Гармошка-чарiвниця

  Запаковані речі вже стояли біля порога, а вона все ще бігала по хаті, щось прибирала,то щось переставляла з місця на місце...
- Та досить вже тобі бігати!- лайнувся я на жінку. - Все буде добре,- зауважив, бо знав, що то все в неї від хвилювання.
Жіночка зупинилась, глянула на мене, посміхнулась, дякуючи за розуміння. Сіла, схилилась до мого плеча, зітхнула.
- От і Катерина вже заміж іде, - схлипнула, втерши сльозу. - Зовсім ми з тобою, вже старі!
- Отаке сказала! - засміявся я! - Ну які ж ми старі? Просто час не стоїть на місці, - сказав, а в самого теж щось стислося в грудях. - А за Катю нам радіти треба! Дочка закінчує навчання, стане, не ким-небудь, а вчителькою! Піде ось заміж і все в неї буде добре. Може, навіть, краще ніж у нас з тобою.
- А ти що, вважаєш, що ми з тобою гарно прожили ? - промовила, не повертаючи голови, замріяно всміхнулась.
- Звичайно! А ти хіба іншої думки? Ну було, звісно, всяке... Але ж то життя! І, знаєш, я дуже радий, що ми зуміли зберегти свою любов, не зважаючи на все, що  довелося  пережить, - пригорнув кохану дружину до себе, злегка чмокнув у посивілу скроню. - Будемо сподіватись, що і в нашої донечки буде щасливий шлюб.
- Сподіваюсь,- відгукнулась дружина.- Які ж батьки не бажають добра своїм дітям? Та все-таки лячно. Хто зна, в яку сім'ю вона потрапить? Чи не дорікатимуть їй тим, що вона біднячка? Адже нам навіть на весілля їй нічого подарувати! - знову схлипнула.
- А зараз усі бідняки,- пригорнув я, втішаючи матір. - А ну, пережити отаку страшну війну, а слідом ще й голод!.. А ми от що зробимо,- на мить замислившись, запропонував. - Ми візьмемо  мою гармошку з собою. Продамо її в місті, а вона колись коштувала немалих грошей! - наголосив, - і купимо щось Каті в подарунок! Га?  Що скажеш? - радо глянув на свою дружину, бо й самому сподобалась ця несподівана думка.
- Та ти що,Олексію! - підвела вона на мене свої сині очі, які не тьмяніли ні від сліз, ні від років. - Ти ж так дорожиш нею!
- Та, я вже своє відіграв,- мовив, стишивши голос.
 Справді, гармошка була мені дуже дорогою. Адже вона все моє життя була поруч. Вона є свідком усіх  найщасливіших і найтрагічніших миттєвостей мого життя.
- Та нічого! Що не діється, то все на краще! Колись один дідусь пожервував же своїм скарбом заради своєї онучки, - натякнув я, - то давай і ми зробимо так само! А може, ця гармошка має якісь чари й принесе щастя й нашій Каті? -пожартував, підводячись. - Ну, ходімо! Час у дорогу!

 Станція Кантемирівка зустріла нас якось непривітно. Вечоріло, накрапав дощик... Люди знервовано снували по перону, а на мене насувалась невидима брила якогось незрозумілого страху. Мені хотілось  втекти кудись з цього вокзалу, та, хоча до відправки нашого поїзду, ще було чимало часу, дружина не відпускала мене від себе ні на крок! Зрештою, ледь не посварившись, ми знайшли таки вільне місце на лавці неподалік. Я нервово курив, вона все щось порпалась по торбах, як раптом несподіваний брязкіт вагонних зчепок вдарив по вухах і водночас прояснив причину мого страху! Я боявся поїздів! Так-так. Боявся! Бо колись давно, їхав я таким поїздом, але в зовсім іншому вагоні і ковтав пекучі сльози, сидячи на підлозі в кутку. Як давно і водночас ніби нещодавно все це було. Часом, все те, що тоді було, здавалось, було не зі мною. Ніби то був якийсь довгий жахливий сон!..
 Спогади вже хотіли було поглинути мене, як раптом, голос дружини повернув мене в теперішнє:
- Ти заснув, чи що!? - сварилась вона. - Ходімо, поїзд наш уже оголосили. Дивись, мабуть ото він, - кивнула. - Бери скоріш гармошку, бо ще забудеш її тут!                Поїзд стукав колесами,поволі погойдуючись, моя горличка, як я любовно називав свою дружину, плела гачком мереживний комірець, схиливши над плетивом кучеряву голівку, а я лежав, дивився у вікно, однак нічого там не бачив, бо розбурхані спогади не давали... Пригадались ті щасливі часи, коли я вперше зустрів свою першу і єдину на все життя любов, коли я придбав собі оцю гармошку, що стояла зараз біля мене... Е-е! Ця гармошка, якби вміла розмовляти, змогла б багато чого розповісти!
 Я взяв гармошку до рук, заграв тиху мелодію, а думки все клубочились і клубочились в моїй голові, повертаючи мене в мою юність.

   Лишився я сиротою підлітком. Батьки мене ніякому ремеслу не навчили, все жаліли мене, боялись, що мене ображатимуть, бо змалку, я був горбатим, ото й жив я на своєму хуторі біля тата й мами, доки вони, так скоренько, одне за одним, не померли, лишивши мене самого.
 Отож, осиротілого, забрала мене до себе моя сестра, яка жила за кілька верст, в слободі.
 Сестра була заміжня, мала з чоловіком двійко діточок і непогане, як на ті часи, господарство, а саме: пару коней, волів, корівчину, свиней, всіляку птицю і добрячий наділ землі, на якому й працювали зранку й до вечора, з весни й до пізньої осені. А я, як мовиться, лишався у них на господарстві. Корову вигнати в череду й зустріти, свиней, качок нагодувати, води наносити і все таке...
Однак, була в мене одна потаємна мрія. Дуже хотілося мені вивчитися грати на гармошці! Та мрією своєю я навіть поділитися боявся з господарями, бо знав, що мрії цій не здійснитись. Адже грошей я не заробляю, сиджу, як кажуть, на шиї у своєї добросердної сестри. Правду кажучи, сестра з чоловіком мене не кривдили. За стіл саджали разом з собою, їв я досхочу те, що й вони їли. К Великодню, чи до Різдва мені справляли якусь обнову - сорочку, чи штани. Ні, на долю я не скаржився, та тільки один випадок перевернув мені душу догори дригом.
А було так.
 Минуло вже, мабуть, років зо два з тих пір, як я став жити у сестри. І от,потрапили ми якось на ярмарок. Було це влітку, мабуть десь перед Трійцею. Серед ярмаркового гамору вуха мої впіймали, як десь, неподалік, грає гармошка. Хтось так хвацько виробляв всякі викрутаси на гармошці - що я ,як зачарований, пішов на звук.
То грав якийсь, такий собі невеличкий, сухорлявенький дідок. Але його кострубаті пальці так вправно бігали по гудзиках отого дивного інструменту, що я не міг відірвати очей ні від його пальців, ні від самої гармошки. А вона, як той казковий метелик, то розправляла свої блискучі, барвисті крильця, то складала їх докупи.  Люди то зупинялись,  щоб послухати, то розходились, а я все стояв і стояв, аж доки дід не закінчив свій, як з'ясувалось, прощальний виступ. Він продавав свою гармошку.
 Мені,аж в горлі пересохло,так захотілось будь-що, придбати  цю гармошку собі! Дідок ,мабуть, помітив моє шалене бажання, бо перестав пропонувати свій товар всім підряд. Почав говорити зі мною, щось розпитувати, але я його не чув, бо в мене в голові була тільки одна думка :"Де взяти грошей?" В голові гуло від хвилювання, думки плуталися одна за одну,серце несамовито калатало...Я не насмілювався сказати дідові, що не маю грошей, бо боявся, що він віддасть гармошку комусь іншому, а вона, як перша любов, з першого ж звуку запала мені в душу і я ,нізащо, не хотів її втрачати!
Тому й зважився на відчайдушний вчинок.
    Поладили ми з дідом гармоніку за порося. Він жив за кілька верст, в сусідньому хуторі, розповів, як його знайти і на тому ми розійшлись.
    Наступні кілька днів я жив, як уві сні. З усіх сил намагався приховати своє хвилювання. Не міг дочекатись, коли, вже, закінчаться свята і сестрина сім'я поїде працювати в поле.
 І от, нарешті, цей день настав. Сестра ,з чоловіком та дітьми, добре поснідали,взяли з собою харчів на обід(а це для мене було добре - значить вони пробудуть там аж до вечора!),дали мені вказівки ,щодо домашньої роботи, й поїхали.
 Не тямлячи себе від хвилювання, я похапцем зробив те, що мені веліли, знайшов драний мішок, впіймав у хліві гарненького кабанчика ,запхав його туди, скинув на плече і ,чимдуж ,побіг униз городів - тудою був коротший шлях до дідового хутора.
 Дорога йшла між густими, розложистими вербами. Хоча йшов я, підбігцем,проте ступати тут було добре. Під ногами шовковиста трава, а приємний вітерець охолоджував мої, пломеніючі від хвилювання, щоки.
Але, ось,верби скінчилися. Дорога бралася круто вгору і тут мені довелося добряче покректати. Сонце несамовито пекло, піт заливав очі, босі ноги весь час наступали на ,якісь, колючки та камінці,а порося,як навіжене, кувічало й борсалося в мішку! Йти , дедалі, ставало  важче, а ,оте, диявольське створіння, що в мішку, неначе каміння наїлось, таким здавалося важезним! Я його й під пахвою ніс, і волочив по землі волоком, а воно ,несамовито ,верещало, здіймаючи в небо всіх граків навколо! Зрештою, я зупинився, просунув поросяче рильце в діру, щоб воно подихало свіжим повітрям(бо ще, не дай Бог, задихнеться там), перепочив ,і сам, над ним ,і рушив далі. Бо дорога, начеб-то не дуже й далека, але з такою ,клопітною ношею я згаяв багато часу. А додому треба було повернутися завидна, щоб встигнути наносити води, нагодувати худобу.
 Нарешті, перші хатки дідового села постали перед очима. Ось і та стежка, яка вела мене до вистражданої мрії. І от,вона,така жадана моя гармошечка, уже в моїх руках! У тому ,самому, мішку, де ,нещодавно, верещало й борсалось порося! Окрилений  невимовною  радістю й, нічого не помічаючи, довкола, так само ,вебами ,городами, прчимчикував я на своє подвір'я, сховав свій скарб на горищі й , з ще більшим, калатанням серця, став чекати повернення своїх, з поля.
- Хочби вони затримались там допізна!- подумки благав я.
На моє щастя, так і сталось. Сім'я приїхала стомлена роботою і пекучим сонцем.
- Свиней годував? - стомлено буркнув господар.
- Та, ще ні,- збрехав я.- Теля відв'язалось,так, довго шукав.- А сам думаю,- от,якби ,вони самі погодували свиней!
- Я зараз віднесу,- гукнула сестра. Вона підхопила ,наготовлені, цеберки з помиями,пішла до хліва. В темряві було чутно,як, спочатку, закувічали,а потім, захламали свині.
 -Х-ху!-полегшено зітхнув. Пропажу не виявлено. Тепер чекати, що буде завтра?
Вранці, я знов, удав із себе заклопотаного, чимось ,іншим і свиней пішов годувати господар.
 Я стояв у сінях і чекав, що буде?
Через якусь мить,той, хутко пробіг,повз мене,в хату.
- Підсвинка одного нема!- ще з порога гукнув він до жінки.
- Ой лишенько!Та де ж він?- сплеснула та руками.
- А увечорі,як ти годувала були всі?
- Всі!Усі були,-відказала дружина.
Камінь з моєї душі і я разом з ним,зсунулись на землю.
- Украли! Це вночі хтось украв!- лементував чоловік, бігаючи з кутка в куток.
От і добре,радів я,сидячи в сінях.Саме цього мені й  треба було.
- Прокляті злодюги,- все не вгамовувався хазяїн.- Треба було надворі спати,на возі!..
- І таке скажеш!- зневажливо кинула дружина.- Та ти так міцно спиш,що хоч би тебе й самого за ноги з воза стягли,так не почув би,- дзвінко зареготала.
- То сама спи, надворі!- огризнувся той ,на неї.
  Назрівав скандал.
Я підвівся з підлоги , зайшов у хату.
- Та, не лайтеся. Порося ,цим ,все-одно, не повернеш. Я ,давайте буду ,спати надворі,- запропонував.
Сім'я мовчки поснідала й ,знову ,вирушила в поле.
 Поснідавши й собі,я скоренько зробив всі завдання й поліз на горище.
 Відтепер,це було найулюбленіше ,для мене ,місце ,на всій землі! Я діставав з-під лахміття й ховав назад, гармошку, з такою молитовністю і обережністю, ніби вона була кришталевою іконою! Пальці мої не слухались, стирчали кудись, не туди,але я, ще й ще ,змушував їх видати ,з-під гудзиків, те,що мені хотілось. За цим заняттям забував я,не те,що про їжу,а й ,про свої, прямі, обов'язки. Траплялось ,навіть ,таке,що отямлювався тільки тоді, коли ,біля двору , зупинялись коні і ,знайомі голоси, приводили мене до тями.
Тоді, як груша з дерева, падав я з горища й ,удавав,що ,саме ,щось роблю. Кілька разів отримував, таки, й докори, що дров не нарубав, чи ,води не наносив. Відтепер, намагався бути зібранішим. Зранку нарубаю дров, наношу води, наготую харчу для птиці, на увесь день, навіть ,інколи, було, начищу картоплі, на вечерю,і, лише тоді вже, лізу на горище.
 До осені я вже міг скласти, докупи, кілька пісеньок, до того ж , на горищі ,вже ,було холодно сидіти, тому , одного дня, витяг я свою "долю" зі схованки й заніс до хати. А своїм сказав,що ,ніби, гармошку, хтось,там, дав мені, повчитися.
 Ото ж,,відтепер,,став вчитися,,як би ,нині, сказали,легально. Діти, щоразу, як я брав до рук гармошку, переставали бешкетувати, вмощувалися ,навпроти мене і, підперши підборіддя кулачками, зачаровано спостерігали. Сестра й собі, інколи, пораючись біля печі  чи, сидячи за шиттям, тихенько наспівувала те, що я грав.
Мало-помалу, як дітвора рознесли по селу чутки про те, що в нас є гармошка й, що, я на ній граю, до нас, зимовими вечорами, стала збиратись молодь, на посиденьки.
Пісень співали багато. То ,мелодійні, про любов,то ,журливі, про розлуку,а то, дівчата, втомившись сидіть, просили загати гопака ,чи, ще щось...Я намагався догодити всім. Як приємно відчувати, що ти потрібен комусь, що приносиш користь, хоча б у тому, що створюєш хороший настрій людям своєю музикою! Доречі, й людиною себе відчув. Відчував,що мене стали поважати, цінувати!.. Це підіймало мене у власних очах, додавало мені наснаги.
 І от,одного разу,в Різдвяні свята, покликали мене, як гармоніста, на хрестини. Я дуже хвилювався, а сестра, аж пашіла, від гордості, за мене! А коли я повернувся додому ще й з заробітком, нашій сімейній радості не було меж!
Відтоді,я став відомим. Мене стали запрошувати не тільки на хрестини чи посиденьки, а й, навіть, на весілля! За сумлінну роботу мене обдаровували, хто рушником,хто клаптем матерії,а то й ,навіть, грошенятами! Частину грошей я залишав собі, а решту, віддавав сестрі та зятеві. Вони краще розумілись, як розпорядитись тим добром. Тепер я мав свій заробіток, тож міг ,тепер, сам придбати собі чоботи, чи штани, а ,згодом, задумав купити собі й нового кожуха. Щоб не соромно йти між люди.
 Та, свята змінювалися буднями, зима- весною. А там,за весною,збігало заклопотане, літо і, знову, осіння негода заганяла всіх по домівках ,аж до весни.
Так промайнуло ще років зо два.
Знову настала весна. Готувались до Великодня. Господарі мої ,зібрались на базар - дещо продати, дещо купити до празників і взялий мене на підмогу. Продавали ми масло, сир, домашню ковбасу...А , натомісць, купували те, що мали за необхідне. Мені, як дорослому вже, сестра довірила зробити де-які покупки.
 - Купиш десятків зо три яєць,- наказувала вона мені, даючи в руки кошика,- бо наші кури ,щось, погано несуться, малувато на Святки буде. А ще, купи собі гарного картуза,- сказала, озирнувшись на чоловіка. - А що! Він у нас уже ж парубок. Хоч з хвігурою йому трохо й не пощастило, зате личком , як та писаночка! Що чуб, як квітка, що брови, що очі - ясні та розумні! Нехай купить собі обновку на свій смак!
 Першим ділом я купив яєць ,бо це було для сім'ї,а вже потім, пішов до крамниці  вибирати собі картуза.
В крамниці людей було значно менше, ніж на базарній площі. Я сказав продавцеві про свій намір і ,той, догідливо, став пропонувати мені свій товар, подаючи картузи ,один за одним. Я так захопився примірянням перед дзеркалом ,що не помітив, як за мною почали спостерігати дві пари дівочих очей.
- А й справді,я парубок непоганий,- зауважив сам собі, дивлячись на себе в дзеркало.- І чуб, і очі, і гарно окреслений  рожевий рот, над верхньою губою якого, вже помітно вимальовувались симпатичні вусики. Одягнувши чергового картуза, я повернувся перед дзеркалом сюди-туди як, раптом, почув чийсь тихий насмішкуватий голос.
- Дивись, як він сам собі подобається!  Прямо,красень писаний!
Я рвучко озирнувся.
Двоє дівчат стояли трохи осторонь, позад мене, і зухвало роздивлялись мене. Тільки-но наші погляди зустрілись як, та, що говорила, не втрималась і дзвінко засміялась.Інша ж, маленька русява, з синіми, як проліски очима,стояла мовчки, і дивилась на мене.
Кров ударила мені в обличчя. Заплативши за ,перший-ліпший картуз, вихопив з рук продавця свою покупку, прожогом кинувся до дверей, та... Ой лишенько!!! Яйця полетіли по всій крамниці, розтікаючись по підлозі!(Я геть, забув про той кошик!) Я кинувся збирати, але що було збирати?! Жовтки текли з кошика а ,дівчата, тепер , вже обидві, хапались за животи від реготу!
Облишивши марну роботу, я вискочив з того клятого магазину під дзвінкий дівочий сміх та кріпку лайку продавця! Вуха горіли від сорому й люті на себе! Кошик з битими яйцями доводив до сказу! Так хотілось пожбурити його куди подалі, але, що ж я скажу сестрі? На щастя, на очі потрапила конов'язь, обіч якої стояли діжки з водою. Я витрусив лушпайки з яєць на землю,вимив кошика в діжі й, полегшено зітхнувши, знову пішов по яйця. Добре, що лишилося ще трохи грошей.
Дорогою додому в моїх вухах все ще лунав дівочих  сміх,а перед очима стояв той пролісковий погляд. Я важко зітхнув, простягся на возі й став дивитись у небесну височінь.
 В передсвятковій метушні я трохи забув про той прикрий випадок,хоча, ті очі,все ж таки ,інколи, поставали переді мною.
Сестра вибілювала в кімнатах, чіпляла над образами та по стінах вишиті рушники. Господар квапився ,до настання свят,налагодити увесь інвентар, бо одразу після свят,вирушати в поле.
 Освятивши в церкві паски,сім'я урочисто розгівлялась.
І чого тепер,на столі тільки не було!!! Насамперед, звичайно ж, запашна солодка паска, крашанки, ковбаса, різноманітна печеня, холодець, пиріжки з млинцямита, звісно ж ,зі сметаною!..
В цей день всі обдаровували одне одного  крашанками, гралися в "навбитки", при зустрічі христосались і дзвінко чмокалися, обов'язково тричі! Цей звичай дуже полюбляла молодь, адже цілуватись можна було не ховаючись.
В останній день Святок, до нас завітав незнайомий мені гість.То був дебелий чолов'яга, який не увійшов, а всунувся до хати.
- Христос Воскрес!- прогуркотів він, густим басом глянувши на образи й перехрестившись.
-  Воістину Воскрес!-відповів я, відкладаючи гармошку набік.
- Ти хто такий будеш?- спитав гість.
-Я, хазяйчин брат,- відповідаю.- А ви ,хто?
-А,мабуть, Олексій?- проказав він, сам до себе.- Он ти вже,який!? А я її дівер, тобто брат її чоловіка,- пояснив той.- Та,хіба,ти мене не впізнав? Хоча й не дивно. Я,бач,  й сам тебе не впізнав, бо ти ж був ще малим хлопчиною, коли ми бачились.
- А коли ми бачились?- з ще більшою зацікавленістю, допитуюсь.
-Та на весіллі ж і бачились. Як твоя сестра заміж ішла за мого брата,-загоготів він розкотистим сміхом.- Хіба не пам'ятаєш?
 Я його не пам'ятав. Чи він так змінився за ці роки,чи ,тоді,серед великої кількості нових родичів, я його не запам'ятав, але я його не знав.
- А де ж хазяїни?- знов питає гість , роззираючись по хаті.
-Та,пішли до своїх кумів трохи  посидіти. Але вони повинні вже ,скоро прийти,- поквапився з поясненням,- та, якщо вам, може, ніколи, то я збігаю по них.
- Та ні,я підожду,- зупинив мене гість, вішаючи свою вдягачку на кілочок.- Ти що,граєш на оцій штуковині? - зупинив він погляд на моїй гармошці й зацікавлено глянув на мене.
-Так.Граю,- ствердно кивнув я.
-А ну,покажи,що граєш?
- Та я багато чого, граю,- відказую. Взяв у руки гармошку,пробігся пальцями по ній згори вниз.- Так що  заграти?
 -Н-ну,- замислився той , на мить,-"Хмелю ж,мій, хмелю",наприклад,знаєш?
-Знаю.
-А ну-ну?
Він умостився на лаві,дістав люльку,закурив. Поки я грав,він примружив очі й, ніби , дрімав. Тільки люлька, попихкувала,виказуючи,що він ,таки ж, не спить.
-Добре,-похвалив гість, коли я скінчив.- Ну,а оцю знаєш?- називав він іншу пісню і, знову, примруживши очі, слухав.
- А ,польочку знаєш?
- Знаю
-А ,гопака?
- Теж, знаю.
- А, циганочку?
Цей допит уже, почав був, набридати мені, як в сінях, нарешті, почулись кроки.
 - Ба! Який у нас гість дорогий та нежданий!- вигукнула сестра, ще з порога.- А ми гадаємо, чиї ж це коні біля двору? Яким це вітром тебе, до нас, занесло? - щебетала вона, поспіхом роздягаючись.
- Та, давай, сестро, спочатку похристосаємось,- перебив її гість.
Вони, по-родинному, обнялись і тричі поцілувались.
- Ну, здоров був і ти, брате! - обнялися й з братом.
- Ну, сідай, отут,- припрошувала молодиця ,- розповідай.- Сіла біля нього, але,тієї ж миті, скочила.- Ой ,та ти ж, мабуть, голодний!? Що ж це я!?- метнулась вона до столу.
- Та ні,ні!- зупинив її гість.- Я, тільки-но, з-за столу. Не клопочись! А де ж це  ваші діти? - роззирнувся він по хаті, дістаючи свою торбу. Став викладати звідти гостинці: крашанки, паску, пряники, ковбасу, глек меду і, навіть, кілька свіжих яблук!- Це, з власного саду! - з гордістю, похвалився він.
- Ой! Чи їх зараз упіймаєш?!-махнула рукою жіночка.- Гасають десь, на вигоні. Раді, що вже підсихає, так тепер, до темна, в хату не заженеш. А, де ж це ти пригостився вже, що "не глодний"? - жартома поцікавилась.- А ну,признавайся! - жартувала, далі.- А ваші ж, діти? Ти сам в гості, не взяв їх з собою?- бесперестанно щебетала жінка, не даючи чоловікові й слово вставити в розмову.
 - А, що,наші діти? - мовив чоловік, закінчивши викладати гостинці.-Я, оце, власне, через них сюди й приїхав,- загадково промовив він, умощуючись зручніше на лаві.
- А ,що трапилось? - насторожено втрутився, нарешті, в розмову й господар.
- А трапилось те,що й з усіматрапляється! - мовив той і його огрядне тіло задвигтіло, від сміху.- Женимо ми нашого, старшого. Оце, щойно, засватали.
- Господи! Засватали? - сплеснула в долоні жінка.- Та, хіба, він вжетакий дорослий? Скільки ,вже , це йому?
- Та, вже двадцять перший іде. Женилка,певно, що вже, виросла,- знов загуркотів той розкотистим сміхом.
-Ну, що, ти!- стишеним голосом буркнула до гостя молодиця, озирнулась на мене.
- А ,чого ти дивуєшся, як твій брат, майже такий, як мій Дмитро,а ,вже, он який козак!?
- А й, справді! Господи, як час летить?!- вражено зазначила та.- А хто ж, ваша наречена?- ніяк не могла задовольнити свою цікавість, молодиця.- Ваша, домашня, чи, звідкись?
- Та ні. Майже ваша. Ось, через гору, від вас!
У мене ,по тих словах, чомусь тьохнуло серце, але ,тої ж миті, я себе опанував.
- Тому-то, я й кажу,- знов пояснив гість,- що тільки-но, з-за столу. Дружина лишилась там поговорити ще, та пороздивлятись. Молодим, ясне діло,  хочеться побути, наодинці,а я вирішив забігти,подивитись на вас,а заодно, й на весілля запросити. Так що, дорогі мої родичі,- урочисто почав він, встаючи і вклоняючись.- Як обсіємось, чекаємо вас ,до себе на весілля. Молоді  ще приїдуть, привезуть шишку і скажуть точніше, на який день. А твого брата, - звернувся він до сестри,- я запрошую, як гармоніста. Я, щойно,  перевірив його здібності і вирішив,що він упорається. Га,хлопче? Що скажеш?-  звернувся він до мене.
- Навіть, не знаю,- розгубився я.(Так ось чому він так прискіпливо вивчав мої здібності?- тільки тепер дотумкав.) - Так далеко й , чужі люди,- захвилювався.- Я ,насправді, вже грав на весіллях,але ж, то було тут,по-домашньому...
- Та люди скрізь однакові!- поспішив той, заспокоїти мене.- Особливо, коли п'яні. Ну й що ж, що далеко? Ти ж не сам поїдеш? Та й що ти, мала дитина? Чи, тобі цицьку треба?  Хоча цицьку, може, вже й треба, та тільки, не материну,- зареготав він знову, підморгнувши до господарів.
-Та тьху,на тебе!- ляснула по спині гостя молодиця.- Безстидник!
- А що?!- продовжував чолов'яга.- Ми собі у вас дівку знайшли,а ви,може,собі в нас знайдете! Чи ,може ,в тебе вже є хто ,на прикметі?- знов зареготав він, звертаючись до мене.
- Ну-ну, не звертай уваги, на мої теревені,- мовив вже лагідніше, бо я, при тих словах, весь зашарівся.
З цими словами гість став збиратись.
-Ну, прощавай сестро. Вибач, що мало погостював,але ж нам дорога далека,треба поспішати.
- Я проведу,- піднявся й собі,господар. Зняв з кілочка  капелюха і вдягачку.
Чоловіки пішли ,а я ,зніяковілий від дядькових балачок, все ще стояв посеред кімнати. Його теревені, знов нагадали мені про ті сині очі й русяві кучерики, які я бачив у тому, клятому, магазині.
 Господаря довгенько не було - рідні ж ,таки, брати. Хотілось, мабуть, ще поговорити.
-Що ж ми подаруємо молодим? - озвалась до чоловіка сестра,коли той,нарешті,повернувся до хати.
- Та ,щось придумаємо,- відповів той, хоча подумки ще був біля брата.-Треба щось придумати,- замислився.- Треба щось особливе! Я ж, таки, рідний дядько!- наголосив.- Може, коня подаруємо? - глянув на дружину.- Молодого жеребця!? Думав собі залишити,та,нічого. Наші коні ще не старі, ще приведуть нам лоша.
- О!-схвально, кивнула дружина.- Це достойний подарунок. Я згодна!
-А от, хто в нас, на господарстві, залишиться? - трохи невдоволеним голосом, після де-якої паузи ,знов озвавсь господар.
Зять був таки,трохи скупуватеньким, тому думка про те, що хтось чужий буде вештатись по його садибі, не надто втішала його. Раніше це питання ніколи не ставало нагальним,бо завжди вдома був я. А, тепер і мене запрошено.
- Та нічого,- відгукнулась з іншої кімнати дружина.- Кумів попросимо. Не на вік, же ми їдемо,всього на кілька днів. Вони люди правильні,- запевнила жінка,-виручать. Ми ж їх виручаємо , коли їм треба. Клопотів тільки, додасть нам це весілля. Треба ж буде і в полі встигнути ,й на городі. Хоч би дощі не пішли,- скинула, побожно, очі до неба.- Та й,обновки ж , усім  треба справити - між чужі люди, таки, їдемо,та ще й у чуже сел!,- збуджено гомоніла господиня,а сама вже передивлялася все в скрині.
 Піднесений настрій лишався й у наступні дні. Діти,аж пританцьовували від радості,що й вони поїдуть на весілля,та ще й так далеко! Вони всіляко намагались догодити батькам, бо боялись, що ті, розсердившись за якусь провину, можуть і не взяти їх з собою. Тому , робота у нас кипіла дружно й злагоджено. Тепер, в поле,на підмогу,брали вже й мене,а на господарстві, лишався  котрийсь із синів, по-черзі.
   Погода стояла наславу! Пахло,прогрітою сонцем землею,а в височеннім синім небі невтомні жайворонки прославляли весну! Дихалось спокійно й радісно.
   І от, одного дня, закінчивши останні роботи в полі, ми повертались додому ще доволі раненько. Ще здалеку діти помітили, що біля нашого двору стоїть підвода.
 - Господи!- вигукнула сестра.- Та це ж, мабуть, молоді!- здогадалась вона.-Мабуть, шишку привезли. Пам'ятаєш, твій брат говорив? - штовхнула вона чоловіка.
Я й собі став уважніше вдивлятись в приїжджих, як, раптом, серце моє стріпнулось від несподіваної радості, а, наступної ж миті, стиснулось від невимовного болю. Біля воза стояв парубок,а на возі про щось гомоніли, ще не помічаючи нас, дві дівчини. Однією з них, була та сама синьоока, з русявими кучериками.
 Коли ми під'їхали, дівчата й собі посплигували з воза.
- А що ж це, за люди?- удавано поцікавився господар.- Хто й звідки, в якій справі до нас прибули? 
- Та ми, люди заморські,- підхопив хлопець ту ж самe нотку.- А ,яка в нас справа ми скажемо в хаті.
- Ну, раз таке діло, то прошу до світлиці!- запросив хазяїн , пропускаючи гостей поперед себе.
Тут дівчина озирнулась і наші погляди зустрілись. Вона, аж спіткнулась, від несподіванки, бо певно, впізнала мене і, аж ніяк, не очікувала побачити мене тут. В її очах, в одну мить, промайнули і радість, і лукава насмішка, і ще щось, чого я й  сам зрозуміти не міг.
Мої щоки й вуха знову спалахнули, але я втішався тим, що цього ніхто не бачить, адже я йшов позаду всіх. Серце моє щеміло від болісного очікування - котра ж ,із них, наречена?
В хаті гостей усадовили на почесному місці, запропонували, дороги, солодкого узвару із сушених груш. Щось говорили, жартували, але мене бентежило лише одне, -Котра?
- Ну, так яка ж у вас справа?- повернули , нарешті, до перерваної розмови господарі.
 Хлопець підвівся,взяв за руку(о радість),іншу,мабуть її подругу чи, може,сестру, чорняву з товстими довгими косами, дівчину. Урочисто вклонившись удвох, хлопець промовив.
- Просив батько, просила мама і ми просимо:"Приїжджайте до нас у неділю на весілля".
З цими словами молоді дістали з торбини рум'яну шишку, подали дядькові.
Той, зворушений такою шаною, вдоводено кашлянув.
- Ну спасибі, дітки, - прийняв шишку.- Вітаю вас, від щирого серця!
Він підійшов до них, обійняв і поцілував  обох.
Дружина теж, розчулено втерши сльозу, й собі, лагідно поцілувала наречених.
   Я сидів у кутку, збоку від гостей і, крадькома, спостерігав за тією русявкою. Тепер мав можливість краще її розгледіти.
На ній було блакитне,в дрібний чорний горошок, плаття, поверх якого буда вдягнена з тонкого синього сукна, коротайка. Коси були викладені віночком,а дрібні кучерики вилися довкола голови, створюючи враження, ніби вона була в пухнастій шапочці. Сиділа вона до мене боком і я міг бачити тільки її кирпатий носик з  ледь помітним ластовиннячком на ньому, та маленьке рожеве вушко, в якому гойдалась дешевенька сережка. Нічого особливого в її зовнішності не було, але чому я здригався й ховав погляд, коли вона повертала голову в мій бік? Чому оті, рожеве вушко й завиток за ним, так хвилювали й примушували збентежено битися моє серце?!

