Тема 14
ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ
ТА ЙОГО ТРАКТУВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
В УМОВАХ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ
Тема 14 є історичним і логічним продовженням теми 10 «Особ-
ливості розвитку ринкового господарства та основні напрями еко-
номічної думки Україии (друга половина XIX — початок ХХ ст.)»
i охоплює період від 1917 до 1991 р.
73 роки існування радянської економічної системи в житті
українського народу становили цілу епоху, епоху становлення та
розвитку господарської системи нового, неринкового типу. Побу-
дова нової, соціалістичної моделі господарювання передбачала
докорінну зміну форм господарювання, методів управління еко-
номікою, трансформацію відносин власності через ліквідацію при-
ватнокапіталістичного й становлення державного сектору.
У процесі становлення та розвитку ця система пройшла кілька
етапів — від «воєнного комунізму», з його парадигмою про безто-
варний соціалізм, певним відродженням елементів ринкової еко-
номіки України за часів непу, до загального наступу державного
тоталітаризму в усіх сферах економічного, суспільно-політичного
та духовного життя її народу.
У темі розглянуто становлення та розвиток централізованої
(адміністративно-командної) економічної системи, висвітлення
цих процесів у радянській економічній літературі 20—80-х ро-
ків ХХ ст., формування основ політичної економії соціалізму;
розглядаються також питання кризи цієї системи, аналізуються
спроби її реформування та теоретичного обґрунтування цих
процесів.
ПЛАН
14.1. Зміни в суспільстві після Жовтневої революції та їх вплив на
господарську систему.
14.2. Пошуки моделі соціалістичної системи господарства. Політи-
ка «воєнного комунізму» та непу.
14.3. Формування адміністративно-командної економічної системи
та її характерні риси.
14.4. Україна в умовах кризи командно-адміністративної системи.
595
Політична
система суспільства
14.1. ЗМІНИ В СУСПІЛЬСТВІ ПІСЛЯ ЖОВТНЕВОЇ
РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ГОСПОДАРСЬКУ СИСТЕМУ
Історія нічому не вчить, а лише карає
за незнання своїх уроків.
В. Ключевський
Характеристика суспільства як цілісного утворення передбачає аналіз йо-
го складових — політичної, соціальної систем, духовно-культурних ціннос-
тей, притаманних суспільству, та їх впливу на господарську сферу.
В історії України початок XX ст. був позначений про-
цесом політичного відродження (згодом у літературі
отримав назву періоду «визвольних змагань»), що
відбувався спочатку у руслі російської Лютневої революції. 17 березня 1917 р.
було створено Центральну Раду, яка стала представницьким органом українців
різних політичних переконань і пройшла відповідну еволюцію формування на-
ціональної держави від органу регіонального самоврядування (16 березня — 16
липня), через крайову автономію (16 липня — 20 листопада) та політичну авто-
номію (20 листопада 1917 — 22 січня 1918 р.) до незалежної Української на-
родної республіки (22 січня — 29 квітня 1918 р.). Подальший розвиток подій
визначили такі державні утворення, як Гетьманат, створений за підтримки ні-
мецької окупаційної влади й очолюваний Павлом Скоропадським (29 квітня —
14 грудня 1918 р.); відродження УНР на чолі з Директорією (14 грудня 1918 —
20 листопада 1920 р.); а також Західно-Української Народної республіки (про-
голошена 13 листопада 1918 р.), 22 січня 1919 р. возз’єднаної з УНР.
Визвольні змагання стали черговою точкою біфуркації1 в історії України,
яка була спричинена процесами швидкої індустріалізації початку XX ст., пе-
реходом до динамічного, соціально мобільного суспільства.
Це загострювало всі соціальні суперечності та вимагало від політичних сил і
правлячої еліти створення нових соціально-політичних умов для продовження
індустріалізації, а також здійснення аграрної реформи. На цьому, зокрема, спе-
кулювали й більшовики, обіцяючи вирішити зазначені проблеми.
Відсутність сильної та водночас виваженої української політичної вла-
ди, спроможної вирішити основні суперечності епохи, зокрема питання
аграрної реформи, яке тоді було чи не основним питанням для переважно
селянської України, не сприяло утвердженню української незалежності.
На альтернативу Центральній Раді та за підтримки російських більшо-
виків у Харкові 24—25 грудня 1917 р. було проголошено Українську Радян-
1 Біфуркація — це стан, коли система набуває нових якостей, реалізуючи один з кількох каналів
еволюції.
596
ську Республіку, влада якої з часом і за підтримки Червоної армії утвердила-
ся в Україні. Змінився й геополітичний статус України, яка стала з 1922 р.
однією з формально автономних республік СРСР, з окремою адміністрацією,
територією, державними і громадськими структурами.
Позитивно можна оцінити те, що в межах УРСР уперше після включения
земель, населених українцями, дo Peчi Посполитої (1569—1648 pp.) було
об’єднано більшу частину українських eтнічних земель. Однак залишився
той самий східний центр тяжіння — Росія — СРСР та збереглися потенційні
чинники промосковської орієнтації політичних структур, передусім —
КП(б)У, формально автономна від ВКП(б).
Характерною особливістю нової політичної системи було об’єднання
партійних і державних органів в єдину систему влади, що було належним
чином закріплено адміністративно наприкінці 20-х років. У 1931 р. з’явилася
практика прийняття спільних ухвал ЦК ВКП(б) і РНК СРСР.
З 1929 р. в СРСР почало складатися тоталітарне суспільство, основними
рисами якого були:
; диктатура Комуністичної партії;
; усезагальний та безмежний контроль влади над суспільством;
; формування та контролювання нею суспільної свідомості (передусім за
допомогою засобів масової інформації);
; тотальна ідеологізація життєдіяльності та напівфеодальна ієрархізація
соціальних відносин;
; культивування суцільного страху перед ухилянням від «генеральної
лінії» правлячої партії;
; програмування побуту та життєдіяльності окремої особистості;
; перетворення особистості на безособового індивіда, підкореного цілому.
За соціальною структурою Україна на початку XX ст.
була селянською країною: 93 % усіх українців були
селянами. Внаслідок індустріалізації чимало селян
стали робітниками, збільшивши кількість національного українського пролетарі-
ату — соціальної бази більшовизму. Українське суспільство до 1920-х років було
дуже слабко зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини
XX ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп.
Радянське керівництво впродовж 1920—1970-х pоків, з одного боку, мо-
дернізувало українське суспільство, були підготовлені мільйони українських
спеціалістів, що поповнювали piзнi фyнкцioнaльнi еліти — адміністративну,
технічну інтелігенцію та інші соціальні групи, яких бракувало у XIX ст., а з
іншого — шляхом терору та русифікації свідомо ставило перешкоди на
шляху просування цих нових еліт угору по соціальній драбині.
Ідеологія соціальної політики в тоталітарному суспільстві визначалася
також тим, що в її основу було покладено ідею переваги одного суспільного
класу, а саме — робітничого, над усіма іншими.
Соціальна структура
суспільства
597
Однак, на думку деяких дослідників радянського тоталітаризму, пануючим
класом тоталітарного суспільства стала номенклатура (тобто сукупність чинов-
ників управлінського апарату). Саме вона отримала право корпоративного роз-
порядження всією державною власністю, формально не володіючи нею. Прави-
лами виживання в номенклатурному середовищі стали покриття зловживань
один одного, принцип «послуга за послугу».
Номенклатура безконтрольно розпоряджалася всім народним госпо-
дарством, оскільки всі економічні рішення ухвалювалися нею, зазвичай
прикриваючись «інтересами народу». Можливість корпоративно розпоря-
джатися і володіти — унікальна ситуація для суспільного прошарку. Вона
означала повну безвідповідальність за провали в економіці та державні
зловживання.
Процеси, що характеризують духовно-культурні
основи розвитку українського суспільства в зазна-
чений період загалом не можна оцінювати як одно-
значно негативні, так i однозначно позитивні. У радянські часи розвивалася
ocвiта та збільшилася кількість навчальних закладів. Упродовж XX ст. збері-
галася певна безперервність у відтворенні української інтелектуальної eлiти,
яка була зосереджена в містах навколо ocвітнix, наукових, мистецьких та
інших установ. Однак характерною ознакою тоталітарного суспільств була
наявність обов’язкової державної ідеології, що пронизувала всі сфери духо-
вно-культурного життя. Її обов’язковість означала, що будь-яке відхилення
від її положень карається органами державного примусу (цьому сприяли по-
казові фіктивні процеси проти «ворогів народу»).
Обов’язкова державна ідеологія безпосередньо витікає з ідеї пріоритету
державного цілого над особистістю. Ленін у багатьох працях прямо наполя-
гав на придушенні насильницькими методами будь-якої думки, що не впису-
ється в ідеологію партії. Маркс і Енгельс у ранній праці «Німецька ідеологія»
відкинули ідеологію як «помилкову свідомість». Проте згодом вони наполя-
гали на тому, що тільки точка зору ідеологів (або «теоретиків») пролетаріату є
єдино правильною, тому передбачали на тривалий історичний період необ-
хідність насильницького придушення будь-яких інших точок зору.
Насправді наявність обов’язкової державної ідеології порушує право осо-
бистості на власний світогляд, на самостійність думки. Офіційне культиву-
вання ненависті до Заходу, буржуазії, неофіційне — до євреїв, інтелігенції,
яскравих особистостей призводило до формування стереотипів масової аг-
ресивності та відсутності взаемоповаги, розчиняло межі особистості, сприя-
ло витворенню у надрах СРСР нової радянської людини.
Тоталітарний режим також робив неможливим розвій демократії та під-
несення правової культури, обмежував розвиток національної свідомості та
національної інтелігенції, контроль з Москви над фінансовими потоками в
країні утруднював розвиток національної гуманітарної сфери.
Духовно-культурна
сфера суспільства
598
Та особливо негативними в історії Радянської України були втрати насе-
лення — через фізичне знищення, голод, заслання. Значна частина насе-
лення України в 30—40-вi pоки пройшла через ГУЛАГ та його східно-
феодальні економічні відносини. Ще у 1928 р. розпочалося знищення біль-
шовиками української національної еліти — так звана Шахтинська справа,
розв’язана щодо керівництва шахт Донбасу. Це був перший політичний
процес в СРСР, під час якого було засуджено велику групу кepiвників про-
мисловості. Потім відбулися фіктивні процеси над «Спілкою визволення
України», знищення УАПЦ тощо. У 1932—1933 роках у СРСР розпочалася
політика централізації та русифікациї, й основною загрозою для існуючої
системи було проголошено місцевий націоналізм. Унаслідок цього зменши-
лася кількість українських учителів та управлінців, було вилучено з бібліо-
тек видатні твори української науки та літератури, заборонено низку україн-
ських п’єс, закрито театри. Примусовою колективізацією та реквізиціями
хліба в Україні було створено штучний голод, від якого загинуло, за деяки-
ми оцінками, близько 10 млн осіб.
По суті, радянський режим еволюціонував у бік давніх доосьових де-
спотій, в яких соціальна система базувалася на тісному злитті влади
та власності, а тотальний контроль мав стати засобом консолідації
різноманітних елементів суспільства.
Зміни, що відбулися в суспільстві після Жовтневої
революції, мали вирішальний вплив на функціону-
вання та розвиток господатської сфери.
Перша невдала спроба створити централізовану економічну систему, що
отримала назву «воєнний комунізм» (1918—1921 рр.), була здійснена неве-
ликою групою революціонерів без глибокого теоретичного обґрунтовування
й чіткого плану її побудови та була зумовлена ідеологічними причинами. Це
була спроба здійснити негайний перехід до комунізму відразу після захоп-
лення влади, хоча згодом були зроблені значні зусилля списати все на необ-
хідність воєнного часу.
«Воєнний комунізм» спровокував жорстоку економічну кризу, що змуси-
ла уряд піти на поступку у вигляді нової економічної політики (непу, 1921 р.
— кінець 20-х років), що призвела до створення змішаної економіки, у рам-
ках якої недовго співіснували державна й приватна власність, план і ринок.
Під час непу управління економікою здійснювалося в основному непрямими
методами, яскраво виражений економічний центр був відсутній, підтриму-
валася видимість політичного плюралізму.
Після перемоги в жорстокій політичній боротьбі за спадщину Леніна
Сталін і його соратники наприкінці 1920-х років узяли курс на проведення
форсованої індустріалізації та примусової колективізації, яких вимагало фор-
мування нової командної системи.
Господорська сфера
суспільства
599
До середини 1930-х років була створена абсолютно нова політична й еко-
номічна система — адміністративно-командна економічна система, за-
снована на:
; «провідній ролі партії» (диктатурі Комуністичної партії);
; державній власності на засоби виробництва;
; відмові від приватної господарської ініціативи;
; плановій економіці, яка здатна замінити «анархію ринку»;
; централізованому розподілі ресурсів.
Характерною особливістю нової господарської системи, як уже зазначалось,
було об’єднання партійних і державних органів в єдину систему влади.
Мірою того, як Сталін концентрував у своїх руках усе більшу владу, пе-
ретворюючись на диктатора, його соратники втрачали самостійність, хоча й
залишалися важливими гвинтиками в системі управління економікою.
У радянській адміністративно-командній економіці можна виокремити
три рівні управління: на вершині знаходився диктатор. На другому рівні роз-
ташовувалися функціональні органи управління, такі, як Держплан (найваж-
ливіший орган управління економікою), наркомати фінансів, праці, економічні
наркомати (переважно промислові) і, нарешті, на третьому — підприєм-
ства. Економічні наркомати й підприємства були відповідальні за виконання
поставлених завдань.
Деякі дослідники стверджують, що розподіл ресурсів в адміністративно-
му порядку неможливий без абсолютної політичної влади, і хоча влада спо-
чатку сама по собі може й не бути метою, проте планування призводить до
диктатури, оскільки остання — найефективніший інструмент силової дії та
примусового насадження ідеології, і як така є необхідною для здійснення
широкомасштабного централізованого планування [33, с. 78].
У квітні 1929 р. XVI конференцією ВКП(б) було ухвалено «оптималь-
ний» варіант першої п’ятирічки. Відтоді розвиток економіки визначався за-
гальнодержавними планами. Директивне планування в цій системі було в
основному покладено на Державну планову комісію (Держплан).
Критично оцінюючи процес планування, варто зауважити, що він був
хаотичний і непрозорий. П’ятирічні плани були погано пов’язані з реаль-
ністю й не відповідали оперативним планам. Насправді адміністративно-
командна економіка управлялася за допомогою складного поєднання всі-
ляких попередніх щомісячних, щоквартальних і щорічних планів, які час-
то переглядалися. План кожного наступного року був фактично планом
попереднього, у який були внесені деякі мінімальні зміни.
Отже, не закони ринку, а плануючі органи держави вирішують, що та яким
чином і в яких розмірах виробляти, кому, коли й де споживати. Зі зростанням
народногосподарського організму це завдання все більш ускладнюється. Пла-
нове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким. На початку
1980-х років кількість щорічних планових показників становила 2,7—3,6 млрд,
зокрема в центрі затверджувалося близько 2,7—3,5 млн [21, с. 49].
600
Варто зауважити, що командна економіка не була всеосяжною, упродовж
всієї історії Радянського Союзу зберігався певний дуалізм планової та рин-
кової економіки, тобто поряд з плановим господарством завжди залишався
колгоспний ринок, а значна частина господарських процесів не охоплювала-
ся планом.
Гіперцентралізм закономірно сприяв зростанню бюрократичного апара-
ту. В умовах натуралізації економіки й сильної деформації товарно-грошо-
вих відносин розвивалася система вертикальної відповідальності. Так званий
демократичний соціалізм став швидко перероджуватися в авторитарний.
Влада для народу еволюціонувала не у владу народу, а у владу бюрократії
від імені народу.
Як уже зазначалось, наприкінці 1920-х років у СРСР закінчився експери-
мент непу зі створення своєрідної змішаної економіки й почалося цілеспря-
моване тотальне одержавлення економіки. Витіснення приватного секто-
ру, яке здійснювалося за допомогою не стільки економічних, скільки позаеко-
номічних заходів, завершилося практично абсолютним домінуванням дер-
жавного сектору. Фактична втрата трудящими положення власника засобів
виробництва призвела до переродження загальнонародної власності в дер-
жавну, наростання процесів відчуження, соціальної апатії, зниження дисци-
пліни. Крім того, в умовах державної власності небуло особливих стимулів
до раціонального використання ресурсів. Стало поширюватися уявлення про
державну власність як «нічийну».
Не тільки державні підприємства, а й колгоспи були позбавлені реа-
льних прав володіння, користування й розпорядження ресурсами, що їм
належали. Спочатку для колгоспів установлювалася система обов’язкових
заготівель лише по зерну, проте надалі система обов’язкових закупівель
охопила всі основні види продовольчих і технічних культур, а також про-
дукцію тваринництва. Держава, визначаючи структуру закупівель, нав’я-
зувала тим самим певну структуру виробництва. Монопольно встановлю-
вані ціни зумовлювали ефективність (або неефективність) виробництва
окремих видів продукції. Тому колгоспи не могли раціонально розпоря-
джатися своїми засобами виробництва й навіть своїми (що зберігалися в
Держбанку) грішми. Наслідком надмірного одержавлення стала фактична
втрата колгоспно-кооперативною формою власності свого кооперативно-
го змісту.
Сільськогосподарське виробництво, в якому штучно стимулювалася од-
нобока спеціалізація, постійно перебувало в стані занепаду або застою. Кол-
госпна система була засобом утвердження тоталітарного режиму в українсь-
кому селі й чинником привнесення не властивих йому східних форм колек-
тивізму.
В умовах адміністративно-командної системи відбувалося фактичне одер-
жавлення робочої сили — робітники позбавлялися свободи вибору місця й
характеру роботи. Держава монопольно визначала умови роботи, її зміст,
601
систему оплати, формувала репресивний апарат, законодавчо обмежувала
форми протесту. Відбувалося не тільки формальне, а й реальне підкорення
праці державно-бюрократичному апарату. Під виглядом боротьби з характер-
ними для капіталізму відносинами майнової залежності та економічного
примусу відтворювалися передкапіталістичні форми — відносини особис-
тої залежності й позаекономічного примусу. Цьому сприяла система при-
йнятих в 1930-ті роки заходів: суворі покарання за запізнення й прогули,
введення обов’язкового мінімуму трудоднів у колгоспах, жорстокі репресії
за розкрадання державного й колгоспного майна. Типовим було масове ви-
користання в 1930—1950-х роках праці ув’язнених; залучення мільйонів
людей — робітників, які працюють, молоді, яка вчиться, інтелігенції — до
осінньо-польових сільськогосподарських робіт та ін.
Одержавлення відбувалося не тільки у сфері виробництва, а й у сфе-
рах розподілу, обміну й споживання. Держава визначала стандарти буття
людини в усіх сферах відповідно до місця, яке вона посідала в партійно-
державній ієрархії. Особливо наочно це виявлялось у сфері розподілу. Від
самого початку тут існували зрівняльні тенденції. І хоча їх вплив неодно-
разово намагались усунути, їх збереженню сприяла існуюча в першій по-
ловині 1930-х років і в роки Великої Вітчизняної війни карткова система,
а також поширений у 1950—1960-х роках принцип зразково рівної оплати
за різну працю, що зумовило падіння стимулюючої ролі заробітної плат-
ні. У роки застою до цього додалася практика виплати незароблених пре-
мій, зростання різних привілеїв залежно від місця в партійно-державній
ієрархії, з одного боку, й зростання нетрудових доходів — з іншого. Ці
процеси також спричинили поглиблення розриву між трудовим внеском і
його оплатою.
В умовах адміністративно-командної системи панував редистрибутив-
ний принцип розподілу продукції. Причетність до влади означала й причет-
ність до розподілу. Вертикальна, залежна від центру, форма розподілу про-
дукту втілюється в номенклатурних рівнях розподілу. Тому головною
формою соціальної боротьби стає боротьба за доступ до ключових важелів
розподілу, за контроль над його каналами. Дохід у суспільстві все більше
залежав від статусу, чину й посади. Виникала ціла система спецрозподіль-
ників дефіцитної продукції для людей, причетних до влади. Торгівля
з’єдналася з розподілом, стала не формою обміну, а формою редистрибуції.
Виникали спецмагазини, спецбуфети, спецїдальні тощо.
Наявність доступу до дефіцитних товарів у окремих соціальних груп і їх
відсутність у інших стала важливим чинником, який посилив соціально-
економічну нерівність.
