже зазначено, суперечило імперській
колоніальній політиці великих держав. Після війни, у ході якої метрополії
змушені були стимулювати індустріальний розвиток колоній, відбувається
активізація національного руху. Мандатна система (яка передбачала від
імені Ліги націй право на опіку колишніх німецьких та турецьких колоній),
за задумом її творців додати колоніалізмові цивілізованого лиску і співвід-
нести його з національним принципом, по суті справи майже нічого не змі-
нювала в системі володіння колоніями, обмежуючись обіцянками надати їм
незалежність у невизначеному майбутньому.
Пацифізм і принципи міжнародної співпраці в Лізі націй також були, радше,
як декларація, ніж як реальна політика. Дуже характерно в цьому плані проти-
стояння Франції — з одного боку й Англії і США — з другого з німецького пи-
тання. Франція, яка прагнула до європейської гегемонії, домагалася максималь-
431
ного ослаблення Німеччини шляхом нав’язування непосильних для німецької
економіки репарацій, тимчасом як Англія і США бачили в Німеччині противагу
французькому гегемонізму, з одного боку, і більшовизму — з другого. Це, ясна
річ, не сприяло політичній стабільності в Європі.
В економічній сфері економічне піднесення воєнних і перших післявоєн-
них років змінилось економічною кризою для провідних капіталістичних
країн світу. Економічний націоналізм не обмежився новими державами, що
з’явилися після розпаду імперій. Держава стала єдиним продавцем і покуп-
цем у міжнародній торгівлі. Вона купувала і продавала тільки те, що її полі-
тичне керівництво вважало стратегічно важливим чи доцільним.
Хоча США пережили разом з Європою гостру депресію в 1920—1921 рр.,
спад виявився коротким, і протягом майже десятиліття зростаюча економіка
Америки зазнала незначних коливань (рис. 11.3).
НАСЛІДКИ
Криза надвиробництва як результат загострення суперечностей
між розбухлим на військових замовленнях виробничим апара-
том американської промисловості і вузьким ринком збуту у
зв’язку з низькою купівельною спроможністю населення
соціально-
економічні
1. Зменшення обсягу промислового виробництва, най-
значніше у важливих галузях важкої промисловості
(видобуток вугілля, металургія, машинобудування)
2. Поєднання кризи виробництва в промисловості з
аграрною кризою
1) безробіття
2) зниження рівня життя робітників
3) пришвидшення процесів розорення міських се-
редніх верств
4) зниження доходів фермерів, їх розорення й утрата
прав власності, зменшення фермерського населення
перемога республіканської партії в передвиборчій ка-
мпанії 1920 р., переорієнтація соціально-економічної
політики республіканської адміністрації
політичні
Основні
характеристики
Сутність
КРИЗА
Рис. 11.3. Криза 1920 р.
(сутність, основні характеристики, соціально-політичні наслідки)
США, у яких тарифи й до війни були високими, підняли їх до небаченого
раніше рівня. Закон про надзвичайний тариф 1921 р. наклав заборону на ім-
порт німецьких барвників. Запроваджений 1922 року тариф Фордні-Мак-
Камбера встановив найвищі тарифні ставки за всю історію американської
митної політики.
Європейські ж країни, що раніше були залежні від міжнародної торгівлі,
удалися до широкого кола обмежень, включаючи не тільки протекціоніст-
432
ські мита, а й такі жорсткі заходи, як імпортні квоти і заборони. Водночас
вони шукали способів стимулювання власного експорту за допомогою на-
дання експортних субсидій і реалізації інших заходів.
Згубні наслідки політики неомеркантилізму, як її стали називати, не об-
межилися періодом безпосередньо після ухвалення відповідних законів. Кож-
ний новий обмежувальний захід провокував відповідні заходи інших дер-
жав, чиї інтереси він зачіпав. Непомірний економічний націоналізм призвів
до результату, зворотному тому, якого намагалися досягти: рівень виробни-
цтва і доходів знизився, а не зріс.
Хаос у грошово-кредитній і фінансовій сферах спричинився до фактично
повного розпаду світового господарства. Проблема репарацій була головною
причиною цього хаосу, однак «репараційна плутанина» була насправді ком-
плексом проблем, що зачіпали взаємні воєнні борги союзників і весь меха-
нізм міжнародних фінансів.
За загальної слабкості господарських систем європейських країн Англія,
Франція й інші союзники могли погасити воєнні борги перед США тільки в
тому разі, якби вони одержали еквівалентну суму у вигляді репарацій. Однак
економічні обмеження, накладені на Німеччину союзниками, зробили для
неї неможливим забезпечити активне сальдо торговельного балансу, потріб-
не для щорічних платежів.
Стан німецької економіки в 1920-ті роки можна схарактеризувати одним
словом — руїна. Пік господарського розвалу припав на 1923 рік. Це було
пов’язано з франко-бельгійською окупацією Рурської області, що провади-
лася під приводом стягування репараційних платежів. Окупація призвела до
фактичного краху господарської системи Руру — основного індустріального
центру Німеччини.
Для того щоб поліпшити економічну кон’юнктуру, уряд удався до необме-
женої грошової емісії. Це спричинило гіперінфляцію, яка посилила спад вироб-
ництва. Фактичне знецінювання паперових грошей до осені 1923 р. зумовило
кризу у сфері кредиту (15 листопада 1923 р. обмінний курс становив 4,2 три-
льйона марок за 1 долар).
Загалом негативна господарська ситуація призвела до зростання соціаль-
ної напруженості і політичної нестабільності. Загроза виникнення нової вій-
ни і почастішання революційних виступів німецьких робітників змусили
країни-переможниці піти на деякі поступки Німеччині. Улітку 1924 р. на
Лондонській конференції було схвалено план Ч. Дауеса (розроблений між-
народним комітетом експертів під керівництвом директора одного з чиказь-
ких банків генерала Ч. Дауеса). Цей план передбачав різке зменшення що-
річних репараційних платежів: 1 млрд марок у 1924—1925 рр.; 1,2 млрд —
у 1925—1926 рр.; з подальшим збільшенням до 2,5 млрд марок у 1928—
1929 рр. При цьому Німеччині гарантували стійкість валюти аж до припи-
нення переказування репараційних платежів за кордон у разі коливання
валютного курсу (рис. 11.4).
433
План Дауеса
Відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини на основі іс-
тотного зниження обсягів щорічних репарацій в умовах визначення нових
основних їхніх джерел, а також збільшення іноземної фінансової допомоги
Сутність
1. Виплати за рахунок уведення високих мит і непрямих податків на цукор,
тютюн, пиво, взуття, тканини й інші предмети масового споживання
2. Забезпечення платежів за рахунок доходів від німецьких залізниць
3. Виплати безпосередньо з доходів підприємств промисловості (що дозво-
ляло міжнародним агентам контролювати їхню діяльність)
Джерела
репарацій
Збільшення закордонних інвестицій і кредитів у німецьку економіку. Форма-
льно вони видавалися для забезпечення репараційних виплат, але фактично
були спрямовані на відновлення військово-промислового потенціалу Німеч-
чини. Деякі позики надавали на 20—30 років, що давало можливість спрямо-
вувати їх на модернізацію основних виробничих фондів
Фінансова
допомога
1. Поступове подолання кризи і відновлення господарства
2. Пом’якшення гостроти конфлікту у відносинах Німеччини Підсумки із зовнішнім світом
Рис. 11.4. Характеристика плану Ч. Дауеса
Локарнські договори, укладені після цього (1925 р.), також пом’якшували
положення Версальського договору, позаяк забезпечували скасування війсь-
кового контролю над німецькою військовою економікою, виведення фран-
цузьких військ із Саару, зняття обмежень для цивільної авіації і т. ін. До кін-
ця 1920-х рр. Німеччина змогла досягти довоєнного рівня промислового
розвитку.
1929 р. в умовах світової економічної кризи план Ч. Дауеса був замінений
планом О. Юнга, за яким репараційні платежі знижували на 20 %. Німеччи-
на дістала можливість відстрочення виплат. Крім того, було розраховано, що
країна робитиме внески до 1988 р. за зменшення загальної суми до 113,9
млрд марок. Джерелами репарацій залишалися тільки держбюджет і прибу-
ток залізниць.
Погіршення становища через кризову ситуацію призвело до згортання
виконання плану О. Юнга. На початку 1930-х рр. з’явилася серія рішень,
пов’язаних з регламентацією репараційних платежів. Так, 1931 р. президент
США Гувер виступив із пропозицією відстрочення платежів на рік (морато-
рій Гувера). 1932 р. Лозаннська конференція надала Німеччині право викупу
за 3 млрд марок своїх репараційних облігацій на умовах погашення викуп-
них облігацій протягом 15 років.
Серйозні зміни відбулись у культурі західних країн світу. Завершилося фор-
мування широкомасштабної й індустріалізованої масової культури. Це — куль-
тура, по-перше, тиражована, тобто поширювана технічними засобами і тому до-
ступна фактично кожному, по-друге, культура, яка ґрунтувалася на дуже простих
434
ідеалах. Вона заперечує всяку елітарність і орієнтована на пересічну людину.
Ідеться про поставлене на конвеєр кіновиробництво Голівуда, про естраду, тира-
жовану радіостанціями і грамофонними платівками, численні шоу тощо. При
цьому через форми масової культури могло виявлятись і високе мистецтво, нові
художні ідеї (фільми Чапліна, джазова музика). Утім, культура не вичерпувалася
мистецтвом, і процеси створення масової культури захопили й науку, породивши
феномен науково-популярних фільмів, книжок, лекцій, журналів тощо.
Економіка, що змінилася, стрімке зростання рівня життя створили фено-
мен, що визначив багато в чому соціальне обличчя епохи, феномен middle
class — середнього класу. Це — верства людей, яка, на відміну від марксо-
вых «класів», визначалася не ставленням до засобів виробництва, а набагато
простіше — за доходами. Ці люди найчастіше мали заощадження, вкладені в
акції або банки, які давали їм дохід у вигляді відсотків чи дивідендів.
Це були справді роки зростання. Середньостатистичний робітник збіль-
шив свою зарплату на 25 %. Рівень безробіття не перевищував 5 %. Розвива-
вся споживчий кредит. У 1920-ті роки — у період піднесення рівень цін був
стабільним. Темпи економічного розвитку США були найвищі у світі.
Епохою «проспериті» називають короткочасний
період господарського піднесення в США після
Першої світової війни. У літературі під цим термі-
ном найчастіше мають на увазі нездорове, сумнівне
процвітання. Післявоєнна Америка виходила в лідери за темпами економічно-
го зростання, завдяки чому ще більш зміцнила своє місце лідера у світі.
