Тема 12

Тема 12
ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ СИСТЕМ
ГОСПОДАРСТВ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ
(50—80-ті роки ХХ ст.)
У попередній темі започатковано розгляд сучасного етапу еко-
номічного розвитку світового господарства і зокрема Західної ци-
вілізації. Найхарактернішою ознакою цього періоду є зміни в гос-
подарствах провідних країн світу, пов’язані з виходом їх за
національні межі, в результаті розвитку індустріального суспіль-
ства; посиленням системи державного регулювання економіки.
Відлік часу ці процеси ведуть від початку ХХ століття.
Із середини ХХ століття, у повоєнний період і до 1980-х років
визначається наступний етап розвитку світової економіки, зумовле-
ний інтеграційними процесами в межах Європейської цивілізації,
пролонгацією фази розвитку системи державного регулювання еко-
номіки, паралельним застосуванням неоліберального режиму рин-
кових відносин та системи свідомої координації; бурхливим еконо-
мічним зростанням, з наявністю короткотермінових проявів рецесії.
Набуває подальшого розвитку система товарно-грошового (капіта-
лістичного) господарства, в якій об’єднання господарських одиниць
забезпечує рух різних форм капіталу. Утвердження та домінування
грошово-кредитних відносин змінюють суть грошей, надають неба-
ченого динамізму економічним процесам. В економічній теорії на-
буває поширення монетаризм та ідеї його фундатора — М. Фрідме-
на. Нова форма економічної влади, представлена силою грошей та
мережевою структурною будовою децентралізованої господарської
системи, забезпечують якісно інший спосіб реалізації її функцій
На цьому етапі зазнає подальшого розвитку інститут приватної влас-
ності. Власність, поєднуючи у собі силу державної влади і права відо-
кремлених індивідів, відіграє вирішальну роль у збереженні цілісності
господарської системи. Розвиток інституту власності у другій половині
ХХ ст. позначився на актуалізації проблеми специфікації прав власнос-
ті, поглибленні поділу праці, що сприяло виникненню нових форм гос-
подарства — особливої категорії фірм, діяльність яких пов’язується з
наданням трансакційних послуг. У зв’язку із цим значної ваги набува-
ють дослідження в межах неоінституціонального напряму, а саме — ін-
ституціональний аналіз прав власності Р. Коуза, А. Алчіана та ін.
У процесі еволюції господарської системи окремих суспільств
відбуваються зміни у співвідношенні організаційних форм, що
спираються відповідно на посилення влади грошей і економічний
462
інтерес. У другій половині ХХ ст. виникають нові організаційні
модифікації господарських систем — системи змішаного типу.
Специфіка цього етапу супроводжується входженням економік
у глобалізаційні процеси, трансформацією і посиленням ролі фі-
нансових інститутів, а також потужним впливом на розвиток гос-
подарства науково-технічної революції, переходом до її технічно-
інформаційного етапу.
ПЛАН
12.1. Фактори розвитку ринкових економічних систем та економіч-
на думка, що його відображає
12.2. Особливості змішаних ринкових систем та корпоративних
форм господарств провідних країн світу
12.3. Економічна політика зростання та антикризова політика у рефо-
рмуванні господарств окремих країн Західної Європи, США та Японії.
12.1. ФАКТОРИ РОЗВИТКУ
РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ
ДУМКИ, ЩО ЙОГО ВІДОБРАЖАЄ
У період 1950—1980-х років суспільства Західної
цивілізації зазнають значних змін, зумовлених на-
самперед небаченими темпами економічного зрос-
тання (50—60-ті роки), плоди якого вможливили
розбудову суспільств добробуту, реалізацію ідеї людиноцентризму. Людина
поряд зі свободою в суспільстві набуває відчуття захищеності: до середини
1970-х років у всіх країнах Заходу було створено системи соціального забезпе-
чення, які гарантували державну підтримку впродовж усього життя, а соціальні
витрати становили в середньому 50—60 % національного бюджету. Разом із
тим відбувається поглиблення матеріальної залежності індивідуума.
На цьому етапі розвитку, поряд з централізованим способом об’єднання
в цілісність самостійно функціонуючих суспільних сфер та діяльності відо-
кремлених індивідів (вплив держави), спостерігається поширення децент-
ралізованого способу організації суспільного життя, що полягає у форму-
ванні та посиленні ролі громадянського суспільства.
У повоєнний період гостро постало головне завдання кожної держави —
збереження цілісності суспільства та запобігання його розпаду. Віднов-
лення суспільств Західної Європи у повоєнний період, їхніх економічної та
соціальної сфер стає можливим завдяки провідній ролі держави, котра пере-
брала на себе місію забезпечення населення продовольством, а промисло-
вості — сировиною. Значні зусилля спрямовувалися на подолання безробіт-
тя. У деяких випадках довелося націоналізувати неспроможні до самозабез-
Загальні тенденції
розвитку суспільств
Західної цивілізації
463
печення галузі промисловості: залізниці, повітряний транспорт, деякі галузі
важкої промисловості, а також розбудувати сферу соціальних послуг.
У більшості суспільств Західної цивілізації застосовують кейнсіанській
підхід до економічного регулювання: стимулювання попиту через досяг-
нення повної зайнятості шляхом державного маніпулювання податками
і витратами.
З іншого боку, спостерігається створення й посилення ролі громадських ор-
ганізацій як осередків ініціатив різних індивідів, що об’єднувалися для здобут-
тя і обстоювання своїх прав і свобод, першою чергою в соціальній сфері.
Взаємодія між двома полюсами суспільства — центром, представленим
державою, та вільними індивідуумами (суспільними суб’єктами) поступово
набуває форм солідаризму.
Таблиця 12.1
ФАКТОРИ І ПРОЦЕСИ РОЗВИТКУ
ТА ВІДОБРАЖЕННЯ ЇХ У ПІДСИСТЕМАХ (СФЕРАХ) СУСПІЛЬСТВ
ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (1950—1980-ті роки)
Підсистеми
Фактори
Економічна Соціальна Політична Духовно-
культурна
Фінансово-
торговельний
(трансформа-
ція фінансових
інститутів)
Утворення нової
валютної систе-
ми регульовано-
фіксованих ва-
лютних курсів
та перехід до
плаваючих.
Стагфляція
1970-х років
Стабілізація фі-
нансової сфери з
метою поліп-
шення добробу-
ту незахищених
верств населен-
ня
Передання окре-
мих правомоч-
ностей націо-
нальних урядів
наднаціональ-
ним структурам
Сприяння стабі-
лізації фінансо-
вої сфери, поси-
ленню ідей ірра-
ціоналізму та роз-
витку суспіль-
ства масового
споживання
Інтернаціональ-
но-інтеграцій-
ний (інтерна-
ціоналізація
виробництва
та інтеграція
господарських
систем)
Поглиблення
зовнішньоеко-
номічних зв’яз-
ків та оптиміза-
ція регулювання
міжнародних
економічних
відносин
Вихід на забез-
печення високих
загальноприйня-
тих соціальних
стандартів
Розмежування
координаційних
правомочностей
та посилення мо-
тивації у прове-
денні ефективної
політики урядами
окремих країн
Поглиблення
міжнаціональ-
ного обміну ду-
ховно-культурни-
ми цінностями
Науково-тех-
нічний та тех-
нологічний
(розгортання
сучасної науко-
во-технічної
революції)
Оптимізація
структури про-
мисловості.
Сприяння еко-
номічному зрос-
танню
Сприяння НТР
забезпеченню
якісного спожи-
вання, безпеч-
них умов праці
тощо
Сприяння урядів
країн підвищен-
ню освітнього
рівня населення
та освоєнню про-
дуктів НТР
Поширення ма-
сової культури
Соціально-оп-
тиізаційний
(соціалізація як
реалізація ідеї
людиноцентри-
зму)
Перехід до прин-
ципів солідариз-
му у розв’язанні
економічних пи-
тань.
Підвищення рів-
ня добробуту,
інституціоналі-
зація демокра-
тичних прав лю-
дини
Перехід урядів
до здійснення со-
ціально зорієн-
тованої політики
Поширення поп-
арту, гіперреаліз-
му та масової
культури для ма-
сового споживача
464
Серед найвагоміших факторів розвитку та впливу їх на трансформацію
економічної, соціальної, політичної та духовно-культурної підсистем (сфер)
суспільств провідних країн світу у другій половині ХХ ст. слід виокремити:
фінансово-торговельний, інтернаціонально-інтеграційний, науково-тех-
нічний та технологічний і соціально-оптимізаційний (див. табл. 12.1).
Ці фактори набувають глобального характеру, зумовленого подоланням
обмеженості національних держав та їхніх відносно автономних підсистем.
Дія перелічених факторів зумовлювалася новими тенденціями розвитку
суспільств Західної цивілізації, передусім у межах соціальної, економічної
та політичної підсистем:
; військово-політичним протистоянням західного (капіталістичного) та
східного (соціалістичного) блоків;
; поглибленням та незворотністю інтеграційних процесів;
; остаточним розпадом колоніальної системи;
; економічним зростанням і досягненням високого рівня добробуту (фо-
рмування «суспільства добробуту», або «суспільства споживання»);
; трансформацією інституту власності у бік раціоналізації поведінки
суб’єктів господарювання та захисту економічних і суспільних свобод;
; започаткуванням та розвитком сучасної науково-технічної революції
(НТР);
; зростанням впливу фінансової системи та інтернаціоналізацією її (роз-
виток транснаціональних корпорацій (ТНК) та «віртуалізація економіки»);
; інтернаціоналізацією духовно-культурної сфери з домінуванням масо-
вої культури.
Вагомою подією повоєнного періоду на міжнародній арені стає форму-
вання східного (соціалістичного) блоку, до якого увійшли Угорщина,
Польща, Чехословаччина, Болгарія, Румунія, Югославія та ін. У межах соці-
алістичної системи сформувався внутрішній ринок, а сама система мала по-
заекономічний характер. Усі країни блоку були прив’язаними до економіки
Радянського Союзу і відірваними від світового ринкового господарства, що
негативно позначилося на їхньому економічному розвитку. Через послаб-
лення зв’язків, котрі забезпечували економічну інтеграцію, світова соціаліс-
тична система розпалася у 90-х роках ХХ ст.
Багато в чому соціально-економічний зміст другої половини ХХ ст. визначав
стан «холодної війни» між східним і західним блоками, тобто протистояння
двох систем: капіталістичної і соціалістичної. Процес повоєнної демілітари-
зації економіки замінюється зростанням витрат на озброєння за умов «холо-
дної війни». Загроза цілісності та життєдіяльності суспільств Західної цивілізації
стає однією з причин делегування державою окремих економічних, соціальних
функцій наднаціональним утворенням, що сприяло інтернаціоналізації госпо-
дарств, посилило інтеграційні, а в подальшому й глобалізаційні процеси.
Суттєвим фактором, що сприяв заміщенню регуляційної функції держа-
ви, але мав наднаціональну природу, стає інтеграція, і передусім Західної
465
Європи, що мала прискорити процес її відбудови, створити передумови що-
до структурної перебудови економіки і таким чином підвищити її ефектив-
ність і конкурентоспроможність на світовому ринку. Поряд із цим істотним
фактором розвитку стає інтернаціоналізація виробництва.
Ще однією подією, зумовленою Другою світовою війною, став крах коло-
ніальної системи. Його було підготовлено зростанням національно-визволь-
ного руху у колоніальних і залежних країнах та завершено у грудні 1960 р. (Дек-
ларація про надання незалежності колоніальним народам і країнам).
Розвиток економічної думки у 1950—1980-х роках умовно можна роз-
межовувати на два періоди:
• середина 1940-х — середина 1970-х років (домінування кейнсіанства
(неокейнсіанства);
• середина 1970-х — 1980-ті роки (неокласичне відродження (неоконсер-
ватизм) та посилення впливу неоінституціоналізму).
У перший період плідними стають наукові дослідження, пов’язані з про-
блематикою економічного зростання. Упродовж 1950—1970-х років вони
становлять центральну вісь економічної думки та основних напрямів еконо-
мічної теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства, яке стає продов-
женням ортодоксального кейнсіанства — теоретичного підґрунтя державно-
го регулювання ринкової економіки. Після Другої світової війни
послідовники Кейнса — Р. Харрод (1900—1978), О. Домар (1914—1997),
Е. Хансен (1887—1975) запропонували теорію антициклічного регулювання
економіки з урахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанці
вбачали у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відпо-
відало прагненням ділових кіл та й усього населення (уникнення довоєнного
масового безробіття й низьких стандартів життя). Динамічний економічний
розвиток також мав передбачати реальну перспективу конкурентного співіс-
нування із низкою соціалістичних країн, які у другій половині 1940-х років
утворили сталу систему. Досягнення економічного зростання за рахунок ак-
тивного державного стимулювання приватних інвестицій, а також до-
тримання ідеї державного контролю заради повної зайнятості — це ті
неокейнсіанські рецепти, які переважно використовували, в англосаксон-
ських країнах (Велика Британія, Канада, Австралія), а також в Японії і
США. Утім, від середини 1970-х років кейнсіанство втрачає впливові пози-
ції в теоретичній і практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести
пошуки форм і методів захисту своїх позицій.
У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах нео-
класичного напряму відбувається перехід від застосування статичного
підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907—1995) робить важливий
висновок стосовно того, що стале зростання буде досягнуто, якщо темп
зростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.
Неокласична модель зростання американця Р. Солоу (р.н. 1924) доводила,
що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника,
466
а отже, і вищий темп збалансованого зростання. При цьому зазначалося, що
зростання не має бути самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження
обмежує споживання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із
ним М. Алле (р.н. 1911) та Дж. Робінсон (1903—1983) узгоджують власні ідеї
із так званим золотим правилом нагромадження капіталу, сформульованим
американським економістом Е. Фелпсом (р. н. 1933). За фелпсівським «золо-
тим правилом» критерієм визначення норми заощаджень має бути максиміза-
ція добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання.
Найбільші успіхи в досягненні економічного зростання у повоєнний період
демонстрували ФРН і Японія. Ці країни викликали захоплення і здивування
всього світу, адже всупереч воєнним поразкам їхні економіки досягали 7—12 %
річного зростання ВВП упродовж п’ятнадцяти повоєнних років. Для характе-
ристики таких успіхів використовують термін «економічне диво».
Успіхам повоєнного розвитку сприяв процес модифікації економічних
систем. Саме у цей період у найблагополучніших країнах Заходу — США,
Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Скандинав-
ських країнах формується система змішаної економіки, яка поєднує ринко-
ві принципи організації господарства і розвинену систему соціальних гаран-
тій. Найудалішим її варіантом прийнято вважати соціальне ринкове
господарство. Розроблення теоретичних засад цієї моделі належить пред-
ставникам неоліберального напряму, започаткованого в Німеччині у 1930-х
роках професором Фрайбурзького університету В. Ойкеном (1891—1950).
Після краху Третього рейху неолібералізм переживає друге народження й
трансформується в концепцію соціальної ринкової економіки (її фундатора-
ми стали А. Мюллер-Армак (1901—1978), В. Рьопке (1899—1966), А. Рюс-
тов (1885—1963)). Економічну політику, ґрунтовану на цій теорії, проводи-
ли канцлери ФРН К. Аденауер (1876—1967) та Л. Ерхард (1897—1977),
проголосивши соціальне ринкове господарство альтернативою і соціалізму, і
капіталізму.
У другій половині ХХ ст. подальшого розвитку набуває інститут приват-
ної власності, на думку представника неоліберального напряму Л. Мізеса
(1881—1973) — «необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробу-
ту», та «найважливіша гарантія свободи» на переконання Ф. Хайєка
(1899—1992).
Для повоєнного розвитку суспільств Західної цивілізації характерними
були безпрецедентне прискорення й поглиблення науково-технічного про-
гресу і перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. У цей період
людство вступило в епоху сучасної науково-технічної революції (НТР),
найвагомішою ознакою якої стало стрімке скорочення розриву між науко-
вим відкриттям і його виробничо-комерційним використанням.
В економічній думці найпоширенішою стає американська теорія НТР,
сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системно-
го підходу П. Друкера (1909—2005). Цей американський вчений визначив
467
принципові відмінності нового, повоєнного виробництва, яке розвивається,
на його думку, не так за рахунок нових інвестицій, як за рахунок нових знань
про саму працю (її організацію), а також за рахунок нових спеціалістів —
промислових інженерів, які застосовують ці знання.
Основним трендом теорій НТР європейських авторів стає ідея розвитку
виробництва завдяки ускладненню техніки та запровадження автоматизації.
Помітною тенденцією розвитку Західної цивілізації у другій половині
ХХ ст. було посилення монополізації. Масовим стало виникнення трансна-
ціональних корпорацій (ТНК) — основних осередків інтернаціоналізації
господарських зв’язків — із одночасним посиленням впливу фінансово-
го капіталу. ТНК, як міжнародна монополія, красномовно демонструє пере-
ростання капіталом і виробництвом національних меж. Уже до 1970-х ро-
ків у світі налічувалося близько ста тисяч ТНК. Противагою цим процесам
стає зростання економічної ролі держави.
Головною метою корпорації як основної форми господарства другої по-
ловини ХХ ст. стає забезпечення виробництва товарів для світового ринку з
якнайменшими витратами для отримання максимального прибутку. Ця ме-
та досягається переважно завдяки найефективніше розташованому виробни-
цтву або шляхом мінімального оподаткування.
Загалом динаміка економічного розвитку суспільств Західної цивілізації
у 1950—1980-х роках зазнавала впливу факторів циклічного і структурного
походження. Періоди нетривалого бурхливого розвитку змінювалися реце-
сіями. Весь період зрештою можна розглядати як єдиний цикл, що розтягну-
вся на десятиліття, коли успіхи 1950—1960-х спричинилися до ускладнень
70-х років ХХ ст.
Рушійними силами економічної кризи початку 1970-х років були: крах
Бреттон-Вудської валютної системи, шокове підвищення цін на нафту та
внутрішні суперечності (дуалізм) суспільства споживання. Дуалізм сус-
пільств Західної цивілізації полягав у тому, що високий рівень виробництва
спирався на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу
продуктивність праці, тоді як високий рівень споживання підтримувався
культивуванням гедоністських норм поведінки: ледарства, розслабленості,
культу насолоди тощо.
Упродовж другого періоду розвитку економічної думки (середина 1970-х
— 1980-ті роки) відбувається перегрупування основних її напрямів: втрата
кейнсіанством перших позицій і актуалізація неокласики у вигляді економі-
чного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку
провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання стосовно оп-
тимального співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових
сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагу
на регулюванні економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія
економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюють
структурну цілісність неоконсервативного напряму.
468
Подальший розвиток інституту власності у цей період позначився на ак-
туалізації проблеми специфікації прав власності, поглибленні поділу пра-
ці, що сприяло виникненню нових форм господарства — особливої категорії
фірм, діяльність яких пов’язується із наданням трансакційних послуг. Основ-
ними сферами функціонування таких фірм є: фінанси і операції з нерухоміс-
тю; банківська справа і страхування; правові або юридичні послуги; оптова і
роздрібна торгівля. Розроблена представниками неоінституціонального
напряму Р. Коузом (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914) та ін., теорія прав
власності (приватна сфера) акцентує увагу на виграші в добробуті, який за-
безпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в
неоінституціоналізмі є розробки Д. Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р.
н. 1932).
У духовно-культурній сфері суспільств Західної цивілізації принципово
новим явищем у другій половині ХХ ст. стає виникнення такого культурно-
го феномену як «масова культура». Утверджується культ споживацько-
міщанського індивіда, який вступає у боротьбу за матеріальні блага. Вибу-
довується грандіозна індустрія розваг, включно зі спортом та масовим мис-
тецтвом. Разом із цим з’являються настрої абсурдності світу й відчуженості
від нього, що дістало найяскравіше відображення в книгах Дж. Селінджера,
Д. Керуака, у постановах театру абсурду С. Беккета тощо. Своєрідним про-
тестом проти відходу від реальності став поп-арт 1960—1970-х років, а піз-
ніше — гіперреалізм, де сам світ речей оголошується предметом мистецтва.
Таким чином, на основі зростання інтернаціоналізації виробництва, по-
глиблення міжнародного поділу праці і спеціалізації було досягнуто схожо-
сті техніко-економічного рівня розвитку країн Західної цивілізації та знач-
ної взаємозалежності між їхніми національними економіками, політичними,
соціальними і духовно-культурними сферами. Період 1950—1980-х років
характеризується динамічним розвитком економіки, поліпшенням життя
людей. В економічній думці кейнсіанство, неокласика, інституціоналізм,
неолібералізм стають науковим фундаментом процесів розроблення ус-
пішної економічної політики в країнах Західної цивілізації.
У повоєнний період перед урядами провідних
країн постало подвійне завдання: по-перше, стабі-
лізувати фінасово-грошову сферу та посилити її
інвестиційну складову, що означало наповнити
економіку стійкими грошовими ресурсами й спря-
мувати їх на відбудову матеріально-технічної бази (переважно у Західній
Європі); по-друге, вибудувати нову світову фінансову систему за новими
принципами системи валютних курсів, що мало впорядкувати зовнішньото-
рговельні відносини. Виконанню першого завдання посприяв план Мар-
шалла, названий на честь державного секретаря США Дж. К. Маршалла
(1880—1959). Проблематику, пов’язану із виконанням другого завдання,
Трансформація
фінансово-
торговельної системи.
Монетаризм
469
розглядали у липні 1944 р. на Бреттон-Вудській міжнародній валютно-
фінансовій конференції (курорт Бреттон-Вудс у Нью-Гемпширі, США).
Стосовно першого завдання, то під час війни та й по її завершенні країни-
учасники покривали власні витрати збільшенням кількості паперових гро-
шей та емісією державних позик. У результаті цього порушення рівноваги
між споживчим попитом і кількістю виробленої продукції зумовлювало га-
лопуючу інфляцію. Так, у 1948 р. порівняно із 1937-м інфляція у США зрос-
ла на 66 %, у Великій Британії — на 80 %, у Франції — у 18 разів. Оскільки
під час війни контролювали не грошову масу, а ціни, то основний інфляцій-
ний удар прийшовся на 1946—1948 роки. Зрештою ціновий контроль було
послаблено, а подекуди взагалі скасовано.
Найбільшим осередком фінансової нестабільності ставала Європа.
Слабким місцем тут виявився торговий баланс європейських країн, який
залежав від імпортних закупівель сировини. До цього ж після війни на-
ставав час повернення позик, отриманих від США впродовж війни за за-
коном про ленд-ліз, загальна сума яких становила 7263 млн дол. Отже,
Європі були необхідні додаткові доларові суми для фінансування відбу-
дови власної промисловості й скорочення заборгованості.
ПЛАН МАРШАЛЛА. Стабілізувати фінансово-грошову сферу національних
економік Європейської цивілізації, її інвестиційну складову був покликаний
план Маршалла, ініційований США. Ця країна прагнула брати активну участь в
перебудові міжнародних економічних відносин і реалізувати мрію «Пакс Амери-
ка»: ліберальний устрій світу під американським захистом. За умов «холодної
війни» (гонка озброєнь між США та СРСР) американці прийшли до розуміння
того, що перед загрозою радянського експансіонізму сильна в економічному
плані Європа має стати бар’єром на шляху поширення соціалізму радянського
зразка. Відтак 5 червня 1947 р. держсекретар США генерал Джордж Маршалл
(призначений президентом Труменом) у своєму виступі в Гарвардському універ-
ситеті запропонував допомогу від адміністрації США країнам Європи.
План передбачав виділення позик і кредитів 16 країнам: Австрії, Бельгії, Ве-
ликій Британії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландам,
Норвегії, Португалії, Туреччині, Франції, Швейцарії, Швеції, які 12 липня 1947 р.
на зустрічі в Парижі уклали конвенцію про створення спеціальної Організації єв-
ропейського економічного співробітництва (ОЄЕС, від 1961 р. — ОЕСР). Німе-
ччина на той час ще перебувала під режимом окупації країн-переможниць у Дру-
гій світовій війні й не могла сформувати уряду для ведення переговорів про
участь. Утім, в 1948 р. новостворена ФРН приєдналася до країн—членів ОЄЕС.
Крім виділення позик і кредитів Конгресом США було ухвалено Закон
про зарубіжну допомогу, який затверджував Програму відновлення Єв-
ропи. У цій програмі йшлося про розподіл американської допомоги та виді-
лення членами ОЄЕС коштів у своїх національних валютах.
Загалом до початку 1952 р. США виділили близько 13 млрд дол. економі-
чної допомоги у формі позик та безкоштовних трансфертів. Допомога ви-
470
трачалася на закупівлю товарів у країнах доларової зони, а також на віднов-
лення там промисловості.
Назагал план Маршалла виправдав сподівання американського уряду.
Серед найвагоміших наслідків його реалізації слід назвати такі:
; відновлення економік країн Західної Європи та погашення ними
боргів;
; оптимізація внутрішньоєвропейських розрахунків;
; відкриття європейського ринку збуту для США і Канади та розширен-
ня меж світової торгівлі;
; відновлення і зміцнення європейського середнього класу — гаранту
політичної стабільності й сталого розвитку;
; усунення загрози соціалізму-комунізму для Західної Європи.
БРЕТТОН-ВУДСЬКА І ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ. Вико-
нання другого завдання, тобто побудови нової світової фінансової системи
на засадах нових принципів системи валютних курсів, стало продовженням
процесів довоєнного періоду.
Одразу після закінчення Другої світової війни урядами більшості країн
було взято на озброєння принцип Кейнса, за яким суспільні фінанси мали
використовуватися на реальні потреби економіки, і вже потім — на по-
треби грошової системи і ринку капіталів. Реальні потреби економіки по-
лягали у відновленні платоспроможного попиту населення, забезпеченні
його продовольством, робочими місцями, а також у відновленні ринкової
інфраструктури, економічних інституцій, сфери матеріального виробниц-
тва. Фінансові відносини між союзниками підлягали державному контро-
лю за посередництва домовленостей за ленд-лізом. Американський долар
перетворюється на головну світову резервну валюту. Всі європейські
держави залишили зону англійського фунта стерлінгів, тож перед ними
постало завдання побудови нових регламентних рамок взаємодії валют-
них секторів.
Ініціаторами створення нової міжнародної грошової системи стали Велика
Британія і США (розробником англійського плану був Дж. М. Кейнс, амери-
канського — Г. Д. Вайт). В основних положеннях англійський і американський
плани мали точки дотику, але були й відмінності (див. табл. 12.2).
Тривалі обговорення обох позицій привели до розроблення Загального
комюніке експертів, яким проголошувалося створення Міжнародного ва-
лютного фонду 4 квітня 1944 р. Ця організація почала функціонувати у бе-
резні 1947 р., причому центр правління було розміщено у Вашингтоні, а єв-
ропейське відділення — у Парижі.
