Тема 15

Тема 15
ВІДНОВЛЕННЯ ОСНОВ РИНКОВОЇ СИСТЕМИ
ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ
(останнє десятиріччя ХХ — початок ХХІ ст.)
Попередню тему присвячено аналізу господарства та економіч-
ної думки Радянської України в умовах командно-адмініст-
ративної системи господарства, розглянуто процеси її становлення
та розвитку у 20—40-ві роки та спроби її реформування у другій
половині ХХ ст., висвітлено основні напрями теоретичних дослі-
джень цього періоду. Це дозволяє зробити висновок щодо недос-
коналості реформаторських процесів за умов збереження тради-
ційних підходів до теоретичних розробок та необхідності ради-
кальних перетворень, спрямованих на ринкову трансформацію ра-
дянської економічної системи.
Метою даної теми є з’ясування шляхів та напрямів розбудови
національної економіки України за умов її незалежності, визна-
чення теоретичних засад їх пошуку. Робиться спроба з’ясувати
причини повільних темпів ринкових трансформацій, їх позитивні
та негативні наслідки.
ПЛАН
15.1. Становлення національної держави та проблеми реструктури-
зації господарського комплексу.
15.2. Формування основ національної системи господарства.
15.3. Радикальні економічні перетворення другої половини 1990-х
років та їх наслідки.
15.1. СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ
ТА ПРОБЛЕМИ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ
ГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ
Традиційний підхід до реформування радянської
економіки, як ми бачили, в кінцевому підсумку не
виходив за межі теоретичного арсеналу командної
економіки. Наприкінці 80-х років стало очевидним,
що всі заходи, спрямовані на її оздоровлення, які були розроблені союзним та
республіканським керівництвом, не зачепили її основ. Вони характеризувалися
нестабільністю, відсутністю системності, спробою розв’язати глобальні питан-
Основні завдання
становлення
національної держави
660
ня без створення необхідних передумов. Радянська економіка все далі поринала
у кризу, рвалися господарські зв’язки між окремими підприємствами, галузями,
регіонами, посилювалися відцентрові тенденції. Союзні республіки все більше
беруть під контроль власну економіку, встановлюють прямі міжреспублікансь-
кі зв’язки без посередництва центру, який стає економічно непотрібним. Все це
створювало умови, які й призвели до розвалу Радянського Союзу.
Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до
незалежної (як політично, так й економічно) держави — України було про-
голошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня
1990 р.) та прийняття «Акту проголошення незалежності України» (24 серп-
ня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком
іншої політичної та соціально-економічної ситуації. Перед суспільством по-
стало завдання докорінної перебудови існуючої системи, реалізація якого
визначалася радикальними змінами в основних його підсистемах — полі-
тичній, соціальній, економічній та духовно-культурній сферах:
• в політичній сфері відбувається перехід від тоталітаризму до демократії;
• в соціальній сфері — перехід від людини-гвинтика до свідомого індиві-
да, творця власної долі;
• в економічній сфері — перехід від командно-адміністративної системи
до ринкової, а власності на основні ресурси — від державної до приватної;
• в духовно-культурній сфері — перехід від класових до загальнокультур-
них цінностей.
Інакше кажучи, постала проблема демонтажу тоталітарних політич-
них структур, формування основ правової демократичної держави, транс-
формації централізованої державної економіки на ринкових засадах, пере-
орієнтації її на соціальні потреби людей.
Усі ці зміни відбуваються в процесі становлення національної держави та
формування її інститутів, зокрема:
; запровадження атрибутів державності, до яких ми відносимо такі
важливі акти, як фіксація державних кордонів, як фізичних, так і митних
(відбуваються наприкінці 1991 р., указами від 4 листопада і 12 грудня
1991 р.); визначення громадянства (жовтень 1991 р.); запровадження держа-
вної символіки (прапор, герб, гімн); запровадження власної грошової одини-
ці (спочатку ерзац-грошей — купона (січень 1992 р.) та власної валюти —
гривні (вересень 1996 р.));
; створення власних збройних сил та їх реструктуризація, головною док-
триною яких визначався захист національних інтересів і народу України.
«Закон про збройні сили України» був прийнятий 6 грудня 1991 р.;
; формування основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової.
Перша — Верховна Рада України — залишилася від попередньої системи.
Інститут Президентства (виконавча влада) був запроваджений 5 липня
1991 р. Проте залишається й досі відсутнім чіткий поділ між законодавчою,
виконавчою і судовою гілками влади;
661
; прийняття Конституції України, яке відбувається лише 28 червня
1996 р. Це завершує процес становлення політичної системи України як
цілісного організму.
