Про власне щастя й негаразди iнших
«А, може, не так воно й тре? Не так й нагально? Те – для іншого. Може… потім?»
Ти скоріше за все знайдеш аргументи на користь цієї думки – про потім, - а потім…
Так, ти зануришся у своє – яскраве й хвилююче, - життя.
Воно понесе тебе хвилями, одна, друга – тримаєшся?
Ти триматимешся. Навіть всміхатимешся. Часто. Дуже часто.
У серці запанує спокій, тиша й блаженство.
Часом тебе завертатиме – ти знов і знов будеш вертатися до думки про негаразди їнших і що ти можеш зробити для них – але все рідше.
Надто підступний шлях, надто багатий на спокуси. І край важко встояти, край важко згадати.
Про те, що ти був так близько до того, аби нарешті розкрити себе – як людину із великої літери, здатну на дії й зусилля не лиш для себе і своїх ближніх, але… так, піддався, так, відступив. Дорога щастя надто мерехтлива й барвиста, дорога до себе-Людини повна тенет і часом тмяніє ліхтар… що робити, просити у Долі про ті тенета й темряву, аби…
… піднятися увись?
Просити прибрати твоє щастя? Або лишити – якщо вже ти ажнастільки сильний, що здатен за промінчиками власної ейфорії не розгубити свою здатність і бажання тримати факел, аби розсіяти морок вже не своєї дороги – світлої й комфортної, - а дороги іншого, яка ще у темряві.
І лиш у тому випадку, певно, із тобою лишиться і твоє щастя і твоя душевна велич. Тебе – людини. У всіх інших, нажаль, та ти скотишся. Скотишся або у ейфорію, ще більш віддалившись від прекрасного себе, чи у морок – який надасть тобі змогу зберегти людськість. Огидний вибір, так? Бо то є дійсно надскладне завдання, до змоги лиш підготовленим.
Свидетельство о публикации №216111601591