Неможливе - можливо

Спрага оволоділа хлопцем. Олег лежав нерухомо на чудернацькому нагромадженні каменюк. Поряд з ним лежав його лук та чотири стріли. Лише чотири. У роті пересохло, а язик прилипав до піднебіння. Вже кілька годин хлопець лежав на запиленому валуні. Спочатку було неважко, але потім сонце піднялося вище і нагріло камінь так, що тепер Олег волів би бути у затінку. Та змінювати позицію вже не було змоги. Він сидів у засідці надто довго, кожної секунди могли з’явитися супротивники, і хлопець зовсім не хотів, щоб його помітили першим.

Пройшло кілька довгих-предовгих хвилин, і неподалік під необережним кроком таки перекотилося каміння. Невідомий пішохід завмер, прислухаючись. Олег нарешті дочекався його, він весь напружився і почав обережно підтягати до себе лук. Невідомий довго не зволікав і вийшов на невеличкий клаптик відкритого простору. Це був Андрій. Невисокий і худорлявий, його голову вкривало русяве, давно не стрижене волосся, а сірі очі підозріло оглядалися навкруги. Озброєний хлопчик був луком, який висів за спиною, сагайдак на лівому стегні був майже повний — не менше десятка стріл, у правій руці Андрій тримав дерев’яний меч.

Олег швидко звівся на коліна, прицілився і пустив стрілу уперед. Стріла пролетіла над Андрієм, ледь не зачепивши маківку. Хлопець рефлекторно присів, але було вже запізно, обоє розуміли, що його вбито. Андрій підвівся і посміхнувся, та його очі видавали незадоволення.

    — Як завжди, сидиш у засідці, Леопарде, — сказав він з ледь прихованим докором.

Олег теж посміхнувся, але не дуже переможно.

    — Та я тут мало не засмажився, поки дочекався, — так було завжди, коли він когось “убивав” — йому ставало ніяково. — Багато переміг, Соколе?

Андрій похитав головою.

    — Жодного. А ти?

    — Ти перший…Жаркувато сьогодні…

Раптом він почув ледь чутний шурхіт десь збоку. Мить, і він вже знову лежав на розпеченому камені. Заліг він дуже вчасно, бо майже одразу в повітрі над ним просвистіла стріла. Але надто пізно, щоб “убити”. Леопард почав повільно і максимально тихо сповзати на землю, де полишив свій меч. Поки хлопець спускався, то встиг обдерти ледь загоєні ранки на колінах і руках, та зважати на них не було часу. Приземлився Леопард досить гучно, невідомий стрілець не міг його не почути. Тому Олег сховав стріли у сагайдак, озброївся мечем, присів за каменем і завмер.

Хлопець повільно дорахував до трьохсот, потім ще раз, а коли почав втретє, то збився на другій сотні. Леопард на півзігнутих ногах повільно покинув свою схованку, і почав обходити нагромадження каменів. На відкритому просторі, де завершив гру Сокіл, він миттю заліг і почав повзти. Це було зовсім нелегко — з луком за спиною та мечем у руках.

    — Можеш підводитися, — почув він веселий голос Андрія. — Вже нікого немає.

Леопард повільно підвівся і озирнувся навкруги, поблизу був тільки Сокіл.

    — Хто це був? — взагалі-то за правилами він міг і не отримати відповіді.

Але Андрій був настроєний досить життєрадісно, як для “убитого”.

    — Вовчиця. Вона майже одразу пішла.

Олег мимоволі скривився. Знову це дівчисько. Чомусь вона дуже не подобалася йому. Можливо тому, що вона нічим не поступалася нікому з їх хлопчачої компанії, але цього хлопець не визнав би навіть перед самим собою. Свою неприязнь він не дуже афішував, а пояснював тим, що вона протилежної статі і лізе не в свої справи.

Питати, куди вона пішла, було б відвертим нахабством, повністю проти правил. Тому Леопард коротко кивнув, відсалютував мечем товаришу і пішов у напрямку фортеці. Саме туди мала направитися дівчинка, так само, як і вся атакуюча команда.

Олег сторожко просувався вперед, кожної миті чекаючи стріли, бо ж Вовчиця могла десь залягти, чекаючи на нього. Раптом хлопець почув, як з обриву, який він залишив позад себе, посипалися земля і каміння. Він рвучко розвернувся, одночасно готуючись до стрільби. Але все, що він встиг побачити були дві темні кіски, які майнули в повітрі — так швидко тікала Вовчиця.

Леопард задоволено посміхнувся, коли зрозумів, що у супротивниці немає стріл. Він швидко закинув лук за спину і побіг за дівчинкою. Вона, схоже, почула погоню, бо навіть і не думала зупинятися. На зміну кам’янистій місцевості колишнього морського берега прийшли поодинокі групки кущів і дерев. У їх просвітах Олег час від часу бачив тендітну фігурку, але часу на постріл не було, дівчинка вміло використовувала природні перепони пострілу. Та незважаючи на все її вміння і бажання не бути “убитою”, Леопард бачив, що відстань між ними скорочується. Хлопець знав, що дуже скоро наздожене Вовчицю, а тоді, у двобої на мечах…він навіть не припускав, що може програти. Він вже бачив, як у кілька ударів дістає її і “вбиває”.

Раптом Олег перечепився через корінь, прихований у траві. Вже падаючи, він перейшов у кувирок через плече, а тому майже не забився. Проте тихо зашипів і сів на землі, схопившись за вдарене плече. Біль потроху зникав. Леопард звівся на ноги і продовжив погоню, вже майже не сподіваючись на успіх.

Берегова лінія круто повертала на північ, утворюючи велику затоку. Хлопчача ватага довго не думала над її назвою, тому нарекла її просто Затокою. Море пішло звідси вже кілька десятиліть тому, дно вже почало потроху вкриватися ґрунтом, який складався з решток водоростей, морських тварин, які не встигли піти разом з водою, і нанесеного вітром піску та пилу. Іноді хлопчаки, коли була не дуже спекотна погода, виходили на дно Затоки та починали “розкопки”. Знаходили багато цікавого, починаючи мушлями і панцирами крабів і закінчуючи монетами і різноманітними побутовими речами.

