Трек 5. Втеча Лiсiа

...Знов жевріє небокрай, ясніє передчуттям народження нового сонця... Промінчик перший провістив новий день, який зустріти випало не всім... Кривавий ранок – кольору пожежі...
Так, якщо сховатись добре, перечекати можна драконів лють... Але вона – гірська жорстока річка, холодна і стрімка, безжальна й невблаганна – все ‘дно знайде собі шляху...
...Мов серце, повне попелу, стоїть Лархім...
Всі його кольори у себе всотував вогонь, лиш два лишив: чорну сажу й попіл сірий – як два дракони, що тут вирували, мов Океан розбурханий... Ці двоє – чорний і сірий – багатьом відняли віку... У їх вогні у половини люду житла не стало, а у половини – ще й життя...
Багаття помсти – біль, що хоч як палає, але вщуха лише від ліків часу, а не від того, скільки болю сам ти спричиниш у відповідь... Час гоїть рани... Та, якщо вже бачиш за собою попелище... І розумієш, що накоїв, не давши ради силі власних почуттів... І в своїх чорних, або й сірих, крилах ховаєш очі, аби не бачить незагойної пустки на місці міста, що ще вчора квітло...
...Знов жевріє небокрай... Ледь вигулькнувши, за хмарами червоними, ніби крила вбитого дракона, сховалось сонце, мов не могло у вічі подивитись тому, хто ще не знав (лише тривога стискала зимно серце), що трапилось із його містом, що сталося з коханою його...
...Палац палав... Пекельна мука люта – в огні живцем згоріти... Спокута гріхів чужих, провини не твоєї... Алія... Дівча, що стріло на своїм Шляху останнього із однорогів... А щастя не зустріло... На краще, що твій батько розум втратив... На краще, що не бачитимеш відчаю в обличчях тих, хто серед живих лишився... На краще, що тобі не доведеться з некоханим вік вікувати, що він не спробує ізнов завоювати твоє серце так безглуздо... На краще, що не народиш в нелюбові йому й собі дітей...
На краще...
...Вільною душею полинула на схід, в Країну Вранішнього Сонця, де мешкають всі душі спопелілі... відтоді, як до людей її явився Бог в подобі лотоса ясного, що в небі сяяв...