Метою діяльності МВФ стає сприяння розвитку міжнародної торгівлі і
валютної співпраці через управління структурою обмінних курсів різних
світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у
міжнародних платіжних відносинах. Тим самим при підписанні Бреттон-
Вудської угоди було затверджено створення стабілізаційного фонду в ме-
471
жах МВФ, головним завданням якого стає кредитування країн із дефіцитним
балансом.
Таблиця 12.2
ПЛАНИ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ КЕЙНСА І ВАЙТА
План Дж. М. Кейнса План Г.Д. Вайта
• здійснення державою функцій контролю в монетарній сфері;
• забезпечення стабільності внутрішнього економічного розвитку;
• контроль на міжнародному рівні та поступки країн часткою власного суверенітету перед
наднаціональним фінансовим органом
• участь країн (з активним платіжним балансом) у
коригуванні нерівноважних станів платіжних бала-
нсів;
• створення Компенсаційного союзу зі статусом Ба-
нку центральних банків країн членів (мав коригу-
вати обмінні курси для врівноваження платіжних
балансів);
• створення автоматичних кредитних ліній для країн із
дефіцитним балансом (мета: уникнути вжиття дефля-
ційних заходів країнами-членами)
• коригування паритетів валют біль-
шістю голосів країн-членів;
• накладення зобов’язань на країни із
дефіцитним балансом вжиття дефля-
ційних заходів для відновлення рівно-
ваги;
• відсутність зобов’язань у країн з ак-
тивним балансом
Тоді ж було ухвалено рішення щодо заснування міжнародної інвестиційної орга-
нізації, яка дістала назву «Міжнародний банк реконструкції і розвитку» (МБРР),
або Світовий банк, метою діяльності якого стало надання довготермінових позик
для реконструкції зруйнованих війною економік, а в подальшому — сприяння розвит-
ку найбідніших країн світу. Він отримав фактичний доступ до значних сум, формую-
чи свій капітал за рахунок позик, створюючи засоби обігу. Банк міг збільшити обсяг
світової ліквідності з метою поліпшення умов життя у світі.
Таким чином втілювалося в життя створення системи планування і контролю
над економікою — контроль за внутрішньою грошовою політикою країн-членів,
особливо щодо коригування обмінних курсів і світових потоків капіталів.
Що являла собою нова світова система валютних курсів?
Це була регульовано-фіксована форма системи валютних курсів, яка ба-
зувалася на таких правилах:
; Кожна країна (член МВФ):
o установлювала номінальний золотий вміст власних грошей, тобто ва-
лютний курс;
o зобов’язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо
валют інших країн-членів.
; Країни-члени втрачали:
o право необмежених девальвацій (мета: уникнути конкурентних деваль-
вацій валют між країнами);
o право самостійного прийняття рішень (використовувати інструмент
девальвації для подолання дефіциту платіжного балансу можна було тільки
з дозволу МВФ).
472
; Американський долар стає основною резервною валютою світу (США
взяли на себе зобов’язання обмінювати долари, якими володіли країни —
члени МВФ, на американське золото).
; Встановлювалася ціна золота в доларах — 35 дол. за тройську унцію
(1 тройська унція містить 31,1035 г).
Для підтримання домовлених валютних курсів уряди використовували
валютні резерви, щоби втручатися у процеси функціонування валютних рин-
ків. Бреттон-Вудська система передбачала кілька джерел, з яких країни мо-
гли черпати іноземну валюту. Одне з них утворювали валютні резерви окре-
мих країн, що виникали внаслідок активного сальдо платіжного балансу.
Крім цього, уряд тієї чи іншої країни міг продати частину свого золотого за-
пасу, щоб отримати потрібну валюту. Грошовий виторг надходив на валют-
ний ринок для збільшення пропозиції певної валюти. Країни — учасниці
Бреттон-Вудської системи були зобов’язані робити внески своєї валюти у
МВФ залежно від розмірів їхнього національного доходу, кількості населен-
ня та обсягу торгівлі.
Із часом з різних причин золотий запас США зменшувався, і зрештою
15 серпня 1971 р. президенту США Ніксону довелося припинити конверто-
ваність доларів у золото. Ця політика розірвала зв’язок між золотом і між-
народною вартістю долара. Країни перейшли до вільного плавання валют,
що означало кінець Бреттон-Вудської валютної системи. Призупинення кон-
вертованості долара у золото означало відмову уряду США від проведення
дефляціоністської внутрішньої політики. Така політика передбачає застосу-
вання регуляційних засобів уряду з метою стримування інфляції й оздоров-
лення платіжного балансу шляхом обмеження деяких видів ділової активно-
сті. Відтоді весь тягар коригування курсів валют перекладається на інші
держави.
Вагомим проявом нестабільності фінансової сфери стає всесвітнє поши-
рення інфляції у 1970-х роках. Продуцентом економічної нестабільності
стала мінливість валют. Як доводила практика, у короткостроковій часовій
перспективі валютні курси є надзвичайно чутливими до будь-якої інформа-
ції, що може змінити очікувані в майбутньому рівні валютних курсів. Таким
чином, коливання валютних курсів стали однією з причин утворення цик-
лів (підйомів і спадів) в експортно-імпортних галузях економіки.
У січні 1976 р. в місті Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн —
членів МВФ підписано угоду, якою започатковано нову систему валютних
курсів — «ямайську». У новій системі курси валют більшості країн вільно
коливаються, або «плавають», на світових валютних ринках відповідно до
зміни попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійсню-
ють грошові інтервенції, щоб стабілізувати або змінити курси валют. Порів-
нюючи нову систему із попередньою, слід зазначити, що фіксовані валютні
курси були покликані стримувати інфляцію, змушуючи країни зі слабкою
валютою проводити інтервенції і, тим самим, уповільнювати темпи зростан-
473
ня їхньої грошової маси. Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з
інфляційними механізмами. Однак послабшання інфляції у провідних про-
мислових країнах спостерігається вже із початком 1980-х років.
ФІНАНСИ ТА КАПІТАЛ. Від 1950-х років на світовому ринку капі-
талів стають помітними нові тенденції. Основні зрушення стосувалися того,
що надзвичайно вигідним стає розміщення капіталів у нові галузі, які вироб-
ляли нові види продукції, що приносило високі прибутки. Змінилася геогра-
фія вивезення капіталу: якщо до війни він вивозився із розвинених індустрі-
альних країн до слаборозвинених колоніальних, то за доби НТР капітали
почали переміщуватися в основному між високорозвиненими країнами, ак-
тивними учасниками НТР (США — Канада, США — Західна Європа, Япо-
нія — США — Західна Європа).
Абсолютно новим явищем, починаючи з 80-х років ХХ ст., стає прогре-
суюче зростання фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), що
суттєво позначалося на всій сфері виробництва і торгівлі у світовій економі-
ці. Цей стан позначився на якісній зміні всієї фінансової сфери та її ролі в
міжнародному економічному житті. Тривалий час фінансові ринки обслуго-
вували передусім реальний сектор економіки: тут здійснювалися платежі,
розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквід-
ності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для
цього сектору фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як бор-
гових зобов’язань і акцій як титулів власності). Поступово ця сфера почала
набувати самодостатнього і самостійного характеру. Її кількісне зростання
полягало у відкритті широких можливостей для суто фінансових, спекуля-
тивних і страхових операцій (і внутрішніх, і міжнародних). Ці можливості
зростають із появою у 1970—1980-х роках нових фінансових інструментів
і операцій — так званих похідних цінних паперів (деривативів), насампе-
ред ф’ючерсів і опціонів. Деривативи надали право купувати чи продавати
цінні папери, кошти, матеріальні або нематеріальні активи на визначених
умовах у майбутньому. Все це призвело до випереджувального зростання
кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі
товарами та послугами. За таких умов гроші перетворилися на товар, а спе-
куляція на курсах валют — на найвигіднішу ринкову спекуляцію.
За цих умов міжнародна фінансова сфера, яка, власне є своєрідним «васа-
лом» реальної економіки, почала справляти дедалі більший вплив на «сеньйо-
ра». Тобто суть нової ситуації полягала у зростанні ролі фінансових ринків та їх
глобалізації. При цьому глобальна інтеграція фінансових ринків із часом на-
буває дедалі більшої й потужної сили, підриваючи національну економічну,
грошову і фіскальну політику. А спекулятивні операції на міжнародних фінан-
сових ринках стають додатковим фактором ризику для світової економіки зага-
лом. Наприкінці ХХ ст. на такі операції припадає приблизно 90 % щоденних
валютних операцій і лише 10 % обслуговують зовнішню торгівлю. У зв’язку з
цим фінансові ринки іноді називають «економікою казіно».
474
Отже, найвагомішими фактами, що зумовили відчутні зміни у фінансово-
грошовій системі у 1950—1980-х роках, стали: план Маршалла, Бреттон-
Вудська система, утворення й функціонування Світового банку та МВФ,
стагфляція 1970-х років, перехід до «плаваючих курсів» ямайської системи.
НАУКОВИЙ АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ СФЕРИ. МОНЕТАРИЗМ. Най-
ґрунтовніший науковий аналіз фінансової сфери здійснює лауреат Нобе-
лівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен (1912—2006), який народився
у Брукліні (США) в сім’ї вихідців з України. Неоконсерватори, вчення яких
визрівали в межах неоліберального напряму, представником яких був Фрід-
мен (належав до Чиказької школи), виступали проти неокейнсіанців, заки-
даючи їм зростання масштабів державного сектору економіки й обмеження
умов для вільної конкуренції.
Кризові процеси 1970-х років, що супроводжувалися некерованою, гало-
пуючою інфляцією, привернули увагу до економістів, які надавали особли-
вої вагомості грошовому фактору в економіці. Розробки з цієї тематики мали
місце в одному з напрямів неолібералізму, або неоконсерватизму — моне-
таризмі, а М. Фрідмен став розробником його класичного варіанта. Позитив-
ний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім у теорію грошей,
полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового
світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової,
валютної) політики на розвиток економіки.
Основний принцип монетаризму, на думку М. Фрідмена, полягає в то-
му, що альтернативи ринковому механізму не існує, а державне втручання
в економіку має обмежуватися жорсткою грошовою політикою, тобто в
недопущенні коливань грошової маси та підтримці стабільного темпу її
приросту. Широкого визнання теорія монетаристів набуває в 70-х роках
ХХ ст. під час світової стагфляції, за якої кризовий стан економіки характе-
ризувався спадом виробництва і зростанням інфляції. На відміну від посту-
лату Дж. М. Кейнса про те, що головним завданням економічного розвитку є
забезпечення максимального рівня зайнятості, М. Фрідмен та його послідов-
ники Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден висувають ідею забезпечення стабіль-
ності економіки. Безпосередньо М. Фрідмен, спираючись на базу даних з
економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку
має грошову природу, а саме зростання грошової маси в обігу провокує
інфляцію. Саме тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основ-
ними об’єктами державного контролю. У зв’язку з цим вчений виступає з
різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, адже для
покриття його дефіциту держава здійснює додаткову емісію інфляційних
грошей і цей процес згодом стає неконтрольованим. Він звертається й до пи-
тання фіскальної політики, наголошуючи, що держава намагається вирі-
шити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткуван-
ня, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи
основи економіки.
475
Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату,
що подолати інфляцію можна лише за допомогою політики стримування —
«реструктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скорочен-
ню дефіциту бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи
інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак по-
стійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить
ділову активність, і рівень безробіття почне знижуватися.
Однак розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді
можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вчені вважали, що
попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх дуже нестабільна і часто
має суб’єктивний характер. Саме з цих причин М. Фрідмен на початку 1970-х
років виступив за необхідність законодавчого регулювання грошової маси з бо-
ку держави в особі Центрального банку, аби щороку збільшувати кількість
грошей в обігу на 3—4 % («грошове правило» монетаризму). М. Фрідмен ви-
знавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу і ви-
сунув тезу: «Гроші мають значення».
Зрештою слід зазначити, що основним фактором економічної рівноваги в
суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції
грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної полі-
тики. Дослідження національної економіки як ланки світової господарської
системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самоналаштовува-
ною» системою, якій потрібен часовий та економічний простір. Фрідмен
виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю,
інвестування, обмін технологіями та інші напрями зовнішньої діяльності,
обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжна-
родного середовища.
Монетарна концепція була апробована республіканським урядом США
у 1969—1970-х роках за президента Р. Ніксона (1913—1994), в якого М. Фрід-
мен у цей період був радником. Але тоді монетарна політика не принесла
успіху. У роки так званої рейганоміки вона дала змогу послабити інфляцію й
зміцнити долар. Особливості імплементації теорії монетаризму М. Фрідмена
в економічну політику США буде висвітлено в подальших розділах.
У повоєнний період спостерігається інтенсивний
розвиток світової системи господарства на засадах
інтернаціоналізації виробництв національних еко-
номік, інтеграції їхніх господарських систем та
започаткування глобалізаційних процесів.
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ. Інтернаціоналіза-
ція світогосподарської діяльності у первинному
розумінні означає розширення й поглиблення зовнішньоекономічних
зв’язків між країнами. Від середини ХХ ст. відбувається створення нових
міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти
Інтернаціоналізація
виробництв та
інтеграція
господарських
систем. Початок
глобалізації
476
розвитку світової системи, а також поетапне формування регіональних та
міжнародних блоків і угруповань.
Лідером процесу інтернаціоналізації, ініціатором та розробником системи
міжнародної координації економічних систем стає США. Координація націо-
нальних урядів ведеться переважно через міжнародні організації, зокрема
Організацію об’єднаних націй (ООН) і належні до її структури Міжнаро-
дну організацію праці (МОП), а також МВФ та МБРР. Крім того, специ-
фічну роль на міжнародній арені відіграють регулярні наради лідерів ви-
сокорозвинених країн. Як правило, рішення, ухвалювані міжнародними ор-
ганізаціями, мають характер мережевого поширення на національному рів-
ні. Мережеві структури, відповідно до яких кожна господарська одиниця
довільно обирає своє місце в господарській системі, стають проявом децент-
ралізації та виходу за національні межі. Це виявляється у вільному виборі
сфери господарської діяльності, формуванні господарських зв’язків тощо.
Головною ознакою впливу міжнародних економічних організацій на роз-
виток національних економік стає делегування низки регулятивних соціально-
економічних функцій від управлінських структур національних економік до
централізованих наднаціональних структур з метою подолання асиметрії в
економічному розвитку національних економік, стабілізації соціальної сфери.
Місце монополістичної конкуренції як форми економічних зв’язків, що відбува-
лася між суб’єктами господарювання у межах світової економіки на поперед-
ньому етапі господарського розвитку, заступають свідомо регульовані зв’язки
через зазначені вище міжнародні економічні організації та інші суб’єкти, що
справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси.
Посиленню інтернаціоналізації сприяє також фактор науково-технічної
революції (НТР). Спостерігається поглиблення спеціалізації національних
економік. Тенденції розвитку світового товарного ринку засвідчили той
факт, що жодна країна за умови НТР не в змозі виробляти всі види продук-
ції, породжені НТП, та засвоювати нові технологічні процеси.
У результаті значного впливу інтернаціоналізації активізується зовнішня
торгівля, яка за темпами зростання починає випереджати промисловість,
що виявилося новим явищем у розвитку світового господарства.
Спостерігалися зміни галузевої структури світової торгівлі — зменшила-
ся частка сировини та продовольства, зросла частка промислової продукції
високого рівня обробітку. Відповідно товарні маси стали в основному рухатися
між розвиненими країнами, які перебували у статусі як постачальників, так і
покупців продукції.
Подальше поглиблення міжнародного поділу праці, інтенсивний розвиток
міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і під-
приємств, посилення активності ТНК змінюють характер і географію зару-
біжних інвестицій та міжнаціонального технологічного обміну. Міжнарод-
ний технологічний трансферт реалізується у формі спільних підприємств,
ліцензійних угод, контрактів у сфері управління та маркетингу, угод про на-
477
дання технічної допомоги тощо. Першочергового значення набуває здобут-
тя знань і «ноу-хау».
ІНТЕГРАЦІЯ. Поряд з інтернаціоналізацією світогосподарських проце-
сів у повоєнний період набуває поширення інтеграція національних еконо-
мік. У Західній Європі економічна інтеграція доповнюється політичною.
Основними напрямами й особливостями розв’язання проблем повоєнного
відновлення та устрою за посередництва інтеграційних процесів були:
; формування інституціональних засад повоєнного розвитку;
; утворення наднаціональних економічних організацій з метою викорис-
тання їхніх координаційно-захисних функцій (цивілізоване вирішення спір-
них питань);
; делегування частини повноважень країнами-агентами наднаціональ-
ним структурним утворенням.
Планування повоєнного устрою розпочалося ще в перебігу війни. Так,
у серпні 1941 р. відбулося підписання Атлантичної хартії щодо відновлення
багатостороннього режиму регулювання світової торгівлі (підписали Фр. Руз-
вельт та В. Черчілль). Питання специфіки світової торгівлі вирішувалися, як
уже зазначалося, на Бреттон-Вудській конференції. Було створено Міжнаро-
дну торгову організацію (МТО), метою діяльності якої є розроблення й кон-
троль над дотриманням правил справедливої міжнародної торгівлі.
Наслідком такої ініціативи, запропонованої у Бреттон-Вудсі, стає підпи-
сання у Женеві (1947 р.) Генеральної угоди про тарифи і торгівлю
(ГАТТ), що згодом трансформується у Світову організацію торгівлі (СОТ).
На момент укладання ГАТТ до угоди приєдналися 23 країни, а за 20 років їх
налічувалося 80. Одночасно було визначено принципи ГАТТ:
• недопущення дискримінації в торгівлі;
• мінімізація тарифних бар’єрів;
• ліквідація кількісних обмежень у торгівлі (квоти);
• проведення взаємних консультацій щодо змін у зовнішній торгівлі.
Найхарактернішими ознаками міжнародної економічної інтеграції у
другій половині ХХ ст. стають:
; координація співпраці окремих країн, інституціональні інтеграційні
зміни;
; спільне й узгоджене формування і використання науково-дослідного
потенціалу на основі міжнародного поділу праці;
; поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва
на засадах міжнародної співпраці;
; пріоритет наднаціональних стандартів економічної поведінки й адап-
тація до них внутрішньої економічної політики окремих країн.
Інтеграційні процеси другої половини ХХ ст. повною мірою розгорталися
у Західній Європі. Родовід ідеї об’єднаної Європи сягає в далеке минуле.
Думки про європейську єдність знаходимо у творах поетів, мислителів і по-
літиків різних країн та епох. Серед них італійський поет Данте Аліґ’єрі, ми-
478
слитель французького Просвітництва Жан-Жак Руссо, англійський філософ і
юрист Джеремі (Єремія) Бентам, німецькі філософи Еммануїл Кант і Фрід-
ріх Ніцше та інші видатні європейці.
Серед причин та передумов європейської інтеграції, що розпочалася
від середини ХХ ст., слід назвати такі:
• наявність значних втрат матеріальних та людських ресурсів унаслідок
Другої світової війни;
• потреба у розв’язанні проблеми колективної безпеки за умов розгор-
тання «холодної війни»;
• уповільнені темпи засвоєння НТР та наявність більш успішних кон-
куруючих суб’єктів у світовому господарстві, безпосередньо США та
Японії;
• наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особ-
ливостей соціально-економічного, політичного й загальнокультурного роз-
витку у країн Західної Європи.
Країни, які брали участь у плані Маршалла, вже у червні 1947 р. заснува-
ли Комітет європейського економічного співробітництва, який підготував
конвенцію, підписану 16 травня 1948 р. Так виникла Організація європей-
ського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка надавала рекомендації
щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам в рамках плану Ма-
ршалла та заснувала Європейський платіжний союз.
Безпосередній початок інтеграційних процесів в Європі прийнято
пов’язувати з утворенням у 1951 р. за Паризькою угодою Європейського
об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого ввійшли Франція, Західна Ні-
меччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організа-
ція, об’єднавши кам’яновугільну, залізорудну, металургійну промисловість,
контролювала 60 % виплавлення сталі, 50 % видобутку кам’яного вугілля у
Західній Європі.
Наступним вагомим кроком в інтеграційному процесі була Римська уго-
да 1957 р., за якою країни — члени ЄОВС заснували Європейське економі-
чне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної
енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами
для вільного пересування людей, товарів, капіталів і послуг. Планувався по-
ступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної
унії. У 1958 р. для цих двох організацій були створені Комісія (виконавчий
орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент
(консультативний орган). Від 1967 р. ці установи стали спільними і для
ЄОВС.
Головним досягненням ЄС упродовж 1958—1969 рр. було створення мит-
ного союзу. З 1968 р. її учасники почали застосовувати єдиний тариф на ввезен-
ня товарів із третіх країн. До того ж було вироблено єдину сільськогосподарсь-
ку політику. Щодо фінансової сфери, то в 1969 р. нарада в Гаазі винесла поста-
нову про включення в інтегральний процес монетарної сфери.
479
У 1970-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси
в Західній Європі, які сприятливо позначалися на її економічному суперниц-
тві зі США та Японією. Поступово назрівала проблема створення для ЄС
єдиної валютної системи. У 1973 році до ЄС вступили Велика Британія, Ір-
ландія, Данія, що посилило його економічну могутність. Далі, у 1981 році до
ЄС вступила Греція, а 1986-го р. — Іспанія і Португалія. Зрештою у 1987
році розпочався процес створення Єдиного спільного ринку (завершився
1993 року).
Основними ознаками європейської інтеграції 1950—1980-х років стають:
; формування наднаціональних інститутів на західноєвропейському про-
сторі;
; утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) із вільним рухом
праці, капіталу та підприємництва;
; визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошо-
вої системи;
; перспектива створення єдиного парламенту і уряду Західної Європи;
; вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.
Найбільшим надбанням об’єднаної Європи, безперечно, є розширення
можливості вибору для людини як споживача товарів і послуг, вченого і
студента, лікаря та інженера. Такою свободою є свобода вибору, в якій краї-
ні жити, яку їжу вживати, в якому університеті навчатися та яку роботу ви-
конувати. Громадяни об’єднаної Європи в процесі інтеграції мають можли-
вість користуватися найкращим із того, що може запропонувати Європа, і
таким чином стають вимогливішими до своїх національних урядів. Так зва-
ний середньоєвропейський показник дедалі більше використовують для зі-
ставлення урядів країн Європейського Співтовариства щодо спроможності
їх виконувати основні функції, до того ж він слугує критерієм, за допомогою
якого громадяни мають можливість оцінити компетентність національного
уряду.
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ. Пришвидшення інтернаціоналізації світогосподарських
зв’язків, інтеграційні процеси у другій половині ХХ ст. ведуть до виникнен-
ня нового явища у розвитку світових цивілізацій — глобалізації.
Серед проблем і завдань, що постали перед людством на цьому етапі, окре-
мій частині їх слід надати глобального характеру. На такого штибу проблеми у
60-і роки XX ст. звернули увагу такі визначні економісти, як О. Тоффлер, Д.
Медоуз, П. Кеннеді та ін. Цими проблемами насамперед є: обмеженість ресур-
сів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналіза-
ція господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-
технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо.
Важливу роль у визначенні глобальної проблематики та окресленні за-
вдань і напрямів її вирішення починає виконувати така неформальна органі-
зація як Римський клуб, яку було створено у 1968 році за ініціативи італій-
ського промисловця і економіста доктора А. Печчеї (1908—1984). Ця
480
організація об’єднує у своїх лавах учених, суспільних діячів, бізнесменів.
Напрями і суть впливу було сформульовано у визначенні цілей Клубу його
засновником: «Перша мета — сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і
глибше усвідомлювали ускладнення для людства. Друга — використовувати
усі доступні знання, щоби стимулювати встановлення нових відносин, полі-
тичних курсів і інститутів, котрі посприяли б виправленню ситуації, що
склалася» [9, с. 108].
Першою такою доповіддю Римського клубу стає дослідження групи вче-
них Массачусетського технологічного інституту на чолі із Д. Медоузом під
назвою «Межі зростання». Авторів доповіді зацікавила проблема швидкого
зростання світового споживання сировини. Основним висновком учених
стають рекомендації щодо відмови від високовитратних способів її (сирови-
ни) використання індустріальним суспільством, тобто суспільством, в еко-
номіці якого домінує промисловий сектор та матеріальне виробництво.
Загалом якісними ознаками і рушійними силами глобалізації як нового
явища у розвитку системи світового господарства та Світової цивілізації в
цілому слід вважати такі:
; посилення інтернаціоналізації економічної діяльності, що супроводжу-
ється лібералізацією, дерегулюванням ринків товарів і капіталу;
; концентрація і централізація капіталу, а також зростання великих ком-
паній і фінансових груп, які у своїй діяльності дедалі більше виходять за
межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір;
; посилення політичної лібералізації, що позначилося на втраті держав-
ними кордонами їхніх обмежувальних функцій;
; розвиток інформаційного сектору, засобів зв’язку й транспортування
інформації і людей, що сприяє швидкому переміщенню людини у просторі,
поширенню ідей, товарів, фінансових ресурсів;
; послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє уніфі-
кації уявлень людей різних культур, регіонів, мобільності їх у географічно-
му, духовному й емоційному плані.
Дослідження проблематики економічної інтег-
рації активізуються паралельно із фазою її розгор-
тання у 1950 — 1960-ті роки. Основну увагу дослі-
дники цієї проблематики надають питанням міжнародної торгівлі, митних
союзів, міжнародних інвестицій як факторів ефективності й максимізації
добробуту країн, задіяних у системі економічної інтеграції. Найвідомішими
дослідниками проблем інтеграції є Дж. Вайнер, Дж. Мід, Р. Ліпсі, Я. Тін-
берген, Т. Скітовскі, Б. Балаша, Г. Мюрдаль.
Так, Дж. Вайнер наголошував, що розширення торгівлі підвищує добро-
бут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується знижу-
вальним витрати імпортом із країн-партнерів. Крім цього, дешевший ім-
порт стає можливим завдяки скасуванню тарифів.
Дослідження питань
економічної інтеграції
481
Також Вайнер зазначав, що чим більш конкурентними є структури вироб-
ництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в
результаті утворення митного союзу.
У середині 1960-х років Дж. Мід (1907—1995), аналізуючи закономір-
ності міжнародного розподілу капіталу, зазначав, що зрушення в потоках ін-
вестицій у межах однієї країни і всього міжнародного ринку капіталів має
суттєві відмінності. Так, у першому випадку відбувається розподіл капіта-
лу країни між галузями її господарства, тоді як у другому спостерігається
міжнародна алокація капіталу. Остання теза підводить до розгляду ситуації
спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів
виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут
країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода перемі-
щення факторів виробництва є вигідною для країн-учасників, оскільки вона
знижує відносний ступінь рідкості цих факторів.
У підсумку Дж. Мід зазначав, що в будь-якому разі опосередкована дія на
добробут країн спостерігатиметься тією мірою, якою потоки факторів
виробництва замістять потоки товарів.
Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі
(р. н. 1928) зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного
союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні
товарів, які виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з
країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов, чим вищою у спожи-
ванні є частка місцевої продукції і чим нижчою частка імпорту з країн —
нечленів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту в резуль-
таті створення митного союзу.
Ці висновки збігаються із висновком Я. Тінбергена (1903—1994) про те,
що збільшення розміру митного союзу підвищить імовірність позитивного
впливу на добробут його учасників. Граничним випадком тут є включення
всіх країн світу до митного союзу, що, по суті, означає перехід до цілком
вільної торгівлі.
Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союзі,
що веде до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення
деструктивної дії її власних тарифів.
Створення митного союзу в євроінтеграційному процесі було означено
вже на першій стадії реалізації Римського договору 1957 р. Цей процес су-
проводжувався гармонізацією економічної політики і свободи переміщення
робочої сили, капіталів і послуг. Упродовж 12 років передбачалася повна
ліквідація митних зборів у межах ЄС і встановлення загального зовнішньо-
го тарифу. 1 липня 1968 р. митний союз сформувався. Обмеження в торгів-
лі було усунено, і в царині конкуренції почали проводити активну політи-
ку. Ці заходи головним чином мали на меті обмежити можливість
створення картелів і проведення процедур злиття та поглинання, тобто
утворення монополій.
482
У плані розвитку торгівлі діяльність ЄЕС була більш ніж успішною. Від
1958 до 1968 р. торговельний обіг між членами Співтовариства збільшився у
4 рази, тобто уніфікація європейського ринку стала фактором його відчутно-
го розвитку.
Ще однією проблемою цього напряму постає дослідження взаємозумовле-
ності між економічною інтеграцією, конкуренцією та технічним прогресом.
З точки зору Т. Скітовскі (1910—2002), економічна інтеграція створює умови
для ефективнішої конкуренції. Збільшення кількості підприємств та відкриття
кордонів між країнами сприяє послабленню монополістичних і олігополістич-
них ринкових структур в окремих країнах. Разом із тим, на думку американ-
ського економіста Б. Балаша (1928—1991), між поширенням конкуренції й
отриманням економії на масштабі не існує суперечностей, оскільки на розши-
реному ринку існує можливість співіснування значної кількості ефективно фун-
кціонуючих виробничих одиниць. Зростання конкуренції може стимулювати
дослідницьку діяльність, спрямовану на розроблення нових видів продукції й
удосконалення виробничих технологій. Економічна інтеграція сприяє поширен-
ню знань та інформації, розширюючи тим самим доступ усіх виробників до но-
вих товарів і технологій, що випускаються іншими країнами-партнерами.
Б. Балаша є розробником п’ятиетапної схеми інтеграції. На першому
етапі утворюються зони вільної торгівлі, в яких усуваються внутрішні екс-
портно-імпортні тарифи і квоти. На етапі митного союзу запроваджується
загальний зовнішній тариф. На третьому етапі загального ринку забезпе-
чується вільний рух усіх факторів виробництва. Далі, на етапі економічного
союзу в усіх країнах здійснюється однотипна економічна політика. П’ятий
етап — етап повної економічної інтеграції — передбачає запровадження
єдиної валюти, уніфікацію економічної політики і створення недержавних
інститутів економічного регулювання.
Слід додати, що переваги уніфікації європейського ринку мали не лише ста-
тичну основу (підвищення продуктивності за рахунок кращого поділу праці в
міжнародних масштабах), а й динамічну (розвиток «масштабної економіки» за
рахунок розширення ринків і процесу ще більшої диверсифікації підприємств).
Ці обставини стимулювали покращання техніки управління, створювали сприят-
ливий клімат для збільшення попиту, що зрештою сприяло процесу нових інвес-
тицій та ініціатив інноваційного характеру у сфері технологій, із новими форма-
ми кооперації у промисловості й сфері послуг і внеском у розвиток європей-
ського грошового та фінансового ринків. Зовнішні інвестиції (насамперед з боку
США) стимулювали передавання технологій і техніки. Передавання ноу-хау від-
кривало нові можливості застосування їх в Європі й стимулювало інвестиційний
процес, а також зростання внутрішньоєвропейського торговельного обігу.
Лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Г. Мюрдаль (1898—
1987), представник шведської школи та інституціонального напряму,
характеризує економічну інтеграцію, здійснювану від середини 50-х років
ХХ ст., як реалізацію давнього ідеалу досягнення рівних можливостей та
подолання світових конфліктів. На думку вченого, міжнародна економічна
483
світових конфліктів. На думку вченого, міжнародна економічна інтеграція
набуватиме дедалі більших позитивних рис за умови, якщо буде усвідомле-
но її необхідність і якщо буде створено «базис міжнародної солідарності».
Також Мюрдаль вважає, що міжнародні економічні відносини мають і мо-
жуть підлягати регулюванню засобами політики.
Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля ґрунтується на
аналізі кумулятивного причинного зв’язку, тобто взаємозалежності всіх
факторів у соціальній системі. Це означає, що будь-яка зміна в окремому
факторі викликає зміни в інших. Отже, завдяки процесу взаємодій уся си-
стема отримує імпульс до руху в напрямі початкових змін, але ці зміни з ча-
сом значно поглибшуються.
Одначе в інституціональному плані ЄЕС не повною мірою відповідало
очікуванням знаних авторитетів науки та політики. Перехід від митного со-
юзу до політичного співтовариства, як передбачав Римський договір, не бу-
ло конкретизовано. Виникли ускладнення на шляху встановлення реальної
наднаціональної влади, оскільки кожна країна зберегла право вето.
Таким чином, комплекс світогосподарських зв’язків у 50—80-ті роки
ХХ ст. включав процеси поглиблення поділу праці, інституціональні
зміни наднаціонального рівня, інтеграційні та глобалізаційні процеси.
Вплив міжнародно-інтеграційного фактора на національні економіки
позначається насамперед на розвитку міжнародних зв’язків (передусім
у торгівлі) і відображається у поєднанні частин (національних економік)
в єдине ціле, сприяє усуненню дискримінації між ними; поглиблення поді-
лу праці і формування сталих взаємозв’язків у режимі взаємодопомоги,
взаємодії їх відтворювальних структур та обміну інформа-
цією щодо економічних, технічних, культурних та інших аспектів між
національними господарствами.
У другій половині ХХ ст. людство вступило в
епоху сучасної науково-технічної революції. Те-
рмін «науково-технічна революція» запровадив
Дж. Бернал (1901—1971) у праці «Світ без війни».
[2, с. 27]. У цей період практично в усіх наукових галузях було здійснено
численні відкриття, значно скорочується розрив між науковим відкриттям і
його виробничим та суспільним використанням. Упродовж 50—80-х років
ХХ ст. суттєво зростають витрати на дослідження й розроблення. Достатньо
вказати на їх масштабність. Так, наприклад, на 1988 рік такі витрати назагал
досягли близько 500 млрд американських доларів. Левова частка з них при-
падала на промислово розвинені країни з ринковою економікою, зокрема на
США (140 млрд дол.), на західну Європу та Канаду разом — 90 млрд дол.,
на Японію — 50 млрд дол.
Характерними ознаками НТР у 50—80-х роках ХХ ст. слід вважати:
; революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізи-
ці, математиці, біології, хімії). Зрушення в цих науках відкрили перспективи
Науково-технічна
революція на
сучасному етапі
484
розв’язання проблем, що вимагали мультидисциплінарного підходу, тобто
комплексне вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних
тощо проблем;
; розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успіхів НТР до
ринку. Оптимізація взаємодії науки і виробництва сприяла створенню єдино-
го комплексу: наука — техніка і технологія — виробництво (наука стає са-
мостійною рушійною виробничою силою, а виробництво — технологічним
застосуванням науки);
; виникнення нового напряму науково-технічного прогресу — автомати-
зації (часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні та
використанні енергії, матеріалів й інформації автоматизованими засобами
виробництва);
; запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС) і автоматизо-
ваних систем управління (АСУ) — верстати з числовим програмним управ-
лінням, роботи і комп’ютеризація, проектування тощо.
Вплив НТР на розвиток національних економік визначався низкою
структурних зрушень у господарських комплексах, а саме:
• домінуванням обробної промисловості над видобувною (продукція ви-
сокого ступеня обробітку);
• позиціонуванням нафтохімії як провідної галузі промислового вироб-
ництва (основна продукція: штучні синтетичні волокна, пластмаси, штучні
добрива);
• нововведеннями в енергетиці (створення атомної промисловості, будів-
ництво атомних електростанцій);
• виникненням космології — нової галузі науки і сфери діяльності людини
(космічні технології з виробництва матеріалів, лікарських препаратів у кос-
мосі) тощо.
НТР запровадила нові пропорції між сферою матеріального виробництва
та невиробничою сферою — інфраструктурою, галузями, що обслуговують
матеріальне виробництво, — торгівлею, банківською справою, освітою,
сферою побутових послуг. Чисельність зайнятих в інфраструктурі зростала
швидше, ніж у матеріальному виробництві (у США вже у 1960-ті роки вона
випередила матеріальне виробництво в абсолютних розмірах).
Усі зрушення в руслі НТР диктували нові вимоги щодо зайнятих на вироб-
ництві, їхнього загальноосвітнього і професійного рівня. Було скорочено ча-
стку малокваліфікованих та підвищено частку висококваліфікованих пра-
цівників у загальній кількості зайнятих, збільшилася питома вага та значи-
мість інженерно-технічних працівників. Загалом інтелектуальний розвиток
суспільства є за доби НТР найважливішою умовою економічного зростання.
Розвиток науки, техніки і технологій після Другої світової війни сприяв
значним успіхам у сільськогосподарському виробництві. Цей феномен,
що дістав назву «зеленої революції», став наслідком цілеспрямованих до-
сліджень та польових випробувань з поліпшення сортів пшениці, кукурудзи,
485
рису та інших зернових культур і назагал потужного розвитку селекційної
справи. Сільське господарство розвинених країн остаточно переходить до
стадії машинного виробництва, а НТР надала йому додаткових рис, — ав-
томатизації і комп’ютеризації.
У 1960-х роках сільське господарство за темпами зростання продуктив-
ності праці випереджає промисловість. У результаті відбулося зниження
питомої ваги зайнятих в аграрному секторі, зросла аграрна самозабезпече-
ність індустріальних країн, збільшилися експортні їхні можливості. Провід-
ним європейським країнам вдалося наблизитися до самозабезпечення влас-
них потреб у пшениці, молочній продукції, домашній птиці, свинині і рос-
линних маслах. Це стало можливим завдяки підвищенню продуктивності
землі. Так, наприклад, за зерновими культурами, за період між 1956—1960 і
1971—1972 роками цей показник збільшився на 50 %.
До факторів сприяння успіхам у сільському господарстві слід віднести й
політику підтримки сільськогосподарських виробників, що проводилася
країнами — членами ЄЕС. Проте ейфорія від досягнень зеленої революції
1950—1980-х років, коли темпи зростання сільськогосподарського виробни-
цтва значно перевищували темпи зростання населення Землі та, здавалося,
дадуть змогу розв’язати проблеми масового голоду й недоїдання в країнах,
що розвиваються, на жаль, тривала недовго. Можливості екстенсивного зро-
стання сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення площ
сільгоспугідь разом із головними джерелами інтенсивного приросту, серед
яких передусім слід назвати механізацію, іригацію, мінеральні добрива й ви-
сокопродуктивні сорти, було вичерпано вже на рубежі 1990-х років.
Загалом, основними ознаками впливу НТР на сільське господарство
прийнято вважати такі:
; перехід сільського господарства до стадії машинного виробництва, йо-
го часткова автоматизація та комп’ютеризація;
; розвиток селекційної справи у рослинництві й тваринництві;
; тенденція до випередження сільським господарством за темпами роз-
витку промисловості та зменшення питомої ваги зайнятих;
; зростання аграрної самозабезпеченості індустріальних країн та збіль-
шення їхніх експортних можливостей.
Таким чином, у комплексному розумінні НТР підвищила ефектив-
ність економіки, змінила співвідношення між результатами виробниц-
тва і його затратами, сприяла переходу від екстенсивного типу роз-
витку економіки до інтенсивного. Але найважливішою ознакою стає
виникнення нового пріоритетного напряму в розвитку економіки — на-
укомісткості виробництва.
НТР В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ. Проблематика суті НТР в еконо-
мічній думці висвітлюється детально та різнобічно. Найпоширенішою стає
американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідов-
486
ного представника системного підходу П. Друкера, викладеним у праці
«Нове суспільство: Анатомія індустріального ладу» (1949). Саме завдяки цій
праці в науковий обіг було запроваджено поняття «друга промислова рево-
люція», «нове суспільство», «індустріальне суспільство». Також було зма-
льовано загальну картину нової «індустріальної системи», системотвірними
формами якої називалися промислова корпорація, профспілки, менеджмент,
розвиток людини і суспільства. Загалом з іменем цього вченого пов’язують
впровадження на фірмі «Дженерал електрик» системи децентралізованого
управління, повоєнне піднесення японської економіки та низку інших звер-
шень практичного характеру.
Друкер продемонстрував революційну роль масового поточно-конвеєр-
ного виробництва («фордизм»), соціально-економічні наслідки наукової
організації праці («тейлоризм»), а також став автором концепції управ-
ління за цілями, яка докорінно перевернула логіку управління. Ідея Дру-
кера стосувалася того, що управління має розпочинатися з вироблення ці-
лей та вже потім переходити до визначення функцій, системи взаємодії
та процесу, тоді як до цього увагу менеджерів було сконцентровано на фун-
кціях і процесах.
Також Друкер вказав на принципову відмінність нового, повоєнного виро-
бництва, яке розвивається не так за рахунок нових інвестицій, як за рахунок
нових знань про саму працю (а не про машини) і за рахунок нових спеціаліс-
тів — промислових інженерів, які застосовують ці знання. Отже, вчений змі-
щує акценти від факторів виробництва до факторів продуктивності.
На окрему увагу в трактуванні НТР та проблем повоєнного розвитку за-
слуговує теорія «кібернетичної революції» Р. Тібольда, що дістала широ-
кого визнання після публікації у 1964 р. групою американських економістів і
громадських діячів «Маніфесту троїстої революції». У цьому маніфесті
увага акцентується на важливості великих корпорацій у забезпеченні зрос-
таючої маси різних товарів, головним фактором чого є автоматичні лінії, ко-
трі управляються кібернетикою. Для оптимізації цього процесу виникає по-
треба в значних вкладеннях у техніку та скорочення чисельності працеміст-
ких виробництв зі значною кількістю найманих працівників. Автори маніфе-
сту застерігали, що зі зростанням товарної маси зростає безробіття, а відтак
загострюються соціальні суперечності. Вихід з цієї ситуації вони вбачали в
перебудові усієї системи розподілу, яка передбачатиме надання кожному
громадянинові гарантованого доходу, а «право на працю» має бути замінене
на «право на дохід». Роль держави полягатиме у наданні всім сім’ям із дохо-
дами, нижчими від прожиткового мінімуму, систематичної допомоги, а та-
кож у стимулюванні кібернетизації й сприянні переходу до «суспільства
дозвілля».
На відміну від концепцій НТР американських авторів європейські кон-
цепції 1950—1960-х років створювалися за умов жорстких повоєнних кла-
сових зіткнень, значної конкуренції дешевих американських товарів. Основ-
487
ною лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки усклад-
ненню техніки та запровадження автоматизації.
За позицією С. Малле і А. Турена прогрес розглядався як природний перехід
від низькомеханізованого виробництва з універсальними машинами (фаза А) до
суцільної механізації (фаза В) та до автоматизованого виробництва (фаза С).
Головним фактором такого розвитку є накопичення капіталу. Унаслідок цього
НТР, за визначенням французьких учених, становить безпосереднє продовжен-
ня та розвиток великого і капіталомісткого машинного, фабрично-заводського
виробництва, визначальною рисою якого є розвиток матеріально-технічної ба-
зи. Фактично в цьому ж руслі мислили відомі філософи Європи М. Хайдегер,
К. Ясперс, Л. Мемфорд та ін.
Утім, слід зазначити, що фабрично-заводська концепція НТР, котра абсо-
лютизувала значення капіталів і ролі чиновника-технократа, не розкривала
суті глобального перевороту в матеріальному виробництві, що стався у 50—
80-ті роки ХХ ст., і замінив панування капіталу на панування знань.
У розвитку Західної цивілізації період середини
ХХ століття, стає відправною точкою в активізації
позитивних зрушень соціального характеру.
У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина
є центральною постаттю суспільства, його стрижнем та найбільшою цінні-
стю. Значною мірою вибудовуванню інституціонального середовища соціаль-
ної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла За-
гальна декларація прав людини, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10
грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація передбачає низку основних
трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист
від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за
однакову працю без жодної дискримінації; на справедливу та задовільну вина-
городу, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім’ї й доповнюється
іншими засобами соціального забезпечення; на створення профспілок та вступ
до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок та дозвілля; на розумне об-
меження робочого дня та на оплачувану щорічну відпустку.
У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний
пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридич-
ною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором,
ратифікованим більшістю країн — членів ООН.
Від 1946 р. як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП — орга-
нізація, створена ще 1919 р., у складі Ліги націй. Первинною метою діяльно-
сті цієї організації, визначеною західною соціал-демократією, стало сприян-
ня соціальному прогресу, встановлення і підтримання соціальної злагоди.
Конвенції та рекомендації МОП разом із численними актами ООН, що діють
у світовому масштабі, і актами локальної дії, прийнятими регіональними ор-
ганізаціями, становлять свого роду міжнародний кодекс праці.
Соціалізація
суспільств Західної
цивілізації
488
У повоєнний період у межах Європейської цивілізації почали активно роз-
виватися системи соціально-трудових відносин, що ґрунтувалися на прин-
ципі соціального партнерства, яке досягалося в процесі соціального діалогу.
У низці країн принцип соціального партнерства, або трипартизму, було закріп-
лено в конституціях і законодавстві (наприклад, у Бельгії 1948 р., у ФРН —
1952-го, в Австрії — 1957-го, у Франції — 1958-го, у країнах Північної Європи
— у 1970-х роках). Таким чином система трипартизму стає дієвим фактором
соціальної оптимізації, альтернативою класовій боротьбі.
Концепцію соціального партнерства, що є одним із елементів теорії транс-
формації капіталізму, було розроблено у 1950—1960-х роках, у межах інституці-
онального напряму Р. Ароном (1905—1983) і Дж.К. Гелбрейтом (1908—2006).
Модель соціального партнерства, що набула поширення в межах західно-
європейської цивілізації, базувалася на механізмі правового регулювання дого-
вірного процесу між інститутами державної влади та місцевого самоуправління
з організаціями, що представляють інтереси найманих працівників (профспіл-
ки), і з представницькими об’єднаннями працедавців (підприємців).
Характерними рисами соціально-партнерських відносин стають:
; масове виробництво споживчих товарів, більш доступних населенню;
; подолання антагонізму інтересів праці і капіталу на основі збільшення
частки заробітної плати у ВВП та участі працівників у прибутках компаній і
корпорацій через володіння акціями;
; збереження і розвиток інституту приватної власності як базового еко-
номічного інституту суспільства;
; утвердження вагомої ролі свідомої координації і соціальної сфери;
; досягнення соціальної злагоди в межах національних економік Євро-
пейської цивілізації.
Серед інших інституціональних теорій системної трансформації капі-
талізму, в яких було враховано фактор соціалізації суспільства, можна на-
звати такі: теорії народного капіталізму (теорія дифузії власності, теорія
управлінської революції, теорія революції доходів); колективного капіта-
лізму; суспільства добробуту.
12.2. ОСОБЛИВОСТІ ЗМІШАНИХ
РИНКОВИХ СИСТЕМ ТА КОРПОРАТИВНИХ ФОРМ
ГОСПОДАРСТВ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ
Змішана ринкова система зароджується ще в
період кризи ринкової системи 30-х років ХХ ст.,
яка продемонструвала всі вади ринкового капіта-
лізму, його внутрішню слабкість. Як зазначалося
у попередній темі, виникла необхідність втручання держави в економічне
життя з метою реорганізації системи вільного ринку, побудови нової ефе-
Формування
та суть змішаної
економічної системи
489
ктивної системи. Держава мала стати інтеграційним центром процесу
об’єднання частин системи, сприяти синергії (саморозвитку) її окремих
елементів.
Ідея змішаної економіки об’єднала погляди різноманітних соціальних
верств, що зрештою сприяло її інституціалізації. Ліберальну ідеологію пе-
рестали використовувати в її початковому вигляді, перш за все у Західній
Європі. Внаслідок поєднання різноманітних елементів суто ринковий ка-
піталізм у ХХ ст. трансформувався у капіталізм, що регулюється держа-
вою. Таку економічну систему було названо «змішаною економічною си-
стемою».
Період 50—80-х років XX ст. у розвитку світового господарства ознаме-
нувався низкою фундаментальних зрушень, які першою чергою позначилися
на структурах економічних систем національних економік провідних країн
світу, а також на механізмах їх координації та управління. Як уже зазначало-
ся, спершу світова економічна криза 1929—1933 років, а згодом Друга сві-
това війна деформували й мінімізували дієвість ринкових механізмів регу-
лювання капіталістичного відтворення, відтак у повоєнний період
відбувається пролонгація функціонування системи регульованого капіта-
лізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіанства, інституціо-
налізму, що тією чи тією мірою сприяли обґрунтуванню його фундамента-
льних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак
етатизації — державного втручання в економічні відносини. У цей період
етатизм трансформується в неоетатизм і стає одним із елементів змішаних
економічних систем, котрі в різних модифікаціях особливо активно вибу-
довувалися у 1950—1960-х роках розвинених країнами. Разом із тим механі-
зми ринку й далі розглядалися як найефективніша система, що координує
рішення економічних агентів. Неоліберальні варіанти розвитку, притаманні
США і ФРН, після війни протиставлялися неоетатистським варіантам Фран-
ції та Англії.
Трансформація економічної системи позначилася на процесі взаємодії її
елементів. Посилюються зв’язки між господарськими одиницями і органами
державної влади по вертикалі, що стало логічним наслідком активізації сил
останньої. Стихійні сили взаємодії поступово витісняються узгодженою вер-
тикальною координацією. Тенденція щодо зростання державного сектору
у повоєнний період і до початку 1980-х років спостерігається насамперед
у Європі. Приватне підприємництво без допомоги держави було не в змозі
відновити економіку, перебудувати господарську структуру, підвищити
ефективність і конкурентоспроможність окремих галузей, забезпечити регу-
лювання соціальних процесів. Але вже у 1980-ті роки починає переважати
протилежна тенденція, коли приватні корпорації стали впроваджуватися у
вигідні модернізовані галузі державного сектору. Розпочата в цей період
консервативним урядом Великої Британії приватизація швидко поширилася
всією Європою.
490
Утім одразу після Другої світової війни приватний бізнес поступався дер-
жаві у процесі реконструкції, відновленні потужностей, оскільки для нього
це було надважким завданням. Успіх відновлення економіки підтвердив, з
одного боку, ефективність співпраці профспілок і власників підприємств, а з
іншого — переваги активної економічної політики держави.
Основними цілями новостворених змішаних економічних систем повоєн-
ного часу стали:
; забезпечення зайнятості;
; повне використання виробничих потужностей;
; стабілізація цін;
; паралельне зростання заробітної плати і продуктивності праці;
; рівновага платіжного балансу.
Важливим стало й те, що нова система давала уряду, профспілкам та ро-
ботодавцям змогу мати право голосу при виборі інструментів проведення
такої політики.
Установлення контролю над інвестиційним процесом та вироблення
стратегії з цього питання виявилося наступним вагомим здобутком зміша-
ної економіки. Технологічна революція, темпи якої посилюються у повоєн-
ний період, відчутно збільшувала ризик, пов’язаний з новими інвестиціями.
Негативними наслідками могли стати, з одного боку, виникнення надлишко-
вих потужностей, а з іншого — затягування з вкладенням засобів. Держава,
таким чином, могла контролювати інвестиційний процес і нейтралізувати
небажані наслідки ризиків.
Отже, визначаючи суть змішаної економіки, слід наголосити, що
як система вона базується на поєднанні різних форм власності, а та-
кож на співіснування різних суб’єктів управління підприємств (власників,
менеджерів, профспілок тощо). Ще одним аспектом змішаної економіки
виступає суміщення спонтанних ринково-приватних і свідомих (колек-
тивних) методів регулювання на макрорівні. Статична ефективність
доповнюється динамічним виміром, що виражається у можливості для
держави регулювати довгострокові інвестиції й застосовувати стра-
тегію планування для оптимізації економічного зростання.
Держава в системах змішаної економіки 1950—
1970-х років становить центр, що оптимізуює су-
спільства Західної цивілізації. Модифікація ринко-
вої системи в напрямі імплементації в неї інститу-
ту свідомої координації в управлінні ринковими
відносинами, теоретично обґрунтованої неокейнсі-
анським та неоінституціональним напрямами економічної думки, виходила з
низки об’єктивних засад функціонування регульованого ринку. Це насампе-
ред урахування об’єктивних обставин зниження функціональної спромож-
ності ринку (регуляційні та врівноважувальні дії); визрівання потреби в сти-
Держава, ринок,
фірма як
функціональні
елементи змішаної
системи
491
мулюванні і впорядкуванні конкуренції з метою відтворення її позитив-
них наслідків; розроблення комплексних програм та реалізація їх в економі-
чній політиці уряду. Крім того, розвиток інституту приватної власності зна-
чно обмежував безпосереднє втручання держави і спонукав її схилятися до
координації з опорою на економічні важелі. Адміністративне втручання
здійснюється винятково у формі захисту прав приватної власності (див.
табл. 12.3).
Таблиця 12.3
ФАКТОРИ МОДИФІКАЦІЇ РИНКОВОЇ СИСТЕМИ В НАПРЯМІ
СВІДОМОГО РЕГУЛЮВАННЯ — УПРАВЛІННЯ РИНКОВИМИ
ВІДНОСИНАМИ В МЕЖАХ ЗМІШАНОЇ ЕКОНОМІКИ
Фактори Зміст факторів
Падіння функціо-
нальної спромож-
ності ринку
• незадовільний стан реагування ринку на соціальні проблеми суспільс-
тва: соціальне забезпечення, соціальний захист, справедливий розподіл
доходів;
• неспроможність вирішення довгострокових перспектив розвитку сус-
пільства;
• неспроможність розв’язання глобальних загальносвітових, екологіч-
них проблем
Конкурентне регу-
лювання
• збереження ринкової конкуренції як умови відтворення економічної
системи;
• упорядкування конкуренції — стимулювання і заходи щодо упере-
дження її негативних результатів
Державне регулю-
вання в управлінні
ринковими відно-
синами
• використання механізмів грошової, кредитної, валютної, податкової,
інвестиційної і бюджетної політики;
• застосування економічних організаційно-правових і організаційно-
інституціональних методів;
• застосування нових методів оптимізації господарської системи, а саме:
прогнозування, програмування, проектування економічних і соціальних
відносин, а також соціально-психологічних методів
Загалом на різних етапах формування ринку роль держави щодо здійснення
координаційної політики суттєво змінювалася. У період класичного вільного
ринку (до середини XIX ст.) держава не втручалася в економіку, вона виступала
«нічним вартовим», який стежив, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів,
ретельно сплачували податки до державного бюджету. На етапі регульованого
ринку (середина XIX — 50-ті роки XX ст.) спостерігається втручання держави в
економічне життя суспільства з метою обмеження свавілля монополій та захис-
ту конкурентного середовища. І, зрештою, у другій половині ХХ ст., на стадії
соціально зорієнтованого ринку, крім механізмів регулювання, держава бере на
себе виконання функції соціального захисту населення.