Поглибленню нерівності сприяла й система розподілу суспільних фондів
споживання, що також стала основою для різних привілеїв (передусім для
працівників державного апарату). Диференціація доходів незалежно від реаль-
ного трудового внеску стала особливо помітною на тлі інфляційних проце-
602
сів, що стали проявом внутрішніх суперечностей господарювання в умовах
адміністративно-командної системи.
Загалом адміністративно-командна економічна система дедалі більше
демонструвала свою неефективність і на початку 50-х років практично
вичерпала свої можливості. Спроби вдосконалення господарського меха-
нізму, еволюційно перебудувати адміністративно-командну економічну
систему (економічні перетворення «хрущовської відлиги», «Косигінська
реформа») були приречені на провал, оскільки не зачіпали основ госпо-
дарської системи.
Економічний занепад і поразка СРСР у «холодній війні» із Заходом
призвели до спроб М. Горбачова, що прийшов до влади в 1985 р., здійс-
нити шляхом «гласності» та «перебудови» модернізацію радянської еко-
номіки, підсилити самостійність підприємств і збільшити їх економічну
ефективність. У перші роки правління Горбачова «перебудова» в Україні,
як і в усьому Союзі, набрала регульованої ініціативи «згори». Розширен-
ня прав підприємств зумовило розгул монополізму і як наслідок — по-
глиблення дефіциту. В умовах загострення дефіциту та інфляції пишним
цвітом розцвіла тіньова економіка. Посилилась соціальна напруженість у
країні. Уряд виявився нездатним ухвалювати швидкі та ефективні рішен-
ня. «Перетрушування» й скорочення бюрократичного апарату міністерств
і відомств не пройшли безслідно. Стара бюрократична машина виявилася
значною мірою зруйнованою, а нова ще не була створена. Як наслідок —
відбулося зростання некерованості системи та її крах. Горбачов, звіль-
нивши підприємства від державного й партійного втручання, мимоволі
покликав до життя альтернативну економічну систему.
14.2. ПОШУКИ МОДЕЛІ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ
СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА.
ПОЛІТИКА «ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ» ТА НЕПУ
Як уже зазначалося, складним і суперечливим в іс-
торії України був період визвольних змагань
1917—1919 рр. Політика Центральної Ради не була
рішучою й послідовною у вирішенні соціальних та
економічних питань. Чисельна перевага серед
українців селянства, яке чекало вирішення земельного питання, штовхало
його у бік соціалістичних ідеологій та робило принадливими обіцянки біль-
шовиків. Як відомо, з приходом до влади більшовиків у Pociї розпочалася
«червоногвардійська атака на капітал», основними методами якої стали
примус і насильство. До основних заходів цього періоду слід віднести:
; установлення робітничого контролю;
; націоналізацію землі;
Політика воєнного
комунізму
та її соціально-
економічні заходи
603
; націоналізацію промисловості та організацію державної жорстко цент-
ралізованої системи управління нею;
; націоналізацію банків;
; націоналізацію транспорту;
; запровадження монополії зовнішньої торгівлі.
Слід зауважити, що економічна програма більшовиків розроблялася
передусім В. I. Леніним у період між Лютневою революцією та жовтне-
вим переворотом. На її формування надзвичайно великий вплив мала ідея
державного соціалізму, а також практика країн, що воювали в Першій
світовій війні, щодо створення регульованого державою господарства.
Досвід створення такої моделі господарства був i в Pocii. Але запропоно-
вані Леніним заходи не мали у своїй основі найсуттєвішою: «приватної
власності, приватної ініціативи, ринкового механізму функціонування
економіки та стимулювання її розвитку» [6, с. 173], а передбачали пере-
творення вcix ринкових інституцій на обліково-реєстраційний апарат но-
вої держави. Уже в цей період пропонувалися такі форми організаії, як
робітничий контроль (перехідний захід до націоналізації засобів вироб-
ництва, через який робітники повинні були набути навичок управління),
посилення централізації, зосередження в руках «диктатури пролетаріату»
командних висот в економіці, а також «соціалістична перебудова сіль-
ського господарства», яка полягала в конфіскації вcix земель — поміщи-
цьких, церковних, монастирських та удільних з наступним будівництвом
на них великих державних сільськогосподарських підприємств.
В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію
положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним,
тобто комуністичним виробництвом, яким керують з єдиного центру. Еко-
номічна політика, що здійснювалася на цьому етапі, отримала назву політи-
ки «воєнного комунізму». Вона означала воєнну диктатуру з широким за-
стосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:
• націоналізація всіх підприємств;
• запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна моно-
полія держави й тверді ціни, продзагони тощо);
• централізація розподілу сировини та готової продукції;
• введения (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на
інші сільськогосподарські продукти;
• заборона свободи торгівлі (листопад 1918 р.), згортання грошового обігу;
• введення карткової системи розподілу продуктів;
• запровадження загальної трудової повинності;
• мілітаризація народного господарства, встановлення державного конт-
ролю над виробництвом.
Одним із центральних заходів «воєнного комунізму» стала продроз-
кладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селя-
ни повинні були безплатно здавати всі «надлишки» продовольства (за виня-
604
тком необхідного для життя мінімуму: на харчі, на посів і фураж), тобто
продрозкладка фактично була прямою конфіскацією.
Зібране продовольство надходило в розпорядження Наркомпроду для но-
рмованого прямого розподілу між населенням міст. Це зумовило ще одну
ознаку «воєнного комунізму» — так звану «хлібну монополію», тобто ви-
ключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування, які
розподілялися централізовано за картками за класовим принципом.
У промисловості «воєнний комунізм» означав повну націоналізацію з
жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господар-
ства (ВРНГ). У складі ВРНГ було створено главки (головні комітети), кіль-
кість яких у 1920 р. перевищила 50 і які отримали, по суті, диктаторські по-
вноваження в керівництві окремими галузями.
Запроваджувалися також позаекономічні методи господарювання, зок-
рема загальна трудова повинність (тих, хто ухилявся від неї, передбача-
лося звинувачувати в дезертирстві, створювати з них штрафні робітничі
команди й навіть відправляти до концентраційних таборів, які стали ство-
рювати вже в 1918 р.), а також трудові армії (як одна з форм примусового
залучення робочої сили в промисловість та на транспорт; створювались
шляхом реорганізації окремих військових підрозділів), мобілізація праці
тощо.
Гроші поступово вилучалися з обігу: їх надрукували так багато, що во-
ни майже повністю втратили свою купівельну спроможність. В умовах гі-
перінфляції відбувалася заміна грошового обігу натуральним обміном, у
промисловості запроваджувалася система безгрошових відносин і розра-
хунків. Усі підприємства повинні були відпускати продукцію, яку вироб-
ляли, державним організаціям та підприємствам безплатно; скасовувалися
податки, анулювалися борги підприємств. Централізовано та без оплати
відбувалося постачання сировиною, паливом, обладнанням та ін. Готівка
видавалася підприємствам лише на ті потреби, які не можна було задово-
льнити в натуральній формі. Припинили існування банківська система та
кредитні відносини, які були замінені на державне фінансування та мате-
ріально-технічне постачання. Натуралізувалася й оплата праці, причому
пануючим став зрівняльний принцип (якщо в 1917 р. оплата праці квалі-
фікованого робітника перевищувала оплату праці чорнороба у 2,3 раза, то
в 1920 р. — лише у 1,04 раза). Нарешті, відмінялася плата за комунальні
та деякі інші послуги.
В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з
відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулось
одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості, передусім видо-
бувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні
було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайня-
тих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що націоналізація
відбувалася найчастіше без належної підготовки та економічного обґрунтуван-
605
ня, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, які зали-
шалися без роботи, переїжджали в село.
Ситуація в промисловості й на транспорті ставала загрозливою. Діючи
згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господар-
ські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і тру-
дові мобілізації, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, які
працювали на війну, робітників з дрібних фабрик і заводів. 21 січня 1920 р.
було створено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити ви-
робництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацю-
вали майже 3 млн людино-днів на різних промислових об’єктах. Але ці за-
ходи не дали позитивних результатів, а лише прискорювали процес
господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до
мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну становило близько
6 %, а цукру — менше 3 % від рівня 1913 р.).
Націоналізація (а по суті конфіскація, тобто примусове безвідплатне ви-
лучення у власність держави майна, що належить громадянину), яка прохо-
дила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу
виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський меха-
нізм, знищила підприємницьку ініціативу, значно обмежила товарно-
грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися за-
мінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні
було створено Українську Раду Народного Господарства (УРНГ), яка діяла
під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережу вертикальних управлін-
ських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи
керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських
органів. У цей період відбувався процес обмеження, а потім майже повного
витіснення економічних методів управління, перехід до адміністративних
методів.
У роки «воєнного комунізму» був здійснений перехід до нової системи
управління промисловим виробництвом і розподілом — главкізму, який перед-
бачав централізацію управління й безпосереднє підпорядкування підприємств
галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ. На початку 1919 р.
при УРНГ були утворені такі виробничі відділи і главки, як відділ металів, хі-
мічний відділ, вугільний відділ, відділ воєнних заготівель та ін. Вони зосе-
реджували в своїх руках усе керівництво відповідними галузями промисловос-
ті, включаючи виробництво й розподіл готової продукції, постачання підпри-
ємств сировиною, основними й допоміжними матеріалами, паливом. Готова
продукція розподілялася централізовано й без грошової оцінки.
Економічні зв’язки між містом і селом руйнувалися, що ще більше загос-
трювало продовольчу проблему. Її намагалися вирішити шляхом запрова-
дження продрозкладки (декрет радянського уряду України від 12 квітня
1919 р.), і в українські села виїхали численні продзагони з російських міст.
Хліб, що вилучався у селян, повністю йшов на задоволення потреб росій-
606
ських міст. Заготівлі хліба перетворилися на криваву «боротьбу за хліб»,
адже селянство активно протистояло реквізиціям.
Невдоволення селян радянською владою зростало й через зміни в аграр-
ній політиці. Відходячи від засад Декрету про землю (який був поширений
і на Україну), більшовики проголосили «перехід від одноосібного господар-
ства до товариського», і конфісковані землі «нетрудового користування» не
поспішали розподіляти між селянами, резервуючи їх для створення радгос-
пів (державних сільськогосподарських підприємств) і колективних госпо-
дарств (колгоспів). Радянські закони, інструкції Наркомзему проголошува-
ли пріоритетність державного та колективного землеробства. Загалом було
оголошено про конфіскацію 14,5 млн десятин землі, а в розподіл між селя-
нами надійшло лише трохи більше 5 млн десятин найменш родючих і при-
датних для господарювання земель. Приблизно 2,5 млн десятин було заре-
зервовано для радгоспів і колективних господарств (у 1919 р. було прого-
лошено про створення 1685 радгоспів, 283 колгоспів та 204 комун), але про-
цес їх створення зустрів масове протистояння селян. Решта ж 7 млн десятин
землі вважалися надлишками земель заможного селянства, їх передбачалося
перерозподілити на користь найбіднішого селянства, але в умовах 1919 р.
цього зробити не встигли.
Запропонована аграрна політика не виправдала сподівань селянства й во-
но відвернулося від радянської влади. В Україні поширився повстанський
рух проти більшовицької влади, уже в квітні 1919 р. було зафіксовано понад
90 виступів, а до літа він охопив майже всю територію радянської України.
Уся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на
комуністичний лад, що стало однією з найважливіших причин падіння ра-
дянської влади в Україні влітку 1919 р.
В аграрному секторі економіки більшовики проголосили кардинальні
зміни своєї політики. Намагаючись створити враження, що вони повністю
позбулися помилок початку 1919 р., вони обіцяли ширше враховувати інте-
реси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва,
забезпечити добровільність у створенні колективних господарств. Вирішен-
ня аграрного питання розпочалося із затвердження закону Робітничо-
селянського уряду України про землю (5 лютого 1920 р.), відповідно до яко-
го конфісковані поміщицькі, церковні та монастирські землі передавалися
селянам на умовах трудового землекористування (оскільки земля проголо-
шувалася власністю держави, володіння нею допускалося винятково на пра-
вах користування), причому перевага надавалася малоземельним селянам і
сільськогосподарським робітникам. Істотно (майже втричі) скорочувалася
кількість радгоспів і земель, закріплених за цукровими заводами.
Водночас продовольча справа повністю залишалася на засадах політики
«воєнного комунізму». 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив закон
про хлібну розкладку, згідно з яким визначалися «надлишки» хліба в респу-
бліці у 600 млн пудів (цифра надзвичайно завищена!), але за продрозклад-
607
кою планувалося отримати 153 млн пудів. Крім хліба, розкладці підлягала й
інша продукція селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Для забезпе-
чення виконання продрозкладки ще на початку грудня 1919 р. було створено
величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву. Наркомпрод РСФРР забо-
ронив виряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губерн-
ських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становила 60
тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Але селяни відмов-
лялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним
протистоянням, унаслідок чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише
10 % запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер ви-
знавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров’ю».
Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за
межі простої заготівлі хліба, перетворюючись на один з головних компонен-
тів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівни-
цтва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подо-
лання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями
влади. Перемога над куркульством мала принести поділ села на два ворогу-
ючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів),
які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 трав-
ня 1920 р. та застосування репресій до більш заможної частини села. Комне-
зами фактично були наділені функціями органів влади на селі, стояли над
радами та зосереджували у своїх руках усі адміністративні та політичні фу-
нкції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.
Жорстка «воєнно-комуністична» політика зруйнувала село і майже нічого
не дала місту. Невдоволення селян знову зросло, і з кінця 1920 р. переросло
в потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на
регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір дик-
татурі пролетаріату та її економічній системі — «воєнному комунізму». Во-
но було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режиму, який не
міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино
можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству. Та і
в інших галузях економіки стало зрозумілим, що політика «воєнного кому-
нізму» себе не виправдала.
Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в
1917—1920-х роках, слід відзначити, що вони були зумовлені як складними
політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм
передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній
думці на початку століття, — з одного боку, економічна теорія, що формувала-
ся науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися в
той час на Заході, з внесенням у них цілої низки принципово нових підходів на
рідному ґрунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті
— продовжували розвиватися в стійкому протистоянні. Цього протистояння не
знімали й вимушені часткові компроміси, спричинені політичними (для еконо-
608
містів дореволюційної школи, які залишилися в країні) або соціально-
економічними (для економістів нової формації) обставинами.
Головною принциповою відмінністю підходів представників цих двох те-
чій до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уяв-
лення про основну рушійну силу й засади таких перетворень. Науковці, які
належали до першої течії, передбачали здійснення їх демократично оновле-
ною державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм
власності в їх взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи,
товарно-грошових і ринкових відносин та їх інститутів. Ортодоксальні мар-
ксисти зводили ці перетворення до конструювання пролетарською держа-
вою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та лікві-
дації тих відносин й інститутів, що існували.
Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих україн-
ських учених-економістів. Серед них були В. Косинський, К. Воблий,
Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха,
М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко й багато
інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, яка
склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена пе-
реважно державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з
лав професіональних революціонерів і тією чи іншою мірою займалися про-
пагандою ідей та програм Леніна, розробкою відповідних заходів економіч-
ної політики тощо, а також нечисленними професійними економістами-
марксистами, лави яких у 20-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями
нової формації. Серед перших найвідоміші фігури — В. Чубар, С. Косіор,
В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський,
М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлин та ін-
ші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко,
Я. Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О. Алек-
сандров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий,
Т. Білаш та ін. [8, с. 384—385].
Основні проблеми, що постали перед українською економічною думкою
в роки «воєнного комунізму», передусім були пов’язані безпосередньо з
упровадженням політики цієї влади. За тих умов характерною рисою полі-
тичної та економічної літератури цих років стали пропаганда з позицій офі-
ційної влади необхідності державного централізму та включения господарс-
тва України в єдину систему централізованого управління й планування,
запропоновану РСФРР, створення відповідних органів обґрунтування прин-
ципів головної економічної ланки, ударності, единоначальності, мілітариза-
ції праці тощо, характерних для часів «воєнного комунізму».
Офіційна література всіляко пропагувала в Україні ленінські положения
щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, бро-
шурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкла-
дки розглядалися не тільки як викликані поточними завданнями (забезпе-
609
чення армії, виробничих центрів тощо), а й як пов’язані з програмними на-
становами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.
Однак ще напередодні жовтневих подій, у серпні 1917 р., М. Туган-
Барановський запропонував у закінченій ним у листопаді того ж року праці
«Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу
централістської системи соціалізму й попереджав про небезпечність її не-
гайного запровадження. Він звертав увагу на вади зайвої централізацїї, що
можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініціативи, панування
примусовості, бюрократизацїї суспільного механізму і в результаті — до
зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими,
господарського регресу замість очікуваного прогресу.
Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму,
вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної
влади, яка бере на себе «виконання всіх функцій задоволення суспільних по-
треб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і су-
спільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо. Усе це
потребує надзвичайно розвинутої системи всебічного статистичного обліку,
величезного управлінського таланту міністрів, високої свідомості працюю-
чих членів суспільства, позбавлених принципу господарського егоїзму як
стимулу до праці, вироблення наукових основ планування, яке забезпечува-
ло б зіставлення трудових витрат з корисним ефектом тощо, тобто наявності
передумов, яких на той час у країні не було. Туган-Барановський робить ви-
сновок: «У непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість то-
го, щоб стати царством свободи й загального багатства, повинен стати царс-
твом рабства й загальних злиднів» [6, с. 176].
Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косин-
ський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти.
Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних нас-
лідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Об-
стоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус,
В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження
культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи
цим значно вищу його продуктивність і товарність порівняно із селянським го-
сподарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановський,
призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській револю-
ції загрожуватиме грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного,
трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянст-
ва. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в про-
граммах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі
селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної
проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного
господарства» [6, с. 176]. Негативно ставився він і до ідеї запровадження колек-
тивного землеробства. Власне, життя багато в чому підтвердило такі висновки.
610
Пісумовуючи викладене, варто зазначити, що в результаті реалізації за-
ходів політики «воєнного комунізму»
; відбулося загальне одержавлення господарства;
; з економіки було усунено категорію ринку з усіма відповідними йому
вартісними показниками;
; ігнорувались об’єктивні економічні закони;
; відбувався процес натуралізації економічних відносин, ліквідації товарно-
грошових відносин, заміни купівлі-продажу організованим розподілом державних
ресурсів. Це стало могутнім гальмом на шляху економічного відродження країни.
Держава прийшла в зіткнення з інтересами мільйонів дрібних селян-
ських господарств. Кризовий стан в економіці, що мав тенденцію до
посилення, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини й зу-
мовив появу нової моделі господарювання, що ввійшла в історію як но-
ва економічна політика (неп).
Неп як система регульованої ринкової економіки
складалася поступово впродовж 1921—1922 рр. В
основу її було покладено концепцію побудови соціа-
лізму через державний капіталізм, що передбачало
реалізацію комплексу заходів:
; заміну продрозкладки продподатком;
; використання товарно-грошових ввдносин;
; формування інфраструктури ринку;
; кооперування трудящих;
; запровадження госпрозрахунку в промисловості, особистої зацікавле-
ності трудівника в результатах праці;
; тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку (однак збері-
галась державна власність на велику та значну частину середньої промисловос-
ті, торгівлі, транспорту, а також державна монополія в зовнішній торгівлі).
Назагал неп оцінювався сучасниками як перехідний етап. Але принципо-
ва відміна в оцінці цього етапу пов’язувалася з трактуванням того, до чого
веде цей перехід. Одні вважали, що, незважаючи на утопічність своїх соціа-
лістичних цілей, більшовики, переходячи до непу, відкрили дорогу капіталі-
стичній еволюції господарства країни, а тому неминучою є й перебудова по-
літичної влади в бік демократичної республіки.
Щодо необхідності запровадження змішаної економіки та демократизації
неодноразово говорили представники меншовиків та есерів ще в 1918 р. Один з
лідерів меншовизму Л. Мартов зазначав, що більшовистська «партійна дикта-
тура меншості та її логічний наслідок — систематичний терор» розглядались їх
творцями, «як той «натиск», що повинен подолати історичну інерцію соціаль-
ного середовища», «зробити соціалістичну країну, у якій 9/10 населення мріє
про те, щоб стати дрібним буржуа». З переходом до непу більшовистська дик-
татура втратила «своє власне виправдання». Адже складний механізм товарно-
Нова економічна
політика як система
регульованої
ринкової економіки
611
капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціа-
льних конфліктів «методами поліційної опіки». А отже, більшовики змушені
будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі [29, с. 103]. Більшо-
вицькі теоретики (В. Ленін, Є. Преображенський, Д. Троцький та ін.) дотриму-
валися ж інших уявлень. Вони розглядали перехід до непу як тактичний хід,
тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. Але вже
восени 1921 р. більшовистські лідери почали схилятися до сприйняття непу як
до одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трак-
тувався як безтоварний соціально-економічний лад, антитеза ринковій еконо-
міці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціа-
лістичного укладів, поступове, за збереження «командних висот» в економіці,
витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В. Ленін уважав,
що хоча техніко-економічна відсталість Росії не дає змоги безпосередньо за-
провадити соціалізм, але його можна поступово побудувати, спираючись на
державу «диктатури пролетаріату».