...Знов жевріє небокрай... В очах Лісіа ще палає сонце, що вже пірнуло вгору, в хмари... Лісіа прагне випити його цілком, очима спрагло чекає, коли вигулькне знов... Сонце... Щоб вічі були повні сонцем аж по вінця, щоби не бачить іншого нічого... Щоб сонце аж вихлюпувалось з серця, і щоби серце іншого не відчувало... Щоб саламандра в сонці розчинилась, щоб дихать не вогнем, а тільки сонцем... Щоб ввечері на заході ховатись, на сході сходить вранці... Щоб замість крил були протуберанці... Щоб більш драконячих не танцювати танців... Щоб випалити всю свою істоту зсередини...
«О, прийди! Прийди, Сонечко, до мене! Візьми мене в свої ясні долоні, прийми до лав свого народу, приклич в Країну Вранішнього Сонця!»
...Історія прадавняя розкрила крила в пам’яті Лісіа...  На схід від Пагорбів Лавандових лежить земля пуста, пустельна, що то з-за неї сонце сходить... Там, кажуть, в давнину, мешкав нарід людський... До них прийшов був Бог, що випірнув із моря сонце-лотосом рожевим, й прикликав до себе... Вони схилилися до нього серцем радо, та несподіваного зажадали подарунку:
- Ми знаєм – що ти – Сонце, і хочем бачить тебе в істинній твоїй подобі! Відомо нам, що краса твоя нас може спопелити – з дитинства пам’ятаєм казку про сміливую Семелу – але щоб бути істинно твоїми, ми маєм тебе повністю спізнати, і то дарунком нашим буде і нас новим наповнить змістом-сенсом!
...І лотос спалахнув, немов маленька Nova... І весь той край перетворився на Пустинь, великую пустелю... Та, мудрі кажуть, той, хто бачить серцем, не очима, помітить може обриси прозорі живого краю і людей живих, що аж до денця серця належать Сонцю, і тому не бачать їх світи – ні цей, ні той, що потойбік від Сонця і від Серця... Туди потрапить можуть тільки ті, хто в полум’ї згорів живцем... Мабуть, тепер там мешканців Лархіму привічають...
«О, прийди! Прийди, Сонечко, до мене! Бо я горю у внутрішнім багатті, а згоріти не можу!!! Чому?! Чому не втримав я брата коханого біля себе, як він мене завжди тримав за плечі, коли я з люті ладен був накоїть речей невиправних?!
...Знов вітер хвилі синії колише... Чом саме він?! Скажи, чом саме він?! Чому... Чому?.. Чому?! Чому?!! Навіщо?!!! Чом про нього співа вогняний дзвін?! Коли ми знову стрінемось? Коли ще?.. Благаю, Сонце! Мій прийми уклін!..
...А вітер п’є з квіток вранішні роси... Тож, сонце квітло саме для тебе!.. І кров твою, і наші спільні сльози пили земля і небо голубе...
...Птах мертвий, із далекої далечі хоч посмішкою пригамуй відчай! Знов серце твоє лагідне лелече заб’ється, прошу, біля мого хай!..
...Розсипаний на зорянії скалки, розбитий, мов Озиріс, повернись! Бо ж не згасити полум’я, що палко шугає вгору, в незбагненну вись – підтяті крила відростуть ізнову... Ти весни ще не всі свої зустрів!!! ...Безмежне небо, ніжно волошкове, тобі земних ще відрахує днів...
...Знов вітер хвилі синії колише... Коли ще знову стрінемось?.. Коли ще? Чому... Чому?.. Чому?! Чому?!! Навіщо?!!!...»

...А Нафтальон, почувши гірку звістку, тільки і вимовив:
- Додому... час мені вертатись...
Й пішов собі...
...Тільки на червоній терасі, де вітер пестив полум’яні, мов серце дракона, оор-тікі, був затримався він, та небавом рушив далі...

