Тема 13
ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ
ГОСПОДАРСТВ У СИСТЕМІ
ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
(90-ті роки ХХ ст. — початок ХХІ ст.)
У цій темі розглядаються важливі питання розвитку світового
господарства, які суттєво впливають на функціонування націо-
нальних господарств у нових історичних умовах кінця ХХ — по-
чатку ХХІ століття, а саме: глобалізація та міжнародна економічна
інтеграція, аспекти їх впливу як на національні господарства, так і
на світове господарство в цілому. Результатом впливу глобаліза-
ційних та інтеграційних процесів є зростання значення інновацій-
них процесів і поява венчуру як якісно нового мікроекономічного
аспекту сучасної економіки. Одне з центральних питань — роз-
гляд сучасної НТР та її особливостей. Теоретико-методологічною
засадою цієї нової господарської практики та відповідної економіч-
ної політики є сучасна інституціональна економічна теорія. Ево-
люцію інституціоналізму та його місце в структурі сучасної світо-
вої економічної системи розглянуто у третьому параграфі теми.
Сучасний період світового економічного розвитку характеризу-
ється цілим рядом нових визначальних рис і тенденцій, до яких мож-
на віднести посилення глобалізаційних процесів як на регіональних,
субрегіональних рівнях, так і на глобальному; поглиблення інтегра-
ційних процесів (регіональних та субрегіональних) — Меркосур, Єв-
ропейський Союз, НАФТА, Азіатсько-Тихоокеанський регіон; на ос-
нові подальшого стійкого розвитку міжнародної торгівлі та розши-
рення міжнародних потоків капіталів виникають і починають домі-
нувати транснаціональні корпорації (ТНК). Відбувається бурхливе
розгортання третьої НТР, особливо на другому її етапі як технолого-
інформаційної, чи, за визначенням М. Кастельса, інформаційно-тех-
нологічної революції. Сьогодні на основі фундаментальних зрушень
у техніці та технології виробництва у найбільш високорозвинених
країнах відбувається постіндустріальна революція і становлення
постіндустріального суспільства з характерною для нього новою,
постіндустріальною сервісно-інформаційною економікою.
Під впливом змін у господарській практиці та пошуку нової па-
радигми відбувається зміна в домінуванні теоретичних систем, і
на місці кейнсіанської течії з’являються сучасні неокласичні (нео-
ліберальні й неоконсервативні) та інституціональні, які відігра-
543
ють усе більшу роль у трансформаційних економічних процесах.
У результаті деструктивних процесів, що відбулися на території
колишнього СРСР, та його розпаду, а також кризи і розпаду світо-
вої соціалістичної системи відбулися суттєві геополітичні зміни,
виник цілий ряд нових самостійних держав, змінилася глобальна
полярність у міжнародних відносинах, а США перетворилися у
єдину наддержаву чи супер-супердержаву світу. Саме ці нові ха-
рактерні риси й тенденції і буде розглянуто в даній темі.
ПЛАН
13.1. Глобалізація та її вплив на національні господарства.
13.2. Особливості НТР кінця ХХ — початку ХХІ ст. та її вплив на сві-
тове й національні господарства.
13.3. Інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін
у господарській практиці.
13.1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ
НА НАЦІОНАЛЬНІ ГОСПОДАРСТВА
Світова економіка у повоєнний період мала ряд особливостей і у своєму
розвитку пройшла два етапи: перший — від закінчення війни до кінця
80-х років і другий — від 1980-х років до сьогодення, тобто до початку
ХХІ ст. Якщо для першого періоду характерним був вихід на траєкторію
стійкого економічного зростання після відбудови економіки та розвиток на
основі ідей, близьких до кейнсіанства, то на сучасному етапі — етапі ста-
новлення макроцивілізації — та чи інша країна в подальшому змогла
сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.
Отже, якщо до початку 1980-х років цілий ряд країн світу (передусім
соціалістичні країни та країни Латинської Америки) могли вибудовувати
свої національні економіки, здійснюючи індустріалізацію імпортозаміщу-
вального типу, то у 80-х роках ХХ ст. настав період рішучої лібералізації
та інтернаціоналізації світового господарства, що являє собою характерну
особливість сучасного етапу. Створення нових міжнародних інститутів та
органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світової системи, по-
етапне формування регіональних та міжнародних блоків і угруповань відбу-
вається і в сучасних умовах. На початку ХХІ ст. діяло 260 міждержавних і
5472 недержавні міжнародні організації.
Складовою глобалізаційних процесів, а також характерною рисою сучас-
ного етапу розвитку світового господарства є стійкий розвиток міжнарод-
ної торгівлі та розширення потоків капіталів. Сучасне виробництво, що
544
ґрунтується на новітніх технологіях, зіткнулося з вузькістю національного
ринку, коли намагалося реалізувати свою продукцію, що стимулювало праг-
нення країн до зростання експорту. Нарощування обсягів міжнародної торгі-
влі тепер відбувається не лише за рахунок розширення експортного вироб-
ництва в країні, а й експорту капіталу до інших країн для будівництва
підприємств, що вироблятимуть ці товари. Посилення спеціалізації вироб-
ництва призводить до перетворення великих сучасних компаній у вертика-
льно інтегровані й диверсифіковані концерни: різні стадії створення продук-
ту відбуваються у різних країнах. Сучасні компанії перетворюються у
транснаціональні корпорації (ТНК). Інвестування набуває форм прямих
капіталовкладень. Уже наприкінці 80-х років понад 40 % світової торгівлі
являли собою внутрішньовиробничі (інтернальні) поставки ТНК.
Сьогодні рівень міжнародної торгівлі набагато вищий, ніж будь-коли.
У ній задіяний значно ширший набір товарів і послуг. Але найголовніша
відмінність сучасних світогосподарських процесів полягає в інтенсивності
фінансових потоків та руху капіталів. Сучасна світова економіка, що
прив’язана до «електронних грошей» — які існують лише у вигляді цифр на
моніторі комп’ютера, не має аналогів у минулому.
Упродовж останніх десятиліть кількість «транснаціональних» чи «бага-
тонаціональних» компаній бурхливо зростала. За даними ЮНКТАД, їх кіль-
кість у 14 найбагатших країнах світу зросла більше ніж утричі, тобто з 7 тис.
у 1970 р. до 24 тис. у 1995 р. Усього у світі у 1998 р. налічувалось близько
38 тис. ТНК. Вони здійснюють по всій планеті поставок і продажу майже на
6 трлн дол. У 2000 р. у світі налічувалось 63 тис. ТНК, кожна з яких діяла не
менш ніж у шести країнах. Кількість зарубіжних філій ТНК становила
690 тис. ТНК контролювали 1/2 світового промислового виробництва, 1/3
міжнародної торгівлі, 4/5 світового банку патентів і ліцензій на нову техніку,
технології та ноу-хау.
Проникнення ТНК до інших країн супроводжується також привнесенням
до цих країн нових знань, нової технології виробництва і нових виробничих
відносин. За підтримки національних урядів ламаються соціальні структури
традиційних суспільств і міжнародні корпорації перетворюють їх відповідно
до «міжнародних стандартів». Побут, культурні цінності, економіка в різних
регіонах світу стають усе більш схожими. Цій уніфікації суспільств та еко-
номіки дедалі більше сприяють потужні потоки капіталу між країнами, які
вимагають єдиних правил гри.
Можна сказати, що в новій глобалізованій міжнародній економіці зали-
шається все менше й менше можливостей для національних автономій. Це,
відповідно, призводить керівництво національних економік до втрати ними
контролю в управлінні господарським розвитком країни і, зокрема, в таких
ключових сферах, як «рівень державних витрат». Глобалізація економіки
призводить до практичної неможливості регулювати ринок і систему вироб-
ництва в країні на національному рівні.
545
Глобалізація набуває різного сенсу залежно від того, йдеться про окрему
компанію, галузь, країну чи про все світове виробництво. Для окремої компа-
нії глобалізація визначається тією мірою, якою компанія розширила надхо-
дження своїх доходів і розподілила свої активи у різних країнах, а також тим, у
який спосіб вона залучена до експорту капіталу, товарів і ноу-хау через залежні
від неї структури.
Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, якою мірою кон-
курентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємо-
зв’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізо-
вана галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від упро-
вадження технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані
галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним
і тим же набором глобальних компаній, які координують свої стратегічні дії
в усіх країнах, де вони здійснюють свою активну діяльність.
На рівні окремої країни глобалізація характеризується ступенем взаємо-
зв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зрос-
тання глобалізації світової економіки, далеко не всі країни рівною мірою ін-
тегровані до неї. Існує кілька основних показників, які визначають ступінь
інтегрованості економік різних країн у глобальну економіку, серед яких:
відношення зовнішньоторговельного обігу до ВВП; прямі іноземні інвести-
ції (ПІІ), що направляються в країну з країни, та портфельні інвестиції; потік
платежів роялті в країну з країни, пов’язаних з трансфертом (передаванням)
технології.
Глобалізація на світовому рівні визначається зростаючим економічним
взаємозв’язком між країнами, що відображається в постійно зростаючих по-
токах товарів, послуг, капіталу, ноу-хау. Переконливим свідченням цього є
такі тенденції:
• за період з 1989 до 1996 р. зустрічна торгівля товарами та послугами
щорічно зростала в середньому на 6,2 %, що майже вдвічі швидше, ніж се-
редньорічний темп зростання (3,2 %) світового ВВП за той самий проміжок
часу;
• з 1989 до 1994 р. прямі іноземні інвестиції зросли з 4,8 до 9,6 % відпові-
дно до світового ВВП;
• якщо в 1970 р. співвідношення обсягів зустрічної торгівлі облігаціями та
акціями до ВВП було в США, Німеччині, Японії менше 5 %, то в 1996 р., тобто
через чверть століття, відповідні дані для цих країн становили 152, 197 та 83 %
відповідно.
Наведене вище визначення значимості процесу глобалізації на різних рівнях
наочно демонструє той факт, що найбільшим досягненням ділового життя на
рубежі ХХ—ХХІ ст. стало піднесення та розвиток глобальної торгівлі.
Для сучасного періоду розвитку світового господарства характерним та-
кож є посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації. Цьому
сприяв розвиток продуктивних сил, що все більше вимагав активного обміну
546
між багатьма країнами й уніфікованих правил гри на міжнародному ринку.
Від переговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для екс-
порту чи імпорту одного й того ж товару, країни перейшли до міжнародних
угод.
На рубежі ХХ—ХХІ ст. помітно збільшується кількість країн і народів,
що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризу-
вались до останнього часу так звані нові індустріальні країни чи нові інду-
стріальні економіки Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвива-
ється тенденція формування глобальної цивілізації зі спільними уподобан-
нями, цінностями і суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнарод-
ного громадянського суспільства, створюються плюралістичні структури
глобальних еліт. Відбувається вестернізація світового культурного простору
за одночасного протистояння цьому процесу, особливо з боку мусульман-
ських держав, про що свідчать відомі трагічні події початку ХХІ ст., зокрема
11 вересня 2001 р.
Сьогодні на авансцену світового економічного життя виходять нові учас-
ники, які поряд із традиційними стають головними законодавцями моди у
світогосподарських процесах. Виділяють вісім нових основних суб’єктів,
які здійснюють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це —
міжнародні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий
банк, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і
сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй (ФАО), Міжнародна ор-
ганізація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ); країни «великої
сімки» — G 7 (чи вісімки, G 8, разом з Росією); регіональні організації, яких
налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (понад 60 тисяч); ін-
ституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компа-
нії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (нау-
ковці — лауреати Нобелівської премії, університетські професори, відомі
фінансисти, підприємці та ін.) [6, с. 14].
Наголошуючи, зокрема, на ролі великих міст, необхідно зазначити, що,
наприклад, лише в Токіо виробляється вдвічі більше товарів та надається
послуг, ніж у всій Бразилії. Економіка глобалізується внаслідок виникнення
нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість суб’єктів світогосподар-
ських зв’язків не має певної державної належності. На місці монополістич-
ної конкуренції як форми економічних зв’язків, що відбувалася між
суб’єктами господарювання в межах світової економіки на попередньому
етапі господарського розвитку, з’являються свідомо регульовані зв’язки че-
рез зазначені вище міжнародні економічні організації (МВФ, Світовий банк,
СОТ, ЮНКТАД, МОП) та інші нові основні суб’єкти, що здійснюють вирі-
шальний вплив на світогосподарські процеси.
Таким чином, глобалізація стала постійно діючим фактором внут-
рішнього і міжнародного економічного життя.
547
Однією із найхарактерніших особливостей сучас-
ного етапу світогосподарського розвитку є дедалі
зростаючий масштаб діяльності транснаціональних
корпорацій (ТНК). ТНК розвинених країн відіграють головну роль у глоба-
лізації сучасного економічного життя. Насамперед це виявляється у значно-
му зростанні кількості материнських компаній ТНК та їхніх зарубіжних фі-
лій. Якщо у 1950-х роках ТНК лише почали створюватися, то на 1980 р. їх було
11 тис. і 104 тис. зарубіжних філій, у 1990 р. відповідно 36 тис. і 171 тис. За
даними ООН, у 2000 р. у світі налічувалось понад 65 тис. ТНК, у яких пра-
цювали понад 74 млн осіб. Кожна з ТНК діяла не менше ніж у шести краї-
нах. Кількість зарубіжних філій становила понад 850 тис. При цьому на те-
риторії промислово розвинених країн розміщується понад 80 % материнських
компаній і близько третини філій; у країнах, що розвиваються, — 19,5 % і
майже 50 %, відповідно, на території колишніх соціалістичних країн — бли-
зько 0,5 % і 17 %.
Поява ТНК обумовлювалася передусім тим, що виробництво, організоване
на новітніх технологіях, стикалося з вузькістю національного ринку, коли про-
бувало реалізувати свою продукцію, тому країни намагалися вивезти її за кор-
дон. ТНК руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів і
робочої сили через формування прямих виробничо-технічних зв’язків між під-
приємствами за рахунок оптимального розміщення виробництва в різних краї-
нах з урахуванням їхніх порівняльних переваг — наявність джерел сировини,
кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва тощо, і тим самим
досягають вищої економічної ефективності. Саме ТНК формують розгалужену
систему світового виробництва, що з’єднана загальними організаційними, еко-
номічними і технологічними відносинами.
Важливу роль відіграють транснаціональні об’єднання та поглинання, які
дають змогу ТНК отримати стратегічні активи інших фірм, монополізувати
ринки, досягти ефектів синергізму, збільшити розміри ТНК, диверсифікува-
ти ризики, використати нові фінансові можливості тощо. Об’єднання та по-
глинання продовжують відбуватися в усіх галузях народного господарства,
але найбільш показовими за обсягами і найактуальнішими за значеннями
вони є в інформаційному секторі економіки як складовій сучасної інформа-
ційно-технологічної революції.
Перехід до капіталізму, основу якого становлять корпорації, призвів до
ряду важливих наслідків для розвитку інформаційного середовища. Одна з
переваг корпорацій полягає в тому, що інформація та інформаційні техноло-
гії розвивались у такий спосіб, що саме корпорації і стали їх найбільшими
споживачами. У міру того як корпорації зростали, ускладнювались і поши-
рювались по всьому світу, ставало зрозуміло, що у них «вбудована» потреба
в інформаційних мережах і розвинутих системах управління. Останнім ча-
сом корпорації стали ще масштабнішими, їхня діяльність — більш диверси-
фікованою, а державні кордони для них втратили будь-яке значення. Маючи
Транснаціональні
корпорації
548
підприємства, розташовані у різних кінцях світу, корпорації не могли б існу-
вати без найдосконаліших комп’ютерних технологій, які дають можливість
інтегрувати ці підприємства в єдину систему й управляти нею.
Інформаційна революція, як складова сучасної інформаційно-техноло-
гічної революції, про що детальніше йтиметься в наступному параграфі, не
тільки здійснювалася для корпоративного сектору, а й управлялась і здійс-
нювалась самим корпоративним капіталом. Інформаційна індустрія стано-
вить собою олігополію, гігантську і глобальну за своїми масштабами індус-
трію. Серед провідних постачальників інформаційних технологій відомі такі
найбільші у світі корпорації, як IBM, Digital Equipment, Microsoft, Philips,
Hitachi, Siеmens та General Electric. Ця частина ринку постійно перебуває в
процесі ферментації; об’єднання та поглинання змінюються одне одним, і
залученими до них завжди виявляються найбільші корпорації, які борються
за максимальну частку ринку, що швидко перебудовується. При цьому на-
прям діяльності корпорацій постійно змінюється: до виробництва обчислю-
вальної техніки вони приєднують виробництво засобів зв’язку, до офісного
обладнання — виробництво обчислювальної техніки, до видавничої справи
— освітні послуги, що яскраво ілюструють такі приклади.
