Персонал

Персоналії
Алимов Олександр Миколайович (1923 р. н.) — доктор екон. наук, професор,
академік НАНУ. Основні напрями досліджень — шляхи трансформації економіки
України, забезпечення її енергетичної безпеки. Основні праці: «Стратегия развития
мирового ТЭК: уроки для Украины» (2001, співавт.); «Стратегия структурной пере-
стройки промышленности» (2001, співавт.).
Алчіан Армен (Alchian Armen) (1914 р. н.) — представник неоінституціонального
напряму. Народився у м. Фресно (штат Каліфорнія, США). У 1936 р. став бакалав-
ром, а в 1944 р. доктором у Стенфордському університеті. Працював економістом в
Rand Corporation Санта-Моніці (1947—1964 рр.), потім у 1958 р. став професором у
Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Відомий перш за все завдяки
своєму підручнику «Курс економічної теорії для університетів», написаному спіль-
но з У. Р. Алленом. А. Алчіан поряд із ринками як засобами організації економіч-
ного життя особливу увагу приділив трансакційним та інформаційним витратам,
пов’язаним зі створенням ринків.
Аристотель (384—322 рр. до н. е.) — найвидатніший давньогрецький мислитель,
вчений та філософ, праці якого охоплюють всі відомі у той час галузі науки та філо-
софії. Його праці в більшості дійшли до нашого часу. Економічні проблеми висвіт-
лює у творах «Політика», «Економіка», «Нікомахова етика» (або просто «Етика»).
Арон Раймон (1905—1983) — французький економіст і соціолог, один із творців
теорії індустріального суспільства. Арон уважав, що соціалістичне й капіталістичне
суспільства — тільки два різновиди того самого роду або два варіанти того самого
типу: прогресивного індустріального суспільства. На доказ цього вчений указував
на післявоєнну «соціалізацію європейської економіки», відзначаючи що трансфор-
мацією, найбільш типовою для європейських суспільств, є націоналізація числен-
них підприємств. У ряді праць намагався подати теоретичне виправдання антико-
мунізму, а також довести застарілість марксизму в сучасних умовах. Основні праці:
«18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962), «Класова боротьба» (1964).
Б’юкенен Джеймс МакДжіл (Buchanan James M.) (1919 р. н.) — представник неоін-
ституціонального напряму, автор теорії суспільного вибору, лауреат Нобелівської
премії (1986 р.). Народився у м. Мьорфрісборо (штат Теннесі, США). Отримавши у
Чиказькому університеті ступінь доктора з економіки за роботу з теорії і практики
державних фінансів (1948), був професором університету Теннесі. У 1962 р. спільно з
Г. Таллоком видають монографію «Розрахунок згоди: логічні основи конституціо-
нальної демократії». Дослідження державних фінансів — ще одна сфера наукових
інтересів Дж. Б’юкенена, яким присвячені праці «Політична спадщина лорда Кейнса»
(1977), «Влада податків — теоретичне обґрунтування фінансової конституції» (1980,
у співавт. з Х. Д. Бренненом). У цих роботах підкреслюється зростаюче значення різ-
675
номанітних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.
Дж. Б’юкенен написав також низку праць з фінансових питань: «Громадські фінанси
та демократичний процес» (1966), «Попит та пропозиція суспільних благ» (1968),
«Свобода, ринок та держава: політична економія у 80-х роках» (1986), «Політична
економія держави загального добробуту» (1988) та інші. Однією з основних його
праць є «Теорія суспільного вибору» (1972). Дж. Б’юкенен — прихильник вільного
ринкового господарства і обмеження функціонування монополізованого ринку, кон-
троль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках. Вче-
ний виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо це продиктова-
но інтересами підтримки вільного підприємництва.
Балудянський Михайло Андрійович (1769—1847) — видатний український вчений
та громадський діяч. Народився у Закарпатті. Закінчив філософський факультет Коро-
лівської академії правознавства у Кошіце, потім — Віденський університет. Працював
у Грос-Варденській академії та Пештському університеті. 1797 р. захистив докторську
дисертацію «Про зерносховища (засіки, склади, магазини)». 1804 р. на запрошення Мі-
ністерства освіти Російської імперії переїздить до Санкт-Петербурга. Як юрист бере
участь у роботі по кодифікації законів, зокрема редагує закони в галузі державного го-
сподарства та фінансів. Паралельно читає лекції у Педагогічному інституті з політич-
ної економії, фінансів, дипломатики, конспекти яких дістали назву «Економічної сис-
теми». Перший ректор Петербурзького університету (1819). Основні праці залишилися
у рукописах. Прихильник класичної школи, зокрема поглядів А. Сміта.
Бастіа Фредерік (1801—1850) — французький економіст, представник класичної
політичної економії. Розробив теорію послуг, згідно з якою ринкова економіка за-
безпечує гармонійне та взаємовигідне співробітництво суспільних класів, які нада-
ють послуги один одному та отримують частку сукупного продукту, пропорційну
кількості наданих послуг, та теорію «економічної гармонії». Основна праця: «Еко-
номічні гармонії» (1850).
Белл Даніел (Daniel Bell) (1919 р. н.) — відомий представник сучасного інститу-
ційно-соціального напряму, один із авторів теорії постіндустріального суспільства.
Народився у Нью-Йорку. Д. Белл був різнобічним ученим, що володів глибокими
знаннями з ряду дисциплін — від історії давнини і теорії культури до історії науки
й технологій та економічної теорії. Багато років він присвятив двом основним за-
няттям — політичній журналістиці та викладанню в університетах. Викладав соці-
ологію в Чиказькому (1945—1948), а потім у Колумбійському університеті (1952—
1969), де отримав звання доктора філософії, а в 1962 р. й посаду професора. У 1964 р.
Д. Белл призначається членом Президентської комісії з техніки, автоматизації та
економічного прогресу. У 1969 р. Д. Белл отримав пропозицію переїхати до Кемб-
риджу і зайняти кафедру соціології Гарвардського університету. Отримав ряд пре-
стижних премій та нагород, у тому числі премію ім. Т. Парсонса Американської
академії гуманітарних і точних наук (1992) і премію Американської соціологічної
асоціації за «винятковий внесок у розвиток науки». Основні праці: «Кінець ідеоло-
гії» (1960), «Капіталізм сьогодні» (1971), «Прийдешнє постіндустріальне суспільст-
во» (1973), «Суперечності культури капіталізму» (1976). Дві останні праці увійшли
до списку ста книг, які виявили найбільший вплив на формування інтелектуального
клімату західних суспільств у XX ст.
Бем-Баверк Ейген (1851—1914) — видатний австрійський економіст і громадський
діяч, представник другої генерації австрійської школи граничної корисності. Народив-
ся у м. Брюнні. У 1880 р. — приват-доцент політичної економії Віденського універси-
676
тету. Після захисту дисертації (1881 р.) на тему: «Права і відносини з погляду вчення
про господарські блага» працював на посаді професора в Інсбрукському університеті.
З 1905 р. — професор Віденського університету. Е. Бем-Баверк тричі призначався міні-
стром фінансів Австрії. З 1911 р. вчений — президент Академії наук Австрії. Головні
праці: «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Позитивна теорія капіта-
лу» (1889), «Теорія відсотка» (1907), «Теорія Маркса та її критики» (1896).
Берле Адольф Огастес (1895—1971) — американський економіст, юрист, профе-
сор Колумбійської юридичної школи. Закінчив Гарвардський університет (1913 р.).
Автор праць з економічних, правових, зовнішньополітичних питань. Проповідує
ідею перетворення приватнокапіталістичної власності в суспільнокапіталістичну.
Поклав початок буржуазно-апологетичної теорії «управлінської революції», відпо-
відно до якої влада в монополіях перейшла в руки найманої адміністрації — управ-
лінців. Звідси теза Берлі «влада без власності». Був захисником великих корпора-
цій, оголосив їх «революційними елементами сучасного суспільства». Основна
праця: «Капіталістична революція двадцятого сторіччя» (1955).
Блок Марк (1886—1944) — французький історик-мідієвіст, один із засновників
т. зв. «нової історичної школи» (La Nouvеlа Histoire). Основні праці: «Характерні
риси французької аграрної історії»; «Феодальне суспільство».
Боулдінг Кеннет Еварт (Boulding Kennet Ewart) (1910—1993), народився у Лівер-
пулі, Англія. По закінченню Оксфордського університету (1931 р.) опублікував
першу статтю з економіки в престижному Economic Jornal, який редагував
Дж. М. Кейнс. Два роки К. Боулдінг провів у Чикаго і Гарварді. Після Единбурзь-
кого університету повернувся до США, де викладав в університеті Колгейта, штат
Нью-Йорк (1937—1941), Університеті Фіска (1942—1943), Коледжі штату Айова і
Університеті Макгілла, Канада (1943—1949), Університеті Мічигану (1949—1977).
В 1977—1980 рр. працював в Університеті Колорадо. Автор багатьох праць та під-
ручників: «Економічний аналіз» (1941 р.; 1966 р., 4-те вид.), понад тисячі статей.
Зібрання творів становить п’ять томів, дрібні роботи увійшли до 6-го тому. 1968 р.
К. Боулдінга було обрано президентом Американської економічної асоціації. Його
творчість сприяла розширенню предмета економічної теорії і створенню певної
єдиної суспільної науки, у якій традиційна економіка була б лише частиною. К. Бо-
улдінг заплатив високу ціну за широту своїх інтересів. Він залишається, на думку
М. Блауга, «Великим Аутсайдером» серед сучасних економістів, а його роботи —
одиноким голосом в пустелі.
Брентано Людвіг Йозеф (Луйо) (1844—1931) — один із провідних представників
нової історичної школи. З 1871 р. професор у Бреславлі, Страсбурзі, Відні, з 1891 р.
— у Мюнхені. Один із засновників (разом з А. Вагнером і Г. Шмоллером) і актив-
ний діяч «Спілки соціальної політики», яка ставила за мету пом’якшення соціаль-
них антагонізмів у суспільстві шляхом створення реформістських профспілок, коо-
перації, фабричного законодавства. У своїх наукових працях надавав визначальної
ролі в економіці етичному і правовому факторам, стояв на позиціях мінової конце-
пції, пропагував ідеї соціального партнерства, виступав за примусове картелювання
промисловості, розглядаючи монополію як інститут планового пристосування ви-
робництва до попиту, поділяв основні ідеї закону спадної родючості ґрунту та тео-
рії стійкості дрібного селянського господарства. Основні праці: «Сучасні робітничі
гільдії» (1871—1872), «Про відношення заробітної плати і робочого часу до продук-
тивності праці» (1877), «Класична політична економія»(1888), «Етика і народне го-
сподарство в історії» (1894), «Аграрна політика» (1897) та ін.
677
Буагільбер П’єр Лепезан (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної
думки у Франції, попередник фізіократизму. Народився в м. Руані, у дворянській
сім’ї, здобув юридичну освіту, тривалий час працював суддею у рідному місті. Йо-
го основні праці присвячені критиці політики меркантилізму та аналізу ситуації в
економіці Франції («Обвинувачення Франції» (1707), «Трактат про природу багат-
ства» (1707)). Вчений дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від
В. Петті), де величина останньої визначалася витратами праці. Джерелом багатства
вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку еко-
номіки. Основу економічного зростання Франції вбачав у розвиткові сільськогос-
подарського виробництва.
Бунге Микола Християнович (1823—1895) — видатний український вчений, дер-
жавний діяч, засновник Київської психологічної школи політичної економії. Наро-
дився у Києві. 1845 р. закінчив юридичний факультет Київського університету Св.
Володимира. Деякий час працював у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. За ди-
сертацію «Теорія кредиту» (1852) здобув докторський ступінь. Протягом 1850—
1880 рр. працював в університеті, викладаючи економічні дисципліни. Тричі
обіймав посаду ректора університету (1859—1862, 1871—1875, 1878—1880).
В середині ХІХ ст. — ідеолог ліберального руху та автор фінансових положень
Селянської реформи 1861 р. Міністр фінансів (1881—1886) та голова Комітету мі-
ністрів Російської імперії (1887—1895). Сфера наукових інтересів багатогранна,
охоплює історію економічної думки, політекономічні дослідження, проблеми ста-
тистики, теорію кредиту та фінансів, проблеми грошового обігу й оподаткування та ін.
Основні праці: «Теорія кредиту» (1852), «Курс статистики» (1865), «Основи політичної
економії» (1870), «Нариси політико-економічної літератури» (1895) та ін.
Бюхер Карл (1847—1930) — відомий німецький економіст, історик народного го-
сподарства та статистик, представник нової (молодої) історичної школи. Працював
учителем в гімназії, потім професором у Дерпті (Тарту), Базелі, Лейпцізі. Запропо-
нував свою, триступеневу, періодизацію економічної історії людства, в основу якої
поклав довжину шляху проходження продукту від виробника до споживача (дома-
шнє, міське та народне господарство), та дав пояснення генезисові капіталізму на
основі розвитку структури ринку. Основна праця: «Виникнення народного госпо-
дарства» (1893).
Вальрас Леон (1834—1910) — відомий французький економіст-математик, разом
з К. Менгером та В. Джевонсом фундатор теорії граничної корисності, засновник
Лозаннської економічної школи. Основна проблема наукових досліджень — умови
та механізм забезпечення макроекономічної рівноваги, найважливішим інструмен-
том якого, на думку Л. Вальраса, виступає ціна. Модель вченого мала статичний
характер, оскільки не враховувала впливу факторів ризику, циклічних коливань
економіки, впливу науково-технічних зрушень. Головні праці: «Елементи чистої
політичної економії» у двох томах (1874—1877), «Теорія грошей» (1886).
Ван Ман — імператор стародавнього Китаю династії Цинь у 9—22 рр. н. е.; відо-
мий в історії своїми реформами, який проголосив державною власністю землю та
рабів, намагався лімітувати ринкові ціни, але реформи успіху не мали.
Варрон Марк Теренцій (116—27 рр. до н. е.) — римський вчений-енциклопедист,
який написав багато робіт з різних галузей знань; очолював першу публічну бібліо-
теку в Римі. До наших часів дійшли лише деякі праці, зокрема «Про сільське госпо-
дарство».
678
Веблен Торстейн (1857—1929) — американський економіст, основоположник ін-
ституціонального напряму в економічній теорії, лідер його соціально-психологічної
течії. Освіту дістав у Карлтонському коледжі (Нортфілд) та Йєльському університеті,
де, підготувавши дисертацію про етику І. Канта, здобув ступінь доктора філософії.