...Коли ти випірнув потойбік, то знову геть усе забув, забув навіть, що був пам’ять загубив...
І, як колись тобі залежало на тому, щоб пам’ять віднайти, так тепер було усе байдуже...
...Ти тільки дивився ледь здивовано в чисте люстро великого лісового озера, а за тобою звідти спостерігав зеленоокий золотий дракон. Ти впізнав його і навіть пригадав його ім’я – АлТані... Це було схоже на те, що люди звуть Deja vu – ліс довкруж, відчуття легкого подиву, твій відбиток в озерному плесі – все це ти вже ніби колись проживав...
Це відчуття і далі не відпускатиме тебе – ніби ...коло замкнулось... ніби передвічний змій – Уроборос – завився у вісімку нескінченності, та й вкусив себе за хвоста, мов грайливий собака... ніби час потрапив у пастку...
...Не відпускатиме, коли тебе знайшли/знайдуть дракони По-Цей-Бік-Від-Серця, однаковісінько-сірі, як прадавні дракони Вілларди... Не відпускатиме, коли вони поглянули/поглянуть у твої вічі останнього Єдинорога, що залишився один непричетний ані до тих, хто полетів за новим Богом на пташиних крилах, ані до тих, хто повернувся в ніжні лапи сивогривого лева-Океану, та й подався до Серця Вілларди, дитя загублене... Не відпускатиме, коли вони промовили/промовлять до тебе словами прамови, що її віллардійські дракони давно забули/забудуть... Тої надмови, що в ній кожне слово, кожне вигадливе поєднання звуків, може означати що завгодно, а як щось маєш сказати, то слова для цього народжуються кожного разу наново – неповторні, як світанки... А що слова є лише прикрасою, вільним оздобленням вільних думок (без різних прошарків, як у віллардійців), то як щось скажеш, це стає істинно зрозумілим... А слова народжуються разом і водночас з думкою, вони є її невід’ємною частиною, допоки вона лунає... Це багато пізніше потому у вавилонському змішанні мов слова пристануть до думок і будуть вони відтоді шкутильгати напару – думка-слово, прип’яті голками одне до одного, прив’язані колючим дротом... І жодна мова більш не буде насправді зрозумілою, бо з поневолених думки й слова виростуть усі непорозуміння в світі... І жодна істота вже не зможе передати свої думки іншій, окрім як переклавши неперекладанне.... І прамова розіб’ється, мов віллардійські річки, на безліч менших мов, а ті – іще на нескінченність ідіомов... І я більше не зможу тобі повісти істини, бо заблукаю в словах: своїх, твоїх, іще чиїхось, що їх можна підхопити, мов грип навесні...  Бо, цеглина за цеглиною, вибудую мур із слів між нами... Але це буде потім, багато часу потому, а поки що ти знаєш істину мову, тому і розумієш його, сірого дракона:
- Алейсса ндіа вайу!
- Ейлеусса ейно! – відповідаєш, ніби завжди так спілкувався, й мов інших не знаєш. І це – таки так, бо ж всі інші мови – в ній, в оцій прамові, а поза нею – вони каліки, вона ж, роз’єднана на мовки, розсипана, – перестає існувати...
Ми вже/ще так не вміємо, тому доведеться перекласти, що після взаємних привітань привітних розповіли тобі земні дракони, що тебе – Золотого Змія – обіцяв їм Бог, що ти навчиш їх розгортати Шлях попід ногами, дивитися відкритим серцем і переплавляти смуток на красу...
Хіба можна відмовити очам, що так багато чекають від тебе? Ти лишився і скоро потому вже не пам’ятав, що ти – прибулець: так вміє пускати корені у серце ця земля...
...Так вміє вплітатися корінням, що вже і я безтямно прагну повернутись... Щось мене кличе... Чи хтось? Ти не відчуваєш власного заклику, але я прийду... Скоро... Зачекай ще трішки...
...І відчуття Deja vu зникає потроху, як блякне весняна веселка, як згаса присмеркове небо...

-…Мій батьку, золотії твої крила…
- Мій сину, сяйво ночі – Твої крила…
І обійнялись…
- Батьку! Ми з Аевіном не стримали свій розпач… Накоїли ми лиха, на безневинні душі виллявши свій гнів, і маємо спокутувать провину… Яку покару нам призначиш – з радістю приймемо!
- Сину! Хіба дракони одне одного карають? Найгірші докори – то докори сумління… Пробачення шукай в своєму серці… Але знайти його там – то найважче. Спокута – пам’ять, а спогади – найтяжча кара… В твоїх очах стоятиме відгомін вируючого полум’я, що в ньому потонувши, загубились розпачливії зойки відчайдушні… Ні, сину, немає гіршої покари, ніж довга пам’ять дракона… Піду до Алені, що в розпуці за сином сльози ллє…

…Руїни міста, що було твоїм… Кострище, на якому спопеліло твоє кохання, що твоїм так і не стало… Сивієш на очах, немов старий король… Чи його звістка ця гірка наздожене? Куди ти поведеш вцілілий свій нарід? Тут залишатись – боляче, в горах на вас не чекають, ні Ліс, ні степ не приймуть вас…
…Ваше горе – хіба втопити в Океані…
…Лайліас – сірий замок, що росте на гострих скелях – найкращої в’язниці для смутку годі й уявити… Там, в непривітнім краї – нове місто збудувати – Аліарим…
«…Кохана… Що я… наробив… Що я… накоїв… Це не дракони – це ж я спопелив …Тебе!… Моє серденько горде й невблаганне, … пробач!.. Прощай!..»
А поряд – Мелісса… Хіба на неї маєш гніватись? – сам винен, і гніву іншого ти ані для кого не приберіг, окрім як для себе… Отруйними зубами собі вгризатимешся в серце… Її ж спокута – бачити твій біль й не знати, чим зарадити, бо всі чаклунські іграшки безсилі перед міццю сумління й почуття провини…
…Де білопінні грайливі ягнята Океану ламають тонкі ноги о сірі скелі… в солоних бризках загубиться ваш біль, але не піде вже од вас довіку…