У травні 1991 р. AT&T — найбільша у світі телекомунікаційна компанія,
яка не лише надавала послуги, а й виробляла обладнання і здійснювала нау-
кові дослідження та розроблення в науково-дослідному центрі Bell
Laboratories, оголосила про об’єднання з NCR, п’ятою за величиною компа-
нією США в галузі виробництва комп’ютерів. Угода, розміри якої оцінюва-
лись у 7,4 млрд дол., призвела б до об’єднання фірм, що виробляють обчис-
лювальну техніку і займаються телекомунікацією, і розцінювалась тоді як
найвизначніша подія в комп’ютерній промисловості.
Але наймасштабніше з усіх об’єднань відбулося на початку 2000 р., ко-
ли об’єднались America Online (AOL) та Time Warner. America Online, най-
більший інтернет-провайдер, об’єднався з інформаційним гігантом, якому
належать CNN, HBO, журнал Time, кіностудія Warner Brothers та інші, а
розмір угоди оцінювався у 106 млрд дол. У результаті об’єднання виникла
AOL Time Warner — четверта за величиною у світі корпорація і, можливо,
перша інтегрована онлайнова медіакорпорація, здатна як забезпечити до-
ступ до Інтернету, так і створити для нього наповнення (контент-про-
дукти), хоча й переважно розважального характеру.
Ці приклади свідчать про важливі особливості інформаційної сфери в ді-
яльності сучасних ТНК. Інформаційна індустрія являє собою те поле, на
якому змагаються гігантські капіталістичні корпорації, що все більшою мі-
рою беруть на себе відповідальність за організацію і надання зв’язку та за
зміст інформації. Оскільки вся ця галузь розвивається по шляху конвергенції
та інтеграції (технології та послуг, програмного та апаратного забезпе-
чення), у плані організації бізнесу неминуче починаються гарячкові зусилля
все об’єднати чи все що можна — поглинути.
549
Сучасний, третій етап функціонування ТНК, який почався з кінця
ХХ ст. характеризується такими процесами: утворенням мереж внутрішньо-
фірмових (інтернальних) зв’язків регіонального чи глобального масштабу;
інтеграцією наукових досліджень та розробок матеріально-технічного забез-
печення, виробництва, розподілу та збуту; формуванням ТНК у країнах, що
не є економічно розвинутими. Це свідчить про залучення у сферу діяльності
ТНК засобами глобалізації ресурсів країн, що розвиваються, і найменш роз-
винутих країн.
На початку 1980-х років з’явились і утвердились глобальні ТНК четвертого
покоління, визначальними рисами яких є планетарне бачення ринків та функ-
ціонування в умовах глобальної конкуренції. Сучасними тенденціями стано-
влення ТНК є:
• вплив науково-технічного прогресу на розвиток транснаціонального ка-
піталу;
• особливості інноваційної діяльності ТНК;
• прискорений розвиток і вдосконалення факторів виробництва, що вико-
ристовуються ТНК.
Останніми роками відпала необхідність у гігантських підприємствах на
території окремих держав, розрахованих на всесвітній ринок. З’являється
можливість уніфікувати випуск продукції в міжнародному масштабі й орга-
нізувати спільне виробництво з підприємствами, що містяться в різних точ-
ках земної кулі та мають різну національну залежність. Тобто сьогодні ство-
рюються і функціонують заводи, які випускають ту саму продукцію за
однаковою технологією в багатьох країнах. Виробництво стає глобальним,
а компанії, що з’являються, працюють на весь світ. Функціонування сучас-
них ТНК відбувається в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків, які,
з одного боку, створюють зовнішнє середовище для їхньої діяльності, а з
другого — самі є результатом такої діяльності.
Транснаціональні корпорації за своєю суттю є також суб’єктом глобалізації
світової економіки. Одним із центральних моментів діяльності ТНК є трансна-
ціоналізація як процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних
операцій ТНК. Транснаціоналізація — це об’єктивний процес, який обумовле-
ний міжнародною спеціалізацією окремих країн і приводить до дуже високого,
небаченого досі рівня взаємозалежності країн. Будучи центрами координації і
рушійними силами світового виробництва та обміну, ТНК формують усередині
своїх комплексів і між собою мережу відносин, які виходять за межі національ-
них держав. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних господар-
ських систем, сучасні ТНК перетворились на міжгалузеві внутрішньодивер-
сифіковані комплекси з міжнародним масштабом операцій, у такий спосіб діа-
лектично заперечуючи свою первинну основу.
На сьогодні ТНК — найдинамічніша структурна складова світової еко-
номіки. За своєю мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків і органі-
заційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони суттєво пере-
550
вищують національні або регіональні організаційно-господарські форми. На
відміну від них, ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території, а тому здатні
поєднати фактори виробництва різної державної належності і брати участь в
освоєнні ринків у будь-якій частині світу.
Сучасні ТНК не мають альтернативи у світовій економіці з точки зору ре-
зультативності поєднання факторів виробництва. Така ефективність розгля-
дається транснаціональними корпораціями як можливість реалізації їхніх інте-
ресів в одержанні стабільних прибутків. Стратегія максимізації загальнокорпо-
ративного прибутку і лежить в основі оптимізації ТНК, форм та напрямів їхньої
господарської діяльності, внутрішньофірмових і міжфірмових взаємозв’язків.
Отже, функціонування ТНК значною мірою визначає не тільки конкуренто-
спроможність галузей або країн, а й загальний вигляд як сучасної, так і майбут-
ньої світової економіки.
Виявом відмінностей організаційно-господарських форм є розмаїття видів
підприємницьких структур, що функціонують у світовому ринковому середо-
вищі. Ці форми поділяють на дві групи: приватні — індивідуальні підприємці
і товариства (партнерства) та громадські — корпорації. У сучасній ринковій
економіці саме корпорації відіграють ключову роль, про що свідчить, зокрема,
те, що, маючи відносно невелику частку в структурі організаційно-госпо-
дарських форм (не більше 20—25 %), корпорації забезпечують 80—90 % госпо-
дарського обороту. Про особливості ТНК порівняно з приватними організацій-
но-господарськими формами свідчать дані табл. 13.1.
Виникнення ТНК є результатом формування об’єктивних процесів інтер-
націоналізації сфери виробництва та обміну, а їх розвиток зумовлюється
чинниками, які дають змогу максимізувати виграш від міжнародного поділу
праці та інших факторів виробництва, сприяють оптимальній реалізації ці-
льової функції корпорації. Залежно від ступеня усуспільнення капіталу та
виду господарської діяльності ТНК можуть бути представлені такими вида-
ми монополістичних об’єднань, як пули, картелі, синдикати, трести, концер-
ни, консорціуми, холдинги, стратегічні альянси тощо.
Ядро сучасної світогосподарської системи становлять 500 ТНК. Ринко-
ва капіталізація окремих ТНК перевищує 500 млрд дол. США, а щорічні
обсяги продажу становлять 150—200 млрд дол. Щорічний чистий прибу-
ток кожної з найбільших корпорацій фактично дорівнює річному бюдже-
тові України. Необхідно зазначити, що поряд із цим понад половина об-
сягів продажа припадали на 100 найбільших корпорацій, а в кожній із
1000 провідних ТНК обсяг реалізованої продукції перевищив 1 млрд дол.
Так, зокрема, обсяги продажу американської «Уол-Март» становлять 246
млрд дол., «Дженерал моторз» — 186 млрд, «Екссот Мобіл» — 182 млрд,
«Форд» — 163 млрд дол.
ТНК, як правило, багатогалузеві компанії, діяльність яких широко дивер-
сифікована. Наприклад, кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньо-
му підрозділи в 11 галузях, а найпотужніші охоплюють 30—50 галузей.
551
У групі 100 провідних промислових багатогалузевих компаній Великої Бри-
танії — 96, Італії — 90, Франції — 84, Німеччини — 78.
Таблиця 13.1
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИВАТНИХ
ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ ПІДПРИЄМНИЦТВА
Організаційна форма
Характеристики Приватні Громадські
Одноосібне
підприємство Партнерство Корпорація (ТНК)
Складність утво-
рення
Простота і легкість
утворення, низькі ви-
трати на організацію
та утворення
Те саме, що й одно-
осібного підприємст-
ва, плюс договір між
учасниками
Потребує значних зу-
силь і матеріальних
витрат, що пов’язано зі
спеціальним законо-
давством
Здатність мобілі-
зації капіталу
Обмежена розмірами
заощаджень власника
Збільшує можливість
залучення капіталу
об’єднанням заоща-
джень учасників
Дуже висока, може
швидко мобілізувати
капітал, емісію цінних
паперів
Масштаби відпо-
відальності влас-
ника
Повна за всіма зо-
бов’язаннями, вклю-
чаючи майно
Повна розподілена
субсидіарна, включа-
ючи майно учасників
Обмежена вартістю цін-
них паперів, що випус-
каються
Міра контрою з
боку власника
Повна за усією діяль-
ністю
Розподілена між учас-
никами, є джерелом
розбіжностей
Відповідно до частки
акцій, що випуска-
ються
Тривалість існу-
вання
Обмежена тривалістю
життя власника
Залежить від умов уго-
ди між партнерами
Необмежена
Оподаткування За ставкою податку на
особисті прибутки
Те саме, що й у одно-
осібних підприємст-
вах
Подвійне оподатку-
вання
Ліквідність Низька, труднощі
продажу
Досить низька, труд-
нощі продажу паю
Висока
Сфера діяльності Етноцентрична Етноцентрична Геоцентрична
Посилення економічної могутності ТНК, яке відбувається й відбувати-
меться надалі, здійснюється за рахунок численних злиттів і поглинань, що
свідчить про подальше посилення централізації й концентрації капіталів у
глобальному масштабі для домінування на світових ринках. Тривають гло-
бальні процеси переділу світового ринку в найрізноманітніших галузях. За
цих обставин ТНК вимагають від національних урядів уніфікації правил
міжнародних економічних відносин, ліквідації перешкод на шляху вивезен-
ня товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Особливо цей процес посилив-
552
ся у 80—90-х роках ХХ ст., коли уніфікація і лібералізація охопили всі сек-
тори, які обслуговують діяльність ТНК.
Війна, яку США вели у В’єтнамі, призвела до заго-
стрення соціальних суперечностей і, у свою чергу,
до повернення до політики реалізму, перегляду по-
літичного курсу відповідно до міжнародних умов,
що змінилися, та економічних можливостей країни.
У 1970-х роках президент Р. Ніксон проголошує
програму за формулою «партнерство, військова
сила і переговори», що відображала кризу глобалі-
зму, тенденції до зниження міжнародної напруженості. Водночас в амери-
канській економіці наростали проблеми.
До початку 90-х років у США здійснюється перехід до консервативної
моделі економічного зростання. Неокейнсіанська концепція була доповне-
на цим варіантом розвитку. В основі суттєвих зрушень, що відбулися на по-
чатку 1980-х рр. у західній економічній науці в бік різкого посилення у ній
консервативних тенденцій і течій, відходу від помірного буржуазного рефор-
мізму, безсумнівно лежать глибинні соціально-економічні процеси. Ці про-
цеси мали об’єктивний характер і часто не залежали від суб’єктивних намі-
рів та зусиль політиків. Поворот вправо західної економічної науки і всієї
суспільної ідеології в цілому породжений перш за все серйозними об’єк-
тивними труднощами, з якими стикалися капіталістичне суспільство та еко-
номіка і які, наростаючи лавиноподібно, набули особливо гострого харак-
теру на рубежі 70—80-х років ХХ ст.
У пошуках шляхів подолання цих труднощів найконсервативніші кола
монополістичної буржуазії, пов’язані передусім із воєнно-промисловим
комплексом розвинених капіталістичних держав, прагнули виробити курс,
розрахований на тривалу перспективу і покликаний за рахунок посилення
своїх позицій як усередині країни, так і на міжнародній арені знову поверну-
ти капіталізму становище, яке він займав у перші повоєнні роки.
Як свідчить історичний досвід, посилення консервативних тенденцій в
усіх галузях економічного, соціального, політичного та ідеологічного життя
капіталістичного суспільства відбувається зазвичай у періоди загострення
внутрішніх суперечностей капіталізму, коли під сумнів ставляться його ос-
новоположні цінності.
Економічна політика у цей період реалізовувалася на неоконсервативних
теоретико-методологічних засадах у вигляді «рейганоміки» у США та «тет-
черизму» у Великій Британії, про що докладно йшлося у попередній темі
(див. тему 12).
Життя показало, що надмірне зменшення ролі держави послабило увагу
до розвитку науки та наукоємних галузей, впровадження досягнень НТП в
економіку. Здійснені адміністрацією Р. Рейгана загальні заходи, що були
Основні тенденції
економічного
розвитку США та
Великої Британії на
етапі інформаційно-
технологічної
революції
553
спрямовані на поведінку суб’єктів господарювання, дали лише частковий
успіх, але не змогли вирішити проблем розвитку економіки в цілому. У про-
цесі перетворень консерватизм еволюціонував, став менш жорстким і набув
здатності трансформувати як соціально-економічну модель США, так і саме
американське суспільство. Ця здатність призвела до того, що до кінця 1980-х
років він (хоча і в пом’якшеному варіанті) зайняв ще міцніші позиції, ніж
раніше, а американська економіка, опираючись на нову технічну та техноло-
гічну базу, з кінця 1980-х років почала швидкий рух угору.
Відхід від консервативної концепції соціально-економічного державного ре-
гулювання відбувся з приходом у 1989 р. до Білого дому Дж. Г.У. Буша. На
початку 1991 р. уряд США в межах концепції «капіталовкладення в майбутнє»
(яка надалі підтримувалася й адміністрацією Б. Клінтона) поставив такі завдан-
ня: розвиток економіки і соціальної сфери, переорієнтація бюджету на забезпе-
чення довгострокового економічного зростання, зрушення пріоритетів від вій-
ськових до цивільних програм, а в межах останніх, зокрема, від трансфертних
виплат до прямих інвестицій, відмова від рейганівського курсу послаблення ре-
гулювання бізнесу на користь «розумного» регламентування.
Так, на 1991 р. було заплановано рекордні бюджетні асигнування на під-
тримку освіти, особливо на програми, орієнтовані на молодь. Це підтримка
молоді із малозабезпечених сімей в набутті середньої освіти, дітям-інвалі-
дам — в набутті початкової і середньої освіти, програма «Необмежені мож-
ливості для молоді» для допомоги «важким» підліткам із бідних сімей. Пе-
редбачалося також виділення значних коштів і на професійну освіту молоді,
на боротьбу із вживанням наркотиків, на матеріальне заохочення кращих
шкіл і вчителів, фінансування «негритянських» коледжів тощо. Водночас
адміністрація Дж. Буша здійснила кроки з подолання тенденції скорочення
федеральних асигнувань на цивільні наукові програми. Почалося фінансу-
вання багатолітньої програми допомоги малозабезпеченим сім’ям
у придбанні власного житла.
Реалізовувана концепція визначала як основне завдання держави довго-
строкові інвестиції за трьома напрямами: безпосередньо у виробничий (фі-
зичний) капітал; у технологічний розвиток і науково-технічні розробки; у
людський капітал. Загальна мета такого курсу полягала в тому, щоб за до-
помогою засобів фіскальної і грошово-кредитної політики створити умови
для довгострокового економічного зростання. В результаті реалізації еконо-
мічної політики адміністрації Дж. Г. У. Буша і концепції «капіталовкладення
в майбутнє» у США відбувся поворот державної соціальної політики від
практики «рейганоміки» у бік більшої соціальної відповідальності держави.
Було здійснено заходи з подолання негативних сторін консервативної соціа-
льно-економічної політики за рахунок підвищення податків і подальшого
зростання дефіциту бюджету.
У 1992 р. 42-м президентом США було обрано Вільяма (Білла) Клінтона,
який почав пошуки «третього шляху» — нової довгострокової програми, оріє-
554
нтованої на пристосування економіки США до умов сучасного етапу НТР як
технолого-інформаційної революції і збереження певного рівня соціального ре-
гулювання. Б. Клінтон поставив завдання оздоровити економіку, стимулюючи
інвестиційний капітал. Економічну стратегію його адміністрації можна охарак-
теризувати такими рисами: вирішення довгострокових завдань, активне засто-
сування фінансових заходів, на відміну від монетарної політики свого попере-
дника; державне регулювання і підтримка науково-дослідних та дослідницько-
конструкторських робіт (НДДКР), розвиток державної інфраструктури, ство-
рення умов для діяльності малого бізнесу; посилення ролі держави у вирішенні
актуальних проблем економіки. Стало очевидним, що Б. Клінтон повернувся до
основних ідей «Нового курсу» Ф. Рузвельта.