За темпами науково-технічного прогресу і продуктивності праці промис-
ловість США далеко перевершила всі інші країни. Автомобільна промисло-
вість, що виробляла щороку мільйони машин, створила в країні величезний
ринок металу, нафти, гуми, скла й інших матеріалів, а також найпотужнішу
інфраструктуру у вигляді бензозаправних станцій, підприємств автосервісу,
стимулювала небувале шосейне будівництво. Внутрішній платоспроможний
попит не встигав за зростанням продуктивності, і результатом цього цілком
закономірно стало надвиробництво. Що вище було піднесення, то нижче був
спад. 1932 р. проти 1929 р. промислове виробництво впало майже наполови-
ну і виявилося відкинутим на 20 років назад. Кількість безробітних станови-
ло 17 млн людей — майже 14 % населення.
В економічній теорії та й у суспільній свідомості
того періоду панували ідеї лібералізму, розроблені
класиками політичної економії ще в ХVІІІ—ХІХ ст.
У них абсолютизувалася роль «економічної людини», що прагне до максимі-
зації прибутку, конкурує з іншими на ринку і одержує винагороду, що від-
повідає затратам праці. Теорія, яка базувалася на принципах індивідуалізму і
стверджувала, що реалізація приватного інтересу суб’єктів господарювання
Основні фактори
стабілізації 1924—
1929 рр. «проспериті»
Розвиток
економічної думки
435
веде в результаті до суспільного блага, проголошувала свободу підприємни-
цтва і невтручання держави в господарське життя. Механізм ринку розгля-
дався як найбільш ефективний регулятор економічних процесів, що забезпе-
чує оптимальний розподіл ресурсів.
Це був час панування консервативних ідей і ліберально-індивідуаліс-
тичних цінностей. Консерватори традиційно віддавали пріоритет економіч-
ній свободі серед усіх інших свобод людини і з повагою ставилися до необ-
меженого нагромадження приватної власності, яку відносили до фундамен-
тальних прав людини. Набули поширення також ідеї соціал-дарвінізму, де
головним було обґрунтування природного походження всіх соціальних явищ
і суперечностей капіталізму (поділ на класи, конкуренція, економічні конт-
расти, багатство одних і бідність інших). Великі монополісти, такі, як
Е. Карнегі, Дж. Рокфеллер, зображались як найбільш пристосовані індивіду-
уми, а створені ними фінансові і промислові імперії — як найвище досяг-
нення «природного відбору».
Як альтернатива неокласичному напряму дослі-
джень ринкових процесів на початку ХХ ст. фор-
мується інституціональний напрям економічної
думки. Характерною його особливістю стали дослідження всієї сукупності
соціально-економічних та політичних чинників, що розглядають у взаємо-
зв’язку та взаємообумовленості, а також ідея необхідності соціального конт-
ролю суспільства над економікою.
Джерела інституціоналізму ведуть до США, де на межі XIX — XX ст. в
найбагатшій країні світу досить гостро виявилися соціально-економічні су-
перечності, пов’язані з процесом трансформації ринкового механізму: пере-
ходом від економіки вільної конкуренції до моделі недосконалої монополіс-
тичної конкуренції. Ці процеси супроводжувалися соціальними зрушеннями,
розвитком масових організацій робітників, профспілкового руху, страйками
робітничого класу тощо. Тобто ідеї класичної школи щодо загальної рівно-
ваги та гармонії інтересів вже не відповідати дійсності. Виникла потреба в
новій теоретичній доктрині, яка б пояснила зазначені суттєві зміни в еконо-
мічному розвиткові країн. Нею став інституціональний напрям економічної
думки.
Отже, виникнення інституціоналізму було зумовлено такими чинниками:
• монополізацією та корпоративізацією економіки;
• посиленням циклічних коливань ринкової економіки;
• поглибленням соціальних суперечностей;
• зростанням впливу робітничого, профспілкового та інших рухів на роз-
виток суспільства;
• необхідністю суспільного контролю над ринковим механізмом;
• кризою неокласичної доктрини щодо автоматичного регулювання еко-
номічних процесів.
Виникнення
інституціоналізму
436
Інституціоналізм виник у трьох напрямах: соціально-психологічний, со-
ціально-правовий та кон’юнктурно-статистичний або емпірічний інститу-
ціоналізм.
Засновником соціально-психологічного інституціоналізму, який справив
визначальний вплив на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929).
Його праця «Теорія бездіяльного класу» (1899) поклала початок інституціо-
нальному аналізу, в основі якого лежав висунутий Т. Вебленом еволюційний
підхід до вивчення суспільних явищ. Учений наголошував на величезному
значенні теорії Дарвіна для обґрунтування еволюційних змін у житті суспіль-
ства. Економічні явища Т. Веблен виводив із суспільної психології, інстинк-
тів та навичок людей, а розвиток суспільства вбачав у здійсненні реформ на
основі науково-технічних перетворень та дедалі більшої ролі інженерно-тех-
нічної інтелігенції.
Соціально-правовий інституціоналізм пов’язаний з іменем Дж. Р. Ком-
монса (1862—1945). Серед основних праць ученого, що увійшли до скарб-
ниці інституціональної теорії, слід зазначити «Розпоріл багатства» (1893),
«Правові основи капіталізму» (1924) та ін. Розглядаючи позаекономічні фак-
тори суспільного розвитку, Дж. Р. Коммонс на перший план виводив аналіз
правових інститутів. Ідея правового регулювання соціальних відносин та
можливості за будь-яких умов досягти компромісних рішень пронизує його
теорію угод, дослідження етапів розвитку капіталізму, стосунків між працею
і капіталом, великим і малим бізнесом.
Кон’юнктурно-статистичний напрям інституціоналізму очолював учень
Т. Веблена У. К. Мітчел (1874—1948). На основі широкого статистичного
матеріалу він вивчав проблеми циклічності та їх соціальні наслідки (праця
«Ділові цикли» (1913)), роль грошового обігу та кредитно-фінансових інсти-
тутів у тогочасній економіці, розробляв теорію державного регулювання.
Отже, інституціоналізм не був цілісною економічною теорією. Проте всі
три напрями були єдиними у критиці основних положень неокласичної шко-
ли, їх поєднує так званий міждисциплінарний підхід — намагання інтегру-
вати економічну науку з іншими соціальними науками: соціологією, правом,
історією тощо. Через усі концепції інституціоналізму проходить ідея необ-
хідності соціального контролю над економікою.
У 20-ті роки ХХ ст. Америка, як зазначено вище, процвітала, проте ринко-
ва економіка розвивалася циклічно. Піднесення змінювалися спадами, криза-
ми. Однак очевидна циклічність економічного розвитку, фази піднесення,
спаду, кризи і пожвавлення, що повторювалися кожні 8—10 років, вважалися
до того часу нормальним явищем зі здатністю до самовиправлення. Таке
«благодушне» ставлення до циклічної динаміки спричинило катастрофу
1929 р., яка вдарила по всій світовій економіці. Світова економічна криза була
визначена наперед не тільки наслідками війни (економічними втратами, роз-
ривом традиційних економічних зв’язків, борговими зобов’язаннями тощо), а
й тим, що війна зумовила безпрецедентне зростання американської економіки
437
і перетворила США на світового кредитора. Уся світова економіка залежала
від розвитку американської економіки. У 1920-ті рр. американська промисло-
вість, що зростала як на дріжджах, перейшла на технології масового виробни-
цтва, які ґрунтувались на використанні потокових методів, конвеєра. Утім,
споживання аж ніяк не стало масовим. Розподіл національного багатства був
украй нерівномірним, що не сприяло масовому попиту на вироблену продук-
цію. Украй нестійкою виявилась і фінансова система США. На Нью-
йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — виник у 20-ті роки небаче-
ний ажіотаж: підвищення курсу акцій протягом кількох років залучило на ри-
нок цінних паперів величезні капітали. Коли ж спекулятивний бум досяг своєї
межі, почався обвальний спад курсів. З цього моменту похитнулася вся фі-
нансова система США, а разом з нею — і фінанси решти країн світу.
Отже, після Першої світової війни відбулися колосальні зміни в еко-
номічних механізмах Франції, Англії, Німеччини, Росії і навіть США. Після
відмови від ліберальних традицій у країнах почали запроваджуватися
принципи регульованого ринкового господарства. Водночас війна бло-
кувала передвоєнні процеси інтеграції світової економіки і тим самим
виступила як потужний дезінтеграційний фактор.
Перша світова війна кардинально змінила систему світового гос-
подарства. Найбільший виграш від війни одержали США, які збільши-
ли своє національне багатство на 40 %, що зробило їх потенційно
панівною силою у світі. Для обмеження економічних можливостей
конкурентів США ставили питання про воєнні борги європейських
союзників, які одержали кредитів на 10,6 млрд дол. Тим самим про-
блема воєнних боргів стала економічним важелем приборкання кон-
курентів. США почали цілеспрямовану фінансову інтервенцію на єв-
ропейські країни й успішно використовували проблему німецьких
репарацій. Прийняття планів Ч. Дауеса (1924 р.) і О. Юнга (1930 р.)
та широкі інвестиції в німецьку економіку дали змогу США посісти
міцне місце в центрі Європи, а заодно створити економічну і полі-
тичну противагу впливові Франції й Англії.
Французька економіка характеризувалася низьким рівнем промисло-
вого виробництва, невисокими продуктивністю праці і ступенем кон-
центрації виробництва. Вона значно відставала від економіки США,
Англії й Німеччини.
1920-ті роки були для англійської економіки періодом затяжної ста-
гнації, що пояснювалось її застарілою структурою. Лише у 1929 р. до-
сягнуто довоєнного рівня промислового виробництва. Після Першої
світової війни Англія втратила роль світового економічного і фінансо-
вого центру, із кредитора перетворилася на боржника США. Стабілі-
зуючи фінансову систему, Англія була змушена погодитися на жорсткі
умови виплати воєнного боргу США. До 1925 р. Англії вдалося віднови-
ти «золотий стандарт», що дало змогу збалансувати бюджет, але
призвело до скорочення соціальних програм і знизило конкурентоспро-
можність англійського експорту, оскільки її товари витісняли більш
дешеві американські.
Зазнавши поразки в Першій світовій війні, Німеччина опинилась у стані
економічного краху. Територіальні втрати, передача матеріальних ресур-
438
сів у рахунок репарацій, політична нестабільність призводили до постійно-
го спаду промислового виробництва. Урегулювання проблеми репарацій у
плані Ч. Дауеса (1924 р.) дало змогу Німеччині одержати відповідні інвестиції
і на їхній основі модернізувати промисловість.
11.3. СВІТОВА ЕКОНОМІЧНА КРИЗА 1929—1933 рр.