Погляди, що сформувалися в економістів-марксистів на початку непу, ви-
значили ту суперечливість його заходів, які, зрештою, прирекли цю політику на
загибель під тиском командно-адміністративної системи. З одного боку, в офі-
ційних колах визнавали, що відновлення ринку, приватної торгівлі та дрібного
промислового підприємництва, бурхливий розвиток селянської кооперації, від-
родження фінансово-кредитної системи, госпрозрахунок державних підпри-
ємств сприяють успішній відбудові та піднесенню народного господарства. З
іншого боку, економісти-марксисти шукали причини перманентно-кризового
стану, з якого народне господарство в роки непу виходило лише на короткі
проміжки часу, у «стихії ринку», породжуваній, за їхнім переконанням, діяль-
ністю приватного капіталу та дрібнотоварного селянського господарства. Вони
намагалися з марксистських позицій обґрунтувати необхідність посилення пре-
сингу держави щодо ринкового механізму та його інститутів: витіснення при-
ватника з виробництва й торгівлі, передусім оптової, посилення процесів одер-
жавлення кооперації та усуспільнення селянських господарств тощо.
Перехід до непу передбачав формування ринку й ринкових відносин у
трьох напрямах:
; відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного та приват-
нокапіталістичного господарства;
; запровадження ринкових відносин у державному секторі економіки;
; формування інфраструктури ринку.
Упродовж 1921—1925 рр. йшло поетапне відтворення елементів ринку.
Центральною проблемою в здійсненні нової економічної політики було
селянське питання, а вихідним і найсуттєвішим моментом — заміна прод-
розкладки натуральним продовольчим податком (продподатком). Від-
повідне рішення про заміну продрозкладки продподатком було ухвалене
X з’їздом партії в березні 1921 р.
612
Упроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно
меншим за розмірами (селянам повідомляли його заздалегідь, до початку
польових робіт). Після виконання поставок з податку в селянських госпо-
дарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни
могли розпоряджатися на власний розсуд. В Україні розмір податку на
1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. роз-
кладки в 1920 р.
Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських про-
дуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924 р. —
у грошовій (бідняки сплачували 1,2 % своїх доходів, середняки — 3,5 і кур-
кулі — 5,6 %). Це практично означало поширення ринкових відносин, хоч і
не повною мірою. З 1924—1925 років, коли було здійснено перехід до гро-
шового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогос-
подарських продуктів державою перестав існувати.
Працюючи в нових економічних умовах, селяни підвищували продуктив-
ність праці в своїх господарствах, що сприяло прискореному відновленню про-
дукії сільського господарства та збільшенню її державних заготівель. Однак
порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913 рр.) товарна продукція зер-
нового господарства України знизилася у 1923—1929 рр. майже наполовину.
Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх нату-
рально-споживчим характером.
Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав
його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва це
було неможливим. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства,
виробництво яких було підпорядковане головним чином задоволенню осо-
бистих потреб, не були здатні ані до підвищення товарності, ані до технічної
реконструкції.
У перші роки непу сільське господарство України відбудовувалося дещо
швидше, ніж промисловість. Це пояснюється тим, що дрібне, примітивне се-
лянське господарство однозначно не потребувало таких коштів на відбудо-
ву, як промисловість. Але із самого початку відбудовні процеси в аграрному
секторі стримувалися страшним голодомором, що охопив основні зернові
регіони краю в 1921—1923 рр. Основною причиною голоду, на думку фахів-
ців, був (окрім спустошливої дії посухи та неврожаю) інтенсивний вивіз хлі-
ба за межі України. Незважаючи на голод, з України за 1922—1923 pp. було
вивезено близько 18 млн пудів зерна — 2,5 млн пудів до Pociї та більше 15
млн пудів на експорт.
Важливим напрямом непу у сільському господарствi стало утвердження
плюралістичного підходу до форм селянського землекористування — кол-
госп (колективне господарство): комуна (заснована на повному усуспільнен-
ні матеріальних умов виробництва й побуту); артіль (створювалася шляхом
усуспільнення основних матеріальних ресурсів і збереження особистого під-
собного господарства), товариство зі спільного обробітку землі (ТОСОЗ).
613
Колективні господарства (колгоспи), що утворювалися для спільного ве-
дення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних за-
собів виробництва й колективної праці, у 1925/26 господарському році
об’єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України й
1,4 % їх земельної площі. У загальній масі колективних господарств превалю-
вала артільна форма (51,9 %), комуни становили 5,8 %, ТОСОЗи — 42,3 %.
Неп сприяв також розвитку кооперації. У своїй статті «Про кооперацію» (
січень 1923 р.) Ленін наголошував, що суспільна власність на засоби вироб-
ництва в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціа-
лістичне суспільство. Більшовики вбачали в кооперації оптимальну форму
залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент
змички міста та села. В Україні формувалася розгалужена система самодія-
льних господарських організацій, розгорталася діяльність промислової,
споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації.
Інтенсивно розвивалася промислова кооперація. У 1928 р. близько 13 %
усього обсягу промислової продукції давали кооперативні підприємства.
Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У
жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації було створено машин-
но-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші
товариства. Але товарообмінні операції, які організовувала споживча коопе-
рація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товаро-
обміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, бо запропоно-
ваний державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так
званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових то-
варів і сільськогосподарських продуктів утричі знижував вартість останніх.
Упродовж короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила
в своїх руках значну частину товарної продукцїї — до 37 % планової за-
готівлі зерна й майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні ор-
ганізації забезпечували до 96 % потреб промисловості в сировині. До кін-
ця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено
більшу частину сільського населення республіки. Після ліквідації непу
діяльність кооперації була різко обмежена й повністю контролювалась
органами влади.
Промисловість України, що розглядалась як основа радянської влади та
джерело посилення її обороноздатності, у роки нової економічної політики
пережила важкий період вібудови, реорганізації та пристосування до ринку.
Відповідно до законодавчих актів, що були ухвалені РНК УСРР 30 серпня
i 21 жовтня 1921 р. і визначали основні положения перебудови державної
промисловості, усі промислові підприємства умовно було подділено на три
групи:
; технічно оснащені та найбільш придатні до налагодження виробництва
підприємства (залишались у безпосередньому управлінні держави в особі
УРНГ);
614
; підприємства, які позбавлялися державного постачання й здавалися в
оренду кооперативним організаціям або приватним особам;
; підприємства, що не входили в ці групи, закривались, а робітники та
службовці направлялись на працюючі підприємства.
Запровадження непу в промисловості розпочалося з переведения держа-
вних підприємств на самофінансування та господарський (комерційний)
розрахунок. З метою зацікавлення робітників у результатах виробництва бу-
ло відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за
якою заробітна плата сплачувалася залежно від кваліфікації робітника та від
кількості виробленої продукції, було знято обмеження на збільшення заробі-
тків при зростанні виробітку, що означало відміну зрівнялівки в оплаті пра-
ці, притаманну системі «воєнного комунізму». Нарешті, ліквідовано загаль-
ну трудову повинність, трудові мобілізації.
Інша суттєва складова непу в промисловості — часткова її денаціоналі-
зація, набуло розвитку приватне торговельно-промислове підприємницт-
во. Улітку 1921 р. було припинено одержавлення дрібних підприємств,
частина з них поверталась колишнім власникам. Кожний громадянин
отримав юридично оформлену можливість вільно займатися кустарними
промислами, організовувати промислові підприємства з певною чисельніс-
тю персоналу (зазвичай 10—20 oci6). В Україні в 1926 р. приватними
особами було вибрано 85,9 тис. патентів для відкриття торгових закладів
(2—6 розрядів), У фабрично-заводській промисловості України в 1922/23 р.
було 497 приватних підприємств. Приблизно така ж кількість підпри-
ємств залишалася і в подальші два роки. Частка їх у загальній кількості
підприємств (державних, кооперативних, приватних) становила 23—24 %.
Хоча приватне підприємництво не набуло тоді поширення, а часткова де-
націоналізація, що проводилась, не перетворилася на широку приватиза-
цію, наявність приватнокапіталістичного сектору була важливим чинни-
ком розвитку ринкових відносин.
Переведення державних підприємств на комерційні засади та пожвав-
лення приватнокапіталістичних господарських форм супроводжувалося
радикальною перебудовою вciєї системи управління промисловістю.
Основною формою управління виробництвом у державному секторі ста-
ли трести, тобто об’єднання однорідних чи взаємозалежних підпри-
ємств, що працюють на комерційному розрахунку.
Трести наділялись широкими повноваженнями: вони самостійно вирішу-
вали, яку продукцію виготовляти, де її реалізувати, несли матеріальну від-
повідальність за організацію виробництва, якість продукії. Підприємства,
що входили в структуру тресту, знімались з державного постачання і здійс-
нювали купівлю pecypciв на ринку. Загальне керівництво трестами лишалося
за Українською Радою Народного Господарства (УРНГ).
На першому етапі трестування (1921—1923 pp.) відбувалось організа-
ційне оформления трестів. 10 квітня 1923 р. ВЦВК i РНК СРСР ухвалили
615
декрет «Про державні промислові підприємства, що діють на засадах ко-
мерційного розрахунку (трести)». В Україні декрет про трести був вида-
ний 2 липня 1923 р. Це був перший закон радянської влади, який створив
тверду правову основу функціонування державного підприємства (регла-
ментував порядок заснування, реорганізації й припинення діяльності
промислових трестів, склад i правовий режим надання їм державного
майна, порядок фінансування, організацію yпpaвлiння, основні умови їх
господарської діяльності).
Упродовж 1921—1922 рр. була трестована основна маса підприємств
крупної промисловості України. До жовтня 1922 р. на комерційний розраху-
нок було переведено 24 господарські органи, причому до кінця 1921 р. пере-
ведено 11 госпорганів, зокрема такі трести, як «Хімвугілля», «Київський
шкіртрест», «Укрпапіртрест», «Маслотрест», «Укрсільмаштрест» та ін., із
січня до липня 1922 р. — 8 госпорганів («Текстильтрест», «Дніпроліс»,
«Укрдержспирт», «Склосода» та ін.) і 5 госпорганів, що залишилися, були
переведені з липня по жовтень 1922 р. («Фарфор-фаянс-скло», завод «Інтер-
націонал», «Донбассилікаттрест», «Київліс», «Славсільтрест») [13, с. 57].
У 1922 р. в Україні налічувалося 20 республіканських і 54 губернські трести,
що об’єднали 304 підприємства.
Одночасно з трестуванням промислових підприємств йшов процес їх син-
дикування. Деякі трести були з’єднані в особливі торгові органи — синди-
кати, тобто добровільні об’єднання кількох трестів з метою збуту проду-
кції, придбання сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на
внутрішньому ринку (виходу українським трестам на світові ринки пере-
шкоджала державна монополія на зовнішню торгівлю).
Трестування й синдикування промисловості сприяли ліквідації наслідків
главкізму. ВРНГ України керувала тепер не безліччю підприємств, а регулю-
вала і планувала господарську діяльність трестів.
Разом з трестами на комерційний розрахунок переводилися й державні
підприємства, не об’єднані в трести. У березні 1922 р. ВРНГ України розро-
била спеціальну інструкцію щодо переходу підприємств на комерційний
розрахунок.
Нові організаційні форми й методи управління, часткова денаціоналізація
підприємств, кількісне та якісне зростання кадрів, освоєння все більших за
розмірами капітальних вкладень тощо сприяли пришвидшенню відбудови
промислового комплексу України й збільшенню обсягу його продукції.
Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промислово-
сті. Уже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла
порівняно з 1912 р. на 33,4 %.
Разом з тим у деяких галузях не вдалося відновити довоєнні обсяги вироб-
ництва, зокрема в технічно складних і капіталомістких галузях важкої промис-
ловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). Загалом же промисловий
комплекс України завдяки заходам нової економічної політики впродовж 20-х
616
років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск про-
дукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення.
Із запровадженням непу формувалися ринки товарів, капіталу, цінних па-
перів, робочої сили, а також створювалася система інститутів, що забезпечу-
вала їх функціонування. Уже до осені 1921 р. Радянська держава широко ви-
користовувала товарно-грошові відносини.
Велику увагу було приділено стабілізації фінансової системи, яка прийшла
в занепад за роки світової і громадянської воєн та іноземної військової інтервен-
ції. У жовтні 1921 р. відновив свою роботу Держбанк, найважливішою функ-
цією якого було зміцнення грошового обігу та запровадження ринкових відно-
син у народному господарстві.
В Україні почали функціонувати банки як загальносоюзного, так і республі-
канського значення (виникла ціла низка спеціалізованих банків: акціонерні —
для кредитування різних галузей господарства; кооперативні — для надання
кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту — для кредиту-
вання приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайщиками банків були
синдикати, кооперативи, приватні особи. У 1925/26 р. банківсько-кредитна сис-
тема України налічувала 250 установ.
Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стиму-
лювало й активний розвиток повноцінної оптової торгівлі, яка в основному
була зосереджена в руках держави. Був відновлений такий важливий інсти-
тут ринку, як біржа. У лютому 1922 р. було створено Харківську біржу, а не-
забаром біржі почали функціонувати в губернських і повітових центрах. У
1924/25 р. в Україні вже було 15 товарних бірж із загальним річним оборо-
том більш як 1 млрд крб. [12, с. 142]. Разом з товарними біржами в Україні в
усіх великих губернських містах і більшості повітів функціонували біржі
праці, які регулювали ринок робочої сили, забезпечували зайнятість, надава-
ли матеріальну й трудову допомогу безробітним.
Надзвичайно важливу роль у реалізації нової економічної політики відіграло
створення стійкої грошової системи та стабілізація грошової одиниці. Це було
досягнуто завдяки проведенню грошової реформи 1922—1924 років.
На початку непу стійкої грошової одиниці в країні не було. Державні ви-
трати покривалися шляхом емісії радзнаків, які не забезпечувалися товар-
ною масою, а тому все більше знецінювалися. Проведені в 1922—1923 роках
дві деномінації не зупинили цей процес. Грошова маса, що перебувала в обі-
гу, зросла з 2,3 трлн крб. на 1 липня 1921 р. до 865,5 квадрлн крб. на 1 бере-
зня 1924 р. Необхідна була радикальна грошова реформа.
Спочатку в першій половині 1922 р. було проведено деномінацію існую-
чої грошової одиниці (радзнаку) у співвідношенні 1:10 тис., а в 1923 — ще
одну, з обміном старих радзнаків на нові у співвідношенні 1:100.
Одночасно з випуском нових радзнаків у листопаді 1922 р. була випущена в
обіг нова радянська валюта — червінець, який за золотим вмістом прирівнювався
до золотої царської десятки (7,74 г чистого золота). Нові гроші на 25 % забезпе-
617
чувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75 %
— товарами, що легко реалізовувалися. Червінці було суворо заборонено вико-
ристовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися передусім
для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі.
Незважаючи на те, що попервах частка червінця в грошовій масі була
надзвичайно малою (3 %), уже в другій половині 1923 р. вони майже витіс-
нили з обігу радзнаки. Восени селяни погоджувалися продавати зерно лише
за червінці, іноді навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоту валюту».
Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк вільно обмінював їх
на іноземну валюту за стійким курсом — 1 дол. США — 1,94 крб.
Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купів-
ля-продаж валюти, золота, облігацій державних займів за вільним курсом. В
1925 р. червінець став конвертованою валютою, він офіційно котувався на
різних валютних біржах світу.
Завершальною стадією реформи став викуп радзнаків за фіксованим кур-
сом: 50 тис. крб. радзнаками зразка 1923 р. на 1 крб. нових грошей. Для цьо-
го були випущені казначейські білети вартістю 1, 3 та 5 крб., а також дрібна
розмінна монета — мідна та срібна.
Водночас з грошовою здійснювалася податкова реформа, завдяки чому вже
наприкінці 1923 р. основним джерелом прибуткової частини бюджету стали по-
датки з підприємств, а не з населення (промислові підприємства відраховували
до державного бюджету 70 % усіх прибутків). Запроваджувалася низка непря-
мих податків на тютюн, спиртні напої, сірники, мед, мінеральні води та ін.
Таким чином, незважаючи на всі хитання в здійсненні нової економіч-
ної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарно-
грошових відносин було створено нову, принципово відмінну від «воєн-
ного комунізму» непівську модель господарювання — змішану економіку,
що регулювалася державою.
Це означало:
; переведення державних і кооперативних підприємств на господарсь-
кий розрахунок;
; функціонування всіх підприємств на засадах конкуренції;
; допущення приватного капіталу;
; стабілізацію грошової системи, боротьбу за бездефіцитність держбюдже-
ту тощо.
Усе це зумовило створення працездатних ринкових структур. Однак пе-
ретворення їх на дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною
причиною цього була повна відмова вищого партійного керівництва країни
наприкінці 20-х років від нової економічної політики й введення ним нової
форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-командної еко-
номічної системи. Політика непу була вимушеним тактичним кроком, здій-
сненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.
618
14.3. ФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇЇ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
Отже, на середину 1920-х років припали найбільші
успіхи нової економічної політики. Однак наприкі-
нці 20-х років відбулося згортання непу, відмова
від ринку, повернення до адміністративних мето-
дів, що було зумовлене внутрішніми економічними
суперечностями цієї політики та суперечливими
процесами, які вона викликала в суспільстві. Це передусім зниження темпів
розвитку; фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товарний голод 1924
р., зростання інфляції 1925 р., небажання більшовицької партії ділитися вла-
дою й поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка
диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості. Цей період
характеризувався також «...зростанням з 1925 р. центристських тенденцій в
економіці, тобто посиленням централізованого планування та управління
економікою на шкоду ринковим відносинам» [31, с. 206].
Відмови від непу вимагала й державна політика реалізаії курсу індустрі-
алізації, прийнятого XIV з’їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. У ці роки став
очевидним великий розрив у рівнях економічного розвитку провідних країн
Заходу та Росії. І він був не на користь останньої: індустріальній потужності
західних країн Радянська держава протистояла як країна, яка все ще не по-
долала властиву їй аграрно-індустріальну структуру (у 1931 р. закупівлі ста-
новили 30 % світового експорту машин та устаткування, у 1932 р. — майже
50 %) [31, с. 207].
Було висунуто завдання перетворення Радянської держави з країни, що
ввозить устаткування, в країну, що його виготовляє. Під таким гаслом
пройшов XIV з’їзд партії. Було визнано, що вирішити проблему індустріалі-
зації можна лише завдяки ретельному її плануванню і розробці п’ятирічних
планів розвитку народного господарства.
У дискусії про підготовку плану індустріалізації ключовим було питання
про джерела коштів для його здійснення. Досвід індустріалізації інших
країн і дореволюційної Росії показав уже апробований шлях: зростання то-
варності сільського господарства — розвиток легкої промисловості — під-
йом важкої промисловості. Це був шлях тривалого, але збалансованого роз-
витку економіки.
Інший шлях — прискорення індустріалізації — ґрунтувався на перероз-
поділі доходів між галузями й групами населення, обмеженні споживання.
Радянський уряд не міг піти першим тривалим шляхом розвитку села й
легкої промисловості. Доктрина «комуністичного острова в капіталістично-
му оточенні» вимагала швидкого озброєння пролетарської держави для вій-
ни за світовий комунізм. Тому був обраний другий шлях.
Індустріалізація.
Cтановлення
адміністративно-
командної
економічної системи
619
Не було одноманітності поглядів на темпи індустріалізації. Одні пропону-
вали «...забезпечити максимальний темп» (Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв), інші
заперечували, вказуючи, що робітники ще не підготовлені до індустріалізації, й
рекомендуючи відмовитися від методів судомних стрибків. На стадії обгово-
рення плану і Й. Сталін, зокрема, пропонував «зважати на ресурси держави»,
«знати міру» в податковій політиці на селі [3, с. 166]. Проте через два роки Ста-
лін і його оточення відмовилися від своїх колишніх пропозицій. А. І. Мікоян
переконував, що в перші роки диктатури пролетаріату «потрібно будувати такі
підприємства, які дають найближчий, найшвидший економічний і політичний
ефект», і виступав проти дорогих проектів, зокрема будівництва Дніпрогесу.