…Лісіа посміхався… Він ніжно усміхавсь Оор-Тікі, а сльози лилися з кутиків очей:
- Друже, отже, ти мене не кинув! … Так само, як тоді, на пагорбі лежиш і пильно дивишся у вічі… І мовчиш… Твій голос загубився, заблукавши в лісах засніжених моєї пам’яти… Це спогад? Але ж який яскравий! Чи то справді ти прийшов розрадити мене? Давай тоді разом здіймемось в небо! Я так давно вже не літав…
…І два дракони легко в небі танцювали… І навіть жайворонки від подиву свій припинили спів, зачудовані відчайдушним летом Лісіа, що кружляв у небі вранішнім так, ніби був не один…
…Ось втомлені дракони знов на пагорбах лавандових вляглися одне проти одного, всміхаючись несміливо, сповнені прозорим щастям, що його так просто налякати, якщо дозволити сумніву вповзти у серце… Лісіа мовив, вдивляючися в силует легкий, туманний:
- Найщасливіші ми з-поміж усіх... З-поміж істот, тих що живуть і жили, з-поміж драконів, квітів і птахів.... І що з того, що блякне усміх милий? І що з того, що нам бракує слів? І що з того, що ми поміж світами завмерли, й нічичирк – ні в тих, ні в сих? І що з того, що бачим не очами? Що очі твої згасли, голос стих? Що із того, що радість ця – від горя? ...Йде обертом від щастя голова!.. Вдивляюсь пильно в обриси прозорі і вірю в незбагненнії дива...

…А двоє йшли назустріч одне одному, хоча про те й не знали: Нафтальон, що думав, ніби повертається додому, та Старий Король, який вважав, що не має куди повертатись…

- Час для скорботи вийшов, Хрісаоре! Твій Обов’язок – Розрахунок, мусиш його провести.
- Батьку! Ти ж знаєш, що покаже Розрахунок! …Й що може стати наслідком його – теж знаєш…
- Дракон загинув! – Час іншому дракону народитись!
- Але ж, ... мій батьку, золотії твої крила!..
- Так має бути, сину, колір ночі твої крила!..

...На пагорбах лавандових, де розливався аромат життя, знайшов Лісіа істинне кохання, розраду справжню, втіху і надію...
...Казала правду Сфінга, ти – дракон червоний – знайшов тут відповідь на всі свої питання, зустрів тут відгук на своє ясне кохання...
...Розквітла квітка, кров’ю і сльозами напоєна... Але...
...Але... не пригорнуть коханого до серця, і не торкнутись лагідно крилом... Кохання в вимріяному світі... Занадто справжнє, щоби жити... Занадто легке, щоб летіти... Хмільне занадто, щоб сп’яніти... Занадто спрагле, щоби пити...
...Гармонія... Їм двом нікого більш не треба... Втопають очі золоті в прозоро-темних, що то крізь них ясніє передвечірнє небо... Вуста усміхнені, та плачуть очі солодко і гірко... Шепоче Лісіа, боячись навіть і моргнути, щоб не сполохати коханеє видіння:
- Мене ніхто й ніколи так не кохав, як ти! ...Твоє сяйво таке яскраве, що навіть сонце відкидає тінь! Моє благословення і прокляття – той день, коли я зрозумів, що ти – яскравіший від сонця! ...Ти – спалахнув на небі. Я – захлинувсь від болю...