Господарська система, як відомо, є складовою суспільства, яка вирішаль-
ною мірою впливає на стан і розвиток останнього. Перед українським суспіль-
ством, крім вже перелічених завдань, спрямованих на формування незалеж-
ної держави, постало неймовірно складне завдання трансформації успадко-
ваної від Радянського Союзу командно-адміністративної системи у систему
ринкову, яка докорінно відрізняється в першу чергу функціями, спрямова-
ними на виробництво і споживання матеріальних благ і послуг.
Проте слід зауважити, що ейфорія від отримання незалежності, утвер-
дження державності, про що мріяло багато поколінь українського народу,
зумовили дещо поблажливе ставлення до тих труднощів, які неминуче по-
ставали перед країною в процесі формування нової структури суспільства.
Основна маса населення бачила передусім позитивні наслідки утворення не-
залежної держави, а увага зосереджувалася на певних економічних перева-
гах, які мала Україна — вигідному геополітичному розташуванні, значних
природних багатствах, потужному трудовому й інтелектуальному потенціалі
та матеріально-технічній базі. Серед українського загалу переважала думка,
що трансформація економіки не буде складною, що хоча й не без втрат, але
ринкова система досить швидко зможе замінити радянську планово-
розподільчу систему.
В дійсності такий підхід зовсім не відповідав реа-
ліям. Адже у спадщину від Радянського Союзу мо-
лода незалежна держава отримала «величезне на-
громадження невирішених в минулих століттях і
десятиліттях проблем та дуже мало такого, що до-
помогло б вистояти на важких поворотах історії національного відроджен-
ня» [12]. Це були проблеми, які визначали передумови трансформаційних
процесів, накладали певний відбиток на шляхи формування засад націона-
льної ринкової системи:
• воєнно-промислового комплексу (високий рівень мілітаризованості еко-
номіки);
• паливно-енергетичної системи;
• виснаженість (моральна і фізична) промислового потенціалу;
• незавершеність циклу промислового виробництва;
• проблеми аграрного сектору;
• тотальне одержавлення економіки та її монополізація.
Основою функціонування промислового сектору радянської України був
воєнно-промисловий комплекс, інтереси якого і визначали характер розвитку
промисловості України. Саме ВПК отримував кошти на модернізацію та пе-
реобладнання, тоді як решта промислових підприємств недоотримувала на-
Економічний
потенціал України в
момент проголошення
незалежності
662
віть амортизаційні кошти, створювані в них. Це були підприємства не тільки
легкої та харчової промисловості, але й паливно-енергетичного комплексу.
На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20—30-х років, екс-
плуатація якої призводила до виробництва низькоякісної продукції, що зу-
мовлювало застосування витратних методів виробництва, не дозволяло вдо-
сконалювати технологічні процеси у бік ресурсо- та енергозберігання, нега-
тивно впливала на екологічну ситуацію.
За роки існування союзного народногосподарського комплексу було
практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні пробле-
ми якого (технологічна застарілість, моральна та матеріальна зношеність,
ускладненість умов видобутку вугілля, соціальні проблеми) стали пробле-
мами виключно України. Союзне керівництво не приділяло належної уваги
модернізації Донбасу, кошти йшли на більш перспективну вугільну базу
Сходу (Кузбас).
Реформована у 60-ті роки паливна галузь республіки була орієнтована на
використання нафти та газу, але основні запаси цих корисних копалин в
Україні вже були вичерпані. Протягом декількох десятиріч Україна корис-
тувалася дешевими енергоносіями зі Сходу СРСР (вони постачалися за ці-
нами у десятки разів нижчими від світових), що жодним чином не сприяло
розробці енергозберігаючих технологій. Але з отриманням незалежності по-
стало питання щодо плати Україною реальних цін за нафту та газ; це спри-
чинило різке зростання сукупних витрат виробництва та зниження національ-
ного доходу.
Українська економіка протягом багатьох років виконувала функції сиро-
винного придатку, продукція, що вироблялася для кінцевого споживання, не
перевищувала третини загального виробництва в республіці. Союзним уря-
дом, особливо у 70—80-ті роки постійно обмежувалися капітальні вкладен-
ня, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбу-
валося постійне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх
придатності, що стало однією з основних проблем української економіки,
особливо помітних в умовах розбудови незалежної держави.