«Під час так званої дискусії про індустріалізацію в 1920-ті роки її учасники, не-
залежно від розходжень з усіх інших питань, були згодні, що будь-яке плану-
вання індустріалізації повинне враховувати оборонні потреби країни. Саме з
такої причини всі наполягали на тому, щоб темпи капітального будівництва бу-
ли вищі за ті, які вважалися оптимальними» [10, с. 53].
Боротьба політичних угруповань за владу витісняла на другий план пи-
тання про перспективи розвитку економіки. За таких умов з’явилися дві ві-
домі моделі п’ятирічок — модель Кондратьєва і модель Держплану.
М. Д. Кондратьєв (1892—1938) — один з найбільших економістів XX ст.
Світову славу він здобув як засновник теорії великих циклів, дослідник пи-
тань економічної кон’юнктури й економічної динаміки. Наприкінці 1920-х
років М. Кондратьєв з групою співробітників розробив модель першої п’яти-
річки. Він визнавав історичну необхідність індустріалізації, але основою ви-
рішення проблеми вважав гармонійний розвиток усіх сфер економіки, пере-
дусім промисловості й сільського господарства. На думку М. Кондратьєва,
сільське господарство може постачати основні засоби для індустріалізації і
як експортер, і як ємкий ринок для промислових галузей. Тому в основу йо-
го моделі було покладено ідею продовження непу, підвищення товарності
сільського господарства, його інтенсифікації. І оскільки всі ці процеси не
могли бути реалізовані швидко, М. Кондратьєв був проти форсованої індус-
тріалізації й уважав, що на найближчі роки повинна бути збережена струк-
тура аграрно-індустріального розвитку.
Інша модель була розроблена в Держплані (партійно-урядовому органі)
під керівництвом академіка С. Г. Струмиліна. Держплан виступав за при-
скорений розвиток важкої індустрії, за швидку, примусову ліквідацію бага-
тоукладності, за відмову від непу, від ринку, за максимальне посилення ре-
гулюючої ролі держави. Модель Держплану повністю відповідала поглядам
Й. Сталіна. Тому було обрано держпланову модель. М. Кондратьєва назвали
захисником куркульства, звинуватили в буржуазній ідеології, а в 1930 р. за-
арештували і в 1938 р. — розстріляли. Таких само переслідувань зазнали й
усі однодумці Кондратьєва.
Загалом наприкінці 20-х років одночасно з процесом згортання непу й
ринкових відносин відбувалася ліквідація немарксистського напряму в еко-
620
номічній науці. Репресії проти вчених-економістів завдали відчутного удару
по економічній науці. По суті, припинилася розробка наукових економічних
проблем.
Із запровадженням адміністративно-командних методів управління еко-
номікою критика концепцій ринкової економіки все більше втрачала харак-
тер наукової полеміки, і наприкінці 20-х — на початку 30-х років вона вже
зводилася до викриття «антимарксистських» і «антинаукових» теорій. У
грудні 1929 р. Й. Сталін виступив з промовою на конференції аграрників-
марксистів, в якій стверджував, що в нашому суспільно-політичному житті
«існують різні буржуазні й дрібнобуржуазні теорії з питань нашої економі-
ки», що «без непримиренної боротьби з буржуазними теоріями неможливо
досягти повної перемоги над класовими ворогами», що потрібно «викорчо-
вувати ці теорії й відкинути їх геть» [13, с. 283]. Ця промова Сталіна послу-
жила сигналом до розправи з багатьма економістами, які мали власну прин-
ципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці.
«Наука стала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокрем-
лення від здобутків світової економічної думки» [6, с. 213].
«Економісти відтепер відштовхувались не від практики, а від «теорії»,
точніше, — від політичних установок. Практично було перервано розроб-
ку проблем планування на основі ринкових відносин, плани почали роз-
глядатись як директивні завдання, що спускаються згори, а проблема
плану й ринку надовго зникла з економічної науки» [12, с. 284]. Автори
праць, у яких йшлося про використання ринкових відносин у плануванні,
оголошувалися буржуазними економістами, а концепції, що висувалися
ними, розглядались як спроба реставрації капіталізму.
У 1929—1932 рр. у країні були проведені господарські реформи, які завер-
шили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економіч-
ної системи, заснованої на командно-адміністративних методах управління
економікою. Реформи зачіпали передусім питання управління промисловістю.
У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали «Про заходи по впорядку-
ванню управління виробництвом і встановленню єдиноначальності» та «Про
реорганізацію управління промисловістю», а в 1930 р. — «Про кредитну ре-
форму», «Про податкову реформу» та ін. У 1931—1932 рр. додатково було
прийнято ухвали, що конкретизували заходи з управління промисловістю,
кредитною системою та господарським розрахунком.
На початку 30-х років збільшилася кількість промислових наркоматів і
главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. По-
силювалась єдиноначальність, що призвело до затвердження командного
стилю в управлінні промисловістю й директивних методів керівництва.
У результаті проведених реформ було змінено організаційну структуру
управління промисловістю. Якщо за непу основною виробничою ланкою був
трест, то тепер нею стало підприємство. Однак права підприємства були
настільки незначні, що, по суті, воно перетворилося на виконавчий орган
621
центрального керівництва. Змінилася також система планування, фінансово-
кредитні відносини та ін.
За директивного планування регулятором виробництва ставав план.
Розвиток планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом
усього народного господарства. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні вироб-
ничі завдання по 17 галузях, а перша п’ятирічка — по 50 галузях промисло-
вості, то другий п’ятирічний план охоплював уже 120 галузей промисловос-
ті. Жорстко регламентувалися не тільки планові завдання, а й ресурси для їх
виконання, форми та розміри оплати праці та інші показники.
Досвід директивного планування, накопичений у промисловості, було пе-
ренесено в сільське господарство (до кожного району й колгоспу доводили-
ся державні посівні плани, у 1932 р. уперше був розроблений план трактор-
них робіт МТС, починаючи з 1935 р. затверджувалися державні плани
розвитку тваринництва на кожний рік та ін.).
Одночасно із зміцненням директивних начал в управлінні й плануванні
послаблювалася роль прибутку та інших економічних важелів. Майже
весь прибуток надходив до бюджету, з якого фінансувалися капітало-
вкладення. Було запроваджено пряме банківське кредитування, а мате-
ріально-технічне постачання (централізований плановий розподіл та ор-
ганізація обігу засобів виробництва, а також готової прдукціїї виробничо-
го призначення й забезпечення нею споживачів) здійснювалося за розпо-
дільчим принципом. Усе це породжувало облікове трактування госпроз-
рахунку. Головним у госпрозрахунку вважався облік витрат, їх зіставлен-
ня з результатами, забезпечення рентабельності, а сам госпрозрахунок
розглядався як форма обліку й контролю. Чимало економістів почали роз-
глядати госпрозрахунок як метод реалізації планових завдань, засіб вияв-
лення виробничих резервів, здійснення режиму економії. Уважалося, що
госпрозрахунок лише в перші роки непу був пов’язаний з ринковими ме-
тодами господарювання. Усе це призвело до того, що господарський роз-
рахунок все більше набував формального характеру.
З 1 квітня 1930 р. було припинено взаємне комерційне кредитування госп-
органами, а всі необхідні грошові кошти вони могли одержати лише в устано-
вах Держбанку. Розмір кредитування кожного окремого підприємства визна-
чався промфінпланом і суворо ним обмежувався. Звичайно, така система
кредитування знижувала роль і значення Держбанку й означала відхід від
ринкових методів господарювання.
Таким чином, у 30-ті роки було створено економічну систему, засновану
на жорсткому централізмі. По суті, держава знову перейшла до своєрідно-
го «розверстування» як у сільському господарстві (обов’язкові поставки в
розгорненій номенклатурі), так і в промисловості, де встановлювалися жор-
сткі директивні завдання з виробництва й розподілу продукції, а прибуток
підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Затвер-
дилися командно-бюрократичні методи управління.
622
У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви зі складання пер-
шого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахо-
ваного на 1928/29—1932/33 господарські роки. Держплан УРСР, як і союз-
ний, щодо п’ятирічного плану стояв на таких позиціях: «План має бути:
а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням за-
вдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою за-
ходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної
влади» [2, с. 291]. На практиці останнє витіснило й підім’яло під себе науко-
вість, об’єктивність, оптимальність.
Проект плану мав два варіанти — «відправний» та «оптимальний».
Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі
показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискоре-
ний розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського госпо-
дарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 30 %
селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Середньоріч-
ний темп приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом
становив 18 %, а «оптимальним» — 20—22 %. У травні 1929 р. «оптималь-
ний» варіант плану схвалила XVI партконференція ВКП(б).
Але з моменту прийняття плану розпочалися численні коригування його по-
казників у бік їх підвищення, почасти без необхідного обґрунтування. Завищені
планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві
відповідних ресурсів, що призводило до диспропорцій. У результаті перший
п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його за-
вершення (1 січня 1933 р.), ані у запланований період.
Відповідно до принципів та основних показників п’ятирічного плану СРСР
розроблялися й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її
економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 % загальної
суми). З 35 важливих об’єктів промисловості СРСР у період технічної реконс-
трукії 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні
заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмі-
нійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і
5 докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металур-
гійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.
З 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої
п’ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому ком-
плексї України з’явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова й молочна,
маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електромета-
лургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський ци-
нковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Планувалося
завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електроста-
нцій, запланованих планом ГОЕЛРО.
У січні 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін зробив
доповідь про підсумки першого п’ятирічного плану. Було заявлено про без-
623
умовне виконання головного завдання п’ятирічки — перетворення СРСР
з країни аграрної на країну індустріальну. Підтверджувалося це співвід-
ношенням у ВВП частки промисловості — 70 % і частки сільського госпо-
дарства — 30 %. Але ці показники були наведені в грошових, цінових оцін-
ках, що істотно змінювало картину, бо ціни на промислові товари були дуже
високі (вони визначалися не ринком, а державою), а ціни на сільськогоспо-
дарські товари (з тієї ж причини) — украй занижені. Тому цінові оцінки ма-
скували дійсні підсумки плану, його натуральні показники. За цими показни-
ками жодне завдання прийнятого свого часу оптимального варіанта п’яти-
річного плану виконане не було. Так, замість передбачуваних виплавок ча-
вуну та сталі по 10 млн тонн на рік фактичними підсумками виявилися 6,2 млн
тонн чавуну і 5,9 млн тонн сталі; видобуток кам’яного вугілля замість
75 млн тонн становив 64 млн; виробництво електроенергії замість 22 млрд
кВт/г лише 13,5 млрд кВт/г. Середньорічний приріст ВВП становив 16 %, як
було намічено у відправному варіанті плану, а не 22 %, записані в оптималь-
ному варіанті, і вже, звичайно, не проголошені Сталіним 45 % [2, с. 293].
Варто зазначити, що визначивши курс на модернізацію промислового по-
тенціалу країни, радянське керівництво одразу зіштовхнулося з проблемою
коштів для розвитку індустрії. Внутрішньопромислові накопичення вияви-
лися набагато меншими від запланованих, оскільки бурхливий розвиток
отримали галузі важкої промисловості, що стали нерентабельними в перший
же рік п’ятирічки. Це цілком зрозуміло, оскільки різко (позапланово) збіль-
шився фронт робіт, у виробництво були залучені мільйони некваліфікованих
селян.
Зважаючи на те, що отримати іноземні позики було неможливо (через
відмову радянського уряду сплатити царські борги, а також прагнення керів-
ників до економічної самоізоляції в ім’я хибної економічної незалежності
країни), були використані виключно внутрішні ресурси.
Одним з головних джерел накопичення коштів для індустріалізації став
перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування коштів
йшло різними каналами:
; податки з населения (для села «надподатки» — постійне зростання цін
на промислові товари); у липні 1928 р. на пленумі ЦК Сталін сформулював
ідею «данини» із селянства за допомогою так званого «додаткового подат-
ку». Його стали стягувати через систему монопольно завищених цін на про-
мислові товари й штучно занижених цін на ту сільськогосподарську продук-
цію, що закуповувалася державою у селян (у роки першої п’ятирічки вони
інколи становили 1/8 ринкових). «Перекачування коштів» пояснювалось як
вимушений захід заради збереження високих темпів індустріалізації. У по-
дальшому така політика перетворилася в систему й на довгі роки стала ос-
новою господарського будівництва;
; внутрішні державні позики, що розміщувались як серед міського, так і
сільського населення. Вони почали випускатися з 1926 р., поступово пере-
624
творившися з добровільних на обов’язкові. Норма підписки на позику ста-
новила середньомісячну заробітну платню впродовж року (1927—1929 рр.
випущено три державні позики індустріалізації, лише населения України
підписалося на суму понад 325 млн руб.).
Проводилися й заходи, спрямовані на збільшення прибуткової частини
державного бюджету й фінансування індустріалізації. Ними були:
• грошова емісія, що не припинялася з 1930 р. (грошова маса, що знахо-
дилася в обігу, збільшувалася більш як удвічі порівняно з вартісним обсягом
продукції (предметів споживання). Вона знецінювала радянський карбова-
нець і вже наприкінці 20-х років поклала край його конвертованості на сві-
товому грошовому ринку. Але зростання грошової маси створювало мож-
ливість оплати праці в промисловості й капітальних вкладень у важку індус-
трію;
• податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів з легкої
промисловості у важку. В легкій промисловості вилучалися всі накопичення
й через бюджет йшли на фінансування важкої індустрії;
• суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки (у 1927 р. бю-
джет отримав 500 млн, 1930 р. — 2,6 млрд, а 1934 р. — 6,8 млрд руб.).
Оскільки бюджетних коштів не вистачало, були залучені додаткові дже-
рела, що явно характеризують антинародну, хижацьку природу радвлади.
Такими джерелами були:
; продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх
цінностей, що зберігалися в музеях країни;
; створення в усіх великих містах магазинів Торгсину (формально для
торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків зо-
лота й коштовностей);
; зерновий експорт, що давав валюту, а також продаж за кордон нафто-
продуктів, лісоматеріалів, хутра, льону.
З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні
робітників і службовців. Це давало змогу з того ж фонду зарплати оплачува-
ти працю робітників, які займають нові місця.
Прискорювало й здешевлювало індустріалізацію також те, що багато ви-
дів сировини та матеріалів для важкої промисловості уряд отримував даром,
без оплати, оскільки вони здійснювалися працею багатьох мільйонів ув’яз-
нених в концтаборах ГУЛАГу. Ув’язнені обслуговували своєю примусовою
працею цілі галузі промисловості та будівництва.
Характеризуючи відмітні риси індустріалізації, слід зазначити, що в
першій п’ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробни-
цтва — форсований розвиток отримали галузі важкої індустрії й створюва-
лися нові центри її розвитку. У другій і третій п’ятирічках тривала політи-
ка «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване
не ринковим попитом, а централізованим плануванням, відрізняла всі ці
роки різко виражена диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх
625
темпів народногосподарського розвитку істотно відставали галузі групи
«Б», будівництво електростанцій і залізниць. На цьому тлі стрімким зрос-
танням темпів розвитку відзначалося лише військове виробництво. Зага-
лом, незбалансоване зростання стало за роки радвлади своєрідним законом
розвитку економіки.
Разом з індустріалізацією другим головним напря-
мом сталінської економічної політики 1930-х років
була колективізація сільського господарства. Із
самого початку вона розглядалась як засіб приско-
рення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, нарешті, ліквідації за-
можного селянства — природного ворога радянської влади. Аграрний сек-
тор став фактичним донором промисловості, особливо на початку 30-х ро-
ків, оскільки колективне, контрольоване й кероване державою господарство
могло швидко забезпечити зростання виробництва й фінансових надхо-
джень. З нього, майже за безцінь, викачували хліб і сировину, шляхом орга-
нізованого набору селян переміщували на новозбудовані фабрики й заводи.
Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації стала хлібо-
заготівельна криза 1927/28 р. Незважаючи на доволі хороший врожай 1927
р., селяни не повезли зерно на ринок, що пояснюється не лише низькими
державними заготівельними цінами на хліб, а й високими цінами на промис-
лові товари. Держава відчула гостру нестачу в хлібі як для забезпечення
експорту, так і для задоволення потреб у ньому міста (з 1928 р. у містах за-
проваджувалася карткова система відпуску хліба). Саме це й стало підста-
вою для перегляду політики щодо селянства, створення «опори соціалізму»
на селі у вигляді колгоспів і радгоспів. Кризу ж було подолано за допомогою
репресивних заходів, що дало змогу «видушити» із селян України взимку
1928 р. до 70 млн пудів хліба. Але подальший перебіг подій, зростання цін
на промислову продукцію й збереження низьких цін на хліб призвело до
примусового вилучення хліба й у 1929 р. Повторне вилучення адміністрати-
вним шляхом товарних надлишків повністю підірвало ринкові стимули до
праці на селі.
Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п’яти-
річний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підля-
гало 30 % селянських господарств. Але криза хлібозаготівель 1927/28 р., не-
обхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали
поштовхом до прискорення суцільної колективізації, необхідність якої
Й. Сталін обґрунтував у статті «Рік великого перелому» (листопад 1929 р.), у
якій стверджував, що широкі верстви селянства цілком готові до переходу
до колективного господарювання, а також підкреслював необхідність рішу-
чого наступу на куркульство. Селянин-власник (одноосібник), який сам ви-
рішує, що йому сіяти й продавати, є дуже незручним для держави, яка реалі-
зує програму індустріалізації саме за рахунок села. А от створення на селі
Колективізація
сільського
господарства
626
великих господарств (колективних чи державних) замість неконтрольованих
дрібних селянських є тим виходом, який забезпечить безконтрольне вилу-
чення продукції сільського господарства державою.
Як уже зазначалось, існувало кілька форм господарських об’єднань на се-
лі: колгоспи (комуни, артілі, товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗи)) і
державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи).
Головною формою колективних господарств стали артілі. Основою їх
функціонування були неподільні фонди — сукупність засобів виробництва,
що не могли бути розподілені між особами, які добровільно утворювали ко-
лективне господарство. Земля, що відводилась під час колективізації під су-
спільне господарство, оголошувалася навіки закріпленою за колгоспом, і це
означало, що селянин, який наважиться вийти з колгоспу, перетвориться на
безземельного господаря.
Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільсько-
го господарства. Під час проведення суцільної колективізації матеріально-
технічна база колгоспів утворювалася за рахунок усуспільнення селянських
знарядь праці. Оскільки це були, за невеликим винятком, кінно-ручні знаря-
ддя, то вони й визначали технічний рівень «нового», крупного виробництва.
Крім того, й кількість сільськогосподарських знарядь, і поголів’я робочої
худоби виявилося меншим порівняно з доколгоспним часом, бо чимало се-
лян вважало за краще порізати худобу й коней, ніж передавати їх в чужі ру-
ки, у майже не облаштовані колгоспні служби. Загалом за 1929—1934 рр. за-
гинуло майже 150 млн голів худоби, а її вартість перевищувала вартість
побудованих за цей період фабрик і заводів. Упродовж наступних десятиріч
країна так і не змогла повністю подолати наслідки цього лиха, відчуваючи
постійну нестачу продовольства.
Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно перевищували
планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Так, в
Україні місцеве керівництво прийняло рішення про необхідність завершення
колективізації в деяких районах уже до осені 1930 р. І якщо на 30 січня 1930
р. в республіці колективізовано 15,4 % господарств, то на 1 березня 1930 р.
— уже 62,8 %. Реманент, велика рогата худоба, птиця — усе ставало власні-
стю колгоспу, його «неподільним фондом».
Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шалений опір селян-
ства, але виступи селян придушувалися регулярними частинами Червоної
Армії. Центральне керівництво зреагувало на ситуацію, що склалася. 2 бере-
зня 1930 р. у «Правді» з’явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успі-
хів», де викривалися «перегини», а головна відповідальність за них поклада-
лася на місцеве керівництво. Результатом статті став масовий відтік
селянства з колгоспів, щоправда, нетривалий: уже восени 1930 р. політику
«насадження» колгоспів було продовжено.
Завершення колективізації припало на 1937 р., коли в колгоспи України
об’єдналося 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівних площ. Напере-
627
додні Другої світової війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів і
майже 1000 радгоспів. Становище колгоспників було надзвичайно склад-
ним, особливо із запровадженням у 1932 р. паспортної системи, адже паспо-
рти могли отримувати лише мешканці міст, робітничих селищ, новобудов.