Працював у Чиказькому, Стенфордському, Міссурійському університетах. У центр
дослідження Т. Веблен поставив ідею розвитку і динамічний підхід, принцип техно-
логічного детермінізму і людську діяльність з її звичками, традиціями, уявленнями
тощо, розширивши таким чином предмет політичної економії. Виступив з різкою
критикою ортодоксальних поглядів неокласиків, а також суперечностей капіталісти-
чної системи в цілому (негативних наслідків монополізації виробництва, ліквідації
вільної конкуренції тощо), наголошував на необхідності соціального контролю у су-
спільстві. Головні праці: «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Теорія ділового під-
приємництва» (1904), «Абсентеїстська власність» (1924).
Вернадський Іван Васильович (1821—1884) — український економіст, статистик,
громадський діяч, прихильник класичного напряму політичної економії. Народився
у Києві, закінчив з золотою медаллю Київський університет. Навчався за кордоном,
слухаючи лекції з політичної економії відомих економістів Австрії, Німеччини,
Швейцарії, Франції, Англії. 1847 р. захистив магістерську дисертацію «Нарис теорії
потреб», 1849 р. — докторську «Критико-історичне дослідження про італійську по-
літико-економічну літературу до початку ХІХ ст.». 1850—1856 рр. — професор по-
літичної економії Московського університету. 1856—1867 рр. — чиновник з особ-
ливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ (Санкт-Петербург). Одночасно
викладає у Петербурзькому педагогічному інституті (1857—1859), Олександрівсь-
кому ліцеї (1861—1868). 1857—1858 рр. видає журнал «Экономический указатель»,
а у 1862 р. — журнал «Экономист», в яких обговорювалися гострі проблеми еко-
номічного життя. 1868 р. переїздить до Харкова, де очолює відділ Державного бан-
ку. Науковий доробок вченого включає теорію потреб, дослідження ринку і вільно-
го підприємництва, проблеми великого і дрібного землеволодіння, питання теорії й
історії економічної науки, статистичні дослідження. Основні праці: «Нарис теорії
потреб» (1852), «Предмет політичної економії» (1856), «Нариси історії політичної
економії» (1858), «Про ціну і торгівлю» (1864).
Візер Фрідріх (1851—1926) — австрійський економіст, послідовник К. Мен-
гера. Народився у Відні 1851 р. у сім’ї державного чиновника. Закінчив юридичний
факультет Віденського університету. Згодом вступив на державну службу і деякий
час працював у міністерстві фінансів. З метою поглиблення своїх знань Ф. Візер
продовжив вивчення економіки в університетах Гейдельберга та Лепйцига. У
1883 р. вчений отримав місце приват-доцента у Віденському університеті та захис-
тив докторську дисертацію. Згодом він викладав економічну теорію у Празькому
(1884—1902) та Віденському університетах (1903—1926). Тривала викладацька
діяльність Ф. Візера, присвячена популяризації ідей австрійської школи, перерива-
лась лише один раз (у 1917—1918 рр.), коли він займав посаду міністра торгівлі.
В історію світової економічної думки Ф. Візер увійшов як автор терміна «мар-
жиналізм»; головні праці: «Походження і основні закони господарської цінності»
(1884), «Природна цінність» (1899), «Суспільне господарство» (1914), «Соціологія і
закони влади» (1926).
Вікселль Кнут (1851—1926) — видатний шведський економіст, засновник
шведської (стокгольмської) школи маржиналізму, найвідомішими представниками
якої були Г. Меюрдаль, Е. Ліндаль, Е. Лундберг, Б. Олін. Наукові розробки цієї
школи пов’язані з аналізом проблем грошей, процента і цін. Стокгольмська школа,
яка заявила про себе в 20—30-х роках ХХ ст., основну увагу зосередила на пробле-
679
мах економічної динаміки, нерівноваги й невизначеності. Праці К.Вікселля, основ-
ними з яких є «Цінність, капітал і рента» (1893), «Проценти на капітал і ціна то-
варів» (1898) та «Лекції з політичної економії» (1901, 1906), відзначаються новими
підходами до дослідження низки економічних проблем.
Головний внесок Вікселля полягає в розвитку теорії розподілу на основі концеп-
ції граничної продуктивності. Він був прихильником принципу загальної економіч-
ної рівноваги, сприяв активному використанню математики в економічних дослі-
дженнях.
Вільямсон Олівер (1932 р. н.) — американський економіст, професор економічної
теорії права та організації. Лауреат Нобелівської премії з економіки 2009 р.
(спільно з Елінор Острон). Член Товариства дослідників економетрики, Американ-
ської Академії мистецтва й науки. Вільямсон є одним із основних представників
неоінституціональної теорії фірми, дослідником еволюції сучасних інституцій,
проблем сучасної корпорації та приватної власності. Трансакцію вчений викорис-
товує як основну одиницю аналізу, називав свої дослідження економічною теорією
трансакційних витрат (transaction cost economics). Крім трансакційних витрат, Віль-
ямсоном було взято на озброєння концепції ( з’явились в 1960-х рр.) нового напря-
му в економічній думці — поведінкової економічної теорії (behavioral economics).
Основні праці: «Ринки та ієрархії» (1975), «Економічні інституції капіталізму»
(1985).
Віншнагупті (Каутилья) — радник царя Чандрагупти (317—294 рр. до н. е.) з динас-
тії Маур’їв, якому приписують авторство одного з найвідоміших староіндійських
трактатів — «Артхашастри», що являє собою зведення правил господарського життя.
Воблий Костянтин Григорович (1876—1947) — відомий український економіст,
доктор політекономії і статистики, професор, декан (1910—1913) і ректор Київ-
ського комерційного інституту (1917—1919), академік АН УРСР. Основні напрями
наукових досліджень: економіка і народне господарство України, економіко-
географічне районування, проблеми політичної економії, страхової справи, статис-
тики, економіки промисловості. Основні наукові праці: «Питання про метод в істо-
рії політичної економії» (1907), «Нариси з історії польської фабричної промислово-
сті» (1909), «Продуктивні сили Галичини» (1915), «Начальный курс политической
экономии: История, теория и финансы» (1918), «Нариси з історії російсько-
української цукробурякової промисловості», у 5-ти томах (1928—31), «Нарис істо-
рії України» (1942, 1944), «Народне господарство Радянської України» (1945).
Гальчинський Анатолій Степанович (1935 р. н.) — український економіст; док-
тор екон. наук, професор. У 2005—2006 рр. — директор Національного інституту
стратегічних досліджень. Запропонував концептуальні засади реформування еко-
номіки України. Основні праці: «Сучасна валютна система» (1994); «Теорія гро-
шей» (1996); «Суперечності реформ у контексті цивілізаційного процесу» (2001);
«Україна на перехресті геополітичних інтересів» (2002).
Геєць Валерій Михайлович (1945 р. н.) — український економіст, доктор екон.
наук, професор, академік НАНУ, директор інституту економіки та прогнозування
НАНУ. Основні праці: «Економіка України: моделі реформування, зміна структури
та прогноз розвитку» (1993); «Економічні ініціативи: від криз до росту» (1994, спів-
авт.); «Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання» (2000,
співавт.); «Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку»
(2003, співавт.).
680
Гелбрейт Джон Кеннет (1908—2006) — американський економіст канадського похо-
дження, представник інституціонального напряму в економічній теорії. Більшу части-
ну життя працював у Гарвардському університеті. Наукову кар’єру Гелбрейт поєдну-
вав з адміністративною та політичною діяльністю. Більшість своїх праць вчений
присвятив економічним і соціологічним проблемам, під час написання яких викорис-
товував міждисциплінарний підхід. Гелбрейт є розробником концепції «індустріально-
го суспільства», у якому активна роль належить державі. У теорію нового індустріаль-
ного суспільства Гелбрейт фактично включає концепції «революції в управлінні»,
«колективного капіталізму», «держави загального добробуту» А. Берлі, Г. Мінза,
Дж. М. Кларка й інших інституціоналістів. Як альтернативу марксизму Гелбрейт вису-
нув концепцію «конвергенції» двох світових систем. Вчений запровадив поняття «техно-
структура» і «зріла корпорація». Утворення техноструктури Гелбрейт пов’язує з ево-
люцією інституту корпорації. Влада в зрілій корпорації переходить до техноструктури
— групи людей, що «спрямовує діяльність підприємства, є його мозком». Основні на-
укові праці: «Американський капіталізм» (1952), «Суспільство добробуту» (1958),
«Нове індустріальне суспільство» (1967), «Економічні теорії і цілі суспільства» (1972),
«Епоха невизначеності» (1976).
Ґідденс Ентоні (Giddens Anthony) (1938 р. н.) — відомий сучасний соціолог. На-
родився у Великій Британії. Наукова діяльність переважно пов’язана з Кембридж-
ським університетом (Велика Британія), де він працював з 1969 р., отримав посаду
професора соціології у 1985 р. і обіймав її до 1995 р. У 1996 р. професор Е. Ґідденс
був призначений директором Лондонської школи економічних і політичних наук,
ким є і до сьогодні. Е. Ґідденс є автором понад тридцяти книг, які перекладені 35-ма
мовами. У своїх працях аналізує проблеми теорії інформаційного суспільства.
Е. Ґідденс один із перших авторів, хто зайнявся в середині 1980-х рр. дослідженням
проблем глобалізації. Перша праця Е. Ґідденса «Капіталізм і сучасна соціальна тео-
рія» (1971) неодноразово перевидавалася впродовж понад 30 років. Серед найвідо-
міших його праць — «Нові правила соціологічного методу» (1976), «Конституція
суспільства» (1984), «Наслідки сучасності» (1990), «Третій шлях» (1998). На почат-
ку 1980-х рр. вчений розробив теорію структуризації, досліджував поняття «рефлек-
сивної модернізації». Йому належить концепція політики третього шляху. Е. Ґід-
денс має 14 почесних ступенів. Орхуський університет в Данії присвоїв йому титул
«кращий лектор світу». У 2002 р. за свої соціальні дослідження він був удостоєний
Премії принца Астурії, відомої як «іспанська Нобелівська премія». Курс лекцій,
прочитаних Е. Ґідденсом в межах Програми Рейта в 1999 р. і підготовлених на Бі-
бі-сі, допоміг винести дискусії про глобалізацію на широку аудиторію багатьох
країн і був покладений в основу книги «Світ, що вислизає» (1999).
Гільдебранд Бруно (1812—1878) — німецький економіст і статистик, один із за-
сновників історичної школи в політичній економії. Працював професором універ-
ситетів Бреславля, Марбурга, Цюріха, Берна. Гостро критикував метод класичної
політекономії, її концепцію «економічної людини», здійснив спробу періодизації
історії господарського розвитку народів. Основні наукові праці: «Політична еконо-
мія теперішнього і майбутнього»(1848), де автор ставив собі за мету відкрити шлях
для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну
економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів; «Натуральне
господарство, грошове господарство і кредитне господарство» (1864), де вченим
запропоновано схему трьох фаз господарського розвитку людства.
Гільфердинг Рудольф (1877—1941) — лідер і теоретик ІІ Інтернаціоналу, дослідник
економічних зрушень, що відбулися у світовому господарстві в кінці ХІХ — на почат-
681
ку ХХ ст.: поширення акціонерної форми господарства, монополізація виробництва,
виникнення фінансового капіталу, зростання експансіоністських тенденцій у міжнарод-
них відносинах тощо. Основна наукова праця: «Фінансовий капітал» (1910).
Гобсон Джон Аткінсон (1858—1940) — англійський економіст, погляди якого
представляли синтез економічного лібералізму, реформізму та інституціоналізму.
Автор терміна «імперіалізм» та концепції імперіалізму, в основі якої лежала теза
про недоспоживання в країнах-метрополіях, що зумовлювало необхідність розши-
рення ринків збуту та зростання зовнішнього експансіонізму. Основна наукова
праця: «Імперіалізм» (1902).
Госсен Герман (1810—1858) — німецький дослідник, один із засновників теорії
«граничної корисності», головна праця: «Розвиток законів суспільного життя і пра-
вил людської діяльності, що з них випливають» (1854).
Гракхи Тиберій (162—133 рр. до н. е.) та Гай (154—122 рр. до н. е.) — давньоримські
брати-реформатори, які виступали проти збезземелювання дрібних землевласників та
перерозподіл частини вже освоєних земель на користь найбідніших прошарків римлян.
Даванцаті Бернард (1529—1606) флорентійський банкір, що розвивав теорію мер-
кантилізму. Опублікував «Лекції про гроші», де з’ясовував природу грошей та їх
знецінення.
Демсетц Гарольд (Demsetz Harold) (1930 р. н.), народився в м. Чикаго (штат Іллі-
нойс, США). Був професором економіки в Чиказькому університеті в 1963 р., потім
— з 1971 по 1978 р. — старший науковий співробітник у Гуверівському інституті
Стенфорда. З 1978 р. і до сьогодні — професор Каліфорнійського університету
(м. Лос-Анджелес). Г. Демсетц — представник неоінституціональної економічної
теорії, послідовник Р. Коуза, один із розробників теорії прав власності. Разом з
А. Алчіаном у статті «Виробництво, вартість інформації та економічна організація»
(1972) Г. Демсетц запропонував теорію неповних трудових контрактів, відомої та-
кож як теорія «неявних контрактів» чи «проблема відносин принципал-агент», яку
сьогодні вивчають багато економістів, що займаються економікою праці та макро-
економікою. За допомогою теорії прав власності Г. Демсетц також досліджував
роль реклами як форми суперництва на ринках і регулювання діяльності комуналь-
них служб як засобу подолання невдач ринку.
Десницький Семен Юхимович (бл. 1740—1789) — видатний вчений у галузі юри-
дичних наук, професор права Московського університету. Народився у Ніжині, у
міщанській родині. Навчався у семінарії Троїцько-Сергіївської лаври, з 1759 р. — у
гімназії при Московському університеті. 1760 р. направлений на навчання до уні-
верситету м. Глазго, де слухав лекції А. Сміта. 1767 р. захистив докторську дисер-
тацію і здобув ступінь доктора права. Після повернення в Росію викладає в Мос-
ковському університеті право. Палкий прихильник поглядів А. Сміта, перший
представник класичної політичної економії в Російській імперії. Центральне місце
у його соціологічних, економічних та юридичних дослідженнях посідає проблема
власності. Головна праця: «Юридичні роздуми про відмінні поняття, що мають на-
роди про власність маєтків у різних верствах співжиття» (1781).
Джевонс Вільям Стенлі (1835—1882) — відомий англійський економіст, стати-
стик і філософ, засновник математичної школи політичної економії, один із осно-
воположників суб’єктивної теорії корисності. У Лондонському університеті вивчав
682
хімію, математику, політекономію. З 1863 р. — викладач політекономії в коледжі у
Манчестері, де через кілька років став професором. Його основні праці — «Теорія
політичної економії» (1871), «Принципи науки» (1874). В останні роки свого життя
(1876—1882) працював на посаді професора політичної економії у Лондонському
університеті.