Господарська система України відзначалася також надзвичайно високим
рівнем одержавлення та монополізації, успадкованим від минулих часів. Як
відомо, в умовах командно-адміністративної системи всі ресурси мали лише
одного власника-монополіста: державу. Загальносоюзні міністерства і ві-
домства розпоряджалися 95 % всієї власності на території України. Таке то-
тальне одержавлення зумовило і надзвичайно високий рівень монополіза-
ції: до 80 % промислової продукції вироблялося підприємствами-моно-
полістами.
Отримала незалежна Українська держава у спадок й істотно деформова-
ні пропорції у розвитку та відставання сільського господарства, що базува-
лося на інвестиційній політиці «за залишковим принципом» на основі колго-
спно-радгоспної системи. Попри наявність найродючіших чорноземів,
663
найдавнішої сільськогосподарської культури, існуюча система не могла за-
безпечити достатній рівень виробництва сільськогосподарської продукції.
Зрозуміло, що цей народногосподарський сектор вимагав ґрунтовного рефор-
мування, особливо з точки зору зміни форм власності на землю, яка трива-
лий час монопольно належала державі. Недарма ще до проголошення неза-
лежності Верховна Рада УРСР у грудні 1990 р. прийняла постанову «Про
земельну реформу». Проте концептуальні основи реформи розроблені не бу-
ли, а органи влади лише декларували її проведення.
Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в українській економі-
ці, призвели до катастрофічних наслідків у екології, втрат природних та люд-
ських ресурсів. Для України характерним стало зменшення кількості населення
працездатного віку, що визначилося ще у 80-ті роки, а в останньому десятиріччі
ХХ ст. проявилося ще гостріше. Техногенне навантаження на навколишнє се-
редовище в Україні у 4—5 разів перевищувало показники розвинених країн.
Найвищою у світі була й розораність сільгоспугідь (80 %). Отже, економіка
країни потребувала глибокої та докорінної перебудови, здійснення швидких,
радикальних перетворень, спрямованих на заміну існуючої економічної системи
на іншу з метою забезпечення її ефективного функціонувння.
15.2. ФОРМУВАННЯ ОСНОВ
НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА
Важливим етапом у вирішенні головних завдань пе-
рехідного періоду були «Основні напрями економіч-
ної політики в умовах незалежності», розглянуті на-
прикінці жовтня 1991 р. Верховною Радою України, і
які передбачали структурну перебудову господарст-
ва України, конверсію оборонної промисловості, пе-
рерозподіл матеріальних та трудових ресурсів на ко-
ристь виробництв, що виробляють споживчі товари для населення, а також пе-
реорієнтацію машинобудування на першочергове задоволення потреб агропро-
мислового комплексу, легкої та харчової промисловості тощо, здійснення яких
повинно було відбуватися в процесі переходу від командно-адміністративної
системи до ринкової.
Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала
досить активну полеміку щодо її шляхів, основних напрямів економічної
політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові досліджен-
ня відомих українських вчених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, І. Лукі-
нова, В. Черняка та ін. Найважливішим аспектом цих досліджень була спро-
ба знайти та обґрунтувати ефективні шляхи переходу від централізованого
планово-директивного господарства до ринкової економіки. Погляди вітчи-
зняних вчених формувалися під впливом альтернативних концептуальних
Перші кроки
трансформації
господарської
системи та їх
теоретичне
обґрунтування
664
теорій, що існували у світовій економічній науці, на основі яких сформува-
лися два напрями такого переходу.
Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетаристської або
ордоліберальної) концепції, яка сформувалася на основі відкидання або
суттєвого обмеження державного регулювання економіки, у тому числі й
структурної політики. Цей підхід базується на визнанні переваг ринково-
го механізму над економічною політикою держави, яка, як вважають
представники цих течій, не враховує інформаційного обґрунтування і в
багатьох випадках виступає як однобока, лобістська та підпорядкована
політичним амбіціям керівництва довгострокова програма дій.
Другий напрям заснований на кейнсіанській та неокейнсіанській мето-
дології з її теорією державного регулювання економіки. Вона цілком пози-
тивно оцінює структурну політику, яку здійснює держава у напрямі транс-
формації національного господарства, що дозволяє сформувати теоретичні
основи для розробки відповідної економічної політики держави як альтерна-
тиви недосконалості ринку.
Але, хоча й з’являються перші наукові праці, присвячені перехідному
процесу, чіткої програми цих перетворень скласти можливостей не було. Як
зазначав А. Гальчинський, «найскладніші проблеми системних перетворень
доводилось... вирішувати, як то кажуть, на марші, з чистого аркуша, без на-
лежної наукової та експериментальної підготовки» [2, с. 21].