...Світанок.... Трояндово-жовтогарячий ранок... лісіїн ранок... Він бачив посмішку яскраву уві сні, вона закрила небо, цілий світ був в тій усмішці... Її відбиток й досі на сітчатці залишився, як від сонця... А ще лишився голос, тихий спів... Як того голосу давно не чув Лісіа! Аж сам не втримався і заспівав, а йому відлунював коханий голос:

- Сонце встає,
Серце моє!
- Серце моє,
Сонце встає!
- Сонце встає,
Серце моє,
Чи то був Ти?
- Сонце встає,
Танок веде...
.....................
- Серце моє?..

...Розлітається сновидіння на друзки,
Але у прохолоднім сяйві сонця
Я бачу, як із твого тіла квіти виростають,
Я помічаю посмішку твою у мерехтінні рос...
Кохання це – на межі двох світів.
Ми танцюємо, не торкаючись одне одного,
Ніби між нами – скло –
Прозорий мур, межа, що її не перейти...
- Яке крихке наше щастя!
Як легко йому зламати крила!
- Чом ми раніше не любили?...
.............................
- О, я чую їх!
Знову чую їх...
Кличуть мене...
Щастя моє!
Кличуть мене!
Нащо я їм?
Краще втекти...
...........................
Нащо я їм?
- Ти вже зникав,
Ти вже тікав!
Не треба знов ставати на той самий шлях!
- Серце моє!
- Щастя моє!
..............................
- О, я чую їх!
Знову чую їх...
...............................

Цей ранок – ранок Лісіа... Світання це – світання Оор-Тікі... І це вранішнє сонце належить тільки їм...
Але...
Лісіа мусить відповісти на заклик драконів, що всім гуртом зібралися в Гнізді – у кратері Кіріафіариму...
Він розуміє, для чого...
Він пам’ятає – так вже було, але не відповісти цьому поклику – не сила...
І не Шлях.

Дивиться поглядом ніби байдужим (так міг би дивитись школяр-бешкетник, якого з вчителевої примхи посадовлено за одну парту з дівчинкою-відмінницею: у тієї – істерика – тупотить ногами: «Не буду з ним сидіти! Він мій ВОРОГ!», а холопець знизує плечима, немовлячи промовляє: «Дивіться! Це я поводжуся гарно! Це вона – неслухняна!»), ніби спокійним... Вуста ледь викривлені напруженою посмішкою... Ніби не зважає на «ласкаві» слова Лісіа...
А той сичить:
- Я і Сссссссірий Зззззззмііііііій!? Ви мене не зззззззмуссссссситеееее!!! До бісссссссаааааааа Рррррррозззззззрахххууууунок!!! Він – мій воооорррог!
І ніхто, навіть Елістар, не наважується наблизитись до розлюченого Лісіа. А очі Аевіна все холоднішають. А посмішка вже зробилася зовсім зимною, так, що аж здається – як розтулить вуста, то дихне не полум’ям, а крижаним туманом...
Аж ось (хоча ніхто й не бачить тієї тіні) хтось безмежно ніжний і лагідний пригортає Лісіа зі спини, і гнів вщухає... для всіх несподівано... Лісіа аж голову відкидає назад від того дотику ласкавого в безтямному прагненні торкнутись  того, хто розчинився у повітрі... Ним опановує смуток – спокійний, мов ріка солона, тягучий, ніби білий мед:
- ...Я все згадав... Так вже було... До того, коли я зник... Таж, навіть, річ не в тім! ...Я знаю смак кохання: тяжкого, безнадійного, п’янкого, та іншого – чарівного, легкого, взаємного, але не менш... гіркого... І після того... просто з Розрахунку... Не можу я такого випить трунку! Питво це – не для мене!!!
- Ти ж сам казав, кохання – то прокляття! – Аевін не витримує.
- Але ж ізвідки знать я міг, що знов воно мене заскочить! Кохати – боляче! А не кохать – не хочу! ...Так чи інак, з тобою я не буду... Бо весь ваш Розрахунок – то облуда!
- Лісіа!!!
- Батьку, кобальтові твої крила! В жалобі я за своїм братом милим! Лишіть мене у спокої і смутку...
- Лісіа!
- Пендрагоне Елістаре, все моє небо розпач цей затьмарив!
- Лісіа...
- Хрісіаоре зорекрилий, я полечу спокійненько у Вирій, і серед вогненків, в озерах полум’яних, зцілю-загою незагойні рани...
-...Лісіа... – скрушно хитає головою Аевін, – ...На те немає ради... Я повертаюся на озеро Життя і Смерти... Лісіа намагається прикинутись сумирним, але він так само впертий... Втече ізнов... хоч би ви й зовсім з нього очей не зводили!..