Західний берег Затоки витягувався набагато далі в “море”, утворюючи Півострів. Якраз на ньому і знаходилася їхня фортеця. Олег даремно намагався розгледіти її вдалині. Він стояв на висоті, а внизу між скель берега просувалася Вовчиця, яка вже встигла подолати спуск. Поцілити її було неважко, але Леопард вже вирішив зійтися з нею у двобої. Тож він почав спускатися униз.

Дівчинка цілком розумно вирішила не виходити на відкритий простір дна Затоки. Тому просувалася вздовж вже неіснуючої берегової лінії, яку відмічали скелі, які давали непоганий захист від стріл. Олег, упевнений, що “смерть” від стріли йому не загрожує, вибіг якраз на дно, по якому було набагато легше бігти. Його хитрість вдалася, хлопець перегнав Вовчицю і, підстерігши, раптово вискочив в кількох кроках перед нею.

Дівчинка різко зупинилася, в її руці миттєво опинився меч. Леопард мимохіть замилувався ним. На пофарбованому сірою фарбою лезі більш темним тоном були виведені хвилясті візерунки, на кшталт тих, що залишає мороз на вікнах. Руків’я було розмальоване геометричними фігурами синього, червоного і зеленого кольорів, а про частоту використання говорила його потертість.

    — Думала втекти від мене? — захекано проговорив хлопець.

    — Не зазнавайся! Я ніколи не тікаю! — гордо відмовила Вовчиця.

    — Вовчице, опусти меча. Ти ж і сама знаєш, що мене тобі не перемогти.

    — То діставай зброю і подивимось який ти вправний, Леопарде!

Олег повільно зняв лук і поклав на землю разом зі стрілами, лиш потім витягнув меч. На нього теж неважко було задивитися, але був він значно скромніший за меч дівчинки. Лезо було темно-сіре, без прикрас, але вирізане з такою майстерністю, що нічим не відрізнялося від металевого. Єдине, що видавало його справжню природу, так це сколи, які світліли деревиною — Леопард любив свою зброю, але й не вагався використовувати її за призначенням.

Та все ж була доля правди у словах хлопчика. Він був сильніший і спритніший за супротивницю, про це засвідчили кілька його атак — Вовчиця отримала два “поранення”. Наступне мало бути смертельним. Але дівчинку недарма називали Вовчицею — сили волі, гордості і бойової люті в ній було вдосталь. Вона вкотре контратакувала і таки “поранила” Леопарда. Той відскочив на крок, і обоє завмерли.

Дівчинка хитро посміхнулася, показала супротивнику язика і кинулася тікати. Та напрямок вона вибрала поганий. Леопард одразу зрозумів це і задоволено хмикнув. В кількох кроках від нього між двома могутніми скелями був вузенький прохід, який вів в ущелину.

Прохід різко розходився вшир після декількох кроків, починалася ущелина, яка вела вглиб суші. У неї була погана слава, казали, що ночами тут ходять душі потонулих у морі. Та навіть без усілякої містики було неясно, як же саме утворилася ущелина. Її стіни були гладенькі, наче обточені водою, але море ніколи не було так високо, щоб вимити її. А дощова вода теж не могла стікати тут у море. Бо дно ущелини біля проходу, тобто зі сторони моря, було найвищим. Далі воно поволі спускалося все нижче і нижче, поки не закінчувалося печерою, яка тягнулася ще далі вглиб суші. Про печеру було ще більше забобонів. Тут у сиву давнину приносилися жертви якимсь язичницьким духам. Дорослі не цікавилися цим місцем, а сміливість дітей закінчувалася вже у кількох метрах від початку ущелини.

Олег був цілковито упевнений — тікати Вероніці, а так назвали дівчинку батьки, нікуди. Вона сама загнала себе у глухий кут, адже видертися наверх по гладких стінах ущелини було неможливо. Хлопець підібрав зброю і неквапно пішов до проходу в ущелину. Боятися там було нічого, принаймні так він себе переконував. У свої тринадцять років Олег вже переріс сліпу віру в казки дорослих. Крім того, за його плечима було багато прочитаної наукової літератури, тому розумом він відмітав усі страхи. Але навколо ущелини було надто багато забобонів, дитячий острах залишався. Врешті решт Леопард переконав себе, що поки сонце стоїть високо в небі, темні сили і створіння чатують глибоко у печері до приходу ночі, а туди він не збирався ні за яких обставин.

Та тільки-но хлопець пройшов крізь прохід, як всі його бадьорі думки були витіснені з голови. Олегу здалося, що сірі стіни чотирьохметрової висоти, на які годі було і думати видертися, обступили його з усіх сторін, що він у кам’яній пастці, яка повільно і без жодного звуку стискається, залишаючи все менше вільного місця. Але ж Леопард точно знав, що цього не може бути. Він заплющив очі на кілька секунд, а коли розкрив, то побачив тільки те, що і мав побачити з першої секунди. Високі сірі стіни, досить велика ширина ущелини — якщо витягнути руки в сторони і однією торкнутися стіни, то іншої можна торкнутися тільки кінчиком меча. Земля, вкрита дрібною галькою, та досить різкий поворот ущелини, який і створив ілюзію, що стіни насунулися з усіх боків. Крім того, сонце не заглядало в ущелину, і тут панувала тінь, було прохолодно, але не освіжаюче, а якось не по доброму.

Розумом Олег все це розумів, але десь вглибині залишалася неабияка тривога. Він деякий час боровся з бажанням озирнутися і перевірити, чи існує ще прохід, через який можна повернутися, а потім пішов уперед, міцно стиснувши руків’я меча. Через півтора десятка кроків прохід було вже неможливо побачити за поворотом. А в трьох метрах перед собою Леопард побачив Вовчицю. Вона кілька секунд дивилася йому в обличчя, а потім посміхнулася. Хлопець зрозумів, що вона все знає, знає, що він мало не втік звідси, що серце все ще несамовито калатає в грудях, а долоні і спина спітніли зовсім не від спеки. Олег насупився і крикнув:

    — Чого смієшся?! Я зараз тебе вб’ю!