Ще у 1990—1991 рр. було затверджено Верховною Радою Концепцію пе-
реходу України до ринкової економіки (грудень 1990 р.), в якій визначалася
етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було прийнято
цілу низку законів: «Про власність», «Про бюджетну систему», «Про під-
приємництво», «Про банки і банківську діяльність» та ряд інших, які пев-
ною мірою створювали передумови ринкової трансформації української
економіки.
Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо перехідний, по-
винен був забезпечити формування основ ринкової інфраструктури через
роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, формування націо-
нальної грошової системи та перехід до вільного ціноутворення, свободу
підприємництва тощо. На практиці цей другий етап реалізований не був, і
Україна вже з початку 1992 р. вступила на шлях безпосередніх ринкових пе-
ретворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоретич-
ної та практичної бази.
На практиці вже з початку 1992 р. був запроваджений в обіг купоно-
карбованець як розрахунковий знак і попередник повноцінної національної
валюти — гривні. Україна стає на шлях «шокової терапії», проголосивши
лібералізацію торгівлі та повну свободу ринкових цін, за винятком цін на
деякі товари, що призвело до посилення інфляційних процесів та зниження
рівня життя основної маси населення. Так вважає більшість вітчизняних
економістів, але деякі з них вважали, що відпуск цін хоча й вплинув на роз-
665
в’язання інфляційних процесів, та «лібералізація цін лише вказала на больо-
ві, хворі точки нашої економіки, але не була основною причиною їх виник-
нення» [13, с. 11].
У березні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи національ-
ної економічної політики України», що було наступним кроком на шляху
розбудови національної економіки. «Основи» включали цілий ряд захо-
дів, наприклад, роздержавлення, приватизація, структурна перебудова та
модернізація промисловості, відмова від низки принципових положень,
прийнятих при утворенні СНД (Україна залишається у складі СНД, але
повністю виходить з рублевого простору, що стало можливим завдяки за-
провадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків з краї-
нами Співдружності на основі світових цін, переорієнтація зовнішньої
торгівлі на західні ринки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми
стало умовою вступу України до Міжнародного Валютного Фонду
(МВФ) у квітні 1992 р.
Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені його вимогами, біль-
шість українських економістів розглядають як виключно негативний фак-
тор для економіки України, стверджуючи, що «економічна політика, яка
проводилася в Україні, привела країну до глибокої економічної кризи.
Ставши на шлях лібералізованого ринку з вільними цінами та невтручан-
ням держави у стихійну гру ринкових сил, держава фактично усунулася
від регулювання економічних процесів, позбавивши себе важелів управ-
ління...» [8, с. 331].
Серед керівництва країни така точка зору мала певну підтримку і на
практиці воно стало на шлях поступових економічних змін зі збереженням
значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до рин-
кових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему
управління народним господарством, систему держзамовлень, централізова-
ний розподіл найважливіших ресурсів.
Власне, реформи хоч і проголошувалися, але насправді не проводилися.
Аналізуючи цю ситуацію, академік І. Лукінов зауважував, що «таке бездум-
не трансформування, яке несе у собі елементи необґрунтованого романтизму
або авантюризму, є антинародним і вступає у протиріччя до прогресивного
напряму економічного зростання та розвитку. Саме через відсутність всебі-
чно обґрунтованої комплексної програми ринкових реформ та механізму їх
послідовного практичного втілення Україна потрапила в особливо складне
економічне становище» [9, с. 6]. А А. Гальчинський назвав ці процеси «імі-
тацією реформ» [3, с. 55].
Зрозуміло, що перехід від адміністративно-директивної до ринкової еко-
номіки, від загальносоюзного економічного комплексу до національної еко-
номічної системи не міг бути безболісним. Ці процеси є досить болючими
для будь-якої країни. «Батько» німецького «економічного дива» Л. Ерхард,
розглядаючи подібні процеси у повоєнній Німеччині, зауважив, що «перехід
666
від ринкової економіки до планової не становить жодних проблем, тоді як,
навпаки, заміна планової економіки вільним ринком супроводжується над-
звичайно великими труднощами» [17, с. 58].
Економіка України переживала глибоку системну
кризу, про що переконливо свідчили пануючі в цей
період в економічній сфері тенденції. Передусім,
це катастрофічне падіння основних економічних показників. Лише за три
роки (1991—1993 рр.) національний дохід України скоротився на 39 %.