Економічна програма Б. Клінтона мала такі цілі: розширення державних
капіталовкладень і забезпечення довгострокового економічного зростання;
подолання бюджетного дефіциту; створення справедливішої податкової сис-
теми. Головними досягненнями адміністрації Б. Клінтона були: найтрива-
ліший в американській історії (107 місяців) період економічного піднесення;
перехід від рекордних бюджетних дефіцитів, коли в 1992 р. дефіцит федера-
льного бюджету США становив 290 млрд доларів, до бюджетних профіцитів
— у 2000 р. профіцит федерального бюджету становив 237 млрд доларів,
або 2,4 % від ВНП.
За період президентства Б. Клінтона з 1993 по 2000 р. у США було ство-
рено 22,2 млн нових робочих місць — більше, ніж за 12 років правління ад-
міністрацій Р. Рейгана і Дж. Буша. Безробіття знизилося з 7,5 % у 1992 р. до
3,9 % у 2000 р., досягнувши найнижчих показників за 30 років. 15 млн сімей
отримали додаткові податкові пільги, а мінімальна зарплата була збільшена
з 4,25 до 5,15 доларів за годину, що привело до збільшення зарплати 10 млн
американців. Значно зросли інвестиції в нові освітні технології: з 23 млн до-
ларів у 1993 році до 769 млн доларів у 2000 р. За рахунок створення додат-
кових можливостей для пошуку роботи знизилась частка отримувачів допо-
моги в межах системи державної допомоги з 14,1 млн осіб у 1993 р. до 6,3
млн — у 2000 р. тощо.
Для додаткового залучення капіталів у виробничу сферу поряд із подат-
ковою реформою різко підіймали у разі необхідності облікові ставки на бан-
ківський кредит. Це позначилося на русі капіталів у міжнародному масшта-
бі, стимулювало інтенсивний приплив в американську економіку капіталів
інших країн світу, що дало змогу США фінансувати модернізацію своєї еко-
номіки значною мірою за «чужий рахунок».
Як було зазначено вище, президентство Б. Клінтона збіглося з найдовшим
періодом економічного зростання в мирний час, а Закон про скорочення де-
фіциту 1993 р. вивів США на шлях фінансової відповідальності і поклав
край (на той час) бюджетним дефіцитам. Зміна економічної стратегії розвит-
ку країни свідчить про позитивний результат — скорочення рівня безробіт-
тя, ефективніше стали працювати бізнесові структури, зменшився дефіцит
555
держбюджету, розширилася зовнішня торгівля, тіньова економіка зменши-
лася до 8 %. Соціально-економічна політика адміністрації Б. Клінтона при-
вела до того, що в останнє десятиліття ХХ ст. сформувався новий напрям
«третього шляху», орієнтований на пристосування економіки США до но-
вих, постіндустріальних умов господарювання.
У 2000 р. 43-м президентом США було обрано Джорджа У. Буша (мо-
лодшого). В основу його економічної програми було покладено концепцію
«співчутливого консерватизму», основна ідея якої полягає в тому, що дер-
жава повинна вирішувати багато соціально-економічних питань, але вона не
в змозі вселити в кожного нужденного надію і визначити йому мету життя.
Держава повинна відігравати роль партнера, а не суперника стосовно людей,
які потребують співчуття. У США відбувалося зближення двох способів ви-
рішення соціальних проблем — консервативного і ліберального, в результаті
чого складається ліберально-консервативна соціально-економічна модель
цієї країни.
Економічна програма Дж. У. Буша охоплювала такі перетворення: зако-
нопроект про реформу системи освіти, проект федерального бюджету і ско-
рочення податків, законопроект про заборону абортів. Основна увага приді-
лялась освіті, якісному медичному обслуговуванню, пенсійному забезпе-
ченню, захисту навколишнього середовища, сильній національній обороні.
Ці реформи передбачалось фінансувати за рахунок коштів держбюджету.
Уряд Буша-молодшого намітив зростання витрат бюджету на соціальне за-
безпечення з 22,9 % витратної частини бюджету у 2000 р. до 25,6 % у 2006 р.
США випереджали всі інші країни за обсягом виробництва та експор-
ту наукомісткої продукції й послуг. У 2000 р. загальний обсяг витрат на
НДДКР у США перевищив 264 млрд дол. і досяг 2,7 % ВВП, що становить
майже половину загальних витрат на НДДКР у всіх розвинених країнах
світу.
На долю чинного 44-го президента США Барака Обами, обраного напри-
кінці 2008 р., та його адміністрації випало нелегке завдання — подолання
наслідків фінансової та торгово-промислової кризи, яка набула характеру
глобальної й охопила не тільки майже всі країни світу, а й значну кількість
галузей господарства.
Характеризуючи економіку США кінця ХХ — початку ХХІ ст., можна за-
значити, що вона є однією з найбільш зрілих і ефективних у світі. За останні
десятиліття вона продемонструвала високий ступінь адаптації до нових умов
і зуміла зберегти своє лідерство серед розвинених країн, а ТНК, очолювані
американським капіталом, сформували величезну «другу економіку» США,
що охоплює весь світ.
Якісно новим зрушенням в економіці США наприкінці ХХ ст. став випе-
реджувальний розвиток інформаційної структури та інформаційної економі-
ки, основу якої становить комплексна індустрія обробки інформації за до-
помогою новітньої комп’ютерної техніки і програмного забезпечення, а
556
також засоби електрозв’язку. Саме в цих галузях спостерігалися темпи еко-
номічного розвитку, які в багато разів перевищували середні. До того ж за-
гальні темпи економічного зростання США не найвищі у світі, але вони ста-
більні і достатні для забезпечення внутрішніх потреб. Обсяг обороту в галузі
комп’ютерних спеціалізованих послуг США в середині 1990-х років стано-
вив майже 200 млрд дол. щорічно. На початку ХХІ ст. із 300 млн користува-
чів Інтернету 50 % проживало у США, 40 % — у Європі, 5 % — у Японії і
Південній Кореї і лише 5 % — у решті світу.
Вважається, що сьогодні масштаби державного втручання в американ-
ську економіку є оптимальними, оскільки держава ефективно допомагає
економічній системі, що вже склалася. Ніхто в країні не виступає ні за роз-
ширення державного втручання в економіку, ні за його скорочення.
Отже, досвід економічної політики США свідчить про те, що вирішення її
проблем залежить від вибору методів державного управління, уміння адап-
туватися до світоглядних умов взаємозалежності, демократичної альтерна-
тиви. Ідеологічною основою цих практичних перетворень були теоретико-
методологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії та, зо-
крема, «економіки пропозиції». Неоконсервативна стратегія загалом сприяла
здійсненню структурної перебудови та технічного переоснащення економіки
США переважно за допомогою зарубіжних капіталовкладень та зниження
процентних ставок.
Таким чином, можна сказати, що в США на сьогодні сформовано соці-
ально-економічну модель, яка ґрунтується на максимальному викорис-
танні ринкового механізму в процесі вирішення соціальних проблем.
Під впливом різноманітних факторів ця модель постійно трансформуєть-
ся. В результаті синтезу консервативного й ліберального типів соціаль-
но-економічної політики, поряд із тим що після розвалу колишнього
СРСР та світової соціалістичної системи США перетворилися в над-
наддержаву світу, чи наддержаву, також відбувається перетворення США
в «суспільство загального благоденства», але вже на його постіндустріа-
льній стадії.
Стосовно умов Великої Британії, то, як показав досвід, «тетчеризм»
виявився достатньо ефективним. Він підтвердив висновок про те, що ка-
піталізм виявився системою, здатною трансформуватися і пристосовува-
тися до мінливих соціально-економічних умов. Британська модель неокон-
серватизму довела свою спроможність «осідлати» третю хвилю НТР і до-
могтися перебудови та модернізації економіки.
Однак реформування британської економіки відбувалося не без проблем.
До кінця 80-х років почали набирати обертів інфляційні процеси, поверну-
лися й інші «старі хвороби» — бюджетний дефіцит, соціальна поляризація,
що була викликана програмами скорочення витрат на соціальні потреби, які
проводилися урядом М. Тетчер. У зв’язку з цими труднощами М. Тетчер бу-
ла змушена піти у відставку.
557
Наступні уряди, зокрема консерватора Д. Мейджора і лейбориста Т. Бле-
ра, продовжували «тетчеризм» у сфері економіки. Важливим моментом ста-
ло підписання в 1993 р. Маастрихтських угод, спрямованих на перетворення
ЄЕС на економічну наддержаву, що за потужністю зрівняється, а потім і пе-
ревищить США і Японію.
Центральною категорією, яка визначає особливості
соціально-економічного розвитку інформаційного
типу в цей період, є інновація. Інновація — це ре-
зультат втілення науково-технологічних удоскона-
лень в економічну практику, має прикладний харак-
тер, а отже і безпосередній економічний ефект — надприбуток, хоча й тимча-
совий. Під поняттям інновація, яке в науковий обіг запровадив Й. А. Шумпетер,
розуміють створення нових продуктів і послуг та запровадження принципово
нового або модифікованого засобу (винаходу), що задовольняє конкретні суспі-
льні потреби, користується попитом на ринку та забезпечує науково-
технічний, економічний і соціальний ефект. Інновація є таким виробничим фа-
ктором (або, точніше, визначає якість виробничих факторів та готового продук-
ту), який впливає на продуктивність, ефективність виробництва, на показники
ВНП, структури виробництва та конкурентних переваг на тривалу перспективу.
Економічна природа інновації з точки зору підприємництва полягає у
зміні доходу від ресурсу, з точки зору споживача — зміна цінності задово-
лення потреб. Й. Шумпетер класифікує інновації так: технологічні, сиро-
винні, організаційні, збутові тощо. Виділяють також базові інновації (прин-
ципово нові, або революційні) та вдосконалювальні (ті, що модифікують
базові). Ван Дайн додає класифікаційну ознаку інновацій: за галузевою
належністю (запроваджується в існуючих галузях чи створюється нова);
інфраструктурна (в галузі транспорту, зв’язку, інституційних форм інтег-
рації науки з виробництвом, освіти).
Український дослідник інноваційних проблем Ю. Бажал подав схему ти-
пології інновацій, де здійснює класифікацію науково-технічних інновацій
через такі ознаки, як тип інновації (продуктова, технологічна, сировинна,
організаційна, збутова, інфраструктурна), інноваційна функція (базова, вдос-
коналювальна, чи навіть псевдоінновація), новизна місця застосування (іс-
нуюча галузь/підприємство чи нові). Така типологія дає інструментарій для
аналізу інноваційних процесів і забезпечує можливість: 1) виявити динаміку
спрямованості інновацій у різні періоди; 2) з’ясувати спрямованість (вектор)
структурних зрушень, що важливо з точки зору прогнозування; 3) з’ясувати
характер подальшого економічного зростання — ресурсомісткий, працеміс-
ткий, капіталомісткий, наукомісткий); 4) визначити характер НТП: перева-
жання базових інновацій свідчить про НТР; переважання ж інновацій, що
вдосконалюють науково-технічну та виробничу базу, свідчить про еволю-
ційний науково-технічний шлях; псевдоінновацій — про кризу сфери.
Інновація та венчур
як якісна мікро-
економічна риса
сучасної економіки
558
Значне місце в сучасній інноваційній сфері посідає інфраструктурна скла-
дова. Економіст Мічиганського університету Д. Амауер стверджує, що гальму-
вання зростання продуктивності праці в США у 1970—80-ті роки пов’язане з
недостатніми державними капіталовкладеннями в національну інфраструктуру.
Він указує на взаємозв’язок між інфраструктурою та динамікою приватних ка-
піталовкладень, а також відмічає зв’язок високого рівня державних капітало-
вкладень в інфраструктуру з високою нормою прибутку у приватному секторі.
Він аналізує рівень продуктивності праці та частку інвестицій в інфраструктуру
у ВНП промислово розвинених країн. Його аналіз показує, що найвищою част-
ка державних інвестицій в інфраструктуру відносно обсягу ВНП є в Японії, що
підтверджується найвищою продуктивністю праці, потім ідуть ФРН, Франція,
Італія, Велика Британія, Канада, а США займають найнижчу позицію.
Венчурна форма господарювання в інноваційній сфері. Прикладом зро-
стаючої ролі науки зі зміною структури виробництва в умовах сучасної ін-
формаційно-технологічної революції є поява і значне поширення нових висо-
коризикових інноваційно-технологічних форм ведення бізнесу. Таким при-
кладом є те, що в наш час у США серед інфраструктурних інновацій
з’являється і набуває все більшого розвитку нова організаційна форма поєд-
нання науки з виробництвом — венчурна фірма, яка є також однією з найха-
рактерніших рис сучасного періоду господарського розвитку й організаційно-
господарською формою. Ця нова господарська форма в інноваційній сфері
виникає як втілення тенденцій деконцентрації виробництва, коли перевага
починає надаватись інтенсивному типу кооперації. Венчурна фірма повною
мірою відповідає інституціональній природі теорії фірми Р. Коуза, оскільки
передбачає оптимальне співіснування підприємств та організацій різного
масштабу на основі венчурного фінансування інноваційного процесу.
Структура форм господарювання в інноваційній галузі свідчить про пере-
вагу малих фірм. Про їх ефективність у науково-технічній сфері свідчать та-
кі цифри: за даними Національного дослідницького бюро США, малі фірми
за останні 20 років створили в 4 рази більше науково-технічних нововведень
на один витрачений на наукову роботу долар, ніж великі фірми.
«Venture» (венчур) у перекладі з англійської — ризикове підприємство.
Інноваційний процес, на засадах якого відбувається розвиток у сучасній
економіці, передбачає високий ступінь ризику капіталів інвесторів. Венчур-
не фінансування стає дієвим засобом розподілення ризику. Американська
економіка втілила венчурне фінансування, бум якого почався наприкінці
1970-х років. Тоді в США була «криза нововведень» через неадекватність
існуючих корпоративних форм втілення інновацій потребам науково-
технічного розвитку. Причина цієї кризи полягала в тому, що інновація
створює загрозу нормальному руху відтворення капіталу корпорації, через
що виникає необхідність відокремлення частини капіталу корпорації для
здійснення інноваційного процесу. З об’єктивного боку це висвітлює «кри-
зу нововведень» у корпоративній формі господарювання.
559
Долучилися до виникнення у США венчурів також тогочасні обставини
господарського розвитку, а саме — корпорації не могли впоратися з фінан-
совим забезпеченням структурної перебудови економіки згідно з новим нау-
ково-технічним етапом її розвитку. Мала місце спадна тенденція у динаміці
норми прибутку корпорацій, що обмежувала власні фінансові ресурси. Зов-
нішні джерела фінансування обмежувала нестабільність кредитної систе-
ми внаслідок постійного коливання процентних ставок. Кризовий стан дер-
жавних фінансів, високі темпи інфляції американської економіки також
знижували обсяги інвестицій. В умовах економічної нестабільності фінансу-
валися угоди короткочасного характеру.
Джерелами (або суб’єктами) венчурного фінансування є великі корпора-
ції, пенсійні фонди, що прагнуть уникнути інфляційного знецінення своїх
коштів, страхові компанії, інвестиційні компанії, кошти заможних громадян,
зарубіжні інвестори. Венчурне фінансування є яскравою ілюстрацією неоін-
ституціональної теорії — теорії контрактів — у дії на практиці наприкінці
ХХ ст. в контексті інноваційних процесів економічного розвитку. Існують
п’ять основних видів контрактів про венчурне фінансування: 1) угода
про розподіл ризику; 2) угода про частку в прибутку; 3) угода про умови ви-
купу фірми підприємцем; 4) угода про вимоги до професійного рівня підпри-
ємця; 5) угода про наступні етапи фінансування.
Це свідчить про те, що регламентація прав власності пов’язана з розподі-
лом венчурного фінансування і, відповідно, ризику капіталом та прибутку на
капітал. Кожен із партнерів венчурної фірми вкладає в процес той ресурс,
що має: «ноу-хау», підприємницькі послуги, кошти. Відносини з приводу
наданих власниками ресурсів стають предметом контракту.
Важливим фактором економічного розвитку як у
повоєнний період, так і на сучасному етапі є інтег-
раційні процеси, що відбуваються в різних формах,
у тому числі й економічна інтеграція.
«Міжнародна економічна інтеграція — це взає-
мне пристосування національних економік, вклю-
чення їх до єдиного відтворювального процесу в інтернаціональних масшта-
бах» [7, с. 16]. Переходу до інтеграційного етапу світогосподарських зв’язків пе-
редує ряд ступенів міжнародної економічної інтеграції, обумовлених кількісними
та якісними показниками їх розвитку. Це не тільки масштаби міжнародної тор-
гівлі — економічної діяльності, про що йшлося під час розгляду проблем глобалі-
зації, а й охоплювані сфери, ступінь і стійкість взаємодії національних економік.
Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п’ять
ступенів, чи послідовних етапів, розвитку інтеграційних процесів: 1) зо-
на вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний чи спільний ринок; 4) еконо-
мічний союз; 5) економічний та валютний (монетарний) союз, чи повний
економічний союз.