Домар Овсій (1914—1997) — американський економіст, професор Массачусетського
технологічного інституту, представник неокейнсіанства. Одночасно з Р. Харродом ви-
сунув концепцію економічного зростання, що обґрунтовує можливість підтримки стій-
ких темпів розвитку в тривалій перспективі. Домар висунув тезу про двоїсту функцію
інвестицій. У той час як Дж. М. Кейнс розглядав інвестиції лише як фактор створення
доходу, Домар підкреслював, що одночасно інвестиції створюють виробничі потужно-
сті. З погляду економіста, для підтримки стійкого зростання при повній зайнятості не-
обхідно, щоб зростання доходів (тобто попит) відповідало зростанню виробничих по-
тужностей. Основна праця: «Нариси теорії економічного зростання» (1957).
Драконт (Дракон) — афінський законодавець, у 621 р. до н. е. склав кодекс законів,
які були настільки суворими, що Солону довелося їх відміняти, а «драконові зако-
ни» стали символом жорстокості.
Друкер Пітер Фердінанд (1909—2005) — американський економіст австрійського
походження, професор соціології та управління. П. Друкер першим створив систе-
матизоване вчення про управління, висунув ідею про самоуправління трудового
колективу. Вчений є одним із теоретиків емпіричної школи в індустріальній соціо-
логії, що ґрунтується на синтезі «класичної» школи управління й теорії «людських
відносин». З його погляду, єдність теорії й бізнесу — це головна визначальна особ-
ливість емпіричної школи. Основні наукові праці: «Кінець економічної людини»
(1939), «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Теорія корпорації» (1946), «Не-
видима революція» (1976), «Менеджмент в епоху змін» (1980), «Нові реалії»
(1989), «Посткапіталістичне суспільство» (1993).
Енгельс Фрідріх (1820—1895) — видатний німецький мислитель, друг і соратник
К. Маркса. Народився у м. Бремені (нині Вупперталь, Німеччина) у сім’ї багатого
текстильного фабриканта. Навчався у гімназії, яку так і не закінчив, оскільки з 1838 р.
став працювати в Бременському торговому домі. Освоюючи на практиці економіку,
він багато уваги приділяв самоосвіті, цікавився історією, філософією, військовими
науками, володів 12-ма мовами.
Значний вплив на формування наукових поглядів та спрямованість філософсько-
економічної творчості Ф. Енгельса справила його дружба з К. Марксом. Він став
автором таких значних теоретичних творів, як «Анти-Дюринг» (1877—1878), де дав
розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії, «Походження сім’ї, при-
ватної власності та держави» (1848), де розкрито питання еволюції людського сус-
пільства, та інших.
Важливий внесок зробив Ф. Енгельс у формування теорії марксизму. Окрім
розробки окремих проблем цієї теорії, про що йдеться в персоналії «Карл Маркс»,
він протягом всього свого життя надавав матеріальну допомогу та моральну під-
тримку сім’ї К. Маркса. Завдяки самовідданій праці Ф. Енгельса після смерті
К. Маркса вийшли в світ ІІ та ІІІ томи «Капіталу». Вчений не лише розшифрував
та логічно впорядкував величезні обсяги чорнових начерків К. Маркса, написаних
нерозбірливим почерком, але і доповнив їх важливими теоретико-методологіч-
ними положеннями. У зв’язку з цим В. І. Ленін зазначав, що «Капітал» — це
«праця двох».
683
Ерроу Кеннет (Kenneth Arrow) (1921 р. н.) — американський економіст, лауреат
Нобелівської премії з економіки 1972 р. (спільно з Дж. Хіксом). Відомий своїми до-
слідженнями проблем теорії суспільного вибору та загальної рівноваги. Народився
у Нью-Йорку. Після війни працює над проблемами теорії суспільного вибору. У
1949 р. К. Ерроу перейшов до Стенфордського університету і став там професором
у 1953 р. У 1968 р. зайняв посаду професора у Гарвардському університеті, але по-
тім знову повернувся до Стенфорда у 1979 р. 1956 р. став президентом Економет-
ричного товариства, тоді ж отримав від Американської економічної асоціації ме-
даль Джона Бейтса Кларка за видатну роботу економіста у віці до сорока років. Був
президентом Інституту управлінських наук з 1963 р., Американської економічної
асоціації з 1973 р. і Західної економічної асоціації з 1980 р., володарем почесних
ступенів у дев’яти університетах. К. Ерроу став відомий після виходу своєї праці
«Суспільний вибір та індивідуальні цінності» (1951), де запропонував рішення по-
літичного питання, яке до цього жоден з економістів не ставив, результатом чого
стала «теорема неможливості» Ерроу, яка виявила шокуючий вплив на політичну
філософію і економіку добробуту. К. Ерроу об’єднав свої зусилля з Жераром Дебре
для переробки стандартних «доведень існування» загальної рівноваги, що було
зроблено у статті «Існування рівноваги у конкурентній економіці» (1954 р.). Вчені
зробили те, що до них не вдавалося нікому з економістів, а саме — суворе доведен-
ня існування загальної рівноваги, на противагу простому підрахунку рівнянь і неві-
домих, як це було у Л. Вальраса.
Ерхард Людвіг (1897—1977) — німецький економіст, державний діяч. Закінчив
Франкфуртський університет. У 1928—1942 рр. співробітник, а пізніше директор
інституту кон’юнктурних досліджень в Нюрнберзі. У 1945—1946 рр. — міністр
економіки Баварії, в 1948—1949 рр. — директор управління господарством англо-
американської зони окупації Німеччини. З 1949 р. депутат бундестагу від Христи-
янсько-демократичного союзу (ХДС), в 1949—1963 рр. міністр економіки, в 1957—
1963 рр. віце-канцлер ФРН. У 1963—1966 рр. федеральний канцлер. У своїй прак-
тичній діяльності і працях з економічних питань виступав за розвиток соціального
ринкового господарства. Реформи, проведені Л. Ерхардом у повоєнний період у Ні-
меччині, спричинили «економічне диво» цієї країни.
Желєзнов Володимир Якович (1869—1933) — відомий український економіст,
представник соціального напряму економічної думки України останньої третини
ХІХ — початку ХХст. Закінчив юридичний факультет Київського університету Св.
Володимира. Викладав політичну економію і статистику в Київському університеті,
Московському сільськогосподарському інституті, Московському комерційному ін-
ституті. У період підготовки грошової реформи 1922—1924 рр. брав участь у обго-
воренні питань грошового обігу, виступивши проти обліково-розподільчої концеп-
ції грошей. Основні наукові праці: «Нариси політичної економії» (1902), яка
витримала вісім видань, була перекладена німецькою мовою; «Головні напрями в
розробці теорії заробітної плати» (1904), «Питання фінансової реформи в Росії»
(1915—1917) та ін.
Заточеник Данило — автор, як вважають дослідники, «Слова» і «Моління» своєму
князеві Ярославу Всеволодовичу, де він обстоює ідею єдиного і справедливого кня-
зя. У цих творах яскраво відтворено повсякденне життя та побут князівського дому.
Жив у ХІІ ст.
Зібер Микола Іванович (1844—1888) — відомий український економіст, прихиль-
ник трудової теорії цінності і марксизму. Закінчив Київський університет, в якому
684
викладав політичну економію і статистику. Наукові інтереси зосереджені навколо
проблем еволюції теорії цінності класичної школи у працях К. Маркса, закономірно-
стей суспільного розвитку, проблем кооперації та розвитку первісного суспільства,
аналізу форм власності. Науково-педагогічна та громадська діяльність вченого спри-
яла поширенню економічних знань та розумінню історико-економічних процесів у
суспільстві. Основні наукові праці, «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв’язку з
пізнішими доповненнями та роз’ясненнями»(1871), «Нариси первісної економічної
культури» (1883), «Розподіл земельної власності в Німеччині» (1883) та інші.
Іноземцев Владислав (1968 р. н.) — доктор екон. наук, представник сучасного ін-
ституційно-соціального напряму, автор теорії постекономічного суспільства. З
1996 р. засновник і науковий керівник незалежної некомерційної організації «Центр
досліджень постіндустріального суспільства». В. Л. Іноземцев — автор понад 300
наукових праць, виданих в Росії, Франції, Великій Британії, США та Китаї, у тому
числі — тринадцяти монографій, чотири з яких перекладено англійською, францу-
зькою та китайською мовами. Основними працями В. Іноземцева, у яких розгляну-
то проблеми сьогодення в контексті теорії і практики постіндустріального суспіль-
ства, а також викладено зміст теорії постекономічного суспільства, є «За межами
економічного суспільства» (1998) та «Розколота цивілізація» (1999).
Каразін Василь Назарович (1773—1842) — український економіст і освітній ді-
яч. Народився у с. Кручик Богодухівського повіту Українсько-Слобідської губер-
нії, у дворянській родині. Освіту здобув спочатку в домашніх умовах, потім у
Кременчуці та Харкові. 1792 р. вступає на військову службу, одночасно відвідує
Петербурзький Гірничий корпус, де здобув знання з природничих наук. З ініціа-
тиви В. Каразіна був заснований Харківський університет, перший на Наддніп-
рянській Україні (1805 р.) та створене Філотехнічне товариство (1811—1818 рр.)
для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні.
Неодноразово виступає проти колоніальної експлуатації України Російською ім-
перією. Прихильник перебудови державного устрою Росії на засадах конститу-
ційної монархії. У 1820—1821 рр. за критику існуючого суспільного ладу
ув’язнений у Шлісельбурзькій фортеці, потім жив під наглядом поліції у власно-
му маєтку в с. Кручик. Автор багатьох праць з проблем економіки, політики, а та-
кож численних винаходів. Основні праці були зібрані та опубліковані (1910)
Д. І. Багалієм, серед яких «Лист одного поміщика ...ської губернії до свого губер-
натора», «Защищение противну иностранцев существующей ныне в России по-
дчиненности поселян их помещикам», «Про причини постійного занепаду курсу
в Росії і про засоби підняття його» та ін. Його економічні погляди формувалися
під впливом вчення фізіократів.
Карл Великий (768—814) — король франків. Відомий як автор «Капітулярію про
вілли», своєрідної інструкції для управителів королівських маєтків, яка містить до-
кладні вказівки щодо ведення господарства.
Кастельс Мануель (Castells Manuel) (1942 р. н.) — один із найвідоміших європей-
ських соціологів, народився в Іспанії. Навчаючись у Парижі, був учнем відомого
професора Алена Турена, викладав у Нантерському кампусі Паризького універси-
тету. 1966 р. здобув докторський ступінь. З 1967 по 1979 р. викладав соціологію мі-
ста у Вищій школі соціальних наук у Парижі. У 1972 р. дістав звання професора. У
1979 р. М. Кастельс переїжджає до Каліфорнії, і як «громадянин світу» живе одно-
часно у Каталонії і Каліфорнії, у Сан-Франциско. За час своєї академічної діяльнос-
ті читав лекції у більш ніж 40 країнах світу. Неодноразово бував в СРСР, Росії та
685
Україні, брав участь у роботі різноманітних дослідницьких груп. З 1979 по 1995 р.
він обіймав посаду професора соціології і соціального планування в Каліфорній-
ському університеті в Берклі, з 1995 р. і до сьогодні М. Кастельс є директором
Центру західноєвропейських досліджень того ж університету. М. Кастельс — ідео-
лог та професор першого в світі віртуального відкритого університету Каталонії
(Барселона). Основні праці: трилогія «Інформаційна епоха: економіка, суспільство
та культура» (1996—1998), що стала наймасштабнішою спробою осмислення сьо-
годнішнього стану і шляхів розвитку людської цивілізації; «Могутність самобутно-
сті» (1997), «Інтернет ґалактика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу і суспільства»
(2001), у 2007 р. видано українською мовою, та ін. М. Кастельс — володар числен-
них нагород за внесок у розвиток соціології.
Катон Марк Порций Старший (234—149 рр. до н. е.) — великий землевласник,
письменник і політичний діяч Стародавнього Риму. Серед сучасників був відомий
як цензорій за його діяльність на посаді цензора, за свій аскетизм та пуританство.
До наших днів повністю дійшов його трактат «Про сільське господарство».
Каутський Карл (1854—1938) — один із теоретиків німецької соціал-демократії та
лідерів ІІ Інтернаціоналу. Автор теорії ультраімперіалізму, за якою капіталізм через
примирення соціальних суперечностей еволюціонізує в бік соціалізму. Основна на-
укова праця: «Імперіалізм» (1914).
Кейнс Джон Мейнард (1883—1946) — видатний англійський економіст ХХ ст., дер-
жавний і політичний діяч, засновник потужного напряму світової економічної думки,
названого на його честь, — кейнсіанства. Освіту здобув у Ітоні і Кембріджі. Студен-
том слухав лекції А. Маршалла. З 1906 по 1908 р. Кейнс працював в Управлінні у
справах Індії, протягом 1908—1915 рр. викладає в Кембриджському університеті
економічну теорію та математику. Веде активну громадську діяльність. Дж. М. Кейнс
обґрунтував хибність тези про саморегуляцію ринкової економіки, виступив за необ-
хідність державного регулювання господарських процесів. Вчений запровадив мак-
роекономічний аналіз ринкової системи господарства та розробив відповідний їй ка-
тегоріальний апарат. В центр свого дослідження він поставив проблему сукупного
попиту, який забезпечує даний рівень зайнятості. Основні наукові праці: «Економічні
наслідки Версальського мирного договору» (1919), «Трактат про грошову реформу»
(1923), «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) та ін.
Кене Франсуа (1694—1774) — визнаний лідер і основоположник школи фізіокра-
тів, автор «Економічної таблиці», що була першою в історії науки спробою макро-
економічного аналізу кругообігу продуктів, доходів і витрат. Вчення про «чистий
продукт» посідає центральне місце в теоретичній концепції Ф. Кене, розкриваючи
проблеми класової структури суспільства, продуктивності праці й капіталу. Рішуче
засуджував погляди меркантилістів на економічні проблеми, переконував у необ-
хідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового)
господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення
за кордон сільськогосподарської продукції.
Кері Генрі Чарльз (1793—1879) — засновник ліберальної економічної теорії в США,
який розглядав капіталізм як економічний устрій, що керується об’єктивними економіч-
ними законами і не потребує втручання держави. Розробив теорію «гармонії інтересів».
Основні праці: тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле,
сучасне, майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки»
(1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865).
686
Кларк Джон Бейтс (1847—1938) — американський економіст, професор Колумбій-
ського університету; представник американської школи маржиналізму. Кларк Дж.
Бейтс є автором закону граничної продуктивності факторів виробництва, вчення
про статику і динаміку економічної системи. Основні праці: «Філософія багатства»
(1889), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополії» (1901), «Суть економіч-
ної теорії» (1907).