  -Та ти чуєш,чи ні?!- раптом долинув до мене оклик сестри.
Виявляється, за своїми роздумами, я нічого не чув і не помічав, що діялось довкола.
Молоді вже підвелись і збиралися виходити.
- Проведи гостей,- звеліла ,- бо вони вже йдуть.

Я, як ужалений, підхопився.
- Спасибі! Велике спасибі за запрошення,- пробелькотів, не знаючи, що сказати.
- Ходім-те, я вас проведу!
"От телепень!"- лаявся сам на себе.- Незграба необтесаний!- лютував, бо мав мабуть, саме такий вигляд.- Що вона подумає  про мене?
 
Вийшли надвір.

- Нам ще треба в кілька дворів рознести шишки то, нехай підвода побуде біля вас,- попросив Дмитро-наречений.
 Я оце, тільки тепер усвідомив, що в мене є родич, племінник, хоча, майже мій ровесник.
- Добре, добре,- погодився я.- Я пригляну за кіньми.
Вони пішли, а я сів під тином на колоду, яка слугувала за лавку.
- Хто вона, ця дівчина? - думав .- Цікаво, чи вона, коли-небудь, згадувала  про мене? Те, що впізнала, я зрозумів по її насмішкуватих очах.
Я виламав дубчик, став дряпати ним по землі химерні візерунки. Несподівано, вуха  впіймали якийсь легкий шурхіт і чиїсь ноги зупинились навпроти мене.
Я підвів голову. До мене лукаво всміхались проліски.
- Ну!І де ж твій новий картуз? - мовила дівчина, злегка потріпала мене по кучерях і тихенько засміялась.
- Та, ну його!- наїжачився я, від самої згадки про той випадок, крутнув головою, аби прибрала руку.
- Правильно! Він тобі не личить.
Вона майнула платтям, сіла біля мене.
- Ти ,такий кумедний був з тим кошиком,- знову порснула від сміху.
- Та досить, вже!- жбурнув я, з пересердя, дубчика в кущі.- Як ніби  більше ні про що говорити!
 Дівчина прикусила губу, однак, після паузи, знову заговорила.
- Так, про що ж, будемо говорити?
Я знизав плечима.
- Ну, хоча б про те, чому ти повернулась, а не пішла з ними?- кивнув у бік молодих.
Дівчина хвильку помовчала, потім виламала й собі дубчика, теж стала дряпати ним по землі.
- Ну, по-перше, вони й без мене чудово впораються, а по-друге...- вона, в нерішучості, замовкла.
- Що, по-друге?- перепитав.
- А, по-друге, мені здалось...Ну...- знов замовкла.
 Чи-то, не зважувалась, щось сказати, чи-то, підберала потрібні слова.
- Ну, мені здалось, що ти був би радий, якби я повернулась.
Вона раптом схопилась з місця,підійшла до воза, стала щось там порпатись.
Я не знав, що робити? А що,як вона глузує з мене?
Усвідомлення того, що моя, спотворена, статура не викличе ні в кого захоплення, тим більш у дівчини, увесь час тримало в непевності... Але, чому вона так збентежилась? Чому мовчить і не повертає до мене голови?
Я підвівся. Несміло підійшов і собі до воза, став позад неї. Пухнасті завиточки й рожеве вушко були так близько, що мені аж дух перехопило! Я намагався стримувати своє хвилювання, але в мене не виходило.
- Я радий! Справді, дуже радий, що ти повернулась,- якимось чужим голосом промовив.- Але... - хотів був промовити ще щось, як вона рвучко повернулась.
- Справді?  Справді радий?- очі в неї сяяли радістю.- А я ,все думала,чи побачу тебе,ще колись?...
Вона знову замовкла, зніяковіла, відвернулась, схопилась за палаючі щоки.
- Я теж про це саме думав. Хто ти? Звідки?...
- Ой, а як тебе звуть?- поборовши нарешті ніяковість, знову заговорила дівчина.- А то ми, як ті вівці, безіменні,- задзвеніла сміхом вона.
-А й справді,- засміявся й я.- Мене звати Олексієм,а тебе?
- А мене Яринкою. Щоправда, дідусь кличе мене Оринкою, але мама назвала мене Яринкою і мені так більше подобається,- щебетала вона далі, як та ластівочка.- А хто тобі оці люди,в яких ти живеш? Як для батьків, так вони наче замолоді,щоб мати такого дорослого сина?
- Я живу в сестри. Мої батьки померли, коли я ще був невеликим, то сестра зі своїм чоловіком, забрали мене до себе. От ,з тих пір, я тут і живу. А оцей наречений доводться мені племінником, хоч він од мене й старший. Аж смішно, дядько молодший за племінника !А ти їм хто?
- Я? Та ніхто. Галя моя найкраща подруга і я буду дружкою в неї на весіллі.
- Так ти на весіллі будеш?!- радо вигукнув я.
- Ну, а як же?!- засміялась вона, вражена моїм вигуком.- Дружки на похоронах не бувають,а тільки на весіллях.
 Ми знову сіли на колоду й ще довго гомоніли про те, про се, вже й сутеніти почало.
Запала мовчанка.
- А де ж це наші молоді?- поцікавився я, аби порушити мовчанку.- Щось, їх наче, довго немає.
- Та забрели, певно, в якийсь садок, та й цілуються. А тобі що, вже набридло моє товариство?- вщипнула, майбутня дружка.
- Ну що ти таке говориш?!- спохопився я.- Я був би радий, якби вони й, до ранку не повернулись.
-Ну,це ти вже, дуже далеко замахнувся,- промовила дівчина.- Та он, здається, й вони.
В кінці вулиці в напівтемряві, й справді, забовваніли дві постаті.
- Чи ми ж побачимось іще,- поспіхом заговорив я до дівчини, взяв її за руку.
Рука в неї була тепла й м'якенька
- Звичайно ж, що побачимось. На весіллі ж, у Галі та Дмитра,- тихенько засміялась вона, виймаючи свою руку з моїх долонь.
- Так, звичайно, на весіллі побачимось,- з де-яким розчаруванням, промовив.-Але мені хотілося б побачитись раніше. Де ти живеш, Яринко?
- Та ти ж знаєш. Ось, за горою,- знущалась вона далі.
- Та ні! Це то я знаю. А де твоя хата?
- Ач, який швидкий! Не скажу!
Вона так і не сказала, бо молоді вже підійшли й хутенько зазбирались.
- Ну, гайда додому,- весело гукнув парубок.- Гоп,- підхопив він свою кохану, умостив на возі й пішов відв'язувати коней.
- А ти, не підсадиш мене?- ткнула дівчина мене своїм пальчиком під бік.
- Ой, звичайно ж. Вибач,-схаменувся я.
Підхопив дівчину за талію й, з її підскоком, теж усадовив на возі.
Мені так не хотілось прибирати від неї своїх рук, але боявся, що вона образиться, тому,тільки легенько потиснув її маленьку ручку, на прощання.
- Щасливої дороги,- побажав.
Возниця вже взявся, був, за віжки,як дівчина, рвучко, нахилилась до мене і поспіхом прошепотіла.
-У четвер молода влаштовує гуляння. Ми збираємось біля зламаної верби,- а вголос гукнула.
-До побачення!
Від ніжного дотику її кучерів по всьому тілу прокотилась тепла ,солодка хвиля.
- Ну, бувайте  здорові, дядьку,- жартома, кинув племінник.- То ж, чекаємо!
Підвода загуркотіла вулицею, а я ще довго сидів під двором. Не хотілося йти в хату бо боявся, що там я прокинусь і все, що тільки-но,тут відбувалось, виявиться лише солодким сном.
- У четвер,у четвер,- повторював я подумки.- А в який четвер?- раптом злякався своєї думки.- Як же я тепер дізнаюсь, в який четвер?
Тут, несподівано, в моїй голові промайнула рятівна здогадка. Я ж прогавив усе, про що говорилось у хаті і не знаю, в яку неділю весілля, отже, через те й не знаю, про який четвер мова!
 -Треба, якось, у сестри вивідати,- подумав я й поспішив до хати.

- Приглянулась тобі та, кучерява? - лагідно поцікавилась сестра,коли вже лягали спати.
- А що, помітно? - зашарівся я.
- А то! Сидів, очей з неї не зводив! Не чув і не бачив нічого, навколо себе. Це, як і на весіллі ти так будеш на неї витріщатись, то що ж ти ,там, награєш на своїй гармошці? Осоромишся тільки!
- Та ні, не осоромлюсь. А коли ж весіля, бо я й справді, все прогавив.
- Та в цю неділю, ж! Через три дні й поїдемо.
- Що,в четвер?!- злякався я.
- Та,чи ти вже до трьох не вміеш рахувати! Сьогодні понеділок, але він вже пройшов? Ото ж, вівторок,середа,четвер,а в п'ятницю й поїдем. Може ж ,допомогти що, треба буде? Це ж ,такі  великі клопоти! Ну, спи вже.

Наступні три дні я жив мрією про зустріч з Яринкою, а вдома ,повним ходом, йшла підготовка до скорої подорожі. Хазяйка терміново шила обновки,господар майстрував красиву збрую для дарункового коня,а я репетирував на гармошці усе, що знав.
В четвер стали збиратись.
Господар спорядив упряж для трьох коней:
-" Туди на трьох,а назад на двох",- пояснив він допитливим дітям.
 Господиня напекла пирогів, на дорогу,склала в невеличкий сундучок наше  святкове вбрання,все ще, щось, сама собі, метикувала.То докладала, то прибирала назад...
А я чекав і, одночасно, боявся сьогоднішнього вечора. Бо ж, задумав таки, піти до Яринки.
Вже сонце хилилось на захід, як я зібрася йти.
- Куди це ти зібрався? - здивовано оглянув мене зять.
 Переміну, звісно ж , було помітно, бо я був причепурений, як на свято.
- Та піду...- не знав я, що б, таке, придумати?
- Та це я звеліла йому підстригтися,- поспішила виручити мене сестра.- Між чужі люди , таки, їдемо. А він ще й гармоніст, у всіх на виду. Нехай піде, причепурить себе,- змовницьки, підморгнула  мені.
- Не затримуйся довго,- тихенько проговорила, поправляючи на мені свитину.- Бо вирушаємо вдосвіта.
- Добре!- вдячно усміхнувся я до неї.- Гармошку ж, не забудьте покласти.
 Сонечко тільки краєчком торкнулось обрію, як я  вже був на знайомій дорозі.
- Де ж та зламана верба? - розмірковував, ідучи полем.
Ось уже й хутір видно. Я вийшов на пагорб, розгледівся. Село було в долині і густі садки, здавалось, заснували його все, поверх солом'яних стріх.  Ніякої зламаної верби я не бачив,а сутінки насувались все нижче. Йти по селу й питати,де зламана верба,мені було незручно, тому я стояв і прислухався. Мали ж бути якісь прикмети зборища, адже ж воно надворі?! Аж раптом, я помітив багаття! Я був упевнений, що то і є те саме місце! Так і є! Чим ближче я підходив , тим гучнішими ставали голоси. Вже було чутно, як хтось, невміло, цугикав на гармошці і це дратувало мій слух. Нарешті дійшов.
Зборище було на околиці села відразу, за останнім садочком. Місцина була рівна. Було де потанцювати і в квача пограти, а величезне звалене, мабуть бурею, дерево, одночасно слугувало і столом,і ослоном,і схованкою для закоханих.
Я відразу вгледів Яринку. Вона допомагала Галі розкладати на розстеленій скатертині частування. Вони розставляли мисочки з сметаною, розкладали пиріжки,  яйця, сало, солоні огірки... Словом, нехитрі селянські наїдки, якими наречена пригощала всіх присутніх, на знак закінчення свого дівування. Хлопці, звичайно ж, розжилися й пляшечкою.
Ось гамірна кампанія розмістилая, нарешті, за отим , своєрідним, столом.
 Я стояв і ніяк не наважувався вийти зі своєї схованки.
 Яринка кілька разів роззиралася довкола(і це мене тішило - значить чекає),але мене так і не помітила. Якийсь рудий парубок все,щось,  нашіптував їй на вухо,а вона відмахувалась від нього, як від надокучливої мухи.
 Невмілий гармоніст все ще знущався над мелодією ,і тут, рятівна ідея осяяла мене.
 Я вийшов зі своєї схованки, підійшов до багаття.
 - Добрий вечір, чесній компанії! - привітався.
- Ой, Олексію!- миттю підхопилась Яринка.
В її очах спалахнув радісний вогник.
- Звідки ти взявся? Я ніби щойно озиралась і не бачила тебе?
Рудий парубок підвівся й собі, зухвало почав мене оглядати.
 - І звідки це, тут, у нас,отакі,горбаті ухажори взялися?- єхидно зазначив, обходячи круг мене.
Я стиснув кулаки, однак, проковтнув образу.
- Ну,чого блимаєш? Чого приперся? Тебе кликали сюди? - знову той, до мене.- Чи, може, ти ще й без'язикий? - гигикнув.
Він зухвало випнув груди й  посунув на мене.
- Звісно,що кликали,- спокійно відповів я рудому,- а то, чого б я прийшов? А прийшов, щоб трохи розважити ваше гуляння. А-ну, дай-но!- махнув до гармоніста.
 Взявши до рук гармошку, сперся на вербину і, без підготовки, змаху, вшкварив гопака!
На якусь мить, всі отетеріли! Ще за мить, радісно загаласували, заплескали в долоні,а ,ще наступної миті, посхоплювалися з місць.
- Оце так-так!- вигукнула Галя!- Тебе, сам Бог, послав нам! А ну,гайда всі, танцювати!
 Яринка не зводила з мене захопленого погляду. Було очевидним, що вона,аж ніяк, не очікувала отакого!!!
Тут підбігла Галя, схопила подругу за руку, потягла в танок. Дівчина не стала опиратись,весело пішла в кружок, вибиваючи ногами й розмахуючи хустинкою поперед себе.
 Мабуть у цьому селі справді, не було гармоніста. Молодь скучила за танцями, бо танцювали всі! Хто як умів, так і вибрикував!
Зігравши кілька танців, я віддав гармошку володареві.
- Спасибі!
- Та це вам спасибі!- засміявся той.- З мене гармоніст, ще ніякий.
Дівчата повмощувались на вербині, завели пісню. Де-хто повернувся            знов до столу, а ми з Яринкою , відійшли трохи вбік.
- А я вже думала, що ти не прийдеш,- заговорила дівчина, жмакаючи в руках хустинку.- Дивлюсь,вже темно,а тебе нема... !
- Та що ти!? Я так чекав цього дня! Як я міг не прийти?!
- То чому ж , так пізно?
- Нічого, не пізно! Треба ж було спочатку роздивитсь, от я й стояв за кущами й спостерігав.
- Он ти який!? - посварилась вона на мене.- Чи може боявся, що поб'ють?
- Еге ж, що боявся. Та, тільки ,не цього! Ти знаєш, як я злякався, що не спитав у тебе, про який четвер ти говорила! - зізнався, сміючись.- Коли ви зайшли до нас у хату, я так переживав, що це ти наречена, що не чув і не бачив, про що там говорилось! Прогавив усе на світі! Довелось у сестри, крадькома, вивідувати про все. Але вона ,в мене, розумна. Сама про все здогадалвсь!
- Ви коли їдете на весілля?- трохи помовчавши,знову озвалась Яринка.
- Завтра,вдосвіта.
- Господи! То навіщо ж ,ти прийшов?!- вигукнула.- Коли ж це ти ,тепер ,додому попадеш?! І зогрітися в постелі не втсигнеш,як вже вставати!
 Її турбота була  такою приємною!
- Та,нічого. Висплюсь іще. Просто мені, дуже, хотілось побачити тебе,- лагідно промовив до неї, взяв її руки, в свої.
Дівчина, сором'язливо, всміхнулась,опустила очі додолу. Тепер, вона вже не вийняла своєї руки і, взагалі, сьогодні вона була якоюсь іншою.
- Ну,досить вам вже, тут, шепотітися!- удавано, присварила нас, Галя.- Ходімо, ще ,в "кота-мишки", пограємо!
 Всі стали в коло ,взялись за руки.
Обрана мишка, зазвичай дівчина, прудко втікала від кота-хлопця, ховаючись від нього то всередині кола,то зовні. Все відбувалось так , як хотілось учасникам. Котрась мишка дозволяла-таки впіймати себе і тоді, удавано верещала в "котячих" лапах. А котрийсь кіт не дуже то, й хотів ловити мишку і гра ставала нудною. Тоді, діючі особи мінялись. Отой самий, мій рудий суперник, довго ганявся за мишкою, моєю Яринкою,але так і не зумів її впіймати. Розчарований і захеканий, він махнув рукою й пішов геть.
"Вулиця" потроху почала розходитись. Хто поодинці, хто парами.
Ми, з Яринкою, допомогли Галі прибрати зі "столу", провели її додому.
- Тобі вже, мабуть, пора йти?- мовила дівчина, коли рушили від Галі, хоча в її голосі я піймав, ледь помітну, нотку надії.
-Та ні.Погуляємо ще,- відповів я. Дратувало те ,що наше перше побачення відбувається за таких обставин.
 Ми тихо йшли вулицею. В повітрі пахло квітучими вербами. Солов'ї ще не прилетіли тому? стояла лунка тиша і лише жаби туркотіли,десь,на ставку,сповіщаючи, про прихід тепла.
- Ось, тут я живу,- зупинившись біля котрогось тину, мовила дівчина.
В глибині двору, за невеличким садочком, біліла хата. Але більше я нічого не міг розгледіти, та це мене, на той час, не дуже й цікавило.
- Ну,то я вже піду? - підвела голову Яринка. Вона стояла так близько, що її теплий  подих відчули мої щоки й шия.
Не пам'ятаю,як це сталось,але ,несподівано й для самого себе я, раптом, нахилився й поцілував її. Дівчина не чекала цього і поцілунок вийшов таким незграбним, що я злякано став чекати на насмішку. Навідміну від мене,в неї вже, напевно , хтось був, а я цілувався вперше в житті й ця ,перша спроба, вийшла такою невдалою! Ми стояли мовчки, потупивши очі, пауза затягувалась і я не знав виходу з цього скрутного становища.
- Ну,я піду,- знову, вже рішучіше, промовила дівчина.
"Осоромився!-гупало в мене в голові.- Господи, який же я нікчема! Вона,в душі,мабуть, регоче з мене хоча, вигляду й не подає!"
- Я образив тебе?- глянув у вічі дівчині.- Пробач, я не хотів тебе скривдити.
- Та ні! Нічого!- всміхнулась вона.- Просто, я вже змерзла.
 Мене,як хто швайкою шпигонув!
Тільки тепер я помітив,що все тіло дівчини, й справді ,тремтіло від холоду.
- Боже ж ти, мій!-лайнувся сам на себе, швидко скидаючи, свитину.- Ось,ось так,- примовляв, закутуючи дівчину.
Свитина була дівчині майже до п'ят.
- Олексієчку, та ти ж сам тепер, змерзнеш!- сміялась дівчина, вистромивши носика з-під коміру.
- Нічого! Я здоровий! Та й ,дорогою, ще добре розігріюсь.
Я пригорнув її за плечі і ми знову  продовжили свою прогулянку.
- А коли ж, ви їдете на весілля? - пригадав я не закінчену розмову.
- Я думаю, що, мабуть у суботу! Як приїдуть за молодою. Вінчання в неділю ж, а їхати, кажуть, далеко. А в понеділок повернусь додому з односельцями. Їх там чималенько буде.
Ми ще кілька разів ходили вулицею туди й назад  і,нарешті, Яринка знову стала спроваджувати мене.
- Тобі ж, так рано вставати,- говорила вона,- а ще йти додому стільки!
Вона скинула свитину, віддала мені. Я вдягнувся, але все-одно, як укопаний, стояв біля неї.
- Ну, бувай! Побачимось вже , на весіллі,- глянула на мене і, трішечки завагавшись, швидко зіп'ялась навшпиньки і легесенько, як дотик метелика, поцілувала мене в щоку.
Тієї ж миті я підхопив її і міцно притиснув до себе. Її гарячий подих бентежив кров у жилах. Трохи нахилившись до її губ,я чекав, що вона пручатиметься, але дівчина не ворухнулась і я, вдруге, насмілився її поцілувати.
Поцілунок виявився таким солодким і таким довгим, що мені аж в скронях задзвеніло! Гаряча хвиля прокотилася по всьому тілу, ноги зробились якимись ватяними!..
Стримуючи схвильований подих, я опустив дівчину на землю, щасливо всміхнувся.
- До побачення, Яринко! Яке ж в тебе, й справді, гарне ім'я!
Зачекавши, доки вона зайде в хату, попрямував додому.