Таким чином, тривалий час (до початку 60-х років) колгоспники були при-
мусово прикріплені до землі, працювали як на панщині, отримуючи за свою
працю мізерну оплату (натуроплата колгоспників становила лише 12—15 %
вирощеного). За таких умов селянство поступово втрачало риси, вироблені
століттями: хазяйновитість, працелюбність, ініціативність.
Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарського
виробництва зростав повільно. У 1933 р. держава насильницькими методами
отримала від українського села 317 млн пудів хліба, у 1935 р. — 462 млн, у
1940 р. — 576 млн пудів. Та навіть така кількість хліба забезпечила поступо-
ве послаблення продовольчої кризи в містах.
Одночасно з колективізацією відбувався процес розкуркулення, у резуль-
таті якого в селян вилучали майно, землю, а їх самих з родинами виселяли в
дальні необжиті місця, направляли на лісозаготівлі та в концтабори, позбав-
ляючи всіх політичних і громадянських прав. Розкуркулення призвело до то-
го, що село позбулося найбільш міцних і підприємливих господарів.
Особливо інтенсивно в Україні терор проти заможних селян здійснював-
ся у перші місяці 1930 р. На 1 червня було розкуркулено 90 тис. селянських
господарств України, що становило 1,8 % їх загальної кількості. Конфіско-
вано й передано в колгоспи худоби та різного реманенту на суму 90—95 млн
крб. Усього в Україні за роки колективізації експропрійовано близько 200 тис.
селянських господарств, що становило приблизно 1,4 млн чоловік. Понад
половину з них було вислано на Північ та до Сибіру [27, с. 204].
Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійснювалася й
іншими методами. Про страшну драму українського народу, що дістала в
світовій історії назву «голодомор» 1932—1933 років, написано вже чимало.
Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику
більшовиків, «її можна звести до двох головних напрямів:
1) формування людини нового типу, тобто такої людини, яка була б при-
датна на роль «будівника комунізму»;
2) усунення тієї частини населения, яка для цього не підходила [1, с. 12].
Чому більшовикам необхідно було вдаватися саме до такої нелюдської
стратегії ведения війни із селянством, як голодна смерть населения
України? Терор засобом голодомору вирішував одразу кілька завдань.
Назвемо їх.
1. Через відсутність продовольчої бази за рахунок вивезення хліба, навіть
насіннєвого фонду для посіву озимих і ярих, селяни не змогли б ефективно
протистояти існуючій владі.
2. Терор голодомором був найбільш ефективним за результатами знищення
українського селянства, яке більшовики вважали своїм ворогом в Україні.
628
3. Голодомор був зброєю тотального знищення, охоплюючи все населе-
ния. Він порушував демографічний баланс, підриваючи приріст населения,
що призводило до фізичної деградації нації.
4. Голодомор знищував лише людей, залишаючи неушкодженим все їхнє
особисте майно, засоби сільськогосподарського виробництва. І водночас го-
лодомор звільняв територію для нового заселення, але вже не українцями, а
іншими національностями. Одразу ж після створення СРСР ОГПУ почало
переселяти селян з інших республік на місця, що лишилися від вимерлого
українського населення.
5. Голодомор дав можливість більшовикам змінити етнографічний склад
населення України на свою користь, забив клин у моноліт українства, нейт-
ралізував політичний, ідеологічний і воєнний потенціал українського селян-
ства, даючи широкі можливості для русифікації українського населення, що
лишилося живим, і створюючи людський матеріал для реалізації більшови-
цьких ідей побудови комуністичного суспільства.
6. Голодомор 1932—1933 років в Україні повністю реалізував ідею пере-
творення селян-власників на «сільський пролетаріат», на довгі роки похова-
вши лозунг «земля — селянам», з яким більшовики прийшли до влади в
1917 р. Система колгоспів повністю перетворила селян-власників на «сіль-
ський пролетаріат», який не виробляв, як раніше, свій сільськогосподар-
ський продукт, а став найманим робітником більшовицької системи сіль-
ського господарства.
Наслідки тоталітарного голодомору 1932—1933 років були жахливими:
він забрав життя близько 10 000 000 українських селян [28, с. 14].
Отже, характеризуючи систему господарювання в аграрному секторі
в 30-ті роки, варто наголосити, що в епоху «великого перелому» була лік-
відована вся кооперативна система в аграрній сфері народного господарс-
тва. Під гаслом суцільної колективізації було реалізовано державну ан-
тикооперативну політику. Були розігнані чи перетворені на придаток
державних органів загальні й багато регіональних кооперативних цент-
рів та союзів. Їх матеріальна база, яка створювалася роками, розсіяла-
ся, частково перейшовши до рук різних держорганів, а в основній своїй
частині — занепала й зруйнувалася. Таким чином, слабкі паростки
демократичного кооперативного руху, які зародилися в роки непу, були
знищені.
Усе управління колгоспами перейшло до державних органів у центрі й на
місцях. Згорнула свою діяльність Всесоюзна рада колгоспів. Відмінялися
з’їзди й конференції колгоспників. На зміну економічним методам прийшло
адміністрування. Згори диктувалися державні завдання. Усе господарське
життя в колгоспах суворо регламентувалося. По кожному виду сільськогос-
подарської продукції існували спеціальні заготовчі установи: заготзерно, за-
готяйце, заготплодоовоч тощо. Звіти були від квартальних до п’ятиденних.
З 1933 р. було скасовано існуючу договірну систему заготівель зернових
629
культур і встановлено як для колгоспів, так і для одноосібних господарств
тверді зобов’язання зі здачі державі зерна, м’яса, молока, картоплі тощо за
встановленими цінами. Господарства, які не виконали завдання, обкладали-
ся грошовими штрафами.
Обов’язкова здача продукції за низькими цінами не забезпечувала нор-
мальне відтворювання, оплату праці, формування посівних і фуражних
фондів. Монопольний закупник зерна «Заготзерно» купував пшеницю по
80 коп. за центнер, а продавав по 10,4 руб., з яких 8,9 руб. вилучалися в
держбюджет як податок з обороту, за рахунок чого й відбувалося фінан-
сування індустріалізації. Майже чверть століття — з 1929 по 1953 р. —
закупівельні ціни на основну сільськогосподарську продукцію залишали-
ся незмінними.
Оплата праці мала не пряму форму грошових і натуральних розрахунків,
а вельми опосередковану, яку називали трудоднем. Це була жебрацька опла-
та. У першій п’ятирічці на трудодень приходилось у середньому 50 коп.
Оплата проводилася в основному натурою (зерном). Обов’язковим поста-
чанням сільськогосподарських продуктів державі обкладалися посіви приса-
дибних ділянок колгоспників, пришкільні ділянки, господарства дитячих
будинків.
Перетворення колгоспів на специфічний механізм для привласнення дер-
жавою результатів праці селян йшло й іншими напрямами. Були одержавле-
ні машинно-тракторні станції (МТС — державне сільськогосподарське
підприємство, що сворювалося для технічної та організаційної допомоги
колгоспам — перше було створено в 1928 р. в Одеській області), які спочат-
ку створювалися на паях держави, колгоспів і засобів населення. Усупереч
назві, жодних розрахункових стосунків між колгоспами і МТС насправді не
було. Натуроплата МТС була, як і обов’язкові поставки, прямим, у натура-
льній формі стягуваним державним податком. Державними органами визна-
чалось, яка частка врожаю повинна йти на оплату МТС, але перераховувала-
ся вона не в МТС, а безпосередньо до державних фондів. Самі ж МТС
перебували на бюджетному фінансуванні, і їх працівники отримували, як і
робітники, зайняті в державній промисловості, грошову заробітну платню.
Колгоспи були позбавлені можливості купувати машини, створювати власну
індустріальну базу. Так, на рубежі 30—40-х років остаточно сформувалася
жорстко централізована адміністративно-командна система і в аграрно-
му секторі.
Проте слід зауважити, що за роки довоєнних п’ятирічок промисловість
України все-таки зробила значний крок уперед (щодо технічної реконструк-
ції, нарощування потужностей, кількісного та якісного зростання кадрового
потенціалу й зростання випуску продукції) як за першу п’ятирічку, так і
особливо за другу (1933—1937 рр.) та за третю (1938—1942 рр.).
Програму першої п’ятирічки щодо загального обсягу промислового ви-
робництва було виконано на 93,7 %, у важкій промисловості — на 108 %.
630
Частка промислової продукції підвищилася з 51,5 % у 1928 р. до 70,7 %
у 1932 р. Частка першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості
зросла до 53,4 % проти 39,5 % у 1928 р. [31, с. 209]. У результаті першої
п’ятирічки скоротився імпорт машин та устаткування. Але проблему дина-
мічного розвитку технічної бази виробництва так і не було вирішено. Ручна
праця переважала не лише в сільському господарстві та будівництві, а й в
промисловому виробництві.
У республіці здійснювалося велике будівництво на основі освоєння
капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств,
реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг
основних фондів. У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприєм-
ства випускали понад 92 % продукції великої промисловості України, зо-
крема: у чорній металургії — 99,4 %, хімічній промисловості — 99,7 %,
у тракторній — 100 %, турбінній — 100 %, комбайнобудуванні — 100 %,
електростанцій — 100 % тощо.
Щодо загального стану економіки УРСР у 1939—1941 рр. можна з упевне-
ністю сказати, що її роль у народногосподарському комплексі СРСР була над-
звичайно важливою. Зростаюча мілітаризація економіки країни позначилася й
на потенціалі республіки. Збільшилися обсяги виробництва в галузях важкої
індустрії, зросла її частка в загальносоюзному промисловому виробництві (у
1940 р. вона становила 62 %). Україна залишалася головною вугільною та ме-
талургійною базою СРСР: у 1940 р. тут видобувалося 50,5 % вугілля, 67,6 %
залізної руди, вироблено 48,8 % сталі, 64,7 % чавуну. Україна була одним з
основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, даючи
третину союзного виробництва зерна, 60 % цукрових буряків.
Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувалися відпо-
відним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної
сфери, без чого неможливе зростання добробуту. Індустріальна потужність
України була зорієнтована на первинну переробку сировини та виготовлен-
ня «машин для виробництва машин», а не на задоволення повсякденних по-
треб людини. Характерною особливістю періоду індустріалізації було знач-
не зниження частки фонду споживання в національному доході з 80 % у
1927 р. до 55—50 % у наступні роки. У результаті рівень життя робітників
був наближений до рівня 1913 р.
У роки довоєнних п’ятирічок мало що змінилось у розміщенні промисло-
вих об’єктів на території України. Увесь приріст виробництва припадав на
традиційні промислові центри — Донбас, Придніпров’я, а також на великі
міста, передусім на Харків, Київ, Одесу. Отже, у республіці закріплювалася
традиційна структура промислового виробництва, яка, як і раніше,
прив’язувала народне господарство республіки до потреб Союзу.
Підбиваючи підсумки 30-х років, можна зробити такі висновки:
; утворилася централізована економічна система, заснована на повному
одержавленні виробництва та ліквідації приватної власності, затвердженні
631
командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керів-
ництва;
; було створено могутню важку промисловість, що не залежала від ім-
порту, з’явилися нові галузі економіки, почався масовий випуск автомобілів,
тракторів, комбайнів та ін.;
; модель індустріалізації спиралася на екстенсивний розвиток, чинники
ефективності виробництва не діяли;
; сільському господарству було завдано важкого удару, обсяги виробни-
цтва знизилися;
; високих темпів розвитку набуло воєнне виробництво (танків, літаків та ін.);
; помітною стала розбалансованість, виникли серйозні диспропорції в
народному господарстві;
; рівень життя населення залишався вкрай низьким.
З перших днів війни Україна стала ареною найжо-
рстокіших боїв. Уже до листопада 1941 р. ворогом
були окуповані території, де до війни проживало
40 % населення СРСР, вироблялося 68 % чавуну,
58 % сталі, 60 % алюмінію, видобувалося 63 % ву-
гілля, отримували 84 % цукру, 38 % зерна, утримувалося 38 % великої рога-
тої худоби і 60 % поголів’я свиней. Тут знаходився 41 % усіх залізничних
колій Радянського Союзу [27, с. 213].
Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству.
Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл,
причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунка-
ми спеціалістів, демографічні втрати України впродовж січня 1941 — ли-
пня 1946 рр., становили за різними даними 7—15 млн осіб, або понад
22 % загальної кількості населення. Промисловість і сільське господарст-
во України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народно-
му господарству республіки, становили величезну суму — 205 млрд крб.,
яка в п’ять разів перевищувала державні витрати на будівництво нових
заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки дово-
єнних п’ятирічок. А загальні втрати, які зазнали населення та народне го-
сподарство України, становили справді астрономічну цифру — майже 1,2
трлн крб. [27, с. 219].
Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р.
тут було видобуто лише 36 % вугілля, вироблено до 20 % електроенергії,
17 % чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Загалом промисловість України
виробляла лише 26 % довоєнного рівня, сільське господарство — 60 %. На
окупованих територіях залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної
кількості промислових об’єктів.
Водночас загальний рівень промислового виробництва у 1945 р., за офі-
ційною радянською статистикою, знизився лише на 8 % порівняно з 1940 р.
Господарство України
в роки війни
(1941—1945 рр.) та
повоєнної відбудови
632
Цьому сприяла небачена за своїми масштабами евакуація. До східних райо-
нів СРСР з України було вивезено більше 500 підриємств, евакуйовано по-
над 4 млн осіб для забезпечення їх роботи.
За цих умов достатньо оперативно та енергійно виявила себе надцент-
ралізована радянська директивна система управління. Жорстка централіза-
ція, притаманна радянській економіці, відіграла вирішальну роль у забезпе-
ченні економічних переваг у роки війни. Так, уже через тиждень було
ухвалено «мобілізаційний народногосподарський план» на ІІІ квартал, а
16 серпня 1941 р. — «воєнно-господарський план» на ІV квартал 1941 р. і на
1942 р., які забезпечили ефективне переведення економіки на воєнні рейки
та переміщення промисловості в східні райони СРСР, формування в них во-
єнного виробництва.
Вагомим був внесок українських трудівників у перемогу. Підприємства,
евакуйовані з України, виробляли значно більше продукції, ніж на колишніх
місцях. Завод їм. Комінтерну в 1942 р. виробляв удвічі більше танків, ніж на
початку війни, Київський завод «Ленінська кузня» за перші три місяці робо-
ти на новому місці збільшив випуск продукції більше як утричі. Відзначили-
ся також Одеський та Київський верстатобудівні заводи.
У надзвичайно складних умовах суворої зими 1941—1942 років еваку-
йовані підприємства починали давати воєнну продукцію. Так, через 15—
20 днів дали першу продукцію київські заводи «Арсенал», «Транссигнал»,
верстатобудівний ім. М. Горького, Краматорський завод важкого маши-
нобудування та ін. Більшість же евакуйованих підприємств почали давати
продукцію вже навесні 1942 р., а в середині того ж року воєнна перебудо-
ва народного господарства завершилася. На сході країни небувало швид-
кими темпами було створено абсолютно нову й високоефективну воєнну
економіку.
Свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили й вчені України.
Академія наук УРСР, евакуйована в Уфу, зосередила свою увагу на про-
блемах розвитку літакобудування, моторобудування, танкобудування.
Колектив Інституту електрозварювання, очолюваний академіком Є. О. Па-
тоном, упродовж короткого часу провів велику роботу з налагодження
автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34.
Значним був внесок і українського селянства: евакуйовані з Київщини у
Заволзькі степи, селяни почали вирощувати там цукровий буряк. Загалом
українські трудівники села брали активну участь у забезпеченні фронту
сільськогосподарською продукцією.
Великим внеском у майбутню перемогу була й праця в’язнів ГУЛАГу, де
перебувала значна кількість людей, проголошених «ворогами народу». Зага-
льна чисельність в’язнів на початку війни становила 2,3 млн чол., а за
1941—1944 рр. у ГУЛАГ прибуло ще 2,55 млн чол., серед яких чи не найчи-
сельнішою групою були українці. Праця в’язнів застосовувалася в промис-
ловості, будівництві, у шахтах, на лісозаготівлях. У 1941—1944 рр. у системі
633
НКВС було видобуто 315 тонн золота, 6,5 тис. тонн нікелю, 8,9 млн тонн ву-
гілля тощо.
1943 рік став роком великого переламу у ході війни. Уже наприкінці літа
1943 р. радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тис-
ком Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі
до військ Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з
України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби
чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена
земля» [27, с. 218]. У результаті такої політики надзвичайно потерпіло Ліво-
бережжя, звідки уздовж 300-кілометрової смуги над Дніпром було вивезено
величезну кількість населення.
Одразу ж після визволення від окупації розпочалася відбудова народного
господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про не-
відкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених
від німецької окупації». Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйно-
ваного господарства України, але вони становили лише 24 % загальної суми і
явно не відповідали об’єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки
України перевищували 40 % загальних втрат СРСР. І, незважаючи на героїчні
зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР у роки
війни лише розпочалася. Відновлення економічного потенціалу республіки
стало основним завданням наступного п’ятиріччя.
В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання
про шляхи подальшого розвитку економіки країни, її структуру та систе-
му управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, а й
про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни ви-
явили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні мож-
ливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво ви-
сококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію,
воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших сек-
торів економіки. Але війна також з усією силою підкреслила основні недо-
ліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продук-
тивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у
передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального
вирішення.
Йшлося передусім про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі еко-
номіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією,
безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, по-
вною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за робо-
тою адміністрації.
Після війни деякі господарські керівники, економісти заговорили про не-
обхідність реорганізації системи управління економікою, пом’якшення тих її
сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема,
про послаблення пут надцентралізації.
634
Такі настрої певною мірою виявилися і в Держплані СРСР, який підготу-
вав перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства
країни. В ньому було закладено показники, які давали можливість здійсню-
вати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, за-
лишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам,
так і галузям промисловості.
Проте надії на перетворення в сфері управління економікою залиши-
лися нездійсненними. Прийнятий у травні 1946 р. Закон про п’ятирічний
план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр.
містив напружені завдання, основним з яких було забезпечити першочер-
гову відбудову й розвиток важкої промисловості та залізничного тран-
спорту. Це стало першим кроком на шляху повернення до довоєнної мо-
делі розвитку народного господарства. Було взято курс на посилення
адміністративно-командних методів керівництва. За сталінським пла-
ном остаточно оформлювалося суспільство, в якому було ліквідовано рин-
кові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адмі-
ністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так
і сільське господарство. Уряд знову (як і в довоєнні роки) переходив до
розширення застосування примусової праці. Обсяг виконаних ГУЛАГом,
тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, робіт виріс у повоєнні
роки у декілька разів. І хоча їхня праця носила неекономічний характер і
система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдову-
вала себе, але ця система була важливим важелем, невід’ємною частиною
того політичного режиму, який панував у СРСР.
Отже, існування централізованої моделі економіки з гіпертрофованим
військовим сектором, суворим адміністративно-політичним контролем за ді-
яльністю господарської адміністрації, підприємств і всіх робітників, визна-
чило й особливості відбудовного періоду:
; опора на внутрішні ресурси;
; пріоритет у відновленні роботи важкої тдустрії;
; посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів (рухів пере-
довиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);
; використання позаекономічного примусу.
За цих умов відбудова промисловості була найважливішим завданням. На
відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні
та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, тех-
нологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, в основному у
вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були част-
ково задіяні й ресурси східних районів СРСР. Водночас реалізація довоєнної
моделі розвитку народного господарства означала форсування зростання
важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного спожи-
вання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за
так званим залишковим принципом.
635
У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 %
капіталовкладень. Більшість виділених коштів йшла на відбудову Донбасу, що
дало змогу в 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня.
Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенерге-
тика, їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси,
транспорт, у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а до кінця
п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною.
Доволі успішно відроджувалася й металургійна промисловість. За виплав-
кою чавуну та сталі наприкінці п’ятирічки Україна вийшла на рівень 93—
95 % довоєнного виробництва, випередивши Великобританію, ФРН, Фран-
цію з виробництва цих товарів на душу населення.
Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими тем-
пами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни,
що зумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів
і передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого пе-
ріоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше, ніж до
війни. Проте відбудова промисловості на основі застарілих технологій та старої
технічної бази зумовила низьку якість та високу собівартість продукції.
Значно повільніше йшла відбудова сільського господарства. На цій галузі
особливо боляче позначилося повернення до старих порядків, небажання
йти на будь-які реформи, які могли б послабити жорсткий контроль з боку
держави. Загалом воно трималося не стільки на особистій зацікавленості се-
лянина у результатах своєї праці, скільки на позаекономічному примусі.