І мало не присів від несподіванки.

    — Вб’ю, вб’ю, вб’ю! — повторила луна.

    Ніколи в цих стінах не було луни, мабуть тому, що тут завжди мимоволі говорили пошепки. Спокою Олегу луна не додала, швидше навпаки — власний голос, відбитий від стін, здався зовсім чужим.

    — Спочатку спробуй наздожени, боягузе, — дівчинка знову показала йому язика, розвернулася і побігла вглиб ущелини.

Від таких слів кров кинулася хлопчику до обличчя, а острах відсунувся роздратуванням. Леопард щодуху побіг слідом. Мабуть, якби він не був таким розлюченим, він би помітив, що біжить зовсім беззвучно, наче під ногами не каміння, а м’яка вата, і невідомо як це можна було б пояснити з точки зору науки. Але в ці секунди головним було інше — наздогнати мерзенне дівча і добити ударом меча, та ще й не легенько торкнутися, як за правилами, а наче ненавмисне прикластися з усією силою. Та бігла Вовчиця напрочуд швидко, Леопард ледве скоротив відстань між ними до п’яти кроків. Раптом за поворотом відкрився темний провал печери. Заборонена зона, ніхто, навіть найсміливіші, не просувалися ближче до печери, аніж вони зараз. Хлопець різко зупинився, не добігаючи до входу, Вероніка ж, навпаки, підбігла впритул, мало не під нависаючу стелю.

    — Боягуз-боягуз! — поглузувала вона і зникла всередині печери.

Олег зітхнув, поправив лук за спиною і пішов за Вовчицею, тільки гордість і вражене самолюбство рухали його уперед. Кожен крок супроводжувався нелегкою внутрішньою боротьбою. Але гордість і впертість щоразу перемагали підсвідомий острах і майже заглушену розумом віру в надприродні сили. Так, хоча і не дуже швидко, хлопець підійшов майже впритул до печери.

Раптом звідти почулося дике виття і гарчання. Леопард миттєво закляк на місці, панічно вдивляючись у темряву печери. А стогони, крики і виття не припинялися. Олег відчув, як затремтіли коліна, ноги стали неслухняними, дрижаки охопили і руки, кінчик меча виписував в повітрі різноманітні вісімки і петлі. Раптом все затихло, а з темряви почувся заливчастий дзвінкий сміх. Хлопець несамовито розлютився, коли почув цей сміх, бо ж це сміялася Вовчиця, і вся ця дика какофонія була тільки концертом одного актора.

Сміх затих досить раптово. Леопард упевнено зробив два кроки уперед, коли тиша цього місця вкотре була порушена. Цього разу це був вереск, дівчачий вереск, сповнений невимовного страху.

    — Оле-ег! — почулося з глибини, і все затихло.

Хоча вереск і був дуже натуральним, у хлопця не було жодного сумніву, що це був ще один розіграш, мета якого — ще більше його налякати. Леопард сміливо покрокував у темряві, хоча нічого не бачив і не чув. Скоріш за все Вовчиця вирішила раптово закричати, коли він буде всередині печери. Але хлопець був готовий до цього і знав, що вже не злякається. Він зупинився і прислухався — десь вдалині почулося приглушене чи-то шарудіння чи-то кроки. Як далеко від нього було неможливо зрозуміти, Олег мимоволі озирнувся на вихід з печери — той був досить далеко, але повертатися було б визнанням власного страху і глузливих слів Вовчиці, тому хлопець пішов далі.

Печера була вужчою за ущелину, але продовжувала йти униз. Леопард весь час торкався витягнутими руками стін, щоб не пропустити розгалуження, в якому могла затаїтися дівчинка. Поступово хлопця огорнула темрява, тепер він вже не бачив виходу і денного світла у ньому, почав потроху повертатися страх.

Врешті-решт Олег зупинився, трохи постояв і покликав:

    — Вероніко! — жодного звуку у відповідь, навіть луни тут не було. — Ти де?

Мертва тиша. Хлопець проковтнув щось у горлі, щось, що заважало дихати і зовсім не бажало ковтатися.

    — Вовчице! Досить вже ховатися! Мені набридло!

Тишу порушував тільки його голос, та ще його серце, яке билося все частіше.

    — Ніко! Якщо зараз не вийдеш, то я піду геть! Чуєш?..

Страх набігав хвилями, але Леопард знав, що якщо зробить хоч крок назад, то вже не зупиниться і не озираючись втече. А доводити Вероніці (а навіть, швидше, собі), що вона сміливіша за нього, не хотілося. До того ж зовсім недоречно він згадав, що дівчинка покликала його на ім’я.

А в їхній компанії було заведено не користуватися іменами, лиш назвами тварин. Іменами користувалися дуже рідко, а у екстремальних ситуаціях їх скорочували до двох складів. Так “Леопард” перетворювався на “Олег”, “Вовчиця” — на “Ніка”. І називати скороченим ім’ям просто так, без причини, було не те що б не прийнято, а навіть заборонено, аби воно не ставало надто повсякденним.

Тож Вовчиця покликала його саме “Олег”, і покликала наляканим голосом. Так, саме наляканим, а за мить до цього панічно, зовсім по-дівчачому верещала. Зробити висновок з усіх цих фактів було неважко. Але він зовсім не подобався хлопцю, адже відкривав усі двері свідомості панічному непереборному страху. “Щось сталося”— подумав Леопард. — “Щось таке, що налякало сміливу Вовчицю, що змусило її відкинути гордість і неприязнь і покликати на допомогу.” Тепер іти геть було немислимо, але і залишатися у темній печері, де жили злі духи, які вже схопили дівчинку, теж було нелегко.