І знов мовчазні очі мовлять розпачливо:
- Ти вже зникав! Ти вже тікав! Не треба ставати знову на той самий шлях!
Але Лісіа дивиться закохано в ці вічі, й хитає головою... Так солодко – нечутний чути голос! Така відрада – серцем бачити невидиме для ока!
- Лісіа! Не втечеш все ‘дно від себе! А я існую лиш в твоїх очах! Там, потойбік від Серця, ти мене загубиш...
- А ти мене не залишай! Забуду – нагадаєш, а зрікуся – моїм сумлінням будь!
- Це все уже було в твоїм житті! Це – пастка. Замкнеться коло, й усе так само буде, і ти не зрушиш ані на крок вперед...
- Але тепер ти будеш поряд! А разом ми можемо цілий світ перемінити – не те, що одну долю! Ти – моя істина і сенс мого буття! Тут – я не витримаю тиску жорстокого обов’язку... Там – для нас надія є... Вони не знають, як туди потрапити... Я шлях відкрив цей випадково... Тоді... Мені так боляче було, що навіть жити не хотілось... Я ліг на зелені хвилі Зміївни, і крила склав. І вже хотів втопити саламандру свою у воді солоній, але не зміг я щелепи розкрити, а натомість розплющив очі... І побачив ундін... такими, якими є вони насправді! Коли ми розмовляємо із ними, то на повітрі блякне вся краса їх надзвичайна, лиш тільки у своїй стихії розкривається вона... Ундіни все зрозуміли... Їх голоси лунали, підводні дзвони, так проникненно... Вони сказали, що знайду розраду потойбік від Серця... Вони сказали: «Пливи за течією!»... Вони сказали: «Серце зупини й не дихай!»... І я віддав себе у ніжні руки Зміївни... І плив, аж поки не впав/злетів у інше небо, і розкрив у ньому крила... Попливли!
- ...Коханий Лісіа! Шлях робити – не за течією плисти!
- Шлях незбагненний, милий мій Оор-Тікі...