ТА ЕКОНОМІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПЕРІОД
ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ
СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ.
ВИНИКНЕННЯ КЕЙНСІАНСТВА
Світова економічна криза 1929—1933 рр., відома в історії економіки як
Велика депресія, охопила всі капіталістичні країни і відкинула їхню еконо-
міку на кілька десятиліть назад, до рівня кінця XIX—початку ХХ ст.
Виникнення у 20-ті роки в США диспропорції між темпами зростання
прибутків підприємств і темпами зростання виробництва (прибутки збіль-
шувались удвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжу-
вався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати.
Це створювало відставання купівельного попиту від зростання обсягів виро-
бленої продукції, що наприкінці 1920-х років підвело економіку США впри-
тул до надвиробництва.
Зміни обсягу доходу в бік його спаду пов’язані зі зменшенням зайнятості
і можуть призвести, як стверджував Дж. М. Кейнс, до перевищення спожи-
вання над доходом не тільки в певних осіб чи організацій за рахунок резер-
вів, нагромаджених раніше, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або,
навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.
Це було характерно для ситуації, яка склалась у Великобританії в 1920—
1930 рр., а також для США за часів Нового курсу Ф. Рузвельта.
Дж. М. Кейнс, спираючись на свою концепцію су-
купного доходу, розкриває причини Великої депресії
1929 р. У попередні п’ять років до 1929 р., на його
думку, мали місце нагромадження фондів погашення
та амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби
поновлювати устаткування. Розміри нагромаджень були надто великі, і тому
потрібен був «величезний обсяг нових інвестицій, для того щоб поглинути ці
доходи. Досягти ж ще більшого розміру нових інвестицій, потрібних для того,
щоб поглинути нові заощадження, які заможне суспільство в умовах повної за-
йнятості в змозі відкладати, виявилося майже неможливим. Одного цього чин-
ника цілком достатньо, щоб викликати кризу» [8, с. 301—302].
Другою причиною Великої депресії можна назвати нерозв’язані проблеми
розвитку фермерських господарств. Збільшення господарств (від освоєння пре-
Причини світової
економічної кризи
1929—1933 рр.
439
рій Середнього Заходу) тривало в умовах інтенсифікації виробництва, тоді як
обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сіль-
ськогосподарської продукції.
Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони й
далі поглинали більш дрібних конкурентів. Пристосовуючись до ринку, мо-
нополістичні об’єднання скорочували виробництво, прагнучи при цьому
підвищити ціни на власну продукцію. Криза, швидко поширюючись, пере-
творилася на світову. США потрібно було вживати кардинальних заходів
для нейтралізації наслідків кризи. І такою кардинальною мірою виявився
Новий курс Ф. Рузвельта, у якому було критично проаналізовано політику
«ізоляціонізму» та зроблено певні кроки щодо посилення регулюючої ролі
держави в економічних процесах.
Починаючи з 1929 р. у світі набувають популярнос-
ті економічні праці Джона Мейнарда Кейнса
(1883—1946). Вчення Кейнса з наголосом на необхідність розв’язання про-
блем попиту і безробіття, що виступали на передній план саме в періоди
економічних депресій, практично стало теоретичною основою Нового курсу
Ф. Рузвельта. Дж. М. Кейнс, залишаючись на позиціях ринкової економіки,
вихід з економічної кризи бачив у посиленні ролі держави в регулюванні
економічних процесів.
Перші праці Дж. М. Кейнса, зокрема «Трактат про грошову реформу
(1923), «Кінець lasser faire» (1926), присвячені проблемам економічної полі-
тики і не містять скільки-небудь закінченої теоретичної системи. Але вже у
середині 20-х років Дж. М. Кейнс переконується, що часи автоматичного
саморегулювання капіталізму відійшли в минуле, і державний вплив є неод-
мінним супутником здорової ринкової економіки.
Криза 1929—1933 рр. остаточно переконала Дж. Кейнса у неможливості
спонтанного саморегулювання капіталізму. У кількох статтях він виступив
із закликом розірвати «зачароване коло» між депресією і скороченням інвес-
тицій за рахунок державних субсидій підприємцям.
У 1936 р. Дж. Кейнс опублікував книгу «Загальна теорія зайнятості, про-
цента та грошей», яка принесла йому світову популярність. Критика автора
спрямована проти неокласичної ортодоксії, відповідно до якої головним зав-
данням і метою економічної теорії є вибір найкращого з варіантів викорис-
тання рідкісних ресурсів.
Дж. Кейнс зазначав, що така постановка завдання називає рідкісність ви-
хідним пунктом економічного аналізу. Тим часом у реальному житті спосте-
рігалася радше не обмеженість, а надлишок ресурсів — масове безробіття;
недовантажені виробничі потужності; капітал; нерозпродані товари тощо.
Тому, перш ніж шукати оптимальні варіанти використання виняткових благ,
економіст зобов’язаний відповісти на запитання: як від неповної зайнятості
перейти до зайнятості повної? Дж. Кейнс вважав, що в праці «Загальна тео-
Кейнсіанство
440
рія» він виклав загальну економічну теорію, тому що йому вдалося значно
розширити розуміння предмета економічної науки, включивши до нього по-
няття «депресивної економіки» [8, с. 37—39].
Крок уперед полягав і в новому формулюванні умов економічної рівнова-
ги. Дж. Кейнс стверджував, що рівність попиту та пропозиції здатна встано-
влюватися не тільки в умовах повного завантаження ресурсів, але й у разі
неповного завантаження. Усе це дало змогу Дж. Кейнсу переконатися, що
капіталізм утратив механізм спонтанної саморегуляції і тому не в змозі роз-
виватися без цілеспрямованого державного втручання.
До основної економічної проблеми, яку слід було вирішити, Дж. Кейнс відніс
створення сприятливих умов для повної зайнятості населення і відповідно лікві-
дації безробіття. Він також запропонував переорієнтуватися у внутрішній еконо-
мічній політиці на дослідження та організацію ефективного попиту та пропози-
ції, до чого закликали свого часу і неокласики (А. Маршалл і Дж. Кларк). Крім
того, предметом свого аналізу Дж Кейнс зробив народне господарство загалом.
У кейнсіанській моделі макроекономічної рівноваги значну роль відведе-
но концепції «мультиплікатора», згідно з якою зростання інвестицій автома-
тично зумовлює пропорційне зростання національного доходу та зайнятості,
а коефіцієнтом пропорційності слугує величина «мультиплікатора».
Особливо складного й затяжного характеру криза набула в країнах, еко-
номічно і політично залежних від світових економічних лідерів. Криза охо-
пила всі сфери господарства: торгівля всередині капіталістичного світу впа-
ла до третини передкризового рівня; сильно постраждав аграрний сектор, що
не оправився від кризи аж до початку Другої світової війни; відбулася де-
вальвація валюти 56 країн тощо. Величезного розмаху набуло безробіття,
відбувалося масове розорення фермерів.
Спочатку антикризова політика керувалась уже відомими методами, що
ґрунтувалися на філософії індивідуалізму. Однак незабаром стало очевид-
ним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, що спирала-
ся на концепцію ринкового саморегулювання, не дає бажаних результатів.
З початку 1930-х років головним напрямом економічної політики стає поси-
лення державного втручання в економічне життя в сполученні з посиленням
регулювання соціальних відносин і розвитком на цій основі тенденції зміц-
нення позиції ДМК — державно-монополістичного капіталізму.
Практично повсюдно швидко розширилася сфера державного регулювання.
Однак у різних країнах воно визначалося особливостями історичного розвитку,
рівнем і специфікою соціально-економічних і політичних відносин.
Проте можна умовно виділити два головні напря-
ми, два варіанти цього феномену: 1) антикризова
політика Нового курсу Ф. Рузвельта в США (рис.
11.5); 2) система заходів щодо оздоровлення еко-
номіки у фашистській Німеччині.
Становлення різних
систем макроеко-
номічного регулю-
вання в 30-ті роки
441
Теоретичне
підґрунтя
Нового курсу
Серія ліберальних реформ адміністрації Ф. Рузвельта, відомих як Но-
вий курс, спиралася на погляди англійського економіста Дж. М. Кейн-
са про необхідність державного регулювання капіталістичної економі-
ки для забезпечення безперебійної роботи ринкового механізму
Сутність
Відмова від надій на автоматичний вихід із кризи, обмеження стихії
досконалої конкуренції, упровадження методів державного регулю-
вання економічних процесів у країні за опори на непрямі методи впли-
ву на економічне життя, пом’якшення соціальних суперечностей, про-
ведення різних реформ у внутрішній і зовнішній політиці США
Етапи 1. 1933—1935 рр. 2. 1935—1938 рр.
Новий курс Ф. Рузвельта
Рис. 11.5. Характеристика Нового курсу Ф. Рузвельта
Основні заходи Нового курсу:
1. Комплекс заходів для оздоровлення фінансово-банківської системи.
Проведення банківської і фінансової реформ. Відкидаючи націоналізацію
банків, Рузвельт оголосив надзвичайний стан і закрив усі банки країни. Спе-
ціально ухвалений Надзвичайний закон про банки передбачав поетапне від-
криття банків залежно від їхніх функціональних можливостей. Ті банки, що
не здатні були функціонувати навіть за умови надання їм допомоги за раху-
нок засобів ФРС, підлягали ліквідації. Життєздатним банкам ФРС повинна
була видавати позички під заставу цінних паперів і державних облігацій.
Крім того, банкам дозволили випускати привілейовані акції для їх придбан-
ня реконструктивною фінансовою корпорацією, що забезпечувало банкам
готівку, потрібну для подолання кризи довіри.
Для запобігання відпливу золота за кордон і його нагромадженню в при-
ватних руках зі спекулятивною метою ухвалено закон, що заборонив екс-
порт золота, і був припинений обмін банкнот на золото. Слідом за вилучен-
ням золота з обігу на внутрішньому фінансовому ринку накладено ембарго
на золото, що циркулювало між США і закордоном. Це означало ліквідацію
механізму золотого стандарту в країні і початок стрімкого знецінення долара
стосовно золота. Потім було проведено штучну девальвацію долара (вели-
комасштабні закупівлі золота за цінами, що перевищували курс долара щодо
золота), за якої його золотий вміст знизився на 41 %. Почався випуск сріб-
них грошей, тобто в країні встановився біметалізм [14, с. 393].
Через девальвацію долара розподіл доходів змінився на користь промис-
лового, а не позичкового капіталу. Тим самим були унеможливлені масові
банкрутства в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду,
посилились експортні можливості США.
Для стимулювання дрібних акціонерів і вкладників (приватних коштів)
створено корпорацію страхування банківських внесків, а також ужито захо-
442
дів захисту внесків від ризику через біржову спекуляцію. Запровадження
державного страхування депозитів (внесків) сприяло запобіганню банкрут-
ствам, підвищувало довіру вкладників.