Інтеграція Європи
та особливості
економічного
розвитку
в її умовах
560
Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн пройшла реально
перші чотири із зазначених етапів — Європейський Союз. Інші інтеграційні
угруповання, а їх кілька, поки що пройшли у своєму розвитку перший і част-
ково другий етапи. Інтеграційні процеси, що почалися в Європі з початку 50-х
років ХХ ст., про що розповідалося в попередній темі (див. тему 12), упро-
довж кількох десятиліть заклали підґрунтя для логічного переходу до вищої
форми економічної інтеграції — повного економічного союзу.
Саме прикладом міждержавного регіонального об’єднання як важливої
частини міжнародної економічної системи є Європейське Економічне Співто-
вариство (ЄЕС) (з 1 січня 1993 р. — Європейський Союз), яке з першої полови-
ни 80-х років ХХ ст. переживає третій етап свого розвитку (І етап (1957 — 1960
рр.) — створення ЄЕС; ІІ етап (70-ті — перша половина 80-х рр.) — розширен-
ня Спільного ринку). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн
(ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург), то з 1 січня 1995 р.
— їх було уже 15. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ір-
ландія, у 1981 р. — Греція, а в 1986 р. — Іспанія та Португалія. Першого травня
2004 р. до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн, серед яких колишні
союзні радянські республіки — Латвія, Литва та Естонія; колишні країни соціа-
лістичного табору — Чехія та Словаччина (складові колишньої Чехословаччи-
ни), Угорщина, Польща, Словенія (колишня складова Югославії), а також Кіпр
та Мальта. З 1 січня 2007 р. до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія. Отже, на
сьогодні Європейський Союз налічує 27 країн.
Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної інтеграці
має завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та
інформаційного простору і дати імпульс для переходу інтеграційного угру-
повання до якісно нового ступеня — економічного союзу (ЕС). Як відомо,
в Європі єдиний ринок з вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та
робочої сили було створено до початку 1993 р. Одразу ж було поставлено
завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за
короткі терміни, до початку 1999 р.
Коло інтересів та завдань, які необхідно було вирішити значно розшири-
лось: усуваються торговельні бар’єри, в результаті поетапної реалізації Пла-
ну Жака Делора створюється Європейський центральний банк та його на-
ціональні відділення, введено спільну грошову одиницю — євро (замість
екю) тощо, що є ознакою не союзу держав як конфедеративного утворення, а
єдиної союзної держави — федеративної чи субфедеративної. Тобто по суті
мова йде про створення єдиної суперструктури — Нової Європи, або Сполу-
чених Штатів (чи Держав) Європи («Європи без кордонів»).
Конкретним прикладом позитивної ролі ЄЕС в економічному розвитку
країн-учасниць цього міждержавного утворення може бути Франція, де
утворився навіть цілий «промисловий трикутник»: «Париж — Лілль —
Страсбург», у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франко-
голландських та інших «європейських підприємств».
561
У рамках ЄЕС його учасникам до початку 80-х років вдалося налагодити
програмування розвитку економіки та її спеціалізацію по країнах. Як наслідок,
Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одя-
гу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу; Італія —
дешевих легкових автомобілів, холодильників, літнього одягу; Голландія —
меблів тощо. На сьогодні ЄС перетворився в один із головних центрів світового
господарства. На ЄС припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою еко-
номікою. ЄС також перевищив показники США за обсягом промислового ви-
робництва і володіє половиною валютних резервів світу.
Таким же шляхом іде розвиток міжнародної інтеграції на півночі Америки,
де у 1992 р. було засновано Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі
(НАФТА) на основі укладання угоди між США, Канадою і Мексикою про ство-
рення спільного північноамериканського ринку. Між цими країнами демонту-
ються не тільки митні бар’єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного
континентального ринку для вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої
сили. Ще в 1994 р. 34 американські держави (всі, крім Куби) вирішили створити
до 2006 року спільну зону вільної торгівлі, тобто інтеграція на американському
континенті поширюється і з часом охоплюватиме як країни-учасниці НАФТА,
так і країни МЕРКОСУР (країни південного конуса). По суті, відбувається про-
цес «вирощування» взаємопроникнення великого капіталу на всій території Пі-
внічноамериканського континенту, що дасть можливість домінувати над інши-
ми економічними центрами світу — Західною Європою та Японією.
Сьогодні інтеграційні процеси прискорюються і в Азіатсько-Тихо-
океанському регіоні (АТР), де активізували свою діяльність Організації
Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, простежуєть-
ся курс Японії на створення свого роду Азіатського ринку, ведуться перего-
вори про створення Східно-Азіатського економічного співтовариства.
Своєю чергою, поглиблення економічної інтеграції в будь-якому регіоні сві-
ту веде до необхідності створення наднаціональних органів, які були б здатні
координувати зусилля різних країн і формувати механізм для цивілізованого
вирішення спірних питань, що дещо обмежує дію національних урядів.
13.2. ОСОБЛИВОСТІ НТР КІНЦЯ ХХ —
ПОЧАТКУ ХХІ ст. ТА ЇЇ ВПЛИВ НА СВІТОВЕ
Й НАЦІОНАЛЬНІ ГОСПОДАРСТВА
Поряд з посиленням глобалізації та ТНК, а також
інтеграційними процесами на макрорівні й поси-
ленням інноваційних процесів і появою венчуру на
мікрорівні як провідних тенденцій розвитку світо-
вого господарства і національних економік кінця
ХХ — початку ХХІ ст., що розглянуті у попере-
дньому параграфі, ще однією важливою тенденцією сучасності є бурхливе
Передумови, суть
і наслідки інфор-
маційно-технологічної
революції кінця ХХ —
початку ХХІ ст.
562
розгортання третьої НТР, особливо на другому її етапі, за визначенням М.
Кастельса, інформаційно-технологічної революції чи, на нашу думку, —
технолого-інформаційної революції. Сьогодні на основі фундаментальних
зрушень у техніці та технології виробництва у найбільш високорозвинених
країнах відбувається постіндустріальна революція і становлення постінду-
стріального суспільства з характерною для нього новою, постіндустріаль-
ною сервісно-інформаційною економікою.
На думку Е. Тоффлера, нас очікує глобальна боротьба за владу. Е. Тоф-
флер обґрунтовує нову концепцію влади, в основі якої є не насильство чи
гроші, а знання. Попередня система влади розвалюється, а сучасна структу-
ра влади ґрунтується вже не на силі м’язів, багатства чи насильства — вона
ґрунтується на знанні, на інтелекті. Е. Тоффлер вважає знання найдемокра-
тичнішим джерелом влади. Сучасна система створення матеріальних цінно-
стей повною мірою залежить від миттєвого зв’язку і поширення даних, ідей,
символів. Сучасну економіку називають також економікою суперсимволів.
Згідно з Е. Тоффлером, якщо влада сили — низькоякісна влада, а влада ба-
гатства — влада середньої якості, то найбільш високоякісну владу дає вико-
ристання знання [11, с. 37].
Зрозуміло, що всі три види влади взаємозв’язані і взаємодіють між собою,
але їх співвідношення у різних суспільствах та економіках різне. З настан-
ням постіндустріального суспільства, яке переростає в інформаційне, та по-
явою нової, постіндустріальної сервісно-інформаційної економіки роль
знань та інформації стає першочерговою, а основна установа, що їх проду-
кує та надає — університет, виходить на передові рубежі суспільного життя
порівняно з основними господарськими формами аграрно-індустріальної
доби.
Економічна криза 70-х років ХХ ст. та загроза вичерпання ресурсів
активізували пошук нових, нетрадиційних шляхів розвитку. І наука
гідно відповіла на виклики часу. За 10—15 років було здійснено багато
важливих наукових відкриттів і винаходів — більше, ніж за всю попере-
дню історію людства. Ці відкриття дали можливість зробити висновок
про початок третьої наукової революції та хвилі технічного прогресу.
Сучасну НТР, яка пройшла кілька етапів, а один із них на межі 70—
80-х років, можна повною мірою вважати технологічною революці-
єю, а підсилену і доповнену процесами інформатизації виробництва
та суспільства — технолого-інформаційною (або, згідно з Е. Тоффле-
ром, інформаційно-технологічною) революцією. Серед основних її
компонентів — революційний переворот у продуктивних силах суспіль-
ства.
Основними рисами цього перевороту були структурна перебудова су-
спільного виробництва на базі наукомістких технологій, мікропроцесорної
техніки, інформатики, радіотехніки, автоматичних систем управління,
біотехнології.
563
У ході сучасної технологічної революції наприкінці ХХ — на початку
ХХІ ст. людство переживає один із тих рідкісних в історії моментів, який ха-
рактеризується трансформацією матеріальної культури, що побудована на-
вколо інформаційних технологій. Так, до інформаційних технологій в основ-
ному відносять збіжну сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні
обчислювальної техніки (машин та програмного забезпечення), телекомуні-
кації/віщання й оптико-електронної промисловості. Яскравим прикладом
цього є програми створення інформаційного суспільства, зокрема в Україні та
Росії. Поряд із цим М. Кастельс, на відміну від інших дослідників, до галузі
інформаційних технологій відносить також генну інженерію. Він вважає, що в
1990-х роках біологія, електроніка та інформатика почали зближуватися і вза-
ємодіяти в галузі використання, відкриття нових матеріалів.
Навколо цього ядра інформаційних технологій за останні два десятиліття
ХХ ст. виникає сузір’я великих технологічних проривів у галузі нових мате-
ріалів, джерел енергії, в медицині, у виробничій техніці (наявній чи потен-
ційній, як нанотехнології), у тому числі в транспортній технології. Сучасний
процес технологічної трансформації розширюється по експоненті. Сьогодні
ми живемо у світі, який уже давно називають цифровим, чи електронно-
цифровим [9], де інформаційні виробничі, освітні, культурні, побутові та
інші системи, що ґрунтуються на майже масовому використанні цифрових
чи електоронно-цифрових засобів — найрізноманітніших комп’ютерів
(включно до кишенькових), засобів мобільного зв’язку, Інтернету тощо, де-
далі більше набувають масового поширення.
На відміну від будь-якої іншої революції, ядро трансформації, яку людст-
во переживає наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст., пов’язане з технологія-
ми обробітку інформації та комунікацією, яка забезпечує передавання на
відстані та використання інформації. Попереднє індустріальне суспільство,
даючи громадянам освіту й організовуючи поступово економіку навколо
знань та інформації, підготувало, таким чином, ґрунт для посилення люд-
ської думки, коли нові інформаційні технології стали доступними. Для су-
часної технолого-інформаційної революції інформаційна технологія є тим
самим, чим нові джерела енергії були для індустріальних революцій, почи-
наючи від парової машини і далі до електрики, викопного палива і навіть до
ядерної енергії, оскільки виробництво й розподіл енергії для індустріального
суспільства було ключовим елементом. Сьогодні інформація перетворюєть-
ся в нову форму енергії інтелекту.
Сучасну технологічну революцію характеризує не центральна роль знань
та інформації, а використання таких знань та інформації до генерування
знань і пристроїв, що обробляють інформацію та здійснюють комунікацію, в
кумулятивній петлі зворотного зв’язку між інновацією і напрямами викори-
стання інновацій. Яскравим прикладом цього є використання нових телеко-
мунікаційних технологій упродовж останніх двадцяти років минулого сто-
ліття, де технологічна інновація прогресувала від навчання через користу-
564
вання до вивчення технології через її створення, перебудову телекомуніка-
ційних мереж та знаходження нових галузей використання. Зворотний
зв’язок між запровадженням нової технології, користуванням нею й поши-
ренням її у нові галузі у новій технологічній парадигмі відбувається набага-
то швидше. Як наслідок, поширення технології безкінечно збільшує її могут-
ність у міру того, як технологія засвоюється та перевизначається її корис-
тувачами.
Нові інформаційні технології є не просто інструментами, якими необ-
хідно користуватися, а являють собою процеси, які необхідно розробля-
ти. Користувачі і творці можуть об’єднатися в одній особі, як у випадку з
Інтернетом, коли користувачі захопили контроль над технологією. Як зазна-
чає М. Кастельс, «це свідчить про тісний зв’язок між соціальними процеса-
ми створення та маніпулювання символами (культурою суспільства) та здат-
ністю виробляти і розподіляти товари і послуги (продуктивними силами)»
[4, с. 52]. Можна сказати, що вперше в історії людська думка стала безпосе-
редньою продуктивною силою, а не просто вирішальним елементом вироб-
ничої системи.
Ще однією особливою рисою, що характеризує сучасну інформаційно-
технологічну революцію, на відміну від її історичних попередниць, є те, що су-
часні нові інформаційні технології поширились по земній кулі з блискавичною
швидкістю, менше ніж за два десятиліття (з середини 1970-х до середини 1990-х
років), продемонструвавши миттєве застосування до свого власного розвитку
технологій, які вона створює, зв’язуючи світ за допомогою інформаційної тех-
нології. Але у світі існують великі області та значні сегменти населення, що не
включені в нову технологічну систему. Люди, країни та регіони отримують до-
ступ до технологічної могутності в різні часові терміни, в чому і полягає крити-
чно важливе джерело нерівності в суспільстві.
Технологічна система, в яку людське суспільство повною мірою занури-
лось наприкінці ХХ ст. (у 1990-х роках), почала складатися в 1970-х роках.
Найважливішими для сучасних технологічних траєкторій і для конкретної
форми взаємодії між технологією та різноманітними сторонами суспільного
життя є такі суттєві відкриття у сфері інформаційних технологій:
1) поява мікропроцесора як ключового пристрою в поширенні мікроелек-
троніки (1971 р.);
2) винайдення мікрокомп’ютера в 1975 р. (перший успішний комерцій-
ний варіант з’явився у квітні 1977 р.);
3) виробництво операційних систем для мікрокомп’ютерів компанією
Microsoft (середина 70-х років);
4) промислове виробництво оптичних волокон компанією Corning Glass
на початку 70-х років;
5) промислове виробництво відеомагнітофонів компанією Sony в се-
редині 70-х років на основі відкриттів, зроблених у 60-х роках в Америці
та Англії;
565
6) створення в 1969 р. компанією Advanced Research Project Agency (ARPA)
Міністерства оборони США нової, революційної електронної комунікаційної
мережі, яка згодом виросла і перетворилася в сучасний Інтернет.
Усі ці відкриття мають спільні характеристики: ґрунтуючись голов-
ним чином на наявних знаннях і розвиваючись як продовження ключових
технологій, вони завдяки доступності та падінню ціни зі зростанням якос-
ті являють собою кардинальний прорив у масовому поширенні технології в
галузі комерційного та суспільного використання.
Однак технологічна революція не усунула основних суперечностей капі-
талізму, а лише вивела капіталізм на вищий виток історичної спіралі, по-
новому поставила основні питання цивілізації. Замість індустріальної епохи
постали постіндустріальна епоха та постіндустріальне суспільство, з новою
соціальною структурою або, як кажуть соціологи, з новою стратифікацією
суспільства, теорією постіндустріального та інформаційного суспільства і,
що особливо важливо, — з новою, постіндустріальною, сервісно-інформа-
ційною економікою. Технологічна революція спричинила гігантську еконо-
мію живої праці, витіснення її з виробничого процесу.
Чи не найголовнішим результатом інформаційно-технологічної революції
стала зміна структури виробництва та структури зайнятості. Опираю-
чись на теоретико-методологічні засади теорії постіндустріального суспіль-
ства та теорії «трьох хвиль цивілізації», можна сказати, що на зміну домі-
нування вторинного сектору економіки — переробної промисловості та бу-
дівництва — прийшло домінування складного за своєю структурою третин-
ного сектору економіки — сфери послуг, де й була зосереджена основна
частина зайнятих у суспільному виробництві і вироблялася основна частина
продукції та наданих послуг у вартісному вираженні. У промисловості та
будівництві зайнято не більше 25 % і вироблялося не більше 33 % ВВП. По-
над 65 % зайнятих (і частка ця зростає) працюють у галузях різноманітних
послуг: інформаційних, ділових, соціальних, побутових, туризмі та індустрії
дозвілля. Тут виробляється 55—65 % ВВП.
У ході третьої хвилі НТП почалося також господарське освоєння навко-
лоземного космічного простору, були синтезовані матеріали, що раніше не
існували в природі, створені промислові р;боти, здатні практично повністю
замінити людину на виробництві, а персональний комп’ютер перетворив та
примножив потоки інформації.