Наступного дня всю дорогу до родичів я проспав , як убитий, на возі вкрившись ,з головою, кожухом.
Сонце було ще , доволі, високо коли ми добились до призначеного місця.
 Родичі, котрі влаштовували весілля своєму синові, були явно не з бідних.
 Перед великою хатою, критою черепицею, ріс розкішний садок. Кілька абрикосових дерев уже зацвіли і на подвір'ї стояв ніжний аромат.
В дворі сновигали заклопотані люди.
 Нас привітно зустріли, вказали, де поставити коней.
Сестра з чоловіком пішли до хати, а я тинявся по двору, не знаючи, куди себе подіти. Після вечері підійшов до господаря запропонувати свою допомогу, бо вони,по-всьому, спати ще не збирались.
- Ти ж, гармошку не забув? - поцікавився той.
- Та ні, ні! Як можна!? - заспокоїв я його.
- Ну, тоді ходімо зі мною.
Він повів мене вулицею.
 Зайшли в якусь хату.
- Ну от, діду, привів я вам напарника !- гукнув він, ще з порога.- Ви ,тут, знайомтесь, домовляйтесь, а я побіг.
З тими словами чоловік зник.
 Я лишився стояти біля порога.
Дід ще раз глянув на мене , пожував сивого вуса, вийшов у сіни. Щось там довгенько вовтузився і ,нарешті, втягнув до хати здоровенного бубна, на якому були приладнані ще й мідні тарілки. Таке диво, зблизька, я бачив уперше.
- Ну,то що? Давай спробуємо? Чи вийде щось із нашого дуету? - якось,по-котячому, промуркотів він.
- Але ж я не знав, що доведеться грати! Я не взяв свою гармошку!- почав був, виправдовуватись.
- Та нічого,- заспокоїв мене дід.- У мене є. Грати тільки на ній нікому. Ми тільки спробуємо, чи зладимо ми з тобою?
Він відкрив скриню, дістав звідти, загорнуту в полотнину, стареньку гармошку.
Я взяв її, пробігся пальцями по ній, сюди-туди. Нічого. Гармошка була справна.
- Але ж, я у парі з бубном, ще не грав,- знов засумнівався.
- Та ти не бійся,- все заспокоював мене дід.- Зате я, з багатьма грав. І з кращими й, з гіршими. Не бійся. Грай собі, як умієш, а я сам до тебе підладнаюсь.
Тихий розмірений голос дідуся діяв заспокійливо. Ми почали репетирувати.
Грали допізна, ото й  лишився ночувати в діда.

Вранці, дід розбудив мене раненько і я поспішив до своїх.
- Ну де ти, в біса ,запропастився! - гримнула на мене сестра.- Іди, попоїж, а то, тепер не скоро за стіл посадять,- приказувала,ставлячи переді мною сніданок.- Адже ти теж поїдеш з молодим.
Моє серце радісно підстрибнуло - адже я побачу Яринку раніше, ніж сподівався!
 Біля двору квітчали розкішну коляску для молодих, спеціально винайняту в місті, задля такої події! Вона була з відкидним, шкіряним верхом і виблискувала лакованими поручнями. Запряжена трійка коней ,подзвонювала дзвониками,а коні й сама коляска були прикрашені квітами й барвистими стрічками, що тріпотіли на вітрові.
 Я поснідав, переодягнувся в святкове, вийшов за двір. Скоро прийшов і дідусь, мій напарник, а слідом за ним, двоє підлітків принесли й його інструмент. Ми вмостилися біля воріт і от!..
 Вдарила музика, лунко закликаючи гостей і зівак до двору!
 Юрба хвилювалась в очікуванні.
 Аж ось, нарешті, з двору вийшли, урочисті й схвильовані батьки нареченого,а за ними й сам наречений з боярином.
Наречений був гарний, у городському костюмі, з білою квіткою на грудях. Молодий, з боярином вмостилися в колясці - музика стихла.
- Ну! Боже,поможи й благослови!- перехрестилась мати молодого й пішла довкола коляски,щедро посипаючи молодим дорогу.
Дітлахи й зіваки кинулись підбирати цукерки, дрібні монетки, що були пермішані з житом і хмелем(аби життя молодих було солодке, хмільне та багате).
Таким чином мати обійшла коляску тричі, взяли, з батьком, коней під вузду, вивели весільний поїзд на дорогу.
-З Богом!
Коляска й ще дві "лінійки" рушили з місця. Наречений, востаннє, сипнув позад себе жменю мідяків і поїзд рушив у дорогу.
Біля двору знову гримнула музика.
 Господарі пригощали присутніх чаркою й закускою - аби покропити молодим дорогу.
Закінчивши мелодію, я склав гармошку й побіг наздоганяти підводу, яка мала чекати мене за кілька дворів від нашого.
 Дорогою я, весь час, був думкою біля Яринки.
 Чи довгою була дорога,чи ні я й не помітив і лише, як стали наближатись до місця призначення, згадав про свої прямі обов'язки.
Біля двору молодої зчинився страшенний гамір!
 Торги за молоду були найпомітнішою подією на її подвір'ї!
Що саме там відбувалосья не вникав? Моїм ділом було створювати гарний настрій і я його, таки, створював!
Поки в хаті відбувались свої подіїї, на подвір'ї відбувались свої.
Гості танцювали, сміялись, жартували та всі чекали, коли ж виведуть молоду?
І ось вони , нарешті, з'явились.
 Щасливий наречений вів під руку свою красуню-молоду. Вона ,й справді, була красунею бо вдягнена була теж, по-новому, до пари нареченому. На ній було довге, до п'ят, біле мереживне плаття і така ж, довга й легка, як павутинка ,прозора фата.
 Всі зачаровано дивились, бо молода ,в такому вбранні, була вперше в цьому селі.
Я й собі,мимоволі, замилувався нею.
Однак, мене, все ж таки, більше цікавила не молода, а її дружка.
 Аж ось,позаду молодої, виглянула й знайома кучерява голівка. Щоправда, зачіска у Яринки сьогодні була іншою. Вона була заплетена в дві коси, які ззаду переплітались одна з одною  й створювали собою корзинку. Коси були заквітчані дрібненькими рожевими квіточками, які переходили в такий же рожевий,але з, трохи більших квіточок, букетик, приколений збоку голови. Все це було дуже гармонійним, доповненням до такого ж, ніжно-рожевого плаття з пишними рукавами й таким же пишним низом.
 На мій погляд дружка була нічим не гіршою за наречену.  Разочок білого намиста й такі ж, сережки, підкреслювали вишуканість її вбрання.
Я стояв і захоплено милувався.
Весільна процесія пропливала повз мене коли Яринка, мабуть, відчула на собі мій погляд, озирнулась. Вона зніяковіла, зашарілась, хоча в очах я побачив радісний вогник. Однак, виконання почесної місії, змушувало йти далі.
 Молоді сіли в коляску, дружка з боярином, навпроти, а решта гостей, які мали їхати зараз з нами, галасливо й собі всідалася на підводах.
Нарешті перший возниця в'йокнув на коней, я розтягнув міхи І весільний поїзд рушив у зворотньому напрямку.
 
 Приїхали ми назад уже пізно ввечері.
Я тинявся біля хати, в котрій зупинились на ночівлю молода з дружкою, з надією, хоч на хвильку, побачитися з Яринкою.
 Саме весілля мене не дуже цікавило, хоча тут, дійсно,було багато цікавого й нового для мене.
 Було вже пізно.
Майже в усіх хатах погасло світло. Ось і в цій хаті погасло. Я важко зітхнув і вже був, відійшов від того двору як, раптом  почув, що, позаду рипнула хвіртка.
- Яринка!- здогадався я. Серце прискорено забилось і я повернув нвзад.
- Яринко!- тихо гукнув.- Це ти?
- Я!-відгукнулась вона.- Ти чекав на мене?
- Угу,- кивнув я.
- А я здогадувалась, та все, ніяк, не могла зважитись вийти.
- Я вже так скучив за тобою,- потягнувся, щоб пригорнути її до себе.
- Ох,який же ти, нетерплячий! - ухилилась вона, жартома.- Ми ж, тільки позавчора бачились!
- Бачились. Але, з того разу, я ще більше за тобою скучаю! Тобі не холодно?- пригадав  той прикрий випадок.
- Та ні! Ще не встигла змерзнути. Та я й вискочила, на хвильку. Незручно перед господарями. У чужих людей, таки, ночуємо!
- Ну давай посидимо, отут, під двором ,хоч трішечки!- благав я.
Вона невпевнено опиралась.
- Ну,добре,- погодилась.- Тільки, недовго.
Ми сіли на ослінчик.
Я розкрив поли своєї свитини, прикутав дівчину до себе. Її ніжні кучерики лоскотали мені шию й підборіддя.
- Ти така гарна була сьогодні, як царівна,- прошепотів до неї і легенько поцілував у скроню.- Як пахне твоє волосся! Чи м'ята, чи любисток і не розпізнаю! Що це?
- Та навіщо тобі це? - чомусь засоромилась вона.- Тобі подобається, то я дуже рада...А... в тебе гарна гармошка,- перевела вона мову, на інше.- Я ніби, десь бачила таку.
Я всміхнувся в душі.
- О-о! У цієї  гармошки особлива історія! Колись розповім. У нас ще багато часу попереду ,еге ж? - горнувся до неї, бо хотілося цілуватись, а не про дурниці якісь говорити.
 Дівчина притулилась до моїх грудей і сиділа тихесенько, ніби дрімала.
- Еге ж?- знов перепитав.
- Еге ж,- пошепки відповіла вона.
- Та ти, тут, не заснула, часом?- нахилився сміючись,до неї.
- Ой,тут так тепло,як у квочки під крилом! - стомлено промуркотіла.- До ранку б, отак ,сиділа.
- А як же,"чужі люди"?- кепкував я.
- Ой, справді, треба йти,-  заворушилась вона.- Я чомусь, так хвилююсь за завтрішнє весілля!- поділилась думкою.- Ніби це я заміж іду!- засміялась.
- Та підеш і ти, колись,- засміявся я й собі.- Ось тільки, ще трішечки підростеш,- поторкав її кирпатенький носик.
- То я ще мала?!- удавано розсердилась вона й рвучко випросталася з-під "крила"!
- Та велика,велика!- заспокоїв дівчину ,вхопив її ззаду, притиснув до себе.- Ось тільки, зараз, перевіримо!
- Як це!? - пручалась вона в моїх обіймах.
- Зараз покажу!
 Стримуючи непевний опір, впіймав її губи своїми.
Дівчина замолотила кулачком мені в груди та, за мить, обмякла, скорилась, оповила мене тією самою рукою за шию.
Це було так приємно, що я ще сильніше притиснув її до себе й цілував, цілував , не взмозі ніяк угамувати своєї жаги! Відірвавшись на мить і вхопивши ковток повітря, знову припав до дівочих вуст.
 Неймовірна радість, раптом, охопила мене! Невже й на мою долю випало щастя бути коханим?!
 Я осипав поцілунками її щоки ,очі, шию...Серце шалено стугоніло й відлунювалось у скронях, подих спирало в грудях і, здавалось, мені бракувало повітря!..
- Олексію, досить. Та... досить, вже!
 Дівчина злякано виборсалась з моїх залізних обіймів. Поправила волосся й трохи   відсунулась від мене.
 Я не зразу прийшов до тями. Коли дихання де-що врівноважилось, зауважив.
- А, таки, велика! Зовсім уже, доросла!
- Піду я вже!- з образою в голосі мовила вона й підвелася.
На мене ніби хто линув цеберку крижаної води! Я схопився й заступив їй дорогу до хвіртки.
- Яриночко! Я образив тебе? Прости мене! Христа ради, прости!
Вона мовчки намагалась добратися до хвіртки. Я хапав її за руки, цілував її долоні і все благав.
Страх перед тим, що вона більше не захоче знатися зі мною, доводив до відчаю!
- Ярисю! Ріднесенька, ну прости! Ти так подобаєшся мені, що я не в силах себе стримувати! Я більше не буду! Їй-Богу! Клянусь!
Вона нарешті зупинилась.
Я взяв її долоні, приклав до своїх грудей рішуче мовив.
- Яриночко! Я ніколи не завдам тобі болю і, хай Бог мене покарає, якщо я чим-небудь скривжду тебе! Повір мені!- запевняв.- Я, мабуть, ще не вмію володіти собою бо ти моя перша дівчина. Я досі не знав любові. Ти перша, хто пробудив у мені це відчуття. Знаєш, я  навіть думки не допускав, що якась дівчина зверне на мене увагу, якогось, горбатого нікчему. І я відчув неймовірне щастя від того, що, як мені здалося,я теж...не байдужий тобі. Чи...- я страшенно злякався своєї думки.- Може... я помилився?
 Я взяв її голову в свої долоні, зазирнув у очі.
- Яринко!- струснув її.- Мені, справді, це тільки здалося? Я справді, помилився?
Вона мовчала і не підводила до мене очей.
 Груди стисло від неймовірного болю! Руки безсило опустились. Я мовчки відступив набік, даючи їй дорогу, рушив геть.

-Олексію,- нарешті озвалась дівчина.- Зажди.
Нерішуче підійшла, згодом мовила.
- Ти подобаєшся мені. Справді, подобаєшся,- опустивши додолу очі, зізналась.- Але ти ...Ти такий нестриманий , що я...Я боюсь тебе!

Я ледь утримався, щоб не підхопити її на руки й не закружляти з нею по вулиці, від радості!
- Яриночко, голубонько моя! - лагідно пригорнув я її до себе.- Я буду намагатись тримати себе! Прости мені сьогоднішнє і не треба мене боятись. Це сталось через те, що ти зводиш мене з розуму! Ти  така жадана мені, що я ладен усю тебе зацілувати! Ну хіба я винен в тому, що ти така люба мені?! Ти чуєш мене? - нахилився до неї.
 Дівчина тихенько засміялась - мої слова заспокоїли її.
- Ну,так що? Мир?- простягнув до неї зігнутий мизинчик,як ото миряться діти.
 Вона ще голосніше засміялась, ляснула мене по руці, проте простягла й свій мізинчик.
- Ну, пора по домівках.
- Ой, Ярисю! А на знак примирення, ж? - благав я.
- Що,знову!?-вдавала з себе сердиту вона.
- Ну, хоч разочок,- заскімлив я.
- Ох і хитрун же ти! - сварилась вона однак, не відступила, коли я знову наблизився до неї.
- Один-єдиненький,- шепотів, пробираючись до її губ.
 За мить, і вона обхопила мене обома руками.
Солодка хвиля колисала нас обох, а вуста і руки  ніяк не хотіли роз'єднуватись!

Весілля гуло, як розбурханий рій у вулику!
Звеселілі від хмільного, гості, розважались, від душі!
Бубон гупав безперестанно. Я й на мить не міг полишити свою гармошку,щоб, хоч словом, перемовитись зі своєю коханою. Та й у неї теж були свої обов'язки, отож, ми вдовольнялись тим,що мали можливість обмінюватись, сповнеими любові, поглядами.
 Кілька разів Яринка теж зявлялась серед танцюючих і тоді, її рясне плаття високо здіймалось від шаленого танцю, а маленькі ніжки, хвацько вибивали дріб. Я захоплено спостерігав за нею,а вона лиш, щасливо, посміхалась мені у відповідь. Боярин весь час увивався біля неї,та я не ревнував, лише заздрив йому, бо не мав можливості, отак, кружляти з нею,обхопивши за тонеький стан.
 Нарешті, вже пізнім вечором, розморені гості почали ділитися на купки і кожен гурт заводив свою пісню. Мене вже, мало хто слухав,тому, побачивши, що молоді вийшли надвір, подихати всіжим повітрям, вийшов надвір  і я.
Вони стояли під квітучою абрикосою. Боярин щось шепотів  до Яринки і вона голосно сміялась.
В мене трішечки зашкребло всередині.
- Ну, як воно, бути молодими? - поцікавився, підходячи ближче.
- Ох, та хочби воно ,вже все, швидше закінчувалось!- трохи роздратовано мовив наречений.- Я вже не діждусь краю,- пригорнув він до себе свою красуню-наречену ,закохано заглянув їй у вічі. Він, прямо таки, поїдав її , сповненим бажання, поглядом ,що вона, аж зашарілась від того.
О,як я його розумів, бо й сам переживав таке саме відчуття!Проте мав тримати себе в руках і нічим не виказувати свого нетерпіння.
 Ми ще, якийсь час, погомоніли,коли господарі, знову, запросили до столу.
Сьогоднішнє гуляння закінчувалось.
Молоді краяли коровай,пригощали всіх присутніх,йдучи вздовж столів.Випивши й закусивши,на посошок,гості потроху почали розходитись.
 Я радий був що ,нарешті,мав можливість побути з Яринкою наодинці.Я проводжав її додому. Сьогодні вона йшла на ночівлю сама,бо наречена,відтепер,була вже дружиною й лишилася з чоловіком.
 Ми йшли мовчки. Я почувався скуто,невпевнено,бо боявся якимось вчинком похитнути відновлені стосунки,які я так ,необережно,ледь не зруйнував учора.
Розмова не клеїлась і я нервувався. Вже була близько її хата і я боявся,що дівчина втече раніше,ніж мені хотілось би її відпустити.Біля двору зупинились.
- Які гарні в тебе сережки,-не знайшовши нічого іншого,озвався я.
- Та це не мої,- зізналась Яринка.- Це Галя дала мені,бо в мене не було нічого гарного, до плаття.- Це подарунок її нареченого.Ось це намисто й сережки,-відповіла,перебираючи пальцями намистинки на шиї.
- Ти завтра їдеш додому?- знов намагаюсь знайти якусь зачіпку для розмови.
- Угу,- кивнула вона.- Після обіду .Хтось із села приїде за нами. А ти?
- А я, мабуть ,післязавтра.Наші,напевно, захочуть затриматись,щоб трохи погостювати вже без клопіт .Давно ж,таки,не бачились.
- А що,тобі ,отой боярин, подобається? Ти так весело сміялась,коли ви були надворі.
Яринка засміялась.
- Він дуже дотепний! Весь час якісь побрехеньки точить.
Вона раптом запнулась,швидко зиркнула на мене.
- Та ти що, чи ревнувати здумав?
- Та ні, з чого ти взяла?
- А чому ж ти якийсь дивний сьогодні?
- Та...Тому, що тепер я тебе боюсь,- зізнався.
- Он воно що!? А ти як думав? Ти будеш руки розпускати, а я маю тобі прощати?! Гляди,мені!- посварилася пальцем вона.- Не потерплю ніколи!- відвернулась, задерла свою кирпу догори.
- Ну,так що ж мені тепер робити? - не зрозумів.- Іти геть?
- Іди,- байдуже відповіла вона.- Щоправда,я думала, що ще погуляємо,.. Але,якщо вже тобі так страшно,то йди. Бо ще жахи якісь вночі насняться.
- Та не знущайся з мене, Яринко. Я теж хотів ще погуляти. Тут, кажуть, за околицею річка є. Ходімо, подивимось. У нас же вдома немає ріки.
 Ми вийшли за околицю, спинились на крутому,обривистому березі.