Беззаперечною є провідна роль держави у стимулюванні НТП та забезпе-
ченні сприятливого для нього інституціонального середовища. Підґрунтя
усвідомлення державою власної ролі локомотива НТП закладали різні вчені,
492
але найґрунтовніше це зробив американський економіст В. Ростоу (1916—
2003) — представник інституціоналізму. Він зазначав, що саме держава
має стимулювати НТП, перебравши на себе особливу турботу щодо орга-
нізації фундаментальних досліджень, поліпшення системи освіти, професій-
ного перенавчання, здійснення експериментальних та ризикових у комерцій-
ному плані проектів. Зв’язок держави з господарством, таким чином, після
Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування нової мате-
ріальної культури (вдосконалення наявної техніки, запровадження нових
технологій, розвитку інфраструктури транспорту і зв’язку тощо). Усе це ак-
туалізувало проблему забезпечення швидкого, підконтрольного державі со-
ціально зорієнтованого зростання економіки.
Із дослідженнями ще одного видатного представника інституціонального
напряму — Дж. К. Гелбрейта — пов’язані найзначущі надбання соціально-
інституціонального напряму економічної науки. Гелбрейт є автором теорій
урівноважувальних сил, суспільства добробуту, нової індустріальної держави
з її зрілою корпорацією і техноструктурою, конвергенції двох систем (капіталі-
зму і соціалізму) тощо.
Об’єктами дослідження Дж. К. Гелбрейта є: держава, що посідає певне
місце в економічній системі і немов вплітається в неї, впливаючи тим самим
на господарство і соціальну сферу; корпорації як елемент планової економі-
ки; профспілки як фактор, що протидіє корпораціям; банки, фінансові інсти-
туції на кшталт інституціональних інвесторів; ринок вільної конкуренції.
Досліджуючи проблеми трансформації суспільства, Дж. К. Гелбрейт за-
значав, що роль держави полягає в тому, щоби знизити вартість і ризик
використання технології, фінансуючи розвиток сучасної техніки чи гаран-
туючи ринок для технічно передових товарів.
Також у рамках повоєнного інституціоналізму об’єктами дослідження
стають інститути господарського життя: фірми, структури управління,
права власності, тобто ключові елементи економічної системи.
Найбільшої уваги в плані з’ясування питання механізму координації
ринкової системи заслуговують погляди англо-американського економіста
Р. Коуза. Новаторські ідеї, викладені ним у статті «Природа фірми», яку бу-
ло опубліковано у 1937 р., привернули увагу економістів лише за 40 років.
Фірму Коуз розглядає як організаційну структуру, що виступає не тільки як
суб’єкт ринкових відносин, а й як своєрідний замінник ринку, його альтерна-
тива. По суті, кожен індивід може вести господарство (виробництво) відосо-
блено, вступаючи в контрактні, тобто ринкові відносини з іншими індивіда-
ми. Але укладання ринкових угод пов’язується з витратами на збирання й
опрацювання інформації, проведення переговорів і прийняття рішень, кон-
тролю і юридичного захисту виконання контрактів. Коуз назвав їх витра-
тами ринкових трансакцій (трансакційні витрати). Саме тому економічно
вигідним може стати створення фірми, в межах якої відбуваються дії, які б
інакше відбувалися через ринкові угоди. Кожен економічний суб’єкт, що ор-
493
ганізовує або розширює виробництво, опиняється перед вибором: купувати
чи виготовляти самому, ускладнюючи при цьому організаційну структуру
свого господарства.
Ринкова координація економічної діяльності і внутрішньофірмова адмініст-
ративна координація, на думку Коуза, — альтернативні. Але обидві форми ко-
ординації пов’язуються з витратами. Поняття трансакційних витрат, спочатку
віднесених до ринкових угод, у новій інституціональній теорії згодом було по-
ширено на витрати внутрішньофірмового регулювання. Саме зіставлення ви-
трат користування ринковим механізмом і витрат внутрішньофірмової коорди-
нації визначає рішення щодо спеціалізації й диверсифікації виробництва,
укрупнення і розукрупнення фірм. Запропонований Коузом склад цих витрат
О. Вільямсон доповнив витратами опортуністичної поведінки — ухиляння,
тобто виконання роботи за контрактом без повної віддачі, і вимагання з боку
тих, хто виступає як монопольний покупець, певної специфічної продукції.
Усі подальші розроблення ідеї Коуза виходили із загального уявлення
про фірму як засіб економії трансакційних витрат.
Таким чином, володіючи порівняльною ефективністю в економії того чи
того виду трансакційних витрат, і ринок, і фірма є інститутами, що за-
безпечують мінімізацію витрат при здійсненні обмінів. Тим самим співісну-
вання їх — інституціональна умова ефективної господарської діяльності.
З теорією трансакційних витрат безпосередньо пов’язується інша гілка
нового інституціоналізму — економічна теорія прав власності. Започатку-
вали цю теорію Р. Коуз та А. Алчіан. Основою цієї теорії є визнання чіткого
визначення (специфікації) прав власності необхідною умовою нормальної
роботи ринкового механізму, оскільки будь-який обмін — це обмін «пучка-
ми правомочностей» власності. Основними правомочностями є:
; право на виключення з доступу до даного ресурсу інших економічних
суб’єктів (агентів);
; право на користуванням ресурсами;
; право на отримання доходу від ресурсу;
; право на передавання вищевказаних повноважень.
У сучасній економіці передавання правомочностей здійснюється через
контракти. Чим вищим є рівень специфікації прав власності, тим це є вигід-
нішим для учасників ринкового обміну. Однак специфікація вимагає витрат,
і у зв’язку з цим виникає проблема зіставлення витрат зі специфікації і ви-
грашу від неї.
Наріжним каменем економічної теорії прав власності є так звана теорема
Коуза, яка має таке визначення: якщо права власності чітко визначені, а
трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура
виробництва) залишатиметься незмінним і ефективним незалежно від змін у
розподілі прав власності.
Із теореми Коуза слідує, що в реальному житті, де трансакційні витрати
не дорівнюють нулю, розподіл прав власності впливає на структуру вироб-
494
ництва і його ефективність. Таким чином, із розвитком ринкового господар-
ства, що супроводжується зростанням трансакційних витрат, значення роз-
поділу прав власності набуває дедалі більшої вагомості.
Тезу щодо чітко визначених прав власності Коуз використовував для ана-
лізу екстерналій — зовнішніх ефектів діяльності, які не є її метою, і та-
ких, що впливають на тих, хто до цієї діяльності не має стосунку. Класич-
ним прикладом екстерналій є забруднення довкілля промисловими викида-
ми. По суті, екстерналії — це витрати, яких зазнають сторонні суб’єкти, які
не мають стосунку до їх формування. До Коуза екстерналії відносили до
«провалів ринку», виправити котрі могла лише держава. Коуз доводить, що
за чіткої специфікації прав власності провалів ринку не відбувається, оскіль-
ки проблема екстерналій вирішується суто ринковими методами — за домо-
вленістю між сторонами.
Таким чином, на думку Р. Коуза, А. Алчіана, О.Вільямсона, Г. Демсе-
ца, ринкова економіка характеризується співіснуванням двох різних ме-
ханізмів координації: організації (фірми) і ринку. Організація при цьому
постає як економічна форма, що доповнює ринок, а також являє собою
специфічну процедуру координації. Вона забезпечує алокацію ресурсів,
слідуючи власним правилам, і успішно розвивається за умов, коли рин-
кові умови стають для цього непридатними. Стихія ринку заміщуєть-
ся впорядкованими діями організації.
Різновиди економічних систем змішаного типу у
повоєнний період розвивалися за власним сценарі-
єм і мали характерні відмінності (див табл. 12.4).
У Західній Європі змішана економіка набуває
ознак соціально-ринкового спрямування, що поєднує елементи індивідуалізму
та корпоративістські й державні стратегії соціального захисту. Корпора-
тивізм означає використання професійних, господарських та профспілкових
груп (видових корпорацій) як наріжного каменя економічної координації.
Економічна система Західної Європи від кінця ХІХ ст. й у другій половині
ХХ ст. розвивалася, намагаючись примирити індивідуалізм (як його корис-
ливо-егоїстичний, так і гуманістичний аспекти) із державним соціальним за-
хистом, професійними спілками, регулюванням торгівлі, державною й ко-
мунальною власністю та соціалізмом. Індивідуалізм, притаманний жителям
Західної Європи, робить їх незалежними, рішучими в обстоюванні власних
інтересів, матеріалістами, іноді схильними до анархізму, тоді як колективізм
— залежними; вони прагнуть передусім мати впевненість у завтрашньому
дні, готові підкорятися владі групи, до якої належать, та виконують свої
обов’язки перед нею. Ці суперечливі тенденції гармонізувалися впродовж
другої половини ХХ ст. в результаті еволюції корпоративізму — набору
інституцій і відносин, які дають можливість громадянам мати в приват-
ній власності засоби виробництва, прагнути корисності та прибутку на
Змішані
економічні системи
розвинених країн
495
ринку за умови підкорення контролю з боку колективу та виконання своїх
обов’язків перед ним. Термін «корпоративізм» вживають для опису поведін-
ки груп, що підпадають під родове поняття «корпорації», і є коротким умо-
вним позначенням економічного суверенітету еліти.
Таблиця 12.4
ТИПОЛОГІЗАЦІЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ ЗМІШАНИХ
ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
Типи
Соціально-ринковий капі-
талізм
Західна Європа
Англосаксонський
вільний ринковий
капіталізм
Державно-керований капіталізм
Основні риси • неоетатистська мо-
дель: Франція, Велика
Британія
• неоліберальна модель:
Німеччина
• модель системи роз-
подільного соціалізму:
Швеція
неоліберальна мо-
дель: США
державно-керована корпо-
ративна ринкова економіка:
Японія
Культура Демократично-елітна,
індивідуалістично-
утриманська.
Корені менталітету — у
суперечностях між про-
світницьким гуманіз-
мом, соціалістичним ко-
лективізмом та існу-
ванням аристократичної
еліти
Демократично-пат-
риціанська / індиві-
дуалістсько-залеж-
на, історичні корені
в просвітницькому
ідеалізмі, аристок-
ратичні уявлення
про правління
Пошук комуналістичного
консенсусу
Мотивація Індивідуальне праг-
нення корисності, при-
таманне для суб’єктів
приватного сектору
Індивідуальне праг-
нення корисності,
обмежене дією вла-
ди та груп, що
представляють ін-
тереси корпорацій
Общинно-зумовлене праг-
нення збільшення індивіду-
альної корисності
Інститути Приватна власність, де-
які види державної,
муніципальної та коо-
перативної власності,
корпоративістські під-
приємства, картелі, си-
льні профспілки, «вер-
ховенство права»
Приватна власність,
корпорації, антимо-
нопольне законо-
давство, представ-
ницька демократія,
державне адмініст-
рування, «верховенс-
тво права»
Довічний найм і комуналіс-
тична правова система, ко-
муналістичні фірми, парла-
ментська демократія. Уп-
равління планування, кей-
рецу
Економічна система країн Західної Європи, що сформувалася — у 50—80-х
роках ХХ ст., є сукупністю трьох засадничих механізмів — конкурентної
ринкової основи, що базується на приватній власності, державного регулю-
вання та корпоративістських обов’язків. Державне регулювання здійсню-
496
валося без централізованого планування, а обов’язки встановлювалися міс-
цевими асоціаціями та суспільством. Інституціональні елементи цих механі-
змів створено так, щоби сприяти досягненню цілей системи. Ключовими
елементами їх є професійні асоціації, робітничі ради, корпоративістські
підприємства, картелі, індикативне планування, корпорації зі змішаною
приватно-державною формою власності, етатистські програми соціально-
го забезпечення, регулювання, адміністрування та Європейський Союз.
Франція. У цій країні запанував неоетатистський варіант змішаної
економіки. Термін «етатизм» у цьому випадку характеризує використання
державної влади для контролю за суспільною поведінкою. Після Другої сві-
тової війни у цій країні першою чергою розгорнувся процес націоналізації.
Так, уряд Ш. де Голля бере під повний контроль енергоресурси (електрика,
газ, вугілля), сферу страхування (32 компанії) і фінансів (4 найбільші депо-
зитні банки), а також кілька великих фірм — «Рено», «Берліє», «Ейр Франс».
Наріжним каменем французької моделі змішаної економіки стає державне
планування. Одним із найвідоміших творців концепції державного індика-
тивного планування господарства є французький вчений Ф. Перу (1903—
1987) — представник соціологічної школи нового інституціоналізму.
Індикативне планування, за концепцією автора, — система централізованих
заходів недирективного характеру з координації діяльності різних вироб-
ництв та відповідного стимулювання. Основу індикативного планування
становить розроблення прогнозів розвитку та шляхів досягнення бажаних
результатів.
Метою індикативного планування є гармонізоване зростання, що озна-
чає: перетворення структури господарства на бажаний напрям, мінімізацію
коливань валового внутрішнього продукту, орієнтацію виробництва на по-
треби суспільства з усіма його соціальними групами.
Французькі плани 1940—1950-х років були за своїм характером індика-
тивними, але попри це мали реальний вплив. Перший 4-річний план охоп-
лював період від 1946 до 1950 р., але його було продовжено до 1952-го. На-
загал він орієнтувався на модель нестабільного зростання й акцентував
увагу на стимулювання розвитку галузей важкої промисловості. Ідея плану
полягала у просуванні інновацій у промисловість і ліквідації «вузьких
місць» з боку пропозиції. Активна політика держави в галузі інвестування
сполучалася з тягарем великого військового бюджету, що призводило до
швидкого збільшення суспільних видатків.
Франція являла собою кращий після війни приклад розвитку змішаної
економіки, де поєднувалися динаміка активного економічного зростання із
кейнсіанською антициклічною політикою.
Велика Британія. Варіант змішаної економіки, що вибудовувався в цій
країні, ґрунтувався на втіленні в життя кейнсіанських принципів. Уряд від-
мовлявся проводити централізовану політику цін і доходів для внеможлив-
лення інфляції, в такий спосіб дотримуючись політики монетаризму та су-
497
ворого бюджету. Також уряд намагався обмежувати виникнення монополій
і здійснювати справедливий розподіл національного доходу за рахунок вста-
новлення прогресивної шкали оподаткування. Пропонувалося запровадити
жорсткий контроль за довкіллям, за використанням природних ресурсів і
демографічним зростанням, що вимагало створення системи структурного
планування. Проте англійські плани обмежилися вибірковою націоналіза-
цією всіх базових галузей. До 1960 р.і консерватори, і ліберали дійшли ви-
сновку, що рентабельність має стати головним критерієм як у державному,
так і в приватному секторах, і що продуктивність в націоналізованій проми-
словості може збільшитися за умови посилення координаційних функцій си-
стеми централізованого планування. Саме тому від 1960 р. в Англії почали
активно вивчати французький досвід і запроваджувати метод індикативного
планування.
ФРН. Модель економічної системи в Західній Німеччині повоєнного пе-
ріоду заслуговує на особливу відзнаку щодо реалізації ідеї людиноцентризму.
Створення такої моделі було спричинене потребою підвищення рівня добро-
буту, боротьбою із соціальними негараздами, тобто з пошуком дієвого та
ефективного механізму забезпечення соціальної стабільності та процвітання.
За посередництва політики соціальних трансфертів держава починає коригу-
вати розподіл доходів, визначений ринком. Така модель економіки містить
два начала: «соціальність» і «змішаність». Вони сформувалися й об’єдналися
в єдину систему не одразу і певною мірою являють собою конгломерат досяг-
нень як соціалістичної, так і капіталістичної системи господарства.
Методологічні засади теорії «соціального ринкового господарства» було
закладено ще у 1930—1940-х роках авторами «теорії порядку», представни-
ками німецької гілки економічного лібералізму — В. Ойкеном, Ф. Бемом,
В. Рьопке, А. Рюстовом, А. Мюллер-Армаком. За років націонал-соціа-
лістської диктатури в Німеччині неоліберальний напрям не сприймався на
офіційному рівні через розбіжності його настанов із курсом гітлеризму на
всебічне посилення державного командування економікою. Після краху
Третього рейху неолібералізм переживає друге народження, трансформува-
вшись в концепцію соціальної ринкової економіки (саму назву цієї концепції
визначив А. Мюллер-Армак, але в широкий обіг її запроваджує швейцарсь-
кий неоліберал В. Рьопке). Концепцію соціального ринкового господарства
було покладено в основу економічної політики, яку проводив у ФРН Л. Ер-
хард. Характерними принципами соціального ринкового господарства,
базисну основу якого становить вільне конкурентне середовище, є такі:
; оптимальне поєднання економічно прогресивних та соціально гармоні-
зованих рис ринкової та планової моделей економіки;
; рівноправність та взаємовигідність відносин між суб’єктами-носіями
(соціальними верствами) праці, інтелекту і капіталу;
; збереження базисного статусу і подальший розвиток інституту приват-
ної власності, розгляд її як підґрунтя конкуренції;
498
; обмеження руйнівних форм монополізації та збереження механізмів
ринкового ціноутворення як важливих елементів підприємницької економі-
ки (фактор забезпечення сталого економічного зростання);
; визначення вільної конкуренції як обмежувача негативних тенденцій,
породжених приватною власністю, та чинника економічного зростання;
; поєднання елементів протестантської трудової етики (працьовитість, ас-
кетизм, скромність, відповідальність, ініціативність, стриманість тощо) з риса-
ми суспільства масового споживання (екстравагантність, фривольність, сибарит-
ство, лінощі тощо) як основа ідеологічно-культурного базису соціального рин-
кового господарства;
; забезпечення стабільності грошового обігу; дотримання збалансовано-
сті державного бюджету, а також тенденції щодо вирівнювання платіжного
балансу;
; інтеграція й утвердження державного регулювання у первинній моделі
ринкового господарства (законодавча діяльність, фіскальна політика (опода-
ткування), державні витрати, держпідприємництво);
; виконання державою таких функцій, як контроль за діяльністю моно-
полій та їх обмеження (А. Рюстов допускав націоналізацію монополій); за-
безпечення вільного ціноутворення і цінової конкуренції; здійснення пере-
розподілу доходів на користь незахищених верств через податки та бюджет-
не фінансування соціальних програм;
; масове виробництво споживчих товарів, доступних усім верствам на-
селення (зростання частки зарплати у ВВП, участь робітників у прибутках
компаній і корпорацій, розвиток системи довгострокового кредиту тощо);
; досягнення соціальної згоди в суспільстві на основі соціальних про-
грам, рівних економічних прав і стартових можливостей.
На переконання В. Рьопке, на відміну від класичного лібералізму і його
концепції держави — нічного сторожа (охорона майна і спокою громадян)
у неолібералізмі держава є футбольним арбітром, який виходить на поле не
для того, щоб самому грати або диктувати гравцям, куди бігти і куди бити,
а для того, щоб гарантувати дотримання гравцями всіх правил гри.
Швеція. На відміну від неоетатистського варіанта змішаної економіки
Франції і Англії та неоліберального варіанта США, у Швеції також мав місце
так званий серединний варіант централізованої згоди із системою розпо-
дільного соціалізму. В основу цього варіанта було покладено принцип згоди
(або солідарності) представників різних соціальних сторін. Взаємодія між орга-
нізаціями працівників та роботодавців створювала прийнятний клімат соціаль-
ного миру, сприяння процесу відновлення і реконструкції економіки. Було
створено центральні консультаційні органи з метою визначення соціально-
економічної політики країни. Ці органи могли діяти як на паритетних засадах,
приймаючи незалежні рішення, так і в «трикутнику» соціального партнерст-
ва. Взагалі у Швеції від 1930 до 1976 р. влада належала соціал-демократії. Піс-
ля Другої світової війни у цій країні застосовували кон’юнктурну політику
499
в кейнсіанському спрямуванні. Використовуючи спеціальні податки на інвес-
тиції, уряд у періоди високої кон’юнктури перешкоджав перегріву економіки.
Окрім цього, було створено спеціальний резервний фонд для приватних інвес-
тицій. Кожне підприємство мало можливість перевести до нього і заблокувати
частину власного прибутку, таким чином отримуючи певні податкові пільги.
В період низької кон’юнктури ці засоби можна було розморожувати і спрямо-
вувати на пришвидшення амортизації. Антициклічної політики дотримувалися
і в бюджетній сфері. Прогресивне оподаткування і трансфертні платежі сприя-
ли вирівнюванню доходів громадян. Держава гарантувала працівникам гідний
рівень життя, вжила заходів з поліпшення умов праці, розширила умови соціа-
льного забезпечення, до того ж було створено потужну мережу соціальних
служб.
Загалом шведська модель характеризувалася такими рисами:
• великий приватний промисловий сектор;
• великий державний сектор, що фінансується за рахунок податків;
• активна політика на ринку праці;
• високий рівень вирівнювання доходів.
Підбиваючи підсумки формування засад змішаної економіки країн За-
хідної Європи, слід назвати принципи економічної політики й суспільно-
го життя, які вважаються найвищими здобутками Західної цивілізації:
; демократична, загальнодоступна і децентралізована виробнича по-
літика;
; суспільний контроль над інвестиціями, захист соціальних і суспіль-
них інтересів;
; участь працівників у спільному прийнятті рішень на рівні компаній
і на виробничому рівні, а також участь профспілок у розробленні націо-
нальної економічної політики;
; державні підприємства з демократичними формами контролю і
управління;
; демократизація світових фінансових інститутів і економічної си-
стеми, що дає змогу брати участь в їх діяльності всім країнам;
; міжнародний контроль та нагляд за діяльністю транснаціональ-
них корпорацій.
США. Для відносно вільної ринкової системи США (неоліберальний
варіант) властива менша роль федерального уряду, нижчі податки та дер-
жавні витрати щодо ВНП, ніж в інших капіталістичних країнах. Незначною
є державна власність у промисловості. Водночас уряд підтримує приватну
власність, свободу підприємництва, забезпечує належне цивільне законодав-
ство, що створює сприятливі передумови для функціонування такої системи
приватного планування, коли окремі особи, а не уряд організовують і спря-
мовують виробництво товарів і послуг відповідно до потреб споживачів.
Процес формування моделі змішаної економіки у США розпочався завдя-
ки програмі Нового курсу у міжвоєнний період і пришвидшився у перебігу
Другої світової війни. У повоєнний час у США дотримувалися тези, згідно
500
з якою тільки добре організована співпраця між державою і ринком умож-
ливить компроміс між рівністю та ефективністю. Долаючи традиційне тя-
жіння суспільства до чистої ліберальної моделі, уряд цієї країни здійснює
низку реформ і структурних та системних змін.
Однією з перших реформ стає ухвалення в 1946 р. закону про зайня-
тість, за яким уряд зобов’язувався підтримувати високий рівень забезпечен-
ня робочих місць за допомогою заходів антициклічного характеру.
У царині кон’юнктурної політики принцип регулювання попиту держа-
вою було закріплено законами від 1945 і 1948 років. Однак головними ін-
струментами подолання дефіциту бюджету ставали ортодоксальні методи: за
адміністрації Трумена, з 1945 по 1953 р. — податки; Ейзенхауера, з 1953 по
1961 р. — скорочення суспільних видатків. Системне впровадження кейн-
сіанських принципів піднесення економіки за посередництва бюджетного
дефіциту було розпочато 1961 р. за президента Кеннеді. У 1964 р. Конгрес
США визнав процедуру скорочення або збільшення податків інструментом
антициклічної політики.
Структурна політика зберігала принципи ліберальної доктрини, але
водночас відбувалися важливі зміни. Важливим радикальним заходом струк-
турного характеру із забезпечення умов функціонування ринкової системи
став закон Тафта-Хартлі (1947), який перешкоджав встановленню моно-
польних позицій профспілками. Також використовуючи суворі положення
антитрестівського законодавства, уряд боровся із практикою створення
великими компаніями монополій.
Успіх технологічного прогресу після Другої світової війни сприяв виник-
ненню великих підприємств, котрі могли функціонувати з прибутком лише в
рамках системи організації і контролю. Великі підприємства мали визначати
стратегію планування й інвестування на тривалий період. Від 1947 р. і при-
ватні, і державні структури залучилися до складання прогнозів розвитку на
5, 10 і навіть 20 років.
Довготермінове планування сприяло і ставало головним інструментом
тісної кооперації між урядом і великими підприємствами приватного секто-
ру. Наприкінці 1940-х років, за умов «холодної війни», держава мусила по-
годитися на переозброєння армії. Потреба впровадження нової зброї веде до
укладання контрактів на дослідження, надання великих державних субвен-
цій і укладання довготермінових угод з приватними компаніями. Особливим
різновидом таких програм співпраці уряду з приватним сектором стають кос-
мічні програми, виготовлення нових матеріалів та інструментів.
Системне прагнення планування державної політики було продемонстро-
ване президентом Дж. Кеннеді. У період його правління відбувається
об’єднання державних закладів із приватними підприємствами, задіяними у
воєнних проектах. Також під впливом ідей В. Леонтьєва і Дж. К. Гелбрейта
Кеннеді звернувся до стратегії планування трудових ресурсів, а за посеред-
ництва надання федеральних субсидій намагався розвинути співпрацю між
501
місцевою владою, адміністраціями штатів і федеральним урядом. Увагу бу-
ло зосереджено на будівництві доріг, поновленні міст і прилеглих районів.
Отже, упродовж 1960-х років США відійшли від неоліберальної моде-
лі, віддавши перевагу неоетатистському варіанту змішаної економіки,
що передбачав планування економічного розвитку. Процес конвергенції
американської економіки з європейською, таким чином, посилився. За-
галом, у результаті соціально-економічних перетворень у США (в пері-
од Великої депресії) та Західній Європі (повоєнне відродження) відбула-
ся модифікація ринкової системи від традиційного капіталізму вільної
та недосконалої конкуренції до соціального ринкового господарства.
Японія та Південна Корея. У цих країнах співпраця між державою й біз-
несом була куди тіснішою, ніж у США та Європі, особливо щодо розміщен-
ня капіталів і застосування промислової політики в економіці. Культурні
відмінності між Японією та Сполученими Штатами і Європою спричинили-
ся до виникнення переважно групової форми капіталізму, що ґрунтується на
консенсусі між різними японськими групами, на відміну від індивідуалістич-
нішого капіталізму на Заході. Державне соціальне забезпечення в Японії
відсутнє — цю функцію виконують бізнесові фірми. Індикативне плануван-
ня застосовується, але воно базується на консенсусі уряду та основних груп.
