Трек 1. Шлях на Вiлларду

...Пам’ять – ріка, що тече навпаки...
Дівчина з колір-ворон-крила волоссям цю казку про чорне пір’я мене надихнула написати... Така вже дивна... Дівчина... І казка...
То ти сказав, що мушу щось писати...
...П’ять треків – музика твоя, народжена в коханні іншім – ріку моєї пам’яті повернули течією навпаки... Я слухала, й видіння прокидались: «Шлях на Вілларду», «Явлення Єдинорогів», «Танок драконів», «Смерть на лавандових луках», «Ранок Лісіа» – й нічого іншого я слухати не могла, лиш музика твоя була до серця...
...Коли, вітаючись, руку простягав, попри всі правила етикету, першим... хіба відав, що коїв?..
...Коли, прощаючись, подала долоню (робила те ледве не навмисно – щоб зрозуміти, що за диво – руки ці твої), потиснувши її, не відпустив... Я задкувала, трохи що не налякана, й виходило, що я тебе вела, аж спохопилися і відпустили руки...
...Сполоханеє серце віщувало лихо...
Тривожні снились сни.
...Але нічого вдіяти не сміла... Впокорена, сумирна і безсила...
...Хвилина у хвилину йшли назустріч одне до одного... Ти підступив так близько, мов води повені, що вже ковтнули останню сходинку поріжку...
...Йшов дощ. ти був занадто поряд...
І час од часу ти торсав, штовхав мене, мов дитина – давно і без особливої надії бажану іграшку, що її таки подарували, ніби бажаючи іще раз пересвідчитись в її реальності, і все одно не ймучи віри... Й сміявся, відверто й ексцентрично... І поглядом, збентеженим і радісним, пропалював криштальну оболонку, що нею вкрилося колись моє спопеліле серце...
І, дивлячись в твої зірчасті очі, я зрозуміла: тут починається шлях на Вілларду...

...А знаєш, тут починається шлях на Вілларду...
Знаєш, там…

(грудень 2007 – січень 2008)