Ріка була не дуже широка та, все-одно, вражала своєю красою. Розкішні верби юрмились купками то з одного, то з іншого боку ріки, а повільна течія лагідно полоскала в своїх прозорих водах ніжно-зелені віти з квітучими сережками.
- Як тут гарно!- в захваті вигукнула Яринка,глибоко вдихаючи ніжні пахощі квітучих верб.
 Я розкинув на замлі свою вдягачку і ми сіли, звісивши ноги з берега, замріяно дивились на воду, в якій погойдувався місяць.
 Я протяжно зітхнув.
- Що,й досі страшно? Мій малесенький!- насмішкувато погладила вона мене по голові.
- Ти знову знущаєшся?!- сердито крутнув я головою.- Якби ти тільки знала,яких мені зусиль становить те, щоб не підхопити тебе на руки та не закружляти отут!- випалив схвильовано.
Дівчина несподівано зайшлася нестримним сміхом.
- Ну,якщо вовка боятись, то краще в ліс не ходити!
Її дзвінкий сміх відлунював на протилежному березі.
- То ти оце така?! Ах ти ж,лукава!
Я рвучко схопився з місця, підхопив дівчину, разом зі свитиною, й закружляв з нею по березі. Вона дзвінко сміялась, дригала ногами, закинувши голову назад.
Щасливе збудження, заповнило мої груди, як, раптом, наступивши на полу одежини, що теліпалась аж до землі, я, з усього маху, гепнувся на землю разом з дівчиною.
- Ярисю,ти не забилась? - злякано вовтузився я довкола неї.- Нічого не болить?
Вона реготала і, водночас, хапалась за збитий лікоть.
- Пробач мені!(І що я за незграба!? Що за невдаха такий?!)- клянув думкою сам себе.
- А що воно вийшло?- трохи заспокоївшись, поцікавилась, потираючи забите місце.
- Та свитина ж, звисала і я наступив на край,- з досадою пояснив.
Вона знову зареготала, впала на спину. Її кругленькі пругкі груди здригались від її сміху й збуджували мою уяву.
Злякавшись своїх думок, я трохи відсторонився від дівчини, простягся на боці біля неї.
- А ну, покажи, де болить?
Дівчина підняла руку. Крові не було, але якраз на кісточці, було добряче зчовгнуто.
- Зараз не болітиме,- притулився я губами до збитого місця, як ,ото в дитинстві, робила мені мама.
 Яринка притихла.
- Вже не болить?-перепитав.
Вона посміхнулась і заплющила очі. Я обережно опустив її руку і,спершись на лікоть,став милуватись нею.
 Разочок намиста закотився їй за шию і я обережненько витяг його наперед. Від мого дотику дівчина ледь помітно здригнулась, проте очей не відкрила. Вона дихала рівно й спокійно, ніби спала. Груди повільно підіймались і опускались, напіврозкритий рожевий ротих виказував рядочок рівненьких і біленьких,як намисто на шиї,зубів.
- Яриночко, можна я тебе поцілую,- попросив,бо не мав більше сил стримуватись.
- А не боїшся, що я вкушу тебе?- засміялась вона,не відкриваючи очей.
- Боюсь.Страшенно боюсь,- пожвавішав.- Та що робити? Хоч в лісі й є вовки, однак туди дуже хочеться,- переінакшив я її приказку, нахиляючись над нею.
- Ну,нарешті_- підняла вона свої руки мені назустріч.- А я вже думала,що ти більше ніколи не наважишся.
 І ми обоє засміялись.

 -Ку-ку-рі-ку-у-у-у!- несподівано долинуло від крайніх хат.
- Господи! Котра вже година?! - сполошилась Яринка й схопилась на ноги.-Ой,черевика нема!- тільки тепер помітила.- Чого стоїш?! Давай шукати!- гримнула на мене.
Місяць уже сховався і шукати доводилось полапки. Ми повзали по землі, обмацуючи все довкола.
- А що,як він у воду впав! - почала панікувати дівчина.- Я тоді тебе вб'ю!
- Ось він,- радіно вигукнув я.
Вона вихопила черевика в мене з рук, взулась.
- Ходімо! Бо вже скоро світатиме.

                ------------
 Наступного дня весілля продовжувалось.
Гостей, щоправда, було менше, ніж учора.
Молоді сьогодні були вбрані вже по-сільському, але ,теж, гарно.
Після добрячої трапези було заплановано катання сватів. Новостворених родичів усадовили на прикрашений візок,запрягли "кіньми" - міцними парубками,і галаслива кумпанія рушила вздовж вулиць."Цигани"сновигали попереду, чіпляючись до перехожих, аби погадати, щоб розжитись чим-небудь. Все зароблене складали в мішок, який потім мали віддати молодим. Траплялось, що в тому мішку можна було знайти сало, картоплю, капустину, або й ,навіть, живу курку.
 Моя гармошка безупинно вигравала. Хто співав, хто танцював...Яринка вже  не була зобов'язаною бути весь час біля молодої,тому йшла поруч зі мною. Це мене дуже радувало. Інколи процесія зупинялась ,щоб "напоїти" коней, або поміняти "підкови!". Тоді хлопцям наливали чергову чарку, перевзували і галаслива юрба сунула далі.
Зрештою, набалувавшись, весь табір повертав додому.
- Ой!Це вже, мабуть, за нами приїхали,- вказала Яринка на підводу, що стояла біля двору. Від скорої розлуки стисло в грудях, проте, юрба посунула в двір, знову за стіл, отож і я з ними.
 В хаті було гомінко. Люди розсідались посвоїх місцях, господарі голосно заохочували всіх присутніх до чарки й закуски, як ,несподівано ,хтось взяв мене за лікоть.
Я озирнувся і... мене ніби хто окропом ошпарив! Переді мною стояв той самий дідусь,у якого я купив гармошку і всміхався до мене.
- А я дивлюсь-дивлюсь і ніяк не вгадаю, ти це, чи не ти?
- Ой,дідусю! Звідки ви тут узялися? - почувся Яринчин голос, позад мене.
- Та за вами ж, приїхав. Усі молодші при ділі - не всім же гулять? - хихикнув той,- а мене,як непридатного до роботи, прислали за вами.
Дідусь уже, мабуть ,встиг перехопити чарочку,а може й дві, за весільним столом - на його сухорлявих щоках виступив рум'янець.
- Ну,то як,згодилась тобі покупка?- знову дід за своє.
-Та згодилась, згодилась,- тихцем відповів я , не маючи бажання продовжувати цю розмову.
Яринка зацікавлено зиркала то на мене,то на дідуся.
- Ви що, знайомі?
- Знайомі-знайомі,- загадково хихикав дідок.- А ви,що, теж знайомі?- лукаво підморгнув.
- Знайомі,- сором'язливо всміхнулась Яринка й сховалась за моє плече.
- Ох,що ці гармоністи роблять з дівками! - посварився він , жартома, на мене пальцем.- Ну,сідайте за стіл, а я піду гляну на коней.
Я полегшено зітхнув.
- Що воно за таємниця? - допитувалась Яринка, сидячи біля мене за столом.
- Та,колись розповім,- неохоче відповів я.
За якийсь час  знову забажали танців.
- Та де ж ті музики? - гукнув хтось.- Гайда на вулицю, бо тут дихати нічим!
На подвір'ї вдарив бубон і розчервонілі молодиці замаяли спідницями, запрошуючи й кавалерів до танцю. Пальці мої машинально бігали по гудзиках,а в голові гуло й дзенькало від недоброго передчуття. Я ладен був десь утекти, сховатись від діда, щоб він, ненароком, не виказав моєї таємниці. Але домовленість з господарями змушувала мене сидіти на місці й грати для гостей і я нічого не міг вдіяти.
"Хочби вони вже швидше їхали!"- подумки благав я. Навіть розлука з коханою не лякала мене так, як викриття.
Танці, саме, були в розпалі! Весілля наближалось до свого завершення, тому всі, і гості й господарі, зібралися на подвір'ї. Хто танцював, хто весело підбадьорював танцюристів, плескаючи в долоні...
Ось і моя сестра з чоловіком вийшли в кружок. Сестра  була ще молода й гарна!Взявшись у боки, вона вправно вибивала ногами, здіймаючи куряву. ЇЇ чоловік теж кружляв навколо неї, але він уже добряче захмелів, тому ноги його не дуже слухались.
Несподівано, з-поміж жіночих спідниль, вигулькнула дідусева постать. Він теж був уже напідпитку, проте й собі намагався втнути якесь колінце. Він завзято ляскав себе то по колінах,то по халявах чобіт. Це було так кумедно,що всі весело сміялись, потішаючись таким танцюристом.
Нарешті танок скінчився і захмелілий дідок , розчулено розпростерши руки, рушив до мене.
 - Ой, молодець! Оце так музика! Я й не спдівався на таке! Ой молодець! Дай я тебе поцілую, - прилип він заслиненими губами до моєї щоки.
Присутні весело спостерігали за п'яненьким дідком.
- Не жалкую! Тепер не жалкую! - махнув він рукою.
- За чим не жалкуєте,діду? - гукнула якась молодиця.
- Та за гармошкою, ж!- пояснив той.- Я ж продав йому оцю саму гармошку. Це ж був мій найдорожчий скарб,а я віддав його за якесь, паршивеньке порося! Але тепер не жалкую! - знову зазначив.- Он який музикант із хлопця вийшов!  Мистецтво потребує жертв!- багатозначно підвів він зкрюченого пальця до неба.- Ой молодець! Дай я тебе ще поцілую,- знов поліз він до мене.
Я прикипів до стільця, бо мене вже свердлив своїми п'яними очиськами сестрин чоловік.
- А ну, діду, підожди, - відсторонив він його дужою рукою.- Так це ти вкрав те порося?! - вп'явся він у мене поглядом.
 Я мовчав.
- Ти,чи не ти?! - починав закипати зять, його очі наливалися кров'ю.
- Так, я, - ствердно кивнув головою.
- Ах ти,с-сучий сину! - засичав він і вхопив мене за петельки.
Юрба схвильовано загула.
- Та тищо, здурів!- підскочила до нього дружина. - Ану, вгамуйся!
 З натовпу, злякано озираючись і нічого не розуміючи, - просунулася Яринка.
- Вгамуйся!?- перекривив ,той, дружину.- Люди,ви бачили таке?! Я його пригрів,я к сиротину,а він... Ах ти, виродок! - сікався він до мене, але його стримували вже кілька чоловіків.- Я його годував, одягав!.. Злодюго,нещасний! Та за таке колись руки відрубували!
 Він виривався, щоб зацідити мені в пику кулаком.
- Ну, вгамуйся! - благала дружина.- Люди ж дивляться! Ну що ти вчинив такий галас!?
- Замовкни!- гарикнув він на неї. - Викохала помічника!А він, замість того, щоб вдячністю відплатити, краде з дому, нажите моїм горбом!
- Та як ти можеш!- заголосила сестра.- Він тобі давно вже відробив за те нещасне порося!
Яринка, нічого не розуміючи, злякано дивилась на мене.
Я стояв, як закам'янілий.
"Ганьба! Який сором! Усьому кінець! - стугоніло в вухах.-І все це на очах у Яринки,на очах у всього народу!!!"
- Геть з моїх очей,вилупку!- волав зять на увесь двір! І щоб ноги твоєї не було в моєму домі! Щоб і духом твоїм не пахло!
Його,попід руки, потягли в хату,а я все ще стояв посеред двору,не бачачи нічого перед собою.
"Ганьба! Яка ганьба! Геть звідси,подалі! Щоб нічого не чути й не бачити!"
-Що дядько верзе?- підійшла до мене Яринка, легенько торкнула за руку.- Це правда?
- Правда!- відрубав я й, вхопивши шапку й свитину, кинувся з двору.
Геть, куди очі гляділи!
Що там відбувалося далі я не знав і знать не хотів ?! Я йшов,не бачачи нічого навколо себе. Вже й село давно сховалось за обрієм, а я все йшов і йшов. Біль і образа не вщухали.
- Не буде більше моєї ноги в твоєму домі! - голосно балакав  сам до себе.-  Проживу й без тебе! Я вже не той безпорадний хлопчисько, якось дам собі раду! От, тільки ,Яринка!...
Думка про те, що я вже більше ніколи її не побачу, краяла на шматки моє серце!
Я зійшов з дороги, впав у бур'яни й гірко заплакав. Я плакав довго й неутішо, качаючись у траві й, в розпачі, рвучи землю руками! Врешті, виплакавшись, непорушно застиг на замлі.
Не знаю,доки я так лежав, мабуть і заснув, бо прокинувся серед ночі, в степу  від страшенного холоду! Підвівся з землі, зуби мої цокотіли,а все тіло тіпалось ,як в лихоманці. Я роззирався, не знаючи, куди йти, але, щоб зігрітись, треба було рухатись і я пішов.
  Надворі вже починало сіріти,коли дорога привела мене до великого міста.
 Я звернув до якогось струмка, умився. Сів на пагорбі, роздивлявся. Що робити далі?
 В душі була бездонна порожнеча!
- Нічого,- втішав  сам себе.- Руки, ноги є. Знайду в місті якусь роботу. Не пропаду!
Почекавши, поки зовсім розвидниться, підвійіся й рішуче ступив на дорогу,яка вела до цього незнайомого міста.

Минуло кілька місяців. Я влаштувався на роботу до якогось лавочника. В нього була велика крамниця й потребувала багато робочих рук. Хазяїн лавки виявився добросердним дядьком, бо, коли дізнався, що я сирота, взяв мене до себе на квартиру, за що й грошей не брав. Я служив йому ,за це, вірою й правдою. Згодом,трохи ознайомившись з містом, я став підробляти ще й у трактирі гармоністом.
Оскільки, я тепер був господарем власної долі, то мав сам про себе дбати. Отож ,складав свій заробіток, копійка до копійки, бо до зими мені треба було стягнутися на теплу одежину і взуття. Додому я твердо вирішив не повертатись, хоча, за сестрою й дітьми дуже скучав. Ночами, згадуючи наші зустрічі з Яринкою, неймовірна туга стискала моє серце.
- Яриночко! Голубонько моя,- подумки звертався я до неї, - чи й ти побиваєшся так за мною? - і пекуча сльоза котилася на подушку.

                ------------------------

Літо добігало кінця. Наближалося свято Спаса.
Крамниця, в якій я працював, прилягала до базарної площі тому, в передсвяткові й святкові дні тут було людно. Я розвантажував з підводи невеличкі діжки з рибою, як ,раптом, почув, що мене хтось гукає. Я обернувся й побачив Галю й Дмитра. Вони обоє відразу підбігли до мене.
- Олексію,живий!- радісно обняла мене Галя.
- Ну, нарешті, знайшлась пропажа! - радісно всміхаючись, обійняв  мене й Дмитро, поплекав по спині.
- Боже,а ми вже, чого ,тільки, не передумали! - поспішала з розповідями Галя.- Нещасна Яринка, навіть ,думала, що ти в річці втопився!
При згадці дорогого мені імені, серце моє здригнулось.
- Як вона там?- проковтнувши клубок у горлі, поцікавився.
- Сумує та плаче,- гірко зітхнула подруга.- Та повертайся вже! Коли ти повернешся? - допитувалась.- Ой, тоді, в дворі зчинився такий скандал!- схопилась вона за голову.
- Мій батько посварився з дядьком, - продовжив розповідь Дмитро.- Ткнув йому в руки порося, мовляв плату за твою роботу,і, сказав , що знати його більше не хоче! Отаке!
- А гармошку, Яринка забрала собі,хоч на згадку, якщо ти не повернешся,- з сумом додала Галя.- А ,ти ж ,повернешся?
Я сумно хитав головою.
- Чи ти не думаєш повертатися?- серйозно дивлячись мені в очі, знову озвався  Дмитро.- Га? Олексію?
- Ні! Не думаю!- рішуче відповів я.
- А як же Яринка?- розчаровано зойкнула Галя.
- Не знаю,- зітхнув я.
- Як це,не знаю!?- наступала подруга.- Чи ти її більш не любиш?
- Та не ятріть ви мені душу! - відвернувся я.
Вони трохи постояли мовчки, даючи мені можливість заспокоїтись.

- Ну,от що!- згодом запропонував Дмитро.- Ми тут у справі, яблука приїхали продавать. Так от, як спродаємось, прийдемо до тебе і про все спокійно поговоримо. Добре? Ти ж нікуди звідси не втечеш?
- Та ні,- засміявся я.-Я тут працюю і ,тут же , й живу.
-Ну, тоді бувай.
Вони пішли.
- Ой,яку ж то радісну звістку повеземо ми Яринці, - радісно щебетала Галя до чоловіка, рушаючи з двору.

Я ладен, був, на крилах летіти до своєї Ярисі ! Але ж я, тепер, бездомний собака! Доки я жив у сестри, я ніколи й не задумувався над цим. Про одруження я й не мріяв, тому мене цілком влаштовувала й їхня хата. А зараз... Ну, хоч би я й поїхав до Яринки, мені навіть переночувати ніде буде! Ну за віщо мені така гірка доля?!

По обіді ,Галя й Дмитро прийшли знову, принесли кошик запашних, рум'яних яблук.
- Пригощайся,-  припросила Галя, ставлячи гостинець на землі переді мною.
- Ну,от що, - перейшов відразу, до діла, Дмитро.- Ми тут,з Галею,помізкували і вирішили таке. На Спаса ,ми поїдемо провідати її батьків і візьмемо й тебе з собою. Побачишся з Яринкою, а там видно буде. Як тобі,таке? - глянув на мене.- Щоб не гаяти часу, виходь зранку  нам назустріч, а ми заїдемо за тобою і разом тоді й  поїдемо.Га? Згоден?
Я так розхвилювався,  що не знав, що й відповісти.
- Ну,то ти хочеш побачитись з Яринкою, чи ні? - весело засміялась Галя, помітивши моє хвилювання.
- Звичайно, ж!- зізнався.- Дуже хочу!.
 У мене, аж ,очі зволожились. Я присів навпочіпки, ховаючи від них свою слабкість. Вдавав, ніби вибираю собі яблуко.
- Ну, тоді, до післязавтра! - поплескав мене по плечу, на прощання, Дмитро. - Та візьми себе в руки,козаче!- засміявся.
 Вони пішли,а я ще довго не міг опанувати себе.
Нарешті,трохи оговтавшись,почав думати про майбутню зустріч з Яринкою.
Господи, я ж обіцяв їй не завдавати болю, а тепер, саме через мене, вона проливає сльози!
Несподівана ідея виникла в голові. Треба привезти їй якийсь подарунок! Боже, що ж їй подарувати?! Я впіймав себе на думці, що нічого в цьому не тямлю! І чому я не здогадався порадитися з Галею?...І тут, пригадалися ті сережки й намисто, які Галя давала Яринці вдягнути на своє весілля. То ж був подарунок її нареченого! Куплю і я своїй коханій такий самий подарунок!
Вдома, нетерпляче, перерахував усі свої заощедження, не маючи аніякого уявлення, скільки можуть коштувати ті прикраси?
Наступного дня, як тільки випадала вільна хвилина, я бігав у якусь їз прилеглих до базарної площі, крамниць, бо не знав, навіть, де треба шукати такі речі? Зрештою, згаявши в бесплідних пошуках день, я звернувся по допомогу до мого господаря.  Той, вислухав мене, лагідно всміхнувся.
- Знаєш що? -запропонував він.- Зараз ми поїдемо до мого хорошого знайомого і він продасть тобі недорогі й гарні прикраси. А то, я бачу, що тебе не можна відпускати самого, бо тебе обдеруть, як липку, й підсунуть якийсь копійчаний непотріб.
Так ми й зробили.
Дядько відпустив мене на кілька днів і, вже, наступгого дня, вдосвіта, вирушив я назустріч своїй долі. За пазухою я ніс перший, в своєму житті, подарунок і він був для, найдорожчої в світі, людини!
Я вже здолав, був, більшу половину дорогои, коли , нарешті, побачив підводу з Галею та Дмитром. Вони ще здалеку, замахали мені руками.
 Дорогою вони, по- черзі, розповідали мені про всі події,які сталися після моєї втечі, але я майже їх не чув. Думки весь час витали біля Яринки.
Нарешті, вже десь перед обідом, ми в'їхали в село. Підвода спинилась біля якогось двору.
- Іди, - підштовхнула мене Галя.- Яринка повинна бути вдома. Вона нікуди не ходить, після того, як ти зник,- додала.
 Підвода загуркотіла далі, а в мене тремтіли коліна. Тепер я впізнав цю хату. Справді, саме в цей двір я приносив те, трикляте, порося!
Тихенько прочинив хвіртку, зайшов у двір. І на подвір"ї, і в хаті стояла тиша. Легенько постукав у двері - ніхто не відповів. Тоді я натиснув на клямку, прочинив двері.
- Хто там? - почувся, знайомий і, водночас, незнайомий голос у відповідь.
Я переступив поріг.
Я ринка рушила ,було ,з сусідньої кімнати, назустріч незнайомому гостеві, як, раптом, спинилась.
- Олек-сі...- злякано промовила. Ноги в неї підломились і вона,ледь не впала. Я ледве встиг підхопити її.
- Яриночко, що з тобою?!- розгублено й злякано гукнув до неї. Підняв на руки, покрутився по хаті, шукаючи, куди б її покласти?.
Стоячи на колінах біля її ліжка, ніжно цілував їй руки гладив по голові, щоках, не знаючи, яким чином повернути її до свідомості?
Нарешті вона відкрила очі. Трохи дивилася в стелю  безтямним поглядом і раптом швидко піднялась. Згадала! Обернулась, шукаючи мене очима.
- Олексію! Олексієчку! - простягла вона до мене руки і, раптом, невтримно заплакала, пригорнувши мою голову до своїх грудей. Сльози здушили й мене,але я радий був, що вона їх не бачить.Трохи дав волю й своїм.
- Яриночко,люба моя, єдина моя! - сів я біля неї. Я не знав таких слів,які могли б утішити її. Взяв у долоні голівку дівчини, став осипати поцілунками її ,мокре ,від сліз ,личко в надії, що це допоможе, але вона заголосила зі ще більшою силою.
- Господи, Ярисю, та чого ти ,вже, так?! Я ж живий і здоровий!
Вона підвелася, стала на постелі на коліна, обхопила мене обома руками мене  й знову заголосила. Я розгублено гладив її по голові
- Ярисю, щастя моє! Та досить вже лити на мене стільки води! Я вже весь мокрий! - жартівливо розвів її руки з-за своєї голови.- Ну,дай я хоч подивлюсь на тебе.
Сльози безупинно лились і лилися з її очей.
- Олексію , де ж ти стільки був? - промовила, нарешті.
- Прости мене, Яринко. Прости ,моя рідна! Ну, йди до мене, - усадовив я її до себе на коліна.- Все добре. Все! Усе буде добре,- втішав я її, пригортаючи до себе.
Від пережитого хвилювання, дівчина стомлено схилилась набік.
- Може ти ляжеш?- запропонував, побоюючись за її самопочуття, як вона, ніби злякавшись, що я кудись подінусь, вхопилась за мене обома руками, притиснулась.
- Ні! Не хочу!... Обніми мене, Олексієчку.
Я щасливо всміхнувся, ще міцніше притиснув кохану до себе, приколисав. Вона була така рідна, така близька! Я почав цілувати її заплакані очі, щоки ,шию...Тепер вона вже не боялась, а тільки щасливо всміхалась і, нарешті, наші губи з'єднались у такому жаданому й такому ловгому поцілунку! Дівчина ще схлипувала і її солоні, від сліз, губи здригалися.
Через якийсь час, дещо заспокоївшись, дівчина підійшла до дзеркала, щоб роичепуритись. Я спостерігав за нею, сидячи на ліжку. Під її очима синіли кола, личко схудло ,шия зробилась якоюсь, надміру, тонкою.
"Дівчинко моя,люба,- з гіркотою в серці думав я.- Стільки ж я завдав тобі страждань!"
Вона переплела коси, заколола їх так, як тоді,у Галі на весіллі, і я, раптом, згадав про свій подарунок. Тихо підійшов до дівчини ззаду, одягнув їй намисто на шию. Вона застигла перед дзеркалом, не вірячи своїм очам. Швидко повернулась, захоплено спитала.
- Це мені?
- Звичайно ж, тобі. А, ось, ще й сережки.
Тремтячою рукою, вона піднесла сережку до вуха, глянула на себе в дзеркало. Її очі сяяли щастям!
Дівчина знову повисла в мене на шиї.
-Спасибі любий! Який ти хороший! Мені ще ніхто нічого не дарував!
-Та, мабуть ,просто ніхто не любив тебе так, як я...
Я занервувався.
 Взяв кохану за руки.
- Яриночко, чи пішла б ти за мене, якби...
Вона не дала мені договорити.
- Пішла б!- знов обхопила мене за шию.- Пішла б . Без усяких якби. Хоч на край світу! Тільки б поруч з тобою!
- Я теж, усе на світі віддав би, тільки б ніколи з тобою не рзлучатись, але ж...
Я нервувався, не знаючи, як сказати
- Та що, там,за АЛЕ ,таке? - допитувалася дівчина , зазираючи мені в очі.
- Мені нікуди тебе вести, - сумно проговорив. - Я бездомний, як той пес, шолудивий. А додому я ні за що не повернусь, хоч би мене на колінах благали!
- Ну й не треба! - радо вигукнула Яринка. - А я вже думала,що там, і справді, якесь АЛЕ. У нас буде своя хата. Ходімо я її тобі покажу.
Вона поспіхом одягла сережки у вуха і потягла мене надвір.
- Біжімо! - вхопила вона мене за руку і ми побігли,хоча я нічого й не розумів.
Бігли навпростець:  садками, городами, бур'янами...
- Оце, й є ,наша хата, - захекано зупинилась вона перед якимось подвір'ям.
Хата, зовні, була непогана, проте, потребувала хазяйських рук.
- Так, що ж ,це ,за подвір'я? - нарешті не вирмався я.
- Наше подвір'я,- пояснила Яринка.- Тут, колись, жила я, з батьками.Та вони померли коли я ще була малою,учаділи. Я ,саме тоді, ночувала у дідуся, тому й лишилась живою.
Дівчина трохи помовчала,мабуть пригадалось колишнє.
- Дідусь, нізащо ,не хотів продавати хату, хотів, щоб вона залишилась мені в спадок. Нам було дуже скрутно, поки я не підросла, тому він продавав зі свого дому, все, що тільки можна було. Отож,  саме тоді, він і продав тобі свою гармошку. Вона була останньою з усього проданого, бо своєю гармошкою дідусь дуже дорожив. Просто, більше нічого було продавати. Він знаєш який хороший!!!- додала.- Був мені за рідну маму!
Сумні спогади знову затьмарили їй личко.
 Я співчутливо пригорнув її до себе.
_- Може, зайдемо всередину?- змахнувши сум, запропонувала?
Вона знайшла ключ,відімкнула хату.
- Я не була тут з тих пір, як мама з татом померли,- трохи боязко взялась вона за мою руку,- я аж , трохи, боюсь.