Кларк Джон Моріс (1884—1963) — американський економіст, представник інсти-
туціоналізму. Виступав за проведення державою антикризових заходів, зокрема
збільшення державних видатків, спрямованих на створення «ефективного стабіль-
ного попиту з метою підвищення завантаження підприємств і зайнятості населен-
ня». Наприкінці 1950-х — початку 1960-х рр. Кларк найважливішою рисою транс-
формації капіталізму називає «революцію в економічних функціях держави», у
результаті якої вона стала виконувати роль організатора господарства в інтересах
загального добробуту. Основні праці: «Економічні інститути» (1957), «Конкуренція
як динамічний процес» (1961).
Кніс Карл (1821—1898) — один із засновників німецької історичної школи. Про-
фесор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Заперечував
повторюваність економічних явищ в історії різних народів, а отже, і можливість іс-
нування універсальної економічної науки, яка існує тільки там, де є повторюваність
досліджуваних явищ. Поділяв думку В. Рошера та Б. Гільдебранда про можливість
свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре
відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.
Основна праця: «Політична економія з погляду історичного методу» (1853).
Козельський Яків Павлович (бл. 1728—1795) — просвітник і філософ. Народився
в м. Келеберда на Полтавщині, в родині козацького сотника. В радянській літерату-
рі стверджується, що існувало два рідні брати на ім’я Яків Павлович, один філософ,
другий — депутат, погляди яких на економічні питання були близькими. В тексті
посібника йдеться про депутата Комісії зі складання «Нового уложения», який став
відомим завдяки виступам на засіданнях Комісії. Стосовно першого, то його твор-
чий доробок представлений перш за все твором «Філософічні пропозиції» (1768).
Цілком ймовірно, що це все-таки одна особа.
Колумелла Луцій Юній (І ст. н. е.) — відомий як автор 12-томної праці «Про сіль-
ське господарство», в якій узагальнив досвід грецьких та римських агрономів.
Кольбер Жан Батіст (1619—1683) — найбільш активний провідник політики
пізнього меркантилізму у Франції, її генеральний контролер (міністр) фінансів.
Будучи практиком, за допомогою меркантилістської політики намагався подолати
соціально-економічну відсталість країни, проводив економічну політику, спрямо-
вану на піднесення промисловості, внаслідок чого інтереси сільського господар-
ства залишалися на другому плані. Домагався збільшення державних прибутків за
рахунок активного торгового балансу. Вважав можливим досягти цього шляхом
створення мануфактур, заохочення промисловості, збільшення вивезення промис-
лових виробів і ввезення сировини, скорочення ввезення готових виробів інозем-
ного виробництва. Після нього французький меркантилізм стали називати коль-
беризмом.
Коммонс Джон Роджер (1862—1945) — американський економіст, представник
соціально-правового напряму інституціоналізму. Основною категорією економічної
687
науки проголосив угоду як єдність трьох чинників: конфлікту, взаємозалежності і
врегулювання конфлікту. Суб’єктами економічних процесів вважав не окремих ін-
дивідів, а їх об’єднання (профспілки, різноманітні асоціації, інститути тощо). Роль
держави, на думку Дж. Коммонса, полягає у забезпеченні на основі верховенства
права вирішення соціальних конфліктів. Основні праці: «Розподіл багатства»
(1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка» (1934),
«Економіка колективної дії» (опублікована посмертно, у 1950 р.).
Комнин Мануїл (1143—1180) — візантійський імператор, один з представників ди-
настії, що правили у Візантії в ХІ—ХІІ ст.
Кондратьєв Микола Дмитрович (1892 — 1938) — російський економіст, учень і
послідовник М. Тугана-Барановського, професор Московської сільськогосподар-
ської академії. Був директором Кон’юнктурного інституту при Наркомфіні. Брав
участь у підготовці аграрної реформи в Головному земельному комітеті. У своїх
судженнях надавав переважного значення розвитку сільського господарства, роз-
глядав неп як різновид державного капіталізму, вважав соціалізм економічно не-
здійсненним. Був противником соціалістичної індустріалізації та колективізації. До
основних праць належать: «Рынок хлебов и его регулирование во время войны и
революции» (1922), «Большие циклы экономической конъюнктуры» (1928).
Конфуцій (551—479 рр. до н. е) — видатний мислитель Стародавнього Китаю, засно-
вник філософського вчення, яке істотно вплинуло на суспільно-економічне та політич-
не життя Китаю не лише у стародавні часи, але й у наступні. Його суспільно-політичні
погляди найкраще відображені в афористичному трактаті «Луньюй» («Бесіди та су-
дження»), який відіграв величезну роль у формуванні китайського менталітету.
Косинський Володимир Андрійович (1861—1938) — український вчений-економіст.
Основні наукові досягнення вченого були в галузі статистики та економічної теорії.
Особливу увагу у своїх дослідженнях приділяв аграрному питанню та обґрунтуванню
шляхів його розв’язання. З 1917 р. працював у створеному Тимчасовим урядом земе-
льному комітеті і входив до Ліги аграрних реформ. У 1918 р. був товаришем міністра
праці, а потім — міністром в уряді П. Скоропадського. Основні праці: «К аграрному
вопросу. Вып. 1. Крестьянское и помещичье хозяйство» (1906), «Основные тенденции
в мобилизации земельной собственности и их социально-экономические факторы»
(1925), «Основания политической экономии» (1922—1926).
Коуз Рональд Гаррі (Coase Ronald Harry) (1910 р. н.) — засновник і представник
неоінституціонального напряму, автор теорії трансакційних витрат, лауреат Нобе-
лівської премії (1991 р.). Народився у Вілесдені (Великобританія). 1929 р. вступив
до Лондонської школи економічних досліджень. У 1951 р., після присудження док-
торського ступеня, Р. Коуз працює в Університеті Баффало (США), з 1958 р. — у
Вірджинському університеті. У 1964 р. став професором Чиказького університету.
Найвагомішим здобутком вченого є розкриття значення в економіці трансакційних
витрат (витрат на укладання угод) і прав власності. На противагу домінуючій тра-
диції, за якою головна організуюча й координуюча роль відводилась ринковому
механізму, вчений першим вказав на подібну роль ділової фірми, котра може втру-
чатися в дію ринкових чинників. Висновок про наслідки передбачення витрат з ді-
ловодства дістав назву «теореми Коуза». Вагомий вплив ученого на розвиток світо-
вої теоретичної думки. Завдяки його дослідженням виникли нові галузі економічної
науки, зокрема трансакційна економіка, економіка права. Основні праці: «Природа
фірми» (1937), «Дискусія про граничні витрати» (1946), статті «Федеральна комісія
688
зв’язку» (1959), «Проблема соціальних витрат» (1960), «Замітки до проблеми соці-
альних витрат», «Маяк в економічній теорії» (1974).
Ксенофонт (бл. 430—354 рр. до н. е.) — давньогрецький історик та філософ, автор
трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступає
як палкий прихильник та захисник натурального господарства, заснованого на пра-
ці рабів.
Кузнець Саймон (Семен) Сміт (1901—1985) — американський економіст україн-
ського походження. Лауреат Нобелівської премії з економіки (1971 р.). Навчався
в Харківському університеті, закінчив Колумбійський університет. Представник ін-
ституціонального напряму. Працював керівником програми з дослідження націона-
льного продукту й доходу у Національному бюро з економічних досліджень
(США). Емпіричні обґрунтування економічного зростання, дослідження розмірів й
компонентів національного доходу та їх змін у часі стали його найбільшим внеском
в економічну науку. Двацятирічний «цикл Кузнеця» мав величезне значення для
аналізу довготермінового економічного зростання. Основні праці: «Національний
продукт з 1869 р.» (1946), «Сучасне економічне зростання» (1966), «Економічне
зростання націй» (1971), «Зростання й структурні зміни» (1979).
Курно Антуан Огюстен (1801—1877) — видатний французький вчений, філософ,
математик, економіст, попередник маржиналізму, який одним з перших застосував
математичний апарат в економічних теоретичних дослідженнях. В історію науки
А. Курно увійшов як автор історико-філософських творів, які на десятки років ви-
передили свою епоху. У своїй основній праці «Дослідження математичних принци-
пів теорії багатства» (1838) А. Курно запровадив в економічній науці: поняття функції
попиту та відкрив закон попиту; поняття еластичності попиту; поняття економічної
рівноваги, засноване на аналізі функціональних залежностей; основи математич-
ного апарату теорії фірми.
Лаффер Артур (1940 р. н.) — американський економіст, професор університету
Південної Кароліни і Чиказького університету, один із засновників теорії пропози-
ції в економіці. Набуває популярності в період правління американського президе-
нта Р. Рейгана. Найвидатнішим науковим доробком економіста є «крива Лаффера»,
яка показує що в за певних умов зменшення податкових ставок може викликати
збільшення податкових надходжень. Основні праці: «Феномен всесвітньої інфля-
ції» (1975), «Економічна теорія ухиляння від податків» (1979).
Левитський Володимир Фавстович (1854—1939) — український вчений-
економіст, доктор політичної економії і статистики, професор, академік АН УРСР.
Вів наукову і викладацьку діяльність. Основні наукові досягнення в галузях полі-
тичної економії, історії політичної економії у зв’язку з історією господарського по-
буту, статистики, фінансового права. Найвідоміші праці: «Задачи и методы науки о
народном хозяйстве» (1890), «История политической экономии в связи с историей
хозяйственного быта» (1907), «Конспект дополнений к курсу политической эконо-
мии проф. А. И. Чупрова» (1913).
Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870—1924) — відомий російський економіст, ре-
волюціонер, послідовник марксизму у його ліворадикальному тлумаченні. Автор теорії
імперіалізму, в якій сформулював його основні ознаки та історичне місце, виділив дві
стадії: монополістичний та державно-монополістичний капіталізм. Засновник теорії
соціалістичної революції, яку після 1917 р. намагався втілити в життя. «Воєнний кому-
689
нізм», «нова економічна політика» стали етапами практичної реалізації ленінської мо-
делі соціалізму, яка в цілому не витримала перевірки часом. Основні наукові праці:
«Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916),
«Чергові завдання Радянської влади» (1918), «Про кооперацію» (1923) та ін.
Ліберман Овсій Григорович (1897—1981) — радянський економіст, статистик. За-
ймався переважно викладацькою та науковою роботою. Був професором кафедри ста-
тистики і обліку Харківського університету. Автор численних праць з питань плану-
вання та стимулювання виробничо-господарської діяльності промислових підпри-
ємств. Розробив концепцію управління промисловістю, ідеї якої стали основою госпо-
дарської реформи 1965 р. в СРСР. До основних праць належать: «Внутризаводской хо-
зяйственный расчёт» (1949), «О планировании прибыли в промышленности» (1950).
Лікург — перший законодавець Спарти, що встановив воєнізований режим прав-
ління. Деякі історики вважають його вигаданим персонажем.
Ліпсі Річард (1928 р. н.) — канадський економіст, член Канадського королівського то-
вариства (з 1979 р.), Президент Міжнародного атлантичного економічного товариства
(1986—1987 рр.). Входить до списку «ста великих економістів після Кейнса» за версі-
єю М. Блауга. Дослідник проблем міжнародної інтеграції. Основні праці: «Вступ до
позитивної економічної теорії» (1963), «Теорія суспільств споживання: аналіз загальної
рівноваги» (1973), «Вибрані статті Річарда Ліпсі», у 2-х т. (1997).
Ліст Фрідріх (1789—1846) — видатний німецький економіст, попередник історич-
ної школи Німеччини. Народився у м. Рейтлінген. З 1817 р. працював у Тюбінген-
ському університеті. У 1819 р. Ф. Ліст заснував «Генеральну асоціацію німецьких
промисловців та комерсантів», діяльність якої ставила собі за мету ліквідацію вну-
трішніх митних кордонів та господарське об’єднання Німеччини. Прихильник на-
ціональної єдності країни. Перебуваючи в опозиції до правлячих кіл Німеччини,
вчений жив і працював у Англії, Швейцарії, Франції, США. В економічних дослі-
дженнях виступив як критик класичної школи, відстоюючи право кожної нації на
особливий шлях розвитку. Автор теорії національної економії та теорії продуктив-
них сил. Палкий прихильник форсованого розвитку німецької промисловості на ос-
нові так званого «виховного протекціонізму» та активізації ролі держави в суспіль-
стві, створенні державного сектору економіки. Основна праця: «Національна
система політичної економії» (1841).
Ло Джон (1671—1729) — представник пізнього меркантилізму, прихильник кількі-
сної теорії грошей, автор книги «Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити
націю грошима», в якій обстоював тезу, що гроші є вирішальним фактором еконо-
мічного процвітання держави. Вважав, що зростання багатства нації можна забез-
печити не лише шляхом підтримки активного торговельного балансу, а й за раху-
нок розвитку банківської справи та впровадження грошової системи, заснованої на
обігу банкнот. Реалізував свої ідеї у Франції, де був призначений контролером (мі-
ністром) фінансів. Запропонував заснувати державний банк, зайнятий випуском па-
перових грошей з метою поповнення скарбниці. Став засновником першої в історії
відкритої акціонерної компанії, акції якої вкладалися в облігації державного боргу.
Створивши фактично фінансову піраміду, викликав катастрофічні наслідки в усій
Європі. У зв’язку з інфляційним обезціненням банкнот компанія збанкрутіла.
Лукас Роберт (1937 р. н.) — американський економіст, професор економіки Чика-
зького університету, представник економічного неоконсерватизму. Лауреат Нобе-
690
лівської премії (1995 р.). Відмінною рисою «нової школи», яку очолював Лукас, є
використання гіпотези раціональних очікувань, згідно з якою всі суб’єкти економіч-
ної діяльності ефективно використовують доступну їм інформацію для глибшого
дослідження взаємозв’язку між макропоказниками (крива Філіпса) і економічною
політикою. Головною заслугою вченого стала сформульована ним теорія недоско-
налої інформації. Основні праці: «Очікування і нейтральність грошей» (1972), «На-
риси з теорії економічного циклу» (1981), «Нова класична макроекономіка» (1984),
«Раціональні очікування і економічна практика» (1991, співавт.).
Лукінов Іван Іларіонович (1927—2004) — український економіст, доктор еконо-
мічних наук, професор, академік ВАСГНІЛ та АН СРСР, НАН України. Основні
напрями наукових досліджень — соціально-економічні аспекти аграрних відносин,
відтворення, ціноутворення і рентабельності суспільного виробництва, міжгоспо-
дарського кооперування і агропромислової інтеграції, продуктивності праці, рефор-
мування економіки України тощо. Автор, співавтор близько 530 наукових праць,
зокрема: «Шляхи підвищення продуктивності праці в сільському господарстві»
(1964), «Відтворення ціни» (1977), «Економічні трансформації (наприкінці
ХХ сторіччя)» (1997), «Эволюция экономических систем» (2002).