Насамкінець згідно із промисловою політикою представники промисловості
спільно з японським міністерством міжнародної торгівлі та промисловості
розробляють питання стратегії, визначаючи напрями розвитку економіки та
ключові галузі для вкладання капіталів.
Таким чином, змішана економіка як економічна система зразка
1950—1960-х років втілювала новий шлях, яким західний світ пішов
після війни і який суттєво відрізнявся від довоєнної моделі. Найваго-
міша зміна стосувалася відмови від класичних принципів ринкової
економіки. На території країн континентальної Європи почав вті-
люватися в життя комплекс структурних реформ соціальної сфери,
звісно, не без участі лівих політичних сил. Цей комплекс, загалом
схожий для переважної групи країн Західної Європи, містив такі еле-
менти:
• проведення націоналізації провідних промислових галузей;
• організація системи планування;
• створення спеціальних структур, що стимулювали участь робіт-
ників в управлінні на національному й галузевому рівнях та на окремому
підприємстві;
• здійснення державних інвестицій у сфери реконструкції та інфра-
структури;
• прийняття соціально зорієнтованого законодавства.
Традиційно відхід від змішаної економіки 1950—1970-х років, пов’я-
зують із кризою кейнсіанства в середині 1970-х. Типові кейнсіанські рецеп-
ти бюджетного фінансування і політики зайнятості дали свої результати —
502
більшість розвинених країн у 1960-х роках фактично досягли повної зайня-
тості. Водночас вочевиднилося й те, що така політика не могла тривати не-
скінченно довго. Тривале зростання доходів усіх верств населення плюс по-
стійне наростання ліквідності зрештою вилилося у сплеск інфляції. За умов
нульового зростання збільшення доходів одних могло відбуватися лише за
рахунок зменшення доходів інших, а це означало крах «економіки згоди».
Слід вказати на такі причини занепаду змішаної економіки:
; змішана економіка сприяла зростанню і укрупненню фірм разом зі
зростанням масштабів виробництва. Традиційна неокласична статична
теорія розмірів фірми розвинулася в динамічну, а такі процеси не могли
уникнути монополізації чи олігополізації економіки, з усіма подальшими
наслідками, зокрема й послаблення позицій споживача на ринку;
; посилення ролі профспілок зблизило їх у співпраці з компаніями,
сприяючи концентрації та зростанню виробництва в обмін на збільшення
зарплат і поліпшення умов праці, тим самим підсилюючи монопольні по-
зиції компаній;
; контроль за кредитною політикою з боку держави призвів до дис-
кримінаційної політики (створення олігополій як наслідок). Втратило
сенс стимулювання успішних підприємств через поширення загальної си-
стеми пільг і субвенцій;
; швидке зростання бюрократичного апарату внаслідок підвищення
ролі й участі держави обмежувало роботу ринкових механізмів;
; жертвування політикою довгострокового розвитку на користь пото-
чному добробуту.
У ринкових економічних системах повоєнного пе-
ріоду ключова роль належить особистості (її сво-
бода та незалежність, рівні можливості громадян,
дотримання прав людини тощо) поряд із такими
засадничими інститутами, як різноманітність форм власності, демократична
форма правління (правова держава, альтернативність і періодична змінюва-
ність влади), інтегрованість у світове співтовариство, застосування переваг
НТР у виробництві, використання результатів інформаційної революції в
економіці, розв’язання глобальних проблем тощо. М. Шніцер називає ці
ознаки індивідуалізмом і разом із соціальним дарвінізмом відносить їх до ін-
ституціональних цінностей, притаманних капіталізму.
Видатний німецький економіст В. Ойкен обґрунтував концепцію типоло-
гізації економічних систем суспільства, яка викладена у двох основних пра-
цях ученого: «Основи національної економіки» (1940 р.) і «Основи принци-
пів економічної політики» (1950 р.). На думку В. Ойкена, економіка будь-
якої країни складається з великої кількості одних і тих самих елементів —
грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, відсотка тощо. По-
стає питання: чому в різних країнах вони різні? За В. Ойкеном, причина цьо-
Змішані
економічні системи
в економічній думці
503
го полягає у першоелементах економіки. Крайніми її елементами є, з одного
боку, вільне ринкове господарство, а з іншого — «централізовано-кероване
господарство». Ці крайні елементи є ідеальними або чистими типами госпо-
дарств і розрізняються способами управління. Основу цього вчення становить
аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, коорди-
наційного механізму домашнього господарства, підприємства, економічних
інститутів держави тощо. Критерієм розмежування ідеальних типів еконо-
мічних систем є спосіб організації взаємодії господарських одиниць, процес
прийняття економічних рішень. Оскільки на практиці досконалих економіч-
них систем не існує, то реальна економічна система завжди охоплює різні
форми. З цього випливає, що своєрідність тієї чи іншої економічної системи
суспільства полягає не в специфічній для неї формі, а в тому способі, з яким
здійснюється комбінація чистих форм економічної діяльності.
А. Мюллер-Армак як вирішальний критерій типологізації економічних
систем суспільства застосовує принцип функціонування економічної систе-
ми — регулятивний чи вільний економічний. На цій підставі він виокремлює
такі сучасні економічні системи: 1) диктатизм; 2) лібералізм; 3) соціальне
ринкове господарство.
Дж. Гелбрейт запропонував концепцію «двох систем», за якою націона-
льні економічні системи розвинених країн Заходу фактично містять дві системи
— планову та ринкову. Причому планова система суворо контролює її оточення,
а ринкова система пристосовується до впливу тих сил, які вона контролювати
не може. Досліджуючи їх, учений доходить висновку стосовно того, що сама по
собі ринкова система, яка є класичною комбінацією конкуруючих фірм і неве-
ликих монополій, вельми стабільна, тоді як планова система за відсутності
державного регулювання зазвичай нестабільна. На думку Дж. Гелбрейта, рин-
кова економіка середини XX ст. перестала бути цілісною економічною систе-
мою і в її структуру активно інтегрується планова система.
Дж. К. Гелбрейт заявив про свою концепцію саме в період становлення
змішаної економіки, яку розуміли перш за все через серію законодавчо офо-
рмлених рішень, що передбачали забезпечення повної зайнятості у Великій
Британії, Швеції, США та інших країнах [3, с. 319].
Безпосередньо у Швеції такий вчений, як Г. Мюрдаль (1898—1987), бе-
ручи участь в урядових проектах повоєнного розвитку, пропонував запрова-
дити систему планування. При цьому вчений виокремлював такі категорії,
як «програма» і «передбачення». Під «програмою» він розуміє передбачува-
ний або окреслений план дій, а під «передбаченням» — власне передбачення
майбутніх подій.
Наприкінці ХХ ст. за умов структурної перебудови економіки й нового
етапу НТР у країнах Західної Європи посилюється вплив соціал-демокра-
тичних концепцій, стрижнем яких є концепція «демократичного соціаліз-
му». У перші повоєнні десятиліття програма «демократичного соціалізму»
розглядалася як «третій шлях» між західним капіталізмом і східним соціа-
504
лізмом. Відмінність цього шляху від капіталізму полягала в орієнтації на ве-
ликі масштаби державного сектору, більш рівномірний розподіл національ-
ного доходу, а від державного соціалізму — у збереженні інститутів парла-
ментарної демократії, змішаної економіки, можливості максимальної децен-
тралізації при прийнятті політичних та економічних рішень.
Соціал-демократи, на відміну від правоконсервативних партій Заходу, крити-
кували такі негативні риси повоєнного розвитку, як збереження суттєвої майно-
вої нерівності, незабезпечення соціальних потреб, а також такі побічні ефекти
технологічного прогресу, як забруднення довкілля, нервове перенапруження
працівників тощо. Інструменти дії соціал-демократів щодо вдосконалення суспіль-
ства мали функціонувати через режим демократизації господарського законодав-
ства, економічної політики, за допомогою сильних профспілок та заходів, які по-
силюють позиції споживачів стосовно виробників.
У той час, як від 1950-х і до середини 1970-х років дедалі більшим ставав
відхід від класично-неокласичних, ліберальних канонів функціонування еконо-
мічних систем, такі теоретики неокласичного напряму неоавстрійської школи,
як Л. фон Мізес і Ф. Фон Хаєк продовжували обстоювати незаперечність їх.
У повоєнних працях Мізеса головну увагу зосереджено на праксеології — ор-
ганізаційній науці, вченні про людську поведінку, принципи людського вибору.
Критика вченим соціалізму і державного втручання в економіку, до якої він
вдавався ще до війни, дістала відображення й у працях його учня Ф. фон Хаєка.
Світову славу Хаєку принесла книга «Шлях до рабства» (1944 р.). Якщо Мізес
як предмет економічної науки розглядає аналіз ринкових явищ, то у Хаєка — це
проблеми вільного ринкового господарства в нерозривному зв’язку з проблема-
ми політичної свободи. Сам ринок для Мізеса — це сфера і форма співпраці
людей, а у Хаєка передовсім механізм поширення інформації. У концепції Хає-
ка через ринок здійснюється механізм координації окремих суб’єктів. Відпові-
дно координація в часі та просторі становить суть економіки.
Таким чином, більшість економістів цього періоду намагалися до-
сліджувати та пояснювати суть процесу модифікації змішаних си-
стем, виявляти їх ефективність та рівень адаптації до нових умов
життєдіяльності людини.
У ХХ ст. як в усій світовій практиці, так і в межах
Європейської цивілізації основною формою організа-
ції господарства, управління господарськими проце-
сами стає така господарська одиниця, як корпорація.
Корпоративна форма організації підприємницт-
ва склалася наприкінці ХІХ ст. і була зумовлена якісними зрушеннями у
продуктивних силах суспільства. Головні орієнтири корпоративної форми
управління впродовж другої половини ХХ ст. зазнавали змін. Так, у 1950-х
роках домінантні проблеми зосереджувалися навколо організації й осна-
щення виробництва. У 1960-х акцентування уваги стосувалося продуктів,
Корпоративні
організації та їх
моделі у другій
половині ХХ ст.
505
тоді як у 1970-х — ринків. Уже у 1980-х роках головною проблемою стає
виявлення та набуття конкурентних переваг.
Отже, підприємницька корпорація часів раннього капіталізму поступила-
ся місцем розвиненій корпорації повоєнного періоду, а роль економічного
лідерства перейшла від індивідуальних капіталістів до техноструктури, яку
становлять менеджмент і науково-технічний персонал.
У другій половині ХХ ст. триває етап видозміни і структуризації різних
типів корпоративних об’єднань. Найпоширенішими з них залишаються ак-
ціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: ак-
цій і облігацій. Разом із цим виникають так звані S-корпорації, для яких ха-
рактерним є поєднання рис корпорації та партнерства.
Надпотужнішими утвореннями стають холдинги — власники акцій ін-
ших корпорацій, форма регулювання всього корпоративного співтоварист-
ва. Своєю чергою, холдингові компанії створювалися в різних формах. Так,
у Німеччині холдинги виступають переважно у формі акціонерного товарис-
тва (АG), але нерідко трапляється форма товариства з обмеженою відпові-
дальністю (GMBH).
До кінця ХХ ст. утворилося три найпоширеніші типи холдингових струк-
тур: інтегровані промислові компанії, конгломерати і банківські холдинги.
Особливість їх полягає в участі державного капіталу.
Функціонування холдингових систем на ринку має низку переваг порів-
няно з іншими компаніями:
; можливість утворення замкнених технологічних ланцюжків від видобу-
вання сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача;
; економія на торгових, маркетингових та інших послугах;
; використання переваг диверсифікації виробництва;
; єдина податкова і кредитно-фінансова політика.
Від середини ХХ ст. подальшого розвитку набули консорціуми. Якщо
наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. така форма об’єднання являла собою
угоду між банками для здійснення фінансових операцій переважно на націо-
нальному та міжнародному ринках, то вже у середині ХХ ст. вони поширю-
ються у сфері промисловості й слугують цілям реалізації великих промисло-
вих, науково-технічних, будівельних та інших проектів. Так, консорціуми
створювалися об’єднаннями промисловців для будівництва атомних елект-
ростанцій, при цьому учасниками консорціуму ставали як державні, так і
приватні структури. На сучасному етапі розвитку науково-технічного про-
гресу консорціуми практикуються в галузях, пов’язаних з новими техноло-
гіями, на стику різних сфер діяльності і галузей.
У 1960-х роках новою формою монополістичних об’єднань стає конгло-
мерат.
Конгломерат — організаційна форма об’єднання підприємств, що вини-
кає в результаті злиття різних фірм незалежно від їхніх горизонтальних
або вертикальних зв’язків. Поширення така організаційна форма набуває у
506
вигляді інтеграції підприємств різних галузей, які не мають виробничої спіль-
ної основи. Виникнення конгломератів зумовлене періодом посилення зага-
льноекономічних тенденцій щодо диверсифікації виробництва, зростання
концентрації й централізації капіталу найбільших фірм.
Конгломератам властива значна децентралізація управління. За децент-
ралізації основними важелями управління конгломератами виступають фі-
нансово-економічні методи, непряме регулювання діяльності підрозділів з
боку холдингової компанії, яка очолює конгломерат. Специфіка діяльності
конгломерату на ринку внеобхіднює формування в його структурі особливо-
го фінансового ядра, куди, окрім холдингової компанії, входять великі фі-
нансові інвестиційні компанії. Подібні структури конгломератів надають їм
більшої стабільності у конкурентній боротьбі та зменшують ризик збитків
від кон’юнктурних, структурних і циклічних коливань.
Такі організаційні форми об’єднань, як синдикат і трест у другій поло-
вині ХХ ст. втрачають своє значення, поступаючись місцем складнішим та
гнучкішим конгломератам, корпораціям та іншим формам.
Упродовж ХХ ст. у межах світової цивілізації було сформовано три ос-
новні моделі корпорації: американська, європейська (континентальна) та
японська.
В американській моделі лише акціонери корпорації мають право впли-
ву на прийняття стратегічних рішень і політику організації, тобто інтереси
корпорації ототожнюються з інтересами її акціонерів як організованої групи.
Менеджери і працівники, які становлять найняту групу і покликані викону-
вати розпорядження власників, до корпорації не входять. При цьому мене-
джери виступають як агенти акціонерів, яким делегуються обмежені права з
оперативного управління корпорацією.
Ключовою проблемою управління в американській моделі є увідповід-
нення інтересів менеджерів як групи, що має значну владу в корпорації де-
факто, з інтересами акціонерів, які наділені владою де-юре.
Ще однією особливістю американської моделі є значна розпорошеність
пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічується сотні
тисяч акціонерів, а найкрупніші пакети акцій — одиниці відсотків). Такий
стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями ме-
неджменту. Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль
акціонерів.
Притаманна цій моделі легкість зміни власників має важливі наслідки: в
системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь
професійного менеджменту.
Загалом ліквідність американського ринку корпоративних акцій зу-
мовлена високим рівнем розвитку «економічної демократії», що ціле-
спрямовано насаджувалася у США після Великої депресії 1929 р. Най-
важливішим її елементом є інформаційна відкритість бізнесу порівняно
з європейською чи японською.
507
Американська модель відводить другорядну роль державі, яка в амери-
канській традиції розглядається як небажаний елемент корпоративного будів-
ництва. Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише вста-
новленням «правил гри», однакових для всіх учасників ринку.
В Європі формується модель, для якої характерним є включення в кор-
порацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових струк-
тур, організованих працівників, держави. Соціальне партнерство уряду,
праці і капіталу історично закріплюється в самих структурах управління
корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність. Таким
чином, якщо у США соціальна відповідальність бізнесу є чимось нав’яза-
ним корпорації ззовні, то, наприклад, в Німеччині — це частина корпора-
тивного життя.
Важливою рисою європейської моделі є включення до складу корпора-
ції організованих працівників. Так, за законом, прийнятим у ФРН 1976 р.,
офіційно закріплюється роль працівників у структурі корпоративного
управління. Цей закон вимагає, щоби компанії з кількістю зайнятих понад
2 тис. осіб мали «наглядові ради», які б складалися з 50 % представників
акціонерів і такої ж кількості працівників. Ці ради покликані передовсім
контролювати політику компанії стосовно зайнятості й умов праці. Ціка-
во, що в повоєнний період активного впровадження плану Маршалла аме-
риканці намагалися запровадити у Німеччині систему колективних дого-
ворів, але невдало. Німецька модель, підґрунтя якої становлять ідеологія
необхідності вироблення консенсусу та принцип єдиної команди, виявила-
ся надто сталою.
У континентальній моделі корпорація як інститут невіддільна від дер-
жави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє знач-
ними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх вели-
ких фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов’язані з корпорацією і в
сукупності це формує потужні передумови для координації зусиль.
Одначе фондовий ринок в Європі не дістав додаткових імпульсів розвитку
у повоєнний період і традиційно відігравав меншу роль, ніж у країнах, які
використовують американську модель.
Прихильники континентальної (західноєвропейської) моделі вбачають в
участі банків позитивну, організаційну роль. Юридично вона закріплена в
наданні банкам права володіння акціями нефінансових корпорацій у будь-
якому обсязі. Банки в цій моделі мають не тільки фінансову, а й моральну
відповідальність перед суспільством за ефективність компаній. Наприклад,
на думку спеціалістів, Німеччина являє собою приклад «організованого ка-
піталізму», де банки і великі корпорації відіграють навіть більшу роль в ор-
ганізації економіки, ніж держава.
Цікавою є історія повоєнного формування японської моделі корпорації.
За часів окупації Японії по завершенні Другої світової війни американські
спеціалісти запровадили низку заходів з утвердження в цій країні демокра-
508
тичного суспільства, зокрема американської моделі управління. Тому було
знищено наявну раніше національну модель організації господарської діяль-
ності і де-юре було прийнято модель, в якій акціонери становлять юридичну
основу корпорації. Однак у поєднанні з потужною національною традицією
організації життя суспільства вона утворила особливий її різновид — япон-
ську модель корпорації.
Великі компанії у ключових секторах економіки розглядаються в Японії як
організації, яким держава надає можливість вести бізнес, одначе вони пов’язані
жорсткими зобов’язаннями з суспільством і державою. Вони існують в ім’я
тих, хто працює і кого обслуговують ці компанії, а не для задоволення приват-
них інтересів банкірів і акціонерів. При цьому слід мати на увазі, що згідно з
конфуціанською традицією «права особистості» розглядаються негативно, як
вираження егоїстичних устремлінь на противагу вищому устремлінню до задо-
волення національних інтересів. Корпорація розглядається японським суспільс-
твом не як незалежна система, а лише як один із елементів більших суспільних
утворень. До цих утворень, так званих кейрецу, входять банки, фінансові і
страхові компанії, група промислових компаній, торгові фірми тощо. Організа-
ції в межах кейрецу пов’язані між собою перехресним володінням акцій, а на її
вершині перебуває один із головних банків країни.
Кланові та кастові відносини і в повоєнний період продовжували віді-
гравали в японських корпораціях доволі серйозну роль. На зміцнення
особистих відносин усередині кейрецу спрямовано роботу цілої системи
клубів, в яких з’ясовують загальну політику групи, основні цінності, при-
значення та перехід на іншу роботу тощо.
Таким чином, корпорація розвивалася в Японії у повоєнний період і
сприймалася японцями не як формальна система господарських відносин,
а як частина суспільного життя, побудована на тих самих статусних відно-
синах, що й суспільство загалом.
У дослідженні проблематики, пов’язаної з корпо-
раціями, центральне місце посідають ідеї інститу-
ціоналістів. У їхніх теоретичних побудовах вирі-
шальною є роль питань трансформації. Вони
виходять зі швидкого зростання промислового виробництва, основу якого
становлять великі корпорації, від зростання впливу НТП, ускладнення сис-
теми управління, зростання потреби у планомірній організації виробництва.
З інституціональної точки зору в корпорації (фірмі) першочергове зна-
чення має не її виробнича діяльність, а те, що називають «пучком контрак-
тів». Те нове, що привносить корпоративна форма підприємства, полягає у
виникненні особливої групи учасників контрактних відносин — акціонерів.
Дослідник еволюції сучасних інститутів і організацій, лауреат Нобелівської
премії з економіки (2009 р.) О. Вільямсон вирізняє унітарну (У) форму кор-
порації, під якою розуміє традиційну організацію фірми за функціональною
Характеристика
корпорацій
в економічній думці
509
ознакою. Він поділяє тезу Берлі і Мінза про розподіл власності й контролю і
вважає, що вищі керівники максимізують функцію управління корисності за
умови, що задекларований прибуток не має бути нижчим за прийнятний для
акціонерів рівень [4, с. 276—328].
Значної уваги О. Вільямсон надає мультидивізійній (М) формі корпорації
і вбачає в ній найсуттєвішу організаційну інновацію ХХ ст. Хоча виникнен-
ня М-структур належить до 20-х років ХХ ст., але інтерес до неї з’явився —
як у науковому, так і в практичному плані — лише у 1960-х роках.
М-форма наділена можливостями щодо стратегічного планування і розподі-
лу ресурсів, механізмом моніторингу і контролю за структурними підрозділа-
ми, наслідком чого є ефективний розподіл фінансових ресурсів компанії між
відділами та диференційоване застосування інструментів стимулювання і конт-
ролю всередині фірми.
П. Друкер, досліджуючи суть корпорації, вказує на виникнення у 1950—
1960-х роках нового антимонопольного типу корпорацій (олігополій), котрі
могли швидко переводити власні капітали з однієї галузі до іншої, долаючи
монополістичні бар’єри між ними.
Вагомий внесок у дослідження корпорацій зробив Дж. Гелбрейт. Осно-
вою великої корпорації, за Дж. Гелбрейтом, слугує поєднання передової тех-
ніки з масованим застосуванням капіталу. Влада в корпорації належить спе-
ціальній групі людей, яка спрямовує діяльність підприємства, є його мозком.
Таку групу людей Гелбрейт називає техноструктурою і відносить до неї
вчених, інженерів і техніків, спеціалістів з реалізації, реклами і торгових
операцій, експертів у сфері відносин з громадкістю, лобістів, адвокатів
тощо. Таким чином, розвиненою, або зрілою, корпорацією називається кор-
порація, в якій влада перейшла до техноструктури.
Важливим питанням при з’ясуванні суті основних форм організації гос-
подарства є відносини власності. Проблемі відносин власності як у межах
корпорацій, так і загалом у ринкових суспільствах цього періоду приділено
увагу в окремих концепціях теорії народного капіталізму, зокрема в кон-
цепціях дифузії власності (А. Берлі, Дж. М. Кларк, Т. Карвер) та управ-
лінської революції (П. Друкер, Дж. Бернхем, Т. Ніколс). Автори першої
концепції зазначили, що із розвитком капіталізму, й особливо в період
1950—1960-х років, змінюється структура капіталістичної власності.
Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна
приватна власність, то сучасному їм капіталізму властиве багатоманіття
форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна.
Провідною формою підприємств, а отже й форм власності є акціонерна. Збіль-
шення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій се-
ред населення засвідчує факт «дифузії» (розпорошення) власності. Таким
чином, дрібний акціонер, на думку авторів цієї теорії, перетворюється на
рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника
«народного капіталу».
510
Управлінська революція, за інтерпретацією авторів відповідної концепції,
полягає в переданні влади від одіозних капіталістів-власників високопрофе-
сійним управлінцям-менеджерам (тобто найманим працівникам) у межах
акціонерних товариств. Такий перехід є закономірним процесом, оскільки
управління підприємством потребує глибоких знань і певного періоду для їх
набуття.
Однією з ключових характеристик світогосподар-
ських процесів 1950—1980-х років ХХ ст. стає
транснаціоналізація. Вона розгортається перева-
жно на двох рівнях: на рівні інтеграції національ-
них економічних комплексів і на рівні комерційного середовища. Обидва рів-
ні взаємозв’язані й зумовлюють одне одного. З одного боку, транснаціоналі-
зація на рівні відтворювальних комплексів країн має своїм результатом
створення нових ринкових систем, ширших можливостей для розвитку ве-
ликомасштабного спеціалізованого виробництва, що становить об’єктивні
передумови розвитку міжнародного бізнесу. З іншого боку, транснаціоналі-
зація за участі комерційних структур є економічним механізмом, який ви-
значає нові пріоритети суспільного відтворення, цілі міжнародної політики
держав, особливості й динаміку інтернаціоналізації господарського життя.
Формування ТНК припадає на 50—60-ті роки ХХ ст., коли провідні компанії
західних країн почали здійснювати масове вивезення капіталу. У цей період як
транснаціональні функціонують японські компанії «Мацусіта», «Тойота»,
«Тошиба», «Міцубіші»; західноєвропейські «Ройял датч-Шелл», «Фольксваген-
верк», «Рено», «Агфа-Геверт», «Л’Ореаль» та інші. Це були компанії, котрі ви-
ступали в організаційно-економічній формі концернів і конгломератів.
Група вчених на чолі з Дж. Тіболдом виокремлює сім факторів, що, на
їхню думку, найбільшою мірою сприяли перетворенню окремих національ-
них компаній на ТНК:
; отримання доступу до джерел дешевої робочої сили й енергії і відхи-
лення від дотримання технічних стандартів з охорони довкілля і запобігання
зменшенню його забруднення;
; використання з вигодою для себе змін, що відбуваються у світових тор-
гових відносинах;
; наближення до іноземних ринків, ємність яких зростає;
; запобігання захопленню конкурентами іноземних ринків і джерела си-
ровини;
; обхід національного антитрестівського законодавства країни похо-
дження ТНК;
; зменшення і нейтралізація циклічних коливань економіки на внутріш-
ньому ринку на базі батьківської корпорації;
; реалізація переваг, пов’язаних зі створенням цілком інтегрованої си-
стеми для проведення великомасштабних економічних операцій [1, с. 27].
Транснаціоналізація
і транснаціональні
корпорації
511
У 1960—1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи
національного і зарубіжного виробництва. Основні елементи відтворюваль-
ного процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і
принципи. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень
НТП до периферійних зон світового господарства і, що найголовніше, фор-
мування економічних передумов для появи міжнародного виробництва з
єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капі-
талу і робочої сили, науково-технічних послуг.
Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд
США. Американські корпорації від 1960-х років прагнули збільшити свою
власність на зростаючому ринку у відповідь на формування європейського
«спільного ринку» і підвищення загальних зовнішніх тарифів (податків). У
відповідь на таку експансіоністську політику і європейські, і японські кор-
порації намагаються реваншуватися від середини 1980-х років. Істотними,
як і раніше, були вкладення у виробництво сировинних матеріалів і деякі
інші традиційні галузі промисловості, однак у повоєнний період вони були
пов’язані з передовими виробничими галузями і секторами економіки, авто-
мобільною, хімічною, електронною промисловістю.
Таким чином, до 1980-х років транснаціональні корпорації вели бізнес пе-
реважно через свої філії в різних країнах, які здійснювали оперативну діяль-
ність автономно, максимально враховуючи особливості національних ринків.
