Казка про Сфiнгу

...Знайшла зручненьку скелю там, де починалися Блакитні гори, й, коли стривожені пегаси прилетіли спитатись, що й до чого, сказала їм, муркочучи так зухвало, як лише уміла, що буде сидіти тут, на перетині шляхів давно забутих, стільки, скільки вимагатиме Шлях, і загадку загадувати подорожнім. А як хто не вгадає – тому смерть! Пегаси стенули плечима, гривами струснули – мовляв, чекати довго доведеться, та й розлетілись по своїх горах... Та Сфінгу те обходило не дуже... Вона чекала смерті, й не хотіла шляхом до неї ще чіїхось вкоротить життів...
І так собі сиділа, чекаючи терпляче... Вже й Оор-Тікі загинув на луках лавандових, вже і рани позатягувалися в серцях, спричинені цим лихом... Мов висічена з мармуру, сиділа сива Сфінга, й не ворушилась навіть: їй ані їсти, ані пити було не треба, тільки того дочекатись, хто загадку її розв’яже...
...А потім прийшли люди – втікачі від пам’яті своєї, мешканці зруйнованого міста, що вже давно блукали світом і втомились, то й вирішили оселитись попід Блакитними горами... Їй на той час чекать вже остогидло, і, щоби якось розважитись, розвіяти нудьгу, створила з вітру й пахощів лаванди жахливий образ лютої себе, й, залишивши його на скелі, подалася у селище, на діву юну обернувшись... А там вдала, ніби німа з дитинства (на мигах трішки показала історію придуману свою). А що ці люди і самі не бажали своє минуле згадувать, то й не стали докопуватись до її коріння... І так жила, за доньку ставши двом старим... Трішки потому чоловік помер, й вони разом з бабусею лишились – самотність одна одній розвіювати... А що дорога до Сфінгиної скелі вела крізь це сільце, то й не боялась, що прогавить своєї долі...
Час плинув, знов у ті краї прийшла весна... І в день, коли розквітли абрикоси, в селі, що вже прозвалось Безіменним, з’явився гість несподіваний – Едіп, королевич Аліариму, дитя батьків бездітних... Він гостював в будинку старійшини, й казали, приїхав, щоб одержати звитягу над лютим звіром (марно батько намагався його відмовити від задуму цього – немов було пороблено на цю сім’ю, щоб її дітям (кревним, чи не кревним) залежало на тому, аби якесь чудовисько збороти!). Ніхто тієї Сфінги на власні вічі ніколи не бачив, хіба що здалеку, та й то було, скоріш, розвагою для дітей... Але Едіп не дуже поспішав, бо, як збираєшся до герцю стати з супротивником лихим і незбагненним, слід все розвідати якомога краще... Тому на кілька день він дав собі перепочинок з далекої путі...
...А абрикоси п’янко пахкотіли, і якось ввечері біля криниці стрілись Едіп та Сфінкс, і аж впустило глека сполохане дівча... В його очах побачила смертельну небезпеку, але чомусь розради не відчула... Чекала так давно, що вже й забула, навіщо подалась на свою скелю, очікувать на того, хто загадку вгадає, і тим самим дозволить припинити життя обридле – бо це є єдиний спосіб для сфінксів стріти смерть, такий вже ритуал...
І ось тепер – із бажаним зустрілась... Та саме зараз їй так жити захотілось, як досі ще ніколи!..
...Бо в його очах чистих побачила кохання істинне, що на нього не відповісти не спроможна була навіть і велемудра Сфінга... Та, що була в його очах лише простим дівчам, прекрасним, як квітчасті хмари, заблукалі на деревах, колір-неба-навзахід-сонця... Дівчам, що, посміхаючись, губило сльози, такі прозорі, що їх аж випити хотілось, позціловувавши із ніжних щічок, що сяють в сонячнім промінні призахіднім, мов квіт абрикосовий...
- Ти плачеш, бо тебе насварять, що розбила глека?
...Мовчить...
- Не бійся, я скажу, що то я – розбив! Скажи, де мешкаєш?
Злякалась та й втекла, сховавшись в абрикосовім садочку, причаївшись на дереві старому (гнучка, мов кішка, легко скочила на нього)... Із сумом спостерігала за королевичем, що аж до ночі шукав її й гукав... А як спать подався, зіскочила донизу, й пішла з бабусею прощатись...
А вранці хлопець на баскім коні дорогою до Сфінги стрів дівчину, що простувала в гори тим шляхом, який вів до скелі...
- Куди ти йдеш! Тобі туди не можна! Там – лютий Сфінкс, що їсть малих дівчат!
І та, що так довго жила у Безіменному безсловесною, вже більше не могла мовчать:
- А ти на власні очі бачив те, про що ось кажеш? Це казка – Сфінкс, лякать дітей вночі... Це просто скеля, схожа на левицю... Я часом гріюсь на її плечі.
- Ти навіжена! Не дарма казали, що ти – якаясь дивна, ще й ...німа?
- Дарма казали, і дурних балачок ти був наслухавсь вчора теж дарма! Розпитував про мене? Всі ми – діти, загублені батьками між світів... Якби наваживсь глянути у вічі до істини, дізнався б більше, ніж хотів, і Ти...
- Ну ти й утнула! А ти таки дівчина не проста... Сідай, поїдьмо разом! – Роздивлюся, що там і як...