Лютер Мартин (1483—1546) — німецький священик, що переклав з латини німе-
цькою мовою Біблію. Виступив за реформацію християнства, був автором протес-
тантського віроучення, що сприяло зародженню та формуванню нового господар-
ського ладу — капіталістичного.
Льюіс Артур (Lewis Arthur) (1915—1991) — лауреат Нобелівської премії (1979 р.).
Народився в Санта-Лусії, Вест-Індія. У 1934 р. вступив до Лондонської економіки, яку
закінчив у 1937 р., де з 1938 по 1948 р. він і викладав. У 1948 р. став професором еко-
номіки Манчестерського університету, де видав низку праць: «Економічний огляд,
1918—39» (1949), «Принципи економічного планування» (1950), «Теорія економічного
росту» (1955) та інші. У 1958 р. Льюіс покинув Манчестер і обійняв посаду директора
університетського Коледжу Вест-Індії, а коли в 1962 р. останній було перетворено в
Університет Вест-Індії, став його почесним віце-президентом. У 1963 р. уряд Великої
Британії присвоїв Льюісу лицарське звання, і, переїхавши до Америки, він обійняв по-
саду професора Прінстонського університету. У 1970 р. він виїхав із США і став пре-
зидентом Caribbian Development Bank, але у 1973 р. повернувся до Прінстона, де і по-
мер у 1991 р.
Маркс Карл (1818—1883) — видатний німецький мислитель, філософ, економіст.
Народився у м. Трірі в сім’ї адвоката. Після закінчення гімназії він вступив на від-
ділення права Боннського університету, а згодом перевівся у Берлінський універси-
тет, де вивчав право, філософію, історію, мистецтво тощо. У 1841 р. він захистив
дисертацію у Єнському університеті, здобувши вчений ступінь доктора філософсь-
ких наук. З 1844 р. починається дружба К. Маркса з Ф. Енгельсом, яка тривала бі-
льше сорока років.
К. Маркс — автор створення цілісної доктрини марксизму — теоретичної сис-
теми, яка включає: філософське вчення, економічне вчення та вчення про соціалізм.
В економічному вченні марксизму, яке є своєрідним теоретичним узагальнен-
ням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкурен-
ції, К. Маркс разом з Ф. Енгельсом, створив методологію дослідження економічних
і соціальних процесів; обґрунтував принцип матеріалістичного розуміння історії і
дав його економічну інтерпретацію з урахуванням діалектичного взаємозв’язку
продуктивних сил і виробничих відносин, розробив учення про базис і надбудову та
691
створив лінійну модель розвитку суспільства; дослідив еволюцію індустріально-
ринкового господарства, що дало змогу виявити ряд важливих рис капіталістичної
економічної системи; розвинув теорію суспільного відтворення; поглибив учення
про вартість і розробив теорію про додаткову вартість товару; проаналізував орга-
нічну будову капіталу та вплив науково-технічного прогресу на процес капіталіс-
тичного нагромадження і економічного зростання; вивів основне протиріччя капі-
талістичного способу виробництва тощо. Разом із тим сучасна оцінка економічної
теорії марксизму дає змогу виявити її суттєві обмеження і вразливі місця.
Основні праці: К. Маркс «Економіко-філософські рукописи 1844 р.», Ф. Енгельс
«Становище робітничого класу в Англії» (1845), К. Маркс і Ф. Енгельс «Святе сі-
мейство» (1845) і «Німецька ідеологія» (1846), К. Маркс «Убогість філософії»
(1847) і «Наймана праця і капітал» (1848), К. Маркс і Ф. Енгельс «Маніфест Кому-
ністичної партії» (1848); К. Маркс «Капітал» (тт. І—ІV). За життя К. Маркса ви-
йшов у світ тільки І том «Капіталу» (1867), і лише після його смерті — ІІ (1885) і
ІІІ (1894). ІV том «Капіталу» вийшов у 1905—1910 рр. окремими випусками за ре-
дакцією К. Каутського.
Маршалл Альфред (1842—1924) — один із фундаторів неокласичної еко-
номічної теорії, лідер кембриджської школи маржиналізму. Вивчав математику в
Кембриджському університеті, який закінчив з відзнакою і був залишений там для
викладацької роботи.
З 1867 р. серйозно захопився економічною наукою. З 1868 до 1908 р.
А. Маршалл читав політичну економію у Кембриджському університеті. З 1877 до
1885 р. викладав у Брістольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за
його ініціативою було запроваджене викладання нового курсу під назвою «еко-
номікс», який витіснив традиційну політичну економію, що читалася за канонами
класичної школи Дж. С. Мілля.
А. Маршалл за 50 років своєї творчої діяльності написав 82 праці. Серед них
«Економіка промисловості» (1889), «Учення політичної економії» (1906), «Трактат
про соціологію» (1916), «Промисловість і торгівля» (1919), «Гроші, кредит і комер-
ція» (1923) та ін. Основний твір вченого — «Принципи економікс» (1890), над яким
він працював більше 20 років, став базовим підручником з економічної теорії для
багатьох поколінь студентів західних вищих навчальних закладів.
У цій та інших своїх працях він розробив універсальну економічну теорію,
поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної
теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корис-
ності. Його теорія синтезує і досліджує дві групи факторів, що впливають на рин-
кові ціни. У теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни на-
лежить теорії розподілу.
А. Маршалл мав багатьох учнів та послідовників (А. Пігу, Ф. Еджуорта, Д. Роберт-
сона та ін.). Серед його учнів був відомий англійський економіст Дж. М .Кейнс.
Мен (Ман) Томас (1571—1641) — представник пізнього меркантилізму. Сприяв
формуванню основних принципів політики англійського меркантилізму. Доводив
безперспективність усіх ранньомеркантилістичних зусиль врегулювання руху гро-
шей, виходячи з переконання, що позитивний торговельний баланс може бути ре-
зультатом лише надлишку вивозу над ввозом. Видав трактат «Багатство Англії у
закордонній торгівлі», де закордонну торгівлю називав найнадійнішим способом
збагачення.
Менгер Карл (1840—1921) — австрійський економіст, засновник австрійської
школи політичної економії, один з основоположників теорії граничної корисності.
692
Народився в Галичині, яка на той час входила до складу Австрійської імперії, нав-
чався в університетах Відня (1859—1860 рр.) та Праги (1860—1863 рр.) на факуль-
теті юридичних і політичних наук. У 27 років захистив докторську дисертацію у
Краківському університеті.
У 1871 р. К. Менгер видав фундаментальну працю «Основи учення про народне
господарство». Ця робота була представлена у Віденський університет як обґрунту-
вання для прийняття на посаду приват-доцента (з 1872 р.). З 1879 р. К. Менгер —
професор кафедри політекономії, на якій залишався до 1903 р. Разом зі своїми уч-
нями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боротьбі з парадигмою
класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва і про вит-
ратну природу походження вартості товару.
Важливою працею К. Менгера є також «Дослідження про метод суспільних наук
і політичної економії зокрема» (1833). Але саме «Основи...» стали книгою його
життя. Її вдосконаленню він присвятив більшу частину свого життя, поступившись
кафедрою одному зі своїх учнів — Ф. Візеру. Помер К. Менгер у 1921 р., так і не
завершивши запланованого видання книги. Складене із рукописів К. Менгера друге
видання «Основи учення про народне господарство» було видане його сином у
1923 р.
Мід Джеймс Едвард (1907—1995) — англійський економіст, представник неокла-
сичного напряму. Нагороджений Нобелівською премією (1977 р.) за праці в галузі
міжнародної торгівлі й руху капіталів. Разом із Дж. М. Кейнсом розробляв пробле-
ми перебудови міжнародної фінансової й торговельної систем шляхом створення
МВФ, МБРР і ГАТТ. Окрім теорії міжнародної торгівлі, вчений займався побудо-
вою неокласичних моделей економічного зростання й рівноваги. Спільно з Кейн-
сом синтезував ідеї макроекономічного регулювання, зокрема проблеми повної за-
йнятості, інфляції, циклічного розвитку, торговельного й платіжного балансу.
Основні праці: «Планування і механізм ціноутворення: ліберальне соціалістичне
рішення» (1948), «Теорія міжнародної економічної політики» (І т. — 1951, ІІ т. —
1955), «Неокласична теорія економічного зростання» (1961), «Ефективність, рів-
ність і володіння власністю» (1964).
Мізес Людвіг (1881—1973) — австрійський економіст, соціолог, очолював неоав-
стрійську школу. Народився в м. Лемберг (нинішній Львів) у сім’ї інженера. За-
кінчив Віденський університет, де здобув ступінь доктора права (1906 р.). Працю-
вав у ряді цивільних, комерційних і кримінальних судів. З 1909 р. Мізес перехо-
дить на роботу до Торговельної палати. Будучи прихильником концепції «логіч-
ної та практичної нездійсненності соціалізму», стверджував, що тільки вільне
підприємництво на базі приватної власності, вільного ринку забезпечує оптима-
льну пропорційність у розподілі ресурсів, поновленні капіталу й задоволенні по-
треб населення. Він уважав, що саме приватна власність є «необхідним реквізи-
том цивілізації й матеріального добробуту», оскільки соціальна функція приват-
ної власності сприяє оптимальному використанню ресурсів і забезпечує суверені-
тет споживачів. Мізес трактував економічну теорію як частину праксеології —
вчення про загальну логіку будь-якої раціональної дії. Основні праці: «Соціалізм»
(1921), «Людські дії: трактат про економіку» (1949), «Запланований хаос» (1949),
«Теорія і історія» (1957).
Мілль Джон Стюарт (1806—1873) — видатний англійський учений, філософ, еконо-
міст, громадський діяч, завершувач класичної політичної економії. Найбільш повно і
виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці «Основи
політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848), що
693
стала своєрідним підсумком розвитку економічної науки у першій половині ХІХ ст. і
майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником у бага-
тьох європейських університетах.
До теоретичних здобутків Дж. С. Мілля слід віднести: подальшу розробку мето-
дологічних основ політичної економії; узагальнення та систематизацію основних
ідей класичної школи політичної економії; започаткування викладу економічних
проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво — розподіл —
обмін — споживання); поглиблення та доповнення учення класиків новими оригі-
нальними ідеями, що увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослі-
дження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті
капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо).
Наукові дослідження вченого знайшли відображення також у працях «Про
предмет політичної економії та про її метод» (1836), «Про деякі невирішені питан-
ня політичної економії» (1844) та ін.
Мітчелл Веслі Клер (1874—1948) — американський економіст, лідер кон’юнктур-
но-статистичного напряму інституціоналізму. Освіту здобув у Чиказькому універ-
ситеті. У 1903—1912 рр. — професор Каліфорнійського, потім (1913—1919 рр.,
1922—1944 рр.) Колумбійського університетів. Провідний представник Гарвардсь-
кої школи кон’юнктурознавства, яка ставила своєю метою вивчення природи капі-
талістичного циклу. Розвивав ідею безкризового циклу (депресія, пожвавлення,
розквіт, рецесія), виступав за державне регулювання економічних процесів. У своїх
дослідженнях широко використовував описово-статистичний інструментарій: ди-
намічні ряди, індексний та регресійно-кореляційний аналіз. Основні наукові праці:
«Історія зелених білетів» (1903), «Ділові цикли» (1913), «Лекції про типи економіч-
ної теорії» (1935).
Монкретьєн Антуан (1575—1621) — французький економіст, автор терміна «полі-
тична економія» (1615). Головна праця — «Трактат про політичну економію», де
вчений обстоював необхідність розширення торгівлі, захищав отримання торгов-
цями прибутків, вимагав обмеження діяльності іноземного купецтва, яке викачува-
ло багатство з Франції. Але найбільшу увагу приділяв розвитку вітчизняного виро-
бництва та внутрішньої торгівлі.
Мюрдаль Карл Гуннар (1898—1987) — шведський економіст, лауреат Нобелів-
ської премії (1974 р.), професор міжнародних економічних відносин, директор Ін-
ституту досліджень світової економіки. Фундатор стокгольмської школи макроеко-
номіки. Запровадив в економічну теорію поняття «ex ante» («очікування»), «ex
post» («здійснення»), котрі відігравали важливу роль у теоретичних конструкціях
стокгольмської школи. Мюрдаль був прихильником виваженої системи плануван-
ня. Щодо розвитку міжнародних відносин вважав, що політика індустріальних
держав ускладнює розвиток країн що розвиваються. Був прихильником міжнарод-
ної економічної інтеграції. Головні праці: «Попередження проти післявоєнного оп-
тимізму» (1944), «Світова економіка. Проблеми і перспективи» (1956), «Економіч-
на теорія і слаборозвинуті країни» (1957), «Азійська драма. Дослідження про
бідність народів» (у 3-х т., 1968).
Нестор Літописець (? — після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря,
письменник і літописець. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій —
Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, які належать до кращих зразків давньору-
ських літературних пам’яток. Нестора вважають автором «Повісті минулих літ». Як
літописець він згадується у «Києво-Печерському патерику».
694
Норт Дуглас Сесіл (North Douglas C.) (1920 р. н.) — представник «нової економічної
історії», лауреат Нобелівської премії (1993 р.). Народився у м. Кембридж (США). За-
кінчив університет Берклі (Каліфорнія), бакалавр у 1942 р., доктор у 1952 р. Д. Норта
зацікавив новий підхід до економічної історії, суть якого полягала у застосуванні еко-
номічної теорії та кількісних методів для опису та пояснення історичних процесів і
явищ. Згодом їх почали називати кліометричними методами. Д. Норт стояв біля вито-
ків сучасних досліджень у галузі економічної історії. У даний час є професором уні-
верситету Вашингтона в Сент-Луїсі. Д. Норт — автор восьми книг та понад п’ятдесяти
наукових статей. Основні праці: «Зростання і добробут в американському минулому:
нова економічна історія» (1966), «Економіка суспільних проблем» (1971, співавт.),
«Трансакційні витрати, інститути та функціонування економіки» (1992).
Олег (? — бл. 912) — київський князь у 882—912 рр. Напівлегендарна особа
української історії. За його князювання Південна Русь була об’єднана з Північною,
що ознаменувало початок створення давньоруської держави.