Назагал вплив ТНК на розвиток світового господарства та націо-
нальних економік у 1950—1980-х роках мав такі особливості:
; можливості підвищення ефективності і посилення конкуренто-
спроможності для промислових фірм, що інтегрують у свою структуру
постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі і збутові під-
приємства;
; недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на тех-
нології, виробничий досвід та інші активи. У рамках транснаціональних
корпорацій такі активи стають мобільними, здатними до швидкого перемі-
щення в інші країни тощо;
; оптимізація ресурсозабезпечення шляхом отримання доступу до
ресурсів іноземних держав (використання дешевшої або більш кваліфіко-
ваної робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу,
виробничих можливостей і фінансових ресурсів країни, що приймає);
; наближеність до споживачів, продукції, конкурентів іноземної філії
фірми (можливість отримання інформації стосовно перспектив ринків і
конкурентного потенціалу фірм країни, що приймає);
; можливість використовувати у власних інтересах специфіку еко-
номіки та економічної політики країни, в якій функціонує ТНК (особливості
державної, зокрема податкової політики, різницю в курсах валют тощо);
; можливість подолання тарифних бар’єрів у міжнародних відно-
синах за допомогою прямих інвестицій (так, у 1960-х роках значний
потік інвестицій зі США до Європи був породжений тарифами, встанов-
леними Європейським економічним співтовариством. Замість експорту
готової продукції транснаціональні корпорації запровадили в країнах
ЄЕС виробництво, обійшовши таким чином їхні тарифи).
512
12.3. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ЗРОСТАННЯ
ТА АНТИКРИЗОВА ПОЛІТИКА У РЕФОРМУВАННІ
ГОСПОДАРСТВ ОКРЕМИХ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ,
США ТА ЯПОНІЇ
Збільшення світового промислового виробництва із
1948 до 1971 р. в середньому на 6,5 % на рік стає
безпрецедентним явищем у світовій історії. Вочевид-
нюється перелом основних тенденцій економічної
динаміки, які мали місце впродовж попередніх двох десятиліть. «Старі» проми-
слові країни досягли апогею тривалого економічного зростання.
Розподіл темпів зростання за країнами і порівняння результатів за 1950—
1970-ті роки із результатами за попередні 80 років свідчить про найбільші
успіхи, насамперед Західної Європи, а також Японії (див. табл. 12.5).
Таблиця 12.5
ЩОРІЧНИЙ СЕРЕДНІЙ ПРИРІСТ НАЦІОНАЛЬНОГО
ПРОДУКТУ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН (1870—1970-ті рр.), у % [3, с. 32]
Періоди (у роках)
Країна
1870—1913 1913—1950 1950—1960 1960—1970
Франція 1,6 0,7 4,6 5,8
Німеччина 2,9 1,2 7,8 4,8
Швеція 3,0 2,2 3,4 4,6
Велика Британія 2,2 1,7 2,7 2,8
Японія 2,1—2,7 1,8 9,5 10,5
США 4,3 2,9 3,2 4,3
Якщо до 1960 р. найвищі показники темпів зростання серед європейських
країн демонструвала Німеччина, то вже у період з 1960 по 1970 р., економі-
чний розвиток стає більш рівномірним. Ситуація 60-х років характеризува-
лася як загальним прискоренням економічного зростання, так і певною уні-
фікацією його параметрів. Виняток становила хіба що Велика Британія, хоча
й у цій країні темпи розвитку в цей час були найвищими за період від 1870
до 1960 р.
З’ясування причин та пояснення феномену економічного зростання у по-
воєнний період становило вагому частку в економічних дослідженнях. Так,
за гіпотезою «здобуття втраченого», яку висловлювали Е. Лундберг
(1907—1987) і Ф. Яношши, передбачалося, що тривала стагнація, спричи-
нена депресією і світовою війною, відкрила нові можливості зростання з бо-
ку як пропозиції, так і попиту.
Тенденції та причини
економічного зростан-
ня 1950—1960-х років
513
І справді, потенціал зростання попиту в Західній Європі, як і в Японії,
був значним. Тривалий період рівень споживання в їхніх економіках був
нижчим, ніж у США, і лише після 1950 р. ситуація вирівнюється.
Стосовно пропозиції, то стагнація 1930-х років, а також наслідки двох
світових воєн утримували непропорційно високу чисельність робочої сили у
збиткових галузях економіки. Резерв робочої сили стає одним із факторів,
який підтримує економічне зростання цього періоду.
Засоби для подолання відставання надавала і технологія. Інновації як
продукт НТР було інтегровано в загальний процес економічного розвит-
ку, а також технічні зрушення заклали підґрунтя для майбутнього техно-
логічного прогресу. Уряди більшості країн підтримували фундаментальні
і прикладні дослідження в академічних інститутах, а також і субсидували
новітні розроблення у приватному секторі.
Процес динамічного зростання поряд з іншими факторами зумовила й
змішана економіка, базована на кейнсіанських принципах. Головними
цілями урядів виступали забезпечення повної зайнятості, скорочення нерів-
ності заробітної плати і загальне підвищення добробуту людей. Відповідно
було задіяно трансфертні механізми перерозподілу, збільшено державні ви-
датки, що веде до глобального збільшення попиту. В плані економічної
кон’юнктури було розроблено антициклічні методи фіскального і монетар-
ного порядку, покликані стимулювати або стримувати попит залежно від си-
туації на ринках.
У Західній Європі розбудова економіки за принципами взаємної співпра-
ці та соціального партнерства сприяла об’єднанню інтересів власників капі-
талу, роботодавців, профспілок як представників інтересів найманих пра-
цівників, та й держави в єдиній політиці економічного зростання.
Таким чином, основними тенденціями успішного розвитку суспільств
Західної цивілізації у 1950—1960-х роках стали:
; значне розширення споживання та створення інституціонального
середовища, здатного підтримати такий розвиток (першим імпульсом
стимулювання попиту стає повоєнна реконструкція й відбудова, а в
подальшому — розбудова суспільства споживання);
; кооперація з метою розвитку світової торгівлі (як наслідок, безперер-
вне нарощування торгового обороту впродовж 1950—1960-х років);
; розширення системи соціального захисту (вбудовування в цю сис-
тему автоматичних стабілізаторів з метою стабільності доходів, а
також запровадження прогресивного оподаткування);
; збільшення частки державних видатків у загальній сукупності внут-
рішніх видатків (таким чином більша частка споживчих видатків унеза-
лежнювалася від змін на ринку, що забезпечувало розвиток суспільства
споживання);
; комплекс заходів держави щодо забезпечення повної зайнятості
(у 1950-х роках у Західній Європі темпи безробіття досягали 2,9 % ак-
тивного населення, а в 1960-х — 1,5 %);
514
; дискретне застосування урядами антициклічних заходів кейнсіансь-
кої політики (інтервенції для стимулювання попиту в періоди його слаб-
кості і заходи з обмеження надлишкового попиту в періоди його загро-
зи для платіжного балансу або ринку праці).
Проблеми економічного зростання найінтенсивні-
ше почали розроблятися в економічній теорії після
Другої світової війни, хоча особливої актуальності
набувають після кризи 1929—1933 років. Від середини ХХ ст. теорії зрос-
тання сформували особливий напрям економічної науки. Першість у цьому
напрямі належала неокейнсіанцям. Представники цього напряму виходили
з такого важливого засновку теорії Дж. М. Кейнса, як втрати ринковою еко-
номікою стихійного механізму відновлення економічної рівноваги і необ-
хідності державного регулювання. Але в центрі їхніх розроблень вже була
не концепція зайнятості, а проблеми сталого економічного зростання на
тривалу перспективу. В цьому плані на особливу увагу заслуговують розро-
блення англійського вченого Р. Харрода та американського економіста ро-
сійського походження О. Домара. Близькість їхніх теоретичних розроблень
дали підстави для розгляду єдиної моделі зростання Харрода—Домара.
Спрощеній, однофакторній моделі економічного зростання Харрода—До-
мара притаманні такі основні риси:
; визнання досягнення усталених темпів економічного зростання вирі-
шальною умовою динамічної рівноваги ринкової економіки;
; динамічна рівновага й усталені темпи економічного зростання досягаються
не автоматично, а є результатом активного державного регулювання економіки;
; визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу,
що сприяє розширенню зайнятості і, своєю чергою, запобігає виникненню
недовантаження підприємств і безробіття;
; встановлення залежності характеру і динаміки економічних процесів від
пропорцій між інвестиціями і заощадженнями. Звідси: випереджальне зростан-
ня інвестицій є причиною інфляції, а заощаджень — причиною неповної зайня-
тості. Таким чином, лише рівність інвестицій і заощаджень забезпечує еконо-
мічну рівновагу без інфляції та за ситуації повної зайнятості.
Загалом неокейнсіанці дійшли висновку, що темпи економічного зростан-
ня визначаються двома основними факторами — величиною капіталовкла-
день, або часткою нагромаджень в національному доході, і рівнем капіталомі-
сткості виробництва. Динаміка і рівень останньої залежать від тенденцій
технічного прогресу. Стале економічне зростання стає можливим у тому разі,
якщо капіталовкладення (що визначаються темпом зростання і капіталоміст-
кістю) прирівнюються до заощаджень (що залежать від схильності до спожи-
вання). Таким чином, за умов стабільної норми заощаджень і постійної капі-
таломісткості повну зайнятість економічних ресурсів суспільства можна
забезпечити тільки на базі сталих темпів зростання.
Теорії економічного
зростання
515
Додатково вказувалося, що не лише традиційні фактори справляють ви-
рішальний вплив на досягнення економічного зростання. Так, дослідження
Дж. Кедрика, що охоплювало 1869—1957 роки, засвідчило, що вплив тра-
диційних факторів — землі, праці й капіталу — формує менш як 50 % при-
росту обсягу виробництва. Таким чином, на передній план вийшли фактори
НТП — рівень технологій і освіти, інші нефізичні фактори — макроеконо-
мічна стабільність та рівень відкритості економіки, відповідність сприянню
економічного зростання інституціонального середовища. Разом із тим Е. Де-
нісон у своїй праці «Джерела економічного зростання» (1962 р.), виокрем-
лює фактор якісних змін праці та засобів виробництва, тобто технічного
прогресу як такого.
Серед неокласичних теорій економічного зростання, розроблення яких
розпочалася у 50—60-ті роки ХХ ст. у відповідь на появу неокейнсіанських
розробок, слід назвати моделі Р. Солоу та Дж. Міда. Загалом ці моделі
спрямовані на пояснення характеру впливу факторів виробництва та інших
факторів на створений продукт, визначення частки і значення кожного фак-
тора у збільшенні продукту.
Як уже зазначалося, у повоєнний період від 1950-х років теорії зростання
розвивалися за умов сталих темпів збільшення реального продукту, на від-
міну від довоєнного депресивного стану. Вочевиднилося, що несталість і не-
стабільність ринкової економіки, недооцінка сил, що спричиняє її зростання
(наріжні камені неокейнсіанської моделі Харрода—Домара) було значно пе-
ребільшено.
Р. Солоу виступив із критикою неокейнсіанської моделі Харрода—Дома-
ра в середині 1950-х років. Складові моделі зростання Солоу було викладено
у праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956 р.). Головним не-
доліком моделі Харрода—Домара, на думку вченого, є ігнорування можли-
вих змін співвідношення капітальних благ і праці. Відповідно до принципів
неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними
і визначатися виробниками, які мінімізують витрати, залежно від цін на фак-
тори виробництва.
У центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіта-
лом. Модель, яку створив учений, використовуючи апарат диференційних
рівнянь, не вважається антикейнсіанською, бо виходить зі «схильності до
заощадження», яка, своєю чергою, визначає частку національного доходу,
що йде на заощадження. Капітал як фактор виробництва зростає в ціні за
умови невисокої норми заощаджень, і навпаки, здешевлення капіталу відбу-
вається за її підвищення. У тривалій перспективі за відсутності технічного
прогресу відбувається рівномірне зростання капіталу, праці та обсягу виро-
бництва. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми
заощаджень (котра визначає капіталовкладення), а від пропозиції праці.
Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що
зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання вироб-
516
ництва від зростання пропозиції праці. Саме тому вирішальним фактором
економічного зростання у довготривалий період є зростання як втілення
технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.
Можливість існування сталої динамічної рівноваги доведено у праці бри-
танського вченого Дж. Міда «Неокласична теорія економічного зростання»
(1961 р.). Припускаючи, що темпи зростання праці і технічного прогресу не-
змінні, Дж. Мід робить висновок, що стале зростання буде досягнуто, якщо
темп зростання капіталу дорівнюватиме темпу зростання національного
доходу. За ситуації, коли збільшення капіталу перевищує темпи зростання
доходу, відбувається зниження його нагромадження, а якщо темпи зростан-
ня праці перевищують темпи нагромадження капіталу, тоді внаслідок зни-
ження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення цього фактора
(праці) капіталом. Нове поєднання факторів виробництва за умов збережен-
ня незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить повну зайня-
тість їх.
Дослідження проблем економічного зростання С. Кузнеця (1901—1985)
розглядаються в контексті інституціональної теорії економічного зрос-
тання.
Серед факторів, які справляють основний вплив на динаміку національ-
ного доходу, С. Кузнець називав такі: рух і чисельність населення; зміни йо-
го розподілу за віком, родом занять, професійним рівнем; структурні зру-
шення у промисловості; технічний прогрес; зміни структури і якості
капіталу; зміни в соціальній сфері; інституціональні та політичні зміни, які
безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнародної тор-
гівлі; процеси міграції капіталів.
Кузнець дійшов висновку, що за сучасних умов економічне зростання за-
лежить від внесків у «людський капітал» куди більшою мірою, ніж від інвес-
тицій в уречевлений капітал.
На базі використання емпіричних статистичних даних було виявлено, що
основою процесу економічного зростання є тривалі структурні зрушення,
спричинені різноманітними факторами, що діють у промислових секторах.
У зв’язку з цим учений розробив систему вимірювання граничної капіталомі-
сткості, вказавши, що відносний обсяг акціонерного капіталу зазвичай зростає
у процесі економічного розвитку, тоді як частка акціонерного капіталу в при-
бутку з часом зменшується. Отже, внесок капіталу у зростання національного
виробництва є відносно незначним.
У повоєнний період за умов стрімкого, але нерів-
номірного зростання важливим завданням для про-
відних західних економістів стає зосередженість
їхніх досліджень на економічному циклі загалом,
тобто у єдності чотирьох його фаз: кризи, депресії, пожвавлення та підйому.
Завдання, таким чином, ускладнювалося, оскільки Дж. М. Кейнс не працю-
Неокейнсіанська
теорія циклу.
Е. Хансен
517
вав над розробленням моделі повного циклу, адже у 1930-ті роки актуаль-
ними щодо дослідження вважали тільки такі фази, як кризи та депресії.
Цей напрям досліджень було започатковано Р. Харродом у праці «Торго-
вий цикл» (1936 р.), продовжено П. Семюелсоном (р. н. 1915) та
Дж. Хіксом (1904—1989). Але найбільший внесок вдалося зробити кейнсіа-
нцю Е. Хансену.
Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації у
США, автором кейнсіанської концепції циклу. Після війни саме Хансен очо-
лив «битву за повну зайнятість». Одним із результатів цієї боротьби став
спеціальний «Акт про зайнятість» (1946 р.), в якому протидія безробіттю ви-
знавалася першочерговим завданням уряду. Поступово на практиці запрова-
джувалися й інші методи стимулювання ефективного попиту: принцип де-
шевих грошей (низької відсоткової ставки), великих державних видатків,
активної податкової політики тощо. У 1960-ті роки економічна політика ад-
міністрацій Дж. Кеннеді і Л. Джонсона була вже повністю кейнсіанською,
що стало наслідком впливу діяльності Хансена.
Цікавим є той факт, що Е. Хансен високо оцінював науковий доробок
М. І. Тугана-Барановського, визнавши глибину дослідження ним інвестицій-
ного чинника циклічності.
За своїм характером теорія циклів Хансена є інвестиційною теорією.
Так, нерівномірність капіталовкладень у товарно-матеріальні запаси, основ-
ний капітал, будівництво приміщень тощо породжує, на думку цього еконо-
міста, коливання циклічного характеру. Сама інвестиційна нерівномірність
пояснюється механізмом «відставання та випередження». Економічна «серво-
система», або система зворотного зв’язку тяжіє до стану динамічної рівнова-
ги, але якщо один із взаємозв’язаних факторів (наприклад, попит) відхиля-
ється від рівноважного стану, то інші фактори (наприклад, пропозиція) реа-
гують на це не одразу, а зі значним запізненням. Відповідність «відставання
і випередження» породжує механізм циклічного пристосування пропозиції
до попиту, або перманентні коливання навколо рівноважного стану.
У поясненні механізму інвестиційних коливань з позиції кейнсіанства
Хансен використовує категорію автономних інвестицій — інвестиції, які не
залежать безпосередньо від поточної господарської кон’юнктури. Головною
причиною таких інвестицій виступає науково-технічний прогрес. Серед ін-
ших причин є демографічні зрушення, що зумовлюють зміни в пропозиції
праці на ринку, відкриття нових покладів корисних копалин, залучення до
обігу нових господарських площ.
Автономні інвестиції запускають механізм мультиплікатора (множинни-
ка), що являє собою відношення доходу, зумовленого автономними інвестиці-
ями, до величини самих цих автономних інвестицій. За наявності вільної робо-
чої сили й додаткових потужностей прирощування інвестицій у певній галузі
викличе приріст доходу не тільки в цій галузі, а й в усіх пов’язаних із нею су-
міжних галузях. Кількісно такий взаємозв’язок визначає мультиплікатор.
518
Взаємозв’язок, що є зворотним до мультиплікатора, — ефект акселера-
тора. Цей ефект пояснюється Хансеном тим, що приріст доходу відбуваєть-
ся не тільки завдяки приросту інвестицій, а й сам по собі викликає збіль-
шення останніх.
Механізм взаємодії мультиплікатора і акселератора Хансен називає надку-
мулятивним процесом, або системою «надмультиплікатора». Механізми
мультиплікатора і акселератора взаємно доповнюють і підтримують одне од-
ного, але попри це економічний підйом не триває вічно, а відбувається пово-
рот від підйому до спаду. Пояснюючи цей «механізм повороту», Хансен ви-
ходив із двох груп причин. Перша пов’язувалася з вичерпуванням авто-
номних інвестицій, що зумовлювалося зниженням граничної ефективності
капіталовкладень (тобто зменшенням рентабельності кожної наступної частки
інвестицій мірою збільшення їх обсягу), збільшенням на стадії буму норми
відсотка, зростанням цін на інвестиційні товари. Друга причина стосується
скорочення граничної схильності до споживання. Гранична схильність до
споживання перебуває в оберненій залежності не тільки до мультиплікатора,
а й до надмультиплікатора. Початковий імпульс до зростання (автономні ін-
вестиції) невпинно слабшає, до того ж з дедалі меншою віддачею функціонує
передавальний механізм (мультиплікатор і акселератор). Відбувається призу-
пинення зростання й економіка повертається до спаду. Нове піднесення роз-
починається тоді, коли на стадії спаду поступово відбудеться накопичення
імпульсів для нових автономних інвестицій (нові технічні вдосконалення).
Заходи державної антициклічної політики, які застосовують до сфери
обігу й перерозподілу доходів, Е. Хансен об’єднав у три групи (види):
; вбудовані механізми гнучкості (вбудовані стабілізатори) — прогресив-
ний податок на прибуток податок, система страхування від безробіття, сис-
тема підтримки цін на фермерську продукцію. Такі механізми гнучкості яв-
ляють собою автоматичну систему, що згладжує коливання, але не сприяє
переходу від рівня депресії до відновлення. Систему вбудованих стабіліза-
торів запроваджують з метою вилучення з ринку частки ефективного попиту
в період буму і перенесення її на стадію спаду. Таким чином, бум стримува-
тиметься, а спад — згладжуватиметься;
; автоматично діючі компенсаційні контрзаходи — охоплюють знижен-
ня норми відсотка, загальне зниження податкових ставок, скуповування де-
ржоблігацій на відкритому ринку, скорочення обов’язкових розмірів резер-
вів комерційних банків, загальне збільшення розмірів урядових позик,
надання гарантій за позиками. При цьому на стадії інфляційного буму у разі
перевищення встановлених меж інфляції мають застосовуватися заходи зво-
ротного характеру;
; керована програма компенсування циклу — бюджетне регулювання,
спрямоване на обмеження державних видатків і накопичення бюджетних
надлишків у період збільшення приватних інвестицій та споживання і зрос-
тання бюджетних видатків у період спаду ділової активності.
519
Загалом неокейнсіанське трактування циклу спирається на три концепції:
1. Концепція граничної ефективності капіталу. За цією концепцією сти-
мули щодо інвестування зберігаються до того моменту, поки передбачувана
норма прибутку перевищує норму відсотка або дорівнює їй.
2. Концепція функції споживання. Ця концепція відображає таку залеж-
ність між споживанням і доходом, за якої частка споживання внаслідок по-
вільнішого зростання його постійно знижується. Наслідком цього є зростан-
ня потреби в капіталовкладеннях для підтримки попереднього темпу
зростання. Функція споживання, своєю чергою, визначає величину мульти-
плікатора, що встановлює залежність між приростом інвестицій і приростом
доходу.
3. Концепція акселератора. Акселератор слугує кількісним показником
«принципу акселерації», згідно з яким кожен приріст (або скорочення) дохо-
ду, попиту чи продукції викликає більший приріст (або скорочення) інвес-
тицій.
У перебігу подальшої еволюції традиційне кейнсі-
анство, вже у 1950—1960-ті роки трансформува-
лося в школу, яку називають кейнсіансько-нео-
класичним синтезом. Упродовж чверті століття по завершенні Другої сві-
тової війни ця школа вважалася авангардним напрямом у макроекономіці,
але згодом була витіснена монетаризмом і новою класичною школою.
Участь у розробленні теоретичної системи кейнсіансько-неокласичного син-
тезу брали Дж. Хікс, Е. Хансен, Л. Клейн (р. н. 1920), Д. Патінкін (1922—
1995), утім, найвагомішим був внесок, що його зроблено у праці П. Семюел-
сона «Економіка».
Видатний економіст В. Леонтьєв (1906—1999) з приводу необхідності
синтезу неокласики із кейнсіанством писав: «Класичний підхід з його набо-
ром передумов, сформульованих без посилань на динамічні аспекти пробле-
ми, хибує тим, що можна було б назвати «теоретичною далекоглядністю» —
здатністю правильно оцінювати довгострокові тенденції і разом із тим вра-
жаючою неспроможністю пояснити, ба навіть змалювати короткотермінові
зміни і коливання. Не будучи панацеєю, «кейнсіанські окуляри» дещо по-
ліпшують аналітичне бачення короткотермінових явищ, однак вони абсолю-
тно закривають довготерміновий напрям економічного розвитку» [6, с. 128].
Передовсім кейнсіансько-неокласичний синтез виявив себе у розвитку
теорії та обґрунтуванні державної політики економічного зростання. Остан-
ня виступає як своєрідне поєднання неокласичних ідей стимулювання потен-
ційного виробництва і неокейнсіанських рекомендацій щодо регулювання
ефективного попиту з метою досягнення їхньої динамічної рівноваги.
Складовою кейнсіансько-неокласичного синтезу є макроекономічна мо-
дель Хансена / Семюелсона («45-градусна» модель), розроблена у 1940-х
роках. Графічне зображення цієї моделі дістало назву «кейнсіанського хрес-
Кейнсіансько-
неокласичний синтез
520
та». Сама модель надає можливість аналізувати випадки макроекономічної не-
стабільності та подолання їх методом державного регулювання. Проте голо-
вним недоліком моделі стало уявлення про те, що економіка може страждати
або від безробіття, або від інфляції. При цьому передбачалося, що з кожним із
зазначених явищ можна впоратися, застосовуючи взаємовиключні фіскальні
заходи. Помилки кейнсіанської концепції виявила стагфляція 1970-х років.
Внутрішня логічна непослідовність, властива підходу Хансена / Семюелсо-
на, викликала до життя хіксіанську версію кейнсіанства. До так званої спро-
щеної моделі згодом було введено грошові параметри. Аналітичний апарат для
цього ще 1937 р. запропонував Дж. Хікс, а вдосконалив і використав Е. Хан-
сен. У результаті з’явилася схема «доходів — видатків» Хікса—Хансена, яку
ще називають багатофакторною моделлю економічного зростання Хік-
са/Хансена (IS/LM-модель).
Модель IS/LM слугує для обґрунтування впливу на національний дохід і
зайнятість змін фіскальної, або фінансово-бюджетної, політики (через зміни
державних витрат і податків) і монетарної, або грошово-кредитної, політики
(через зміну грошової маси в обігу). Вона показує, що ці дві основні форми
економічної політики держави взаємозв’язані й доповнюють одна одну, а
реалізація заходів в одній сфері справляє вплив на іншу.
Головними умовами рівноваги за цією моделлю у реальному секторі є рів-
ність між інвестиціями і заощадженнями (IS), а в грошовому — рівність
між попитом на ліквідність і грошовою масою (LM).
Одним із останніх аналітичних відкриттів неокласичного синтезу стала
крива Філіпса. Спершу вона була емпіричним співвідношенням між дина-
мікою ставок заробітної плати і рівнем безробіття у Великій Британії від
1861 до 1957 р. Це співвідношення виявив англійський статистик Е. Філіпс
(1914—1975). У подальшому Р. Ліпсі, П. Семюелсон та інші представники
кейнсіансько-неокласичного синтезу дали теоретичне пояснення цього спів-
відношення, яке має зворотний характер. Річ у тім, що зростання номіналь-
ної ставки заробітної плати є реакцією на надлишковий попит на ринку пра-
ці, який, своєю чергою, є дзеркальним відображенням безробіття. Згодом
зміну ставки зарплати було замінено на темп інфляції (оскільки зростання
зарплати через збільшення витрат породжує підвищення цін), і криву Філіп-
са почали трактувати як зворотний зв’язок між темпом інфляції та рівнем
безробіття.
Цей аналітичний інструмент виявився корисним щодо проведення макро-
економічної політики. Використовуючи криву Філіпса, уряд мав змогу оби-
рати таке співвідношення між інфляцією і безробіттям, яке на даний момент
найбільшою мірою відповідало суспільним інтересам.
Одначе криза початку 1970-х років спростувала базоване на кривій Філіп-
са уявлення стосовно існування компромісного вибору між інфляцією і без-
робіттям, про що йтиметься далі. Невідповідність кривої Філіпса тогочасним
емпіричним даним спричинила розчарування у кейнсіанстві.
521
Назагал у межах кейнсіансько-неокласичного синтезу слід виокремити дві
основні ідеї:
; по-перше, макроекономіка не розглядається автономною субстанцією,
а її функціональні зв’язки формуються з множинних мікроекономічних про-
цесів, описаних неокласичною теорією;
; по-друге, сучасна економічна система (змішана економіка) може з ус-
піхом долати такі явища, як безробіття й інфляція, якщо в її межах вдасться
поєднати два начала: ефективний вплив держави на ринок як єдине ціле та
свободу поведінки виробника і споживача.