Аж дихання АлТані відібрало, як він спостерігав жовтогарячу зірку, що падала із неба... Не бачив він, як, трохи до землі не долетівши, зоря розкрила крила і на траву лягла безсило...
...Не бачив, але в серці тремтливі дзвонички дзвонили...
Буває так, коли знаєш, що мусиш щось зробити і не маєш іншої ради, окрім як зробити саме так, як вимагає Шлях. От і він не опирався поклику летіти туди, де впала зірка... Зі щемом в серці... З передчуттям чи то близької смерті, чи то щастя, що вже зовсім поряд...
...Мов корабель, що після довгих поневірянь знайшов врешті решт тиху гавань, золотокрилий на галяву опустився, й чекав, допоки не прокинувся Лісіа, не сміючи най ворухнуть крилом...
Лісіа вікна-вічі відчинив, і серце ніби тьохнуло «Це ти!»... Й у золото вплавлялися смарагди, світи мінились, корені пускали одне ув одне... Темніли очі золоті, переплавляючися аж до каріх... Нарешті пуп’янок троянди розкрилився, й прамова, ніби маленький всесвіт, спалахнула в пам’яті Лісіа... І два світи відкриті взаємно проникали одне в один, викресаючи блискавки по краях і погрозові веселки народжуючи мерехтливі...
Й Лісіа відчаю не пам’ятав уже свого – червонокрилий привид відступив, цих двох лишивши наодинці, а вони одне знай дивилися у вічі інші, але такі подібні, аж голова йшла обертом... І скільки так часу минуло – ніхто навіть не помітив... Та раптом метелик легкокрилий сів на плече Лісіа, такий самий жовтогарячий... Згадали, що вони в цім світі не єдині. Й немов прокинулися…
АлТані руку простягнув у привітанні (земні дракони мали той звичай, аби за дотиком долоні визначать, хто є насправді хто), згадавши трішечки запізно про правила гостинності. Здивований Лісіа, ніби не прокинувшись од сну, потиснув ту долоню. Їх поруху злякавшись, метелик злетів, та й подався своїм шляхом: відкласти в затишному місці яєчка непомітні, що з них потому виповзе така мала, аж крихітна, брунатна гусінь, і розбіжиться світом, налякана пахощами життя і смерті... Аби рости і гинути... А ті, що залишаться, від’ївшись поплазують знов затишку шукати, щоби у лялечку сховатись і там перетворитись на копію своєї матері, загиблої давно, і висушивши крильця, полинути тим самим заведеним шляхом, що знову приведе туди, де двійко драконів сидітимуть крило до крила, милуючись заходом сонця... Метеличок цей сяде вже на золоте плече, й АлТані з якоїсь примхи заговорить до Лісіа на мові жителів Вілларди:
- Палає небо як! Мов моє серце, в якому ти розклав торік багаття, що й досі ясно пломеніє, а не тліє. Аж бризки вогню світляками злітають в небо присмеркове! Бачиш? То, може, нащадки наші будуть мене звати «АлТані – Полум’яне Серце»?
...Метелик спурхнув, та ніхто на те не зважив...
- Нащадки?..
- Лісіа, а як тебе будуть звати? Чи в твоїм серці полум’я палає?
- ...
- Коханий мій, чому ти досі ані напів-думкою не викажеш кохання свого до мене? Знаєш бо – люблю!
- По-перше, я не твій, а господній і свій власний! По-друге, слово це отруйне і жорстоке: злітаєш високо – то й падаєш глибоко... А моє серце – ...давно спопеліло... Колись я падав вже, згорнувши крила...
...Дракон примарний затулив обличчя – ізнов Лісіа в щасті горе кличе...
- ...Хіба ми не призначені Шляхом одне для одного? Хіба від нас не народяться дракони сильні і красиві?
Аж навісніє гнівлячись Лісіа, так, що навіть дракон-привид його не може стримати в обіймах:
- Я втік з Вілларди на цю землю вільну не для того, аби і тут мене хотіли викорррриииииссссстаааааатииии!!! Одне й те ссссаааамеееее щщщщооооо там, що тууут!!! Йааааа довіряв тобіііііііаааааатииииииии! Дай ссссспоооокій мені, залиши насссссаааааамотііііііі!!! Сссаааааааааамооооотніссссть – ооооссссь йєееедине, чогооооо прагнуууу! – ревів Лісіа, ніби буря люта, ...котились сльози із розгніваних, розпачливих очей...
АлТані ж – ніби мову відібрало, закляк стовпом кам’яним, розгублений і безпорадний...
Здійнявсь Лісіа ніби вихор, та й геть полетів...
А слідом линули слова запізнілі:

- Я кохаю тебе все одно понад все у житті!
Най і зорі зів’януть, розвіються пилом сріблястим,
Я повторювать буду чарівні три слова прості:
«Я кохаю Тебе!» Ти – весь Всесвіт і все моє щастя!