Зміни відбулися не лише в структурі виробництва та структурі зайнятості,
з домінуванням передусім складного за своєю структурою третинного сектору
виробництва — сфери послуг, а й у сільському господарстві. Розвиток техніки
привів до прогресуючого витіснення фізичної праці із промисловості та сіль-
ського господарства. До кінця ХХ ст. у значній частині первинного сектору го-
сподарства (сільському, лісовому та рибному господарстві) економічно розви-
нених країн працювало не більше 10 % зайнятих у національному господарстві
(а в середньому по цих країнах — 5—7 %), і вироблялось тут близько 10 %
566
ВВП. Праця робітників сільського господарства значною мірою механізована,
широко застосовуються автоматизовані системи та комп’ютери. Застосування в
сільському господарстві електроніки, крапельного зрошування, хімізації, генної
селекції значно підвищило інтенсивність сільськогосподарського виробництва.
У ньому відбулося перетворення сільськогосподарської праці на різновид інду-
стріальної, зближення органічної структури капіталу в промисловому та аграр-
ному секторах. Усе це створило передумови для значного збільшення обсягу
випуску продукції та підвищення її товарності. Великі ферми, доводячи до бан-
крутства дрібні, перетворилися на справжні фабрики з виробництва зерна і
м’яса.
Досягнення науки і техніки у поєднанні з високим рівнем політичних, еко-
номічних та соціальних інституцій дали змогу високорозвиненим країнам вий-
ти на небачений досі рівень економічного розвитку — рівень задоволення різ-
номанітних, у тому числі зовсім нових, потреб переважної частини свого
населення. Усе це дало можливість зробити висновок про завершення індустрі-
ального періоду в розвитку: США, Великої Британії, Франції, ФРН, Японії,
Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Австрії, Ізраїлю та ін.
Однак не зважаючи на те, що нова технологічна структура і нова постін-
дустріальна, сервісно-інформаційна економіка відіграють все більшу роль у
світовому співтоваристві, говорити про остаточне і глобальне завершення
епохи індустріалізму зарано. Про це свідчить хоча б те, що такі країни, як
Китай та Індія зі своїм величезним економічним потенціалом лише недавно
вступили у стадію зрілого індустріалізму, а більшість країн Африки його на-
віть не досягли.
Результатом інформаційно-технологічної революції у найбільш високо-
розвинених країнах сьогодні є становлення постіндустріального суспільст-
ва з характерною для нього новою, постіндустріальною сервісно-інформа-
ційною економікою.
Подальший розвиток системи ідей індустріального
суспільства в межах інституційно-соціального на-
пряму привів до становлення теорії постіндустріа-
льного суспільства. Особливості історико-культур-
ного розвитку капіталізму в різних країнах обумо-
вили формування різних варіантів концепції пост-
індустріального суспільства, серед яких можна ви-
ділити два основні: ліберальний і радикальний. Ліберальний варіант опира-
ється на американську модель капіталістичного розвитку, а серед його пред-
ставників — Д. Белл, Дж. Ґелбрейт, Е. Тоффлер, К. Боулдінг та інші. Ради-
кальний варіант базується на європейській моделі і найяскравіше предс-
тавлений у концепціях Р. Арона, А. Турена, Ж. Фурастьє, М. Кастельса.
В основі концепції постіндустріального суспільства лежить теорія трьох
хвиль Е. Тоффлера — поділ усього суспільного розвитку на три етапи: доін-
Теорія постіндуст-
ріального суспільства
та її основоположники
про витоки сучасної
науково-технологічної
революції
567
дустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У доіндустріальному
суспільстві визначальною була (а в ряді країн залишається й досі) сільсько-
господарська сфера, з церквою та армією як головними інститутами суспіль-
ства; в індустріальному — промисловість з корпорацією та фірмою на чолі;
у постіндустріальному — сфера послуг та інформації, з університетом як го-
ловним місцем її виробництва і зосередження.
На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий тео-
ретичний вплив мали теорії індустріального суспільства (особливо концеп-
ції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства розро-
бив американський соціолог Д. Белл. Вона була представлена як теорія
соціальних змін, що можуть відбутися у суспільстві в найближчі десятиліття
насамперед у результаті розгортання вже помітних тенденцій випереджу-
вального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі
та перебудови суспільства, організованого за «економізованою» моделлю у
напрямку моделі «соціологізованої».
Д. Белл становлення постіндустріального суспільства розглядає як пере-
важно еволюційний процес, у результаті якого індустріальний світ не руй-
нується, а скоріше збагачується додатковими рисами та властивостями,
і при цьому важливу роль відіграють не лише технологічний та господарсь-
кий прогрес, а й якісні зміни в політичній та культурній галузях, і передусім
— поширення в американському суспільстві культурної толерантності та
ідеологічної терпимості. На той час серед інтелігенції у загальних рисах бу-
ло досягнуто певної згоди: набули визнання держава загального благоденст-
ва, бажаність децентралізації влади, змішана економіка та політичний плю-
ралізм. У цьому розумінні ідеологічна епоха закінчується, і її кінець
відкриває шлях до становлення постіндустріального суспільства.
Найголовніша праця Д. Белла — «Прийдешнє постіндустріальне суспільст-
во» (1973 р.) — це закінчене теоретичне дослідження, у якому проблема пост-
індустріалізму розглядається в усіх її проявах: від аналізу витоків концепції до
вивчення політичних та культурних процесів, що супроводжують становлення
нового суспільства.
Фундаментальними складовими теорії постіндустріального суспільства є:
• як домінуючий поширився підхід, що ґрунтується на періодизації істо-
рії не за принципом оцінювання класової структури відповідних суспільств,
а на основі дослідження технологічних аспектів організації суспільного ви-
робництва;
• принцип домінування технологічних аспектів організації суспільного
виробництва над принципом оцінювання класової структури поширено не
тільки на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного
розвитку сучасних суспільств.
Основну роль у становленні постіндустріальної теорії відіграла інсти-
туціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала насамперед у то-
му, що до цього абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної ево-
568
люції (в межах історичної школи) в нових умовах видозмінилась у структу-
ризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх законо-
мірностей господарського розвитку, що не залежали від соціальної та полі-
тичної систем тієї чи іншої країни.
Ще наприкінці 40-х років ХХ ст. у працях американського економіста
К. Кларка «Економіка у 1960 році» та французького суспільствознавця Ж. Фу-
растьє «Велика надія ХХ століття» були сформульовані найважливіші ме-
тодологічні принципи теорії постіндустріального суспільства — поділ
усього суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське госпо-
дарство та добувна галузь), вторинний (промисловість та будівництво), тре-
тинний (сфера послуг); та положення про майбутнє зростання частки тре-
тинного сектору порівняно з первинним і вторинним як за сукупною
робочою силою розвинених країн, так і за структурою ВНП.
Отже, сформувалась друга фундаментальна складова теорії постіндус-
тріального суспільства: принцип домінування технологічних аспектів ор-
ганізації суспільного виробництва над оцінюванням класової структури по-
ширено не тільки на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз
економічного розвитку сучасних суспільств. Ці положення свідчать про від-
носну завершеність побудови системи методологічних передумов теорії
постіндустріалізму.
Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства обумов-
люють такі чинники:
• зміна економіки від такої, що виробляє товари, до обслуговуючої (сервіс-
ної), що означає переважання сфери послуг над сферою виробництва;
• зміна соціальної структури суспільства (класовий поділ поступається
місцем професійному), замість класів як характеристики відношення до влас-
ності суспільство поділяється на страти та сітоси;
• центральне місце у визначенні політики в суспільстві посідає теорети-
чне знання (університети як центри зосередження цього знання перетворю-
ються в головні організації суспільства);
• створення нової інтелектуальної технології, запровадження плануван-
ня та контролю над технологічними змінами.
Ідеї нового індустріального суспільства Дж. Ґелбрей-
та і постіндустріального суспільства Д. Рісмена і
Д. Белла поступово модифікувалися в концепції ін-
формаційного та постекономічного суспільства.
Проблеми формування інформаційного суспільства в
умовах прискореного науково-технічного розвитку
широко обговорюються сучасними економістами. В цілому ця теорія, як і теорія
постіндустріального суспільства, спирається на той підхід, згідно з яким еволю-
ція людства розглядається через призму прогресу знання. Так, відомий соціолог,
професор Каліфорнійського університету (США) Мануель Кастельс стосовно
Теорія
інформаційного
суспільства та зміни
в господарській
практиці
569
поняття «знання» використовує визначення Д. Белла: «Знання — сукупність ор-
ганізованих висловлень про факти або ідеї, що представляють обґрунтоване
судження або експериментальний результат, який передається іншим за до-
помогою певного засобу комунікації в певній систематизованій формі» [4, с. 39].
М. Кастельс говорить про зміну індустріального способу розвитку (головний
двигун продуктивності якого — нові джерела енергії і здатність децентралізува-
ти використання енергії в ході виробництва і розподілу) інформаціональним спо-
собом розвитку, а головним джерелом продуктивності останнього називає тех-
нологію генерування знань, обробки інформації і символічної комунікації. При
цьому М. Кастельс розрізняє поняття «інформаційне суспільство» (information
society) та «інформаціональне суспільство» (informational society), «інформаційна
економіка» й «інформаціональна економіка» відповідно.
Розглядаючи сучасні інформаційні технології та їхній вплив на суспільст-
во, Т. Сакайя відзначає принципову відмінність цього впливу від того, який
здійснювали попередні технічні нововведення. Якщо винаходи минулих ча-
сів (електрика, нові матеріали) сприяли зростанню кількісних показників
вироблених матеріальних благ, то сучасні інформаційні технології спрямо-
вані на зниження залежності від матеріальних благ і збільшення диверсифі-
кованості й масштабів інформаційних послуг. Такий характер інновацій, які
закріплюють успіхи на шляху збільшення значимості вартості, створюваної
знанням [4, с. 356]. Як бачимо, аналізуючи перетворення, що відбуваються в
навколишньому світі, тут також підкреслюють визначальну роль знання.
Трактування сучасного суспільства як інформаційного досить широко
сьогодні застосовується, коли мова заходить про основні характеристики су-
часної соціально-економічної системи. Це пов’язано передусім із подальшим
розвитком сучасного постіндустріального суспільства, продовженням про-
цесу структурування третинного сектору економіки і виникненням четвер-
тинного (інформаційного) сектору економіки. Події у світовій економіці
кінця 60-х — початку 80-х років ХХ ст. можна позначити як першу систем-
ну кризу індустріального типу господарства [2, с. 202].
Насамперед необхідно мати на увазі три обставини. По-перше, власне ін-
дустріальна складова економіки розвинених країн не тільки не була зруйно-
вана в ході кризи, а й збереглася в незмінному вигляді: частка промислового
виробництва залишалася весь цей час відносно стабільною, а технологічний
прогрес обумовлювався передусім потребами промислового сектору, і були
створені умови, що дали можливість іншим країнам здійснити прискорену
модернізацію. По-друге, сама трисекторна модель економіки в цей період
різко деформувалася: за нових умов третинний сектор набув домінуючої ро-
лі, тоді як галузі первинного сектору через зрослу ефективність сільського
господарства і добувної промисловості почали втрачати своє значення.
По-третє, на початок 80-х років у господарській структурі розвинених захі-
дних країн проявилися обриси четвертинного сектору, який розвивав нау-
коємні технології й опирався на виробництво нової інформації і знань.
570
Отже, перша системна криза індустріального типу господарства фак-
тично підвела межу під історією первинного сектору економіки і відкрила
шлях розвитку четвертинного — інформаційного сектору економіки.
У зв’язку з цим традиційна економічна теорія перестала адекватно відо-
бражати потреби сучасної економіки. Традиційна економічна теорія, як відо-
мо, надає великого значення зв’язку «інвестиції і зростання». Зменшення інвес-
тицій, як заведено вважати, не може не відбитися на темпах економічного
зростання, і сама така тенденція визнається одним із явних свідчень господар-
ського неблагополуччя. Однак в умовах переходу до інформаційної економіки
попередні теоретичні постулати стають не тільки обмеженими, а деколи на-
віть неправомірними і парадоксальними.
Один із парадоксів полягає в новому співвідношенні зростання і розвитку,
продуктивності й ефективності, результативності і можливостей. Як тільки
інформаційний сектор господарства почав займати таке значне місце в еко-
номічній системі, звичайне збільшення виробництва тих чи інших благ уже не
може гарантувати жодній національній економіці не тільки зміцнення її пози-
цій на міжнародній арені, а й збереження становища, досягнутого раніше.
Теорія інформаційного суспільства виникла і формується майже одноча-
сно з теорією постіндустріального суспільства. Проте в межах теорії інфор-
маційного суспільства наукове знання і технологічний прогрес підкреслю-
ються ще виразніше. Основи теорії інформаційного суспільства закладені у
працях З. Бжезинського, Д. Белла, Е. Тоффлера, Ф. Махлупа, Т. Умесао, ав-
торів, які стали широко відомими завдяки своїм дослідженням динаміки
розвитку наукоємних виробництв.
У 70—80-ті роки ХХ ст. найбільший внесок у розвиток цієї теорії здій-
снили американський економіст М. Порат, праця якого про інформаційну
економіку з’явилася у 1978 р., японський учений Й. Масуда, британський
економіст Т. Стоуньєр і ряд інших, праці яких вийшли друком пізніше.
Російський економіст В. Іноземцев відзначає особливий вплив японських
науковців у дослідженні інформаційного суспільства: це згадувані вже
Т. Умесао, Й. Масуда, а також пізні праці Т. Сакайї; при цьому теорія ін-
формаційного суспільства розглядається ним як складова постіндустріа-
льної концепції [3, с. 20—22]. Деякі автори безпосередньо використову-
ють терміни «постіндустріальне суспільство» та «інформаційне суспіль-
ство» як синоніми.
Отже, формування теорії інформаційного суспільства та інформаційної
економіки, тобто такого суспільства, у якому виробництво інформаційного
продукту є пріоритетним порівняно з виробництвом матеріальних ціннос-
тей, стає цілком закономірним. Прихильники теорії інформаційного суспіль-
ства поєднують його становлення з домінуванням четвертинного сектору
економіки, що слідує за сільським господарством, промисловістю і сектором
послуг, а капітал і праця (основа індустріального суспільства) поступаються
місцем інформації — основі інформаційного суспільства.
571
Згідно з теорією, інформаційне суспільство принципово відрізняється
від індустріального, а саме: змінюється форма організації виробництва і
немає більше потреби у такій сильній концентрації виробництва, як це
було в індустріальному суспільстві; людина може тепер повноправно
брати участь у виробничих процесах, перебуваючи на відстані від вели-
ких економічних центрів (ідея «високотехнологічного натурального гос-
подарства» як виробництва для власного споживання — проз’юмеризму,
заснованого на суперсучасній технології, коли виробник зливається зі
споживачем) [10, с. 453]; в інформаційному суспільстві знижується зна-
чення бюрократичного управління; змінюється система цінностей, коли
громадськість потребує від компаній вирішення не тільки економічних, а
й соціальних проблем; зростає взаємопереплетіння і взаємодія економіч-
них процесів у світовому масштабі, а отже — зростає роль наднаціональ-
ного регулювання і наднаціональних інститутів.
Усе менше вироблених благ володіють чіткою національною належніс-
тю. Блага можуть вироблятися в різних країнах і регіонах, а потім форму-
ватися у вигляді якогось кінцевого блага з наступною реалізацією в різ-
них куточках земної кулі. ТНК модифікуються в настільки глобальні
структури, що найчастіше складно буває визначити їхню національну на-
лежність як з погляду фінансових джерел, так і з погляду виробничого
процесу. Так само в інтернаціональному напрямку міняється і склад акці-
онерів, які перетворюються в якусь невизначену інтернаціональну масу.
Такі наслідки сучасних інформаційних процесів, що дають змогу говори-
ти про принципово новий етап розвитку порівняно з індустріальним сус-
пільством.
Теорію інформаційного суспільства необхідно розглядати як складову теорії
постіндустріального суспільства. У контексті постіндустріальної методології
багато конкретних положень, запропонованих у ході дослідження інформацій-
ного суспільства, значно поглиблюють наші уявлення про сучасний світ. Свого
подальшого розвитку теорія постіндустріального та інформаційного суспільст-
ва набула в теорії постекономічного суспільства В. Іноземцева.
На противагу доіндустріальній та індустріальній еко-
номікам можна виділити, зокрема, такі найважливіші
риси економіки постіндустріального суспільства:
• економіка перейшла від виробництва перева-
жно товарів до переважаючого створення послуг;
• клас професіоналів і спеціалістів технічного профілю перетворився в
найбільшу групу зайнятих;
• нововведення, відображені у змінюваних взаємовідносинах між наукою
і технологією, економічною теорією і політикою, почали все більшою мірою
залежати від успіхів у галузі теоретичного знання, про що свідчать досяг-
нення сучасної інформаційно-технологічної революції;
Основні риси
постіндустріальної
економіки
572
• інтелектуальні установи суспільства, пов’язані з кодифікацією теорети-
чного знання, в останній третині ХХ — на початку ХХІ ст. дедалі більшою
мірою перетворюються у провідні організації;
• відбувається бурхливий розвиток «нового політичного класу — класу
консультантів, експертів чи технократів»;
• дедалі бурхливішого розвитку і зростаючого значення набуває інфор-
маційно-комунікативна мережа Інтернет;
• постіндустріальну економіку можна характеризувати як сервісно-
інформаційну економіку, де домінує третинний сектор послуг та четвер-
тинний (за межами третинного) сектор інформаційних послуг, який нада-
лі все більше зростає і структурується, він охоплює чимраз більшу частку
зайнятих у суспільному виробництві й на його долю припадає все більш
зростаюча у вартісному і відносному вираженні частка суспільного виро-
бництва.