Так вдвох і їхали вони, повільно, як до місця страти, і розмовляли: про дурниці й сенс життя, про квіти, що ростуть на сірих скелях, і про купави, що квітнуть у ставках, про вітер з Океану і про легіт лавандовий, який віє з Синіх гір, про рибалок, що, сповитими у сіті, привозять найнезбагненніших створінь морських, та про пегасів легкокрилих... А раптом королевич замовк на півслові й поглянув у її променисті вічі:
- А, знаєш, ось подивлюся на скелю-Сфінгу, й поїдьмо разом в Аліарим! Тебе з батьками познайомлю, і будемо з тобою – наречені...
- То їдьмо просто зараз! Нащо нам ця скеля!
- Смієшся – бути в цих краях, і не побачить Сфінги! Як вже чудовиська цього не побороти, то треба хоча б подивитись, супроти кого хотів до бою вийти!
- Чому вважаєш, що ти з нею бився б? Її здолати можна тільки відповіддю мудрою на загадку її...
- Кого? Ту брилу?
- Так легенда каже!
- Та не обурюйся! Я навіть поспитаюсь, то, може, камінь той мені щось загадає?  Чом не смієшся більш своїм сріблястим сміхом ніжним? Що за хмара твоє затьмарила чоло?
- Поїхали звідси, щось мені погано... Я все Тобі про Сфінгу розповім –  побачиш її краще, ніж очима!
- Та заспокойся ж, дівчинко моя, хоч краєчком ока, та поглянуть мушу! Хоч здалеку...
- Ну, добре, тільки погляд кинемо, й геть звідси...
Але він обіцянки тої не дотримав: побачив скелю – та й пустив коня у чвал... А дівчина розпачливо аж очі затулила, не знаючи, що й вдіяти тепер, і ледь стримуючись, аби не перекинутись назад на Сфінгу...
Зіскочив з коня й підійшов до скелі сміливо, з ясною усмішкою в очах безбентежних:
- Це й справді просто брила кам’яна! І ніяких тобі двобоїв! І загадок ніяких!
- Двобоїв – таки ні... А загадку – розв’яжеш, – почув з-за спини голос нелюдський, вмить озирнувся, й, обличчям до обличчя зіткнувся зі Сфінгою, – Не впізнаєш?  Це ж ти зі мною їхати хотів був до Аліариму!
Ледь-ледь оговтався, та й подивився пильно в вічі – ті самі!
- То це ось яка ти насправді! Я таки влучно був казав, що ти – дівчина не проста: Ти маєш крила, гострі пазурі, й ... хвоста? ; ...Я закохавсь у Сфінкса!... Це ж треба! Ой! А де подівся кам’яний Сфінкс, що щойно сидів на цій скелі?
- Звільнив мій трон! – і легко скочила нагору, чи пак, злетіла... – Казала ж бо тобі – не треба їхати сюди!
- А, знаєш, мені вже все одно, що ти – Сфінга, я радо привезу тебе додому, мов наречену! Ти ж зовсім не чудовисько, а, навпаки, прекрасніше зі створінь! Хіба в твоїх очах я бачив не кохання?
- Ти – чуйний, істинний і щиросердий хлопець! Ти й справді мені повернув весну! Шукала смерті – стрілася з коханням... І, геть беззбройна, ув очах тону, того, хто є моя загибель... То, мабуть, така доля... Як вже сів на скелю Сфінкс, то мусить подорожнього спитати... Яка то прірва, що кличе в неї впасти, та, як не намагайся, не впадеш в її безодню? Подумай! Швидко не відповідай! Бо я не хочу тебе убивати!..
Від несподіванки аж серце захололо... І що це може бути? Безмежний глиб очей коханої людини? «Але я падав! Я таки упав!» Безодня хвиль зелених Океану? «Але ж вони не кличуть, а лякають!» Поглянув на крилату лево-діву, що сиділа на скелі так велично, ніби королева... «Невже моєго вкоротиш життя?  Із рук твоїх я навіть і смерть вип’ю легко, немов воду джерельну, іще й солодкою мені здаватись буде...» Відкинувши голову, милувався коханою наостанок, перш ніж бовкнути якусь дурницю. Й загинути. «Але ні за чим не жалію... Заради того, щоб зустрітися з тобою, не шкода і накласти головою... Яка вже ти прекрасна на фоні неба! Небо!!! От би разом упасти у нього! Впасти в небо! Ця безодня – небо!»
- Мовчи! Нічого не кажи! Не треба! Давай іще посидьмо так разом! Ще мить! Ще трішечки! Я бачу – ти вже відповідь знайшов! Це – вірна відповідь. Інакше буть не може – ти ж саме той, хто мені допоможе моєго довгого, мов річка, увірвать життя... Ця відповідь завжди була твоєю! Так, як і я...
- Ну то пішли ізвідси!
- Я не можу зрушити тепер зі скелі, допоки відповідь твою я не...
- То небо! Годі, йдемо звідси!
- ...Небо... Ти є небо! Тебе кохала завжди, хоча й не відала тебе!.. Це небо – прірва – мене кличе! Разом з тобою впасти би у нього – та крила... Мої крила тануть, їх шматує вітер невблаганний... Готуй коня, спущусь до тебе зараз... – мов зачарований, Едіп до коня рушив... – Пробач! Я іншої не мала ради!
...Стояв довго... Так і не наважився обернутись, бо несила було побачити розбитого сфінчиного тіла...
- О, конику мій! Що я накоїв!
А кінь дивився на дівчину, що ніби спала на камені, помережаному по-одинокими кущиками лаванди, що її якось вітер був приніс з Блакитних гір...