Хата була майже нова,тільки занедбана, й складалася з трьох просторих кімнат. Яринка майнула по кімнатах, а я стояв ,крутив, на всі боки, головою.
-А ось і моє ліжечко!- радісно вигукнула вона, з сусідньої кімнати.
Я заглянув.
Вона сиділа на вузенькому дитячому ліжечку, гладила саморобну ляльку і,несподівано, знову схлипнула.
- Ярисю,- присів я біля неї.- Ну що ти, сьгодні ,все сльозами поливаєш?
- Та ні,- втерлась.- Сьогодні я плачу від радості. Ну,то що? Подобається тобі наш курінь?
-Отаке ,сказала,курінь! Це ж цілі хороми!
-То ,давай, одружуйся скоріш!
 Я підвівся,мовчки ходив по хаті,розмірковував.
Настала довга мовчанка.
- Олексію,-нарешті порушила мовчанку Яринка.- Олексію, чому ти мовчиш? Про що ти думаєш?
Я ходив по хаті, думки роїлися в голові і я не міг чітко висловити те,що думав.
- Олексію, що таке?- не розуміла вона моєї мовчанки.- Ти ж, сам ,тільки-но, говорив,чи...Чи ,що, то,було?! - насторожилась дівчина.
Вона підвелася  й собі,пильно дивилася на мене . Очі її були широко розкриті і в них,одне за одним, пробігали, то подив, то страх ,то розчарування.
- Олексію,- знову,але вже з холодком, мовила.- Чому ти приїхав? Ти приїхав ,щоб посміятись наді мною?!Так?!
 Голос її затремтів.
- Якщо так, то тобі це вдалося! А тепер можеш іти геть!- викрикнула, вказуючи мені на двері й дівочі плечі знову здригнулися від плачу.
- Та ти що,Яриночко! - як ошпарений, підскочив я до неї.- Ти мене не так зрозуміла! Я тебе дуже люблю! Всім серцем! І дуже хочу з тобою одружитись! Але,розумієш, це якось не...ну,не по-людськи,чи недостойно! Я й сам не знаю,як це назвати! Ну,зрозумій! Що я ,за мужчина, буду,як прийду до тебе на все готове й з порожніми руками? Ні! Мені соромно! І, я так, не можу!
 Дівчина перестала плакати,полегшено зітхнула.
- Ну,так що ж нам робити? Де ж узяти тобі посаг? - тихенько засміялась.
 Я знову заходив по хаті.
- Треба щось придумати! Я щось придумаю!
Я зупинився перед нею ,винувато всміхнувся.
- А, тепер, ходімо надвір, на свіже повітря, бо в мене голова лусне ,від думок!- взяв за руку, потягнув за поріг.
- А де живуть Галинчини батьки? - поцікавився вже надворі.
- А навіщо вони тобі? - здивувалась наречена.
- Та ,це ж, Галя з Дмитром ,привезли мене сюди. Вони приїхали в гості до її батьків і я з ними.
- Галя приїхала?!- радо вигукнула, сплеснула в долоні,подруга.- Ой, Олексієчку,ходімо до них. Я вже так скучила за нею! Ходімо, розкажемо їм про нас,- радісно щебетала й так молебно дивилась мені у вічі.
Ну,хіба ж міг я відмовити своїй горличці?
  Через два дні зазбирався в зворотню дорогу.
 Я стояв на своєму,що не переступлю її поріг з порожніми руками,тому, вирішили, що я повернусь назад у місто й постараюсь заробити ,хоч якусь, копійку. Яринка схлипувала,але мусила погодитись,бо розуміла мене.
-Не встигла я й надивитись на тебе,як ти знову покидаєш мене,-говорила вона, ткнувши свою кучеряву, голівку мені в груди.
-Та хіба ж я тебе покидаю? - лагідно втішав її, хоча в самого ,теж  серце стискалось.- Ця ж розлука, тепер , не надовго. Та й, ти ж ,тепер ,знаєш,де я,- запевняв. - Ну що,будемо прощатись?
 Вона знову скривила губку, піднялась навшпиньки, обхопила мене за шию руками. Крізь тоненьке платтячко я відчув на своїх грудях дві горошинки пругких дівочих груденят. Болісно-солодка хвиля полоснула по всьому тілу.   Обхопивши тоненьке й таке жадане її тіло, жадібно припав до коханих вуст.
 Господи,ну чому розлука така болісна?!
- Ну,до побачення, Яриночко! Не сумуй! Час промайне дуже швидко,от побачиш! Ходімо, бо ми затримуємо Галю й Дмитра. Вони й так затримались тут,через мене,довше ,ніж думали.
 Біля двору стояла підвода. Галя сиділа на возі,а Дмитро про щось гомонів з дідусем.
Ми підійшли до них.
-Ну, дідусю,  прощавайте, - простягнув я йому руку.- Дивіться ж тут за онукою,щоб її ,часом, хто не перехопив,- пожартував.
- Е-е! Я-то, подивлюсь,а от, хто за тобою подивиться? - посварився він на мене пальцем.- Гляди ж, щоб дівчині знову не довелося сльози лити!
- Та ні,не доведеться!- запевнив.- Ти ж не будеш? - нахиливсь до дівчини.
 Вона не втрималась, скривилась, притулилася до мене.
- Ну от! Знову! Ну що мені робити з такою плаксою? Може й справді,іншу знайти,не таку тонкосльозу? - все жартував, а серце краялось!
Дівчина рвучко підняла голову,сердито стукнула кулачком мене в плече.
 Всі засміялись. Я стрибнув на воза ,як Яринка, раптом, сполошилась.
- Ой, Олексієчку, зажди! Я ж ,зовсім, забула!
Вона метнулась у хату і ,за мить, вибігла з вузликом в руці.
- На. Це тобі на дорогу. Мало не забула!
- Спасибі,моя горличко,- востаннє пригорнув її, поцілував русяві кучерики.
- Поїхали!-гукнув до Дмитра.
    Пообіді були вже на місці. Мати стурбовано вибігла назустріч, та, побачивши мене, забула, що й хотіла.
- Ой, Олексію! Слава, тобі, Господи! Живий-здоровий! Де ви його знайшди? - звернулась вона до Дмитра.
- Та знайшли в місті,- засміявся той,- і веземо оце тепер, назад, у місто. А возили показати його Яринці, щоб та не хоронила його, до часу. Через них і затримались. Ходімо, пообідаєм,- дружньо обійняв він мене за плечі, а перед вечором я відвезу тебе на місце.
- Та не треба мене далі везти,- зніяковів я перед їхньою матір'ю.- Я тепер і сам дійду.
                - Та, дурниці, - м'яко заперечила жінка.- Він відвезе. Хай коні відпочинуть, а ви, ходіть, пообідаєте,та розкажеш, як ти, що...Сестра твоя бідкається...
Серце мені стислось від жалю. - Як вони там, не знаєте?
- Та, не знаю, чесно кажучи. Мабуть погано, бо чоловік її заїжджав,якось, все шукав тебе, то жалівся, що життя його пішло шкереберть. Сестра твоя не хоче йому прощати того, що він тоді накоїв. Ну, ходімо в хату.

 Надворі було вже зовсім темно, коли я постукав у двері дому свого господаря.
- Олексію! - радо роспростер той руки мені назустріч.- А я ,відверто кажучи, думав, що ти вже не повернешся!
Він обійняв мене, як рідного.
 У мого господаря не було дітей, тому, мабуть через те, він ставився до мене з особливою теплотою.
-А чому ж твій кучер не заходить? - озирнувся на Дмитра.
- Та, йому треба назад, бо вже ж дуже пізно,- відповів, заходячи в дім.
 Наступного дня, я зайшов до господаря в його кабінет, з метою попросити якусь особливу роботу, яка могла б забезпечити мені швидкий і, якомога, більший заробіток.
Дядечко уважно вислухав мене, протяжно зітхнув.
- Ох, жаль мені розлучатися з тобою. Я вже так звик до тебе, як до рідного. Та що робити? Рано, чи пізно, але це мало статись.
Він підвівся, став біля вікна, замислився.
- Добре, синку,- через якийсь час озвався.- Я подумаю. Щось ,таки, придумаю, аби допомогти тобі.
-Спасибі, дядю!- зрадів я. -Я вдячний Богові, що послав на мою долю таку добру людину, як ви, - опустившись на коліно, вдячно поцілував йому руку.- Спасибі! Довіку не забуду!
Дядько ,розчулено, потріпав мене по волоссю,знову задивився в вікно, про щось знову замислився,попихкуючи люлькою.
- Кілька днів потерпиш?- засміявя.- Не переживай, щось придумаю, підморгнув,-
А поки що іди, виконуй свою ,теперішню, роботу. Іди.
  Днів через три, як і обіцяв, покликав дядечко мене знову .
Я зайшов, з хвилюванням очікував.
- Ну,от що,хлопче,- не зразу почав той.- Знайшов я тобі роботу, щоправда,не знаю,чи підсилу вона тобі?
- Так розкажіть, а я вже побачу. Що за робота?
- Один купець, мій добрий знайомий, наймає погоничів. Твоя робота полягатиме в тому,щоб перегнати табун коней ,аж за Дон, у місто Калач. Ви будете вдвох зі ще одним чоловіком ,уже бувалим у таких справах. Це робота важка, ніколи буде й поспати, як слід. Ночувати прийдеться просто неба, ще й в холодній воді побовтатись, коли переправлятиметесь через річку. Але за цю справу варто взятись,бо за неї, хазяїн, кожному з вас ,дає коня. Можна, звісно взяти й гроші, але я ,все-таки, радив би тобі взяти коня. Бо гроші ти можеш загубити, або ще ,вкраде хто, не доведи Господь! А кінь, це діло надійне. Дуже потрібне в господарстві, особливо, коли збираєшся створювати сім'ю...Та й,вже, готови тобі транспорт!- додав,сміючись.- Буде на чому їхати до своєї горличи. Так ти ї, здається, називаєш?
Я розхвилювався. Справді, ціна спокуслива, але й робота ж! Та ж зі мною буде досвідчений погонич, заспокоював сам себе.
- А де це, місто Калач?- поцікавився.
- Та, як пішки, то далеко. В Росії.  Ця робота забере у вас тижнів два, або й три.  Але це ще не все. На зворотньому шляху ,ви будете супровождувати караван з, уже моїм, товаром. Звісно ,за це ,я вам покладу окрему плату. Товар буде різноманітний, переважно  тканини і хутро , на трьох підводах. Пізніш я дам тобі необхідні папери і докладніше розповім, що й до чого. Ну, чого мовчиш? По руках? - засміявся господар.- Чи,може,ти боїшся?
Від хвилювання в мене аж долоні спітніли.
- Та, чесно кажучи, страшнувато,- зізнався.- Не доводилось таке робити.
- Оце тобі й на! Ти ж женитись зібрався, а це тобі не шутки! Ти вже зваж, що тобі дужче потрібне. А як вовка боятись,то краще в ліс не ходити! - злегка дорікнув дядечко.
 Ця приказка знову нагадала мені про Яринку, додала впевненості.
- Добре! По руках!

--------------------------------------------------
 І от,уже степ стугонів під кінськими копитами.
Перші кілька днів прмайнули швидко,без особливих клопотів, а от, коли наблизились до ріки,я страшенно розхвилювався! Ріка була широка, значно ширша за ту, біля якої були ми, з Яринкою.
- Я ж не вмію плавати!- злякано зізнався напарнику.
- Та,нічого,- заспокоїв мене той.- Головне ,не впади з коня, а він сам  переправить тебе на той бік. Ну, а якщо впадеш, то тримайся за гриву чи за вузду...
Він гасав верхи навколо табуна, з гиканням заганяв коней у воду і я дивувався його впевненості в собі. А для мене це було великим випробуванням! Адже потрібно було не тільки самому втриматись, а ще й пильнувати, щоб не розгубити коней!
Нарешті, переправу було завершено. Ми вигнали коне на попас, самі сушили свій одяг, готували вечерю.
За кілька днів, табун був доставлений на місце. Напарник мій, який був тут за сташого, пішов залагоджувати паперові справи, а я тинявся незнайомим містом, роздивляючись все довкола.
Ненароком, мої вуха, впіймали, рідний звук.
На одному з заможних  маєтків ,щось відбувалось. Я зазирнув крізь шпарину в паркані.
На порозі багатого дому стояв чоловік, мабуть господар , й ,на чім світ стоїть, лаяв п'яного чоловіка, мабуть гармоніста. Гармошка звисала йому з плеча майже до землі й жалібно вищала.
- Паскудник,- лаяв він п'яницю.- Весь празник мені спортив! Тебе чого сюди покликали! Людей розважать, чи горілку жрать?! - цебенив він чоловіка.- Ну,що мені тепер,накажеш робити?! У-у,нечиста сила!!!
Горе-музика, ледь стояв на ногах.
 Господар схопив його, попідруч, і поволік до воріт. Гармошка метлялась поміж ногами у чоловіків.
У мене,аж долоні засвербіли, так захотілося пограти.
- Добродію,- гукнув я до господаря.
Той зупинився в воротях, притиснувши п'яницю до хвіртки, щоб він не впав.
- Чого тобі?
- Пробачте, але я оце, ненароком, почув вашу розмову і, здається, міг би стати вам у пригоді.
- Яким чином?- не зрозумів мене чоловік.
- Я вмію грати на гармошці. Думаю, що міг би вас виручити .
- А не брешеш?- засумнівався той.
- Ні, не брешу. Я в вашому місті у справах, прибув здалеку, ото ж зайва копійка й обід мені, аж ніяк ,не завадять. Ну, так що? Ви не пожалкуєте, запевняю вас.
Той де-який час вагався.
- А! Хай буде, що буде!- вирішив зрештою.- Гірше вже не буде. А ну, віддай!-стягнув він гармошку з плеча у п'яниці.- Ходімо,- це вже до мене.
 За кілька годин чоловік, з подяками, випроваджував мене за ворота. В руках у мене була торба зі смачнющою їжею, а в кишені, дзвеніло кілька золотих монет. Я йшов і неймовірно радів своїй несподіваній удачі. Напарник почав був лаяти мене,за те, що шлявся, невідомо де, однак, побачивши,яку смакоту я приніс, відразу подобрішав.
 Наступного дня, завантажені підводи, вже чекали нас на подвір'ї. Необхідні папери були в мене за пазухою. Я хазяйновито походжав довкола, перевіряючи, чи надійно все запаковано? Хоч був я не дуже грамотний, та пам'ять мав добру і ,в точності ,міг сказати чого і стільки, й ,в якій підводі, знаходилось. Ця робота була зовсім іншою, але чомусь мені подобалась. Оглянувши підводи, я вдоволено кашлянув,махнув напарнику і ми рушили назад, у зворотню дорогу.
Тепер, той самий, шлях підкорявся значно швидше. Вночі ми,так само,спали по- черзі,побоюючись,щоб якісь злодії не пограбували нас,а дві рушниці були завжди напохваті. Тоді- від вовків, тепер-від злодіїв.
 Вже наступного дня ми були на переправі.
Черга на пором була довжелезною, тому довелося змиритися з думкою, що ночувати доведеться на цьому боці.
 Ми розпалили вогонь, зварили куліш і, добре повечерявши, повмощувалися на возах. Була моя черга спати, але мені не спалось. Думки весь час витали навколо моєї горлички. Тепер я її тільки так називав. Мої фантазії малювали різноманітні сюжети: то, я заношу свою кохану на руках у нашу хату,а її біла фата тягнеться, аж за поріг,то,ми вдвох,схиляємось на колискою з якої ,до нас, простягає рученята наша донечка.
 Я спіймав себе на думці, що мрію саме про донечку. Чомусь усі чоловіки хочуть мати сина ,а мені до душі саме донечка. Та,яка різниця! Головне, що то буде плодом нашої, з Яринкою, любові!
 Я щасливо всміхнувся сам до себе і ,несподівано, почув якийсь незрозумілий шурхіт. Я завмер, прислухався. Згодом, до слуху долинув звук, ніби хтось обережно розривав міцну полотнину. Страшна здогадка майнула в голові й, схопивши рушницю, я миттю сплигнув на землю.
Біля середньої підводи, яка була без нагляду, стояв, зігнувшись, якийсь чоловік і, щось, там, порпався. Серце в мене калатало, та я тихенько пробирався до злодія. Ось він витягнув , щось ,з-під рядна, яким була вкрита підвода, хотів був сховати собі за пазуху, як я , миттю, підскочив ,схопив його за руку.
- Ах ти,сучий сину!- висмикнув з його руки, щось хутряне і хотів був відшмагати  ним злодія по пиці як, несподіваний біль, пронизав мені живіт. Я вкляк від болю й несподіванки, а той, хижо всміхаючись, позадкував  як, раптом, зойкнув, збитий з ніг міцним ударом мого напарника. Тримаючись руками за живіт,я поволі зсунувся на землю.
На галас ,що зчинився біля нашого стійбища, позбігалися люди, яким теж довелося  заночувати тут, в очікуванні переправи. Постаті людські, якось, мляво рухалися перед моїми очима й, нарешті, все кудись зникло ,а я провалився в темряву.
  Отямився від страшенної трусанини. Відкрив очі і побачив над собою сіре небо. Від густого туману лице було вологе, а від шаленої їзди пеком пекло в животі!
- Та не жени ти так!- кволо гукнув я до чоловіка, який поганяв коней. Чоловік озирнувся. То був молодий хлопець з відкритим, ясним обличчям.
- Отямився! Слава тобі,Госполи!- зрадвів він. - Тпр-ру!-спинив коней.- Стійте!-гукнув іще комусь
До підводи підбіг мій напарник.
- Олексію!- стурбовано заговорив.- Отямився, нарешті,- радів він, ледь не плачучи.- А я вже, боявся, що ти помер, що не довезу тебе. Ну,як ти почуваєшся? - турботливо вкривав він мене.- Прости мене, це я винен. Задрімав, трясця його матері! - лаяв сам себе.
- Де ми?  Далеко ще додому?
- Та ,ще далеченько, - винувато вовтузився чоловік біля мене.- Ти потерпи,- все прохав. - Рану тобі промили горілкою, перев'язали. Страшого, ніби-то, нічого немає, але хто його зна? Всередину ж, не заглянеш. Я найняв двох людей, вони допоможуть швидше добратись додому. Я заплачу їм, зі своєї долі, аби тільки ,з тобою, нічого не сталось. Їдь-мо ,хлопці,- звернувя він до чоловіків.- Не будемо гаяти часу.
 Я, то провалювався в темряву то , знов, виринав на світ божий. Тіло моє,то дрижало від холоду, то, за мить, вкривалось потом, а тряскій дорозі, здавалось, не буде краю. Я не розумів, чи я сплю, чи мені мариться? Перед очима пропливали то сестрині заплакані очі то, винувато-стурбрване обличчя зятя,то якийсь дядечко ,в окулярах і з цапиною борідкою, схилявся наді мною. Все плавало й зникало в якомусь тумані.

 Отямився від того, що чиясь рука лагідно розчісувала моє волосся. Відкрив очі й побачив біля себе сестру.
 Помітивши, що я дивлюсь на неї, вона радісно притисла мою руку до своїх грудей.
- Олексієчку, братику мій дорогий,- мовила швидко, ніби боялась, що я знову втрачу свідомість.- Як же ти нас налякав!
 На її віях забриніла сльоза.
Однією рукою вона тримала мою руку,а іншою, все ще ,гладила мене по голові.
"Як вона постаріла!"- промайнуло в моїй голові.Знайомий і рідний вогник , що завжди був у її очах, чомусь, згас. Під очима й біля куточків рота, з'явились зморщечки.
 Моє серце стислось від жалю.
-Сестричко,як ти?- підняв я руку, щоб пригорнути її до себе.
Вона нахилилась до мене і я побачив у її волоссі перші ниточки сивини.
- Пробач мнені, рідна. Я не хотів, щоб ти ,отак, страждала! Я, бач, тільки про себе думав, а ,як воно буде тобі, про це й не згадав,- з гіркотою зізнався.
Вона підвела голову, всміхнулась.
- Нічого. Тепер вже все позаду. Ми заберемо тебе додому і заживемо, як колись. Мені як сказали, що бачили тебе у Яринки, я миттю туди полетіла і про все розпитала. Чоловік возить мене,тепер, куди я скажу. Він почувається винним, отож намагається всіляко догодити мені. Та я таки ,поп'ю таки , з нього ще трошки кровиці, доки не зробить все, як має бути! Як тільки твоя рана перестане непокоїти лікаря, ми перевеземо тебе додому, там і будеш одужувати.
- Я не поїду додому,- тихо озвався.
- Чому,Олексієчку? - болісно сахнулась жіночка.- Я заставлю свого ірода навколішки благати тебе про прощення! Він тепер як ягнятко,ось побачиш!
- Та не треба цього,навіщо? - поморщився я.- Розумієш,в моєму житті,за цей час,сталось багато такого,що змусило мене зовсім по-іншому дивитись на життя...
 В цю мить до кімнати увійшов її чоловік. Він зупинився ,стояв мовчки,в нерішучості, жмакав свого капелюха.
- Ну,чого стоїш у дверях?! -кинула йому дружина.- Підходь ближче,раз увійшов.
 Чоловік наблизився.
- Здоров, Олексію. Ну,як ти почуваєшся?
 Його голос звучав так винувато-улесливо, що мені зробилося гидко й смішно. Я мовчки відвернувся.
- Чи не могла б ти залишити нас? - звернувся він до дружини.
 Сестра мовчки підвелася, обережно поправила на мені ковдру й тихенько вийшла.
Чоловік трохи постояв, потім заходив по кімнаті, схвильовано заговорив.
- Олексію, я не знаю, що на мене тоді найшло! Чи горілка, чи нечистий затьмарили розум! Я винен перед тобою. Прости мене і...   давай, вже, поїдемо додому!
- У мене немає домівки,- не повертаючи голови, відрубав я йому.- Моя домівка в тому полі, яке ти купив собі за батьківську хату! Я батрачив на тебе чотири роки, а ти ладен був мені горло перегризти, за те,нещасне порося!
- Та не порося мені жаль було! Мене просто зачепило те, як ти хитро обвів мене круг пальця!? Ох, ти ж, і засранець!- знову завів, був ,він.- Це ж треба так додуматись...
Я рвучко повернувся, гнівно глянув йому в очі, що він осікся.
- А, хіба, ти купив би мені гармошку сам? Ну,зізнайся?! Та ти ж, вдавився ,б! Хіба я був для тебе людиною? Так, дешевий батрак! Хіба, тебе цікавили мої думки, мої бажання?! Тільки тут, серед чужих людей я відчув себе людиною. Тут мене люблять, як рідонго, цінують, поважають. Не поїду я з тобою!
 Я знову відвернувся.
Чоловік розгублено мовчав. Він ,вперше ,отримав від мене спротив і це спантеличило його.
- Олексію, ну прости мене, - знову почав.- Ну, хочеш, я на коліна стану перед тобою!
- Не смій!- люто гримнув я.- Це ,все-одно, не допоможе. Не повернусь і все тут! Я так вирішив. Я вже не той хлопчисько, що був у тебе на побігеньках...До того ж, у мене є дівчина і я, напевно, скоро одружусь. Так що наші шляхи йдуть ,тепер ,в різні боки.
 Чоловік знову розгубився. Моя переміна в характері, а особливо, повідомлення про одруження,геть, зовсім приголомшили зятя!
- Олексію, що ти говориш? Одружуєшся? А ,де ж ти будеш жити?
- Це тебе не стосується!...Піду в прийми. Хоч це й не робить мені честі, та вони люди прості й приймуть мене за рідного.
 Зять тільки розводив руками, не знаходячи виходу зі свого скрутного становища.
- Ну,добре,- почав знову.- Одружуєшся ,це добре. Я бажаю тобі щастя, від усього серця, по щирості, повір. То, давай, я хоч весілля тобі влаштую! Ти ж голий і босий, без копійки за душею.
- Це неправда!- різко заперечив я.- Я вже заробив собі коня і ще ,щось, зароблю. Я через те й повернувся в місто, щоб не з поржніми руками йти до дружини. А від тебе мені милостини не треба!
- Та яка ж це милостина!? - у відчаї заволав той.- Це ж я в тебе милості прошу! Благаю тебе, Оексію. Не відмовляйся, хоч ,від цього! Я й так уже натерпівся. Я не тебе, а себе осоромив на увесь світ! Всі рідні від мене відвернулись! Навіть дружина, навіть, діти ,й ті, не раді мені! Адже я люблю твою сестру! У мене вся душа зітліла за цей час. Вона ,навіть, говорити зі мною не хоче,не те,щоб, приголубити  чи... А ти ж ,вже, мабуть, знаєш ,як це болить, коли кохана людина не відповідає тобі взаємністю. Та й вона, теж, страждає. Що ж, я, думаєш, не знаю, не помічаю. Вона ж ,теж, любила мене і, маю надію, й досі любить, але ,якщо я з тобою  не помирюсь,в она мене не пробачить. Зроби таку ласку, хоча б заради сестри. Хіба, ти не хотів би бачити її щасливою?
Він замовк, дивився на мене з такою надією.
Тільки тепер я помітив, що й зять, якось, змарнів. Щоки в нього запали,плечі  опустились, згорбились, як підбиті крила. Мені, навіть, трохи жаль його стало.
 Я стомлено зітхнув.
- Залиш мене. Я втомився. Завтра поговоримо.
- Добре, - зрадів він.- Добре,Олексію. Відпочивай. Завтра поговоримо. Відпочивай.
Він, несміло, торкнувся моєї руки, трохи завагався, але так і не зважившись більш ні на що, вийшов з кімнати.
Я мабуть і справді втомився, бо незчувся, як знову заснув і проспав аж до ночі.