Поряд з активним зростанням третинного сектору суспільного виробниц-
тва відбувається і зміна пропорцій зайнятості. Основна маса робочої сили
зосереджується у сфері послуг.
Необхідно зазначити, що й сама сфера послуг охоплює різноманітні галу-
зі господарського життя. Якщо на початку індустріальної доби вона була
представлена передусім такими галузями, як транспорт, комунальне госпо-
дарство та деякі інші галузі, пов’язані з обслуговуванням руху товарів і зро-
стаючими потребами матеріального виробництва в допоміжних процесах, то
в подальшому економізація суспільства викликала необхідність швидкого
прогресу торгівлі, фінансових та страхових послуг. Сьогодні щораз більшу
роль відіграють послуги професійного характеру, пов’язані з охороною здо-
ров’я та освітою, особистого (рекреаційного) характеру — туризм, спорт,
театри, кіно, інше різноманітне дозвілля, а також оренда житла, послуги ді-
лового характеру тощо.
Сфера послуг розвивається дуже динамічно і досить неоднорідно. У
зв’язку з цим Д. Белл поділив третинний сектор національного господарства
на внутрішні сектори: безпосередній третинний сектор, що охоплює послуги
матеріального характеру (транспорт, зв’язок, складське господарство), чет-
вертинний (торгівля, фінанси, страхування, нерухомість) та п’ятеринний
(особисті, професійні, ділові послуги та послуги з державного управління).
Нині найбільша група працівників, професіоналів і спеціалістів технічного
профілю зосереджена саме в п’ятеринному секторі — секторі, який виробляє
ідеї та інформацію. При цьому активність цієї категорії працівників являє
собою взаємодії суб’єктивного типу, які потребують активної позиції сторін,
особистих контактів, діяльності, орієнтованої швидше не на безпосереднє
виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, а на розвиток
і взаємозбагачення сторін.
При виборі і здійсненні професійної діяльності у різноманітних секто-
рах постіндустріальної економіки різко підвищується значення внут-
573
рішньої мотивації, про що свідчать такі ознаки, як індивідуалізація ви-
робництва, яка давала можливість обрати й організувати діяльність від-
повідно до своїх уподобань, значимість для саморозвитку людини не
тільки вільного, а й робочого часу, можливість самореалізації в обраній
галузі тощо.
Становлення нових мотивів діяльності працівників обумовлюється тим,
що сучасне виробництво виявляє дедалі більшу залежність від творчого по-
тенціалу людини. Сучасне господарство характеризується тим, що вперше в
історії господарський і технологічний прогрес втілюється вже не стільки в
нарощуванні обсягів виробництва чи вдосконаленні продукції, що випус-
кається, скільки у зміні ставлення людини до самої себе і навколишнього се-
редовища.
Із середини ХХ ст. в розвинених країнах Заходу були забезпечені високі
стандарти споживання, розвиток технологій вимагав від людей, залучених
до господарських процесів, не тільки першокласної освіти, а й творчих здіб-
ностей. З цього моменту стимули і мотиви почали неминуче модифікувати-
ся. Чинниками, що визначають напрям та інтенсивність модифікації
стимулів і мотивів робітників до праці, є: втрата значимості підвищення
матеріального добробуту; зростаючий освітній рівень сучасної людини, що
є також основою та іншою стороною нової мотиваційної системи; бурхли-
вий розвиток інформаційної складової сучасного виробництва як додатко-
вий чинник нових ціннісних орієнтирів.
Так, з приводу першого чинника — втрати значимості підвищення ма-
теріального добробуту, необхідно зазначити, що на основі технологічного
прогресу для значної частини населення постіндустріальних країн досягнен-
ня матеріального добробуту стає чимраз легшим. У міру збільшення багатс-
тва потреба в отриманні все більших матеріальних благ втрачає свою гост-
роту і, таким чином, на перший план усе частіше виходять проблеми іншого,
нематеріального характеру, зокрема необхідність поєднувати безпеку і сво-
боду, справедливість і відповідальність. Інакше кажучи, підвищення матері-
ального рівня життя створює потенційні передумови для становлення нової
мотиваційної системи.
У свою чергу, прагнення до освіти і знань уперше проявилось як один із
найважливіших соціальних пріоритетів безпосередньо після Другої світової
війни. Так, якщо до 1929–1933 років у США на 100 працівників було всього
три випускники коледжу, то в середині 1950-х років їх було вже у 6 разів
більше (18 осіб). Після Другої світової війни, особливо з 1970-х років упер-
ше проявився зв’язок між високим рівнем освіти і матеріальним достатком
людини, який раніше був досить умовним. У 1990-ті роки посилюється ди-
ференціація у рівні добробуту осіб із дипломом коледжу, і тих, хто мав лише
середню освіту або не закінчив школу.
Якщо у 1979 р. розрив у рівні доходів між означеними категоріями не пе-
ревищував 49 %, то в 1993 р. він уже становив у середньому на 89 %, тобто
574
збільшився майже удвічі. Отже, наявне суттєве майнове розшарування за
ознакою освіти. За період з 1987 по 1993 р. середня погодинна зарплата вла-
сника диплома чотирирічного вищого навчального закладу у США скороти-
лась на 2 %, бакалавра — зросла на 30 %, а спеціаліста з докторським ступе-
нем (кандидат наук) — зросла майже на 100 %, тобто майже вдвічі. Це
свідчить про те, що в постіндустріальному суспільстві і постіндустріальній
економіці саме інтелектуальні здібності людини та її освіченість значною
мірою визначають як рівень її доходів, так і її соціальний статус.
У міру того, як поширення інформаційних технологій відкриває дедалі
ширші можливості для створення власного бізнесу без значних початкових
інвестицій, перерозподіл національного багатства в бік інтелектуального
класу активізується. Близько 80 % сучасних американських мільйонерів не
примножили своїх активів, що дісталися їм у спадок, а самі заробили своє
багатство.
У сучасних умовах прошарок високоосвічених людей становить найба-
гатшу верству постіндустріального суспільства і здатен до стійкого відтво-
рення. Сьогодні 1/15 від 1 % найбагатших американців отримують свої до-
ходи як прибуток на вкладений капітал. З них понад 50 % працюють на
адміністративних посадах у великих компаніях або є їхніми консультанта-
ми, близько 33 % — практикуючі лікарі та юристи, решта 10 % — люди
творчих професій, у тому числі викладачі і професори, що є свідченням ре-
волюції в освіті.
Стосовно третього чинника, то знання сьогодні стають об’єктом вико-
ристання самих знань, а не для вдосконалення знарядь праці, як це було в
період промислової революції, і не для вдосконалення основ і принципів ор-
ганізації виробничої та суспільної діяльності у ХХ ст., що дало змогу рево-
люційним чином підняти продуктивність праці.
Отже, можна констатувати, що процеси, які розвинулися в сучасному
постіндустріальному світі, об’єктивно ведуть не стільки до обмеження
споживання матеріальних благ, скільки до витіснення матеріальних сти-
мулів їх виробництва мотивами самореалізації особи, нарощування інте-
лектуального потенціалу і максимального його розкриття у суспільно
значимій діяльності.
Надзвичайно важливим є те, що сьогодні у мотиваційних процесах діяль-
ності працівників відбувається перехід від домінування зовнішніх спонука-
льних стимулів діяльності до мотивів переважно внутрішніх. Діяльність,
обумовлена саме такими прагненнями, має своїм результатом розвиток і
вдосконалення самої особистості. Якщо потенціал індустріальної господар-
ської системи визначався технічними можливостями виробництва і еконо-
мічними можливостями споживача, то кінець ХХ — початок ХХІ століття
ознаменувався народженням і зміцненням якісно нової тенденції —
і прогрес інформаційного виробництва, і характер постіндустріальної гос-
подарської системи виявляються залежними від потреб людини в самореа-
575
лізації — як у виробництві, так і в споживанні. Люди починають змінюва-
ти суспільство, змінюючи самих себе: з одного боку, не відмовляючись від
розвитку своїх здібностей заради успіхів конвеєрного виробництва, а мак-
симально вдосконалюючи їх, і, по-друге, не обмежуючи себе заради додат-
кових інвестицій, а споживаючи все більше інформаційних благ і послуг за-
ради збільшення інтелектуального капіталу тощо.
В економічній та соціологічній літературі вирізняють такі форми прояву
нової мотивації: самореалізація за межами виробничого процесу; нематеріа-
льно обумовлена діяльність у межах виробництва та їх прояви; становлення
проз’юмеру та проз’юмеризму.
Так, у США на середину 1990-х років було понад 1,4 млн некомерційних ор-
ганізацій, у Великій Британії — 350 тис. У 1992 р. понад 94,2 млн дорослих
американців (понад 51 % населення) добровільно працювали в різних організа-
ціях, віддаючи в середньому 4,2 години свого часу на тиждень. У межах цих
добровільних організацій люди прагнули соціалізуватися, діючи згідно зі свої-
ми внутрішніми прагненнями поза межами виробничого процесу.
У сучасному виробництві поряд із двома зазначеними формами прояву
нової мотивації також формується такий феномен, як проз’юмер. У процесі
виробництва людина, з одного боку, все глибше втягується у виробничі про-
цеси, а з другого — діяльність на робочому місці дедалі більшою мірою пе-
редбачає споживання інформації та засвоєння знань, отриманих іншими лю-
дьми. Як результат, відбувається розмивання меж між продуктивною і
непродуктивною працею, між виробничою діяльністю та дозвіллям, і в під-
сумку — між виробництвом і споживанням. Виникає перехід від «чистого»
виробництва до процесу, в якому важливу роль відіграє споживання, від
«чистого» споживання — до виробничої діяльності, яку можна сприймати як
своєрідне дозвілля. Цей феномен кваліфікується як становлення проз’юмера
(англ. production — виробництво, і consumer — споживач), що являє собою
активне споживання благ і послуг.
При цьому мова йде не лише про стирання меж між вільним та робочим
часом. Ідеться про значно більше — про системну трансформацію, що про-
являється в тому числі й у виникненні і постійному розширенні господар-
ської діяльності такого типу, який від самого початку передбачає, що вироб-
ництво благ невіддільне від споживання деяких суб’єктивованих чинників
виробництва, зокрема інформаційних продуктів, неможливе без активної й
діяльної позиції споживача.
Проз’юмеризм виникає передусім у галузях інформаційного сектору, мо-
жна сказати в інформаційній економіці, в науці, освіті, конструкторських
та дослідних розробках, а також у сфері культури, мистецтва, частково охо-
рони здоров’я. Тобто тут переважають суб’єкт-суб’єктні взаємодії, в яких і
виробник, і споживач блага однаковою мірою визначають процес його вико-
ристання. Саме спеціалісти, зайняті в цих галузях, становлять соціальну
групу, яка найбільш сприйнятна до нових мотиваційних форм.
576
Перехід від масового виробництва і споживання до їх індивідуалізації
означає, що в структурі зайнятості кількість працівників, які виконують цю
роботу, зростає чимраз повільніше, тоді як різноманітність професій зрос-
тає, а самі працівники все більше й більше різняться між собою, і ці відмін-
ності переносяться у ринкову сферу. Згідно з Е. Тоффлером, така кода інду-
стріальної доби, як стандартизація, сьогодні руйнується, і відбувається
дестандартизація, зокрема дестандартизація робочих місць розширює мож-
ливості вільного вибору того чи іншого виду діяльності.
Ще одна особливість постіндустріальної економіки як результат інфор-
маційно-технологічної революції — все чіткіше виражена зміна енерге-
тичної бази виробництва. Якщо на зорі індустріального суспільства таким
енергетичним ресурсом був паровий двигун, який наприкінці ХІХ — на по-
чатку ХХ ст. було масово замінено генераторами електричного струму та
електродвигунами, то сучасна цивілізація починає використовувати принци-
пово інший енергетичний базис — не висококонцентровані джерела пально-
го, а розсіяні генератори відновлюваної енергії. Освоєння великого різнома-
ніття видів енергії — сонячної, геотермальної, термоядерної, енергії
приливів та енергії біомаси — усе це дало можливість суспільству «штучно»
збільшити фізичну силу людини і перейти до вдосконалення її розумових
можливостей, зокрема за рахунок поширення обчислювальної техніки та
комп’ютеризації.
Домінуючим фактором виробництва і найважливішим продуктом п’яте-
ринного сектору економіки, що динамічно розвивається, є інформація,
а ще точніше — виробництво інформації з інформації в найбільш наоч-
ному вигляді. Підвищення ефективності виробництва інформації, як за
допомогою технічних пристроїв, так і через підвищення зростання освіт-
нього рівня працівників, спрямоване вже не на протистояння природному
чи штучному середовищу, а на вирішення проблеми вдосконалення інте-
лектуального потенціалу суспільства.
Сьогодні інформаційною діяльністю зайнято багато груп працівників,
а саме: ті, хто виробляє інформацію, — вчені, спеціалісти з вивчення і ко-
ординації ринку, її постачальники та консультанти; ті, хто опрацьовує ін-
формацію, — адміністративний та управлінський персонал, транспортні
диспетчери, аудитори, бухгалтери, статистики тощо; ті, хто розповсю-
джує інформацію, — працівники сфери освіти, засобів масової інформа-
ції; працівники сфери інфраструктури інформаційної економіки — опера-
тори машин з опрацювання інформації, співробітники телекомуніка-
ційних служб тощо.
Необхідно також зазначити, що в постіндустріальній економіці суттєво
змінюється роль особистості. Докорінно змінюються вимоги до людини і
характеру її професійної діяльності. В постіндустріальній корпорації форму-
ється новий тип людини-працівника — «асоційованої людини», для якої важ-
ливо мати творче мислення, тобто вміти винаходити нове, по-новому мані-
577
пулювати відомими даними і, що найголовніше, — бути здатним бачити,
відчувати й вирішувати проблеми, які виникають. Творче мислення стає ат-
рибутом гнучких виробничих груп.
Характеризуючи функціонування національних
господарств у системі світової глобальної еконо-
міки наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст., не
можна не згадати про зміну характеру і посилен-
ня впливу на господарські процеси та явища та-
ких чинників, як загострення демографічної ситуації у світі, супереч-
ливість при використанні ресурсних потенціалів у національних еко-
номіках в умовах глобалізації та зміни клімату.
З середини ХХ ст. відбувається небачене в історії людства як за тем-
пами, так і в абсолютних величинах зростання чисельності світового на-
селення. Загальне уявлення про це дають такі статистичні дані: у 1800 р.
на земній кулі проживало 952 млн людей; упродовж усього ХІХ ст. чисе-
льність світового населення зросла на 700 млн, сягнувши у 1900 р.
1656 млн; за першу половину ХХ ст. воно зросло вже на 845 млн і в
1950 р.становило 2,5 млрд; у наступні три десятиліття населення стрімко
зросло на 2 млрд, тобто значно більше, ніж за попередні півтора століття,
сягнувши у 1980 р. 4,4 млрд. Сьогодні — на початку ХХІ ст. населення
світу перевищує вже 6 млрд. На думку експертів ООН, до 2025 р. насе-
лення світу досягне 8,3 млрд.
Сучасна демографічна ситуація становить собою глобальну пробле-
му передусім тому, що стрімке зростання населення відбувається в країнах
Азії, Африки та Латинської Америки, частка яких у світовому населенні
становить близько 80 % і неухильно зростає. Водночас ці країни внаслідок
своєї економічної, соціальної та культурної відсталості менш за все здатні
забезпечити своє населення, що подвоюється кожні 20—30 років, продово-
льством, а також іншими матеріальними і культурними благами, дати хоча б
елементарну освіту підростаючому поколінню і надати роботу населенню у
працездатному віці.
Зростання кількості населення супроводжується зміною його вікової
структури, в результаті чого за останні десятиліття зросло так зване еконо-
мічне навантаження непрацездатного населення на працездатне, яке в цих
країнах більше ніж у 1,5 раза перевищує відповідний показник у розвинених
країнах. А з урахуванням нижчої загальної зайнятості працездатного насе-
лення в країнах, що розвиваються, і величезного відносного аграрного пере-
населення в більшості із них, самодіяльне населення має фактично ще біль-
ше «економічне навантаження».