Отже, девальвація долара, вилучення монетного золота з приватних рук,
полегшення доступу до кредиту сприяли підвищенню цін і створювали ме-
ханізм інфляційного розвитку американської економіки, водночас даючи
тим самим у руки держави кошти для проведення реформ в інших галузях
народного господарства.
2. Комплекс заходів для відновлення промисловості. Ухвалення закону
про відновлення національної промисловості (НІРА) Відповідно до нього
підприємці кожної галузі повинні були добровільно об’єднатись і виробити
«кодекси чесної конкуренції». Вони повинні були встановлювати розміри
виробництва, визначати рівень заробітної плати і тривалість робочого дня,
розподіляти ринки збуту між окремими конкурентами. На час чинності за-
кону припинялося застосування антитрестівського законодавства. Ті проми-
словці, що погоджувалися брати участь у «чесній конкуренції», одержували
від уряду фінансову допомогу і різні пільги.
Тож НІРА вводив систему державного регулювання цього підрозділу
економіки, розширюючи тим самим сферу діяльності держави в економіці.
Цей закон визначав форми оподатковування і фонд громадських робіт із за-
значенням порядку використання коштів цього фонду (програми фінансової
допомоги безробітним).
Цікаво зазначити, що Дж. М. Кейнс виступив із критикою деяких поло-
жень закону про національне промислове відновлення. Кейнс не схвалював
такий захід, як примусове фіксування цін, що, на його думку, не могло карди-
нально змінити ситуацію без відповідного збільшення купівельної спромож-
ності населення. Дж. Кейнс наполягав на серйозному підвищенні урядових
витрат за рахунок збільшення державного боргу. Уже в перші місяці дії Ново-
го курсу Дж. Кейнс пропонував спиратися на практику дефіцитного фінансу-
вання, що не було в той період сприйнято Ф. Рузвельтом, який уважав, що є
певні межі збільшення державних витрат. Однак реальна ситуація не сприяла
реалізації цієї мети і штовхала на шлях дефіцитного фінансування. Незважа-
ючи на протести ділової громади з вимогами скоротити державні витрати,
Ф. Рузвельт продовжував Новий курс і в 1935 р. відкрито оголосив, що «бю-
джет буде залишатися незбалансованим доти, доки існує армія нужденних».
3. Заходи щодо відновлення сільського господарства. Ухвалення закону
про регулювання сільського господарства, суть якого полягала в забезпе-
ченні підвищення цін на сільгосппродукцію до рівня 1909—1914 р. Для цьо-
го передбачили такі заходи: 1) скорочення посівних площ і поголів’я худо-
би, за що запроваджували компенсації та премії; 2) фінансування
фермерської заборгованості; 3) кредитування фермерів.
Фермерам рефінансували борги, зменшили відсоток за іпотечною забор-
гованістю, їм були видані кредити на 2,2 млрд дол., і за допомогою держави
443
їхні борги були скорочені на 37 %. Закон про збереження ґрунтів (березень
1936 р.) змінив багато положень ухваленого раніше закону. Премії фермерам
тепер видавали не просто за скорочення посівних площ, а також при цьому
враховували родючість вилученого з ужитку ґрунту. Неврожай уважали в ті
роки вдачею. І справді, вийшло так, що сама природа «полегшила» здійс-
нення таких заходів: навесні 1934 р. США зазнали найжорстокішої посухи з
піщаними бурями. Це істотно скоротило врожай і в сукупності із заходами
закону про регулювання сільського господарства підтримало ціни і поліп-
шило становище в цій сфері. У підсумку всієї роботи паритет цін у 1936—
1937 рр. виріс до 92 % проти рівня 1914 р.
4. Заходи щодо врегулювання трудових відносин. Ухвалення закону Ваг-
нера, суть якого полягала у визнанні необхідності захисту робітниками своїх
інтересів через професійні спілки і за допомогою укладання з підприємцями
колективних договорів. За робітниками визнавали право на страйки. Адміні-
страція не могла застосовувати репресії за належність до профспілки і втру-
чатись у внутрішні справи робітничих організацій. Судам ставилося в
обов’язок розглядати скарги профспілок на порушення законів.
5. Заходи щодо соціальної підтримки. Закон про соціальне забезпечення,
що передбачав пенсії зі старості і допомогу у разі безробіття. Закон про
справедливі умови праці — заборона на використання дитячої праці, установ-
лення на підприємствах федерального значення єдиних норм заробітної пла-
ти, її мінімальний і максимальний рівні, установлення максимальних меж
тривалості робочого тижня (44 години).
За час діяльності адміністрації з надання надзвичайної допомоги безробіт-
ним було витрачено 4 млрд дол.; також функціонувала широка система гро-
мадських робіт. Створювали спеціальні табори для безробітної молоді, яку
залучали до робіт на будівництво доріг і зведення гребель.
У листі до Рузвельта (1938 р.) Дж. Кейнс писав, що Новий курс, проведе-
ний на початку 30-х років, викликав багато очікувань і невиправданого оп-
тимізму. З погляду Дж. Кейнса, без різкого розширення громадських робіт
та інших державних витрат не можна буде досягти процвітання. Кейнс напо-
легливо радив удатися до використання додаткових стимулів — залучення но-
вих масованих інвестицій у такі галузі, як житлове будівництво, комунальні
спорудження і транспорт, проведене за особистої участі держави. Можли-
вості були вкрай широкі, і, на думку Кейнса, їх майже не використовували.
Це англійський економіст ставив у провину адміністрації Рузвельта. Голо-
вне, чого варто домогтися, — це пожвавлення попиту. Закінчував своє по-
слання Кейнс словами про відповідальність Рузвельта за успіх розпочатих
реформ. У разі невдачі це негайно позначилося б, не могло б не позначитися,
на долі схожих реформ в інших демократичних країнах.
Обраний президентом на другий термін, Рузвельт став використовувати
практику «підкачування насоса» — стимулювання попиту за допомогою
державних витрат, що додають мультиплікаційний імпульс економічному
444
зростанню. Цей метод відповідав ідеям фундаментальної праці Дж. М. Кейн-
са «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Учений обґрунтував ак-
тивну фінансову політику держави зі стимулювання попиту для виходу зі
стану масового безробіття і хронічного недовантаження виробничих потуж-
ностей. До 1939 р. практика дефіцитного фінансування виявила сприятливий
вплив на відбудовні процеси в господарстві США. У світовій економічній
думці доктрину Дж. М. Кейнса визнали «макроекономічною революцією»
і теоретичним підґрунтям змішаної економіки — активного втручання держа-
ви в ринкові процеси.
Велика депресія, почавшись у США, 1930 р. охопила і країни Західної
Європи. Раніше від інших на шлях виходу з кризи за допомогою переходу до
змішаної економіки ступила Швеція Це було пов’язано з діяльністю еконо-
містів-теоретиків Стокгольмської школи (Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Б. Улін,
Е. Лундберг) і приходом до влади 1932 р. уряду соціал-демократів, міністр
фінансів якого Ернст Вігфорсс дійшов висновку, що державні інвестиції й
організовувані громадські роботи можуть підвищити купівельну спромож-
ність і зменшити масштаби економічної кризи. Економісти Стокгольмської
школи запропонували розгорнуті обґрунтування антициклічної політики.
Центральне об’єднання профспілок і Об’єднання підприємців Швеції уклали
1938 р. угоду про мирний спосіб досягнення колективних договорів. У такий
спосіб було закладено підвалини «народного будинку» — шведської соціал-
демократичної моделі держави загального добробуту.
Своєрідним був розвиток економіки Великобрита-
нії у період Великої епресії». До світової кризи Ве-
ликобританія була втягнена майже на рік пізніше
за США. Для поліпшення економічного становища
країни створено королівську Комісію з національної економії. Уже в сере-
дині 1931 р. Комісія опублікувала доповідь з рекомендаціями для виправ-
лення становища.
Не рекомендувала Рекомендувала
1. Посилення ролі держави в
економічному житті
1. Зменшити державні витрати на 96 млн ф. ст.
2. Проведення соціально орієн-
тованої економічної політики
2. Збільшити на 24 млн ф. ст. надходження від прямих і не-
прямих податків; зменшити суми виплат безробітним; зни-
зити оклади державним службовцям
3. Експериментування із за-
твердженням «дефіцитного бю-
джету»
3. Для нейтралізації дефіциту бюджету взяти позику в ін-
ших країнах [15, с. 221]
На відміну від Нового курсу Рузвельта, Великобританія в боротьбі з нас-
лідками Великої депресії не пішла шляхом порятунку промисловості, фер-
мерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.
Особливості кризи
1929—1933 рр.
в Англії та Франції
445
Головним у діяльності уряду лейбористів було:
1) виправлення дисбалансу бюджету;
2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами в питанні про перехід до дефіцит-
ного бюджету, хоча така політика США з часом і виправдала себе. Велико-
британія використовувала в боротьбі з наслідками світової кризи власний
величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—1934 рр.
уряд Великобританії головним економічним завданням вважав забезпечення
сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського гос-
подарства, торгівлі.
Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 30—40-х років
Дж. Коула, Х. Ласки, Э. Дурбина та інших показує їхній зв’язок з поглядами
тих економістів, які вважали, що у ході проведення реформ в умовах активно-
го втручання держави в економічні процеси можливо нормальне функціону-
вання капіталістичного виробництва. Але якщо західні економісти, обґрунто-
вуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це сприяє
вдосконаленню механізму функціонування капіталізму, то лейбористи оціню-
вали економічну діяльність держави як захід, який веде до соціалізму.
У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіталізму до соці-
алізму) лейбористи вважали, що перехід від індивідуальної форми власності
до акціонерної, а потім державної — це докорінна трансформація капіталіс-
тичної власності взагалі і перетворення її на колективну, суспільну. У цей
же період лейбористи розробляли модель організації та управління держав-
ним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалі-
стичною формою організації націоналізованих галузей народного господар-
ства. Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і
ринок до такого сполучення, в умовах якого вирішальна роль залишалася
за ринковим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін та
функціонування ринку.
На думку лейбориста Х. Дальтона, у публічній корпорації бракувало зай-
вої централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належни-
ми їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передба-
чалося здійснювати не через міністерства, а через парламент за допомогою
періодичних обговорень загальної політики підприємств і досягнутих ре-
зультатів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування
націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержува-
ти від держави субсидії і позики [19, с. 124—126].
Незважаючи на важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза
1930-х років дала змогу значною мірою поліпшити загальний стан народно-
го господарства Франції.