Однією з найуспішніших економік повоєнного пе-
ріоду, де економічне зростання набуло вражаючих
темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений
економічний розвиток цієї країни та вихід її на друге місце у світі у 1950-х
роках було названо «економічним дивом».
Методологічні засади теорії «соціального ринкового господарства», що
закладалися авторами «теорії порядку», представниками німецької гілки
економічного лібералізму В. Ойкеном, Ф. Бемом, В. Рьопке, А. Рюстовом,
А. Мюллер-Армаком було розглянуто у попередньому питанні.
Основними ж факторами реформування економіки слід вважати такі:
; по-перше, відбувається поновлення основного капіталу за участю дер-
жави та за мінімальних видатків на ВПК. Поновлення основного капіталу
відбулося пізніше, ніж в інших країнах, тобто на вищій технічній основі.
Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок на
прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові по-
треби витрачалося лишень 5—6 % державного бюджету;
; по-друге, виникає можливість розвитку цивільних галузей та викорис-
тання їхньої економічної віддачі задля реконструкції промисловості й спри-
яння насиченню попиту;
; по-третє, Західна Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від
США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.
Основою «економічного дива» стала реформа Л. Ерхарда — почесно-
го професора факультету державного права Мюнхенського університету
(у 1949 році, після утворення ФРН — міністр економіки, а від 1963 р. — кан-
цлер ФРН). Слід зазначити, що всі перетворення в економіці Західної Німеччи-
ни з кінця 1940-х і до початку 1950-х років дістали назву реформи Л. Ерхарда.
Прихильники людини, котра втілювала в життя розроблення Л. Ерхар-
да, — канцлера К. Аденауера, називали цей період у житті Західної Ні-
меччини «добою Аденауера». У 1950—1960-ті роки існувала своєрідна
«диктатура» канцлера — при тому, що всі процеси відбувалися демокра-
тичним шляхом.
Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій
економіці та «новій Німеччині в новій Європі».
«Економічне диво»
Німеччини. Л. Ерхард
522
Засади теорії соціального ринкового господарства були викладені Адена-
уером та його соратниками у Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 р. і
відтоді лише розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін.
Суть реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини із країни з
жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового госпо-
дарства.
Завдання реформи полягало у створенні умов для розвитку вільної, кон-
курентоспроможної економіки й підвищення життєвого рівня населення.
Підтвердженням цього стала назва книги Ерхарда — «Добробут для всіх».
Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — від-
носно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. На-
ступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску,
а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хво-
робі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи по-
даткові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки за внес-
ками та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Прова-
дилося «розсіювання» акціонерного капіталу шляхом випуску «народних
акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для
цього частково було приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольк-
сваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заро-
бітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.
Вагоме значення мала грошова реформа 1948 р., основним завданням
якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. На думку професора
Х. Херберга, «західнонімецьке економічне диво є дитиною від шлюбу гро-
шової реформи та ринкового порядку» [8, с. 74]. За процедурою обміну ста-
рих грошей на нові 20 червня 1948 р. кожен житель Західної Німеччини
отримав «подушні» грошi у розмiрi 40 марок, за два місяці — ще по 20 ма-
рок. Приватні накопичення й кредитні активи, інші грошові зобов’язання
обмінювалися у співвідношенні 10 : 1, зарплати, пенсії, орендна плата —
1 : 1. Половину рахунків у банках було збережено, 70 % іншої половини піс-
ля перевірки джерела коштів анулювали. Нагромадження банків, держуста-
нов, пошти, залізничного відомства також було анульовано, а борги Третьо-
го рейху банкам погашено лише у 1957 р. у пропорції 10 : 1. Загалом 100 рейх-
смарок (РХ) обмінювалися на 6,5 дойчмарок (ДМ) [7, с. 73]. Незабаром було
створено незалежний вiд уряду Центральний банк, місцевим органам забо-
ронялося формувати дефiцитнi бюджети. Одночасно з реформою було вiдмi-
нено більшість карток, відпущено основні цiни.
Отже, грошова реформа ліквідувала «інфляційний навіс», що виник
унаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові
потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій си-
стемі роль економічного регулятора й носія економічної інформації.
Важливе значення мала виплата «подушних» грошей на початку рефо-
рми, завдяки чому було штучно створено купівельну силу у 10 млрд ДM.
523
Це забезпечило можливість зміни структури цiн. За таких умов при-
ватні економічні суб’єкти змогли здійснювати ефективні й координо-
вані економічні стратегії.
Серед найважливіших заходів з реалізації реформ розвитку виробничої
сфери слід назвати такі:
; зниження обов’язкового мінімуму фінансових резервів комерційних
банків;
; зниження облікової ставки відсотка, що здешевлювало кредити для
промисловців;
; надання банкам дотації (300 млн ДМ) та використання її для довго-
строкового кредитування промисловості;
; сприяння конкуренції (проголошення свободи цін, обмеження кон-
центрації капіталу й утворення монополій). Конкуренція мала підвищити
продуктивність праці у промисловості, що посприяло б насиченню ринку
товарами, зниженню цін на них, підвищенню зайнятості та зростанню
зарплати;
; зниження податків та компенсація втрат за попередніми завищеним
ставками.
Вагомим фактором економічного зростання виявилася допомога Західній
Німеччині за планом Маршалла у розмірі 2 млрд 422 млн дол. США.
Результати реформи Л. Ерхарда перевищили будь-які оптимістичні прог-
нози. Лише впродовж п’яти перших років правління Аденауера валовий
внутрішній продукт зріс на 48 %, реальна заробітна плата — на 80 %. Зрос-
тання промислового виробництва сягало небачених величин (1936 р. —
100 %, 1953-й — 161,5 %, 1954-й — 181,2 %, 1955-й — 206,9 %). Водночас
відбувається розукрупнення капіталу та формування конкурентного середо-
вища (1920 р. — 1000 картелів, 1930-й — 3000, 1959-й — 58).
Від 1951 р. встановлюється активний торговельний баланс, а також від-
новлюється конвертованість німецької національної валюти. При цьому на-
копичення грошової маси дозволяє повертати борг за планом Маршалла (на
1963 р. було виплачено більшу його частину). За Західною Німеччиною та-
кож закріплюється статус провідної сили європейського інтеграційного про-
цесу.
Свідченням соціальної спрямованості економіки стає реальне зростання
добробуту населення, зокрема фонд оплати праці за 1954—1956 роки збіль-
шився з 54,1 до 67,9 ДМ, зростання заощаджень із 1949-го до 1965 р. сягну-
ло 107,7 млрд ДМ, а зростання доходу на душу населення мало таку динамі-
ку: 1949 р. — 100 ДМ, 1950-й — 118 ДМ, 1952-й — 130 ДМ, 1954-й —
147 ДМ, 1955-й — 161 ДМ.
Саме в цей час у світі заговорили про «німецьке економічне диво».
Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 1950-х Німеччина Аденауера
вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку у Західній Європі.
524
Економічний розвиток Англії у повоєнний період
вирізнявся ознаками неоетатизму, посиленням дер-
жавного регулювання у зв’язку із проголошенням
лейбористами (робітнича партія, що прийшла до влади у 1945 р.) переходу до
соціалізму шляхом націоналізації промисловості.
Лейбористський уряд К. Етлі запроваджував такі елементи державно-
го регулювання:
; здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналі-
зовані галузі (Рада національних інвестицій);
; контроль за випуском цінних паперів і зобов’язань, регулювання надання
позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістич-
них підприємств, стимулювання інвестицій (Комітет емісії капіталів);
; розроблення і застосування річних планів (кон’юнктурних прогнозів)
та чотирирічного плану із забезпечення безкризового розвитку (Планове
економічне управління);
; проведення режиму економії (від 1947 р.) — заморожування зарплати,
інших доходів, обмеження споживання;
; підтримка фермерських господарств методом дотацій (покриття чверті
виробничих видатків, закупівля продукції за гарантованими твердими ціна-
ми, преміювання за досягнення).
Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулю-
вання та впливу НТР (1946—1951 рр.) виявилися:
; перевага в націоналізації «старих» малорентабельних галузей (держава
викуповувала ці галузі і таким чином надавала можливість колишнім влас-
никам засвоювати «нові», перспективніші галузі, а старі модернізувала, чого
не могли зробити колишні господарі);
; перехід до державної власності підприємств сектору обслуговування
(тобто підприємств, котрі надають паливо, енергію, метал, здійснюють пе-
ревезення);
; нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці 1950-х років)
від допомоги за планом Маршалла;
; спрямування великих капіталовкладень у промисловість та зростання
господарства;
; перевищення промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 р.;
; зростання сільськогосподарського виробництва (від початку 1950-х до
1980-х років) більш як утричі — 60 % споживаної продукції Англія вироб-
ляла сама;
; сприяння НТР пришвидшеному розвитку економіки 1950-х — першої
половини 1960-х років.
Загалом у 1950-х роках Англія відставала за темпами розвитку від
розвинених європейських країн. А вже у 1960—1970-х роках під впливом
енергетичної й сировинної кризи значно погіршилися зовнішньоеконо-
мічні позиції Англії. Країна переживала економічну депресію і перемісти-
Докризовий розвиток
Англії та Франції
525
лася з другого місця в системі світового промислового виробництва на
четверте після США, ФРН, Японії.
Економіка Франції у роки Другої світової війни зазнала цілковитого за-
непаду. У 1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив ли-
шень 38 % довоєнного рівня, а сільськогосподарської — 50 %. У національ-
ній економіці домінували великі монополії. У 1946 р. 75 % виробництва
сталі й 95 % потужностей із переробки нафти належали п’ятьом компаніям.
У інших галузях спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капі-
тал Франції, що відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі
США.
У повоєнні роки Франція обрала стратегію державної експансії в економіці,
керуючись висловом президента Ш. де Голля (роки президентства:1944—
1946, 1958—1969): «Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити
залізний нашийник на націю, а в тому, щоб управляти її еволюцією». Заходи
щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення
частки державної власності насамперед у фінансовому секторі з огляду на
значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 1940-х років було на-
ціоналізовано 4 провідні банки, 34 страховi компанії [5, с. 63], створено кілька
державних трестів, що встановили контроль у вугільній, газовій, електро-
енергетичній промисловості, на залізничному транспорті. Обраний шлях
виявився ефективним, оскільки темпи відбудови у нацiоналiзованих галузях
були вдвiчi вищими, ніж загалом по промисловості [7, с. 131].
Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася в цивілізова-
них формах, мала характер викупу, а конфіскацію майна застосовували
лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути
значної соціальної напруженості.
Політика «дирижизму», крім націоналізації фінансових установ та під-
приємств, передбачала значний бюджетний перерозподіл коштів, створення
системи централізованого планування, участь робiтникiв у справах ком-
паній, а від 1967 р. було запроваджено обов’язкову участь робiтникiв ве-
ликих компаній у прибутках. У 1947 р. розпочалося розроблення п’ятиріч-
них планів — національних програм, що визначали пріоритети й стратегію
розвитку економіки. У середині 1960-х років поширилася практика держза-
мовлень, а у 1960—1970-х — політика укладання угод між державою та під-
приємствами щодо досягнення планових показників під надання державою
ресурсів.
Отже, основними параметрами економічного курсу Ш. де Голля були:
; націоналізація депресивних галузей промисловості (1/5 частина: елект-
роенергетика, вугільна промисловість, авіаційна й автомобільна промисло-
вість тощо);
; створення адміністративних рад (із включенням до них представників
робітничого класу) для управління націоналізованими підприємствами;
526
; розширення прав фабрично-заводських профспілкових комітетів (від-
новлення 40-годинного робочого тижня, двотижневої оплачуваної відпустки
для робітників і тритижневої для службовців, право на пенсії найманих пра-
цівників з 65 років, система виплат для стимулювання народжуваності);
; обмеження панування монополій;
; спрямування допомоги за планом Маршалла (12 млрд дол.) на розви-
ток і модернізацію промисловості;
; проведення (від 1958 р.) економічної політики «індустріального імпе-
ративу», або дирижизму (активне державне втручання);
; застосування державного індикативного (рекомендаційного) плану-
вання (розроблення макроекономічної моделі перспективного розвитку з та-
кими індикаторами-дороговказами, як обсяг, структура, темпи зростання ви-
робництва, динаміка цін, експорт-імпорт, податки, інвестиції).
Результати економічної політики голлізму полягали у збільшенні капі-
таловкладень в націоналізовану промисловість; відновленні більшості пока-
зників довоєнного розвитку (вже у 1948 р.) та збільшенні обсягів промисло-
вого виробництва (1958—1968 рр.) на 60 %. При цьому спостерігалося
встановлення динаміки щорічного економічного зростання 5,5 % на рік
(1958—1968 рр.).
Із вступом Франції у 1957 рр. до Європейського економічного співтова-
риства посилилося перекачування капіталів у важку промисловість. Струк-
турна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу
спричинилася до того, що націоналізована власність разом із муніципальною
становила третину надбання країни (банки, підприємства, транспорт, земля).
Отже, у повоєнній економіці Франції відбулися якісні зміни. Пішов у ми-
нуле фінансово-лихварський капіталізм, його місце заступив промисловий,
характерними рисами якого є високий рівень концентрації, значний вплив
держави на визначення програм розвитку, уніфікація економічної структу-
ри з партнерами по ЄЕС.
Світове лідерство США у 1950—1970-х роках
увиразнилося за більшістю параметрів, зокрема
найбільший обсяг ВВП і рівень життя — подвоєн-
ня доходів кожного покоління в до- і повоєнний період. Найвищим у світі
був і показник продуктивності праці (цей показник у Західній Європі у
1950—1960-ті роки становив 30 % — 40 % від показника США, Японії —
14 %). До показників, які свідчили про темпи економічного зростання, долу-
чається лідерство в науці й піонерство у застосуванні переваг НТР.
Особливостями (факторами) економічного зростання та застосування
досягнень НТР економікою США у 1950—1970-ті роки слід вважати такі:
; створення інституціонального середовища, сприятливого для засто-
сування досягнень НТР та подальшого економічного зростання. Серед ос-
Економічне зростання
у США та Японії
527
новних його складових вирізняють: свободу підприємництва і особистості;
повагу громадян до закону; мобільність населення тощо;
; суттєве фінансування науково-дослідницьких та дослідно-конст-
рукторських робіт (НДДКР). У 1968 р. видатки США були вищими від ви-
датків у ФРН у 7,5 раза, Великій Британії — у 9,2 раза, Японії — у
14,7 раза;
; сприяння залученню до США вчених, винахідників. У цій країні у повоєн-
ний період працювали понад половину видатних учених світу, а за підрахунка-
ми експертів, інтелектуальний приплив у 1950—1960-ті роки вможливив еко-
номію у 4 млрд дол.;
; зростання рівня освіти (з 1940 по 1967 р. кількість студентів зросла
удвічі) та акцентування уваги на дослідженнях людини;
; формування основних центрів розвитку фундаментальних наук (дер-
жавні та приватні НДІ, спеціалізовані університетські кафедри);
; створення венчурних компаній (невеликі підприємства, що розробля-
ють та реалізують великим корпораціям нові технології);
; створення у США сучасної системи управління виробництвом, передо-
вого менеджменту, розвиток маркетингу: схема участі робітників у прибут-
ках компаній (концепція «народного капіталізму»), програми викупу робіт-
никами акцій своїх підприємств (концепція «фірма—команда»), запрова-
дження системи постачання «точно у термін» (аналог японської системи
«канбан») тощо.
Напрямами структурної перебудови економіки США під впливом НТР
були:
; розвиток наукомістких і високотехнологічних галузей, породжених
НТР (авіакосмічна, електротехнічна, хімічна, машинобудівна, виробництво
точних і складних інструментів);
; скорочення частки застарілих галузей (металургія, вугільна промисло-
вість, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів, легкої промис-
ловості) та часткова науково-технічна модернізація їх.
Успішний приклад економічного поступу й зростання демонструвала у
повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на економічного лі-
дера Південно-Східної Азії.
Ця країна, подібно до країн Західної Європи, мала невтішні наслідки Другої
світової війни, й серед них: скорочення випуску промислової продукції (у 1945 р.
— 28,5 % від рівня 1935—1937 рр.); руйнування міст і більшості промислових
об’єктів, моральне і фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої
кризи; дефіцит бюджету й інфляційні явища. Крім того, в Японії надто загост-
рилася проблема браку природних ресурсів для відновлення економіки та не-
можливість їх придбання.
Найважливішими аспектами повоєнного відновлення економіки Японії
виявилися реформи, успішне проведення яких зумовили ще одне (поряд з
німецьким) економічне диво у світі.
528
Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайба-
цу (1945 р.). За цим законом дзайбацу (форма монополії, сімейні конгломе-
рати) ліквідовувалися як підприємства, що заважали прогресу і були опорою
реакційної політики. Реорганізація відбувалася шляхом ліквідації головних
холдинг-компаній фінансово-промислових груп із подальшим передаванням
функції керівництва групами до банків (у складі кожної дзайбацу був влас-
ний банк). Таким чином, групи втрачали сімейний характер (банки не пере-
бували в сімейній власності), а загалом відбувалося розукрупнення провід-
них промислових компаній.
У результаті проведення цієї реформи сформувався особливий тип япон-
ських фінансово-промислово-торгових груп («Міцуї», «Міцубіші», «Сумітомо»),
відмінних від європейських та американських зразків. Їхні основні риси такі:
; чіткий поділ праці всередині кожної групи;
; покладання обов’язків фінансування та інвестування підприємств на
власний банк групи;
; покладання обов’язків реалізації (збуту) продукції підприємств на вла-
сні торгові компанії групи.
Другою за хронологією стає буржуазна аграрна реформа 1947—1949 ро-
ків, головне завдання якої полягало в ліквідації паразитичного напівфеодаль-
ного землеволодіння. З цією метою було здійснено примусовий викуп держа-
вою землі у поміщиків за символічними цінами (якщо поміщик мешкав на селі,
то за ним залишалося 3 га землі, в іншому разі викуповувалася вся земля), із
подальшим продажем її селянам (до реформи селяни орендували землю). Після
реформи площа середнього господарства становила 1 тьо (1 га) землі. Крім цьо-
го, держава запровадила бюджетне фінансування робіт з підвищення родючості
ґрунтів (меліорація, боротьба з ерозією), а також почала надавати селянам де-
шеві кредити. Піклувався уряд Японії і про наукові дослідження у сфері сіль-
ського господарства, відповідно фінансуючи такі розроблення.
Унаслідок цієї реформи вже до кінця 1950-х років відбувається збільшен-
ня обсягів сільськогосподарського виробництва, підвищується загальна ефек-
тивність аграрного сектору, знижується зайнятість, зростає пропозиція праці
для промисловості. Позитивним наслідком реформи також можна вважати
підвищення купівельної спроможності селян.
Процес реформування у повоєнній Японії мав комплексний характер, тож
крім завдань оптимізації господарської сфери суттєвою новацією стає рефо-
рма у сфері державного устрою, а саме створення системи парламентариз-
му (видання законів, управління економічним життям, внутрішньою та зов-
нішньою політикою). При цьому символічно зберігався титул імператора.
Іншими факторами економічного розвитку Японії слід визнати низькі (за умо-
вами капітуляції) воєнні видатки, які не мали перевищувати 1 % національного
доходу, а також низький рівень (порівняно зі США та Західною. Європою) заро-
бітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США, в 1,4 — ніж у Фран-
ції, у 2,6 — ніж у ФРН).
529
Окремо слід вказати на специфіку, характер та умови поновлення основ-
ного капіталу. Так, від другої половини 1950-х років відбувається освоєння
нових технологічних процесів та галузей виробництва; здійснюється перехід
від трудомістких до капіталомістких галузей; скорочується питома вага лег-
кої промисловості (особливо текстильної), прискорюється розвиток нових
галузей (автомобільної, електротехнічної, виробництво синтетичних матері-
алів).
Від середини 1960-х років відбувається перехід до кібернетизації вироб-
ництва та наукомістких галузей (придбання в інших країн патентів та ліцен-
зій науково-технічних розробок). У цьому питанні японці виходили з еконо-
мічної доцільності (наприклад: розроблення процесу виробництва нейлону
тривало 11 років і коштувало 25 млн дол., тоді як Японія придбала патент за
7,5 млн дол. і за 9 років отримала дохід від експорту у 90 млн дол.); скоро-
чувалося й науково-технічне відставання.
Визначаючи особливості «японського дива», варто також звернути увагу
на особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у націо-
нальному доході. Японія інвестувала в господарство близько третини валового
національного продукту (основні інвестори: банки та їхні кредити — 70 %,
а також заощадження приватних осіб — 1/3). Крім того, Японія мала перевагу
щодо низького рівня витрат на оплату праці у вартості продукції порівняно із
високорозвиненими країнами (питома вага видатків на оплату праці у вартості
продукції в Японії — 11 %, у США — 32 %, в Англії — 27 %. Приклад: питома
вага зарплати у вартості автомобіля «Фіат» італійського виробництва становила
31 %, тоді як японського авто — 6,6 %).
Ефективною виявилася патерналістська модель соціально-трудових від-
носин (пожиттєве закріплення працівника за фірмою в економічний спосіб).
Така модель була зручною для працівника, адже мірою зростання стажу ро-
боти збільшувалася зарплата (у 45 років працівник заробляє у 2,5 раза біль-
ше, ніж початківець), а також відпустка та пенсія. Становленню соціальної
сфери сприяли прийняття трудового законодавства і проголошення легалі-
зації профспілкок.
Зрештою слід наголосити вагому роль традицій і релігії (східної філосо-
фії) у формуванні почуття обов’язку, сумління, відповідальності перед колек-
тивом, поваги до закону. Цей фактор вважають одним із найвагоміших за
умов трансформаційних зрушень будь-якого суспільства.
Підсумуємо найвагоміші риси політики держави щодо прискорення НТП
в Японії:
• розроблення планів соціально-економічного розвитку (загальнодер-
жавні й галузеві п’ятирічні та трирічні плани індикативного (рекоменда-
ційного) типу);
• надання фінансово-кредитної та науково-технічної підтримки фір-
мам, які брали участь у виконанні планів (від 1950-х до середини 1970-х
років усі плани було перевиконано);
530
• формування ефективної системи освіти (більша, ніж у США три-
валість занять, більший обсяг домашніх завдань, підвищена увага до
вивчення математики, природничих наук, іноземних мов. Оплата праці
в системі освіти у 1,5 раза вища від середньої по країні).
У 1960-ті роки непорушна віра в потенціал зрос-
тання змішаної економіки привела більшість полі-
тичних діячів й економістів до думки про настан-
ня періоду остаточного подолання економічних
криз. Творчі сили західних суспільств змінюють
орієнтацію і переходять від розв’язання проблем технологічної ефективно-
сті до проблем ефективності соціальної. Але ідеологія зростання, що ста-
новила фундамент змішаної економіки і в цьому аспекті — держави добро-
буту, почала викликати сумніви. Наприкінці 1960-х років поступово
руйнуються інституціональні рамки, що формували міжнародну співпрацю
після війни. Поряд із успіхами в досягненні ефективного попиту, збіль-
шенні обсягів виробництва, досягненні повної зайнятості (у США) спосте-
рігається пришвидшення інфляційних процесів. Зростання цін дедалі час-
тіше виявлялося у формі інфляції витрат.
«Перегрів» американської економіки наприкінці 1960-х зумовив погір-
шення торгового балансу. Цьому поглибленню дефіциту платіжного балансу
США відповідали «надлишки» Європи та Японії, що їх вони могли вкладати
в поліпшення свого добробуту і прискорення темпів зростання. Як наслідок
у цих економіках збільшується бюджетний дефіцит і теж розвивається ін-
фляція. І хоча в Європі інфляція не була такою загрозливою, як у США та
Японії, одначе ринок праці тут реагував куди гостріше.
Надмірної самовпевненості урядам додавала віра в дієвість кривої Філі-
пса, зокрема переконаність у тому, що існує зворотний зв’язок між рівнем
безробіття, з одного боку, і рівнем заробітної плати та цін — з іншого. Нага-
даємо, що за кривою Філіпса значне скорочення безробіття значно більшою
мірою викликає зростання інфляції порівняно зі зменшенням кількості без-
робітних. За цією теорією така диспропорція існуватиме в разі надто високо-
го рівня безробіття. Ці дві екстремальні точки було розподілено зоною рів-
новаги, що характеризується зворотно пропорційною еластичною залеж-
ністю між рівнем безробіття та інфляцією. В цій зоні рівноваги уряд міг
спиратися на найприйнятнішу для себе комбінацію рівнів безробіття та ін-
фляції. Таким чином, «повзуча» інфляція 1950 — початку 1960-х років ви-
явилася прийнятною платою за досягнення вищого рівня зайнятості. Однак
із часом, а саме наприкінці 1960-х років цю рівновагу було порушено, коли ці-
ни почали зростати швидшими темпами порівняно зі зниженням безробіт-
тя. Під час цієї кризи відбувалося одночасне збільшення і безробіття, і ін-
фляції. Додавали цьому відхиленню, як зазначалося раніше, також і
зростання зарплати, і брак робочих рук, а експансіоністська грошова політи-
ка, що спричинила руйнування пропорції між безробіттям та інфляцією,
Криза 1970-х років.
Спростування кривої
Філіпса та явище
стагфляції
531
тепер уже загрожувала нормальному функціонуванню міжнародної грошо-
вої системи. Торговий дефіцит США посилив стан нерівноваги, в результаті
чого у 1971 році урядом цієї країни було припинено конвертованість долара,
що завдало останнього удару світовій грошовій системі. В подальшому зна-
чне збільшення світової валютної ліквідності, пов’язаної з американськими
дефіцитами 1971-го і 1972 років, стимулювало й без того надмірне зрос-
тання грошової маси у різних країнах.
«Перегрів» економіки стосувався не лише пропозиції праці, а й сиро-
вини і продовольчих товарів. Упродовж року (1972/1973) вартість сиро-
вини (за винятком енергії) підвищилася на 63 %, а за три роки (від 1971
до 1973) — на 159 %. Зростання цін на сировину пояснювалося, окрім
решти, й тим, що впродовж 1950-х років інвестування переорієнтовувало-
ся із сировинних секторів на промислові, точніше, в нові технології та
обладнання.
На початку 1970-х років низький рівень цін на нафту і газ, що сформував-
ся в результаті масштабного інвестування в нафто- і газовидобувну промис-
ловість, також посилював перегрів економіки. У результаті посилення ін-
фляційного процесу та зниження курсу долара картель країн—експортерів
нафти (ОПЕК, створений у 1973 р.) різко підвищив ціни на нафту: з 2,5—3 до
10, а потім — і до 30 доларів за барель (понад 200 доларів за тонну), що
спричинило справжній «нафтовий шок» як для економіки розвинених капі-
талістичних країн, так і для економіки всього світу. Підвищення цін на наф-
ту мало низку наслідків:
; передавання значної частки доходів на користь країн-виробників нафти;
; скорочення купівельної спроможності населення західних держав;
; зниження капіталовкладень в економіку;
; зниження темпів зростання промислового виробництва;
; скорочення обсягу торгового обороту;
; зростання безробіття.