...Якщо сумнів вповзатиме в душу вужем попелястим,
Якщо барви загублять оцей і всі інші світи,
Пригадаймо, як сяяло сонце крізь вії пухнасті!
Пригадаймо, що ти – то є я, адже я – то є ти...

Зореоке кохання моє, вогнекрила перлино!
Моє серце воскресле до тебе єдиного лине:
Часом важко, як річка, що собі шукає путі;

Часом легким метеликом мрії несе золоті;
Часом палко, мов блискавка... Тільки три слова святі,
Викарбувані в ньому, на віки-віків є незмінні...

- Сссаааааааааамооооотніссссть – ооооссссь йееедине, чогооооо прагнуу-уу! – він ніби намагався перекричати вітер, який щомиті все міцнішав, і ось вже став, мов велет, вертикально, й пішов, розкидуючи й ламаючи все на своїм шляху – смерч, що трапивсь на путі у необачного Лісіа...
...Миттєвий ляк – і відчайдушна битва за життя... Немилосердний вітровир підхопив Лісіа мов лист осінній і закружляв, ламаючи крила...
Роздертого, розтрощеного кинув, й розвіявся, мов не було його....
...В згасаючій свідомості бриніла одинока думка: «Самотність – ось єдине, чого прагну»...
І милосердні небеса, дощем пролившись, це прохання вдовольнили – там, де в дощі розсіялось дракона тіло, в траві намоклій закалюжилося джерельце, і потекло ручаєм невеличким, що біг собі і біг, аж впав у річку... І перетворення це бачили лише метеличок й Оор-Тікі:
- Вона казала: «Будеш деревом на березі її»!.. ...Ось, справдилося... Я тут знайду життя нове, ось – жолудь, що йому не вистачає одної іскорки вогню...

А ти лише відчув гіркую втрату, і чисте серце було розіп’ято на гострих палях відчаю лихого... І не одне життя минуло після того, а більш з Лісіа стрітись не судилось... Бо вже така була небесна милість – хто знехтував твоїм коханням задля того, щоб його самотність розрослась розлого (мов сильний дуб, кремез, чиє коріння заплелось з корінням джерела), той більше відростить собі крила не зможе, допоки довгеє життя не перерветься... Повне забуття – стирає все плин легкої води. А той, кому на березі рости, нічого заподіяти не зможе...
Одначки-річки – собі подібних слухати не можуть без того, щоб поглинути, або поглиненою загинуть... І все у них не так, як в тих, хто танцює на колесі життя...
Лісіа зник для всіх... Втік ідеально – що і не знайти... Вже і дракони щезли на землі... І стала річечка сильнішою, змінила русло, вже інші в ній вмирали ручаї... А дуб – старів, і гинув, і народжувався знов... Лише дерева здатні на таку любов...
А від Лісіа не лишилось майже нічого...

...Мене знайшов мій ворог, мій Аевін... Терплячий і велемудрий, за віки він вистежити зміг Оор-Тікі...
...Знайшов... Але, щоб повернути – треба вбити... Під коренями дуба – силенна сила динаміту... На тілі матері-землі і досі зяє рана, де доля посміхнулась невблаганно... Аевін, смерті жах тримаючи в ліщатах, загинув разом з тим, хто всі віки на чатах стояв побіля мене – втіха і надія – Оор-Тікі – моя на віки нездійсненна мрія...

...Повернення без паузи, миттєве – як перетворення у сяєві рожевім світанку... Ти казав/колись ще скажеш, милий червонокрилий: «Феєю стає той, хто помер надзвичайною смертю і прожив незвичайне життя»...
...Тому не мала Іншого Шляху...
А слідом прийшли всі інші, найскорше же – Аевін..


Рецензии