Реформування економіки відбувалося під сильним впливом теорії кейнсі-
анства. Фінансову підтримку з боку держави одержували підприємства «за-
хищеного сектору», насамперед військово-промисловий комплекс, які без-
446
посередньо залежали від державних замовлень і підтримувалися податкови-
ми і митними пільгами. Значний вплив держава робила і на сільське госпо-
дарство. Для того щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогоспо-
дарську продукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення
посівних площ і знищення частини зібраного врожаю.
У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану на
зниження рівня безробіття, організацію суспільних робіт. Така політика сто-
сувалася насамперед державного сектору і певним чином забезпечувала ви-
хід економіки з кризи з найменшими втратами.
В економічних концепціях французьких дослідників П. Ренодаля, М. Деа
та ін., стверджувалося, що боротьба за раціоналізацію (по-американськи)
сприятиме не тільки усуненню промислових криз, але й ліквідації конкурен-
тної боротьби в Західній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку
М. Деа, є картелі і синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише аме-
риканські трести з їхнім прагненням до панування та знищення своїх конку-
рентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, пере-
мир’я, який пропонує укласти серію державних угод із колишнім
конкурентом.
Велика депресія 1929—1933 рр. далася взнаки і на господарському житті
Німеччини через «прив’язку» економіки до іноземних кредитів з США, Вели-
кобританії і Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж пе-
ребували у стані важкої кризи, погіршило становище Німеччини (збанкрутува-
ло 68 тис. підприємств, відбулася криза банківської сфери, кількість безробіт-
них сягнула 8 млн осіб).
Нездатність уряду Веймарської республіки ефективно протидіяти еконо-
мічній кризі, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на сві-
тових ринках, різкий спад життєвого рівня тощо стали головними чинника-
ми встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 р. і приходу до
влади НСДАП.
Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський ха-
рактер. Атикризові заходи набули рис надзвичайних, тому що переслідували
не лише тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, а головні
— це стратегічні військово-політичні цілі: повернення втрачених територій і
ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, нарешті — світове
панування.
Така стратегія визначила і форми, і методи виведення країни з кризи, сут-
тю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. Прихід до вла-
ди уряду на чолі з Гітлером спонукав швидке і рішуче проведення політики,
спрямованої на встановлення «нового порядку», за умов якого економічний,
військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна у такий спо-
сіб відродить колишню міць і вплив.
«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, які стали ос-
новою і суттю економічної політики фашизму. До них варто віднести:
447
1) примусове картелювання промисловості;
2) ліквідація свободи торгівлі і вільних ринків;
3) контроль над цінами і заробітною платою;
4) централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ре-
сурсів;
5) жорстке обмеження управлінських функцій і управлінської свободи
підприємців;
6) прагнення до максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами (про-
довольством і сировиною);
7) протекціоністська зовнішньоторговельна політика.
Закон про підготовку органічної побудови німецького господарства
(27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом формування системи, яка
підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашист-
ської військової держави. Тепер вершиною німецької економіки була Націо-
нальна економічна палата, яка координувала і керувала діяльністю націона-
льних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського пері-
оду контролювали розподіл сировини і зовнішню торгівлю, ринок капіталів,
процес інвестування, встановлювали рівень заробітної плати і відсотків.
Проведення політики примусового картелювання означало практично повну
ліквідацію системи вільної конкуренції і ринкового господарства.
Пряме регулювання і контроль над сільським господарством відіграли в аг-
рарній політиці фашизму ще більшу роль, ніж переселенська політика і зміц-
нення середнього класу. Уже за законом «Про тимчасову структуру імперсько-
го стану харчування і заходи регулювання ринку і цін на сільськогосподарську
продукцію» (1933 р.) почав втілюватися у життя той самий принцип примусо-
вого картелювання, що й у промисловості. Міністр сільського господарства мав
повноваження встановлювати мінімальні ціни на продукцію. Селянину стави-
лося в обов’язок здавати в організовані центри не менш 30 % врожаю за вста-
новленими «справедливими» цінами.
Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було
уповноважено регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі. Мі-
ністерство диктувало селянинові як використовувати землю, яку частину
врожаю віддавати державі, коли забивати свиней і коли їх продавати, кому
передавати своє господарство у спадщину. Міністерство повідомляло селяни-
на, чи даровано йому привілеї «спадкоємного двору» і відстрочення у сплаті
боргу.
Трансформація трудових відносин у 30-ті роки в Німеччині була підпо-
рядкована основній меті — досягненню максимального економічного і вій-
ськового потенціалу. Працю розглядали тільки як ресурс, використовувати
який належало з найбільшою віддачею за умов найменших витрат для його
утримування, що і було закріплено у законі про регулювання національної
праці. За законом 1934 р. в країні встановлювали різні форми трудової пови-
нності, колишня добровільна повинність була, по суті, перетворена на
448
обов’язкову трудову повинність для молоді від 18 до 25 років терміном на
два роки.
Слід зазначити, що успіхи Німеччини в подоланні кризи були дуже при-
марними, тому що зовсім не усували народногосподарські диспропорції.
Економічна політика фашистської Німеччини була відкрито спрямована на
підготовку до війни. Починається в широких масштабах будівництво під-
приємств військової індустрії. Обсяг капітальних вкладень у переозброєння
в 1933—1934 рр. становив 4,6 млрд марок. Мілітаризація економіки зумови-
ла вихід із кризи і значне зростання обсягу продукції. Збільшені в 25 разів
асигнування на військове будівництво набагато випередили темпи зростання
державних інвестицій (60 %) у транспорт, суспільне управління, житлове
будівництво.
Якщо в країнах Західної Європи утвердився демо-
кратичний варіант державного регулювання, то в
Німеччині ситуація складалася інакше. Фашистсь-
кий режим, який склався на початку 1930-х рр., прагнув до максимальної мі-
літаризації економіки, у деяких моментах підірвав ринковий механізм, що
створювало реальну загрозу нормальному функціонуванню капіталу. Тому
ідеологам німецьких підприємців доводилося розв’язувати два завдання: з
одного боку, розробляти стратегію і тактику державного впливу, а з другого
— активно захищати засади ринкової економіки від силового, руйнівного
втручання в неї. Цим завданням відповідала нова теоретична доктрина —
неолібералізм, який поєднав у собі прихильність принципам економічної
свободи і конкуренції, вільного ціноутворення та провідної ролі приватної
власності в економіці з політикою державного регулювання економічних
процесів для забезпечення практичної реалізації згаданих принципів.
У концепціях представників німецького неолібералізму, що сформувався
практично одночасно з кейнсіанством (30-ті роки ХХ ст.), роль держави як
регулятора економічних процесів суттєво відрізнялася від її бачення
Дж. М. Кейнсом. Не були сприйняті ідеї активного державного втручання в
економіку: стимулювання ефективного попиту, збільшення обсягів урядових
замовлень, інвестування різних галузей господарства, посилення податково-
го пресу тощо. У неоліберальній моделі акцентувалася увага на розвитку ін-
дивідуалізму, вільної конкуренції, забезпеченні функціонування ринкових
механізмів. На державу ж покладалася функція формування конкурентного
середовища на основі низки принципів: створення механізму конкурентних
цін, стабільності валюти, відкритості ринків та захисту приватної власності,
свободи укладання угод, відповідальності підприємців та стабільності еко-
номічної політики.
Отже, головною метою прихильників неоліберальної теорії було форму-
вання основаного на свободі і водночас соціально орієнтованого економіч-
ного і соціального порядку, який забезпечує сильна державна влада.
Виникнення
неолібералізму
449
Засновником і лідером неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен
(1891—1950). У визначальній праці «Основи національної економічної тео-
рії» (1940 р.) В. Ойкен висунув положення про наявність двох типів госпо-
дарства — «вільного ринкового» і «центрально керованого».
На думку вченого, «ідеальний тип» вільного ринкового господарства припу-
скає повну децентралізацію й економічну свободу індивіда. Навпаки, ідеальне
«центрально кероване господарство» означає встановлення повного диктату
центральних органів керування. Отже, на відміну від неокласиків, В. Ойкен на-
голошував, що в теорії необхідно виокремити не один «ринковий», а два «ідеаль-
ні типи». За Ойкеном, ані перший, ані другий тип господарства не можуть існу-
вати в «чистому вигляді». Зазначені терміни радше характеризують процес на-
укового пізнання реальної економіки, яка завжди виступає у різних формах по-
єднання адміністративного і мінового господарства.
Позиція В. Ойкена (він недвозначно висловлювався за децентралізовані рин-
кові форми господарювання) містила в собі прихований протест проти гітлерів-
ських деформацій підприємницької економіки. Разом з тим німецький еконо-
міст добре усвідомлював, що ці деформації можна подолати не стихійно, а за
допомогою цілеспрямованого впливу демократичного державного регулюван-
ня. Для цього потрібно реалізувати деякі державні регулюючі принципи, зок-
рема проведення політики контролю за діяльністю монополій, справедливе
оподаткування та боротьба з негативними наслідками підприємницької діяль-
ності (забруднення навколишнього природного середовища, неналежні умови
праці, застосування дитячої праці тощо). Концепції німецького неолібералізму
практично втілено у повоєнній економіці ФРН.
Ідеї неолібералізму набули значного поширення і в інших країнах: США,
сформувавши Чиказьку (або монетарну) школу, представлену Л. Мізесом,
А. Шварц, М. Фрідменом та ін.; Англії, де створено Лондонську школу на чолі
з Ф. Хайєком, Л. Роббінс та ін.; Франції, провідними представниками неолібе-
ралізму в якій стали Ж. Рюефф і М. Алле. Неоліберальні концепції в кожній із
зазначених країн мали свої специфічні риси, зумовлені економічними реаліями
та панівними традиціями наукових досліджень у зазначених країнах. Доклад-
ний аналіз економічних концепцій шкіл неолібералізму повоєнного періоду мі-
ститься в наступному розділі навчального посібника.
Використовуючи фінансову підтримку американських монополій, Німеч-
чина відродила й обновила важку індустрію і значно збільшила військовий
потенціал, створивши могутню військово-економічну базу агресії. Німецькі
монополії прагнули одержати державні замовлення, щоб збільшити свої
прибутки.
У вересні 1936 р. прийнято чотирирічний план мобілізації економічних
ресурсів, створення величезних запасів дефіцитних матеріалів і військового
спорядження (нікелю, олова, вольфраму, хрому і т. ін.). Імпорт великої кіль-
кості залізної руди дав змогу Німеччині 1938 р. виплавити 23,3 млн т стали і
вийти за цим показником на перше місце у світі.