Найбільш істотних втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сек-
тор, адже при загальному зменшенні обсягів промислової продукції прибли-
зно на 20 % виробництво товарів народного споживання скоротилося на
30 %, у тому числі продовольства — на 35 %. У 1994 р. падіння промислово-
го виробництва досягло 28 %, а валового внутрішнього продукту (ВВП) —
23 %. Падіння виробництва і стрімке зростання собівартості продукції різко
знизили бюджетні надходження від промисловості, в той час як видатки бю-
джету продовжували зростати. Надзвичайно впав і життєвий рівень насе-
лення, його купівельна спроможність у 1994 р. знизилася порівняно з 1991 р.
майже у п’ять разів.
Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фінансів. Україна
стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету.
У 1994 р. фінансування бюджетного дефіциту поглинало від 85 до 95 % кре-
дитної емісії і досягло майже 20 % валового національного продукту. За да-
ними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р.
був найвищим у світі (10 256 %). Боротьбу з інфляцією уряд намагався про-
водити звичними директивними методами: було запроваджено фіксований
курс купоно-карбованця відпливу долара, але цей крок лише сприяв ще біль-
шому поширенню «тіньової економіки» та величезним втратам вітчизняних
експортерів, а також відтоку капіталів за межі України, що знекровлювало
економіку країни. До того ж посилюється бартеризація зовнішньої торгівлі,
причому бартер був надзвичайно невигідним для української економіки: як
правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт — за завище-
ними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції зумовили й зростання зо-
внішньої заборгованості України: в середині 1994 р. вона становила близько
7 млрд дол., левову частку якої становили борги за енергоносії Росії та
Туркменістану.
Ще на початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи
національної політики на 1993 рік», в яких передбачалися заходи, спря-
мовані на фінансову стабілізацію, проте вимога уряду щодо здійснення
жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки
парламенту.
Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення струк-
турного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо
Основні ознаки
системної кризи
667
свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі
промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний
та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні ж вона у
1992 р. становила 44,9 %, у 1993 р. — 37,6 %, а в 1994 р. — 45,4 %. За цими
цифрами криється збереження великої ресурсоємності суспільного виробни-
цтва. Одночасно випереджаючими темпами зростають ціни на продукцію
базових галузей: на продукцію вугільної промисловості у першому кварталі
1992 р. вони зросли у 90 разів, більше ніж у 40 разів виросли ціни на проду-
кцію металургійної та нафтопереробної промисловості. У той же час ціни на
продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства
— у 6 разів, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури націо-
нального виробництва. Спроба змінити ситуацію за рахунок емісійних кре-
дитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.
На цьому фоні істотно підвищувався податковий тягар на товаровиробників,
посилювалися фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно по-
значалося на економічній ситуації. З метою скорочення емісії не забезпечених
товарною масою грошей урядом провадиться збільшення податків, встановлю-
ється найвища у світі ставка прибуткового податку з громадян — 90 %. Але в
результаті лише зростають так звані бартерні операції (натуральний обмін), ще
більше посилюється «тінізація» економіки, обороти якої у 1994 р. досягли 40 %
валового внутрішнього продукту, катастрофічно зростають неплатежі за про-
дані товари та надані послуги, відбувається подальше згортання виробничої та
комерційної діяльності. Зростає заборгованість з виплат заробітної плати та ін-
ших виплат (пенсій, стипендій тощо). Це все було результатом непродуманої
дефляційної політики монетаристськими методами без обмежень видатків
державного бюджету, які продовжували зростати. Тільки за першу половину
1993 р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним бан-
ком зросли вдвічі.
15.3. РАДИКАЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1990-х РОКІВ ТА ЇХ НАСЛІДКИ
Наступний етап реформування економіки України
визначала спроба реалізації програми виведення еко-
номіки з кризи, запропонована президентом Л. Куч-
мою у 1995 р. Програма передбачала низку заходів,
спрямованих на прискорення формування ринкових відносин: розвиток під-
приємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази;
кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу
зі злочинністю та корупцією.
У жовтні 1995 р. у країні починає здійснюватися курс на радикальні
економічні перетворення, в ході реалізації якого відміняються дотації на
Перші кроки
на шляху подолання
кризових явищ
668
виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований
курс до твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації,
а також суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо.