Олсон Менкур (Olson Mancur) (1932—1998) — відомий американський еконо-
міст, фахівець із проблем економічної політики та інституційних чинників діяль-
ності й розвитку економіки, прихильник теорії суспільного вибору. Професор
економіки університету Меріленд (штат Меріленд). Олсон організував і очолю-
вав Центр інституційних реформ і неформального сектору. Сприяв розширенню
предмета економічної теорії за рахунок політичної складової. Його праці «Логі-
ка колективної дії. Суспільні дії і теорія груп» (1965), «Піднесення та занепад
держав: економічний розвиток, стагфляція та соціальний застій» (1982), «Влада
і процвітання. Подолання комуністичних і капіталістичних диктатур» (2000, по-
смертно). Книга «Піднесення та занепад держав» (1982) була відзначена премією
Американської асоціації політичних наук за найкращу книжку, присвячену про-
блемам державної політики. Книгу перекладено 12-ма мовами, у тому числі україн-
ською. На матеріалі історії економіки М. Олсон розглядає питання пояснення засо-
бами теорії колективної дії економічного зростання і стагнації у різних політичних
утвореннях, пропонує новаторську теорію економіки суспільств радянського типу,
переконливо обґрунтовуючи відмінності у показниках економічної діяльності осо-
бливостями політичного устрою та суспільних відносин різних країн.
Ольга (бл. 910—969) — київська княгиня. В історії відомі її реформи, зокрема впо-
рядкування збирання данини, визначення місць її збирання.
Оуен Роберт (1771—1858) — англійський соціаліст-утопіст, який був одночасно і
теоретиком і практиком. Виступав за створення нового суспільства за допомогою
просвітительства й законодавчої діяльності. Основні праці: «Про формування люд-
ського характеру» (1813), «Зауваження про вплив промислової системи» (1815),
«Виклад раціональної системи суспільства» (1830).
Панасюк Броніслав Якович (1935 р. н.) — доктор екон. наук, професор, академік
УААН. Основні праці: «Прогнозування та регулювання розвитку економіки»
(1998), «Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття» (2002), «Державна
планова система України: історія становлення та розвитку» (2006).
Парето Вільфредо (1848—1923) — італійський економіст, соціолог, політолог,
засновник Лозаннської школи політичної економії.
Народився у Парижі в аристократичній сім’ї, закінчив Туринський політехніч-
ний університет за спеціальністю інженер.
695
Переломним моментом у житті В. Парето стало знайомство у 1891 р. з
Л. Вальрасом, праці якого пробудили інтерес вченого до проблем економічної тео-
рії. У 1893 р. Парето очолив кафедру політичної економії в Лозаннському універси-
теті. У 1892—1894 рр. Парето видав ряд статей, присвячених теорії загальної еко-
номічної рівноваги, а у 1896—1897 рр. «Курс політичної економії» у 2-х томах, в
якому знайшли відображення ідеї математичної школи та були розвинуті ідеї теорії
загальної економічної рівноваги Л. Вальраса. Удосконалюючи теорію загальної
економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сфор-
мулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето».
Важливою працею В. Парето є також «Трактат із загальної соціології» (1916),
2-томне видання, яке налічує більше ніж 1600 сторінок.
Пахомов Юрій Миколайович (1928 р. н.) — доктор екон. наук, професор, академік
НАНУ. Основні праці: «Національні економіки в глобальному конкурентному се-
редовищі» (1997, співавт.); «Пути и перепутья мировых цивилизаций» (1998, спів-
авт.); «Цивилизационные модели современности» (2002, спіавт.).
Перру Франсуа (1903—1987) — французький економіст, представник інституціо-
нально-соціологічного напряму. Йому належить спроба розробки теорії сучасного
капіталізму, що переборола б обмеженість абстрактного мікроаналізу традиційної захі-
дної політекономії. Із цією метою Перру створює власну теорію економіки домінуван-
ня. При цьому Перру не тільки вбачав відносини домінування між капіталістичними
фірмами, а й поширював їх на відносини між окремими державами. З концепції еконо-
міки домінування Перру виводить принципи індикативного планування.
Петті Вільям (1623—1687) — англійський економіст і статистик, якого без пере-
більшення називають Колумбом економічної науки, що стояв у її витоків. У молоді
роки деякий час займався дрібною торгівлею, служив у королівському флоті, ви-
найшов копіювальну машину, вивчав медичні науки, здобув ступінь доктора фізики
і обіймав посаду професора анатомії Оксфордського університету. Раптово зали-
шивши викладацьку діяльність, отримав посаду лікаря при головнокомандувачі ан-
глійської армії в Ірландії. Розбагатівши, став одним з найбільших ірландських зем-
левласників. Був генерал-контролером Ірландії, членом парламенту, удостоєний
лицарського звання. Вважається засновником Королівської Академії наук.
Вільям Петті залишив помітний слід в історії економічної науки та культурі
людства. Його погляди формувалися в умовах швидкого розвитку капіталістичних
відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. За своїми економічними погля-
дами є одним з представників руху проти теорії меркантилізму. Не володіючи цілі-
сною системою економічних знань, В. Петті проте зробив глибокі теоретичні уза-
гальнення з багатьох питань політекономії. Одні дослідники вважають його
видатним представником меркантилізму, другі вбачають його основну заслугу у
створенні основ статистико-економічного методу досліджень та економічної стати-
стики, треті вважають засновником нового напряму в науці, з якого в наступному
виросла англійська класична політична економія.
Основні ідеї вчення В. Петті — концепція багатства і грошей та теорія вартості.
Серед основних політекономічних праць В. Петті — «Трактат про податки і збори»
(1662); «Слово мудрим» (1665); «Політичний огляд, або анатомія Ірландії» (1672);
«Різне про гроші» (1682); «Ессе про політичну арифметику» (1683).
Пинзеник Віктор Михайлович (1954 р. н.) — доктор екон. наук, засл. економіст
України. Основні праці: «Азбука повного розрахунку» (1991); «Коні не винні, або
реформи чи їх імітація» (1998).
696
Пігу Артур (1877—1959) — представник кембриджської економічної школи, один
із послідовників А. Маршалла. Творчий спадок А. Пігу пов’язаний з дослідженням
проблем суспільного добробуту, які знайшли відображення у його праці «Багатство
і добробут» (1912). У 1932 р. у переробленому і розширеному вигляді цей твір був
опублікований під назвою «Економічна теорія добробуту». Пігу належить також
роботи «Коливання промислової активності» (1929) та «Економіка стаціонарних
станів» (1935), «Альфред Маршалл і сучасна економічна думка».
У сучасній неокласичній теорії широко використовується так званий «ефект Пі-
гу», або «ефект реальних касових залишків», згідно з якими зростання (зниження)
рівня цін має здатність знижувати (підвищувати) реальну вартість (або купівельну
спроможність) фінансових активів.
Платон (427—347 рр. до н. е.) — видатний грецький філософ і мислитель, заснов-
ник першої у світі Академії, що проіснувала майже 1000 років. У праці «Закони»
змалював ідеальну державу з чіткою кастовою системою, усуспільненою власніс-
тю, цензурою.
Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — видатний український вчений
і громадський діяч, засновник української школи фізичної економії. Найбільш ві-
домі економічні праці «Про багатство та бідність» (1876), «Ремесла і фабрики на
Україні» (1880), в яких з марксистських позицій розкривається генезис капіталістич-
ної системи господарства, етапи її становлення, сутність основних категорій, а та-
кож «Праця людини та її відношення до розподілу енергії» (1880), в якій вчений
вперше порушив питання про енергетику життя, дав природничо-наукове визна-
чення праці. Сформулювавши теорію енергетичного бюджету людства, вчений од-
ним із перших заклав підвалини дослідження глобальної системи господарства.
Прокопович Феофан, справжнє ім’я Єлезар (1681—1736) — видатний україн-
ський церковний і громадський діяч, вчений-енциклопедист. Народився у Києві.
1698 р. закінчив Києво-Могилянську Академію (КМА), навчання продовжив у Рим-
ському єзуїтському колегіумі. 1703 р. повертається в Україну. З 1704 р. викладав
політику, риторику і філософію у КМА, з 1711 р. — її ректор. 1716 р. переїжджає
до Петербурга, стає найближчим радником царя з питань церковної реформи (ска-
сування патріаршества, створення Синоду) та державної політики. У політико-
філософських трактатах «Слово про власть і честь царську» (1718) і «Правда волі
монаршої» (1722) розвивав ідеї освіченого абсолютизму, в обґрунтуванні політич-
них поглядів використовував ідею природного права та суспільного договору. Про-
копович сприяв розвиткові освіти в Росії, брав участь у створенні Академії наук.
Відомий як видатний публіцист, драматург і поет, написав ряд історичних, юридич-
них, педагогічних праць («История императора Петра Великого от рождения до
Полтавской баталии» (бл. 1713), передмова до «Морського статуту», «Коротка кни-
га для навчання отроків»).
Птуха Михайло Васильович (1884—1961) — український радянський статистик і
демограф, академік АН СРСР, заслужений діяч науки УРСР. Займався проблемами
загальної теорії статистики, теоретичної і прикладної демографії. Був ініціатором
створення Інституту демографії Академії наук в Україні. У 1938 р. був репресова-
ний. Основні праці: «Нариси з статистики населення» (1960), «Людність України за
другої п’ятирічки», «Перспективні обчислення народонаселення УРСР».
Рікардо Давід (1772—1823) — видатний англійський економіст епохи промисло-
вої революції, представник класичної школи політичної економії, послідовник
697
А. Сміта. Найповнішого викладу економічні ідеї вченого набули у його основній
праці «Начала політичної економії та оподаткування» (1817), присвяченій обґрун-
туванню політики економічного лібералізму на основі економічних законів, які за-
безпечують рівновагу ринкової економіки та сприяють зростанню матеріального
багатства суспільства.
Як видатний представник класичної школи політичної економії він побудував логі-
чно послідовну теоретичну систему, засновану на теорії вартості; поглибив категорі-
альний апарат економічної науки та сформулював ряд основоположних принципів
класичної політичної економії, які увійшли у золотий фонд економічної думки, сфор-
мулював теорію ренти, теорію грошового обігу; розвинув трудову теорію вартості та
теорію міжнародної торгівлі; розробив практичні рекомендації, які знайшли втілення в
економічній політиці багатьох країн світу ХІХ ст.
Робінсон Джоан Вайолет (1903—1983) — відома англійська економістка ХХ ст.; лі-
дер лівого кейнсіанства, яка бачила своїм завданням критику неокласичної системи;
авторка теорії недосконалої конкуренції. Головні напрями наукових досліджень: функ-
ціонування ринкового механізму, проблеми конкуренції, економічного зростання та ін.
Основна наукова праця: «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933).
Ростоу Волт (1916—2003) — американський економіст. У 1960 р. сформулював
теорію стадій економічного зростання в однойменній книзі. Ростоу відзначає п’ять
основних стадій зростання: 1) традиційне суспільство, 2) період створення переду-
мов для злету, 3) зліт, 4) рух до зрілості, 5) епоха високого масового споживання.
Критерієм виділення стадій служать переважно техніко-економічні характеристи-
ки: рівень розвитку техніки, галузева структура господарства, структура споживан-
ня тощо. У своїй більш пізній праці «Політика й стадії зростання» (1971) Ростоу
додає шосту стадію пошуку якості життя, коли на перший план висувається духов-
ний розвиток людини.
Рошер Вільгельм (1817—1894) — провідний німецький економіст, засновник ні-
мецької історичної школи, професор Лейпцизького університету. Прихильник ідеї
про необхідність відображення в економічній теорії особливостей національних го-
сподарств, застосування історичного підходу до вивчення економіки. З позицій іс-
торичного методу В. Рошер розвивав основні положення концепції трьох факторів
виробництва Ж. Б. Сея, вважаючи, що в процесі національної еволюції господарст-
ва вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого. Основні праці: «Ко-
роткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу» (1843), «Си-
стема політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії
в Німеччині» (1874).
Сей Жан Батист (1767—1832) — французький економіст, представник класичної
політичної економії. Розробив теорію трьох факторів виробництва, згідно з якою у
процесі виробництва беруть участь три фактори: земля, праця і капітал, які є рівно-
правними джерелами цінності. Ж. Б. Сей — автор теорії ринку, суть якої полягає в
тому, що товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробни-
цтво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.
Завдяки цьому, на думку Ж. Б. Сея, кризи надвиробництва неможливі. Основні
праці: «Трактат політичної економії» (1803), шеститомник «Повний курс практич-
ної політичної економії» (1828—1829).
Семюелсон Пол (1915 р. н.) — американський економіст, лауреат Нобелівської
премії (1970 р.). У 1960-х рр. — економічний радник Дж. Ф. Кенеді. Семюелсон
698
поставив економічну науку на міцну математичну основу. Запропонована ним тео-
рія «прихованих переваг» споживачів привнесла нове розуміння співвідношення
теорії індексів і теорії корисності. Вчений продемонстрував можливість кількісного
визначення максимізації корисностей шляхом зіставлення вартості різних спожив-
чих корзин при альтернативних рядах відносних цін. Основним здобутком Семюел-
сона є досягнення «великого неокласичного синтезу», що поєднує сучасні методи
аналізу національного доходу із базисними принципами основоположників полі-
тичної економії — А. Сміта, Д. Рікардо. В основу теорії Семюелсона було покладе-
но кейнсіанську концепцію визначення рівня доходів і відповідне розуміння повної
зайнятості. Основні праці: «Економікс: вступ в аналіз» (1948), «Лінійне програму-
вання й економічний аналіз» (1958) та ін.
Сен Амартія (Sen Amartya) (1933 р. н.), народився у м. Сантінікетан, Бенгалія, Індія. У
1956 р. А. Сен на посаді професора почав викладати в Університеті Джадавпур
(Калькутта). Але, повернувшись до Англії, почав займатися дослідницькою робо-
тою в Коледжі Святої Трійці в Кембриджі (1957—1963 рр.). В 1963 р. Сен поверну-
вся до Індії і став професором Делійського університету, але ненадовго, і знову по-
вернувся до Англії, пропрацювавши з 1971 по 1977 р. в Лондонській школі еконо-
міки, а в 1977 р. стає професором економіки Оксфордського університету. З 1988 р.
і до сьогодні А. Сен обіймає посаду професора в Оксфорді. Відомим А. Сен став
перш за все завдяки своїм двом книгам: «Колективний вибір і суспільний добро-
бут» (1971) і «Про економічну нерівність» (1973). Ще однією сферою наукових ін-
тересів А. Сена була економіка країн, що розвиваються. У книгах «Вибір техноло-
гії» (1960), «Зайнятість, технологія та розвиток» (1975) та «Бідність і голод: нарис
про права і позбавлення» (1981) А. Сен досліджує проблему практичного викорис-
тання критеріїв інвестування, а також визначення рівня бідності, голоду і безробіт-
тя у країнах, що розвиваються. А. Сен є членом Британської асоціації і був віце-
президентом Економетричної асоціації у 1982—1984 рр., президентом Міжнародної
економічної асоціації в 1986—1989 рр. та економічних асоціацій інших країн (Індії,
США), учасником і керівником ряду міжнародних організацій.