Раптом Олег згадав, що в нього є сірники. Кожен воїн мав при собі сірники, щоб при нагоді можна було зігрітися біля вогнища чи підсмажити їжу. Світла сірник давав мало, але принаймні висвітлював стіни і підлогу на відстані кількох кроків. Хлопець повільно пішов углиб печери, світло заспокоювало, вселяло надію і надавало упевненості в захисті. Але сірники чомусь швидко згасали. Леопард зупинявся, запалював новий і продовжував іти. Він пройшов зі світлом не більше сотні метрів, а останній сірник вже згас. Хлопець марно намагався намацати ще щось у коробку, одночасно з цим продовжуючи йти вперед. Зовсім несподівано він налетів на стіну, вдарився об неї лобом і відступив на крок назад.

Леопард незадоволено потер лоб і розвів руки в боки. З боків були стіни, жодного натяку на поворот печери. “Що за чортівня?..” —  подумав Олег і почав обмацувати стіну перед собою. Його здивування не знало меж, коли пальці відчули під собою не камінь, а дерево. Хлопець намацав кілька широких дощок, з’єднаних між собою металевими смугами. Думка про двері прийшла миттєво і одразу підтвердилася, коли руки відчули металеве кільце і потягли за нього.

Двері відчинилися, і першим, що побачив за ними Олег, було сліпуче світло. Але засліплення тривало недовго. Наперекір сподіванням хлопця, світло не було сонячним. Велика кругла кам’яна зала була освітлена факелами, які висіли на стінах. Першим, що кинулося йому в очі, була Вовчиця. Вона стояла посеред зали на явно штучному кам’яному постаменті з чорного виблискуючого каменю, її руки були зв’язані за спиною, а рот закривав кляп. Та не ця дикість змусила ворушитися волосся на голові Леопарда. Дві жахливі істоти підтримували дівчинку у стоячому положенні. Їхні голови більш за все нагадували пацючі, на сірому фоні яскравими червоними щілинами вирізнялися очі. Тіла істот, здавалося, складались з сірого туману, вони постійно коливалися, сірі хвилі час від часу проходили по їх поверхні.

Олег завмер з відвислою щелепою. Він марно намагався довести самому собі, що цього не може бути. А чому не може? — Просто не може і все! Але очі доводили протилежне. Хлопець прикипів поглядом до очей Вовчиці. При його появі розпач і страх у них змінилися надією, дівчинка не сумнівалася в тому, що Леопард врятує її. От тільки він про це навіть не думав, його тільки-но сформований світогляд тріскався і руйнувався. Зі ступору його вивів приємний голос:

    — Ну, нарешті! Я вже давно чекаю на тебе, лицарю!

Хлопчик повернувся у напрямку голосу. Від стіни до нього повільно йшов чоловік. Він був загорнутий у чорну мантію, тож Олег зробив висновок, що тіло принаймні у нього є, і перед ним людина. От тільки обличчя чоловіка йому зовсім не сподобалося. Шкіра була сірою і сухою, наче була не людською шкірою, а згорілим папером. Волосся невідомого було жовтувато-білим, воно здавалося вологим і було ретельно зачесане назад. Очі були незрозумілого тьмяного кольору, чи то сірого, чи то голубого, дивилися вони з хижою приязню. Завершували картину довгий вузький ніс і солодка усмішка тонких губ.

Леопард підсвідомо підняв меча вище, захищаючись. Чоловік не залишив цей рух без уваги, зупинився за кілька метрів від хлопця, але його усмішка і не думала згасати.

    — Ну-ну. Тобі тут нічого не загрожує. Більш того, я тебе нагороджу!

Олег почав потроху задкувати, вирішивши, що краще утекти, а потім, нагорі покликати когось на допомогу. А чоловік продовжував:

    — Чого ти хочеш? Я можу виповнити будь-яке твоє бажання!

“Чорт! Він божевільний! Справи кепські!” — подумав Леопард, продовжуючи задкувати. Але розлютити чоловіка мовчанням хлопець не хотів, а тому запитав:

    — Ти хто такий? — і одразу відмітив, що голос дрижить і зривається.

    — А хіба це так важливо?…Колись мене звали Кріс…По-моєму, набагато важливішим є те, що я можу зробити для тебе.

Холодний піт вкрив спину Олега, коли він вперся нею у двері і спробував відкрити. Це була марна справа, двері невідомим чином замкнулися. Усмішка Кріса розтягнулася ще сильніше, хоча до цього це і здавалося неможливим.

    — Ти не підеш звідси, поки я не дозволю. Тож чого ти хочеш? Може, багатства?

Він клацнув пальцями і перед хлопчиком з’явилася купа золотих монет і коштовного каміння, яка сягала висотою йому до пояса. Олег похмуро глянув на неї, але меч у його руці, хоч і тремтів, але і не думав опускатися.

    — Добре, як не хочеш багатства, то я можу дати тобі щось інше, — коштовності розтанули в повітрі. — Як щодо сили, здоров’я і довголіття?

Не встиг він клацнути пальцями, як Леопард відчув, що м’язи наливаються могутністю. Меч здався зовсім невагомим, а дошки дверей під тиском тіла почали прогинатися. Олег зрозумів, що ще трохи, і він виламає двері і зможе втекти. Але щось затримало його, може, розгублений погляд Вовчиці, повний невимовного розпачу, а може, природна впертість і жага боротьби. Хлопець ніколи не шукав легких доріг. Він різко мотнув головою.

    — Не треба мені твоєї сили!

Чоловік ляснув у долоні.

    — Ну, не треба, то й не треба. Сам назви свою ціну.

    — Ціну чого?

    — Послуги, яку ти мені зробиш.

    — Якої ще послуги?! — щось підказувало Леопарду, що відповідь Кріса йому зовсім не сподобається.

    — О, зовсім маленької послуги. Мені потрібні кров і смерть. Її смерть, — він кивнув на дівчинку.

Саме цього Олег і чекав, з самого початку, як тільки-но зайшов до зали, але до останньої миті відмовлявся вірити передчуттям.

    — Навіщо це тобі?