450
До початку воєнних дій провадились у життя ідеї автаркії — повного
самозабезпечення країни всім необхідним як способу заощадження валют-
них фондів. Згідно із загальною мілітаризацією економіки провадилася
ціла система заходів для регламентації зовнішньоторговельних відносин.
Насамперед Німеччина перейшла від багатосторонньої системи зовніш-
ньої торгівлі і взаємних розрахунків до двосторонньої, побудованої
на принципах клірингу. Політика мілітаризації економіки не вирішувала
завдань відновлення оптимальних господарських пропорцій, розширен-
ня внутрішнього і зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи
та ін.
Тільки розв’язування політики зовнішньої агресії могло тимчасово відвер-
нути неминучу господарську катастрофу. Тому вже з 1935 р. Німеччина де-
далі більше втягується до воєнних конфліктів і врешті-решт розв’язує Другу
світову війну.
Отже, 1930-ті роки позначилися активним розвитком системи
державного регулювання економіки, яка охопила фінансові ринки, тру-
дові відносини, виробництво, ціни, заробітну плату. Зі зростанням еко-
номічної ролі держави, розширенням її функцій та перетворенням дер-
жави на потужного суб’єкта економічних відносин закладалися ос-
нови для трансформації монополістичного капіталізму у державно-
монополістичний.
Разом з тим посилення державного втручання в економічні проце-
си в США і в Німеччині мало принципово різне походження. Для США
державне регулювання економіки було реакцією на зміну економічних
процесів. Велика депресія та економічний розвиток європейських
країн та США протягом першої третини ХХ ст. засвідчили неспро-
можність ринкового саморегулювання. Завдяки науковим розробкам
Дж. М. Кейнса було започатковано систему макроекономічного регу-
лювання, зокрема бюджетної і грошової політики, спрямованої на збі-
льшення видатків, посилення інвестиційної діяльності, зростання на-
ціонального доходу.
У Німеччині державне регулювання господарських процесів було
спрямоване на досягнення мілітаристських цілей. Традиційний авто-
ритет держави разом з імперськими амбіціями німецької еліти накла-
лися на нехтування положень Версальської угоди та створення під-
ґрунтя для підготовки країни до війни.
11.4. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН
І США В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ЇЇ ВПЛИВ
НА СТРУКТУРУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
Друга світова війна, що почалася 1 вересня 1939 р., не мала і не має ана-
логів щодо масштабів руйнації господарства, спричинення демографічної
катастрофи, трансформації свідомості людини і суспільства загалом.
451
До безпосередніх причин Другої світової війни слід
відносити загострення і зіткнення національних, еко-
номічних, ідеологічних та геополітичних інтересів, а
саме:
а) монополій Японії і США в Південно-Західній Азії;
б) італійсько-німецьких і англійсько-французьких монополій у Північно-
Східній Африці і на Ближньому Сході;
в) Німеччини в руслі реваншистської політики захоплення «життєвого»
простору — джерел стратегічної сировини (промисловість), ринків збуту
(торгівля), родючих земель (сільське господарство);
г) СРСР, виражених політикою розбудови «всесвітньої соціалістичної рес-
публіки»;
д) Англії, Франції і США в бажанні протистояння та послаблення СРСР
та Німеччини з використанням тактики зіштовхування останніх.
Друга світова війна була маневровою (проводилася на суші, у повітрі і на
морі), на відміну від позиційного характеру Першої світової. Нові технології —
технології масового знищення, що ґрунтувалися на наукових досягненнях, на-
дали нові види наступальної та захисної зброї (радари, ракети, реактивні літаки,
атомні бомби тощо). Саме промислові можливості учасників війни набули осо-
бливої ваги, натомість значення кількісних факторів почало зазнавати спаду.
Крім перевірки війною стану військово-промислових комплексів, екзамен на
ефективність складали і соціально-економічні системи різних країн:
а) американська система, заснована на демократії, ринковій економіці, з
домінуванням середнього прошарку суспільства та гнучким державним ре-
гулюванням;
б) британська імперська система, зорієнтована на управління та викорис-
тання значних володінь, матеріальних та людських ресурсів та недолугість у
їх використанні;
в) німецька та японська мобільні системи змішаного ринково-адміністра-
тивного типу;
г) радянська командно-адміністративна система тоталітарного типу.
У перші дні війни і навіть напередодні її капіталістичні держави розгор-
нули широку систему органів і заходів щодо військового регулювання свого
господарства, а саме:
; розподіл стратегічної сировини і матеріалів за допомогою пріоритетної
системи (для підприємств, що виконували військові замовлення);
; регулювання цін або раціонування споживання цивільного населення
(карткова система);
; будівництво нових державних заводів, на відміну від Першої світової
війни, коли нові підприємства створювали переважно самі промисловці за
рахунок державних субсидій і авансів.
Державно-монополістічний капітал стимулював розвиток військової еко-
номіки. За безпосередньої участі держави відбувався весь процес перебудо-
Причини Другої
світової війни
1939—1945 рр.
452
ви економіки і регулювання виробництва. Найбільш повному використанню
матеріальних ресурсів для економічного забезпечення озброєної боротьби
перешкоджали диспропорції капіталістичного господарства, конкурентна
боротьба, протилежні економічні інтереси різних класів і соціальних груп.
Прагнення монополій одержувати максимально високі прибутки заважа-
ло ефективному використанню виробничих можливостей військової еконо-
міки. За 1940—1945 рр. прибутки монополій США досягли 62 млрд доларів.
Прибутки приватних компаній і державних корпорацій Англії за той самий
період перевищили 8,5 млрд фунтів стерлінгів. Негативного впливу на си-
стему господарства та економічне забезпечення війни надали суперечності
між учасниками антигітлерівської коаліції. Монополії і під час війни вели
конкурентну боротьбу на міжнародній арені. Кожен прагнув підсилити вигі-
дні для себе умови в післявоєнному світі.
Військова економіка США і Англії розгорталася украй суперечливо. Мо-
нополії не хотіли ризикувати і не поспішали вкладати кошти в будівництво
нових військових заводів. Тому велику частину таких капіталовкладень
здійснювала держава, і частка їх була тим більша, чим важливіша галузь у
військовому відношенні. Особливо швидко зростало військове виробництво
і розширювалися галузі, безпосередньо пов’язані з випуском військової про-
дукції. У результаті розширення військового сектору зміни відбулися в
структурі американської економіки. 1942 р. 55 % промислової продукції
США йшло на потреби війни (1941 р. — 22 %) [6, с. 180].
Спочатку військове виробництво розширювали переважно за рахунок повно-
го завантаження виробничих потужностей. Військова промисловість виконувала
замовлення на виробництво військової техніки, що надходили від Англії і Фран-
ції. Поштовхом до ухвалення військових програм і інтенсивного розширення
військового виробництва послужив вступ США до війни. Військове виробництво
ґрунтувалося на широкій кооперації. Так, у виробництві бомбордувальників Б-29
брало участь 248 заводів. Авіаційна промисловість, яка поглинала велику части-
ну коштів за військовими програмами, випустила велику кількість різних літаків.
Війна підсилила владу великого капіталу, інтереси монополій, що впли-
вали на політику, безпосередньо віддзеркалювалися у військових програмах.
За роки війни американська адміністрація провела низку організаційно-
технічних заходів, спрямованих на розширення військового виробництва.
Військову промисловість США вирізняли високий ступінь концентрації, різ-
номаніття типів і зразків озброєння, широке залучення цивільних фірм до
масового виробництва військової техніки.
У менш сприятливому положенні порівняно із США опинилася військова
економіка Англії. Англійська промисловість відчувала брак робочої сили; краї-
на прямо залежала від стану морських комуникацій; імпорту дефіцитної сиро-
вини, палива, продовольства. Військове виробництво в Англії розширювалося
поволі. Переведення промисловості на військові рейки, що почалося ще до вій-
ни, тривало декілька років. Брак металу, палива, валютних коштів позначився
453
на роботі багатьох галузей військової економіки. Майже половина всієї війсь-
кової продукції Англії йшла на забезпечення потреб військово-повітряних сил.
Англійське суднобудування, хоч і збільшило випуск транспортних суден
до 1944 р., не встигало відновлювати втрати. Це примушувало уряд скоро-
чувати програми побудови бойових кораблів і переводити ресурси на будів-
ництво і ремонт транспорту. Англія змогла компенсувати втрати в них лише
завдяки зовнішнім постачанням, передусім США.
У США Управління військового виробництва було підпорядковано без-
посередньо президентові. Воно керувало промисловою мобілізацією, відпо-
відало за виробництво і постачання військової техніки, розроблення новітніх
її типів, фінансування будівництва нових і переобладнання старих військо-
вих заводів. В Англії сформували міністерство постачання, завдання якого
полягало в мобілізації економічних ресурсів і здійсненні контролю над під-
приємствами, що виконували військові замовлення. Прийнятий на початку
війни надзвичайний закон фактично підпорядкував державі всі ресурси.
У Франції ще з довоєнних років існував закон, за яким усі галузі економі-
ки закріплювали за певними міністерствами. Розподіляли матеріали напів-
державні компанії, куди входили представники різних фірм. При муніципа-
літетах і префектурах було утворено змішані комісії виробників і спожи-
вачів. Ця система проіснувала аж до військової поразки Франції.
Державні органи прагнули закріпити потрібну кількість кваліфікованих
кадрів за військовими підприємствами, регулювати тривалість робочого ча-
су 1943 р. у США прийнято декрет, що передбачав перехід на 48-годинний
робочий тиждень. В Англії міністерство праці отримало право видавати роз-
порядження, що забороняють вільне наймання робочої сили і зміну місця
роботи. Виконання цих розпоряджень контролювали спеціально призначені
інспектори. У середньому робочий тиждень у військових галузях промисло-
вості за роки війни збільшився на 30 %.
Державне втручання в капіталістичне господарство безпосередньо відбилося
на правовій формі майнових відносин воєнного часу. У роки Другої світової вій-
ни вони ще більшою мірою підпадали під дію адміністративно-правових норм,
ніж у роки Першої світової війни. Особливо це виявилось у Німеччині, де систе-
ма фашистського військово-господарського регулювання мала поліцейсько-при-
мусовий характер. Якщо в англосаксонських країнах, у яких господарсько-
мобілізаційні заходи здійснювалися переважно через «порозуміння» з підприємст-
вами, то в Німеччині і країнах — її союзниках їх провадили за допомогою широ-
кого застосування державного примусу, так званого «прочісування підприємств»1.