 Прокинувся від того, що страшенно хотілося їсти!
 На стідьці, біля мого ліжка стояла кружка з молоком, а, на ній, лежав великий пиріжок. Я радо схопив його й почав  жадібно їсти. Здається ,ціляком проковтнув його! Потягнувся за кружкою ,як лікоть, несподівано, сприснув з ліжка і кружка, з брязкотом, полетіла на підлогу.
Зачувши це , в кімнату вбіг, стурбований господар, але ,коли побачив, що пирога вже нема, а на підлозі кружка, з розлитим молоком, відразу все зрозумів, весело засміявся.
- О-о! Діло йде на поправку! А я думаю, чого це тобі не спиться? Зараз я тобі ще, де-чого, принесу попоїсти,- лагідно мовив, - потерпи трішки.
З цими словами він зник за дверима й, за якийсь час, вже ніс тацю з харчами.
- Вибачай, Олексію, але лікар ще з осторогою ставиться до твоєї рани, тому звелів годувати тебе легкою їжею. Ось, тут, куряча юшка, шматочок хліба, варені, але ріденькі яйця, ну й, молоко. Їж, не соромся,- поставив тацю переді мною.
Він сів біля мене на ліжко, якось сумно подивився на мене, важко зітхнув.
- Я ледь не збожеволів від думки, що з моєї вини ти ледь не загинув. От дурень старий! - картав він сам себе.- Ну,хіба ж можна було,тобі,такому молодому,доручати таке відповідальне й, зрештою, небезпечне діло?! Треба ж було мені хоч людей більше найняти! І де мій розум був?!- стукав себе по лобі.- А ти молодець,- похвалив мене,- не розгубився! Мені твій напарник усе розповів.
Я слухав його й жадібно їв. Ум'явши все, що було на таці, втерся долонею, зручніше вмостився на постелі.
- Дядю,- звернувся до свого господаря , якого сприймав майже, як батька.- Хочу попитати у вас поради.
Трохи замислився,думаючи,з чого почати.
- Що мені робити? Образа на зятя ніяк не йде з моєї душі, але сестру жаль. Вона зовсім змарніла, постаріла якось, навіть, але теж не може пробачити чоловікові його вчинок. Він вранці, ледь не на колінах благав прощення, хоче, щоб я повернувся до них. Але я не можу...Хоча б через те, що обіцяв Яринці, а потім...Потім, я вже й сам не зможу там жити. Останнім часом зі мною сталося стільки всього, що, відчуваю, я вже не той, що був раніше. Порадьте, що мені робити?
 Чоловік зітхнув, трохи посиділи мовчки.
- Що, синку, я можу тобі порадити? - почав чоловік.- Життя така складна штука, що не знаєщ , що вона втне завтра! Одне я можу сказати, що рідня - є рідня. Трапиться яке лихо, до кого ти звернешся, в першу чергу? Звісно ж, що до рідні. Та й, просто. як добре подумати , кому ми потрібні, окрім, як рідним? А їх в тебе,як я бачу небагато. Одна лиш сестра. І я теж, не сліпий, бачу, як вона побивається й за тобою, й за чоловіком. Як вони обоє страждають, бо, напевне, люблять одне одного.
Тому така моя тобі порада: помирися з ним. Дай їм обом душевний спокій. Прости йому, або, хоч зроби вигляд, що простив. Ти ж, все-одно, з ними не житимеш. У тебе буде своя сім'я, свої клопоти, свої радощі, то нехай і вони помиряться, завдяки тобі. А там...Може твій зять не такий вже й поганий? Це зараз в тобі образа кипить. Всі ми - не без гріха, адже ж так?
Отака, синку, моя думка. Але вирішувати тобі.
 Чоловік шумно підвівся, важко пошкрьобав до дверей.
- Спасибі вам,дядю!- гукнув я йому навздогін.
- Нема за що,-всміхнувся той у відповідь.- Спи. Набирайся сил, бо тебе ж твоя горличка чекає.
 -Моя горличка! Моя кучерява горличка,- мрійливо всміхнувся сам до себе.-Здається,все ще може скластися не так вже й погано.
Я полегшено зітхнув і непомітно знову заснув.
Вранці попросив покликати до мене зятя.
Той прибіг миттю, ніби чекав за дверима. Швидко підійшов до мого ліжка, став очікувати, що скажу.
Я повернувся до нього,глянув йому в очі й побачив там щире каяття, страх і надію.
- Ну добре!- нарешті розплився я в усмішці.- Так тому й бути! Давай,помиримось,-простягнув йому свою руку.
Той,не тямлячи себе від радості,схопив її обома своїми руками й так затряс  ,що я аж застогнав від болю. Той, злякано зупинився.
- Спасибі! Спасибі, Олексію! Я зараз покличу дружину,скажеш це при ній, бо вона
 не повірить мені!
Він метнувся за двері й ,за хвилину, майже приволік за собою дружину.
- Скажи, скажи ще, при ній,-змолився. На його очах аж сльози забриніли.
Я засміявсята, враз, знову схопився за живіт.
- Ну,добре.Я прощаю йому,- глянув на сестру.- Помиримось.Але жити з вами я все-одно не буду.
Сестра з чоловіком вже,було,радо обнялись,як,від останніх моїх слів,зупинились,отетеріло перезирнулись між собою.
- Та,як же так, Олексієчку? - нічого не розуміла жінка.
- Може тобі чоловік вже сказав, а, як ні, то я скажу. Я одружуюсь з Яринкою й піду жити до них. Навіщо нам тіснити одне одного, а в неї батьківська хата стоїть порожня. Мудрий виявився в неї дід. Не продав хату в скруту. Жаль, що такого діда в мене не знайшлось.
Я помовчав,дивлячись на своїх рідних.
- Отакі мої умови,- додав наостанок.
Сестра безпорадно розводила руками, розгублено блимала то на мене, то на чоловіка, не знаючи, плакати їй чи сміятись?
- Не сумуй,- пригорнув її чоловік до себе.- Це ж добре! Значить і він знайшов своє щастя! А ми влаштуємо йому таке весілля, якого ще ні в кого не було!! Ну, всміхнись,- лагідно заглядав він у вічі дружині.

Губи в жіночки затрамтіли і вона, нарешті ,всміхнулась,а з очей полилися сльози.
- Ну, от тобі й маєш!- удавано бідкався чоловік.- Що  воно за жінки? Як горе- вони плачуть, як радість - знову плачуть!?
Він витягнув з кишені носову хусточку, заходився  втирати сльози дружині. - Ану,дай-но,-жартівливо втер їй ще й носа.
Вона засміялась,ляснула чоловіка по руці та,за мить, вже серйозно, знову звернулась до чоловіка.
- Ну,раз так, якщо Олексій іде від нас, то ти віддаси йому половину нашої землі. Купили ж ми її за наше, з ним, батьківське подвір'я, тому йому, по праву, належить половина. Це моя остання воля!- наголосила.
- Ну добре,добре!- на все погоджувався, змучений чоловік.- Вона й так йому належала. Просто я, якось, не думав, що він може від нас піти. Добре. Як скажеш. Дорогою додому, заїдемо до натараса(це він так нотаріуса називав),і переробимо всі бумаги,- запевнив дружину.- Ну, помиримось ми ,нарешті, чи ні?- змолився він.
- Ну,тепер можна й помиритись, - полегшено зітхнула дружина, простягаючи руки до чоловіка.
Той нахилився до неї, щоб поцілувати,а вона,ніяково, зиркнула на мене.
Я відвернувся й заплющив очі.
- Та, він уже ж дорослий і все розуміє,- лагідно мовив до неї чоловік і вони затихли, мабуть цілувались.

Наступного дня сестра з чоловіком поїхали додому.Вони переконались,що я в надійних руках і, щасливі від того, що помирились, заспішили додому, бо вдома ж таки, діти були самі, хоч і під наглядом кумів.
За кілька днів я вже став підводитись з ліжка. Лікар, за наполяганням мого господаря, навідувався до мене щодня і мені аж ніяково було від такої надмірної опіки. А ще , за тиждень, рана на животі зовсім затяглась і я вже став,був, подумувати про роботу хоча, при різких рухах, в животі ще щось, таки, боліло.

Якось,уранці,зайшов до мене дядечко. Він був у доброму настрої!
- Я бачу, ти вже герой!- поплескав він мене по плечу.- Сьогодні я відклав усі свої справи й хочу взяти тебе з собою на прогулянку. Давай, скоренько  збирайся, поїдемо в місто,погуляємо.
Я був здивований цим несподіваним запрошенням, але, слухняно, почав одягатись.
Миїхали в колясці. Я відчував себе якось дивно. Дядько озирався на мене і вдоволено сміявся.
Вулицями міста снували перехожі. Біля вітрини якогось магазину стояла купка дівчат. Вони,то про щось перешіптувалися,схилившись голівками докупи,то,враз,вибухали сміхом. Я,мимоволі,затримав на них свій погляд. Пригадалось,як я вперше побачив Яринку.
Дядько мабуть здогадався,про що я подумав .
- Ти хочби розказав,яка в тебе,твоя горличка? Велика чи маленька, тонеька чи пухкенька?
Я замріяно всміхнувся.
-Та, отака, як ота,- вказав на одну з дівчат.
 Ми проминули вже тих дівчат,як дядько,несподівано,звелів кучерові зупинитись.
- Зачекай хвильку,я зараз,- звернувся до мене.
Його не було кілька хвилин.
- Вставай,- звелів мені.- Зараз зайдемо в одне місце.
Ми зайшли,чи то в магазин,чи,що то було,я й не зрозумів.
До нас вийшла вишукана дама, шанобливо вклонилась дядечкові, мабуть вона його знала.
- Що бажаєте? - улесливо всміхнулась вона.
- Хочу замовити оцим молодятам весільне вбрання,- поглядом вказав він на мене,а,поруч з собою я,раптом ,помітив ті саму дівчину,про яку ми говорили на вулиці. Вона зацікавлено розглядала мене і свміхалась. Це було так несподівано, що я тільки рот розкрив і розгублено блимав то на дядька, то на даму, то на дівчину. Дядько, вдоволений, що його сюрприз удався, весело засміявся.
- Це буде моїм весільним дарунком тобі,- тихнько проговорив до мене.- І , щоб було все якнайкраще!- зажадав від дами.
- Не турбуйтесь, все буде за останнім криком моди, - запевнила господиня цього дому.- Ми дбаємо про своїх клієнтів і про своє добре ім'я. Ходімо, виберете тканину, - вказала вона на двері в сусідню кімнату.
Ми зайшли.
По стінах і на столах були розвішані й розстелені зразки різноманітних тканин.
-Ну, вибирай,-  звернувся до мене дядечко.
Я розгублено знизав плечима.
- Та я ж нічогісінько в цьому не тямлю!- роззирався довкола.
- Добре,я сам виберу,- погодився дядько.- А яке ж плаття хоче собі наречена?- всміхнувся він до дівчини.- А ну,в якому б ти хотіла виходити заміж?
Та, теж розгубилась від такого розмаїття. Довго прикладала до себе зразки перед дзеркалом,аж доки не спинилась на одному.
Ще в іншій кімнаті, з нас зняли мірку і дядечко,ткнувши дівчині монету,за послугу,відпустив її.
Ми знову сіли в коляску.
Почуття переповнювали мене і я не знав таких слів, якими можна було віддячити моєму покровителю. Я зміг лише знову вхопити дядькову руку й притулитися до неї губами.
- Чим я заслужив вашу милість?- розчулено говорив до нього.- Мені й віку не вистачить, щоб віддячити вам за вашу доброту.
Дядько пригорнув мене до себе.
- Спасибі,синку,за теплі слова.У мене,бач,немає дітей,- голос його раптом здригнувся,- і мені більш нікому подарувати свою любов і ніжність. А ти хлопець хороший і цілком заслуговуєш на щастя. Звісно щастя,в повному його розумінні, я дати тобі не можу ,але, хоч оцю краплину, що в моїх можливостях, дарую тобі від щирого серця.
Він, раптом, спохмурнів, замислився. Де-який час їхали мовчки.
- То,ти ж на весілля мене запросиш?- раптом, ніби прокинувшись, весело поцікавився дядечко.
- Дядю, ну що ви! Звісно, ж, запрошу. Вже запрошую! Ви тепер мій найрідніший родич, після Яринки й сестри!
 Трохи помовчали.
- Дядю,- несміло озвавсь до нього.- Хочу вас ще про одне спитати.
Я дістав ті монети, що заробив у Калачі, розклав їх на долоні.
-Чи вистачить оцих грошей на перстеньок для моєї Яринки?
Чоловік мовчки подивився на мої гроші, перевів погляд на мене і мені стало страшенно соромно за мою необізнаність! А дядечко,зігнув мої пальці в кулак, наказав сховати гроші й велів кучерові їхати до ювеліра.
Товстенький  лисуватий чоловічок, зі скельцем в одному оці, аж пританцьовував коло нас , намагаючись догодити.
У вітрині, під товстим склом, лежало безліч різноманіиних прикрас, яких я й зроду не бачив. А чоловік, так і сипав лестощами, розхвалюючи свій товар, аж доки дядько, мій господар не дістав, нарешті, гаманець.
- Дядю,ні!- вхопив я його за руку.- Я хочу за свої гроші. Нехай перстеньок буде дешевенький, але за мої гроші,-наполіг.- Ви вже й так стільки для мене зробили.
Я показав свої гроші ювеліру і вогник в його очах помітно пригас. Він,невдоволено засопіві,проте все ж таки, виніс скриньку ,в денці якої були натикані безліч ріноманітних перстеньків, з камінцями й без камінців. Я, аж розгубився, не знаючи, який вибрати. Зрештою зупинився на одному, зробленому у вигляді листочків якоїсь рослинки, а зеленувато-синій камінчик нагадував пролісок. Як очі в моєї Яринки.
 Чоловічок ще раз оглянув мої гроші, поклав перстеньок у малесеньку,як іграшкову,скриньку,віддав мені і ми,нарешті,рушили додому.