    — Це моя справа! Та і яка тобі різниця? Зовсім недавно ти сам кричав, що вб’єш її! А я тобі даю таку нагоду, та ще й щедро нагороджу!

Хлопець нарешті опустив меча і впер вістрям у підлогу.

    — Але ж чим я можу це зробити? Моя зброя для цього не годиться.

    — Це не головне, зброю, якщо треба, я тобі дам, головне, щоб ти вмів з нею поводитися. Та й годиться твоя зброя, стріляєш добре? — він кинув швидкий погляд на лук.

Леопард мовчки ствердно кивнув. Він вже повірив у все, що коїлося навкруги, до нього повернулася стара віра у дива. От тільки дива були зовсім не добрими. Перед хлопцем постав нелегкий, зовсім не дитячий вибір: життя, хай вже ніколи і не зможе він відчувати себе шляхетним лицарем, чи все-таки смерть, благородна, героїчна, у боротьбі зі злом, от тільки про яку ніхто ніколи не дізнається і не оспіває.

    — А якщо я відмовлюся? — він спідлоба глянув на Кріса.

Той повернувся до кам’яного постаменту і сказав наче сам до себе.

    — Що ж, це твоє право…Але тоді в мене побільшає слуг…

Олег мимоволі почав дивитися на тих страшних істот. Отже, вони колись були людьми, тими, хто відмовився. Ставати схожим на них не хотілося, зовсім не хотілося. Але і дивитися у сповнені страху очі Вовчиці, а тим більш зробити те, чого жадав Кріс, було неможливо.

Нарешті меч повільно, дуже повільно повернувся у піхви, а у руках хлопчика тепер був лук. Вираз очей дівчинки змінився, тепер Леопард бачив у них тільки презирство, тому він похмуро і винувато відвів погляд.

    — Мої стріли не мають наконечників. Ти казав, що даси мені зброю, — голос був чужим, схожим на той, яким промовляла луна в ущелині.

    — Так, звичайно. Думаю, однієї тобі вистачить. Повинно вистачити.

Він ляснув у долоні, і перед Олегом зависла в повітрі справжня стріла. Хлопець відчув це всім єством. Його стріли були хорошими і безвідмовними, але вони не несли загрози. Тоді як одного погляду вистачало щоб зрозуміти: призначення цієї стріли — смерть.

Леопард невпевнено узяв стрілу, довго розглядав її. Перед цим пострілом йому потрібно було зібратися з силами. Він гарно стріляв, усі, хто “воював” маючи при собі лук, стріляли не просто добре, а дуже добре. Адже вищою майстерністю було не влучання, а вміння пустити стрілу так, щоб вона пролетіла в кількох сантиметрах повз, не зачіпаючи людини. Але цього разу він просто не мав права схибити, жодна випадковість не повинна була завадити йому влучити. Хлопець дивився у підлогу, настроюючись на влучання. Вибір було зроблено, як тільки він взяв до рук лук.

Чоловік не квапив хлопця, наче розумів, що цей постріл вимагає неабиякого внутрішнього напруження. Та от нарешті час настав. Олег підняв голову, твердо глянув у вічі Вовчиці, поклав стрілу на тятиву і почав повільно її натягати. В очах дівчинки не було навіть натяку на страх. “Смілива ж яка!” — подиву і здивування не було, він не сумнівався, що саме так вона себе і вестиме. Тільки лють і презирство бачив хлопець в її очах, наче вона самим поглядом говорила: “А все таки ти боягуз, та ще й нікчема!”

Права рука все далі відтягала тятиву. Ліва ж сіпнулася, коли в голову Леопарду почали закрадатися сумніви, відносно правильності того, що він збирався зробити. Вбити дівча можна було вже тільки за отакий погляд. “От дурепа!” — у думках не було люті, швидше жаль і незрозуміла скорбота. Хлопець скосив погляд на Кріса. Той завмер з напіввідкритим ротом і пожирав очима Вовчицю, кожної миті чекаючи на криваві бризки. В нерівному світлі факелів у цю мить він був схожий на пацюка набагато більше, ніж його мовчазні слуги. Вся його фігура виражала бажання крові і смерті. Глянувши на нього, Олег вже точно знав, що зможе убити. Вістря стріли дивилося точно у лоба дівчинці, прямо межи очі.
 
    — Щодо ціни, Крісе, — без жодних емоцій у голосі Леопард привернув увагу чоловіка, вся увага якого була прикута до жертви. — Мені нічого не треба!

Темна фігура повернулася до хлопчика. Обличчя Кріса було здивованим і роздратованим водночас, здавалося, він не розумів, як можна думати про щось окрім убивства в цю мить. Вираз його обличчя не встиг змінитися. Наступної миті стріла просвистіла в повітрі, а їй навздогін забриніла струною тятива.

Хоча цілився Олег якусь мить, але приціл взяв точно, стріла полетіла точно в голову. А наступної миті вона вже дзенькнула, вдарившись о стіну. Леопард марно намагався осмислити побачене: стріла пройшла крізь ціль, не зустрівши перешкоди, наче крізь повітря.

Кріс звів білі брови до перенісся, а його губи знову розтягнулися, тепер вже у зловісну усмішку, яка була ще бридкішою за попередню. Він потер лоба в тому місці, де щойно пройшла стріла, і сказав:

    — А ти думав, що все буде так просто, лицарю? Тепер все скінчено, дуже шкода, але я ж попереджав…У тебе була тільки одна спроба, ти її змарнував. Тепер ви обоє будете моїми рабами. Хе-хе-хе, — Він затремтів від свого лихого, але тихенького сміху. А потім повернувся до своїх червонооких слуг і наказав: — Взяти його! Все, лицарю, тепер ти мій!

Олег намагався не видати свого розгублення, його сподівання не виправдалися, але страху не було, надто часто він лякався цього дня. Лиш тиха лють почала підійматися з глибин впертого єства.