Демографічна проблема дуже тісно пов’язана з проблемою нерівномірно-
сті розподілу світових природних ресурсів, яка встановилася як несправед-
лива в попередні періоди розвитку світового господарства — в період коло-
Зміна характеру та
посилення впливу
детермінант еконо-
мічного розвитку
578
ніальних загарбань, і як результат — з проблемою економічної відсталості
багатьох країн і регіонів світу.
На початку ХХІ ст.за умов глобалізації загострюються суперечно-
сті щодо використання світових природних ресурсів національними
економіками провідних країн. У міру виснаження запасів корисних копа-
лин материкової частини суходолу, зокрема щодо паливно-енергетичних
ресурсів, між основними світовими країнами починає загострюватися
боротьба за оволодіння ресурсами Світового океану. Так, занурення ро-
сійського батискафу «Мир-1» з ядерного криголама «Академік Федоров»
2 серпня 2007 р. на Північному полюсі на дно Північного Льодовито-
го океану і встановлення там російського прапора можна вважати почат-
ком нового етапу у світовій історії у протистоянні між великими країна-
ми — Росією, США та іншими — за природні ресурси на дні Світового
океану.
Стосовно зміни клімату як чинника впливу на національні та світову
економіку необхідно зазначити, що за понад три століття індустріального роз-
витку людського суспільства із надр Землі було видобуто і спожито мільярди
тонн різноманітних корисних копалин — залізних руд, вугілля, нафти, газу то-
що. Поряд із задоволенням постійно зростаючих потреб людства, і насамперед
населення найбільш розвинених країн світу, це призвело до цілого ряду стихій-
них лих, екологічних катастроф, чимраз частіших буревіїв, штормів, повеней і
посух та до інших украй негативних наслідків, що виявилися в ерозії ґрунтів,
забрудненні вод Світового океану, атмосфери. Посилення інтенсивності, трива-
лості та частоти теплових хвиль супроводжується порушенням режиму опадів,
які водночас є причиною небачених злив та посух.
Результати такої господарської діяльності людства та хижацькі методи
видобування і використання природних ресурсів, що вже сьогодні нале-
жать майбутнім поколінням, призвели не тільки до кризи індустріальної
системи, незалежно від її політичної спрямованості, а й завдали непоправ-
ної шкоди навколишньому середовищу, що виявилося в розбалансуванні
природних екосистем та глобальному потеплінні. Лише за ХХ ст. серед-
ньорічна температура на Землі підвищилася на 0,6 градуса, що становить
неабияку загрозу для людства не лише у майбутньому, а й уже сьогодні,
негативно впливаючи на господарську сферу діяльності людини через ско-
рочення посівних площ та інших ресурсів для успішного ведення госпо-
дарства. Прогнозоване кліматологами підвищення температури у ХХІ ст.
на 1,4—5,8°С може катастрофічно відбитися також на стані здоров’я та
тривалості життя людини. Наслідками глобального потепління будуть по-
рушення водного балансу, танення льодових покривів Антарктиди та Ан-
тарктики, підвищення рівня моря та зникнення з лиця землі значних тери-
торій прибережних зон.
Глобальне потепління призводить до підвищення рівня вуглекислого
газу, метану та інших парникових газів, що накопичуються в атмосфері,
579
прискорює природний парниковий ефект, ще більше підвищуючи темпе-
ратуру на планеті, у зв’язку з чим можливі різкі перепади між холодом і
спекою, що також негативно впливатиме на господарські процеси, зокре-
ма на сільськогосподарське виробництво. У свою чергу, це призведе та-
кож до зміни демографічної ситуації. Багато людей будуть змушені змі-
нити місце проживання, а в місцях скупчення населення можливі часті
спалахи різноманітних захворювань. Всесвітня організація охорони здо-
ров’я (ВООЗ) уже зараз прогнозує 300 тис. смертей і тяжкі хвороби та ма-
сові епідемії щороку.
Учені вже відзначають, що стихійні лиха дедалі частіше відбуваються
в різноманітних регіонах планети. Так, у 1998 р. буревій Мітч забрав
7,5 тис. жителів у Гондурасі, Нікарагуа, Гватемалі та Сальвадорі. У 2000 р.
після повеней у Мозамбіку 330 тис. чоловік залишилися без даху над го-
ловою і 500 загинули. З 1970-х років почастішали випадки руйнівного
природного феномену Ель Ніньйо — аномального потепління води, що
спостерігається в середньому кожні два—сім років. Саме Ель Ніньйо —
причина численних посух та буревіїв у всьому світі — супроводжується
голодом та епідеміями і забирає тисячі життів. З його початком в Австра-
лії, Індонезії і Філіппінах починаються тривалі засухи, а узбережжя Пів-
денної Америки на багато місяців перетворюється в зону проливних до-
щів. Лише у 1997—1998 роках Ель Ніньйо забрав 24 тис. життів. З по-
чатку 1980-х років у Європі спостерігаються спалахи захворювань, викли-
кані організмами, які раніше вважались нездатними переносити інфекцію
через воду, а в 60 % випадків ученим взагалі не вдається визначити збуд-
ника захворювань. Усе це призводить до зростання потреби у фінансу-
ванні соціальних потреб, зокрема охорони здоров’я, що лягає додатковим
тягарем на господарську систему.
За прогнозами, до 2100 р. рівень моря підвищиться на 88 см, що призведе
до суттєвого збільшення кількості людей, позбавлених питної води і навіть
будь-якої води взагалі. Поступове підвищення рівня Світового океану ста-
новить реальну загрозу для жителів прибережних материкових територій,
котрі ризикують залишитись без прісної води, яка все більше змішується
з солоною морською. У США, зокрема у Флориді, вже будуються заводи
з опріснення морської води — в іншому разі населенню цього штату скоро
не буде чого пити.
Підвищення температури та її вплив на життєдіяльність і здоров’я люди-
ни матимуть також і глобальні соціальні наслідки. Якщо розвинені держави
теоретично здатні боротися з наслідками будь-якої загрози, то стосовно
країн, що розвиваються, і слаборозвинених та найменш розвинених країн ні-
чого й говорити бодай про якусь життєздатну систему охорони здоров’я.
Усе це свідчить про те, що все гострішою стає потреба у всебічному роз-
витку енерго- та ресурсозберігаючих технологій, у переході до господарю-
вання на засадах сталого економічного розвитку, тим більше, що певного
580
оптимізму у зв’язку з цим додають процеси, пов’язані зі становленням
постіндустріального суспільства та нової, постіндустріальної сервісно-
інформаційної економіки.
13.3. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ТА ЗРОСТАННЯ
ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ПІД ВПЛИВОМ ЗМІН
У ГОСПОДАРСЬКІЙ ПРАКТИЦІ
З 50—60-х років XX ст. в межах неокласичної течії
формується новий науковий напрям, представники
якого працюють на межі економічної теорії та ін-
ших суспільних наук — філософії, соціології, полі-
тології, кримінології тощо. Якщо інституційно-со-
ціологічний напрям, що виник на початку XX ст.,
вважається «старим» інституціоналізмом, то новий
науковий напрям називають неоінституціоналіз-
мом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія набув визнання у
80—90-х роках ХХ ст.
Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз
(1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільям-
сон (1932 р.н.) та ін., а основними працями є «Природа фірми» (1937 р.)
Р. Коуза, «Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання
контрактів» (1985 р.) О. Вільямсона, «Інституції, інституційна зміна та
функціонування економіки» (1990 р.) Д. Норта та інші.
Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інститу-
ціоналізму набули свого подальшого розвитку, і інституціоналізм перетво-
рився в один із провідних напрямів світової економічної думки. Поси-
лення інтересу до інституціональної теорії взагалі та до її неоінституціо-
нального напряму безпосередньо пов’язане зі спробами подолати обме-
женість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (а саме: аксі-
оми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конку-
ренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо),
та розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно і
всебічно, насамперед з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епо-
хи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли вико-
ристання традиційних методів не дає бажаних результатів.
Стрижень сучасного інституціоналізму утворюють два напрями — неоінс-
титуціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи
на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різ-
ні підходи до аналізу інституцій. Обидва напрями сформувалися або на основі
неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям —
Етапи еволюції,
методологічні
особливості та
структура
інституціонального
напряму в другій
половині ХХ ст.
581
неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залу-
чення нового елементу до предмета аналізу інституцій відбувається за раху-
нок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме
тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та допо-
внюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіаліз-
му». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології,
психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім’ї тощо, ця школа вико-
ристовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослі-
дити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «еко-
номічної людини». Через це стосунки між людьми тут розглядаються пере-
дусім через призму взаємовигідного обміну і контрактів. Другий напрям —
нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити
нову теорію інституцій, не пов’язану з колишніми постулатами неокласики.
Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлю-
ються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціона-
лізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціо-
налізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, а й сам є
результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних
підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі
провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний
вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної
людини», максимізація корисності тощо.
Однак неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала
суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних
реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Ла-
катошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, які утворюють
«жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична
модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптиму-
мом за Парето (модель Вальраса — Ерроу — Дебре); індивіди здійснюють
вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів ста-
більні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні
чинники.
Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз.
У його статтях «Природа фірми» (1937 р.) та «Проблема соціальних витрат»
(1960 р.) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституці-
оналізму, яка набула своєї повної практичної реалізації і широкого суспіль-
ного визнання саме на рубежі 80—90-х років ХХ ст. і з якою пов’язані пода-
льші зміни в захисній оболонці неокласичної теорії.
По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм влас-
ності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін (поряд із
приватною власністю аналізуються також колективна, державна й акціонер-
на форми і порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку). Та-
кою є дослідна програма теорії прав власності (Р. Коуз, Р. Познер,
582
С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). По-
друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат,
тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і
про ситуацію на ринку в цілому. По-третє, поряд із виробничими, або
трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існуван-
ня трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії
трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що
виникають під час здійснення угод.
Учення про трансакційні витрати має основоположне, фундамен-
тальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають,
що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через
те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформа-
ційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати
взаємодії між людьми — трансакційні витрати, які за сучасних умов зрос-
таючого ускладнення господарських відносин відіграють усе більше значен-
ня. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, пра-
ці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих
індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власнос-
ті і свобод, прийнятого у суспільстві.
Завдяки послідовно здійснюваному принципу «методологічного інди-
відуалізму» в центрі уваги інституціональної теорії перебувають відноси-
ни, що виникають усередині економічних організацій, тоді як у неокласич-
ній традиції організація, фірма розглядалися як «чорний ящик», до якого
дослідники не заглядали. У зв’язку з цим підхід неоінституціональної те-
орії можна охарактеризувати як мікроекономічний.
Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фі-
зичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають
рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінсти-
туціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені ін-
ституційною структурою суспільства і виконують свою роль після еко-
номічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмов-
ляється від будь-яких спрощувальних передумов і наголошує, що еконо-
мічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат; погано чи не-
достатньо визначених прав власності та жорстких інституційних реально-
стей, сповнених ризику і невизначеності.
Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опорту-
ністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характери-
зує людину більш реалістично, що знаходить своє вираження у двох найваж-
ливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональ-
ності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка являє со-
бою «слідування власному інтересу, що доходить до віроломства»
(О. Вільямсон), і тут ідеться про будь-які форми порушення узятих на себе
зобов’язань. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опор-
583
туністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншим обся-
гом), коли інша сторона не в змозі цього виявити.
Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформаль-
них — традицій, звичаїв, правових норм, покликана мінімізувати негативні
наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наго-
лошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено
розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої
раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інсти-
туціях просто відпала б.
У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже було зазначено,
відображає спробу створити нову теорію інституцій, таку що не пов’яза-
на з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основни-
ми теоріями: теорія ігор (Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш), те-
орія неповної раціональності Г. Саймона, економіка угод (Л. Тевено, О. Фав-
ро, А. Орлеан, Р. Буайє).
У зв’язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни
у «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі за-
гальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре. Теорія ігор ґрунтується на
припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не обов’язково
збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або ж що рівновага може не
існувати взагалі.
Трансформаційні витрати, про які йшлося вище,
можна назвати «виробничими витратами» лише
умовно, тому що по суті до виробничих витрат
входять і трансформаційні, і трансакційні. Проте
для того, щоб розрізняти, ми їх так називатимемо,
маючи на увазі під «production costs» трансформа-
ційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.
У сучасному розумінні трансакційні витрати — це витрати, що забез-
печують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На
відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не
пов’язані iз самим процесом створення вартості. Вони забезпечують
трансакцію. Уперше поняття «трансакційних витрат» використав Р. Kоуз,
який у статті «Природа фірми» (1937 р.) визначив трансакційні витрати
як витрати функціонування ринку.
Р. Коуз протиставляв трансакційні витрати, які стосувалися лише рин-
ку, так званим агентським витратам, що виникають усередині фірми.
Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися не-
адекватно, і за ними треба наглядати. Тому щоразу ми обираємо: або
створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника
чи вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринко-
вих механізмів. Типовим прикладом є ремонт квартири, який можна
Теорія прав
власності,
трансакційні витрати
та трансакційний
сектор економіки
584
робити власноручно, якщо є вміння та інтерес, або можна організувати
весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної опе-
рації. У цьому разі існує намагання стати в такий ряд трансакцій, який бу-
де суто ринковим і виключить взаємодію з однією фірмою. У теорії Р. Коу-
за поняття «трансакційні витрати» протиставляється поняттю «аге-
нтські витрати», і вибір між тим або іншим типом витрат значною мі-
рою визначається «ефектом багатства».
Наступний етап розвитку теорії трансакційних витрат припадає на
50-ті роки ХХ ст. і пов’язаний із цілою групою імен, серед яких Кеннет Ер-
роу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільям-
сон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об’єднавши в одну ка-
тегорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх
трансформаційним витратам.
На середину ХХ ст. трансакційні витрати розуміються переважною біль-
шістю вчених інтегрально, як втрати функціонування системи. Трансакцій-
ні витрати — це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої
права власності в умовах неповної інформації або підтверджують їх у
тих самих умовах. Коли люди обмінюються правами власності, то вступа-
ють у контрактні відносини. Коли вони підтверджують своє право власності,
то не вступають ні в які контрактні відносини (воно у них уже є), але вони
захищають його від третіх осіб. Вони бояться, що їхні права власності бу-
дуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих
прав (наприклад, будують огорожу, утримують охоронців тощо). Але слід
зазначити, що в сучасній економічній теорії трансакційні витрати набули
безлічі трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.
У зв’язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і
про трансакційний сектор економіки. Якщо донедавна основний економіч-
ний аналіз було спрямовано на вивчення економіки в межах інституціональ-
ної структури, що приймалася як даність, і зусилля на пояснення цієї струк-
тури вважалися непотрібними або марними, то Р. Коузу вперше вдалося по-
ставити i частково розв’язати питання, яке традиційною теорією навіть не
ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична те-
орія розглядала ринок як досконалий механізм, за якого можна не врахову-
вати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Коуз, такі ви-
трати існують, i під час укладання кожної угоди «необхідно проводити
переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв’язки, ліквідовува-
ти розбіжності». Ці витрати Коуз назвав трансакційними, або «витратами
використання ринкового механізму». Але якщо ці витрати реальні (а так
воно i є), то будь-яка одиниця господарювання постає перед вибором: опла-
чувати подібні витрати чи ж дешевше i швидше виробляти необхідні їй то-
вари та послуги самостійно?
Згідно з тeopiєю вченого, саме «вартість укладання i виконання кон-
трактів та утримання організацій» становить значну частину загальних
585
ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати угод починають вра-
ховуватися, стверджує Р. Коуз, тоді можна просто й доступно пояснити саме
існування фірм, різних корпоративних об’єднань, варіантів контрактів i на-
віть структуру фінансової системи. Об’єднавши різні типи витрат на ор-
ганізаційну діяльність i менеджерство, Р. Коуз проклав шлях до ком-
плексного аналізу інституцій економічної системи та їх важливості.
Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види ви-
трат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від
того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій. Сучасний
стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність об-
міну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат,
що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність по-
стійно посилюється.
Ще однією фундаментальною проблемою неоінс-
титуціональної економічної теорії є права власнос-
ті. Економічна теорія прав власності пов’язується
передусім з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца — саме вони поклали поча-
ток систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економіч-
не значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою
прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміють
усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці нор-
ми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими
соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігій-
ними заповідями. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоп-
люють не тільки фізичні об’єкти, а й безтілесні, наприклад результати інте-
лектуальної діяльності.
Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або
«специфікація», прав власності, що знижує невизначеність у взаємовід-
носинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних
ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективні-
ших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище — «розмивання»
прав власності — має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано за-
хищені або підпадають під різного роду обмеження.