Сен-Сімон Анрі Клод (1760—1825) — французький соціаліст-утопіст. Свої уяв-
лення про майбутнє суспільство загальної рівності і справедливості він виклав у
низці праць, серед яких — «Про промислову систему» (1821), «Катехізис промис-
ловців»(1824), «Нове християнство» (1825).
Серра Антоніо (бл. 1580 — ?) — італійський меркантиліст, що написав «Короткий
трактат про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що
не мають копалень», перебуваючи у в’язниці за фальшування грошей. Доводив, що
надмір валюти може бути наслідком позитивного торговельного балансу, досягти
якого можна завдяки розвитку виробництва. Пропагував доктрину активного тор-
гового балансу.
Сісмонді Симон де (1773—1842) — видатний французький економіст швейцар-
ського походження, який першим виступив з науковою критикою економічної сис-
теми капіталізму та класичної політичної економії. Його заслугою стало започатку-
вання динамічного аналізу ринкової економіки, її проблем та суперечностей, дис-
пропорцій між виробництвом та споживанням, які потребують державного регулю-
вання господарського життя. Основні праці: «Про комерційне багатство, або Про
принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства»
(1803), «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до
народонаселення» (1819).
699
Скаруффі Гаспаро (1514—1584) — італійський банкір, що розвивав ідеї меркан-
тилізму. Автор праці «Роздуми про монету та справжню пропорційність між золо-
том і сріблом», де запроваджував монетаристські погляди.
Слуцький Євген Євгенович (1880—1948) — видатний український вчений, еконо-
міст, статистик, математик. Навчався в Київському університеті Св. Володимира,
Мюнхенському політехнічному інституті. За працю «Теорія граничної корисності»
(1910) був нагороджений дипломом I ступеня та золотою медаллю. Протягом 1913—
1926 рр. займався викладацькою діяльністю в Київському комерційному інсти-
туті. Наукові інтереси Є. Слуцького охоплювали широкий спектр проблем еко-
номічної теорії, зокрема граничних величин, ринкового ціноутворення, поведін-
ки економічних суб’єктів та впливу інституційних чинників на ринкові процеси;
історії економічних учень, економіко-статистичні та математичні дослідження.
Основні наукові праці: «Теорія граничної корисності»(1910), «Теорія кореляції і
елементи вчення про криві розподілу» (1912), «Сэр Вилльям Петти. Краткий
очерк его экономических воззрений с приложением нескольких важнейших от-
рывков из его произведений» (1914), «До теорії збалансованого бюджету спо-
живача» (1915), «Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних за-
сад економіки» (1926) та ін.
Сміт Адам (1723—1790) — видатний англійський економіст, представник класич-
ної школи політичної економії, з іменем якого пов’язане становлення економічної
теорії як науки.
У фундаментальній праці «Дослідження про природу та причини багатства на-
родів» (1778) А. Сміт узагальнив та систематизував накопичені до нього економічні
знання та здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки; дослідив
систему мотивів та стимулів господарської діяльності, показав роль та значення
особистого інтересу як рушійної сили економічного прогресу за умов вільної кон-
куренції; розкрив роль ринку в організації економічного життя та проаналізував
механізм ринкового саморегулювання економіки; обґрунтував концепцію економіч-
ного лібералізму; сформував трудову теорію вартості; обґрунтував теорію абсолю-
тних переваг у міжнародній торгівлі тощо.
Ідеї А. Сміта справили значний вплив на подальшу еволюцію економічної дум-
ки і знайшли відображення у наукових дослідженнях багатьох поколінь економіс-
тів, зокрема у працях Д. Рікардо та К. Маркса (трудова теорія вартості), Ж. Б. Сея
(теорія факторів виробництва), А. Маршалла (теорія ціни та факторів ціноутворен-
ня), у концепціях неолібералізму, мікро- та макродослідженнях, теорії міжнародної
торгівлі тощо.
Сокольніков Григорій Якович (1888—1937) — вчений-економіст, воєнний і полі-
тичний діяч, дипломат. Перший нарком фінансів СРСР, під його керівництвом була
проведена грошова реформа 1922—24 рр. Був головою радянської делегації при
підписанні Брестського договору. Став жертвою сталінських репресій. Праці Соколь-
нікова тривалий час були доступні лише обмеженому колу осіб. Найвідоміша праця —
«Брестський мир» (1928).
Солон (бл. 640 — бл. 560 рр. до н. е.) — афінський державний діяч, законодавець
і реформатор, обраний у 594 р. Архонтом. Провів ряд реформ, які мали велике зна-
чення для формування суспільної системи Стародавньої Греції.
Солоу Роберт Мертон (1924 р. н.) — американський економіст, професор еконо-
міки Массачусетського технологічного інституту, лауреат Нобелівської премії
700
(1987 р.). Наукові інтереси вченого пов’язувалися з аналізом економіки як цілого.
Основний внесок Солоу в сучасну економічну теорію полягає у створенні неокла-
сичної моделі економічного зростання. Більш ранні моделі зростання, розроблені
О. Домаром, Р. Харродом, а також В. Леонтьєвим і Дж. Фон Нейманом, базувалися
на фіксованих коефіцієнтах і не брали до уваги взаємодію між капіталом і працею.
В моделі, створеній Солоу, було визначено співвідношення цих факторів і показано
його зміну в процесі економічного зростання. Основні праці: «Внесок в теорію еко-
номічного зростання» (1956), «Лінійне програмування і економічний аналіз»
(1958).
Стаффорд Уільям (1554—1612) — видатний теоретик англійського меркантиліз-
му. Головна праця — «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників» (1581)
— була написана з позицій захисту активного державного регулювання грошового
обігу. Вважав, що фальсифікація грошей і їх відплив за кордон спричиняють зрос-
тання цін і погіршують матеріальний стан народу. Розв’язання проблем вбачав у
забороні вивезення золота і срібла, в державній регламентації торгівлі з метою об-
меження імпорту.
Степанов Тихін Федорович (1795—1847) — професор політичної економії Хар-
ківського університету, автор першого вітчизняного підручника з політичної еко-
номії. Народився у м. Вороніж. Закінчив Харківський університет, захистив магіс-
терську дисертацію «Про політичну рівновагу» (1824 р.) з політичної економії та
статистики. У 1832 р. — екстраординарний професор Харківського університету;
у 1837 р. — декан морально-політичного факультету і проректор університету,
у 1839 р. — керівник Педагогічного інституту при Харківському університеті. На
формування його поглядів найбільший вплив мали праці А. Сміта та Д. Рікардо.
Вони знайшли відображення у двотомній праці «Записки про політичну економію»
(т. 1 — 1844, т. 2 — 1848), в якій він охопив практично всі проблеми політичної
економії: предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивна і не-
продуктивна праця, суспільний поділ праці та ін.
Стіглер Джордж (Stigler Georg) (1911—1991) — лауреат Нобелівської премії
(1982 р.) за праці по теорії економічного регулювання. Дж. Стіглер народився у
м. Рентон, штат Вашингтон. Докторська дисертація, що була виконана у Чиказь-
кому університеті (1938 р.) під керівництвом Ф. Найта, а в 1941 р. видана під на-
звою «Теорії виробництва і розподілу», стала першою серйозною спробою про-
стежити еволюцію неокласичної теорії виробництва і розподілу і одразу була
визнана важливою віхою в історії економічної думки. Протягом 1959—1981 рр.
вчений працює в Чиказькому університеті. У 1964 р. Дж. Стіглер був президентом
Американської економічної асоціації, а в 1977 р. — президентом Товариства істо-
рії економічної думки. Дж. Стіглер — володар почесних ступенів п’яти універси-
тетів Америки і Європи.
Струмилін Станіслав Густавович (1877—1974) — радянський економіст, статис-
тик, історик, соціолог, академік АН СРСР. Вів наукову і педагогічну діяльність в
Московському університеті, інституті народного господарства ім. Г. В. Плеханова,
Московському державному економічному університеті. Завідував сектором історії
народного господарства Інституту економіки АН СРСР. Працював над питаннями
статистики, управління народним господарством, планування, демографічного пла-
нування, політичної економії, соціології, філософії. Під його керівництвом розроб-
лена перша в світі система матеріальних балансів, наукова методологія практично-
го використання бюджетних досліджень.
701
Стюарт Джеймс (1712—1780) — теоретик англійського меркантилізму, автор
трактату «Дослідження принципів політичної економії», що надав систематизації
ідеям політики меркантилізму. Обґрунтовував необхідність державного регулю-
вання господарського життя, висловлювався категорично проти свободи зовніш-
ньої торгівлі зі старої позиції торгового балансу. Виступав за вільну конкуренцію
та категорично проти монополій. Як справжній меркантиліст вбачав джерело
прибутку у сфері обігу.
Таллок Гордон (Tullock Gordon) (1922 р. н.) — представник неоінституціонального
напряму і Вірджинської школи. Народився в Рокфорді, штат Іллінойс. Після навчання
в Чиказькому, Йєльському (1949—1950 рр.) та Корнелльському (1951—1952 рр.) уні-
верситетах Г. Таллок працював у Державному департаменті США (1947—1956 рр.),
викладав у ряді університетів США. З 1987 р. і до сьогодні працює в Арізонському уні-
верситеті. Сфера професійних інтересів — теорія суспільного вибору. Г. Таллок був
президентом Товариства суспільного вибору (1965 р.) і Південної економічної асоціації
(1980 р.), він один із головних засновників Асоціації суспільного вибору і один із пер-
ших, хто використав економічну теорію для пояснення колективних рішень.
Терлецький Омелян (1873—1958) — український історик, педагог і громадський
діяч, дійсний член НТШ (з 1921 р.). Був учнем історичної школи М. Грушевського
та представником демократичного напряму української історіографії. Досліджував
проблеми історії (середньовіччя, козаччину). Автор наукових та науково-
популярних праць, надрукованих у «Записках НТШ» та окремими виданнями. Се-
ред них: «Історія української громади в Раштадті 1915—18» (1919), «Історія україн-
ської держави (у 2-х т., 1923—1924), «Історія України від 1782 до 1917 р.» (1936).
Тінберген Ян (1903—1994) — голландський економіст, Лауреат Нобелівської премії
(1969 р.). Тінберген здійснив фундаментальний внесок у ранню економетрику відкрит-
тям так званої «павутиноподібної теореми», а також розробкою проблем теорії динамі-
ки і методики статистичної перевірки теорій економічного циклу. «Павутиноподібна
теорема» демонструє, що за досконалої конкуренції виробництво і ціни на товари з не-
великим терміном зберігання при виході зі стану рівноваги не обов’язково поверта-
ються до неї. Крім цього, вченим вперше проаналізовано цикл не як одиничне явище, а
як повну динамічну модель взаємозалежних змінних у кількісних вираженнях. Основні
праці: «Теорія економічної політики» (1952), «Економічна політика: принципи і ціль»
(1956), «Перегляд міжнародного порядку» (1976).
Тойнбі Арнольд Джозеф (1889—1975) — англійський соціолог, один з найвідо-
міших істориків і теоретиків історичної науки; у своїй 12-томній праці «Дослі-
дження історії» розглядає історію людства як розвиток локальних цивілізацій, що
приходять на зміну одна одній. Кожна з них проходить схожі стадії виникнення,
розвитку, занепаду й загибелі.
Тоффлер Олвін (Toffler Alvin) (1928 р. н.) — американський футуролог, представ-
ник сучасного інституційно-соціального напряму, один із популярних західних со-
ціологів та публіцистів, у працях якого висловлюються найсміливіші передбачення
про якісні зрушення в сучасному суспільстві. З 1965 р. О. Тоффлер працює лекто-
ром у ряді американських університетів, таких, як Корнелльский університет та
Нова школа соціальних досліджень. Сфера професійних інтересів — теорія суспі-
льного вибору. Всесвітню відомість принесли О. Тоффлеру його праці: «Футуро-
шок» (1970), «Доповідь про екоспазм» (1975), «Третя хвиля» (1980), «Передбачення
та передумови» (1983), «Адаптивна корпорація» (1985), «Метаморфози влади»
702
(1990) та ін. Ряд праць написані ним у співавторстві з дружиною X. Тоффлер, а са-
ме — «Війна та антивійна. Досвід виживання на порозі XXI століття» (1993),
«Створюючи нову цивілізацію: політика у суспільствах «третьої хвилі» (1995), «Ре-
волюційне багатство» (2006). У працях О. Тоффлера подається зміст теорії «трьох
хвиль цивілізації» та «теорії надіндустріального суспільства».
Туган-Барановський Михайло Іванович (1865—1919) — видатний український мис-
литель, вчений-економіст світового рівня, громадський діяч. Народився у Харкові. За-
кінчив фізико-математичний факультет Харківського університету (1888 р.) та юриди-
чний — Київського (1890 р.). Викладав політичну економію у Санкт-Петербурзькому
університеті. 1894 р. захистив магістерську дисертацію «Промислові кризи в сучасній
Англії, їх причини та вплив на народне життя», 1898 р. — докторську дисертацію «Ро-
сійська фабрика в минулому і сучасному. Історія розвитку російської фабрики». Брав
участь у громадській, науково-організаційній та політичній діяльності. Після 1917 р.
працював у Центральній Раді, брав участь у створенні Української Академії наук, Ін-
ституту економічної кон’юнктури, демографії та ін. Науковий внесок вченого у світову
економічну думку вагомий та багатогранний: теорія цінності як синтез теорій гранич-
ної корисності та трудової теорії вартості, концепція економічної кон’юнктури, теорія
грошей, коперації, соціальна теорія розподілу, історико-економічні дослідження тощо.
Основні наукові праці: «Учення про граничну корисність господарських благ як при-
чина їх цінності» (1890), «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини та вплив
на народне життя» (1894), «Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-
економічне дослідження (1898), «Основи політичної економії» (п’ять видань, 1907—
1924), «Соціальна теорія розподілу» (1913), «Соціальні основи кооперації» (1919) та ін.
Турен Ален (Tourain Alain) (1925 р. н.) — один із провідних французьких соціоло-
гів і творців теорії постіндустріального суспільства, народився у м. Арманвілль-
сюр-Мер в департаменті Кальвадос. З 1960 р. до сьогодні є керівником дослідниць-
ких програм Вищої школи соціальних наук, з 1994 р. є членом Вищої інтеграційної
ради. А. Турен автор тридцяти книг, зокрема «Соціологія дії» (1965) «Постіндуст-
ріальне суспільство» (1969), «Університет і суспільство в Сполучених Штатах
Америки» (1972), «Невидиме суспільство» (1976), «Після соціалізму» (1980), «Кри-
тика модерніті» (1992), «Чи здатні ми жити разом? Рівні і різні» (1997) та ін. Його
роботи перекладені 15-ма мовами і видані більш ніж у двадцяти країнах світу.