Вже,за тиждень,мій весільний костюм був готовий. Зшитий він був так майстерно,що,навіть горб на моїй спині,був майже непомітним! Я крутився перед дзеркалом й не тямив себе від щастя! Так хотілося ,негайно,підхопитися й полетіти до своєї Ярисі! Та,одного лише коня,для початку нашого спільного життя мені здавалося,було замало. Тому,наступного дня я рішуче зайшов до дядькового кабінету,з наміром попросити ще якусь роботу.
Дядечко здивовано оглянув мене.
- Ти що, весілля вирішив відкласти?- спитав він.
Я запитливо підняв на нього очі.
- Чого дивишся? Скоро Покрова, саме час сватів посилати. А там, далі,настане піст і весілля не можна буле гуляти.
- Та,мені здається,що самого лише коня замало,- опустивши додолу очі, пояснив.-Хотілось би ще щось заробити.
Чоловік зареготав.
- Так з тобою ж ще я не розплатився! Я ж обіцяв і свого слова дотримаю.
- Та,мені соромно брати з вас якусь плату .Ви й так стільки зі мною клопотались. Лікували, годували, родичі мої у вас жили...
- Е,ні! Це в рахунок не йде,- заперечив він.- Постраждав ти через мою непередбачуваність,тому й лікування за мій рахунок.Чим тобі краще заплатти,грішми,чи якимось товаром?
Мені було ніяково і я тільки знизав плечима.
- Іди додому й збирайся в дорогу,- повернув мене за плечі дядько,до дверей.- Тобі все-одно ще не можна працювати, бо ще кишки повилазять,- засміявся.
Після обіду мене покликали на подвір'я.
Там стояв кінь,запряжений у підводу,на возі стояла скриня, а на задку лежали новенькі плуг і борона.
- Оце тобі наші платежі,- підійшов до підводи дядечко.- Кінь,ти знаєш,від кого,ну,а моє - решта. Ану,підходь ближче, подивися, чи сподобаються твоїй госодині мої дарунки?
Він відкинув кришку, почав діставати звідти обнови. То були гані квітчасті шалі й полушалки, смушева коротайка, кілька сувоїв різної тканини і,навіть,прегарнесенькі чобітки на підборах.
- А ось, ще й для тебе,- витягнув він добрячого кожуха й блискучі хромові чоботи.- Ну,як? Згодиться?
Я онімів.
- Та ви що, дядю! Це ж дуже багато! Нащо стільки? Я ж не заробив стільки!
- Ох, біда мені з тобою! А якби ти не вижив? Чи одкупився б я від Яринчиного горя  оцими гостинцями? Звісно ж, що ні. Ото ж бери й не базікай!
Він склав усе назад,закрив скриню.
- А ще, я чув, що тобі перепала дещиця землі, то, оце, щоб було її чим обробляти,- кивнув він на плуг і борону.- А оце, ось, твоїй горличці на цукерки,-ткнув у руку кілька купюр.- Та не забудь купити!Дівчата люблять солодке,-засміявся ,поплескав мене.
 Наступного дня,вдосвіта, я попрощався зі своїм добрим хазяїном, що став мені тепер рідним, і рушив додому. Дорогою заїхав до Галі та Дмитра, аби тільки запросити їх на майбутнє весілля й поспішив далі. Мені,аж горіло все в середині від бажання пошвидше добратись додому! Я під'їжджав до рідних місць і вагався,не знаючи, куди ж звернути? Чи додому, чи до Яринки? За Яринкою я, звісно, скучив більше, але ж вона побачить дарунки! А мені так хотілося зробити їй приємну несподіванку саме до весілля! Тому, пересиливши себе, я повернув до сестри.
 Вже вечоріло, однак дітвора, ще здалеку, впізнали мене.Вони голосно залементували, побігли мені назустріч, повсідалися біля мене. Зачувши галас, сестра з чоловіком і собі вибігли на вулицю. Вони обоє ніби аж помолодшали. Зять, радо всміхаючись, відкрив ворота і я заїхав у двір.
В хаті,сестра була в захваті,роздивляючись мої гостинці,а дітвора ласували солодкими цукерками.
На самому дні скрині лежали дві великі коробки з  нашим весільним  вбранням і я заборонив їх відкривати. То був мій сюрприз для усіх.
Надворі було вже зовсім темно, але мені так не терпілось побачитися з Яринкою, що я, не зважаючи на умовляння сестри, зібрався в дорогу.
- Візьми нашого коня,- запропонував зять.- Нехай твій відпочине,а то,я знаю, гнатимеш зараз галопом.
Він вийшов за мною з хати, допоміг осідлати і я, з усього духу, помчав до своєї коханої.
Зупинившись біля її двору, скочив з коня, одним стрибком перемахнув черех тин, побіг у двір, нетерпляче забарабанив у вікно.
Час, здавалось, тягнувся безкінечно. Я постукав знову. Нарешті завіска на вікні ворухнулась і зляканий Яринчин голос спитав,-Хто там?
- Та, це я , Яриночко, Олексій! Відчини!
За мить, в сінях гримнув засув і ми кинулися одне одному в обійми! Її гаряче,з постелі,тіло обпікало мені руки й цей вогонь розтікався по всьому тілу!
- Яриночко! Як я скучив за тобою! Як я скучив!- обціловував я її личко.
Велика шаль, якою вона наспіх закуталась,впала на підлогу, залишивши її напівголою, але дівчина того не помічала,аж доки моя рука не ковзнула по її оголеному плечу. Вона зойкнула, затулилася руками, хоча в сінях було темно і я все-одно нічого не міг побачити. Я нахилився, підняв шаль ,закутав їй плечі.
- Ярис! Тут же холодно,- здогадався, що вона й боса.- Може зайдемо в хату,або,одягнись,та вийдемо надвір.
 Вона крутила заперечно головою, слухати нічого не хотіла.
- Олксієчку! -тепер вже вона цілувала мене, піднявшись навшпиньки й ледве дістаючись до мене.- Я вже думала, що ніколи не діждусь! Я так чекала,так виглядала...
Я підхопив дівчину на руки.
- Горличко ти ,моя кучерява!
Я не знаходив слів, якими  можна було б  висловити свою любов і ніжність,і тільки міцніше притискав кохану  до себе.
- Ярисю, так не годиться! Ти ж боса!Давай зайдемо в хату,бо ти ж застудишся.
Та, Яринка щасливо задригала ногами, радісно притиснулась до мене і все цілувала мої очі, щоки, лоб...Я не тямив себе від щастя.
- Яриночко,ну що ж ми ,отут,у темних сінях! Давай вже кудись зайдемо,- рушив був до хатніх дверей, як вона, приклала свій пальчик мені до рота, просичала.
-Тс-с-с! Туди не можна! Там дідусь спить.Зачекай мене тут,я зараз.
Вона вистрибнула з моїх обіймів,тихо прослизнула в хату.
За кілька хвилин вийшли надвір.
- Підемо погуляємо?- запропонував.
- Угу,-кивнула дівчина.- Підемо в нашу хату. Подивишся ,як ми її причепурили.
Вона теж обхопила мене, попід одежею, своєю рукою і ми вийшли за ворота.
- А знаєш, я коня заробив,- похвалився.
- Оце він?- кивнула на прив'язаного до тину.
- Та,ні. Мій вдома.Я ж тільки-но приїхав,так поспішав, що ледь не загнав його, тому зять дав мені свого. Ми ж із ним помирились.
- З ким, з конем?- засміялась дівчина.
- Та ні, з зятем,-  засміявся я й собі.
- Я знаю. Вони приїжджали до нас і ми разом наводили лад у нашій хаті. В тебе хороша сестра, ми з нею подружили. Та й чоловік її, здається, непоганий. Вони привезли фарбу, пофарбували всі двері й вікна. Ходімо, побачиш.
- Та,ні! Поїдемо!
Я підхопив її, усадовив на коня, а сам ішов поруч, тримаючи її руку в своїй.
Ми обоє були такі щасливі!
 Дівчина погойдувалась на коні, її голі литки тьмяно поблискували при місяці і мені хотілося й їх поцілувати.
Нарешті дійшли до майбутньої нашої хати.
Хоча була вже й ніч, та я все-одно розгледів, що тут добре попрацювали хазяйські руки.
Огорожа була полагоджена, бур'яни начисто викошені, а хата всміхалася білими стінами й виблискувала при місяці чистими вікнами.
Яринка відімкнула двері.
- Прошу,пане господарю,- пожартувала, припрошуючи до хати.
-Та, який же я господар, як я тут ще й гвіздка не забив?- заперечив.- Це ти тут господиня. Моя господиня й повелителька. Повелівай!- жартівливо-покірно схилив я голову перед нею.
Вона весело засміялась, крутнулась на одній нозі.
- Повеліваю,- задумалась на мить,- повеліваю  взяти мене на руки й занести до хати, як царівну!- вигукнула й щасливо засміялась.
- З превеликою радістю підкоряюсь,- вклонився  я.
 Підхопив свою царівну на руки, шанобливо заніс її в наші майбутні хороми.
Крізь шибки проникало синювато-біле місячне сяйво і порожня хата видавалась якимось казковим помешканням.
- А куди ж мені покласти свою царівну? - роззирнувся по хаті.
- А навіщо її класти?- промуркотіла царівна, пригортаючись до мене.- Їй і тут дуже затишно!
- Ну, тоді ми з нею разом покладемось,- помітив я те ж саме дитяче ліжечко, єдине з меблів, що були в цій хаті й опустився на нього, не випускаючи з рук свою дорогоцінну ношу.
Хоча хата стояла й порожня, проте тут було тепло, хтось в ній дбайливо протопляв.
 Я підвівся,посадовив Яринку на ліжко ,роздягнувся, сів біля неї. Вона й собі скинула вдягачку, повісила на бильце ліжка.
Посиділи мовчки.
 Якась напруженість несподівано скувала обох.
- Розкажи, як ти коня заробив?- порушила Яринка мовчанку.
-Ой,зі мною тоді стільки всього трапилось!- почав я свою розповідь.- Ганяли аж за Дон табун коней, у місті Калач я ще й не хрестинах побував...
- Я місто зветься?- перепитала Яринка.
- Калач. Уявляєш, є така смішна назва,Калач. Так от, на зворотньому шляху ми ще й злодія впіймали, який хотів нас пограбувати, - захоплено розповідав, промовчавши про те, чого це мені було варте.- І я був старшим відповідальним за той товар, який ми везли. Мій хазяїн дуже добре ставиться до мене і довіряє мені. А такий товар не кожному довірять,- з гордістю наголосив.- Так що,я в нього на гарному рахунку,- хвастався.- Він дуже добрий чолвік! А ще він велів, щоб я купив тобі цукерок. Ой, де ж вони?- згадав, порпаючись по кишенях.- Говорив, що дівчата люблять солодке. Ось вони! На!
- Ой, спасибі!- зраділа дівчина.
Вона вкинула цукерку до рота і якось кумедно, по-дитячому, зацмокала.
- А хлопці люблять,- продовжував , підсуваючись до своєї горлички,- цілувать дівчат після цього, бо в них губи стають такі солодкі!
Я несподівано вхопив її за плечі, поклав собі на коліна.
- Ой, Олексію!- весело засміялась дівчина.- Дай я хоч проковтну. Бо я ж удавлюсь!
Вона поспіхом дожувала цукерку, проковтнула і застигла в очікуванні.Це було так кумедно, що я й собі зареготав.
- Ти чого смієшся? - відкрила вона очі.
- Моя ж ти горличко, кучерява!-промовив.- Ти така кумедна, як дитина, але люблю я тебе як дорослу,- поспішив виправитись.
Я просунув руку їй попід спину, пригорнув до себе.
"Що діється з людиною, коли вона цілується?- думав я, припавши до дівочих вуст.-Чому дотик рук чи ніг не викликає такого солодкого збудження, як поцілунок?!"
Яринка горнулась до мене всім тілом, радісно відповідаючи на мою ласку.
Моє серце збуджено закалатало. Не відриваючись від дівочих віст, я підвівся, розвернувся, поклав дівчину на ліжко, опустився на коліна коло неї.
- Як я люблю тебе, Яриночко,- гаряче шепотів до неї.- Мені й досі не віриться, що це відбувається зі мною.
Я поклав свою голову їй на груди
- Це правда,чи мені сниться?
- Що саме?- пестила вона мої кучері.- Що ,Олексієчку?
Я відчував, як її серце прискорено билось,а схвильований подих поривчасто підіймав і опускав її маленькі пругкі груди.
- Це правда, що ти мене й справді любиш?
Вона лагідно притисла мою голову до себе.
- Справді. Справді люблю! Та, хіба ,моє серце тобі про це не говорить? Адже ж воно біля твого вуха?
- Таж, твоє серце не бачить моєї горбатої спини. А що, як воно ,колись , прозріє?
- Та ти що,Олексієчку?!- підняла вона мою голову, заглянула в очі.- Хіба людину люблять тільки за красу? За її зовнішність?
- А за віщо, ж? За що ти мене любиш?
Вона знову опустила мою голову собі на груди, зітхнула.
- Не знаю. Просто люблю і все. За те, що ти є.За те, що ти мене любиш...Адже ж ти мене любиш?
- Люблю! До нестями люблю! І моє серце розривається на шматки від самої думки,що ти можеш колись розлюбити! Я тоді помру! Їй-Богу, помру! Ох, Яриночко, як мені було тяжко тоді, в тому чужому місті!- пожалівся ненароком.
Вона співчутливо глалила мене по голові, ніжно торкалась губами мого волосся.
- Та, не треба вже про те. Головне, що ми зараз вже разом. Вже зовсім скоро будемо разом назавжди, еге ж?
Вона знову взяла моє лице в свої долоні.
- Еге, ж?
Не володіючи більше собою, підхоплений гарячою хвилею,я припав до неї, цілуючи всю,не памічаючи куди! Мої руки гарячково ковзали по її обличчю, руках, плечах...Її тугенькі, з тверденькими горошинками, груди, зводили з розуму і я, поспіхом, став розстібати гудзички на її кофтинці й нарешті розстебнувши, рвучко розгорнув ситцеві пілочки, з ненаситною жагою припав до її кругленьких і гладесеньких ,як стиглі яблучка, солодких груденят.
Дівчина злякано зойкнула, відчувши мої долоні нв своєму оголеному тілі, почала пручатись, намагаючись визволитись від мене, але я не міг вгамуватись.
- Яриночко! Люба моя, жадана моя! - осипав її поцілунками.- Щастя моє! Зіронько моя! Як я жадаю тебе! Як я тебе хочу...
- Олексію, зупинись!!!- раптом закричала Яринка на всю хату.- Що ти робиш?!
Вона злякано відштовхнула мене, поспіхом стала застібатись.
- Та хотів ближче пробратись до твого серця,- все ще захлинаючись від раптового збудження, пожартував.
- Та чи не занадто ти поспішаєш?-сердито буркнула вона.Зняла з бильця свій полушалок, закуталася ним, для надійності.
- Яриночко, горличко моя! Таж ми скоро одружуємось,- заглядав я їй у вічі, стоячи перед нею навколішки.
- Але ж ми ще навіть не заручені! Чи, хіба, ти вже сватів до нас присилав? Ми ще ніхто одне одному і я щ можу передумати!
- Так ми зараз заручимось!
Я поспіхом став копирсатися по своїх кишенях і, нарешті, знайшовши те, що шукав, знову опустився біля неї на коліна.
- Яриночко, благаю тебе, стань моєю дружиною.
Я дістав перстеньок, одягнув його дівчині на палець.
Вона застигла на місці. Повільно піднесла руку до очей, але в темряві нічого не можна було розгледіти. Тоді вона піднесла руку до вікна і, в місячному сяйві, зблиснув крихітний вогник. Дівчина все ще стояла мовчки, схвильовано притиснувши свою руку до грудей.
- Яриночко, то ти станеш моєю дружиною?
Вона й собі опустилась біля мене на коліна.
- Добре. Стану,- ніжно поцілувала мене в щоку.- Але тоді, коли це повинно статись!- твердо мовила й швидко підвелась.

                -----------------

 Вже за кілька днів , моя горличка збентежено зустрічала сватів. Дідусь теж хвилювався. Він, то зхоплювася з місця, то знов сідав,а головний сват, на роль якого було обрано зятевого кума, все сипав і сипав різними побрехеньками.
Нарешті хлібина була розрізана, свати пов'язані,рушниками, вишитими Яринчиними руками ще заздалегідь, спеціально до цієї події.
Випили по чарці,за здоров'я молодих,потім за дідуся...
З боку молодої на сватанні були присутні Галя з Дмитром,та ще одна дівчина,Яринчина подруга,яку я ще не знав. Вона й має бути дружкою вже на нашому тепер,весіллі. Галя з Дмитром все точно розрахували. Вони знали,що з весіллям я не буду зволікати тому в першу ж, неділю після Покрови, прикотили ніби-то "в гості" і влучили в саме яблучко! Вони радісно сміялись,що їхній розрахунок виправдався.
Нарешті про день весілля було домовлено і я потягнув Яринку в нашу хату, бо там чекали мої дарунки. Ми потайки завезли їх туди, їдучи на сватання,і мені не тапілось  показати все своїй коханій.
Коли наблизились до хати ,я зняв з Яринчиних плечей її хустку й, з таємничим виглядом, зав'язав їй очі.
- Ой, Олексієчку ,що ти робиш? - нічого не розуміла вона.- Навіщо це?
- Зараз дізнаєшся,- загадково примовляв.- А ну, давай сюди руку.
Взяв її за руку, завів до хати.
- Ще одну хвилиночку, постій отут.
Швидко відкрив скриню й, нарешті, розв'язав їй очі.
-Тепер дивись.
Я діставав обнови і все чіпляв на неї,а вона крутилась,не встигаючи й роздивитись на все.
- Олексієчку ,що це?- радісно і здивовоно раз-по-раз вигукувала вона, дивлячись, то на мене, то на обнови.
- А ну, давай приміряємо оце,- дістав зі скрині смушеву коротайку.,-допоміг їй одягнути.
Вона гладила гладенькі й гарно вицяцькувані поли одежини,а щоки її палали від захвату.
- А тепер іще одне приміряєм,- підхопив її на руки, всадовив на те саме, єдине,й досі в хаті, ліжечко, скинув з неї черевики, взув новенькі чобітки.
Дівчина не тямила себе від радості!
Схопившись на ноги, зацокала каблучками.
- Олексієчку, ну скажи. Бо я не знаю, радіти мені чи ні. Це все мені? Ой, я й заплачу, якщо не мені! Все таке розхороше, я й зроду такого не носила!
Я пашів від задоволення.
- Ну скажи, Олексієчку,- нетерпляче підстрибувала вона біля мене, запитливо зазираючи в очі.
- Ну, як тобі сказати, - вдавав з себе незворушного .- Це мій посаг. Не знаю правда,чи візьмеш ти мене з таким приданим, чи, може ,ще пошлеш на заробітки?
- То все це ти заробив?!- в захваті сплеснула дівчина в долоні.
Вона підскочила й знову повисла в мене на шиї.
- Ой, Олексієчку, мій ріднесенький! Спасибі тобі,любий. Але ж,коли ж ти встиг все це заробити? Ти мабут ,день і ніч працював?
Вона раптом, зніяковіла.
- Я мабуть і не заслуговую на такі подарунки, - хотіла опуститись на підлогу, та я її міцно тримав навису.
- Ну що ти, горличко моя люба! Та задля тебе я й у пекло полізу,  тільки б знав, що ти любиш мене, бо я так тебе люблю, що прямо , дурію! Не скажи ще що ти любиш мене.
Вона засміялась, ще міцніше притиснулась до мене і прошепотіла:
-Люблю.
-А чому пошепки? Ти що,соромишся цього слова?
- Люблю!- здвінко вигукнула вона.
Я підхопив її на руки й закружляв з нею по хаті.
- Іще скажи!
- Люблю!
- Іще!
- Люблю!
- Іще!
- Вона відкинулась назад і все вигукувала: "Люблю! Люблю! Люблю!"
А в мене,ніби виросли крила! Хотілося кружляти й кружляти і щоб це щасливе відчуття ніколи не закінчувалось!
- Ну, досить вже, Олексієчку! Зупинись, бо ми знову попадаємо,як тоді,на березі,- дзвінко засміялась на ту згадку.
 Я опустив дівчину на підлогу.
- Ху-у. Мені, аж жарко стало,- скинула вона з себе обновку.
-Ой,а це,що?- помітила вона в прискринку папірець, коли нахилилась ,щоб покласти до с крині дарунки.
 - А це документ на мою землю. Я ,як з'ясувалось,не такий вже й бідний.Сестра з чоловіком віддали мені половину землі. Цю землю вони , колись, купили за батьківську садибу. Так що, буде нам з тобою,на чому попотіти. А для цього в дворі лежать новенькі плуг і борона. Це теж мій заробіток,- зазначив.
- Ну, Олексію!- стурбовано закрутила дівчина головою,- ти мене тепер зовсім засоромив. А в мене ж, зовсім землі немає, тільки оцей клаптик, що коло хати.
- Ну що ти, Яриночко! В тебе ж ,зате,хата своя є,та й,взагалі,хіба ми одружуємось для того,щоб рахувати,скільки й чого у кого є? Ми ж любимо одне одного, а все решта - пусте!
 Яринка знову пожвавішала.
- А ще в мене є ще,де-що! Щось найголовніше!- продовжив я.- Ану, закрий очі!
- Що хіба й ще щось є?- Яринка аж рота відкрила.- Боже, Олексієчку, я й зомлію скоро,-схвильовано говорила, затуливши очі долоньками.
- Потерпи, потерпи,- примовляв, дістаючи коробку зі скрині. Нарешті  дістав, розкинув її плаття на ліжку.
-Відкривай!- гукнув.
Від побаченого,наречена аж мову втратила! Дівчина дивилась на те королівське вбрання і ніяк не могла висловити свого захоплення! Вона підійшла до ліжка й почала обережно торкати пальчиком тендітні квіточки якими було розшите все-всісеньке плаття!
- Боже, Олексію, яка краса!- зачудовано промовила. Вона стала навколішки,  піднесла ту красу ближче до очей, неначе боячись, що те все їй примарилось.
Я щасливо всміхався, спостерігаючи за нею.
- Олексієчку, а яке ж, цікаво, носять вбрання королеви, якщо...- вона озирнулась і знову сплеснуза ,в захваті, в долоні, бо я тримав у руках білосніжну й прозору й легку,як павутинка фату,яку вінчав такий же білий віночок. Дрібнесенькі квіточки й листочки на ньому тремтіли, мов живі.
- Господи! Олексієчку! - на її віях забриніли сльози.- Скажи, я все це направді бачу, чи мені сниться?
Вона сиділа на підлозі й тільки руками розводила, озираючись довкола себе.
- Ну,от! Ще заплач! - засміявся я.- А ну давай приміряємо,- обережно надів фату дівчині на голову,підвів за руку  з землі. Вона торкалась пальчиками віночка на голові, її щасливі очі плакали й шукали, куди б ,на себе подивитись? Але в хаті не було й поганенького дзеркальця.
- Ну,що ж це таке!- бідкалась вона.- Ну,як?- не знайшовши дзеркала,звернулась до мене?
- Ти чарівна! - не покривив я душею.- Просто царівна! Я навіть слів підходящих не можу знайти, яка ти гарна. А плаття? Давай і плаття приміряємо,- запропонував.
- Е ні! - заперечила вона.- Плаття не можна!
- Чому, Ярисю? Мені теж, дуже кортить подивитись, яка ти будеш у ньому?!
- Ну, що ж! Хай покортить! Але,все-одно,тобі не можна бачити мене у весільному вбранні ще до весілля. Прикмета є така,-зауважила.
Вона обережно зняла фату з голови, поклала зверху на плаття і все ще зачаровано милувалась.
- Я навіть не уявляю, скільки може коштувати таке диво?
- Та я й сам,чесно кажучи, не знаю. Наше з тобою весільне вбрання подарував нам мій господар,дядечко з міста,в якого я жив і працював. Він такий добрий чоловік!- наголосив.
- Ой,яке ж йому спасибі! Олексієчку, треба ж і його запросити на весілля, як ти гадаєш?
- Обов'язково! Я йому багато чим зобов'язаний! Я, власне, вже запросив його. Треба тільки кимось переказати, на який день. О! Галя з Дмитром нехай перекажуть.
Яринка склала всі гостинці назад у скриню ,всілася зверху.
- Сідай,отут,- поляскала по кришці скрині поруч себе.
Я сів біля неї, обійняв дівчину за плечі, а вона, за мить, перебралась до мене на коліна.
- Я така щаслива,- горнулась моя кохана до мене.- Не знаю, чи зможу ,хоч коли-небудь віддячити тобі за все оце!
- А навіщо чекати того "коли-небудь"?- нахилився я до неї.
Яринка запитливо повернула до мене голову.
- Сьогодні я залишусь у тебе ночувати, отоді й буду віддячений,- таємниче шепотів  ,цілуючи  шийку.
Вона враз заціпеніла, щаслива усмішка зникла з лиця.
- Ой, ні! Благаю, Олексієчку, тільки не це!
Вона випручалась з моїх обіймів, якось злякано зіщулилась ,відійшла до вікна.
Я нічого не розумів.
- Чому, Яриночко? Адже ми вже засватані і нареченому вже дозволяється залишатися в цей день у молодої.
Я підійшов до неї ,хотів обійняти, та вона не далась
- Та що трапилось, горличко моя? Я ж люблю тебе! Палко люблю,всім серцем і душею!
- Але ж, я не можу! Ну ,як ти цього не розумієш?- заламувала вона у відчаї руки.-Та й, де ж, ночувати? У дідусевій хаті?  Мені соромно.
 - Так, давай тут заночуємо. Тут тепло.
-Але ж тут лише дитяче ліжечко. Навіть жодного стільця і  ніякої,тобі,ні подушки,ні...
Слова її плутались,голос здригався.
- Та навіщо нам якесь ліжко?! Он в скрині мій добрячий кожух!Постелемо його ,а вкриємось моєю свитиною.
Я обхопив свою жадану ,ніжно цілував її шию, з пухнастими завиточками, але вона, все-одно, була, як льодяна!
- Та що з тобою, Яриночко? Я ж стільки тобі гостинців привіз! Це ж все для тебе! Чи ти, таки, не віриш в мою любов?! Серденько моє, ну не будь такою жорстокою. Я ж так давно мрію про це! Я сподівався, що й ти чекала цього дня,- додав розчаровано.
- Олексієчку, не ображайся. Але я справді не можу. Я не можу через те...Що мені...Не знаю, як тобі це сказати. Ну, через те, що я...
Вона схопилась за палаючі щоки.
-Ні, ти не зрозумієш мене! О, Господи, як же мені переступити через це?-прошепотіла сама до себе. Плечі в неї здригнулись і дівчина заплакала.
Срашна здогадка пронизала мозок.
- Яринко, в тебе що ,вже хтось був?- тихо запитав.
- Що!?- тієї ж миті повернулась вона до мене.- Що ти сказав?!- біль і образа  разом зі сльозами полилися з її очей.
- Ну, ти сама розумієш, про що я. Чому ти мені нічого не ска...- не встиг я договорити, як вона ,з усього маху, вліпила мені ляпаса.
- Як ти міг! Як ти, тільки посмів запідозрити мене в цьому?!-гнівно й ображено закричала.- Я сподівалась, що ти зрозумієш мене , а ти...- вона вхопила свою хустинку й вискочила надвір.
- Яринко, але ж я й справді нічого не розумію! - гукнув їй навздогін, тримаючись за щоку, що горіла від ляпаса.
 Я не знав, що робити? Мені здавалось, що доказів моєї любві було, аж занадто, багато і доводити ще щось було б для мене принизливо. Не знаходячи виходу, я розлючено сновигав по хаті сюди-туди. Нарешті вирішив знайти Яринку й спробувати ще поговорити з нею,але її ніде не було. Я заглядав  у всі закутки в дворі, гукав, але все марно. В дідусевій хаті теж було темно і я не наважився постукати. - А що, як її там нема? А мені не хотілось виказувати перед дідусем нашу сварку. Потинявшись вулицею, рушив додому.
 Вдома вже спали однак, сестра почула ,що я прийшов, зайшла до мене в кімнату. Я лежав одягнений, ткнувшись лицем в подушку. Образа на Яринку змінювалась люттю на себе. Я шукав пояснення Яринчиної поведінки і не знаходив його.
- Олексію,- торкнула сестра мене за плече. Що сталось?
- Нічого,- родратовано буркнув.
Вона трохи помовчала.
- Та ні, щось таки, трапилось. А ну, вставай, давай вийдемо надвір, бо побудимо тут усіх.
Я нехотя підвівся.
Вона накинула чоловікову вдягачку і ми вийшли надвір, сіли на порозі.
- А тепер, розповідай, що трапилось? Я думала , що ти заночуєш у Яринки. Ви що, посварились? Через що?
Я сердито крутив головою, бо вважав,щ о це чоловіча справа і говорити про це з жінкою було, якось, незручно. Але так хотілось виговоритись, пошукати якоїсь поради!
- Та саме через це й посварились!- роздратовано випалив.- Мені здається, що вона не вірить, що я її люблю! Доки я не говорив їй, що хочу в неї залишитись вона здавалась такою щасливою, але, як тільки натякнув їй про свій намір,як її наче хто підмінив! Вона зробилась холодною, як лід! Як я не намагався заспокоїти її, як не доводив свою любов, вона була незворушною .Що це таке, поясни мені? Може я чогось не розумію? Я вже, навіть, подумав , що в неї вже хтось був і вона боїться зізнатись в цьому, та тільки ляпаса за це отримав!
- Ти що, сказав їй про свою підозру?! Ой, який же ти дурень! - цурконула сестра мене по лобі.
- Ну, що мені тепер робити?!- у відчаї вхопив я сестрину руку.
Разом зітхнули, сидіди де-який час мовчки.
- Хоч мені й незручно тобі проце говорити, - обережно почала сестра,- але бачу,що поговорити треба-таки! Ти звинувачуєш Яринку бозна в чому і навіть думки не допускаєш,що вона може,просто боїться?
- Боїться? Мене? Та, хіба ж я можу хоч чимось її скривдти!- обурився.- Вона ж для мене...
- Та не тебе вона боїться,- перебила мене сестра.- Хоча, може й тебе. Ти он який бугай, а стілечки там, тієї Яринки,- засміялась.- На її місці, може й я злякалась би,- кепкувала далі,а я обурено хапав ротом повітря, не знаючи, що й сказати на те!
- Однак,справа тут не в цьому,- продовжила сестра.- Я думаю, що вона просто боїться отого ПЕРШОГО разу. Ну, давай поміркуємо. Усі ми - просто, люди, невідомо чому, але боїмось чогось незнайомого, незвіданого. Ну от,як  ти, наприклад, пригадай,як ти боявся, коли вперше через Дон переправлявся? Може, це й невдале порівняння, але ж я хочу сказати тобі про те, що для дівчини, ОТЕ САМЕ, що ми меємо з тобою на увазі, якраз і є отим незнайомим, незвіданим, що само по-собі лякає. Але до всього цього, воно ще й пов'язане з болем. Сподіваюсь, ти ж чув , що дівчині боляче, коли вона робить ЦЕ вперше. Отож, якщо хочеш, щоб і вона увесь ваш подружній вік жадала тебе так, як зараз ти її, ти маєш бути з нею в ПЕРШИЙ РАЗ особливо чуйним, особливо уважним, делікатним.
Ти тільки-но, так впевнено, стверджував, що нічим її не образиш ,а й не здогадуєшся, що отією своєю підозрою, може вже образив? Тому,застерігаю тебе: боронь тебе Боже ,дорікнути їй чимось в цей час! А ще гіршим і мож ,навіть непоправним, може стати те, якщо ти захочеш взяти її силоміць!
В перші дні, та що дн!Може навіть роки, вона буде не такою, як ти очікуєш. Може дещо розчарує тебе, але наберись терпіння і, за кілька років, вона сторицею віддячить тобі.
Сестра ще довго розповідала мені про такі речі, від яких у мене горіли вуха, але я слухав, затамувавши подих.