1 Термін «прочісування підприємств» застосовували в Німеччині до періодично повторюваного пере-
гляду дрібних і середніх підприємств, щоб призупинити окремі підприємства для вивільнення зайнятих у
них робітників та службовців. Частину цих робітників та службовців призивали в армію, решту ж направля-
ли на підприємства, що належали найбільшим концернам і трестам. Масове «прочісування» торговельних і
ремісничих підприємств було проведено й у зв’язку з так званою «тотальною мобілізацією», оголошеною
указом від 27 січня 1943 р. про реєстрацію чоловіків від 16 до 65 років і жінок від 17 до 45 років для цілей
імперської оборони.
454
Результатом цих дій стало скорочення кількості дрібних і середніх під-
приємств і подальше посилення монополістичних об’єднань (трестів, кон-
цернів). Саме вони здобули користь із будівництва та експлуатації підпри-
ємств, створених за роки Другої світової війни державою. У США за роки
війни держава здійснила майже 45 % усіх капітальних вкладень в амери-
канське господарство, але лише близько 1/10 цих вкладень залишилось у
руках держави. Усі інші були передані в керування або в оренду приватним
корпораціям.
Фінансовий капітал широко використовував мобілізовані державою кош-
ти у своїх інтересах, але весь ризик військового будівництва поклав на дер-
жавну скарбницю. Водночас він забезпечив перехід більшої частини нових
держпідприємств після війни у власність приватних монополій на винятково
вигідних умовах для останніх.
У 30—40-х роках основою економіки Німеччини була воєнна промисло-
вість. 1943 р. її питома вага в загальній вартості валової продукції становила
80 %. Витрати на війну збільшилися з 38 млрд марок у 1939—1940 рр. до
105 млрд марок бюджету у 1943—1944 рр., що становило 63 % у загальних
витратах на ведення війни [20, с. 327].
У країнах фашистського блоку широко розвивалися державно-монополіс-
тичні форми керування. Підсилилася централізація державного військово-
економічного регулювання завдяки створенню надзвичайних органів, яким
було підлегле все народне господарство (міністерство озброєння і боєприпа-
сів; в Італії — інститут «промислової реконструкції»; у Японії — у промис-
ловості створено систему «контрольних асоціацій» та інші). Для військово-
державного монополістичного капіталізму було особливо характерно поси-
лення втручання держави в економіку для її тотальної мобілізації. З одного
боку, це сприяло зростанню доходів монополій, з другого — зростанню цін,
податків, посиленню інфляції, скороченню витрат на соціальні потреби.
До літа 1941 р. виробничі потужності гітлерівської Німеччини за рахунок
європейських союзників і окупованих країн збільшилися: залізнорудні у
7 разів; з виробництва сталі — у 2,2 раза; алюмінія — в 1,7 раза. Із самого
початку війни промисловість рейха працювала на воєнні потреби на повну
потужність. Виробництво військової техніки і зброї стимулювало розвиток
важкої промисловості, тому легка промисловість набагато відставала від
важкої. У сільському господарстві німці спиралися на поміщиків і багатих
селян, господарства яких були головним джерелом товарної продукції. Ра-
зом з цим політика посиленої експлуатації трудового селянства, високі по-
датки прискорили процес розорення сільських працівників. Успіхи Німеч-
чини на першому етапі війни дали їй можливість використовувати
економічний потенціал завойованих країн. Однак, незважаючи на повну мі-
літаризацію, економіка Німеччини була не в змозі цілком задовольнити по-
треби фронту. З кінця 1943 р. виникли труднощі в усіх галузях господарства.
Порушувалися зв’язки між окремими економічними комплексами, спостері-
455
галася нестача сировини, палива, людських і фінансових ресурсів, промис-
лове виробництво різко скорочувалося, зростала інфляція.
На відміну від інших країн антигітлерівської коаліції, США вдалося значно
збільшити виробничий потенціал і зміцнити свої міжнародні позиції. Війна
спричинила гігантський попит на озброєння і військові матеріали, у зв’язку з
чим ринок збуту для американського виробництва дуже розширився, виконую-
чи роль «арсеналу» для союзників та надаючи їм у порядку ленд-лізу (система
передачі в борг чи оренду озброєння, боєприпасів, стратегічної сировини, про-
довольства й інших матеріальних цінностей) суму у 46 млрд дол.
Господарство США значною мірою підпорядкову-
валось виконанню військових замовлень (у 1940—
1944 рр. становило 175 млрд дол.). Військові замо-
влення послужили могутнім стимулом для зрос-
тання американської промисловості. З 1939—1945
рр. виробництво електроенергії зросло на 74 %; виплавка сталі — на 50 %;
видобуток нафти — на 35 %. Під час війни США виробляли близько 60 %
світового капіталістичного промислового виробництва [17, с. 188—189].
Збільшенню виробництва сприяли такі фактори, як використання виробни-
чих потужностей, які раніше простоювали, залучення у виробництво безробіт-
них. США активізували свій товарний вивіз і експорт капіталу у сфери впливу
обох воюючих угруповань. Отже, до кінця війни США опинилися на вершині
своєї могутності, якщо порівняти з іншими капіталістичними країнами. За роки
війни панування найбільших монополій в американській економіці ще більш
зросло. Саме вони одержували військові замовлення, в їхніх інтересах розподі-
ляли дефіцитну сировину і робочу силу. Військова кон’юнктура сприяла по-
глинанню дрібних і середніх підприємств великими фірмами.
Для Англії, незважаючи на величезне збільшення випуску військової
продукції, загалом за роки війни промислове виробництво скоротилося на
5 %. Для покриття витрат на війну Англії довелося витратити третину своїх
закордонних капіталовкладень (в Індії, Канаді, Австралії тощо) [17, c. 210].
У ході війни Англія дедалі більше залежала від США, одержуючи озброєння
і продовольство за системою ленд-лізу, вона скоротила, а на деяких напря-
мах і цілком перервала економічні зв’язки з країнами Арабського Сходу і
Південно-Східної Азії.
Економіка Франції більше ніж на чотири роки потрапила в підпорядку-
вання фашистської Німеччини. Війна завдала країні величезної шкоди, що
оцінили у 1440 млрд франків. Більш як 50 тис. підприємств було зруйнова-
но, промислове виробництво скоротилося на 70 %. Цілком зруйнованою ви-
явилася транспортна система. Сільське господарство за роки війни скороти-
лося вдвічі. Закордонні капіталовкладення до 1945 р. скоротилися наполо-
вину. Ще одного удару по економіці Франції завдав розпад колоніальної ім-
перії: В’єтнам, Сирія і Ліван домоглися незалежності.
Наслідки Другої
світової війни для
світового
господарства
456
Друга світова війна насамперед призвела до значних людських жертв. За різни-
ми оцінками, кількість убитих коливається від 45 до 50 млн осіб: СРСР — понад
20 млн, США — 415 тис., Німеччина — 7 млн, Франція — 1,1 млн, Англія —
250 тис., Японія — 2 млн осіб, решта світу — майже 20 млн людей [6, c. 150—151].
Величезні були також матеріальні втрати. Руйнувань зазнала не тільки
Європа, а й Північна Африка, Далекий Схід, а також Південно-Східна Азія.
Інфраструктура особливо постраждала в Європі. Після закінчення війни
транспорт був дезорганізований. У Франції, яка мала до початку війни
17 тис. локомотивів, у 1945 році залишилось усього 3 тис. Агресивні дії під-
водного морського флоту Німеччини істотно скоротили європейський тор-
говий флот. Японський же був знищений на 90 %. Приватний автомобільний
транспорт практично зник з доріг Європи й Азії.
Сильного руйнування зазнали також будівлі. У Німеччині 40 % помешкань
для 10 млн осіб було зруйновано. У Великобританії і Франції — 4 і 2 млн бу-
динків, що становили відповідно 30 і 20 % парку нерухомості [3, c. 13].
Самі держави зазнали серйозної «перетряски». Німеччина втратила всі тери-
торії, анексовані нею до чи під час війни. Кілька країн Центральної і Східної
Європи повернули собі захоплені раніше землі, але повинні були поступитися
частинами своєї власної території на користь СРСР. Так сталося з Польщею,
Балтійськими країнами, частиною Фінляндії, Бессарабії, Східною Пруссією,
Закарпатською Україною, Курильськими островами, півднем Сахаліну. Японія
втратила всі свої колонії (Маньчжурію, Корею, Тайвань).
Ці виправлення кордонів і відповідні зміни політичних суверенітетів призве-
ли до міграції мільйонів людей. У Східній, Західній Європі міграції набули ще
більш драматичних масштабів. Вони породили складну проблему «переміщення
осіб», їхньої важкої інтеграції в нове оточення. У Німеччині склалася настільки
важка ситуація, що 1945 рік назвали там «нульовим» [3, c. 14]. Крім того, дезор-
ганізація транспорту підсилила тенденцію до автаркії територій (вони ледве за-
довольняли власні потреби). Усі ці роки США надавали посильну допомогу
продуктами харчування Європі, яка потерпала від голоду. Допомогу надавали
або безпосередньо, або через адміністрацію Об’єднаних Націй (ЮНРРА).
Друга світова війна внесла свої корективи в механізм міжнародних валют-
них відносин. Тимчасом як у США за чотири роки (1938—1941) запаси золота з
14,5 млрд дол. досягли 22,7 млрд дол., в Англії вони скоротилися вдвічі. Крім
того, в деяких країнах (Англія, Франція та ін.) зросла державна заборгованість.
Ліквідувати цей дефіцит воюючі країни намагалися посиленим випуском папе-
рових грошей. Так, у США грошовий обіг збільшився на 222 %, в Англії — у
2,5 раза, Франції — у 5 разів, в Італії — майже в 10 разів [20, c. 329—330].
Результатом випуску нових грошей і позик стало порушення рівноваги між
купівельним попитом і кількістю зроблених товарів, що породило галопуючу
інфляцію. В Англії труднощі були трохи інші. Контроль над цінами підтриму-
вали набагато жорсткіше, ніж в інших європейських країнах. З другого боку,
відновлення господарства тут забезпечували високими податками, продажем за
457
кордон активів і нових позик, укладених між США і державами Британської
співдружності. Унаслідок цього середній рівень споживання на одного жителя
збільшувався вкрай повільними темпами, а інфляція залишалася помірною. Ця
політика зумовила збільшення зовнішньої заборгованості Англії перед США
і протягом тривалого часу ускладнювала економічний розвиток Англії.
Друга світова війна суттєво вплинула на характер, структуру і масштаби
міжнародної торгівлі, яка різко скоротилася, а світовий ринок розпався на
кілька самостійних частин. Виникли певні труднощі в міжнародних валют-
них розрахунках. Скорочення і розрив зовнішніх зв’язків негативно позна-
чалися на господарстві країн — учасниць війни.