З точки зору суспільства права власності виступають як «правила гри»,
які впорядковують відносини між окремими агентами, а з точки зору інди-
відуальних агентів вони являють собою «пучки правомочностей» на прий-
няття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий «пучок» може
розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає
належати одній людині, друга — другій і т.д. Права власності мають пове-
дінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (че-
рез заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економі-
чний вибір індивідів.
Економічна теорія
прав власності
586
Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній
економіці є не що інше, як обмін «пучками прав власності» за допомогою
контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із
ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг
такі поняття, як «права власності» та «економічна організація». Контракт
фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню,
обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обме-
ження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до
обміну блага і чим складніша структура трансакційних витрат, що до
них належать, тим складнішим є контракт.
Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною
правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й
абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфі-
коване, коли в кожної правомочності є свій винятковий власник, а доступ до
неї в інших суб’єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних кон-
трактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання,
у тому числі і в межах корпорацій.
Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважа-
ється те, що вони дають можливість значної економії на масштабах:
трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільсь-
когосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто в міру то-
го, як обсяг випуску в секторі збільшується, питомі витрати на одну опера-
цію падають. Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли
інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних
продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки зако-
нодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яка кількість
осіб підпадає під дію: одного разу встановлені, права власності можуть
майже нескінченно поширюватися на інші райони з малими додатковими
витратами. Тому зростаюча «ринковість» господарства може збільшувати
прибуток на душу населення навіть у разі відсутності технічного прогресу за
рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку.
Як уже було зазначено, трансакційні витрати — центральна поясню-
вальна категорія теорії прав власності. Її прихильники розглядають будь-
які соціальні інституції як засоби економії трансакційних витрат. Будь-якій
економічній організації відповідає особлива конфігурація трансакційних ви-
трат. Саме відносними відмінностями у рівнях та структурі трансакцій-
них витрат теоретики прав власності пояснюють усе різноманіття форм
господарського та соціального життя.
Аналіз основних характеристик фірм став основою
для більш загальних висновків, які стосуються ін-
ституціональної структури економіки. Саме Р. Коуз заклав основу для цього
на наступній стадії своєї наукової діяльності. Працюючи в Чиказькому уні-
Теорема Коуза
587
верситеті, він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з
точки зору наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям
економічної науки дістав назву «проблеми соціальної вартості». Саме так
— «Проблема соціальних витрат» (1960 р.) і називається друга його важлива
праця.
Названа праця Р. Коуза була спрямована проти панівної в економічній
тeopiї тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку»
та закликати до державного втручання з метою їх подолання. У ній він дав
також новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та
домашніми господарствами. Учений запровадив до розгляду витрати досяг-
нення та підтримки угод між економічними агентами, запропонував поло-
ження про права або майнові права. Результати проведеного ним аналізу
доводять, що велика кількість законів не має реального значення при нульо-
вих витратах із діловодства. Ця теза є паралеллю до висновку у «Природі
фірми», що фірми за тих же умов — непотрібні. Усі взаємовідносини мо-
жуть здійснюватися шляхом простих угод, без адміністративного втручання,
тобто безпосередньо через ринок.
Р. Коуз дійшов висновку, що витрати з діловодства ніколи не дорівнюють
нулю. А це насправді пояснює інституціональну структуру економіки, включа-
ючи зміни у формах i різних видах юридичних норм, або точніше — інститу-
ціональну структуру економіки можна пояснити відносними витратами різних
інституціональних угод у поєднанні із зусиллями сторін на підтримання міні-
муму загальних витрат.
Ці висновки, що підтверджують радикальний вплив витрат із діло-
водства, — основний результат аналізу Р. Коуза. Якоюсь мірою парадок-
сально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат із діловодства
дістав назву «теореми Коуза», яка проголошує: «Якщо права власності
чітко визначені i трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розмі-
щення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним
i ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності».
Таким чином, висунуто парадоксальне положення: за відсутності витрат
на укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалеж-
но від того, хто яким ресурсом володіє. Свою теорему Р. Коуз доводив на
багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя.
Сам вираз «теорема Коуза», як i перше її формулювання, був уведений в обіг
відомим економістом Дж. Стіглером, хоча він і посилався на згадану вище
статтю Р. Коуза. Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших
досягнень економічної думки повоєнного періоду.
У другій половині ХХ ст. у зв’язку з початком становлення у США та ін-
ших найбільш високорозвинених країнах постіндустріального суспільства,
зміною структури виробництва і структури зайнятості зростає роль і значен-
ня сфери послуг, у тому числі інформаційних. У зв’язку з цим виникає необ-
хідність встановлення прав власності для створення ринків, на яких
588
об’єктами є такі, що фізично не спостерігаються або майже не спосте-
рігаються.
Необхідність встановлення прав власності для створення таких ринків те-
оретично була обґрунтована Р. Коузом у статтях «Проблема соціальних ви-
трат» та «Замітки до проблеми соціальних витрат» [5, с. 87—141], де він
прагнув спростувати панівну в економічній науці і таку, що здавалась абсо-
лютно істинною концепцію всюди, де тільки можна, відшукувати так звані
провали ринку і закликати до державного втручання для їх подолання. Не-
обхідно зазначити, що теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екс-
терналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосу-
ються не безпосередніх її учасників, а третіх ociб.
Розглянемо приклади негативних і позитивних екстерналій. Одними з та-
ких явних «провалів ринку» як прикладів негативних екстерналій і вва-
жались ситуації із зовнішніми ефектами, наприклад; шум аеродрому, що по-
рушує спокій навколишніх жителів; дим із заводських чи фабричних труб,
що отруює повітря на сусідніх фермах та яким змушені дихати люди; забруд-
нення річок стічними водами тощо. Ринок тут не спрацьовує тому, що рин-
кові агенти, вибираючи тип технології і визначаючи обсяг виробництва, не
рахуються зі шкодою, якої вони завдають іншим.
Прикладами позитивних екстерналій є: приватний квітник чи газон,
який милує око перехожих; установлення індивідуального ліхтаря у дачному
провулку i т. п. Існування екстерналій веде до розходження між приватними
i соціальними витратами (соціальні витрати дорівнюють сумі приватних ви-
трат та екстерналій, тобто покладених на третіх ociб). У разі негативних
ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позити-
вних зовнішніх ефектах соціальні витрати нижчі від приватних.
Для відшкодування збитків у подібних ситуаціях у сучасному світі при-
йнятним і звичним стало запровадження державою спеціального податку на
тих, хто породжує зовнішні ефекти, та встановлення контролю за їхньою ді-
яльністю.
Р. Коуз запропонував принципово нове вирішення однієї з центральних
проблем ХХ ст. — проблеми оптимального поєднання «свідомого контро-
лю» та ринкового регулювання економіки. Це перш за все — врахування
трансакційних витрат, а отже — встановлення інших зв’язків між ринком та
державою. Р. Коуз зовсім не заперечував загальноприйнятого положення,
що сучасний ринок потребує допомоги держави, але ця допомога має здійс-
нюватися не через встановлення державного контролю, а створення умов,
і насамперед правових, що дозволяли б ринковому механізму самому вирі-
шувати ті нестандартні ситуації, які породжує сучасна цивілізація.
Із теореми Коуза випливає кілька важливих теоретичних i практичних
висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності.
По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у «провалах» і
свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишко-
589
вий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє клю-
чове значення трансакційних витрат. По-четверте, вона доводить, що по-
силання на зовнішні ефекти — недостатня підстава для державного втру-
чання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих
— далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані
з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може
виявитися гіршим від самої «хвороби».
Одним із найяскравіших напрямів, пов’язаних із
використанням методології неокласичної економі-
чної теорії для вивчення політичних процесів та
феноменів, є теорія суспільного вибору, яка зародилася в 60-ті роки ХХ ст.
як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та
державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У по-
дальшому цей напрям економічної науки значно розширив сферу свого ана-
лізу і сьогодні його можна розглядати як «економічну теорію політики».
Нині можна чітко виділити три особливості теорії суспільного вибору,
що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:
• для характеристики поведінки людини в політичній сфері використо-
вуються ті самі гіпотези, що і в неокласичній економічній теорії: гіпотези
слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань,
раціональної максимізації цільової функції;
• процес виявлення уподобань індивідів найчастіше розуміється у термі-
нах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми в політич-
ній сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;
• під час дослідження ставляться такі самі питання, які мають центральне
значення в неокласичній теорії ціни (питання про існування і стабільність
політичної рівноваги, шляхи її досягнення та оцінювання під кутом зору
принципу ефективності Парето).
Об’єднання двох наукових напрямів (італійської школи державних фі-
нансів та представників шведської школи) і стало основою для розроблення
комплексу ідей, які на сьогодні відомі як теорія суспільного вибору. Основ-
ну роль у цьому відіграли представники так званої Вірджинської школи в
економічній теорії, засновником і визнаним лідером якої є американський
економіст Джеймс МакДжіл Б’юкенен (1919 р.н.), нагороджений у 1986 р.
Нобелівською премією з економіки «за дослідження договірних та кон-
ституційних основ теорії прийняття економічних і політичних рі-
шень».
Теорію суспільного вибору інколи називають «новою політичною еконо-
мією», оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроеконо-
мічних рішень. Її представники, критикуючи кейнсіанців, поставили під
сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно викори-
стовуючи принципи класичного лібералізму та методи мікроекономічного
Теорія суспільного
вибору. Дж. Б’юкенен
590
аналізу, вони зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінан-
сових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Згідно
з Дж. Б’юкененом теорія суспільного вибору спирається на три основні пе-
редумови: методологічний індивідуалізм, концепцію «економічної людини»
та аналіз політики як процесу обміну.
Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і методи,
за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних
інтересах. «Раціональні політики» підтримують насамперед ті програми,
які сприяють росту їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на
чергових виборах. Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного
вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі
види діяльності, у тому числі на державну службу. Завдяки численним пра-
цям Дж. Б’юкенена та таких провідних спеціалістів у галузі теорії суспіль-
ного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нісканен, М. Олсон [8], Г. Тал-
лок, Р. Толлісон та ін., за період з початку 1960-х років було досягнуто
значного прогресу в розробленні як базових ідей теорії суспільного вибору,
так і «дочірних» теорій, які спираються на ці ідеї.
Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за
аналогією з товарним. Держава — це арена конкуренції людей за вплив на
прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця в ієрархічній
градації. Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзви-
чайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих ор-
ганів держави, депутати — приймати закони, чиновники — стежити за їх
виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, які обмінюються
голосами та передвиборчими обіцянками.
Основними сферами аналізу цієї теорії є сам виборчий процес, діяль-
ність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання. Послі-
довники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою по-
кладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать
від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура
голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю еко-
номічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає за умов
як прямої, так і представницької демократії.
Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії пе-
редбачають наявність хоча б двох партій, які конкурують за голоси вибор-
ців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання
такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів
суспільства. Представницька демократія, як вважають представники теорії
суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди
суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рі-
шень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують
діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рі-
шень.
591
Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в
інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Такі групи викорис-
товують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітин-
ги тощо) — аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників.
Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних
політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом
(lobbying), у якому зацікавлені три групи: а) групи виборців із особливими
інтересами; б) депутати, зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначе-
ної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; в) професійні
бюрократи. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися
певних принципів, а сфера їхньої діяльності має бути чітко визначеною.
До наведених висновків підводить також аналіз системи логролінгу
(logrolling — «перекочування колоди») — практика взаємної підтримки де-
путатів через «торгівлю голосами». Депутат «купує» підтримку вирішення
питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів своїх
колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами»
негативним явищем. Іноді за допомогою такої підтримки вдається домогтися
ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне співвідно-
шення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Мож-
ливо, також, що уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим
інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зрос-
тання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загально-
національні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.
Прикладом класичної форми логролінгу є «бочечка з салом» — закон,
який містить у собі набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати
схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманіт-
них, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у при-
йнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийн-
яття, до нього додають усе нові й нові пропозиції («сало»), доки не буде до-
сягнуто впевненості у тому, що закон дістане схвалення більшості депутатів.
Але подібна практика криє в собі небезпеку для демократії, оскільки прин-
ципово важливі рішення — обмеження громадянських прав, свободи совісті,
преси, зборів тощо можуть бути куплені наданням приватних податкових
пільг та задоволенням обмежених місцевих інтересів.
Прибічники теорії суспільного вибору доходять висновку, що саме еко-
номічні причини лежать в основі політичної нерівності й можливого прийн-
яття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин такі: порушення
пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто при-
зводить до прийняття економічних рішень, неправильних із суспільної точки
зору; нерівність в отриманні інформації, бо краще інформовані люди з ви-
сокими доходами і добре організовані лобістські групи максимізують свій
прибуток, отримуючи політичну ренту; недобросовісність державних чинов-
ників (державної бюрократії), які, маючи свій приватний інтерес, прагнуть
592
отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають
політично популярні, але економічно неефективні рішення, через те що ви-
бори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм
виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилю-
ють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд мак-
симально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програ-
ші. Усе це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень,
законів.
Отже, важливість теоретичних положень теорії суспільного вибору для
функціонування сучасних національних господарських систем полягає в то-
му, що не лише політика впливає на економіку, а й економіка має зворотний
вплив на політику і може призводити до політичної нерівності у суспіль-
стві. У зв’язку з цим Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію організа-
ції політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. У межах «полі-
тичного обміну» виділялось два рівні суспільного вибору: перший рівень —
розроблення правил та процедур прийняття політичних рішень (регламен-
тація способів фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем
оподаткування, принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило
простої більшості тощо), сукупність яких Дж. Б’юкенен назвав «конститу-
цією політичної економії», та другий рівень — практична діяльність
держави та її органів на основі прийнятих правил і норм.
Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути
поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На дум-
ку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати
охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспіль-
ного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що
продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизацію в су-
спільному секторі, оскільки це послабить бюрократизацію економіки, поси-
лить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Суб’єкти господарю-
вання мають укладати угоди без регламентації з боку держави.
Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до
аналізу сфери політико-правових відносин, «вірджинці» прийшли до пропа-
ганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі ді-
яти в інтересах усього суспільства, то краще обійтися без його участі: ри-
нок, незважаючи на всі його недоліки, більш придатний для регулювання
економічного і соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого
перебувають у руках чиновників, які мають особисті або вузько групові ін-
тереси, — такий остаточний висновок вірджинської школи.
Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка пи-
тання про «провали» держави (уряду). Такі провали (government failure)
— це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечити ефективний
розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів дер-
жави відносять таке: 1) недостатність необхідної для прийняття рішення
593
інформації; 2) недосконалість політичного процесу; 3) обмеженість конт-
ролю над бюрократією; 4) нездатність держави передбачати й ефективно
контролювати найближчі й віддалені наслідки прийнятих нею рішень.
Отже, з погляду представників теорії суспільного вибору, діяльність
держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, виявляється да-
лекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому
слід суворо стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її
залежно від соціально-економічної та політичної кон’юнктури. Економіч-
ні методи мають застосовуватися у такий спосіб, щоб вони не підміняли
дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо
стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів для ліквіда-
ції негативних явищ.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь: Пер. с
англ. — М.: Весь мир, 2004. — С. 23 — 24.
2. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация: Науч. изд. — М.: Academia: Наука,
1999.
3. Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа, проти-
воречия, перспективы. — М.: Логос, 2000.
4. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с
англ. — М.: ГУ ВШЭ, 2000.
5. Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: Дело ЛТД, 1993. —
С. 87—141.
6. Кузнецов В. Что такое глобализация // Мировая экономика и международные
отношения. — 1998. — № 3.
7. Международные экономические отношения. Интеграция: Учеб. пособие для ву-
зов / Ю. А. Щербанин, К. Л. Рожков, В. Е. Рыбалкин, Г. Фишер. — М.: Банки и биржи:
ЮНИТИ, 1997.
8. Олсон Менкур. Логіка колективної дії. Суспільні блага і теорія груп / Пер. з
англ.; післямова С. Слухая. — К.: Лібра, 2004. — 272 с.
9. Тапскотт Дон. Электронно-цифровое общество: Пер. с англ. — К.: INTpress.;
М.: Рефл-бук, 1999. — 432 с.
10. Тоффлер Е. Адаптивная корпорация // Новая постиндустриальная волна на
Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999.
11. Тоффлер Е. Метаморфозы власти / Пер. с англ. — М.: ООО «Издательство
АСТ», 2001. — 669 с.
12. Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Нови-
цький та ін. — К.: Таксон, 2001. — 304 с.
Незаконное потребление наркотических средств, психотропных веществ и их аналогов причиняет вред здоровью, их незаконный оборот запрещен и влечет установленную законодательством ответственность.
Тема 13
© Copyright: Никита Покровцев, 2016
Свидетельство о публикации №216101801162
Свидетельство о публикации №216101801162
Рецензии