У цілому економічна політика цього етапу є, по суті, комбінацією моне-
таристських та адміністративних заходів («адміністративний монетаризм»
або «монетаристське адміністрування»). Такі підходи знайшли досить ши-
року підтримку в українській економічній літературі, особливо багато уваги
приділялося питанням співвідношення ринкових та державно-керованих ре-
гуляторів у забезпеченні трансформаційних процесів. Зокрема, у колектив-
ній монографії «Система регуляторів перехідної економіки України» зазна-
чалося, що «Регулювання сучасної економіки відбувається шляхом
сполучення, синтезу саморегуляції ринкового механізму... з системою дер-
жавного регулювання, тобто впливу державного законодавства, що закріп-
люється в інституціональній системі, і економічної політики держави — на
ринкові інструменти» [16, с. 3]. В результаті в умовах перехідної трансфор-
маційної економіки дія основних ринкових регуляторів (цін, податків, про-
центних ставок, валютного курсу, прибутку, грошової системи, зарплати і гро-
шових доходів тощо) деформується. На цьому автори обґрунтовували висновок
щодо необхідності більш активного застосовування прямого державного регу-
лювання через реалізацію відповідних програм, бюджетного фінансування, ко-
нтролю за цінами, особливо виробників-монополістів [16, с. 3].
Наступні роки показали, що використання методів «монетаристського
адміністрування» у керівництві економікою не змогло забезпечити швидкий
та ефективний вихід української економіки з кризи, хоча і дали деякі пози-
тивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією гро-
шово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % за рік і
був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову
одиницю (купоно-карбованець), підняло довіру до неї, створило передумови
для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запрова-
джено гривню — національну українську валюту.
Друга половина 90-х років в економіці України характеризується прого-
лошенням коригування курсу реформ на створення державно регульованої,
соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголоше-
но курс на побудову соціального ринкового господарства, яке давно вже є
реальністю у провідних країнах світу, і під яким розуміли активну структур-
ну політику держави, що тісно пов’язана з удосконаленням соціальної сфе-
ри. Така економічна політика націлена на «депролетарізацію» населення і
формування широких середніх верств завдяки активній підтримці приватно-
го сектору в економіці. І хоча ці аспекти процесів трансформації економіки в
українській економічній літературі знайшли досить широке висвітлення
(у працях І. Лукінова, В. Бодрова, А. Кредісова, П. Леоненка та ін.), на прак-
тиці ж застосування їх практично не було.
669
Разом з тим у цей період в Україні вже сформувалася досить розвинута рин-
кова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася пев-
на спрямованість валютної, кредитної політики. Певною мірою визначалися як
переваги, так і недоліки діючої податкової, митної, регіональної політики. Що-
правда, до кінця 90-х років зберігається негативна тенденція скорочення ВВП,
хоча темп його істотно уповільнюється за рахунок більш повільного спаду ви-
робництва у промисловості та сільському господарстві, при цьому слід заува-
жити, що скорочення темпів спаду виробництва найбільш відчутно відбуваєть-
ся у орієнтованих на експорт галузях, зокрема металургії. В цілому негативні
тенденції в економіці України, хоча й дещо пом’якшені, зберігалися до кінця
тисячоліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринко-
вих перетворень, що відбувалися в Україні.
Так, лише наприкінці 90-х років дещо прискорюються процеси привати-
зації промислових об’єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько
65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виро-
бляти майже 70 % продукції. Проте процеси ці не мали системного характе-
ру, жодна програма приватизації в ці роки не отримала підтримки Верховної
Ради України, не отримали й належного захисту відносини власності.
У другій половині 90-х років відбуваються й пе-
вні зрушення в аграрному секторі. В рамках аг-
рарної реформи, започаткованої ще у 1990—1993
рр., були зроблені певні кроки, спрямовані перш за все на реформування
відносин власності. Ці заходи передбачали появу на селі селянина-
власника, зацікавленого у мінімізації матеріальних витрат та ресурсоза-
ощадженні, а також у збереженні та підвищенні родючості ґрунтів. На
практиці ж ці процеси проходили таким чином, що дійсні результати ви-
явилися зовсім не тими, що пропагувалися. Реформування відносин влас-
ності у сільському господарстві відбувалося надзвичайно низькими тем-
пами, поверхово та непродумано. Дозволивши приватизацію ділянок, що
перебували у користуванні громадян, основну масу землі — близько 30
млн га сільськогосподарських угідь, які знаходилися у користуванні сіль-
ськогосподарських підприємств, почали роздержавлювати лише з середи-
ни 90-х років, але не як приватну власність на землю безпосередньо се-
лян, а як так звану колективну власність тих же сільськогосподарських
підприємств, які змінили свій статус на недержавний.