    — Помиляєшся, тварюко! — він вихопив свою стрілу без наконечника, якою можна було тільки поставити синець чи, якщо пощастить, вибити око, і швидко, майже не цілячись, пустив у сіру димчасту фігуру.

Від хвилювання хлопець не встиг гарно прицілитися, крім того ще й руки почали безсоромно тремтіти. Але стріла все ж не оминула темної істоти, влучила туди, де мали бути ноги. Істота дико заверещала від болю і посунула на стрільця. Друга пересувалася набагато швидше і за якусь мить вже простягала над Олегом свої сірі розмиті руки. Руки Леопарда діяли без участі свідомості, лук впав під ноги, а меч, тільки-но вилетівши з піхв, вже почав виписувати в повітрі свистячу дугу. Він розітнув істоту навпіл, і та повільно осіла на підлогу сірою невагомою безформною масою. Але відволікатися на неї вже не було часу, другий слуга був вже поряд. Він кілька разів ухилився від удару меча і схопив хлопця за ліву незайняту нічим руку. Леопард відчув смертельний холод, який пішов від лапи істоти, холод почав розповсюджуватись по тілу з нечуваною швидкістю. Вже втрачаючи рівновагу і не сподіваючись на вдалість удару, Олег всадив меча просто в око тварюці. Та зашипіла і впала на підлогу поряд з хлопцем, вже більше не подаючи ознак життя.

Хвилин п’ять Леопард лежав на підлозі, тіло його не слухалося, і він марно намагався підвестися. Нарешті йому це вдалося, і він озирнувся довкола. На кам’яному постаменті лежала і час від часу тихенько стогнала зв’язана Вовчиця, Кріс, здавалося, нічого не помічав навкруги, поринувши у свої думки, те, що залишилося від його слуг, нерухомо лежало на підлозі, майже зливаючись з нею кольором. Хлопець повільно підійшов до дівчинки і спробував розв’язати її. Вузол на мотузці і не думав розв’язуватись. Тоді Олег вирішив допомогти собі мечем і підчепив мотузку лезом, вона розійшлася під ним так, наче стала на шляху заточеної сталі. Олег вже нічому не дивувався. Мотузка, якою були зв’язані ноги, також не встояла супроти дерев’яного меча.

Дівчинка рвучко піднялася на коліна і, ні секунди не зволікаючи, зарядила хлопцю кулаком в обличчя, Леопард відлетів на пару кроків. І тільки після цього Вовчиця витягла з рота ганчірку, яка була кляпом, і сказала:

    — Дурень! Я ж повірила! — в її голосі та й в очах забриніли сльози.

Такого Олег від неї все ж не чекав, він розгублено розтирав щелепу і зачудовано дивився на Ніку, яка вперше вела себе як дівчинка, як нормальна ображена і налякана дівчинка. Він повільно підійшов до неї, кожної миті чекаючи нового удару. Але Вовчиця хлюпнула носом, і з її очей потекли сльози.

    — Ніко, пробач, я не хотів тебе налякати, він же також повірив, — Леопард кивнув на Кріса.

А темна безтілесна істота наче прокинулася і бадьоро промовила:

    — Що ж, лицарю, моїх слуг ти переміг. Але вам ніколи звідси не вибратися. Коли ви помрете, ваші душі не втечуть, вони стануть моїми новими слугами!

Леопард кинувся на нього з мечем, але Кріс гидко посміхнувся і розтанув у повітрі.

І діти залишилися самі. Плакала дівчинка недовго. Вона витерла сльози і твердо глянула на Олега.

    — Треба щось робити, довго ми тут не протримаємось.

Хлопець був вже надто стомлений сьогоднішнім днем, йому раптом все набридло, усе, чого йому хотілося, так це заснути. Він сів на підлогу і сперся спиною на постамент.

    — Все безглуздо. Нічого не зробити, двері замкнені.

    — Повинен бути якийсь вихід! — Вероніка почала міряти кроками залу, старанно обходячи залишки сірих створінь.

Вона знову почала дратувати Леопарда, своєю непереборною настирністю і впертістю. Але тепер він знав, що його дратування і нелюбов до неї досить поверхневі, бо ж убивати її за це він не хотів.

    — Мотузки на мені ти чим розрізав?

    — Мечем…

    — Так що тобі заважає прорубатися ним крізь двері?

В очах Олега запалилися життєрадісні вогники.

    — Точно! Ти геній! І як я одразу не здогадався!

Він підхопив меча, підбіг до дверей, розмахнувся і щосили вдарив. Почувся тріск. Хлопець зашипів від болю, коли удар передався в руку через руків’я.

    — Ч-чорт…забирай! — Леопард насуплено роздивлявся те, що залишилося від меча.

Лезо розлетілося на кілька шматків, а на дверях не залишилося навіть подряпини.

    — Красно дякую за пораду! — роздратовано звернувся він до Вовчиці.

Дівчинка напружилася і гостро глянула на нього.

    — А я звідки знала?! Між іншим, сам гепнув його об двері!

Олегу чомусь раптово розхотілося сваритися, і він сказав досить миролюбно:

    — Меч, все ж не сокира…А твоя зброя де?

Вовчиця знову хлюпнула носом.

    — Лук я заховала, як тільки-но стріли закінчилися, а меч випав з руки, в печері, коли мене схопили…

    — Кепсько. Тепер навіть оборонитися нічим…І стріл тільки дві…

Вони сіли під дверима впритул один до одного. Говорити не хотілося. Час від часу Вовчиця хлюпала носом, але вже не плакала.

Пройшов деякий час, і факели попід стінами почали згасати. Один за одним. Невдовзі обох дітей оточувала непроглядна темрява. Леопард знову відчув на душі дотик холодних щупалець страху, але дівчинка поряд з ним знову заплакала і притулилася обличчям до його плеча. Страх враз відступив, одразу стало не до нього. Думки в голові були схожі на каменюки, такі ж важкі і неосяжні. Виходу не було, жодного натяку на нього, незважаючи на вже довгий час роздумів.