Негативно на розвитку сільського господарства та його відбудові позначи-
лося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом з
вкладеннями колгоспів вони становили лише 12 % загальних капіталовкладень
у відбудову народного господарства. Село залишалось основним «донором»
економіки й одночасно «пасинком» щодо виділення державних ресурсів. Не
випадково на початку 50-х років воно тільки наблизилось до довоєнного рівня.
Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1950—
1953 рр., за офіційними даними, становили лише 1,6 % [31, с. 269].
У 1945 р. було ухвалено постанови щодо відбудови народного господар-
ства західноукраїнських областей, які були приєднано до Великої України
ще у вересні 1939 р. У цих документах визначався курс на реконструкцію та
розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної,
газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування,
металообробка та ін.). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, а
й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи
промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях.
Зросла питома вага регіону у промисловому виробництві республіки (з 4,7 %
у 1940 р. до 12,6 % у 1948 р.). Але форсована індустріалізація тут, як і в до-
воєнні роки в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком хар-
чової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпо-
636
середні потреби населення. Багато в чому це пояснюється й станом сільсь-
кого господарства республіки, яке повинно було забезпечувати їх сировиною.
Одночасно розгорталася колективізація, яка здійснювалася тими ж при-
мусовими методами, як і в Наддніпрянській Україні.
Найважливішим завданням післявоєнного економічного відродження країни
радянська держава висунула впорядкування й зміцнення грошового обігу. Не-
обхідно було провести грошову реформу. У роки Великої Вітчизняної війни
радянська держава була змушена випустити в обіг велику кількість грошей для
покриття воєнних витрат. Водночас скоротилося виробництво споживчих това-
рів. До кінця війни грошова маса в обігу перевищила кількість грошей, що була
в обігу до війни, приблизно в чотрири рази. Такий надлишок грошей призвів до
різкого зростання цін і зниження купівельної спроможності рубля.
14 грудня 1947 р. було прийнято ухвалу «Про проведення грошової рефо-
рми і відміну карток на продовольчі і промислові товари». Грошові знаки,
що знаходилися в обігу, обмінювалися на нові, зразка 1947 р. Грошова ре-
форма сприяла зміцненню грошового обігу й кредитних відносин у країні,
відновленню повноцінного карбованця. Однак значна частина населення
втратила свої заощадження. Адже за вкладами на ощадних книжках обмін
старих грошей на нові здійснювався нерівномірно: до 3 тис. обмінювали
1 : 1, від 3 до 10 тис. — 3 : 2, а більше 10 тис. — 2 : 1. Готівку ж обмінювали
1 : 10. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтеліген-
ції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони
зберігали заощадження вдома, що скоротило їх заощадження у 10 разів.
Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів призвело до
значного зростаня цін на них, нові ціни більше як утричі перевищували до-
воєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише вполовину. Вкрай
загострилася житлова проблема.
Таким чином, політичне й господарське керівництво СРСР у після-
воєнні роки обрало найбільш складний і ресурсомісткий варіант відбу-
дови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не тільки ав-
торитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений
курсом на максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за
рахунок безпрецедентного пограбування села, стримування життєво-
го рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої й
харчової промисловості. Реалізація такого курсу вимагала не просто
масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій. У цей
період в Україні як складовій СРСР завершилося формування повоєнної
адміністративно-командної економічної системи.
Формування адміністративно-командної системи й надмірне посилення
централізованого управління та планування економіки негативно позначилося
на стані економічної думки України. Та й сталінізм поклав край різноманіттю
течій у розвитку економічної науки. Монополія Й. Сталіна (1879—1953) на
розробку найважливіших економічних проблем призвела до ліквідації альтер-
637
нативи офіційному напряму економічної науки, а радянські учені-економісти,
зокрема й українські, перетворилися на коментаторів положень, виказаних
Сталіним. У таких умовах багато досягнень економічної науки 20-х років бу-
ло втрачено. Категорія ринку зникла з науки, а економічні дослідження були
пройняті плановим фетишизмом. Перестала існувати концепція поєднання
планових і ринкових начал навіть як предмет теоретичного аналізу. Держав-
ний план трактувався як економічний закон соціалізму.
У 30—50-х роках проблеми народногосподарського планування були в
центрі уваги учених-економістів України. Над ними працювали В. Введен-
ський, В. Мишкіс, В. Валуєв, Л. Шапіро, А. Петров, Л. Горелік, П. Першин
та ін. В їхніх працях порушувалися питання про можливість і необхідність
планування при соціалізмі, про зв’язок народногосподарського планування
із суспільною власністю на засоби виробництва. Вони розглядали плануван-
ня як специфічну межу соціалізму, як економічну закономірність, властиву
тільки соціалістичній системі господарства.
Українські економісти всебічно досліджували принципи, методологію,
форми й методи планування. При цьому планування протиставлялося рин-
ковим відносинам. План і ринок розглядались як антиподи, де ринок влас-
тивий капіталізму, який розвивається стихійно, а план є закономірністю
соціалізму. Проблема ж державного регулювання ринкових відносин уза-
галі не досліджувалась, оскільки, на думку економістів, соціалізм і ринок,
планові й ринкові начала — поняття несумісні. Природно, що така поста-
новка питання зумовила витіснення ринкових відносин з економічної си-
стеми. Оскільки товарно-грошові відносини практично існували навіть в
умовах командної економіки, економісти дійшли висновку про необхід-
ність їх використання в плануванні та управлінні економікою. Що ж до за-
кону вартості, то його дія при соціалізмі визнавалася в «перетвореному ви-
гляді». Але регулятором соціалістичної економіки, як і раніше, вважався
народногосподарський план.
Питання про співвідношення планування й закону вартості обговорювалося
на економічній дискусії 1951 р. за проектом підручника «Політична економія», в
якій взяли участь й українські економісти. Багато учасників дискусії відстоювали
погляд на план як на основний закон соціалізму, а планування пояснювали соці-
алістичними формами власності, планування розглядалося не як об’єктивна за-
кономірність, а як реалізація волі соціалістичної держави. У роботі Й. Сталіна
«Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952 р.), яка ніби підвела підсумок
дискусії, наголошувалося, що товарне виробництво у країні хоча й зберігається,
але воно «обмежене», це — «товарне виробництво особливого роду», де засоби
виробництва й робоча сила не є товарами, відсутні такі категорїї, як капітал, до-
даткова вартість, прибуток на капітал і т. д. Сталін уважав, що у країні діє закон
вартості, але сфера його дії поширюється на обмін, головним чином, товарів осо-
бистого споживання, і тут у відомих межах він зберігає роль регулятора, але не
має регулюючого значення в соціалістичному виробництві. Сфера дії закону вар-
638
тості суворо обмежена й поставлена в рамки законом планомірного розвитку,
п’ятирічними й річними планами, господарською політикою, а тому, на його ду-
мку, закон вартості не може в країні відігравати роль регулятора [12, с. 292].
Узагальнюючи викладене, слід підкреслити, що процес формування
адміністративно-командної економічної системи був пов’язаний з ви-
никненням централізованого директивного планування наприкінці 20-х —
на початку 30-х років і відзначався подальшим зміцненням у передвоєн-
ний період, а також в роки Великої Вітчизняної війни й повоєнної відбу-
дови народного господарства. Але командна система з її механізмом
директивного планування могла функціонувати лише як тимчасова,
яка після виконання надзвичайних завдань мала бути реформована. На
певному етапі вона вичерпала себе, перетворилася на гальмо розвит-
ку. Характерно, що це виявилося ще на початку 30-х років, тобто в
процесі формування адміністративно-командної системи. Уже тоді
мали місце збої, знижувалась ефективність виробництва, з’явилися
витратні тенденції, відчувались ці проблеми й напередодні Вітчизняної
війни. Ставало очевидним, що форми та методи планового управління
багато в чому себе вичерпали й стали причиною негативних явищ в
економіці. Однак реально ця система дедалі зміцнювалася, ставала
відверто бюрократичною. В управлінні промисловістю й сільським гос-
подарством остаточно був здійснений перехід до командних методів, а
в плануванні — до тотального директивного планування.
14.4. УКРАЇНА В УМОВАХ КРИЗИ
КОМАНДНО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ СИСТЕМИ
Економічна система, яка дістала назву командно-адміністративної та яка
склалася в довоєнний період, отримала свій остаточний вигляд і теоретичне об-
ґрунтування в повоєнні роки. Водночас ця система на початку 50-х років прак-
тично вичерпала свої можливості й зазнала серйозних економічних і політич-
них труднощів, розв’язання яких стало важливим завданням нового керів-
ництва країни, яке прийшло до влади після смерті Сталіна. Сучасні російські
дослідники стверджують, що країна опинилася у вибухонебезпечному стані че-
рез існування зони підневільної праці, що постійно розширювалася завдяки іс-
нуванню підневільного села та ГУЛАГу [18, с. 455].
Перша спроба реформування командно-адміністра-
тивної системи у 50—60-ті роки тісно пов’язана
із завершенням сталінського періоду в історії
СРСР (березень 1953 р.) і була викликана певними
політичними змінами, створенням коаліційного ке-
рівництва, провідну роль у якому досить швидко
зумів опанувати М. С. Хрущов. Нове керівництво країни розуміло нагальну
потребу модернізації й навіть повної ліквідації системи ГУЛАГу, стимулю-
Перша спроба
реформування
командно-
адміністративної
системи
639
вання аграрного сектору економіки, проведення перетворень у соціальній
сфері, нарешті, відходу від постійної «мобілізаційності» у вирішенні госпо-
дарських проблем.
Одним з перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зни-
ження сільськогосподарського податку, списання заборгованості з податків
за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Істотно зни-
жені були норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва,
збільшені закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів (у 5,5 раза на
м’ясо, удвічі — на молоко та масло, на 50 % на зернові). Таке підвищення
закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони практично бу-
ли у більшості значно нижчими за витрати на їх виробництво. Саме низькі
ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і про-
мисловістю, який у останні роки життя Сталіна став особливо разючим (у
1927/28 р. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю або 17 кг цукру, або
21 кг олії, а у 1952 р. відповідно 1,5 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії). Такі
ціни не забезпечували не лише розширене, а й навіть просте відтворення в
колгоспах і радгоспах.
Оздоровленню аграрного сектору сприяло також підвищення цін на продук-
цію, яку колгоспи продавали державі понад обов’язкові поставки, та запрова-
дження більш високих цін на продукцію радгоспів. Важливим у цьому напрямі
було й рішення щодо відміни обов’язкових поставок і натуроплати за роботу
МТС, а також перехід до заготівель сільськогосподарської продукції за єдини-
ми цінами, що диференціювалися за зонами. Не менш важливим був також
крок керівництва країни у бік пом’якшення жорсткої регламентації діяльності
колгоспів. У 1955 р. їм було надане право самостійно приймати рішення про
організацію виробництва та використання своїх ресурсів за умови виконання
обов’язкових поставок продукції державі.
Багато робилося для зміцнення матеріально-технічної бази на селі. Зага-
лом по СРСР за 1954—1958 рр. у сільське господарство було спрямовано
664 тис. тракторів, 361 тис. зернозбиральних комбайнів, 571 тис. вантажних
машин. Щоправда, капіталовкладення в сільське господарство впродовж
1951—1960 рр. становили лише 18 % загального їх обсягу, але порівняно з
попереднім періодом вони були доволі значними.
Із середини 1950-х років сільське господарство вперше за довгі роки ста-
ло рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й продовжували зрос-
тати до 1957—1958 рр. Середньорічні темпи сільськогосподарського вироб-
ництва в 1954—1959 рр. становили понад 7 %. Однак, як і раніше,
переважала політика екстенсивного розвитку. Нарощення темпів зростан-
ня виробництва сільськогосподарської продукції досягалося не за рахунок
інтенсивного використання техніки, передових технологій, більш врожайних
зернових і технічних культур у землеробстві, а за рахунок освоєння великих
масивів земель у Сибіру, на Алтаї та в Казахстані. Такі заходи, хоч і дали
певне зростання виробництва зернових, але на сільське господарство євро-
640
пейської частини СРСР, зокрема й України, за рахунок якого й створювали-
ся нові радгоспи, справило негативний вплив. Існуюча продовольча пробле-
ма залишалася гострою, життєвий рівень сільського населення низьким. Се-
лянство, як і раніше, не було зацікавлене працювати в колгоспах, адже плата
за працю була мізерною, а держава продовжувала на свій розсуд розпоря-
джатися результатами його праці.
Для економічної науки та практики господарювання в аграрному секторі
цього періоду є притаманним намагання відійти від пануючих раніше уяв-
лень щодо натуральності колгоспної економіки, притаманності їй лише на-
туральних категорій (трудодень, натуроплата, обов’язкові поставки) та від-
сутності товарно-грошових відносин у сільському господарстві, які склались
у попередній період. Уже із середини 50-х років у радянській економічній
літературі, і в українській зокрема, почали розробляти проблеми визначення
собівартості сільськогосподарської продукції, запровадження госпрозраху-
нку, про які в попередній період не йшлося. Так, в Інституті економіки АН
УРСР були підготовлені та опубліковані під керівництвом академіка П. М. Пер-
шина колективні праці «Пути снижения затрат в сельском хозяйстве»
(М., 1956) і «Затрати праці і собівартість сільськогосподарської продукції в
колгоспах» (К., 1956), з’являються й перші журнальні статті, автори яких та-
кож порушували це важливе питання (А. Я. Радченка, І. І. Лукінова та ін.).
Велику увагу в наукових дослідженнях приділяли розробці форм і мето-
дів матеріального стимулювання, підвищення матеріальної заінтересовано-
сті, удосконалення оплати праці в колгоспах, поступового переведення її в
грошову оплату, розглядаючи ці кроки як вирішальні для ефективного роз-
витку сільського господарства. Так, обґрунтовуючи необхідність вдоскона-
лення системи оплати праці в колгоспах, А. Я. Радченко писав, що «прави-
льна оплата праці — одна з найважливіших економічних підойм, за допомо-
гою якої можна забезпечити успішний розвиток сільського господарства і
підвищити продуктивність сільськогосподарської праці» [25, с. 7].
Не залишалися поза увагою й питання пошуку джерел фінансування оплати
праці в колгоспах. Той же А. Я. Радченко зазначав, що економічними переду-
мовами переходу до грошової оплати в колгоспах є наявність трьох факторів:
• достатньо високі рівні розвитку виробництва;
• висока товарність колгоспного виробництва, яка єдина може забезпечи-
ти достатні грошові надходження;
• формування спеціального фонду розподілу.
Такий підхід, особливо виділення другого фактору, свідчить про певні
зрушення у поглядах на природу соціалістичного сільського господарства
[25, с. 15].
Хрущов та його керівництво намагалися низкою заходів поліпшити ситу-
ацію в аграрному секторі, які майже не дали позитивних результатів. До цих
заходів можна віднести рішення впродовж трьох-чотирьох років наздогнати
США за виробництвом м’яса, масла, молока; примусове запровадження по-
641
сівів кукурудзи по всій країні; хімізація землеробства, яка, проте, не була за-
безпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості.
Великі надії покладалися на реорганізацію МТС і продаж техніки колгос-
пам та радгоспам, що обіцяло дещо звузити контроль державної бюрократії
над селом. На лютневому (1958 р.) пленумі ЦК КПРС було визнано, що іс-
нуюча форма виробничо-технічного обслуговування колгоспів за допомо-
гою техніки МТС перестала сприяти розвиткові продуктивних сил села, по-
роджувала знеособлення в керівництві та знижувала відповідальність за
зростання врожайності, адже на одній землі господарювали два «господарі»
— колгосп і МТС.
Передача техніки колгоспам викликала доволі активну полеміку в еконо-
мічній літературі з теоретичного погляду. Адже цей процес зачіпав питання
двох форм власності, а в руслі теоретичного обґрунтування побудови мате-
ріально-технічної бази комунізму (завдання, яке було поставлене рішеннями
ХХІ з’їзду КПРС) він зачіпав питання переростання двох форм власності в
єдину, загальнонародну (державну). Деякі автори вбачали в цьому гальмую-
чий фактор формування єдиної власності (зростання колгоспно-кооперативної
власності за рахунок техніки колишніх МТС) і зниження ролі держави в кері-
вництві сільськогосподарським виробництвом. Водночас серед українських
економістів домінувала інша концепція, яка ґрунтувалася на необхідності роз-
витку обох форм. «...Без зміцнення й дальшого розвитку загальнонародної,
державної власності, яка зосереджує в собі промислові потужності, неможли-
вий розвиток колгоспно-кооперативної власності, а ...відставання в розвитку
останньої може загальмувати розвиток промисловості і всієї економіки країни
взагалі», — писав з цього приводу А. Й. Вишневецький [4, с. 118—119].
Ці ж процеси посилили увагу й до обґрунтування такого поняття, як непо-
дільні фонди колгоспів, які істотно зросли за рахунок техніки, яку передали від
МТС. В економічній літературі робилися спроби визначити економічну сут-
ність неподільних фондів як особливої категорії колективної власності, їх скла-
ду та ролі у підвищенні продуктивних сил колгоспного виробництва. Так, у ко-
лективній монографії Інституту економіки АН УРСР «Неделимые фонды
колхозов» (М., 1960) стверджувалося, що «загальне зростання неподільних фо-
ндів, характеризуючи процес соціалістичного нагромадження колгоспів, озна-
чає одночасно розвиток продуктивних сил сільського господарства та вдоско-
налення виробничих відносин колгоспного ладу. Суспільні відносини, що
пов’язані із володінням та використанням неподільних фондів, за своїм харак-
тером найбільше наближаються до суспільних відносин, пов’язаних із загально-
народною власністю. Тому зростання неподільних фондів означає зближення
форм соціалістичної власності» [19, с. 18].
Власне, можна сказати, що як на практиці, так і у теоретичних дослі-
дженнях, ліквідація МТС і передача техніки колгоспам означали певний від-
хід від традиційного погляду на обов’язкову державну власність на засоби
виробництва.
642
Але при здійсненні цих заходів не було враховано низку факторів, які
вкрай негативно позначилися на стані сільського господарства (надзвичайно
високі ціни на техніку, відсутність достатніх коштів у господарствах для ви-
купу останньої, втрата кваліфікованих кадрів, які працювали в МТС і не хо-
тіли працювати в колгоспах тощо). Інші адміністративні реорганізації —
укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи та ін. — та-
кож не дали позитивних зрушень.
Але все-таки не можна не зауважити, що аграрна політика М. Хрущова
певною мірою відкривала перед радянським сільським господарством нові
можливості, вселяла в багатомільйонні маси селянства надії на краще май-
бутнє. Проте позитивний потенціал переважно адміністративних реформ
Хрущова в галузі сільського господарства був до кінця 50-х років вичерпа-
ний, а наступні реорганізації та новації виявлялися неефективними та помил-
ковими.
Прорахунки та помилки в аграрній політиці були головною причиною то-
го, що в країні склалася напружена ситуація з постачанням населення про-
довольством. Держава змушена була піти на підвищення роздрібних цін на
м’ясо та масло, що викликало масове невдоволення, а в деяких випадках і в
крайніх формах. З 1963 р. СРСР змушений був імпортувати зерно. Це дис-
кредитувало політику М. Хрущова у галузі сільського господарства, хоча в
ній, як зазначалося, було й багато позитивного, особливо у 50-ті роки.
Великі зміни відбувалися не лише в аграрному секторі, а й в інших галу-
зях економіки. У системі економічних перетворень було відведено значну,
але недостатню роль науково-технічному прогресу, технічному рівню про-
мисловості. Адже в середині 1950-х років стало цілком очевидним, що без
пріоритетного розвитку нових напрямів у науці радянській економіці не ви-
стояти в протистоянні із Заходом. І в низці партійних документів ставилося
питання щодо прискорення НТП, запровадження в народне господарство
передового досвіду та досягнень науки й техніки, було створено Держкомі-
тет Ради Міністрів СРСР по науці та техніці. Посилилася увага й до еко-
номічних досліджень, їх намагалися спрямувати на вирішення народно-
господарських проблем, не залишаючи поза увагою теоретичні питання, які
мали обґрунтувати «корінні, теоретичні проблеми переходу від соціалізму
до комунізму... На основі глибокого вивчення економічних процесів в ціло-
му, а також ґрунтовного дослідження умов і шляхів розвитку кожної галузі
суспільного виробництва зокрема необхідно робити глибокі економічні уза-
гальнення закономірностей дальшого розвитку економіки СРСР» [9, с. 32].