Неефективність такої організації сільськогосподарського виробництва
була добре відомою ще з радянських часів, а у 90-ті роки лише була підтвер-
джена. Так, один з відомих дослідників цих проблем Б. Панасюк зауважував,
що за 1980—1998 рр. виробництво сільськогосподарської продукції в розра-
хунку на 100 га сільськогосподарських угідь знизилося: валової продукції —
на 61,2 %, молока — 64,7 і м’яса 75,7 %, а 90 % колективних господарств у
тому ж 1998 р. були збитковими [11, с. 464—465].
Зрушення
в аграрному секторі
670
Роздержавлення землі супроводжувалося процесами її паювання та закрі-
плення прав на землю державними актами, в результаті чого відбувається
реформування (ліквідація) значної кількості колективних господарств.
У виробництві сільськогосподарської продукції зростає частка приватно-
го сектору: за 90-ті роки вона збільшилася за вартістю з 29,4 до 59,9 %, але
це означало не високі успіхи приватного сектору, а розпад колективного се-
ктору, який з кожним роком давав все менше продукції, хоча в процесі ре-
формування й зберігалася цілісність земельних та майнових комплексів
КСП (колективних сільськогосподарських підприємств). Але в процесі роз-
паювання підприємств, що виникали як орендні на приватній землі, істотно
змінювалися виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в
процесі реалізації аграрної реформи.
В той же час, в багатьох аспектах процес реформування залишався не-
послідовним, структурні зміни запроваджувалися занадто повільно. Як
стверджує Б. Панасюк, «головними причинами складностей в аграрному
секторі економіки продовжують залишатися: відсутність ринку землі та
його інфраструктури; незавершеність структурних перетворень в галузі;
брак правової і фінансової захищеності... Неконтрольована лібералізація
цін і їх диспаритет підривають фінансову основу галузі і кожного праців-
ника» [11, с. 465]. Аналізуючи перелічені причини, він приходить до ви-
сновку, що «на селі відсутні реальний власник, ринок землі і основних за-
собів виробництва та майна», селянин, «будучи формальним власником
продовжує перебувати поза правовим полем ринкової економіки», що і
обумовлює недостатньо ефективну структурну перебудову у сільському
господарстві [11, с. 466].
Ці ж причини зумовлюють недостатнє фінансове забезпечення сільського
господарства, «без чого всі починання, технологічні, організаційні і структурні
приречені на невдачу» [11, с. 259]. Важливість цих проблем для ефективного
функціонування аграрного сектору визнавали й інші автори. Так, визначаючи
мету аграрної реформи, В. Пинзеник зауважував, що вона повинна мати на ува-
зі «перетворення існуючих форм господарювання на такі, які б мали одну дуже
важливу властивість — могли приваблювати інвесторів», а «інвестиції в село
можуть надійти лише через структури, які базуються на приватній, а не на ко-
лективній (невідомо чиїй) власності» [13, с. 100—101]. При цьому автор заува-
жує надзвичайно важливу ознаку цієї власності — «без права розпорядження
нема власності. А без цього не буде інвестицій» [13, с. 103].
Отже, в аграрному секторі, всупереч проголошеним реформам, залишається
цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати карди-
нальних змін в бік зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.
Макроекономічна динаміка кінця 90-х років свідчила про недостатню
ефективність ринкових трансформацій. Негативний вплив на неї справляли
складний фінансовий стан підприємств, недостатня ефективність приватиза-
ції та управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну про-
671
дукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, нестача
інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала еко-
номічним процесам перехідної економіки.
Всі ці проблеми привертали увагу науковців, з’являється цілий ряд публі-
кацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови, перш
за все трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузе-
вої структури національного виробництва, забезпечення його конкуренто-
спроможності на світових ринках.
Так, у колективній монографії «Рыночные трансформации в переход-
ной экономике» досить детально досліджуються мета та об’єкти структу-
рних перетворень у промисловості України, стверджується, що «більш
ефективною вважається та структура виробництва, в якій частка проміж-
ної продукції (сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а ча-
стка кінцевої продукції (споживчих та інноваційних товарів) — відповід-
но більшою» [15, с. 53]. Щодо існуючої структури промислового вироб-
ництва в Україні, то на думку авторів вона є «нераціональною як з еконо-
мічної, так і соціальної точок зору, оскільки в ній переважають екологіч-
но шкідливі виробництва», а тому вона потребує кардинальної трансфор-
мації перш за все в бік наукоємних виробництв [там само].