А. Турен член Європейської академії, дійсний член Американської академії наук та
мистецтв, почесний професор понад п’ятнадцяти європейських університетів.
Тюрго Анн Роберт Жак (1727—1781) — представник фізіократизму, що слідом за
Ф. Кене обстоював принцип свободи економічної діяльності, поділяв погляд на зем-
леробство як єдине джерело додаткового продукту. Першим сформулював закон
спадної родючості ґрунту. Головна праця — «Роздуми про створення і розподіл ба-
гатства» (1766).
Фогель Роберт (Fogel Robert) (1926 р. н.) — представник «нової економічної істо-
рії», лауреат Нобелівської премії (1993 р.). Народився в м. Нью-Йорку. Звання док-
тора філософії Р. Фогель здобув в Університеті Джона Гопкінса (1963 р.), де викла-
дав з 1958 р. У 1960 р. він видав свою першу книгу «Залізниця «Юніон Пасифік»:
історія одного передчасного рішення». В 1959 р. перейшов до Університету Рочес-
тера. З 1964 р. працював у Чиказькому університеті, де у 1965 р. став професором
економічної історії. Р. Фогель був президентом Асоціації економічних істориків
(1977 р.), президентом Асоціації істориків суспільних наук (1980 р.) і директором з
досліджень Національного бюро економічних досліджень з 1978 р. У даний час Фо-
703
гель є професором Вищої школи бізнесу Чиказького університету. Крім цього, він є
членом редколегій цілої низки наукових журналів і провідним дослідником Націо-
нального бюро економічних досліджень.
Фрідмен Мілтон (1912—2006) — американський економіст, представник чиказької
школи, один з ідеологів монетаризму. Лауреат Нобелівської премії (1976 р.). Фрідмен
був ідейним натхненником «тетчеризму» і «рейганоміки», автором практичних програм
з «демонтажу» системи державного соціально-економічного регулювання в Англії, Ізраї-
лі, Чилі та США. Методологічно Фрідмен опирався на погляди Ф. Найта. Спади вироб-
ництва й роль держави Фрідмен пояснює процесами у сфері грошового обігу. Розробка
нового розуміння грошового фактора в економіці вважається головним внеском Фрідме-
на у науку. Розвиваючи погляди американського економіста І.Фішера, Фрідмен розробив
теорію грошей як форми багатства (тобто як різновиду «корисності» для споживачів і різ-
новиду «капіталу» для підприємців). Такий підхід принципово відрізняється від кейнсі-
анського, де гроші розглядаються насамперед як інструмент господарювання. Основні
праці: «Теорія функції споживання» (1957), «Капіталізм і свобода» (1962), «Монетарна
історія Сполучених Штатів за 1867—1960 рр.» (1963), «Монетарна статистика Сполуче-
них Штатів» (1970).
Фур’є Шарль (1772—1837) — французький соціаліст-утопіст. Основні праці:
«Трактат про домашню і землеробську асоціацію» (1828), «Новий промисловий і
суспільний світ» (1828), «Теорія чотирьох рухів і загальних доль» (1808). Основним
змістом названих праць є ідея соціальної гармонії, що можлива лише в суспільстві,
побудованому на засадах справедливості й рівності.
Фурастьє Жан (Fourastie Jean) (1907—1990) — французький економіст і соціолог,
професор Національної консерваторії мистецтв і ремесел та Вищої школи практичних
досліджень. Його роботи присвячені дослідженню соціальних наслідків технічного та
наукового розвитку, проблем рівня життя, способу життя та їх прогнозування. Ж. Фу-
растьє розглядав прогрес техніки як фактор, який виявляє вирішальний вплив на еко-
номічний і соціальний розвиток. Вивчав перехід від індустріального суспільства до
постіндустріального з точки зору змін у структурі зайнятості в галузях економіки, від-
мічав швидке зростання сфери послуг. Основні праці: «Велика надія ХХ століття»
(1949), «Джерела багатства» (1950). Фурастьє вірить у глобальний соціальний прогрес
людства. Ця віра ґрунтується у нього на оптимістичній оцінці величезних можливос-
тей, які надають людині наука і техніка. Ж. Фурастьє наголошує на другорядній ролі
політичних, юридичних та моральних факторів і відмічає провідну роль техніки та
прогресу. Ж. Фурастьє можна вважати представником інституційно-соціального на-
пряму, прибічником технологічного детермінізму. Він слідом за К. Кларком розрізняє
три економічні галузі — первинну (сільське господарство та добувна промисловість),
вторинну (обробна промисловість) і третинну (сфера послуг). Відповідно до ролі цих
сфер вчений виокремлює первинну, вторинну і третинну цивілізації, що являють, на
його думку, три фази прогресивного розвитку людства. Зараз, згідно з поглядами Фу-
растьє, починається нова фаза — «наукова». Ж. Фурастьє прагнув розробити своєрід-
ний «науково-технологічний гуманізм», який передбачає подолання традиційної теоре-
тичної моралі та приведення її у відповідність до наукової, технічної і моральної
реальності сьогодення. В теорії Ж. Фурастьє традиційні технократичні ідеї поєднува-
лися з одним із перших варіантів концепції «постіндустріального» суспільства.
Хайєк Фрідріх (1899—1992) — англійський економіст, представник неоавстрійсь-
кої школи. Хайєк у своїх працях передбачив сучасні висновки економічної теорії
про вплив експансіоністської фіскальної й монетарної політики на виробництво, за-
704
клав основи теорії «раціональних очікувань». В 1947 р. за участю М. Фрідмена й
Р. Стіглера створив Міжнародну асоціацію неолібералів. У 1974 р. (разом з
Г. Мюрдалем) нагороджений Нобелівською премією «за основні роботи з теорії
грошей і економічних коливань та глибокий аналіз взаємозалежності економічних,
соціальних і інституціональних явищ». Основні праці: «Дорога до рабства» (1944),
«Дорога до волі» (1985).
Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.) — Вавилонський цар. Відіграв важливу роль у
становленні засад державного управління господарської сфери месопотамського
суспільства. Закони царя Хаммурапі упорядковували і підтримували розвиток тра-
диційних соціальних інститутів Східної цивілізації.
Хансен Елвін (1887—1976) — американський економіст; засновник американсько-
го кейнсіанства. Економічний радник Ф. Рузвельта, прихильник державного регу-
лювання економіки. У центрі уваги Хансена перебували дослідження механізму
циклічних коливань і антициклічного регулювання. По суті він є (разом з Дж. Хік-
сом) фундатором кейнсіанської теорії циклу. У післявоєнних працях вченого теорія
Кейнса представлена у вигляді ретельно розробленої моделі, у рамках якої можна
оперувати даними народногосподарської статистики і яку можна використовувати
для дослідження державного впливу на макроекономічні параметри: споживання,
заощадження, інвестиції й рівень національного доходу в цілому. Досліджуючи
проблеми довгострокового зростання і його факторів, Хансен висунув концепцію
загальної тенденції до стагнації капіталізму в міру завершення освоєння нових при-
родних ресурсів, вичерпання можливостей науково-технічного прогресу й уповіль-
нення темпів зростання кількості населення. Основні праці: «Монетарна теорія й
фіскальна політика» (1949), «Економічні цикли й національний дохід» (1951).
Харрод Рой (1900—1978) — англійський економіст, представник неокейнсіанства.
Фахівець із проблем економічного зростання, теорії грошей, міжнародної торгівлі.
В 1948 р. вийшла книга Р. Харрода «До теорії економічної динаміки», у якій він
(майже одночасно з Е. Домаром) висунув концепцію економічного зростання, що
обґрунтовує можливість підтримки стійких темпів розвитку в тривалій перспективі.
Хікс Д. (1904—1989) — англійський економіст-кейнсіанець; лауреат Нобелівської
премії (1972 р.). Зробив великий внесок у теорію загальної рівноваги, теорію варто-
сті, теорію відсотка, теорію торговельного циклу. Хікс по суті є творцем кейнсіан-
ської теорії циклу. Він перший увів поняття «неокласичний синтез». Хікс розробив
апарат аналізу взаємодії товарного й грошового ринків — моделі «інвестиції—за-
ощадження—переваги ліквідності—грошей». Крім того, він збагатив економічний
аналіз такими інструментами, як: «IS-LM-криві», термін «тимчасова рівновага»; за-
клав основи «теорії очікування» у процесі формування довгострокової ставки від-
сотка. Основні праці: «Вартість і капітал» (1939), «Внесок у теорію торговельного
циклу» (1950).
Хмельницький Богдан (Зиновій) Михайлович (1595—1657) — видатний україн-
ський полководець та державний діяч, керівник Визвольної війни українського на-
роду (1648—1656 рр.), перший гетьман Української гетьманської держави. Народи-
вся у с. Суботів під Чигирином. Освіту здобув у Київській братській школі,
єзуїтському колегіумі у Львові, де пройшов класи риторики, поетики, граматики,
опанував польську та латинську мови. Володів також турецькою та татарською мо-
вами. Під його керівництвом здобуто значні перемоги у Визвольній війні, утворено
національну державу, створено відповідні державні інститути. Залишив після себе
705
велику кількість праць з проблем господарського розвитку — Універсалів, які ха-
рактеризують його як досвідченого державного діяча. Його економічна політика
мала меркантилістський характер.
Хоутрі Ральф Джордж (1879—1975) — англійський економіст, представник кем-
бриджської школи. Йому належить пріоритет створення теорії, яка пов’язує спо-
живчі доходи й витрати з економічним циклом. На його думку, економічний цикл
— це суто грошове явище, обумовлене коливаннями грошового попиту і
відповідними змінами в наданні кредитів. На основі своєї теорії Хоутрі прийшов
висновку, що циклічні коливання ділової активності можна пом’якшити через ро-
зумну грошово-кредитну політику. Коло наукових інтересів охоплює проблеми
трудових відносин та заробітної плати, оподаткування, економічної діяльності та
влади, міжнародної торгівлі тощо. Найвідоміші його праці — це «Добро й погана
торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937).
Цинь Шихуан (Цинь Шихуанді) — китайський імператор династії Цинь (246—210 рр.
до н. е.), реформатор; провів ряд реформ, які закріпили у Китаї державну форму
власності.
Чайлд Вір Гордон (1892—1957) — видатний англійський археолог. Дослідник ма-
теріальної культури стародавньої історії. Автор терміна «неолітична революція».
Своєю науковою діяльністю сприяв формуванню сучасних уявлень про роль і зна-
чення неолітичної революції в історії людства.
Чемберлін Едвард Гастінгс (1899—1967) — відомий американський економіст
ХХ ст., автор теорії монополістичної конкуренції. Головні напрями наукових до-
сліджень: співвідношення монополії і конкуренції, механізм ринкового господарю-
вання. Основна наукова праця: «Теорія монополістичної конкуренції» (1933).
Шліхтер Олександр (1868—1940) — економіст і державний діяч. Був ректором
Комуністичного Університету ім. Артема в Харкові. У 1927—29 рр. нарком земе-
льних справ УРСР. Займався дипломатичною роботою, був уповноваженим Нарко-
мату з закордонних справ, посідав високі пости в партії. Автор економічних, істо-
ричних та публіцистичних праць, зокрема «Вибрані твори» (1959). Крім того, був
головним редактором журналу «Вісник сільськогосподарської науки та дослідної
справи» (1928—1929).
Шмоллер Густав (1838—1917) — засновник нової історичної школи. Одним з пе-
рших в історії економічної думки запровадив «етичний принцип» у економічні до-
слідження, стверджуючи, що господарське життя нації визначається не лише при-
родними та технічними, але у першу чергу — моральними факторами, «духовними
силами людей». У центр власної концепції господарського життя Г. Шмоллер по-
ставив «спільність мови, історії, звичаїв та ідей», яка, на його думку, глибше за
економічні чинники пов’язує між собою суб’єктів господарювання. Основні праці:
«Основи загального учення про народне господарство» (1872), «Народне господар-
ство, наука про народне господарство та її методи» (1897).
Шумпетер Йозеф Алоїз (1883—1950) — видатний економіст ХХ ст. з широким ді-
апазоном наукових інтересів. Народився в м. Тріш в Моравії (Австро-Угорщина).
1901 р. поступив до Віденського університету, слухав лекції Ф. Візера і Е. Бем-Ба-
верка. Після закінчення університету Й. Шумпетер читав лекції з економіки в різ-
них університетах Австро-Угорщини, працював на державних і адміністративних
706
посадах. У 1932 р. вчений переїхав до США, був обраний професором Гарвардсь-
кого університету, де працював до кінця життя. Й. Шумпетер — автор динамічної
концепції циклу, за якою циклічність виступає закономірністю економічного зрос-
тання; засновник теорії ефективної конкуренції та концепції підприємництва, в ос-
нові якої лежить новаторська діяльність. Основні наукові праці: «Теорія економіч-
ного розвитку» (1912), «Економічні цикли» (1939), «Капіталізм, соціалізм і
демократія» (1942), «Історія економічного аналізу» (1954).
Юровський Леонід Наумович (1884—1938) — російський економіст, державний
діяч, публіцист. Професор кафедри політичної економії і статистики Саратовського
університету, ректор Саратовського інституту народного господарства. Деякий час
очолював відділ іноземної статистики ЦСУ. Був членом колегії Валютного управ-
ління Наркомфіну СРСР, активним учасником і організатором грошової реформи
1922—1924 рр. У 1930 р. репресований. Основна праця: «На путях к денежной ре-
форме».
Юстініан (527—565) — візантійський імператор; намагався відновити Римську ім-
перію; провів кодифікацію римського права; стимулював велике будівництво,
в т. ч. церковне.
Яснопольський Леонід Миколайович (1873—1957) — визначний український
економіст, фахівець у галузі політичної економії, бюджетного права, статистики,
економіки вугільної промисловості. Викладав економічні дисципліни в університе-
тах Петербурга, Харкова, Києва. Працював у КІНГ і в Київському університеті, в
Інституті економіки АН УРСР. Автор більше 100 наукових праць. Основні з них:
«Очерки русского бюджетного права» (1912), «Восстановительный процесс в на-
шем денежном обращении и задачи валютной политики» (1927), «Каменноугольная
промышленность бассейна» (1956—1957).
Ясперс Карл (1883—1969) — німецький філософ. У 1919 р. видає працю «Психо-
логія світогляду», яка принесла йому світову славу. Серед найвідоміших праць
«Філософія» (у 3-х т.); «Джерела історії та її мета»; «Суть та призначення історії»,
які присвячені філософсько-історичним та світоглядним проблемам. Відомий як ав-
тор концепції осьового часу.