Промислове виробництво в «хрущовське» десятиліття розвивалося доволі
динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—1958 рр. промислова
продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959—1965 р. — на 8,8 %. В Ук-
раїні, як і в усій країні, змінилася структура паливного балансу за рахунок
збільшення видобутку нафти й газу (нафти — у 4,6 раза, газу — у 4 рази).
Зріс і видобуток електроенергії, як за рахунок теплових електростанцій, так і
643
гідроелектростанцій «Дніпровського каскаду». При цьому слід зауважити,
що останні будувалися без урахування екологічних вимог та інтересів сіль-
ського господарства. Всі ці проблеми знайшли відображення й у науковій
літературі, їм присвячувалися планові теми наукових установ, колективні на
індивідуальні монографії, численні наукові статті.
Економічна політика, що здійснювалася партійно-державним керівни-
цтвом на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню,
особливо такі її елементи, як більш активне використання кредитно-
фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових
завдань (зокрема запровадження в серпні 1954 р. диференційованого ре-
жиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація
на зміцнення госпрозрахункових відносин, пошуки шляхів удосконалення
форм і методів матеріального стимулювання працівників промисловості,
розширення прав союзних республік у плануванні, управлінні та фінансу-
ванні промислових підприємств на їх території та ін. Але прорахунки в
економічній політиці в роки семирічки (1959—1965) стали однією з при-
чин того, що в останні її роки знизилися темпи зростання продуктивності
праці та капіталовкладень, серйозною проблемою став довгобуд. Відста-
вання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової
промисловості.
Проте із самого початку «хрущовських» перетворень було зрозуміло, що
майже всім їм протистоїть існуюча система управління, засилля бюрократич-
ного апарату. У 1954—1955 роках було проведено низку заходів, які мала на
меті її вдосконалення. У 1957 р. було здійснено реформу, спрямовану на ре-
організацію управління промисловістю за територіальним принципом. На
лютневому (1957 р.) пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про по-
дальше вдосконалення управління промисловістю та будівництвом», сут-
ність якої полягала в ліквідації галузевих міністерств і створенні з 1 липня
1957 р. територіальних органів управління — рад народного господарства
(раднаргоспів), які безпосередньо підпорядковувалися Раді Міністрів союз-
ної республіки. Усього було створено 105 економічних адміністративних
районів, зокрема 11 в Україні. У функціях Держплану СРСР залишалися
лише загальне планування та координація територіально-галузевих планів і
розподіл між союзними республіками найважливіших фондів. Постанова
підкреслювала головне завдання, яке була покликана вирішити реформа:
максимальне використання наявних ресурсів завдяки руйнуванню відомчих
меж. Постанова також підкреслювала збереження пріоритетів розвитку важ-
кої індустрії.
Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено
республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. — Раду народного господарства
СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підпри-
ємствами, організаціями та установами в межах відповідного адміністра-
тивного району.
644
Перші результати реформи були доволі успішними. Зросли масштаби ви-
робничої спеціалізації та міжгалузевого кооперування в межах економічних
районів, прискорився процес створення та впровадження у виробництво но-
вої техніки, нарешті, вона забезпечила більш комплексний розвиток еконо-
мічних районів. Стало можливим більш раціонально використовувати міс-
цеві ресурси та науково-технічні кадри.
Проте реформа, народжена в надрах апарату й реалізована ним же, не
зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково ви-
рішила завдання, які стояли перед нею, породивши при цьому безліч нових
проблем. І хоча зовні нова «раднаргоспівська» система управління істотно
відрізнялася від попередньої, сутність її залишалася тією ж. Залишався той
самий принцип розподілу сировини, продукції, той же диктат постачальни-
ка щодо споживача. Економічні важелі не могли стати визначальними в
умовах абсолютного панування командно-адміністративної системи. Рад-
наргоспи щодо підприємств практично залишалися тими самими міністер-
ствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі.
Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механіз-
му, а, отже, у 1950-х роках під час здійснення економічних перетворень не
було належної послідовності та цілеспрямованості, а головне — не стави-
лося завдання здійснення радикальної реформи існуючого господарського
механізму.
У кінцевому підсумку, центробіжні сили помітно послабили економічний
потенціал країни в цілому, частина раднаргоспів виявилася неспроможною
вирішувати великі виробничі завдання. Уже у 1959 р. розпочалося укруп-
нення раднаргоспів: більш слабкі приєднували до більш потужних (на 1962 р.
в Україні їх залишалося сім). Але недоліки територіальної системи управ-
ління не зникали від цих перетворень. Раднаргоспи не могли забезпечити
єдиної технічної політики в галузях виробництва, що, своєю чергою, стри-
мувало темпи технічного прогресу, знижувало ефективність використання
капітальних вкладень. Перебудова управління виробництвом, здійснена в
1957 р., не зачепила прав та обов’язків промислових підприємств, майже не
змінила форм планування виробництва.
На рубежі 1950—1960-х років економічна ситуація в країні знов усклад-
нилася. Далися навзнаки не лише об’єктивні причини, а й численні управ-
лінські екперименти в економіці, суб’єктивізм і волюнтаризм її керівництва,
значне зростання воєнних видатків, нова хвиля політизації та ідеологізації
управління економікою.
Уряд зробив спробу поліпшити ситуацію низкою заходів, що значно по-
гіршили становище населення. Так, було знижено тарифні розцінки в про-
мисловості приблизно на 30 %. Це рішення пояснювалося необхідністю ско-
рочення виробничих видатків, але на ділі це означало приховане скорочення
заробітної плати робітників.
645
У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвище-
но в 10 разів, у зв’язку з чим було випущено нові гроші. Економісти вважа-
ють цю реформу прихованою девальвацією, адже внаслідок неї ціни на кол-
госпних ринках, які забезпечували в цей час близько 15 % товарообігу,
значно зросли. Через деякий час (з 1 липня 1962 р.) було підвищено ціни на
ряд продуктів харчування й в державній торгівлі (на м’ясо та м’ясопродукти
на 30 %, на масло — на 25 %).
Такі рішення викликали невдоволення та призвели до стихійних виступів
робітників, які довго замовчувалися офіційними джерелами й були висвіт-
лені у пресі лише наприкінці 1980-х років.
Не було вирішене й одне з найважливіших завдань, що стояло перед еко-
номікою — відмова від застосування мобілізаційних заходів у процесі розв’я-
зання господарських проблем. Через декілька років стало зрозумілим, що це
завдання не може бути вирішене радянською економікою, адже економічні
стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, не-
обхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.
Утім, розмова про «хрущовські» реформи не була б повною, якщо б ми
залишили поза увагою соціальні зміни в житті радянських людей, виклика-
ні низкою заходів, спрямованих на поліпшення умов життя населення, пере-
важно міського. 25 квітня 1956 р. було скасовано антиробітничий закон
1940 р., що прикріплював трудящих до їх підприємств. Тепер робітники мо-
гли змінювати місце роботи, попередивши про це адміністрацію за два тиж-
ні (це не стосувалося колгоспників, які, не маючи паспортів, не могли за
своїм бажанням залишити колгосп).
Було підвищено мінімальну заробітну плату (приблизно на 35 %) у про-
мисловості. Змінилася й ситуація в колгоспах: замість існуючої раніше си-
стеми оплати праці один раз на рік запроваджено помісячне, подекуди по-
квартальне авансування (грошове та натуральне), причому грошова оплата
колгоспників за 1950-ті роки зросла більш як у чотири рази.
У 1956 р. запроваджено закон про пенсійне забезпечення, за яким майже
подвоївся розмір пенсій, а пенсійний вік було знижено до 55 років для жінок
і до 60 років для чоловіків. Але колгоспники отримали право на пенсію ли-
ше у 1964 р., а пенсійний вік для них наставав на п’ять років пізніше. На по-
чатку 1960-х років колгоспники нарешті отримали паспорти.
Було скорочено тривалість робочого тижня (з 48 до 46 годин). Відпустка
вагітних жінок, скорочена при Сталіні, стала знову стодванадцятиденною. Уряд
обіцяв, нарешті, не випускати нових примусових займів (за якими держава за-
бирала близько 6 % річних заробітків), але на 20 років заморозив виплати за
попередніми займами.
Нарешті, високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому
сприяло застосування нових будівельних матеріалів і, зокрема, залізобетону.
У 1951—1958 рр. в Україні було збудовано майже 2 млн квартир загальною
площею 85,7 млн м2, а в 1958—1965 рр. у дію було введено ще близько 60 млн м2
646
житла. Гострота житлової проблеми знизилася, але рівень забезпеченості жит-
лом залишався низьким, і житлову кризу подолати не вдалося.
Таким чином, у результаті реформування економіки в 50-х роках в
Українській РСР, як і загалом у СРСР, відбулися значні структурні зру-
шення, але на початку 1960-х років соціально-економічна ситуація в
країні загострилася: знизилися темпи зростання продуктивності пра-
ці, погіршилися умови життя населення, що проявилось у зростанні цін
на продукти харчування, збільшенні непрямих податків, обмеженні при-
садибних ділянок і поголів’я худоби в підсобних господарствах колгосп-
ників, у зростанні загального дефіциту продовольчих та інших това-
рів. Усе це зумовило необхідність пошуку шляхів подолання негативних
тенденцій радянської економіки.
У першій половині 60-х років на сторінках радян-
ської періодики широко розгорнулася дискусія з
питань удосконалення господарського механізму,
розширення самостійності підприємств і вдоскона-
лення планування. У ній брали участь учені, працівники планових органів,
робітники підприємств. У центрі дискусії стояло питання щодо показників
плану для промислових підприємств. Існуючий показник обсягу валової
продукції не забезпечував увагу до якісних показників роботи підприємства
— рентабельності виробництва, собівартості продукції, продуктивності пра-
ці тощо. Крім того, вважали учасники дискусії, існуюча система планування
не стимулювала підприємства до прийняття напружених планів, адже пла-
нування здійснювалося «від досягнутого», тобто підприємства отримували
планові завдання у вигляді приблизно рівного відсотка приросту продукції
до рівня, що був досягнутий у попередній період.
Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підпри-
ємств у плануванні виробництва. Але для забезпечення найбільш повного
використання наявних ресурсів при складанні плану підприємством, останні
слід зацікавити не лише у його виконанні, а й у певному напруженні плано-
вих завдань. З розгорнутими пропозиціями щодо цієї проблеми виступив у
«Правді» харківський вчений О. Г. Ліберман із статтею «План, прибуток,
премія» [11]. Він запропонував доводити до підприємств плани лише за об-
сягами продукції в номенклатурі та термінах поставки, а також за нормати-
вами прибутку щодо виробничих фондів, тобто нормативів рентабельності.
Саме на цій основі, вважав він, підприємства й повинні складати плани, зок-
рема й з продуктивності праці та чисельності працюючих, заробітної платні,
собівартості продукції, з нагромаджень, капіталовкладень і нової техніки.
Для підвищення заінтересованості підприємств у високих планових за-
вданнях О. Г. Ліберман пропонував визначати розміри заохочень залежно
від рівня рентабельності (який він визначав як відношення прибутку до ви-
робничих фондів). Він пропонував також у централізованому порядку за-
тверджувати для кожної галузі виробництва планові нормативи рентабель-
«Косигінська»
реформа: підготовка
та реалізація
647
ності, які і визначали б розмір заохочень: що вищою є рентабельність, тим
більшим є заохочення. За умов невиконання плану рентабельності заохочен-
ня повинно було сплачуватися, виходячи з фактичного рівня, але якщо пла-
нова рентабельність занижувалася, то заохочення повинно було виплачува-
тися, виходячи із середньої ставки між плановою та фактичною рентабель-
ністю. Важливою вимогою такої системи мав стати спеціальний фонд заохо-
чення, який створювався б залежно від досягнутого рівня рентабельності, як
єдине джерело всіх матеріальних заохочень. За умови недотримання завдань
з обсягів виробництва, номенклатури й термінів поставок підприємство по-
збавлялося б прав на преміювання.
Підвищення ролі прибутку в плануванні нерозривно пов’язувалося з не-
обхідністю вдосконалення ціноутворення, особливо встановлення економіч-
но обґрунтованих цін на нову продукцію, при цьому зазначалося, що ціна на
неї повинна встановлюватися з урахуванням вигод від експлуатації продук-
ції, яку отримає споживач.
Але ідея прибутку як головного показника оцінки роботи підприємств
викликала й заперечення, деякі економісти як основні планові пропонували
й інші показники, зокрема зниження собівартості продукції, зростання про-
дуктивності праці, збільшення обсягів виробництва, поліпшення викорис-
тання основних фондів, зростання питомої ваги нових виробів або першо-
сортної продукції у загальному випуску та ін. Висловлювалися також про-
позиції щодо розрахунків виробничих потужностей як основи плану та ви-
значення його напруженості. Дехто пропонував для поліпшення системи
планування замінити показник валової продукції на нормативну вартість об-
робки виробів, але спроба його запровадити виявилася невдалою.
Початок реформуванню радянської економіки поклали рішення березне-
вого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа «Коси-
гінською» за ім’ям одного з її ініціаторів — голови Ради міністрів СРСР
О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування та економічне сти-
мулювання й була спрямована на знаходження оптимального сполучення
централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської са-
мостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського
розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму:
планування, організаційну структуру управління, економічні стимули й гос-
подарський розрахунок.
Відповідно до постанови вересневого (1965 р.) пленуму «Про покращення
управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення еконо-
мічного стимулювання промислового виробництва» найбільш істотні зміни
передбачались у системі управління промисловістю. Передусім було вирі-
шено ліквідувати раднаргоспи та повернутися до галузевого принципу
управління. Були знову створені союзно-республікнські та союзні міністер-
ства за галузями промисловості. На практиці це означало, що республіки
втрачали контроль над більшістю підприємств.
648
Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи плану-
вання та економічного стимулювання. Нова система передбачала таке поєд-
нання методів господарського керівництва, за якого акцент робився на поси-
ленні економічних методів, що відповідно підвищувало вимоги до роботи
Держплану. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити
його науковий рівень через запровадження прогресивних нормативів та ба-
лансових розрахунків, забезпечити тісну ув’язку його з науково-технічим
прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п’ятирічний план як основ-
ну форму державного планування розвитку народного господарства. Що-
правда, у постанові зауважувалося, що можна конкретизувати та уточнюва-
ти завдання п’ятирічних планів по роках відповідно до змін, які відбу-
ваються в економіці.
З метою розширення господарської самостійності підприємств передба-
чалося скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань,
зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенкла-
тура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі в
бюджет та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень
і впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упрова-
дження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання.
Для підприємств визначались їх повноваження, зафіксовані в «Положенні
про соціалістичне державне підприємство» (4 жовтня 1965 р.), у якому чіт-
ко зазначалося, що діяльність підприємства як основної ланки народного го-
сподарства будується на поєднанні централізованого керівництва з госпо-
дарською самостійністю та ініціативою підприємств. До речі, питання
економічної природи відокремленості підприємств знайшли доволі активне
висвітлення в економічній літературі й викликали неоднозначне трактуван-
ня. Так, у колективній монографії Інституту економіки АН УРСР «Экономи-
ческая наука и хозяйственная реформа» (К., 1970) стверджувалося, що «еко-
номічна відокремленість підприємств являє собою роздільне володіння та
розпорядження засобами виробництва в інтересах досягнення основної мети
соціалістичного виробництва» [20, с. 72], а в статті В. П. Корнієнка «До пи-
тання про сутність відносин господарювання» [7, с. 19] економічна само-
стійність соціалістичних державних підприємств розглядалась як роздільне
господарювання, тобто лише як роздільне управління власністю.
Розширення прав і самостійності підприємств передбачалося здійснити
в поєднанні зі зміцненням госпрозрахунку та посиленням матеріального
стимулювання, що повинно було, на думку реформаторів, забезпечити більш
високий рівень поєднання особистих і колективних інтересів із загально-
державними.
Передусім було визнано необхідним посилити роль прибутку в підвищенні
матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах
самоокупності. З цією метою до суми показників, які доводилися згори, вклю-
чили загальну суму прибутку та рентабельність, що вираховувалась як відно-
649
шення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як головне
фінансове джерело утворення фондів заохочення, зокрема й на розвиток вироб-
ництва, також став прибуток. При цьому частка прибутку, яка залишалася в
розпорядженні підприємства, ставилась у залежність від ефективності викорис-
тання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продук-
ції, підвищення рентабельності виробництва та якості продукції. Нарешті, об-
межувалося централізоване («безплатне») фінансування капітальних вкладень
і передбачалося впровадження довготермінового кредитування.
Для забезпечення економічного стимулювання та створення матеріальної
основи господарської самостійності підприємств створювалися три спеці-
альні фонди:
— фонд матеріального заохочення;
— фонд соціально-культурних заходів і житлового будівництва;
— фонд розвитку виробництва.
Кошти цих фондів, не використані у поточному році, передбачалося за-
лишати в розпорядженні підприємств, а капіталовкладення в будівництво за
рахунок фондів повинні були повністю забезпечуватися через державний
план матеріально-технічними ресурсами.
Реформою передбачалося також переведення капітального будівництва від
безплатного бюджетного фінансування на кредитні засади через довгостро-
кове кредитування, щоправда, лише для об’єктів, які окупалися б у короткі те-
рміни, а також припинення відшкодування за рахунок бюджету браку власних
оборотних коштів, що мало значно зміцнити господарський розрахунок.
Реформа передбачала зміни відносин між підприємствами та держав-
ним бюджетом не лише в питаннях фінансування ним капіталовкладень.
Платежі підприємств до бюджету також переводили на економічну основу:
їх головною формою мала стати плата за фонди, яка визначалась у відсот-
ках (найчастіше — 6 %) до їх вартості. Передусім підприємство повинно бу-
ло вносити до бюджету за рахунок прибутку плату за фонди та фіксовані
платежі, а також сплачувати відсоток за банківський кредит. Потім з того
самого джерела мали формуватися три фонди підприємства, а частка прибу-
тку, що залишалася після цього (так званий вільний залишок прибутку), по-
винна була вноситися до бюджету, що, власне, зберігало принцип «фінансо-
вої розкладки», який сформувався ще в 30-ті роки.
Ще в процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови
від планування фонду заробітної плати, вбачаючи у цьому одне з джерел під-
вищення ефективності господарської діяльності підприємств. Так, В. Найдьо-
нов та З. Сотченко, аналізуючи економічний експеримент, який провадився на
підприємствах Львівського раднаргоспу в 1964—1965 роках, стверджували, що
«нам здається корисним вже тепер в експериментальному порядку надати
окремим підприємствам право самостійно планувати фонд заробітної плати з
тим, щоб знайти способи регулювання його економічними шляхами, забезпе-
чивши найбільш раціональне витрачання» [17, с. 75]. Проте такий підхід було
650
визнано недоцільним, і пояснювалось це тим, що відмова від планування фонду
заробітної плати могла порушити відповідність між платоспроможним попитом
населення та обсягом предметів споживанням і послуг, що вироблялися. Що-
правда, підприємствам дещо збільшили права у витрачанні фонду зарплати.
Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Відповідно до
рішень березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було прийнято цілий ряд
заходів, спрямованих на виправлення становища в аграрному секторі. Пере-
дусім було підвищено закупівельні ціни з таким розрахунком, щоб довести їх
до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків у разі прода-
жу продукції державі. Роздрібні ціни повинні були зберігатися на поперед-
ньому рівні, а різниця покриватися за рахунок державного бюджету.
Причиною відставання сільського господарства був і його низький
технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на
підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво
сільськогосподарських машин і добрив. В Україні за 1966—1970 роки кі-
лькість тракторів збільшилася на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосу-
вання мінеральних добрив зросло майже вдвічі. Ще одним недоліком бу-
ла недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийняте
рішення про її посилення.
Положення реформи впроваджувались у життя з великими труднощами,
а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв’язки
між підприємствами не були зовсім втілені в життя через несумісність із си-
стемою фондування та розподілу. У результаті госпрозрахунок підприємств
виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підпри-
ємств — несумісним з повноваженнями міністерств і відомств, директивним
плануванням та існуючою системою ціноутворення.
Численні суперечності реформи можна б було усунути, рухаючись поетап-
но до ринку. Проте це було неможливим через політико-ідеологічні причи-
ни. Тому економічна реформа в СРСР уже наприкінці 60-х років почала згор-
татися, стали повертатися до детального планування та оперативного
керівництва підприємствами з боку міністерств і відомств. Так, до показни-
ків, які затверджувалися згори, знову було включено весь набір показників з
праці, зокрема й завдання з продуктивності праці, співвідношення між рів-
нем її зростання та середньою заробітною платою. До загального обсягу
державних капіталовкладень включалися й госпрозрахункові кошти з фонду
розвитку виробництва. Встановлювалася межа для виплат премій за високі
кінцеві підсумки діяльності підприємств.