За матеріальними витратами Друга світова війна не має собі рівних. Во-
єнні дії, що розгорнулися на території Європи, Азії і на морських просторах,
потребували колосальних матеріальних витрат. Сукупні витрати на підгото-
вку і ведення воєн у першій половині ХХ ст. і на ліквідацію їхніх наслідків
становили 4 трлн 700 млрд доларів. Тягар військових витрат відбився на
економіці й інших воюючих країн. Частка військово-бюджетних витрат у
національному доході США становила 43,3 %; Англії — 55,7 %; Німеччини
— 67,8 %; Японії — 49,7 %, СРСР — 55 % [6, c. 148].
Як і в роки Першої світової війни, під час Другої світової війни всі її уча-
сники вдавалися до дефіцитного фінансування бюджету. Дефіцит бюджету
США за 1941—1945 бюджетні роки становив 58,5 % до витрат. В Англії за
1939—1945 бюджетні роки дефіцит бюджету був 49,7 %. Приблизно так са-
мо було в роки Другої світової війни в Німеччині.
Однак у цей період частка зовнішніх позик у фінансуванні військових ви-
трат була незначна. Німеччина і Японія широко використовували для фінан-
сування військових витрат ресурси окупованих територій. А країни антигіт-
лерівської коаліції (крім США) у великих розмірах фінансували військові
витрати за рахунок ленд-лізу, який фактично замінив американські позики
Першої світової війни. З 1 березня 1941 р. по 1 серпня 1945 р. поставки
США за ленд-лізом становили в цінах 2000 р. понад 500 млрд дол., чи 13 %
від загальної суми військових витрат.
Сам факт заміщення позик інститутом ленд-лізу був наслідком усвідом-
лення (з урахуванням досвіду Першої світової війни) того, що позики мо-
жуть реально повернутися лише частково і не швидко, і що права США як
кредитора в цьому разі — не підсилять, а послаблять їхні політичні позиції в
системі міжнародних відносин.
Принципова відмінність Другої світової війни від Першої — у тім, що
війна призвела в кінцевому підсумку до практичного знищення витрат на
обслуговування державного боргу в усіх країнах, які дуже постраждали від
війни. Ця обставина фактично стала ключовою умовою швидкого розвитку в
повоєнний період економік Франції, Італії, ФРН, Японії. І тому економічна
ситуація після Другої світової війни розвивалася інакше, ніж у 1920-ті роки,
коли економічне зростання швидко завершилося кризою.
458
Разом з тим Друга світова війна зумовила дуже серйозні зміни у світовій
валютно-грошовій сфері. Наприкінці війни близько 70 % світового золото-
го запасу (без СРСР) виявилися зосередженими у США. Після війни прак-
тично повсюдною нормою стало різке перевищення маси банкнот і монет в
обігу порівняно з золотовалютними резервами. У цих умовах лібералізація
валютного обігу для більшості країн була неможлива без великих негатив-
них економічних наслідків. Звідси — необхідність твердого регулювання
валютного обігу.
Тому після закінчення війни валютний контроль згортався дуже поступо-
во. Більшість країн відмовилася від валютних обмежень у 1961 р.; в Англії
валютний контроль цілком скасували лише 1979 р. У середньому для пере-
ходу від «закритої» валюти до відкритої через період інтенсивного регулю-
вання валютних потоків було потрібно 15—20 років.
Друга світова війна кардинально змінила систему світового господарства.
У роки війни збільшилася значущість держави. Військово-промислові під-
приємства будувала тоді держава. Було побудовано (США) 2,5 тис. нових
заводів, оснащених передовою технікою. Після війни ці підприємства пере-
дано в приватне користування, причому продавали їх у 3—5 разів дешевше,
ніж вони обійшлися державі. Природно в цих умовах війна забезпечила но-
вий стрибок в економічному розвитку США, промислове виробництво в
яких виросло з 1938 до 1948 р. більше ніж удвічі.
Зросла і частка США у світовому виробництві. Якщо перед війною США
давали 40 % світової продукції, то до кінця війни — 62 %.
Отже, один з важливих уроків Другої світової війни — посилення її зво-
ротної дії на економіку. Різко зріс ступінь підпорядкування народного гос-
подарства потребам війни. Майже всі галузі економіки тією чи іншою мірою
працювали на неї. Глибокій перебудові піддалися кредитно-фінансова сис-
тема держав, грошовий обіг і зовнішня політика. У ході війни різко посили-
лося втручання капіталістичних країн в економіку. При цьому використову-
вали прямі і непрямі засоби регулювання для мобілізації резервів робочої
сили, сировини, виробничих потужностей, обмеження споживання населен-
ням, підвищення інтенсивності праці. Внутрішні і зовнішні ресурси спрямо-
вувалися на забезпечення військового виробництва, збільшення випуску вій-
ськової продукції і посилення збройних сил.
ВИСНОВОК
Перша половина ХХ ст. посідає особливе місце в розвитку сус-
пільств Європейської цивілізації. Саме в цей період історично завер-
шилося формування світового господарства. Поряд зі зростанням
регулюючої ролі держави всередині національних господарств поси-
лювалась роль різних форм координації світової економіки, зокрема
459
транснаціональних корпорацій, міжнародних організацій, конферен-
цій тощо.
Тридцяті роки ХХ ст. стали поворотним пунктом у системі
державного регулювання економіки. Під державну регламентацію
стали підпадати фінансові ринки, трудові відносини, обсяги ви-
робництва, ціни тощо. Зі зростанням економічної ролі держави,
розширенням її функцій та перетворенням держави на потужний
суб’єкт економічних відносин закладалися основи для транс-
формації монополістичного капіталізму у державно-монополіс-
тичний.
Посилення державного регулюючого впливу в США (Новий курс
Рузвельта) і в Німеччині («новий порядок») мало принципово різне
походження. Для США державне регулювання економіки було реак-
цією на зміну економічних процесів: зміна характеру ринку; зростан-
ня ролі корпорацій; нездатність традиційної фінансової системи
забезпечити саморегуляції економіки. У Німеччині державне регулю-
вання та структурна перебудова економіки використовувалися для
її мілітаризації. Фактично була зроблена спроба не з економічних, а
з військово-політичних пріоритетів імплантувати бюрократично
централізовану модель національній економіці. І якщо американ-
ський індивідуалізм істотно обмежив розміри і форми централізо-
ваного регулювання, слугуючи противагою адміністративним ме-
тодам управління економікою; то в Німеччині традиційний автори-
тет держави разом з імперськими амбіціями еліти і колекти-
вістськими цінностями нації створили підґрунтя для політизації та
ідеологізації німецького суспільства.
Переломним моментом в економічному розвиткові країн стала
світова економічна криза 1929—1933 рр., яка поставила під сумнів
справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегу-
лівної системи. Навіть за умови раціональної поведінки індивідуаль-
них економічних агентів сукупний результат не завжди буває оп-
тимальним, бо макросистема розвивається за власними законами,
що не аналізуються теорією загальної рівноваги.
Завдяки теоретичним розробкам Дж. М. Кейнса, який започатку-
вав макроекономічний метод дослідження, було не тільки всебічно
вивчено депресію та безробіття, а й запропоновано конкретні спо-
соби виходу з кризи, обґрунтовано необхідність активної політики
державного регулювання економічних процесів. Майже на сорок ро-
ків, до початку 70-х років ХХ ст., неокласична мікроекономіка сут-
тєво поступилася місцем кейнсіанству з його дослідженням макро-
економічних показників і процесів, зокрема споживання, інвестицій,
безробіття, циклічності, економічного зростання.
Друга світова війна показала ефективність західної ліберальної
економічної системи, що була основана на демократії, ринковій еко-
номіці та ефективному державному регулюванні. Вона дала змогу
досить оперативно мобілізувати не більше як 20 % ресурсів для ве-
дення війни, чого виявилося достатньо для отримання повної пе-
ремоги. Основними важелями державного регулювання США та Ан-
глії був бюджет, за допомогою якого було створено могутній
воєнно-промисловий комплекс, який істотно перевершив за валови-
ми показниками випуск німецької промисловості.
460
ЛІТЕРАТУРА
1. Бартенев С. А. Экономическая история : Учебник. — М. : Экономист, 2004.
2. Березин И. Краткая история экономического развития. — М., 2000.
3. Ван дер Вее Г. История мировой экономики: 1945—1990 гг. — М. : Наука,
1994.
4. Венедиктов А. В. Избранные труды по гражданському праву : В 2 т. — Т. 2.
— М. : Статут, 2004.
5. История мировой экономики : Учебник / под ред. Г. Б. Поляка и
А. Н. Марковой. — М. : ИНФРА, 1999.
6. История второй мировой войны 1939—1945: В 12 т. — Т 12. — М. : Воениз-
дат, 1982. — 496 с.
7. Кавтарадзе Г. А. История экономического развития Запада. — М.: Энигма,
2005.
8. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег : Пер. с англ. / Дж.
М. Кейнс; Общая ред. и предисл. А. Г. Милейковского, И. М. Осадчей. — М. : Про-
гресс, 1978.
9. Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей : Реф.-дайдж. / Укл. Фещенко В. М. — К. : АУБ, 1999.
10. Конотопов М., Сметанин С. История экономики : Учебник. — М. : Академи-
ческий Проект, 2000.
11. Леоненко П. М., Юхименко П. І. Економічна історія : Навч. посіб. — К. :
Знання-Прес, 2004.
12. Райзберг Б. А., Лозовский Л. Ш., Стародубцев Е. Б. Современный экономи-
ческий словарь : 4-е изд.—М., 2003.
13. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции: Пер. с
англ. / Вступ. статья и общ. ред. И. М. Осадчей. — М. : Прогресс, 1986.
14. Тимошина Т. М. Экономическая история зарубежных стран: Учеб. пособие /
Под ред. проф. М. Н. Чепурина. — М.: Юрид. дом «Юстицинформ», 2000.
15. Толмачева Р. П. Экономическая история: генезис рыночной экономики : Уче-
бник. — М. : Дашков и КО, 2002.
16. Экономическая история мира. Европа. — Т. 3 / Под общ. ред. М. В. Коно-
топова. — М. : Дашков и КО, 2005.
17. Экономическая история капиталистических стран / Под ред. В. Т. Чунтулова,
В. Г. Сарычева. — М. : Высш. шк., 1985.
18. Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции: Реориентация теории
стоимости : Пер. с англ. / Под ред. Ю. Я. Ольсевича. — М. : Экономика, 1996.
19. История экономических учений. Ч. ІІ : Учебник / Под ред.
А. Г. Худокормова. — М. : Изд-во МГУ, 1994.
20. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій
до становлення індустріального суспільства. — К.: Ґенеза, 1994.
Тема 11
© Copyright: Никита Покровцев, 2016
Свидетельство о публикации №216101801156
Свидетельство о публикации №216101801156
Рецензии