Раптом Олег звернув увагу на те, що почав розрізняти речі в цій непроглядній темряві. “Це неможливо! Глюки! Тут навіть коти нічого не побачать!” — думки були злі, але хлопець одразу перервав себе. — “А скільки разів за сьогодні я вже казав це собі? Щось знову діється!” Придивившись, він помітив, що слабо світяться “трупи” слуг Кріса, більше схожі на купи сірого лахміття.

Леопард мовчки, дотиком привернув увагу дівчинки і вказав на джерела світла. “Принаймні помремо не в цілковитій темряві” — Олег вчасно спохватився і не сказав цього вголос, надто вже сумнівним був жарт. Невідомо було, як відреагує на нього Вовчиця.

    — А гарно ти мені врізала, — сказав він пошепки.

    — Вибач, не хотіла так сильно…Вірніше хотіла, але тепер вже жалкую…

Хлопець посміхнувся і провів рукою по щелепі.

    — Та я не ображаюся…А ти справді повірила, що я можу тебе вбити?!

Дівчинка ніяковіло помовчала, кілька разів хлюпнула носом і нарешті відповіла:

    — Ну…ти ж завжди ставився до мене погано, може, не дуже явно, але я завжди це відчувала, з першого дня знайомства…

Тепер зніяковів Олег.

    — Це справді було так…Пробач мені…Просто не люблю, коли дівчата лізуть у хлоп’ячі справи.

    — Але ж мені також цікаво! — в її голосі почувся виклик, але продовжила вона спокійніше. — Та й не заважала я нікому.

    — Хай так, — сил, а головне, бажання сперечатися, чомусь не було. — Тепер це вже не має значення.

Він подумав, що зараз вона знову заплаче, але Вовчиця сиділа так само тихо. Леопард спіймав себе на думці, що не така вже вона погана, навіть гарна. “Тільки в деяких речах!” — одразу осадив він думки, які понеслися в зовсім не прийнятному напрямку. Але вони і не думали зупинятися. “І не такі вже, якщо придивитися, смішні косиці. А посмішка навіть…”

Хлопець і не помітив, як потроху почав засинати. Прокинувся він від легкого стусана у бік.

    — Леопарде. Леопарде!

    — Що?! — Олег відкрив очі.

    — Подивися, тобі не здається, що світло стало яскравішим?

    Скільки хлопець не придивлявся, освітленість не здавалася більшою, аніж до того, як він заснув. Хотілося швидше поринути у сон, тому Леопард похмуро сказав:

    — Може й так. Той що? Яка різниця?

    — Хто зна…

Олег заплющив очі, але сон вже не йшов. Раптово до хлопця почала доходити вся приреченість їх становища. Тільки тепер він почав розуміти, що через деякий час все буде скінчено, в те, що вони стануть довічними рабами, розум все ж відмовлявся повірити. Принаймні поки що.

    — Ніко, чуєш?

    — Га…

    — Ти пробач мене…за все. Не дивлячись ні на що, я завжди бачив, що ти гарна подруга, вправна зі зброєю, сильна і смілива. Крім того, добра, чуйна і…

“Красива” — але цього сказати він не наважився і замовк. Вовчиця трохи помовчала, наче чекаючи, що він закінчить, а потім відповіла:

    — Дякую…Ти теж пробач мені. Я ж сама часто провокувала тебе, весь час дражнила, вважала тебе задавакою, впертюхом. А ти наче нічого…Не такий вже поганий. Та й тут ми тільки через мене. І чого мене сюди потягнуло, хотіла поглузувати з тебе, побачила, що тобі тут ніяково…

    — Забудемо про все, що було поганого між нами…— відповів Олег.

“Тим більше, що пам’ятати вже немає часу, ми залишимося тут…” — здалося, що Вероніка прочитала його темні думи, бо кілька разів шморгнула носом. Але не заплакала, можливо, просто не встигла.

Бо раптом залу залило яскраве біле світло. Діти вмить були засліплені ним, і навіть, коли воно згасло, ще кілька хвилин сліпо кліпали очима. Коли ж зір повернувся, то подиву дітей не було меж. Тепер вони були не самі. Посеред зали стояло двоє людей. Чоловік і жінка. Від обох ішло світло, але не яскраве, м’яке. Обоє були одягнені у старовинний одяг, який діти бачили тільки на картинках. Дорослі трималися за руки і по-доброму посміхалися дітям.

Олег вже встиг надивитися на привітні посмішки в цьому місці. І хоча обоє людей, на відміну від Кріса, не викликали відрази і остраху, хлопець повільно поклав стрілу на тятиву і приготувався до стрільби. Стріл якраз вистачало на обох.

Від людей не вкрилася його пересторога, їх посмішки зникли, а вирази облич стали сумними, в очах читався осуд. Люди похитали головами, а потім знову посміхнулися, почали вказувати на свої зімкнуті руки. Потім помахали дітям на прощання, знялися в повітря, пройшли крізь стелю і зникли. Одночасно з ними зникло і світло.

    — Так вони…Вони були…— нічого не розумів Леопард.

    — Вони були слугами того, пацюкоподібного. І були просто поневолені душі. А ти так нечемно наставив на них зброю!

    — Хай, знають!…що за просто так рабами ставати ми не збираємося! Та й не завадило б розстріляти їх! Втекли, навіть не подумали допомогти нам!

    — Який же ти все-таки!..— вона збиралася сказати щось різке, але, схоже, не хотіла руйнувати їхнє нетривке порозуміння і зародок дружби. — Хлопчисько! Як ти не помітив? Вони ж ясно показали, що тримаються за руки. Може, так можна втекти звідси?

    — Маячня…— але лук відклав і взявся за долоню Вовчиці.

Нічого не сталося.

    — Я ж казав…— в цю мить двері за їх спинами відчинилися, і обоє трохи не впали на спини.

Не впали. Бо ж трималися за руки. Не відпускаючи дівчинку, Леопард намацав в темряві лук і почав підводитись, тягнучи Вовчицю за собою. Вони в нерішучості простояли кілька секунд, а потім, не змовляючись і не розчіпляючи рук, побігли у напрямку виходу. Дуже скоро спереду з’явилося денне світло. Діти перейшли на крок.