Окремо слід вказати на характер інфляції. Річні показники зростання ін-
фляції країн ОЕСР підвищилися до 15 % у 1974 р., при цьому, як уже зазна-
чалося, спостерігалося співіснування інфляції й стагнації, що спричинило
стагфляцію.
Економісти, які аналізували феномен стагфляції 1970-х років, не були од-
ностайними. Існувало принаймні дві визначальні точки зору на пояснення
цього явища. Одна група вчених розглядала його як невід’ємну частину роз-
витку повоєнних циклів кон’юнктури, інші побачили в цьому прояв кризи,
що мала глибокий структурний характер.
Згідно з першою точкою зору, рецесія 1970-х років, власне, нічим не від-
різнялася від попередніх. Вважалося, що стагфляцію можна подолати мето-
дом застосування кейнсіанської терапії на базі фіскальної політики. Одначе
пришвидшення темпів інфляції остаточно дискредитувало політику регулю-
вання попиту податковими засобами. У результаті на передові позиції ви-
532
йшли монетаристи, які відкинули старі методи управління. Вони вважали,
що для згладжування кон’юнктурного циклу державі слід обмежитися конт-
ролем за обсягом грошової маси. Назагал, як кейнсіанці, так і монетаристи
сходилися на тому, що феномен стагфляції не уподібнюється структурній
кризі, а тому закликали до регулювання попиту: кейнсіанці до управління ре-
альним споживанням, а монетаристи — номінальним.
Деякі економісти відкидали концепцію жорсткої структури виробницт-
ва і надавали більшої уваги розвитку структури пропозиції. Зокрема, еко-
номісти Ростоу і Ван Дюйн у зв’язку з цим наголошували на значимості
взаємодії між первинним, вторинним і третинним секторами світової еко-
номіки та дисбалансу між ними, спричиненого значними інвестиціями у
вторинний і третинний. На переконання цих економістів, якщо вкладання
капіталів у нові галузі викликають ускладнення, це є ознакою входження
економіки у стадію спаду, й структурний характер стагфляції був тому
причиною. Перебудова західної економіки, на думку економістів, — про-
цес складний, він може бути реалізований у межах змішаної економіки.
Необхідно дотримуватися законів ринку, але разом із тим уряду належить
вирішальна роль у розвитку ключових галузей як у промисловості, так і в
«третинному» (послуги) і «четвертинному» (колективне володіння) сек-
торах економіки.
Типовим прикладом виходу з кризи на початку 1970-х років є економічна
політика Р. Ніксона у США. Влітку 1971 р. президент оголосив про перехід
до нової економічної політики, що передбачала чотири фази: впродовж сер-
пня 1971-го до кінця квітня 1974 р. Заходи, до яких вдався уряд США на
першому етапі, — заморожування на 90 днів цін та зарплати, встановлення
додаткового 10-відсоткового податку на імпорт, тимчасове припинення об-
міну долара на золото — поклали край Бреттон-Вудській фінансовій системі
й спричинили подальше падіння вартості долара та посилення інфляції. На-
далі було здійснено перехід від заморожування цін та зарплати до державно-
го контролю над ними. Але після чергових невдалих спроб державного ре-
гулювання цін та заробітної плати 30 квітня 1974 р., по закінченні терміну
дії закону про стабілізацію, американська нова економічна політика прова-
лилася. Саме тоді ціни зростали особливо швидко, що частково було
пов’язано із прийняттям у липні 1973 р. нового аграрного закону, згідно з
яким було скасовано всі обмеження на виробництво сільськогосподарської
продукції.
Від середини 1975 р. Західноєвропейські країни та США знову вдалися
до експансіоністської політики. Так, у США економісти наполягали на то-
му, щоб грошова маса зростала, супроводжуючи підвищення цін. Вони вва-
жали, що з часом збільшення безробіття зможе обмежити зростання цін. Мас-
штаби безробіття при цьому будуть сприяти стримуванню збільшення зар-
плати на нижчому порівняно з інфляцією рівні, що забезпечить необхідне
зниження реальних доходів.
533
У підсумку глибокі наслідки кризи 1973—1975 років засвідчили, що
економічна система, яка склалася у повоєнний період і проіснувала до
середини 1970-х років, себе вичерпала. Система державного регулю-
вання економіки почала давати збої. У цей період почали здійснювати
денаціоналізацію багатьох галузей економіки капіталістичних країн,
скорочувати державні соціальні програми, обмежувати втручання дер-
жави в економіку.
Витіснені в більшості країн після Другої світової
війни неокласичні ринкові теорії, які до 1930-х ро-
ків визначали розвиток економічної думки, набу-
вають поширення від другої половини 1970-х.
Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу,
по-новому поставили старе питання про оптимальне співвідношення дер-
жавного регулювання та стихійних ринкових сил.
Причинами неокласичного відродження в економічній теорії були
провали й неможливість використання кейнсіанської макроекономічної ста-
білізаційної політики. Свідченням цього стає розгортання світових економіч-
них криз 1970-х та 1980-х років, переплетіння циклічних криз зі структур-
ними (валютно-фінансова, енергетична, екологічна, економічна), виникнен-
ня стагфляції, а також негативні прояви надмірного розгортання державно-
бюрократичних структур та недостатня ефективність їх.
Нова парадигма неокласики базувалася передусім на уявленні про рин-
кову економіку як усталену, стабільну систему, що функціонує в оптималь-
ному режимі рівноважного стану. Відхилення від стану рівноваги тракту-
ються як закономірне явище, а роль держави розглядається як природна
реакція на погіршення умов суспільного відтворення, конкурентних засад
господарювання, дію зовнішніх факторів. Таким чином, нові класики не за-
перечують державного регулювання, але заявляють про неприйняття еко-
номічної політики, ґрунтованої на кейнсіанських методах регулювання.
Від початку 1980-х років провідним напрямом у межах нової класики
стає неоконсерватизм, структуру якого утворюють:
; теорія монетаризму (М. Фрідмен, К. Бруннер, А. Мельтцер,
А. Шварц);
; теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, П. Робертс,
Р. Манделл);
; теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент,
Н. Воллес).
Зосередимо увагу на двох останніх, оскільки теорію монетаризму було
розглянуто раніше.
Теорія економіки пропозиції, яка доповнювала монетарні форми та ме-
тоди регулювання економіки, по суті, стала теоретико-методологічним
підґрунтям «рейганоміки» — економічної політики США, яку від 1981 р.
здійснював президент Р. Рейган.
Актуалізація
неокласики. Пост- та
нове кейнсіанство
534
Основними елементами економічної політики держави, згідно з теорією
економіки пропозиції, є її орієнтація на виробництво (пропозицію); знижен-
ня податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; ско-
рочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції гро-
шової маси.
Представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів
(які основний акцент робили на регулюванні кількості грошей), особливого
значення надають використанню податкових інструментів регулювання.
Вразливість кейнсіанства прихильники цієї теорії вбачають в абсолютизації
проблеми ефективного попиту й недооцінюванні економічних проблем фор-
мування структури пропозиції.
Теоретичне обґрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення
податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь
середніх і великих власників увійшло в економічну науку як крива А. Лаф-
фера.
На думку американського економіста А. Лаффера (р. н. 1940), податкові
стягнення до бюджету не мають перевищувати 30—35 % доходів платників.
За перевищення такого рівня (в разі подальшого зростання податкової став-
ки) доходи до бюджету знижуються, що призводить до зменшення зацікав-
леності в інвестуванні, ухиляння від сплати податків, переходу до тіньового
сектору економіки тощо. Згідно з так званим ефектом Лаффера, в довго-
строковій перспективі зниження податкових ставок забезпечить зростання
заощаджень, інвестицій та зайнятості, а це сприятиме зростанню вироб-
ництва та збільшенню доходів, які підлягатимуть оподаткуванню, а отже,
збільшенню загальної суми податкових надходжень до бюджету.
Ця проблема була конче актуальною за умов стагфляції у 1970-х роках.
Безпосереднім об’єктом критики виявилося надмірне зростання податкового
тиску на підприємництво як антиінфляційний крок у перебігу реалізації кейн-
сіанської політики. Фіксуючи негативні наслідки високих ставок подат-
ків, представники теорії економіки пропозиції запропонували політику
ринкової та податкової лібералізації. Крім того, вони виступали проти
бюджетного дефіциту, та й взагалі за відокремлення бюджетної політи-
ки від грошової.
Обстоюючи скорочення участі держави в господарській діяльності, вони
як найважливіший захід висунули приватизацію державних підприємств,
яка, з одного боку, дасть змогу отримати додаткові фінансові кошти, а отже,
скоротити розмір державного боргу, а з іншого — сприятиме підвищенню
ефективності приватизованих підприємств, якості й конкурентоспроможно-
сті національної продукції.
Теорія раціональних очікувань. Базисні основи теорії були закладені
ще у 50—60-х роках ХХ ст. Р. Мутом (р. н. 1930), подальше розроблення
здійснено у 1970-х роках американськими вченими Р. Лукасом (р. н. 1937),
Т. Сарджентом (р. н. 1943), Н. Воллесом (р. н. 1939).
535
Представники теорії раціональних очікувань закидають кейнсіанству
прорахунки в економічній політиці, що ґрунтується на дефіцитному фінан-
суванні й надмірних державних витратах як засобів стимулювання високого
сукупного попиту, зниження безробіття, досягнення економічного зростання
і динамічної рівноваги.
Усупереч ідеям, що їх підкріплювала крива Філіпса, прихильники теорії ра-
ціональних очікувань вважають, що альтернативного зв’язку між інфляцією і
безробіттям взагалі не існує, тому кейнсіанські моделі непридатні для застосу-
вання. Однак чи не найбільшою вадою кейнсіанства вони вважають припущен-
ня про незмінну реакцію суб’єктів господарювання на аналогічні економічні
ситуації. Теорія раціональних очікувань, на відміну від цього припущення, ви-
ходить з того, що економічні суб’єкти чутливо реагують на зміни ринкової си-
туації, і передовсім на зміни цін. Саме в цьому й полягає раціоналізм їхньої по-
ведінки. Очікування таких суб’єктів визначають відповідну ринкову поведінку,
котру дуже важко спрогнозувати.
Лідер школи раціональних очікувань, лауреат Нобелівської премії 1995 р.
Р. Лукас вважає, що головною умовою нормального розвитку економіки є
стабільні ціни, тобто відсутність інфляції. Тому держава через грошово-
кредитну політику має забезпечити стабільні, передбачувані умови функціо-
нування ринкової економіки.
Теорію раціональних очікувань доповнює одна із теорій М. Фрідмена,
а саме теорія адаптивних очікувань, за якої очікування наступної інфляції
суб’єктами господарювання визначаються її нинішнім рівнем, до якого вони
адаптуються (пристосовуються). Передбачалося, що в короткостроковому
періоді (до 3-х років) може існувати альтернативний зв’язок інфляції та без-
робіття (підтвердження закономірності, відображеної кривими Філіпса), тоді
як у довгостроковому він зникає. Тому спроби пов’язати ці явища у страте-
гічній економічній політиці призведуть до дестабілізації економіки.
Назагал слід зазначити, що з теорій неоконсерватизму логічно вибудову-
валася стратегія державного регулювання, що вирізняється такими основни-
ми напрямами:
; визнання підприємництва рушійною силою економіки, а також пріори-
тетності пропозиції над попитом;
; стимулювання приватної ініціативи шляхом таких заходів, як дерегу-
лювання; приватизація окремих сфер економіки; послаблення регламенту-
вання господарської діяльності; лібералізація антимонопольного законодав-
ства;
; розширення функцій грошово-кредитного регулювання й дотримання
неінфляційного зростання грошової маси;
; лібералізація податкової системи;
; скорочення соціальної інфраструктури та зменшення бюджетних витрат.
Подальша доля кейнсіанського напряму в середині 1970-х — на по-
чатку 1980-х років визначалася спробами його представників надолужити
536
вади регуляторної політики, коли світова ринкова економіка зазнала гли-
боких циклічних коливань, структурних криз та проблем стагфляції. У
цей період поширення набувають посткейнсіанство та нове кейнсіан-
ство.
Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників «хіксіансь-
кого кейнсіанства», для яких був властивий спрощений погляд на економі-
ку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива
Філіпса), тобто вони не передбачали стану стагфляції та засобів бороть-
би з ним. Також, на переконання посткейнсіанців, хіксіанці ігнорували змі-
ни цін, фактори невизначеності, невпевненості та ризику, недосконалість
інформації й того, як усі ці явища впливають на інвестиційні процеси. Еко-
номічну нестабільність вони пов’язували переважно з фінансовою нестабі-
льністю економіки.
За своєю природою посткейнсіанство не є однорідною течією. У моне-
тарному посткейнсіанстві (П. Девідсон (р. н. 1930), Х. Мінскі (1919—
1996), Я. Крегель (р. н. 1944) та ін.) досліджуються проблеми грошей і
ділового циклу. Його практичні пропозиції зводяться до боротьби з інф-
ляцією, зокрема через державне обмеження розмірів заробітної плати за
одночасного регулювання капіталовкладень з метою якомога повнішого
використання виробничих потужностей і робочої сили.
Інший напрям (М. Калецький (1899—1970) та ін.) передбачає розгляд
процесів ціноутворення та мікрооснови макроекономіки. Теорія Калець-
кого виявилася спробою посткейнсіанців знайти пояснення ситуації
1960—1970-х років, пов’язаної зі стагнацією виробництва за суттєвої
інфляції. Як відомо, за Кейнсом, інфляція має стимулювати інвестиції і
зростання випуску продукції. Пояснення, чому цього не відбувається, ка-
лецькіанські посткейнсіанці шукають у процесах монополізації:
; встановлення панування монополій породжує падіння частки зарплати
в національному доході;
; досягнення працівниками підвищення зарплати не веде до зростання її
реальної вартості, оскільки монополії компенсують власні втрати підвищен-
ням цін;
; зниження частки доходів працівників у національному доході викликає
падіння попиту на споживчі товари, а в монополій зникає зацікавленість у
збільшенні інвестицій пропорційно до зростання прибутку.
У межах неорікардіанства (П. Сраффа (1898—1983) та ін.) акцентують-
ся проблеми зростання і розподілу. Своє завдання представники цього на-
пряму вбачають у розвитку принципу ефективного попиту застосовно до
тривалого періоду. Відхилення від рівноважного стану економіки вони по-
яснюють впливом факторів тимчасового, несистемного характеру і переду-
сім дією інституціональних структур.
Нове кейнсіанство, сформоване у США, базувалося на розробленнях та-
ких учених, як Дж. Стігліц (р. н. 1943), Г. Акерлоф (р. н. 1940) та ін.
537
Представники нового кейнсіанства виходять з вирішальної ролі монополій
в економіці, дотримуючись при цьому теорії монополістичної конкуренції.
З огляду на це вони створили модель взаємозалежності зайнятості й оплати
праці. За цією моделлю кваліфікація працівника складається з двох компонент
— загальної і набутої на певному підприємстві. Стосовно другої частини пра-
цівник є монополістом, а роботодавець — монопсоністом. Підприємець за спа-
ду виробництва не квапиться звільняти кваліфікованого працівника та знижу-
вати йому заробітну плату, як і за зростання. Відтак, між цими суб’єктами діє
неявний (імпліцитний) довгостроковий контракт.
У 1970-х роках у Великій Британії уповільнилося
зростання виробництва, почастішали циклічні кри-
зи, подовжилася фаза депресії. Показники темпів
інфляції сягнули рекордних показників (наприкінці
1970-х років — 15 % на рік), а саму країну назива-
ли «хворим Європи». Спроби лейбористського уряду подолати труднощі по-
силенням державного регулювання економіки виявилися марними.
Вирішити економічні проблеми у 1980-х роках мав уряд консерваторів на
чолі з М. Тетчер (р. н. 1925). Економічна політика й комплексне рефор-
мування економіки Великої Британії увійшли в історію під назвою «тетче-
ризм».
М. Тетчер відмовилася від жорсткого державного регулювання економіки
й запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції
економічного лібералізму та його сучасній модифікації — монетаризму.
Програма, що являла собою різновид неоконсерватизму, мала на меті довес-
ти, що соціал-демократична стратегія неокейнсіанства вичерпала свої мож-
ливості, тому потрібно розблокувати економіку від гіпертрофованого дер-
жавного втручання. Проголошені в програмі денаціоналізація і привати-
зація, дерегулювання, дебюрократизація означали підтримку підприємниць-
кої ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійснював політику ско-
рочення витрат і оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що
збанкрутували, приборкання влади профспілок.
Програма подавалася як політика рівних можливостей для всіх.
М. Тетчер переконувала англійців, що всі працездатні громадяни мають самі
себе забезпечувати. Згортання соціальних програм пояснювалося тим, що
меншість населення, яка потерпає від злиднів, перейшла під опіку благодій-
них організацій.
В ідеологічному плані «тетчеризм» повертав англійське суспільство до
традиційних «вікторіанських» моральних цінностей: поваги до сім’ї, релі-
гії, закону і порядку, ощадливості, акуратності, працьовитості на противагу
корупції, хабарництву, розбещеності, бездуховності масової культури.
Реформи заторкнули всі сфери життя країни. Одним із перших кроків бу-
ло ухвалення законів, що обмежували права профспілок на оголошення
Неоконсервативні
реформи:
«тетчеризм» та
«рейганоміка»
538
страйків, а також законів, які давали уряду змогу вистояти в боротьбі зі
страйкарями. У соціальній сфері Тетчер застосувала принцип: хто багато за-
робляє, тому немає потреби безкоштовно навчатися і лікуватися. Політичну
філософію прем’єр-міністра став відображав вислів: «Безкоштовний сир бу-
ває тільки в мишоловці».
У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М. Тет-
чер спирався на монетаристську концепцію, яка пропонувала жорстке об-
меження грошової маси в обігу. Досягти цього передбачалося послабленням
податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищенням ролі креди-
тно-грошових інститутів, радикальною зміною структури бюджетного меха-
нізму, що проявлялося у відході від прогресивного оподаткування приват-
них осіб та підприємців.
Уряд консерваторів здійснював політику стимулювання приватного бізне-
су й одночасного обмеження державного підприємництва. Чимало державних
підприємств наприкінці 1970-х років були неефективними. Посилити праг-
нення підвищення ефективності можна було методом відродження конкурен-
тного середовища, або страхом банкрутства. Тому найважливішим напрямом
реформ став курс на приватизацію державного сектору.
Приватизації зазнали багаті родовища нафти в Північному морі, заводи
з виробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з перевезення
вантажів, вугільні шахти тощо. Велику увагу було приділено приватизації
нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транс-
порту.
У результаті приватизації суттєво зменшилася питома вага капіталовкладень
в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства:
з 50 %, характерних для періоду перебування при владі лейбористів, до 25 % на
початок 1980-х років.
Серед заходів стимулювання приватного бізнесу слід назвати збільшен-
ня податкових пільг. Ставку податку на прибуток було знижено до 50 %, а
потім до 35 %. Зросла сума кредитів, які надавалися банками країни.
Важливим напрямом була боротьба з інфляцією. Суворо контролювали-
ся темпи збільшення грошової маси в обігу, були скорочені позики, що на-
давалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та
заробітною платою, підвищено ставки відсотка. Серед антиінфляційних за-
ходів вельми суттєвим було обмеження державних витрат.
Загалом реформи М. Тетчер мали такі результати:
; зупинено спад виробництва у промисловості, досягнуто початку зрос-
тання від 1982 р.;
; скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фі-
нансових центрів світу;
; досягнуто зростання ВВП;
; замінено систему соціальних гарантій — «для всіх» на індивідуаліст-
ську — «кожен за себе»;
539
; розширено зайнятість у сфері послуг;
; досягнуто зростання дрібного бізнесу та кількості менеджерів середнього
рівня.
Таким чином, «тетчеризм» підтвердив висновок, що капіталізм ви-
явився системою, здатною трансформуватися і пристосовуватися до
мінливих соціально-економічних умов.
«Рейганоміка» була найсерйознішою спробою змінити напрям амери-
канської економічної політики із часів Нового курсу. Програма економіч-
ного піднесення Р. Рейгана, запроваджена у 1981 р., передбачала досягнен-
ня чотирьох головних політичних цілей:
; зниження зростання державних видатків;
; зниження граничних ставок прибуткового податку як для працівників,
так і для підприємців;
; зменшення регулювання;
; зниження інфляції шляхом контролю за збільшенням грошової маси.
Ці основні зміни в економічній політиці мали збільшити заощадження й
інвестиції, а також темпи економічного зростання, збалансувати бюджет, за-
безпечити стабільність фінансових ринків, знизити інфляцію і відсоткові
ставки.
Президент Рейган домігся кожної зі своїх чотирьох головних політич-
них цілей, хоча й не повною мірою. Річне збільшення реальних (скориго-
ваних з урахуванням інфляції) федеральних видатків знизилося з 4 % при
адміністрації Картера до 2,5 % при адміністрації Рейгана, і це незважаю-
чи на рекордне для мирного часу збільшення реальних оборонних ви-
датків.
Куди істотнішими були зміни у федеральному податковому кодексі.
Верхній граничний рівень прибуткового податку був знижений з 70 % до
28 %. Ставка податку на прибуток була знижена з 48 % до 34 %. Різні кате-
горії індивідуальних податків були індексовані. Найбідніші верстви насе-
лення були звільнені від сплати податків.
Було здійснено глибоку зміну в оподаткуванні бізнесу. У 1981 р. було
схвалено великий пакет інвестиційних стимулів, одначе до 1985 р. він по-
ступово урізувався, а 1986 р. податкова база для доходів підприємницько-
го сектору була істотно розширена. Було зменшено оподаткування різних
видів інвестицій, але одночасно підвищено середню фактичну податкову
ставку на нові інвестиції. Загалом поєднання занижених податкових ста-
вок із ширшою податковою базою і для фізичних, і для юридичних осіб
призвело до зменшення частки федеральних доходів у ВВП із 20,2 % у
1981 фіскальному році до 19,2 % у 1989 фіскальному році.
Послаблення економічного регулювання, розпочате за адміністрації
Картера, тривало, хоча й повільнішими темпами. Рейган частково послабив і
частково скасував контроль над цінами на нафту і природний газ, кабельне
540
телебачення, міжміський і міжнародний телефонний зв’язок тощо. Банкам
було дозволено інвестувати в ширший набір активів, антимонопольне зако-
нодавство дещо спростили.
У контексті грошової політики Рейган підтримав скорочення збільшення
грошової маси, розпочате ФРС наприкінці 1979 р., що призвело, з одного боку,
до кризи 1982 р., з іншого — до відчутного зниження темпів інфляції та відсот-
кової ставки.
Наслідки заровадженої політики переважно виявилися позитивними.
Спостерігалося економічне зростання, хоча збільшення працездатного на-
селення уповільнилося. Реальний ВВП на одного працездатного громадя-
нина, що збільшився за адміністрації Картера лишень на 0,8 %, за Рейгана
збільшився на 1,8 %. Підвищилася продуктивність праці, зокрема в обро-
бній промисловості на 3,8 %, що стало рекордним показником для мирно-
го часу.
Решта економічних умов також поліпшилися. Безробіття скоротилося
з 7,0 % у 1980-му до 5,4 % у 1988 р. Темп інфляції знизився із 10,4 % у
1980-му до 4,2 % у 1988 р. Сукупність умов, що мали місце в той час, до-
водить існування довгострокового зв’язку між рівнем безробіття й тем-
пом інфляції. В інших сферах життя зміни були радше комбінованого ха-
рактеру: різко зросли темпи появи нових фірм, одначе кількість
банківських банкрутств була рекордною від 1930-х років.
Наприкінці терміну рейганівської адміністрації американська економі-
ка пережила найдовше піднесення за повоєнний період. Стагфляцію й
«нездужання», що тиранили американську економіку від 1973-го до
1980 р., завдяки економічній програмі Рейгана змінили тривалий період
вищого зростання й низької інфляції.
Утім, політика Рейгана наприкінці другого терміну його президентства
мала й негативні наслідки. По-перше, федеральний борг приватному сек-
тору збільшився із 22,3 % до 38,1 % ВВП, і попри рекордне для мирного
часу піднесення, дефіцит федерального бюджету становив 2,9 % ВВП.
По-друге, невдача, що раніше мала місце у розв’язанні проблеми заоща-
джень і позичок, призвела до додаткового боргу у 125 млрд доларів. По-
третє, адміністрація створила більше додаткових торговельних бар’єрів,
ніж будь-яка інша адміністрація від часів Гувера. Частка американського
імпорту за певної частки торговельних обмежень зросла з 12 % у 1980-му
до 23 % у 1988 р.
Отже, економічна програма Рейгана сприяла значному поліпшенню
господарських умов, одначе «рейганівської революції» не відбулося. Жо-
дна з великих федеральних програм (за винятком розподілу доходів) і
жодна державна установа не були скасовані. Політичний процес і далі
створював попит на нові та обширніші програми, але американські ви-
борці, як і раніше, пручаються збільшенню податків, необхідному для
оплати цих програм.
541
ЛІТЕРАТУРА
1. Аджубей Ю. В. Транснациональные корпорации: последствия экспансии. —
М.: Знание, 1985.
2. Бернал Дж. Мир без войны. — М.: Иностр. л-ра, 1960. — С. 127.
3. Вее Г. В. История мировой экономики / Пер. с фр. А. И. Тихонова. — М.: На-
ука, 1994. — 412 c.
4. Вільямсон О. Е. Економічні інституції капіталізму: Фірми, маркетинг, укла-
дання контрактів. — К.: АртЕк 2001. — 472 с.
5. Доморацкая Э. И., Маклаков В. В. Государство и экономика во Франции. —
М.: Наука, 1981. — 224 с.
6. Леонтьев В. Экономическое эссе: Теории, исследования, факты и политика:
Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1990.
7. Майборода И. Т. Государственные монополии Франции. — К.: Наук. думка,
1973. — 188 с.
8. Митяев Д. Социальное рыночное хозяйство: идея, реальность, перспектива //
Вопросы экономики. — 1992. — № 2. — С. 67—80.
9. Печчеи А. Человеческие качества. — М.: Прогресс, 1980.
10. Хансен Э. Экономические циклы и национальный доход: Пер. с англ. — М.:
Директмедиа Паблишинг, 2007.
11. Druker P. F. Post-Capitalist Society. — N.Y.: Harper Collins, 1993.
12. Samuelson P. Alvin Hansen as a Creative Economic Theorist // Quarterly Journal
of Economics. — 1978. — Vol. 92. — № 1.
13. Tobin J. A. Hansen and Public Policy // Quarterly Journal of Economics. — 1976.
— Vol. 90. — № 1.