Водночас, як доводить досвід, в умовах перехідної
економіки структурна перебудова повинна переду-
сім спрямовуватися на формування та розвиток ри-
нкового середовища. У зв’язку з цим для України і в
теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обґрунтування та здій-
снення комплексу інституційних реформ: приватизація та законодавче закріп-
лення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середо-
вища, удосконалення інституту права, становлення правового поля госпо-
дарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження та ліквідація тіньової
економіки тощо.
Наприкінці 90-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спря-
мованості структурної політики стає основою багатьох економічних дослі-
джень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної
політики в умовах трансформації економіки, зосереджується не лише на ма-
кроекономічних показниках та аналізі структури промислового виробницт-
ва, але й на особливостях формування нової структури власності, соціальної
структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим завданням у про-
цесі трансформації української економіки є необхідність «подолати еконо-
мічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки
України до нової моделі розвитку» [5, с. 23].
Інституціональні складові трансформаційних процесів стали предметом об-
говорення ряду наукових конференцій та цілого ряду теоретичних досліджень.
Так, автори монографії «Стратегия структурной перестройки промышленнос-
Формування
основ ринкової
інфраструктури
672
ти» стверджують, що «одним з найважливіших елементів стратегії структурної
перебудови національної економіки виступають інституціональні перетворен-
ня, під якими прийнято розуміти формування системи ринкових інститутів, які
спрямовані на підвищення ефективності відтворювальних механізмів суспіль-
ного виробництва. Ядром інституціональних перетворень виступають відноси-
ни власності. Останні пронизують усю систему економічних відносин. Інститут
власності дозволяє сформувати цілеспрямовані настанови стратегії структурної
перебудови національної економіки» [1, с. 97].
Отже, наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. істотно розширюється сфера на-
укових досліджень проблем структурної перебудови української економі-
ки, в центрі уваги українських учених опиняються проблеми створення ін-
ституційної структури ринку. Деякі вчені, зокрема С. Єрохін, вважають
головними складовими процесу економічного розвитку та структурної
трансформації економіки інституціональну модернізацію [4, с. 422]. Все це
дозволяє зробити висновок, що на думку багатьох українських економістів
саме інституціональний підхід створює можливість комплексно охопити
проблематику структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає
домінуючим в їх дослідженнях на межі тисячоліть.
Таким чином, за роки незалежності економіка України та її економічна
думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних
засад ринкової економіки, який у 2006 р. завершився визнанням світовою
спільнотою економіки України як ринкової, що підтверджувало, незважаю-
чи на безліч негативних моментів, його безперечну правильність.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алымов А. Н., Гончарова Н. П., Михно М. К. и др. Стратегия структурной пе-
рестройки промышленности / отв. Ред. А. Н. Алымов. — К., 2001.
2. Гальчинський А. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу.
— К.: Укр. пропілеї, 2001.
3. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. — К.: Основи, 1999.
4. Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки: (теоретико-
методологічний аспект). — К.: Світ знань, 2002.
5. Єщенко П. Структурна політика в країнах з трансформаційною економікою //
Віче. — 1999. — № 7. — С. 3—26.
6. Зубець М., Панасюк Б. Актуальні проблеми економіки України. — К.: Аграр-
на наука, 2004.
7. Коломойцев В. Э. Восстановление и структурная трансформация промыш-
ленного комплекса Украины. — 2-е изд. — К.: Молодь, 1998.
8. Лортикян Э. Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эво-
люция рыночной экономики. — Харьков: Консум, 2004.
9. Лукінов І. Реформи в Україні: потрібні реалістичні підходи // Економіка
України. — 1995. — № 2. — С. 3—14.
673
10. Новітня історія України (1900—2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко,
В. І. Гусєв, В. М. Литвин та ін. — 2-ге вид. — К.: Вища шк., 2002.
11. Панасюк Б. Вибрані твори. — К.: УАЕ УААН, 2003.
12. Панасюк Б. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.:
Новий друк, 2002.
13. Пинзеник В. Коні не винні, або реформи чи їх імітація. — К.: Академія, 1998.
14. Плотніков О. В. Ultima ratio економічних реформ. — К.: Кондор, 2003.
15. Рыночные трансформации в переходной экономике / А. Н. Алымов, Н. П. Гон-
чарова, М. К. Михно и др. / Отв. ред. А. Н. Алымов. — К., 1998.
16. Система регуляторів перехідної економіки України / Відп. ред. В. І. Ко-
ноненко. — К., 1999.
17. Эрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. — М.: Руссико, 1993.