Метрів за п’ять до виходу з печери Леопард зачепив щось ногою, нахилився і підняв меч Вовчиці. Він не зміг втриматись, повернувся назад і погрозливо махнув мечем. Але погрожувати було вже нікому, в кількох кроках углиб, там, де вони щойно пройшли, була кам’яна стіна. По спинах у дітей пробігли мурахи. Обоє зрозуміли, що чим скоріше покинуть це місце, тим буде краще.

Небо над ними вже посірішало, але було ще світлим — сонце ще не зникло. Діти одночасно полегшено зітхнули, як тільки вийшли на берегову лінію Затоки. Тільки тут вони розпустили руки і відступили на крок один від одного і ніяковіло почали розглядати землю. З виходом з ущелини вони вийшли в реальний світ, де вони ніколи не могли порозумітися. Майже одночасно, з різницею у півсекунди, вони підвели голови і зустрілися поглядами. Леопард трохи винувато посміхнувся, підкинув меча в повітря і перехопив за лезо, простягнувши дівчинці руків’я. Вона обережно взяла його і повільно сховала в піхви. Потім несміливо посміхнулася і спитала:

    — Нічия?

На обличчі Олега розпливлася весела посмішка, він кивнув. На душі було легко і весело.

Вони мовчки пішли по дну Затоки у напрямку Півострова. Раптом Вовчиця зупинилася, весело глянула на Леопарда і сказала:

    — Хто останній до того берега Затоки — той курча!

Вона засміялася, показала хлопцю язика і побігла. Олег зітхнув, похитав головою і побіг слідом. Але чомусь тепер йому зовсім не хотілося доводити їй, що він бігає краще і швидше, що вона слабша за нього (він і так це знав). Скоріше навпаки, він навмисне дав їй фору, але кожен, хто підтвердив би це, ризикував бути побитим. Леопард просто не чекав від неї такого і саме тому згаяв кілька секунд — тільки це побачив би сторонній спостерігач.

І Олег зовсім не відчував незадоволення, яке без сумніву огорнуло б його ще зовсім недавно, від розуміння, що він прибіг до західного берега Затоки після Вовчиці. На серці була невичерпна легкість. Навіть підйом не здався важким, незважаючи на те, що вони долали його теж бігом. Та все ж наверху обоє не змовляючись зупинилися.

Сонце вже торкалося далекого обрію, обливши навколишнє небо ніжним багрянцем. Але у Леопарда все одно з’явилися думки про кров. Навіть не про кров, а про ті сумніви, які з’явилися, коли він цілився у дівчинку і дивився їй в обличчя. Хай на мить, але йому захотілося відпустити стрілу. Захоплений соромом хлопець відвернувся від сонечка і глянув туди, де мала бути ущелина.

Її не було видно. Вузенький прохід губився серед тріщин уривчастого берега, а ущелини не було видно в оточенні заростей вічнозелених колючих чагарників. Півострів кидав на Затоку величезну тінь, там вже царювали недовгі субтропічні сутінки.

І вже вдруге за цей день до Олега прийшло видіння. Дно Затоки вкривала величезна кількість води темно-зеленого кольору. Вона безперервно рухалася, хвилювалася, великі горбаті хвилі з удаваною повільністю котилися до берега. І лиш там, різко збільшивши швидкість і розміри, несамовито розбивалися об прибережні скелі, залишаючи після себе розмиви білої піни і підіймаючи в повітря хмарки бризок.

Море. Затока ще надто добре пам’ятала його, і ще довго воно буде являтися їй у снах. Леопард, який ніколи не бачив моря вживу, одразу упізнав його. А секундою пізніше прийшло розуміння того, що він наче піддивляється. Хлопець відвів погляд від мовчазно вируючої води, почав дивитися у небо, але через кілька секунд знову опустив погляд додолу. І побачив темне і нерухоме, а, головне, сухе кам’янисте дно Затоки.

Вовчиця легенько торкнулася до його плеча. Олег озирнувся і глянув їй у вічі. Зрозуміти, чи бачила вона те саме, що і він, було неможливо. Розповідати про побачене зовсім не хотілося, це потрібно було бачити на власні очі. Обговорювати, навіть якщо бачили обоє, теж було якось ніяково. А питати: “Бачила?” — не хотілося, адже зустрічне “Що?!” могло вмить зруйнувати всю казкову насичену дивами атмосферу, яка панувала навкруги.

Вероніка зрозуміла хлопця і без слів.

    — Ходімо, — тихо і напівзапитально сказала вона.

Олег тільки кивнув. І вони пішли. Фортеця, де вже мали зібратися всі інші, темніла на фоні світлого неба. Леопарду раптом здалося, що дівчинка зараз весело посміхнеться і знову запропонує побігти наввипередки. Від цієї думки він збився з кроку і мало не впав. Вовчиця озирнулася і, справді, посміхнулася, але не так, як посміхалася, коли дражнила його. В її очах хлопець побачив те, над чим почав думати, як тільки вони вийшли з ущелини. Вони нікому не розкажуть про події в ущелині і печері. Це буде їхня таємниця, справжня, така, яка може бути тільки між справжніми друзями.

Дівчинка пішла повільніше, вранішній Олег тільки хмикнув би, задер носа і пішов з попередньою швидкістю, адже дії Вероніки можна було розцінювати як дражливі слова: “Спотикаєшся? Не встигаєш? То я піду повільніше.” Але тепер він так само стишив кроки. Обоє підсвідомо не поспішали до стін фортеці, до галасливої хлопчачої братії. Дружба народжувалася з кожним їхнім кроком, обоє розуміли, що чим більше їх буде, тим швидше вона народиться і почне рости. До фортеці було ще досить далеко крокувати, вони пройшли ще тільки половину шляху.

Раптом у темних стінах фортеці з’явилося світло — хлопці розпалили вечірнє багаття.

18.07 — 07.08.2006