Повернувся до числа завдань, що затверджуються згори, і показник зни-
ження собівартості у вигляді завдань зі зниження матеріальних витрат. За-
вдання з номенклатури майже повністю визначали можливий випуск про-
дукції, що практично позбавляло підприємства можливості самостійно скла-
дати плани. За цих умов показник «реалізована продукція» нічим не відріз-
нявся від показника «валова продукція», адже він стимулював випуск мате-
651
ріаломістких виробів і заміну виробів, які користувалися попитом, на більш
вартісні. Плата за фонди також не стала основним засобом розрахунків під-
приємств з бюджетом, адже значна частина прибутку надходила до бюджету
як вільний його залишок.
Не вирішила завдань, що перед нею стояли, й реформа оптових цін, адже
збереглися планово збиткові підприємства, «вигідна» та «невигідна» для них
продукція. Незважаючи на прийняття «Положення про соціалістичне підпри-
ємство», реального розширення прав останніх також не відбулося. Центральні
відомства, передусім Держплан, не мали бажання відмовлятися від економіч-
ної влади, що була в їх руках.
Слід зауважити, що незважаючи на суперечливий та непослідовний ха-
рактер реформи 1965 р., вона дала певний позитивний імпульс народному
господарству. В Україні за 1966—1970 роки істотно (у 1,5 раза) зросли
основні виробничі фонди та обсяги промислового виробництва, а націо-
нальний дохід зріс на 30 %. Щоправда, ці позитивні зрушення стосували-
ся переважно важкої індустрії, а виробництво предметів споживання й
надалі істотно відставало. Дещо поліпшилася й ситуація в аграрному сек-
торі, валова продукція якого зросла на 16,6 %, але планові показники так і
не були досягнуті. А починаючи з 70-х років темпи економічного зрос-
тання стали знижуватися.
Однією з найголовніших причин цього була амбіт-
на політика керівництва СРСР, яка потребувала
надпотужного військового потенціалу, що забезпе-
чувався військово-промисловим комплексом, для
розвитку та утримання якого необхідні були вели-
чезні матеріальні та фінансові ресурси, отримати
які можна було лише за рахунок інших галузей на-
родного господарства та низької заробітної плати працюючих, що, своєю
чергою, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподіль-
чою системою, суворим лімітуванням матеріальних і фінансових ресурсів, а
для отримання їх перевага надавалася екстенсивним методам.
До середини 70-х років далися взнаки помилки радянського керівництва
в соціально-економічній політиці. У легкій і харчовій промисловості було
зосереджено лише 10 % основних виробничих фондів, економіка не орієнту-
валася на задоволення першочергових потреб людини. Основну частину
промислового потенціалу посідала важка індустрія, що призвело до вичер-
пання природних ресурсів. До того ж у зв’язку зі зниженням народжуваності
кількість зайнятих у народному господарстві перестала збільшуватися, а от-
же, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Таким чи-
ном, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням ексте-
нсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народ-
жуваності.
Загострення
соціально-економіч-
них суперечностей
у 70—80-х роках та їх
висвітлення в еконо-
мічній літературі
652
Виходом з цього становища могло б стати запровадження ресурсозбе-
рігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання на
рівні сучасної НТР, але спроба широкого запровадження досягнень НТП
в умовах командно-адміністративної системи виявилася малоефективною;
чітко простежувалася тенденція повільного, із запізненням, розвитку в
сфері НТП, подолати яку було фактично неможливо. Виявилося, що си-
стема економічних відносин, яка склалася в народному господарстві, була
несприйнятливою до досягнень НТП, а спроби вирішити цю проблему в ме-
жах існуючого надцентралізованого господарського механізму були безплі-
дними. Необхідні були корінні, радикальні зміни та зрушення, принципово
нові форми розвитку. Це зумовило зосередження уваги в економічних дослі-
дженнях на проблемах удосконалення господарського механізму.
Ці питання розглядали передусім як необхідність вирішення теоретичних
проблем політичної економії соціалізму та практичне їх застосування в гос-
подарській практиці, наголошуючи на необхідності посилення прикладного
характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Єм-
ченко, В. Черняк та ін.). У працях цього періоду стверджувалося, що роль
економічної теорії не обмежується лише дослідженнями сутності економіч-
них законів, вона повинна обґрунтовувати й «виробляти форми і методи їх
використання» [6, с. 237].
На початку 70-х років більшість радянських економістів, зокрема й україн-
ських, дійшли висновку, що господарський механізм — це є сукупність зовні-
шніх, «поверхових» відносин і форм, які безпосередньо пов’язані з практикою
господарювання, інститутами влади, економічною політикою. Дискусії щодо
цих проблем, розгорнуті на сторінках журналів «Экономические науки» та
«Економіка Радянської України» у 1976—1978 роках показали як спільні, так і
відмінні точки зору на визначення змісту господарського механізму. Щодо від-
мінностей, то тут протежуються три основні підходи:
— господарський механізм — це є механізм дії економічних законів;
— господарський механізм — це є механізм використання економічних
законів;
— господарський механізм поєднує дію та використання економічних за-
конів.
Домінуючим став погляд, згідно з яким господарський механізм — це є та-
кий спосіб ведення господарства, який ґрунтується на дії та використанні еко-
номічних законів соціалізму, з притаманними природі соціалістичної економіки
відносинами, формами організації суспільного виробництва, структурою та ме-
тодами управління, способами залучення людей до праці [15, с. 49]. Такий під-
хід визначив зростання інтересу до вивчення низки теоретичних проблем, зок-
рема механізму дії економічних законів, взаємозв’язку продуктивних сил і
виробничих відносин соціалізму та ін.
У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сфор-
мувалися певні позиції, які ґрунтувалися на теоретичних узагальненнях міс-
653
ця та ролі товарно-грошових відносин при соціалізмі. Домінуючим був на-
прям, сформований ще в 60-х роках, який орієнтувався на ефективне викорис-
тання товарно-грошових відносин у межах планомірної організації суспільного
виробництва, інакше кажучи, поєднання планового начала з ринковими регуля-
торами. Але такий підхід мав низку обмежень, певне подолання яких у теоре-
тичному сенсі мало місце лише наприкінці 80-х років. Уважалося, що економі-
чні перетворення ринкового типу можуть відбуватися в умовах повного (або
майже повного) одержавлення економіки. Адже всі теоретичні дискусії 60-х —
першої половини 80-х років щодо проблем соціалістичної власності залишали-
ся в межах визнання державної (загальнонародної) власності на засоби вироб-
ництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як «фундаменталь-
ну економічну сутність соціалізму» [22, с. 79].
Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в
цей період став пошук шляхів створення такої господарської системи, яка за-
безпечувала б зростання ефективності планової економіки за збереження її
основи — загальнонародної (державної) власності. Звідси й пошук такої си-
стеми стимулів, яка орієнтувала б підприємства на самостійне визначення та
максимальне використання власних внутрішніх можливостей. Загалом у нау-
кових дослідженнях 70-х років простежується зближення, переплетення дис-
кусій про соціалістичний господарський механізм і господарський розрахунок.
У проблематиці першого ключовим пунктом є взаємовідносини агентів вироб-
ничої діяльності, а характер цих агентів, їх права та можливості самостійної
участі в господарському житті розглядались у межах госпрозрахунку. Таким
чином, госпрозрахунок ставав ключовим розділом теорії господарського ме-
ханізму та основною темою в дискусіях про шляхи його вдосконалення.
Серед українських економістів, які досліджували проблеми госпрозрахунку
та вдосконалення господарського механізму, насамперед слід назвати О. Лібер-
мана, який розглядав госпрозрахунок як механізм узгодження народногоспо-
дарських і колективних інтересів, а також ряд інших, зокрема З. Сотченко,
В. Найдьонова, І. Ястремського, які розглядали ці питання в своїх працях.
Дослідження госпрозрахунку в зв’язку з розробкою концепції господар-
ського механізму викликало також постановку проблеми щодо характеру
первісної ланки — агента економічних відносин і носія відносин госпрозра-
хункових. Як таку ланку передусім розглядали державне соціалістичне під-
приємство, а найважливішими теоретичними проблемами визнавалися проб-
леми економічних відносин усередині загальнонародного сектору вироб-
ництва: між державою й підприємством, між підприємством і колективом
безпосередніх виробників. З цих позицій визначали й об’єктивні основи еко-
номічної відокремленості підприємств, надання їм повної господарської са-
мостійності, але в межах «соціалістичних відносин та планомірної організа-
ції суспільного виробництва» [30, с. 74].
Але, стверджувалось у наукових дослідженнях, «розширення меж для здійс-
нення повного госпрозрахунку підприємств може бути здійснене тільки шляхом
654
переведення на госпрозрахунок головних управлінь, об’єднань, фірм... тобто не-
обхідно, щоб госпрозрахункові принципи і взаємовідносини були тісно взаємо-
пов’язані між госпрозрахунковим підприємством і госпрозрахунковою фірмою,
об’єднанням» [32, с. 17—18]. Такий підхід отримав розвиток у радянській еко-
номічній літературі у 70-ті — на початку 80-х років й означав розширення госп-
розрахункових принципів на цілі галузі, ба навіть регіони, але, по суті, розчи-
нення проблематики госпрозрахунку в теорії господарського механізму без
урахування відмінностей органів управління та безпосередніх виробників.
У 70-ті роки мали місце й інші моделі вдосконалення господарського ме-
ханізму, які базувалися на принципах збереження й навіть посилення дирек-
тивних методів господарювання. Прибічники такого підходу орієнтувалися
на активне використання економіко-математичних методів оптимізації еко-
номічних процесів та ЕОМ, запровадження в практику різноманітних авто-
матизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи
планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизованих систем (ГАСУ),
територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працю-
вали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.
Проте реформаторські заходи 1970-х — першої половини 1980-х років,
спрямовані на «вдосконалення господарського механізму», не лише не
зачіпали основ командно-адміністративної системи, а й відкрито проголо-
сили повернення до попередньої господарської практики. Підвищення
ефективності радянської економіки передусім пов’язувалося із зміцнен-
ням директивного централізованого планування та пошуком нових, до-
сконаліших показників оцінки діяльності підприємств.
Проявом саме такої орієнтації й стала «реформа» кінця 1970-х років, що
відбувалася відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від
12 липня 1979 р. «Про покращення планування та посилення впливу госпо-
дарського механізму на підвищення ефективності та якості роботи», яка
на практиці означала лише спробу посилити фактичний контроль централь-
них планових органів і міністерств над радянською економікою. Її заходи не
попередили, а лише посилили ті процеси стагнації, які вже мали місце в ра-
дянській економіці, спричинили подальше зниження ефективності суспіль-
ного виробництва: знизилися темпи зростання промислового виробництва,
зросла ресурсоємність, знизилася рентабельність. На більшості українських
підприємств зріс рівень спрацьованості основних фондів (до 43 % у 1985 р.,
що значно вище, ніж у середньому по СРСР).
Першим кроком до кардинальних змін у радянській
економіці можна вважати квітневий (1985 р.) пленум
ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очо-
люване М. Горбачовим, проголосило курс на при-
скорення соціально-економічного розвитку країни,
який мав ґрунтуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, техніч-
«Перебудова»
як спроба
вдосконалення
економічної системи
655
ній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень на-
уки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі і всього на-
родного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголо-
шений курс не означав ламки командно-адміністративної системи, а лише
її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки,
як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних
позитивних змін був неспроможний.
Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку,
зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників
тощо) дали деякий позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збіль-
шилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв’язано
антиалкогольну кампанію, яка завдала значного удару по державних фінансах
(за деякими даними, збитки становили до 10 млрд крб. щорічно).
Поступово у керівництва країни формувалося розуміння необхідності се-
рйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі, які
були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема мало-
помітний у 70-х роках напрям удосконалення господарського механізму,
який орієнтувався на перехід до ринкової економіки, з конкуренцією та віль-
ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою
та мінімальним утручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій
половині 80-х років цей підхід ще не став основою реформування радянської
економіки, але вже перші кроки на цьому шляху — ухвалення законів «Про
індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) і «Про кооперацію» (1988 р.), які
з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприєм-
ництво, означали відступ від традиційного трактування соціалістичної
економіки. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було за-
йнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більш як 30 % їх надавали послуги не
населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили
сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та ви-
робництво товарів народного споживання.
Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поруше-
но на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з
концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто з наданням
підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні
продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових
результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до
ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна «перебудова» розпочалась у чер-
вні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство», відпо-
відно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою ді-
яльність, ґрунтуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на
контрактах з постачальниками та споживачами та на державних замовлен-
нях. Відтепер діяльність підприємств повинна була регулюватися не мініс-
терствами та відомствами, а довготривалими економічними норматива-
656
ми. Підприємства отримали право на підписання прямих договорів з іншими
підприємствами, а деякі — навіть самостійно виходити на зовнішній ринок.
Загалом механізм цієї реформи не відповідав декларованим цілям. Фак-
тично він не допускав плюралізму власності (у середній та великій промис-
ловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління
(зберігалася система міністерств з їх бюрократичною опікою над підприємс-
твами, певною мірою залишалося й директивне планування) та не змінював
мотивацію до праці. Оскільки реформа не зачепила відносин власності,
розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищен-
ням їх відповідальності за результати господарської та фінансової діяльнос-
ті. Істотне підвищення частки прибутку, що залишався в розпорядженні під-
приємств, не сприяло зростанню капітальних вкладень, а лише стрімкому
зростанню заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним
процесам. Щодо українських підприємств, то Закон навіть не створив відпо-
відних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони зали-
шилися залежними від союзних органів, що й надалі розподіляли матеріаль-
ні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання та
державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продук-
ції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори
були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане
реформування не дало змоги розв’язати найгостріші економічні проблеми та
сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій,
розбалансованості економіки як країни в цілому, так і України зокрема.
З метою підвищення якості продукції було запроваджено держприйман-
ня, яке виявило серйозні недоліки в забезпеченні необхідного рівня якості
продукції. Але й цей крок виявився неефективним, і від держприймання
змушені були відмовитися.
Водночас не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови
української промисловості: збереглися звичні тенденції щодо інвестиційної
політики, кошти, які виділялися для республіки, повинні були спрямовува-
тися на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України
галузей важкої індустрії, украй несприятливих для республіки з екологічно-
го та ресурсного погляду (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно склад-
ну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та вичерпання сировин-
них ресурсів), тоді як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного
оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій по-
ловині 80-х років досягла 55—60 %). До того ж близько 80 % підприємств
України не виробляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфаб-
рикати для підприємств інших регіонів.
Певні перетворення відбувались і в аграрному секторі. Вони зводилися
до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено
Держагропром), деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, а
також надання прав безпосереднім виробникам брати землю в оренду на
657
тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією.
По суті, це була спроба створити «соціалістичне», тобто не запрова-
джуючи приватну власність на землю, підконтрольне державі фермерст-
во. Проте ці заходи не дали позитивних результатів. Створення Держагро-
прому, який об’єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не
дало істотного ефекту в розв’язанні сільськогосподарських проблем: по-
слабити гостроту продовольчої проблеми та забезпечити реальну самостій-
ність колгоспів і радгоспів. Що ж до селян-орендарів, то колгоспно-
радгоспне керівництво чинило їм всілякі перешкоди, а самі вони зустрілися
з величезними труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, організації
виробництва та збуті продукції. У країні наростали інфляційні явища, під-
вищення заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувалося
наростанням товарної маси, зростав товарний дефіцит. Набирали сили
натуральні (бартерні) обміни між підприємствами, посилилися відцентрові
тенденції. Кризові явища в економіці наростали, а реформи не давали жод-
них позитивних зрушень.
У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під
жорстким державним контролем, але вона не отримала підтримки Верховної
Ради СРСР, так само, як і більш радикальна програма групи Шаталіна («500
днів»). Урешті-решт, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрями стабі-
лізації народного господарства та переходу до ринкової економіки», але ця
програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних ре-
зультатів. Унаслідок цього криза радянської економіки поглибилася. Непослі-
довна, безсистемна перебудова призвела до невідворотнього розвалу ра-
дянської економіки й розпаду СРСР.
ЛІТЕРАТУРА
1. Білокінь С. I. Масовий терор і голодомори як втілення протиєвгенічної полі-
тики більшовиків // Шлях перемоги. — 1999. — 13 січня.
2. Бобович И. М., Семенов А. А. История экономики : Учебник. — М.: ООО «ТК
Велби», 2002.
3. Вощанова Г. П. История экономики: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2002.
4. Економічні питання будівництва комунізму в СРСР. — К.: Вид-во АН УРСР,
1960.
5. Затрати праці і собівартість сільськогосподарської продукції в колгоспах /
Відп. ред. П. М. Першин. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956.
6. Історія економічної думки України / Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна, Н. А. Пет-
ровська та ін. — К.: Либідь, 1993.
7. Корнієнко В. П. До питання про сутність відносин господарювання // Економ.
Рад. України. — 1968. — № 1. — С. 13—21.
8. Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України: Навч. посіб. — К.:
КНЕУ, 2004.
658
9. Короїд О. Основні напрями економічних досліджень // Економ. Рад. України.
— 1959. — № 3. — С. 31—39.
10. Коропецький І. С. Економічні праці. // Зб. вибраних статей. — К.: Смолоскип, 1998.
11. Либерман Е. Г. План, прибыль, премия // Правда. — 1962. — 9 сент.
12. Лортикян Э. Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эво-
люция рыночной экономики. — Харьков: Консум, 2004.
13. Лортикян Э. Л. История экономических реформ. — Харьков: Консум, 1999.
14. Лукинов И. И. Пути повышения производительности труда в сельском хозяй-
стве. — М.: Сельхозгиз, 1958.
15. Медведев В. Управление социалистическим производством: Проблемы тео-
рии и практики. — М., 1983.
16. Міжнародна Комісія з розслідування голоду на Україні 1932—1933 років //
Золоті Ворота. — К., 1991. — Ч. 4.
17. Найдьонов В., Сотченко З. Деякі підсумки економічного експерименту //
Економ. Рад. України. — 1965. — № 12. — С. 72—78.
18. Наше Отечество: Опыт политической истории. — Ч. 1. — М., 1991.
19. Неделимые фонды колхозов / П. Н. Першин, В. И. Голиков, И. И. Лукинов и
др. / Под ред. П. Н. Першина. — М.: Сельхозгиз, 1960.
20. Новітня історія України (1900—2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв,
В. М. Литвин та ін. — 2-ге вид., перероб. і допов. — К.: Вища школа, 2002.
21. Ноув А. Чему учит советский опыт, или Вопросы без ответов // ЭКО. — 1990.
№ 4. — С. 49.
22. Пахомов Ю. Н. Производственные отношения развитого социализма. — К.:
Наук. думка, 1976.
23. Першин П. Н. О задачах экономической науки в связи с дальнейшим развити-
ем колхозного строя и реорганизацией МТС. — К.: Госполитиздат Украины, 1958.
24. Пути снижения затрат труда в сельском хозяйстве / Под ред. П. Н. Першина.
— М.: Сельхозгиз, 1956.
25. Радченко А. Я. Економічні передумови запровадження гарантійної плати
праці в колгоспах // Про нові форми оплати праці в колгоспах: (Мат-ли респ. нара-
ди). — К.: Вид-во АН УРСР, 1958. — С. 7—23.
26. Радченко А. Основні напрями і особливості технічного прогресу в сільському
господарстві // Економ. Рад. України. — 1963. — № 4. — С. 43—49.
27. Тимочко Н. О. Економічна історія України. — К.: КНЕУ, 2005.
28. Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у
1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004.
29. Учебная книга по истории. — Ч. 2. — М.: Владос, 1994.
30. Экономическая наука и хозяйственная реформа / С. М. Ямпольский, А. Н. Алы-
мов, А. А. Храмов и др. / Отв. ред. С. М. Ямпольский. — К.: Наук. думка, 1970.
31. Юхименко П. І. Економічна історія: Навч. посіб. — К.: Вікар, 2006.
32. Ямпольський С. М. Економічні проблеми господарської реформи // Економ.
Рад. України. — 1966. — № 9. — С. 10—19.
33. Хайек Ф. А. Дорога к рабству. — М., 1992.
Тема 14
© Copyright: Никита Покровцев, 2016
Свидетельство о публикации №216101801164
Свидетельство о публикации №216101801164
Рецензии