Наступного дня я йшов до Яринки вже зовсім з іншими думками й поглядами на на неї й на всю ситуацію.
Мені було так соромно, що не знав, як подивлюсь їй у очі?! Проте мав якось залагодити все, бо не мислив життя без неї.
На моє щастя дідуся в хаті не було. Яринка заплітала коси, сидячи на ліжку. Дівчина мабуть здогадалась що це я, бо, навіть, голови не повернула вмій бік. Я, як побитий пес, опустився на підлогу, біля її ніг.
- Яриночко, прости. Прости, благаю. Я зрозумів, чим тебе скривдив. Прости,бо я жити не можу без тебе.
Вона хотіла підняти мою голову, щоб зазирнути в очі, але я не дав.
- Яриночко, мені так соромно, що я не можу дивитись тобі в очі. Ти пробачиш мене? Який же я дурний і сліпий був! Я навіть не здогадувався про те ,що тебе так непокоїть! Давай про все забудемо,як ніби вчора нічого й не було. Га,Яриночко?- я нарешті підвів до неї очі.
Лице в неї було задумливе й сумне. В очах не було ні усмішки, ні любові, але й докору, теж не було і це вселяло надію!
- Яриночко, ти простиш мене? Я більше не буду таким, таким...- не знаходив я потрібного слова.- Ну, словом, я все зрозумів.
- А, що саме ти зрозумів?- недовірливо дивилась вона на мене.
- Ну, те , що не треба бути таким...таким. Ну, таким, як я вчора був,- так і не зумів пояснити словами.
Я відчував, що вона ще не зовсім вірить мені, однак голос її вже пом'якшав.
- Ну,добре,- зітхнула вона.- Поживемо - побачимо. Я згодна, давай забудемо. Якщо ти ,й справді, зрозумів.
Я радо обхопив її, знову ткнувся лицем у коліна.
- Спасибі, люба! Спасибі ,моя горличко!- щасливо вигукнув, цілуючи її коліна.
- Ну, що ти, Олексію! Що ти робиш? Припини,- соромя'зливо прибрала вона мою голову з своїх колін.
Я прудко схопився ,сів біля коханої й так міцно притиснув її до себе, що в неї аж щось хруснуло в спині!
- Олексію, та ти всі кості мені переламаєш!- ляснула вона мене по плечу, однак, вже зовсім не сердито.
- Ой,пробач,- схамнувся я.- Це від радості.
Я повернув її личко до себе,ніжно поцілував у рожеві вуста.
- Що робить з людиною кохання? - розмірковував я вголос.- Чому воно буває таким несказанно солодким і, водночас, нестерпно болісним? Чому Господь Бог не зробить так,щоб усі закохані з півслова розуміли одне одного, щоб ніколи не завдавали одне одному прикрощів? Як би тоді добре було б, еге ж?- замріяно говорив я до Яринки, колисаючи її в своїх обіймах.
- Якби ж то,- погодилась вона.- Але ж так не буває. Та так,мабуть,і не цікаво було б жити. Ну, скажи ,чи подобалось би нам, якби ми знали про все, що ми зробимо, чи скажемо наступної миті? Але ж ми не знаємо? Ну, здогадайся, про що я зараз думаю? Чого мені зараз хочеться? - лукаво засміялась вона.
Я й собі засміявся, замислився.
- А,може оцього?- повалив її на ліжко й став палко цілувати.- Ну, як, вгадав?
- Це теж, непогано,- випручалась вона з моїх обіймів,- але ти не вгадав. Я хочу піти сьогодні з тобою на вулицю. Ми ж з тобою тепер наречені і я хочу похвастати цим перед усіма. Ти згоден?
- Боже ,яки я радий!- вигукнув.- А я боявся, що тобі буде соромно з'являтись зі мною на людях через мою потворність! Мені так хочеться подружтитися з твоїми друзями, гарти, як тоді,в кота-мишки, танцювати! Ой, та я  ж мабуть не вмію танцювати!? Я ж ніколи не танцював! Грав для танцюристів безліч разів, а самому танцювати не доводилось!
- Ну, от сьогодні й повчимось! - весело скочила вона з ліжка, підсіла до дзеркала,стала чепуритись. Вона заколола коси, одягла подаровані, мною, сережки й намисто й ніяково зиркнула на мене.- Мені треба перевдягтись.
- Добре,- схопився я з місця.- Я почекаю надворі.

Ми йшли вулицею в бік тієї самої зваленої верби, що була улюбленим місцем усіх. Вдень там гарцювала малеча, а увечорі збиралась молодь.
Яринка трималась за мою руку і це мені дуже лестилио.
- Гей,закохані!- раптом долинув чийсь оклик.
Нас наздоганяла Оксанка, майбутня Яринчина дружка.
- Ви до верби?- захекано підбігла вона.- І я туди. Я вам не заважатиму? - лукаво поцікавилась.
- Ні! Сьогодні нам ніхто не заважатиме,-весело відгукнулась Яринка.- Еге ж?-глянула на мене.
Я кивнув головою ,пригорнув її до себе.
- Сьогодні ми йдемо танцювати,- продовжувала моя щебетушка.-  Що там,наш молодий гармоніст ,навчився хоч чого-небудь,- цікавилась дівчина.- Я вже так давно не була на вулиці, що й не знаю нічого!
- Та,таки де-чого навчився,-якось невпевнено відповіла подруга й замовкла. Щось вона таки замовчувала.
- Оксанко,- відразу відчула це Яринка.- Щось не так? Що ти приховуєш?
- А що, щось сталось?- поцікавився я й собі.
- Ох, та й не знаю, говорити вам чи ні?...- знову замовкла, та, в нерішучості.
- Та, говори вже! - наплягла подруга.
- Та,-все ще вагалась дівчина,- тут Семен похвалявся набити пику Олексієві... Але,може,його сьогодні не буде?- поспішила заспокоїти молодих, подруга.
- Ой, Олексієчку !- злякано вхопилась Яринка за мою руку.- Може, краще, не підемо, тоді?
- А хто такий, той Семен? - поцікавився я.
- Ну, отой, рудий. Пам'ятаєш?- пояснювала злякана наречена,а в самої голос уже почав тремтіти від хвилювання.
- Та,чого ти?- помітив я її хвилювання, пригорнув, поцілував у кучеряву маківку.-Що я, думаєш, злякався,якогось там, рудого Семена? Та, хай собі, хоч гопки стає, а ти все-одно будеш моєю! Правда ж? Ти ж обіцяла навчити мене танцювати, от і будемо танцювати.

Молодий хлопчина, який весною цугикав на гармиошці ще так невміло, зараз грав уже доволі пристойно і Яринка відразу потягла мене в танок. Семена,й справді,не було видно і вона ,завзято,взялася мене вчити,весело сміючись з моєї незграбності. Мені все це так подобалось що, коли танець скінчився, я пошепки попросив Яринку  повторити. Вона радо погодилась. Підняла вгору руку й голосно вигукнула:
- Увага, всім увага!
Всі зацікавлено притихли, а моя горличка щасливо сміялась.
- Хочу повідомити всіх присутніх про те...- вона навмисне зробила паузу, аби привернути до себе увагу,- про те, що я виходжу заміж! Оце мій обранець,- пригорнулась вона до мене.- Звуть його Олексієм, прошу його любити й шанувати.
Юрба хлопців і дівчат схвально загомоніла заплескала в долоні.
- Тому,- продовжувала далі наречена,- просимо сьогодні, на нашу честь, грати те, що ми замовимо. Ніхто не буде проти?
- Та ні, ні. Яка нам різниця?! Будемо танцювати те, що й ви.
- Отже, повторимо ще раз той самий танець, - звернулась вона до музики.
Я так старався що,аж упрів від тієї науки, але був страшенно задоволений!Задоволений тим, що, по-перше ,мене всі прийняли в свій гурт, як і годиться, по-друге,в танцях в мене вже, де-що виходили, а, по-третє, просто через те, що горличка моя була поруч, а більше мені нічого й не треба!
Гуляння майже доходило кінця, як, раптом, поміж присутніх, пробіг якийсь насторожений гул і всі, враз, притихли. Ми зупинились посеред танцю, все ще тримаючись за руки і не зразу зрозуміли,що сталось.
До нас, заклавши руки в кишені й, випнувши груди вперед ,сунув Семен. Він спинився, зухвало оглядаючи мене з голови до ніг. Його маленькі очиці свердлили мене з лютою ненавистю, а слинявий язик ганяв, з кутка в куток, у роті соломинку. Я й собі випростався, розправив плечі ,даючи знати, що я його не боюсь.
Яринка прожогом вискочила наперед, розтопірила руки, як горобець крилья, що захищає від кота своє пташеня.
- Семене,не смій!-вигукнула вона.- Не смій, кажу тобі!- погрожувала моя відважна захисниця.
- Бо,що? - відштовхнув він її рукою з дороги, а вона, поточившись, ледь не впала.
- А ну, не чіпай дівчину!- стиснув я й собі кулаки.
- А хіба вона й досі  дівчина? - зареготав невдаха-суперник, озираючись на натовп, сподіваючись на підтримку.- Та що ж це, за півень такий, що вже й засватав, а курку досі не потоптав? - єхидно гигикав він, потішаючись власною
дотепністю.
Я, як обпечений ,підскочив до нього, вхопив  за грудки.
- Ах ти ж ,падлюко! Та за ці слова я тобі зараз всю пику розмісю! То ти через те й казишся, що тобі не вдалось потоптати? - сичав я йому в саме вухо щоб Яринка не чула.
Він теж вчепірився в мене, проте відчувалась моя перевага ,бо в руках я мав дужу силу і я, таки, розмісив би йому пику, якби не Яринка.
Вона заверещала, як різана, підстрибнула й повисла на нас обох.
- Ану, припиніть!- наказала.- Ви чуєте, чи ні?!
Ми напружено сопіли, однак не випускали одне одного з рук, совались на місці, сюди-туди.
- Олексію! Семене! - кричала вона, тупаючи ногами,  молотила нас кулачками, однак ми не зважали на неї. Нарешті, помітивши, що Семенові не здолати мене, вона, вже спкійніше, звернулась до мене.
- Олексієчку, голубчику, та не зв'язуйся ти з ним! Він не вартий того! Не марайся об нього!
Я сердито, пхнув суперника від себе.
- Олексієчку,голубчику!- єхидно перекривив той, Яринку.- Тьху!-люто сплюнув він.-І що ти в ньому знайшла? Дурепо!
- Та знайшла те, чого в тебе ніколи не було й не буде,- відрубала йому Яринка. Підійшла до мене,обхопила мою руку, пригорнулась.
Семен несподівано зареготав на всю околицю.
- І чого ж це в мене немає? Хіба що,горба?
Яринка, як кішка, підскочила до нього.
- Та,як ти смієш?! Та ти й мізинця його не вартий! Ану, вибачся!- люто вхопила його за петельки.
- Іще,чого?- відіпхнув він її рукою.
- Вибачся, негайно!- підскочила вона знову, вліпила йому ляпса.
- Та чи ти сказилась, чи що? - схопив він її за руки.- Так і є,- обкрутив він дівчину,оглядаючи.- Навіжена кішка,- гигикав бо Яринка,розпатлалася, роздіймаючи нас і була,й справді,схожа на розкуйовджене кошеня.- А ви,и таки варті одне одного. Горбун і навіжена кішка. Що ж! Бажаю вам наплодити горбатих кошенят,- в'їдливо кинув він і, відштовхнувши дівчину набік, пішов геть.
- Але ти ще, колись, покодуєш! Ох, пошкодуєш!- вже здалеку гукнув Яринці.
Вулиця швидко розійшлась, бо насрій у всіх було зіпсовано. Ми йшли додому,а Яринка все ще лютувала.
- Та плюнь ти на нього! - заспокоював я свою відчайдушну захисницю, бо й не сподівався, що вона так відважно кинеться на мій захист і,від цього,вона стала мені ще ріднішою.
- Хіба може, якийсь там, Семен зруйнувати наше щастя!? Давай, краще, поговоримо про наше скоре весілля. Галя з Дмитром ще не поїхали?
Я раптом згадав, що ми ж забули попросити їх переказати моєму міському дядечкові про день нашого весілля.
- Та, не знаю,- зрозуміла мене Яринка.
- Давай ,сходимо до них, може вони ще тут? Правда й пізно вже та,якось, переблимаємо.
До нас, з хати, вийшов Дмитро.
- Ну, слава, Богу!- полегшено зітхнув я.


Вдома починались передвесільні турботи. Сестра вибілювала в кімнатах, зносила звідусіль різноманітний посуд, бо боялась, що свого не вистачить на таку кількість гостей. Зять, як і обіцяв , мав таки, намір влаштувати велике й гучне весілля.
З хати винесли мої особисті речі,а також велике різьблене дерев'яне ліжко,яке віддавали нам, кілька новенький стільців і стіл,( зять сам змайтрував).Склали все на віз, перевезли до Яринчиної хати. Вона й собі, старалась, як могла. Пошила й почіпляла на двері й вікна нові завіски, з тієї тканини, що я привіз з міста. Прикрасила Божничок та стіни своїми вишитими рушниками, схвильовано бігала по хаті.
Нарешті,все розставили по своїх місцях, сіли відпочити на,тепер вже нашому,ліжку. Я відкинувся впоперек нього, прихилив до себе й свою кохану.
Вона схвильовано мовчала і я, тепер, здогадувався, по що вона думає,бо й сам ,переживав - як то, воно буде?
- Ну, Олексієчку,- повернулась вона до мене.- Поцілуй мене, бо тепер, аж до весілля, нам не можна буде бачитись.
І ми поцілувались.Потім ще поцілувались, потім ще бо про це мене довго просити не треба!
 Нарешті день весілля настав.
 У дворі і в хаті снували заклопотані гості, а я не знаходив собі місця. Від хвилювання аж коліна тремтіли!
Біля двору стояла заквітчана коляска, яка мала везти нас на вінчання. То була коляска мого міського дядечка. Мені було ніяково просити його про це, ате так хотілося зробити ще щрсь приємне для моєї Ярисі.
 - Ну, що ти, Олексію! - зрадів той.- Яка незручність? Для мене це велика радість і честь везти саме тебе до вінця!
Він по-батьківськи обійняв мене.
- Я так бажаю тобі щастя! Хай у вас, з Яринкою, буде все добре і, прошу тебе, Олексію. Навідуйтесь до мене, хоч інколи, бо я за тобою страшенно скучаю. Адже ти став для мене, наче рідний,- він раптом відвернувся,бо недоречно накотилася сльоза.
Що  відбувалося далі - не пам'ятаю, хоч убийте! Ні на Яринчиному подвір'ї, ні в церкві...Отямився тільки тоді, коли вийшли з церкви й задзвонили дзвони.
І от ми, з Яринкою, вже сидимо поруч за весільним столом. Вона, щаслива й збентежена, в своєму розкішному вбранні, виглядала справжньою казковою царівною! Всі не зводили з нас захоплених поглядів і ми не тямили себе від щастя!
Гості, наперебій, бажали нам всіляких благ, розхвалювали свої дарунки, котрі дарували нам, кричали нам "гірко" і ми цілувались, цілувались і, здавалось, цьому не буде краю. А коли ми, нарешті, вийшли з-за столу, Яринчин дідусь попросив слова.
- Сьогодні я хочу заграти для своєї онучки,- звернувся він до присутніх.-Вона - це все,що в мене є. Я бажаю молодим простого людського щастя, злагоди, достатку в сім'ї,- голос його почав тремтіти від хвилювання. Він трохи помовчав, борючись з клубком ,що підкотив до горла.- Тому,- продовжив нарешті,- запрошую молодих до танцю, бо, хто зна, чи доведеться мені ще колись заграти для них?
Він взяв до рук гармошку, сів на стілець, заграв, схиливши голову, а по його сссухорлявій щоці покотилась сльоза.
Ми взялися за руки, закружляли в танці. В нас так гарно виходило, що всі зачудовано спостерігали за нами і ніхто не наважувався стати в кружок, аби не заслонити ту казку!Коли танець, нарешті, скінчився, ми вдячно поцілували дідуся і вийшли надвір.
- Ну, так як воно, бути молодим? - підійшов до нас Дмитро.
- Чесно сказати? Я б радий був, якби воно, все це, вже швидше скінчилось,-сказав і всі разом дружно зареготали, бо всі пригадали, як минулої весни, те ж саме говорив Дмитро.
- Розумію-розумію,- співчутливо підморгнув той мені й глянув на Яринку, а вона густо почервоніла, закуталась у фату й сховалась за моє плече.
Хоча мені й кортіло швидше лишитися з Яринкою наодинці, проте таке свято не щодня святкується!Це було наше, не чиєсь, а наше свято! Нам  подобалося все! Всьому ми були раді і коли, пізно ввечорі, дядечко підійшов до нас, щоб попрощатись, ми були в розпачі.
- Дядю, ну чому ви так скоро їдете? Залишайтеся ще,- умовляв я його.- Весілля ще й завтра буде продовжуватись!
Але він заперечливо підняв руку.
- Ні-ні! Справи чекають. Та й ти ,щось лукавиш, - жартома посварився на мене.- В тебе зараз зовсім інший інтерес,- підмргнув.- Але, якщо хочете, я завезу , вас по-дорозі, у вашу хату. А дорогою ще трішечки погостюємо. Га?

Ми їхали в колясці, відчуваючи себе королями і  з повною силою насолоджувались цими скороминущими розкошами.
Дядечко розповідав нам про свої справи, цікавився нашими планами на майбутнє.
- Якщо захочеш ще коли поїхати на заробітки, чи, взагалі, потрібна буде якась допомога, то звертайся. Я з радістю допоможу,- запропонував він наостанок.
- Спасибі, спасибі, дядю,- дякував я чоловікові.- Я такий радий, що доля звела нас докупи!
Нарешті в'їхали в село. Я вказав ,де спинити коней і ми стали прощатись.
- А може, таки, заночуєте? У дідусевій хаті,- запрпонувала Яринка.- Хата сьогодні порожня.
Але дядечко відмовився.
- Нічого,- говорив він.- Потихеньку доїду. Коні за день вистоялися, а на ранок мені треба бути вдома. Справи чекають.
Він востаннє обійняв нас, сів у коляску й поїхав.
- Ну,що?- поцілував я свою чарівну красуню в пухнасту скроню.- Підемо до хати?
Ми взялися за руки й зайшли в двір. Рука в дівчини ледь помітно тремтіла і я подумки переживав за неї. Біля порогу спинились.
- Яриночко,- урочисто й схвильовано звернувся до неї.- Я ,отут, перед Богом і перед усім світом,- підняв голову до неба,- клянусь тобі, що ніколи й нічим не скривджу тебе і палко любитиму до останнього свого подиху. Ти віриш мені?
- Вірю,любий. Вірю. Я теж тебе дуже люблю і обіцяю бути тобі вірною дружиною до кінця своїх днів.
Я пригорнув її ніжно, як тільки міг, підхопив на руки.
- Ну, з Богом, у нове життя,- промовив і штовхнув двері.
В хаті було тепло й затишно. Засвітили світло. Яринка стояла посеред хати така гарна, така загадкова й приваблива одночасно! Стільки різних почуттів заповнили душу одночасно! Хотілось, водночас, і милуватися її чарівною цнотою, і ,разом з тим, жагуча похіть підстьобувала підхопити її, впасти на постіль і віддатись пристрасті. Але розум повертав мене на місце й змушував тримати себе в руках, аби не сполохати своє щастя.
Я підійшов до своєї коханої, обережно зняв з неї фату, став розстібати гудзички на її платті, яких там була безліч, а вона мовчала, опустивши очі додолу.
Нарешті плаття її спало на землю, лишивши її лише в тоненькій білій сорочці.
 Я страшенно хвилювався, боячись чимось злякати її. Дівчина підняла плаття, я взяв його, повісив на стілець, підійшов до неї, хотів підняти на руки, але вона не далась.
- Почекай мене тут,- попросила.- Я зараз.
Вона вийшла в іншу кімнату.
Я чув шурхіт одежі, потім, як хлюпала вода ,потім, знову шурхіт і все стихло. Я чекав. Чекав і хвилювався. Вже пройшло чимало часу, а Яринка не з'являлась.
Я підвівся, зазирнув у кімнату. Яринка сиділа на стільці, підібгавши ноги й схилившись на коліна. ЇЇ розпущене пухнасте волосся закривало її обличчя й спадало аж до п'ят.
- Ярисю, люба моя,-присів я біля неї.- Що таке?
Вона підняла голову і я побачив сльози на її очах.
- Олексієчку, я боюсь,- тремтячим голосом промовила.- Мені страшно.
- Ну що ти, кохана моя. Чого ти боїшся?- я підняв її на руки, ніжно цілуав її лице, закутане пухнастим волоссям, сподіваючись трохи заспокоїти її.- Всі ж, колись, проходять через це і ніхто ще від цього не помер,- намагався пожартувати, як вона запручалась у мене на руках
- Олексієчку, не треба. Ой, мій ріднесенький, пожалій,- благала,а сама,то відчайдушно намагалась звільнитися від мене, то горнулася , в молитві.
Я поклав дівчину на ліжко, та вона, прожогомсхопилася,забилася в куток,як зацьковане зайча. ЇЇ заплакані очі дивилися на мене зі страхом і мольбою.
Серце моє стислось від жалю.
- Яриночко, голубонько, ну що ти так боїшся, ніби я тебе на страту приніс?
Я присів біля неї на ліжко, гладив її кучері, коліна, закутані сорочкою й відчував, як вона вся закам'яніла від напруження.
Трохи помовчали.
- Ну, добре,- зітхнув я.- Не бійся. Сьогодні нічого не буде. Я обіцяю. Я не чіпатиму тебе сьогодні. Клянусь! Ну, йди до мене, бо ти вся тремтиш.
Вона ще трошки посиділа, в недовірі, потім підсунулась до мене, обхопила мене за шию.
- Прости мені, мій рідненький. Мені так соромно! Я знаю, що ти давно чекаєш цієї миті, але я...Ну ніяк я не можу перебороти свій страх!- знову голосно затужила, картаючи себе.- Але я його ,колись таки, здолаю. Обіцяю,- клялась, зазираючи в очі.- Ти тільки потерпи,- благала.- Я сама тоді дам тобі знати. Добре?
- Добре,- всміхнувся я, пригортаючи до себе своє зайченя.- Я потерплю. Я почекаю,- запевнив.- Довше чекав, та й нічого.
І ми поволі опустились на подушку. Яринка все ще винувато горнулась до мене, я гладив її плечі,спину й відчував під сорочкою її гаряче тіло.
- Спасибі, любий,- промовила.
- За що?-здивувався я.
- Я так боялась, що ти скрутиш мене, як кошеня, й силком доможешся свого! Ти ж такий нетерплячий був, коли ми ще зустрічались, що мене жах охоплював, коли я уявляла собі цю ніч.
- Так ото ти про мене такої думки?! Ну, спасибі!- посварився, сміючмсь.
А, вже серйозно, додав.
- Та хіба ж можна робити це силою!?  Що ж то за любов була б тоді в нас, з тобою?!
Яринка полегшено зітхнула, вдячно поцілувала мене в груди.
Наступної ночі теж нічого не сталось, бо Яринка ціпеніла вся, як натягнута струна, варто було мені тільки руку простягти і, лише в третю ніч, вона, нарешті, зважилась.
Був вечір. Ми вже давно повечеряли, але спати ще не хотілось.
- Заграй мені, що-небудь,- подала мені гармошку.
Я взяв гармошку, почав грати.
Вона довго слухала, сидячи на ліжку, потім підвелась, вийшла в сусідню кімнатуа, а звідти, з'явилася вже в самій сорочці. Я аж, трохи розгубився, від її рішучості. Бо зрозумів, що вона, нарешті, зважилась.
Швидко відклав гармошку, підхопив її на руки й, палко цілуючи, поніс до ліжка. Я пестив її тіло, цілував її очі, губи , шию, плечі й обережно скидав з неї сорочку. Вона сором'язливо затулялась руками, але,  згодом, скорилась і дозволила-таки, подивитися на себе.
Боже, вона була прекрасна! Дівоче тіло, гладесеньке, як шовк, хотілося цілувати й цілувати!  Її тугенькі й солодкі ,як стиглі яблучка, груденята, були, нарешті, такими доступними! Хотілося неодмінно скуштувати на смак ці солодкі плоди і я весь час ловив себе на думці, що мені й справді, так і хочеться вкусити їх!
Проте, пам'ятаючи поради сестри, намагався тримати себе в руках, тому не поспішав, хоча сам весь тремтів від бажання.
Долоні пестили її тіло, губи не знали такого місця, до якого не хотілося б доторкнутися, та я внутрішньо прислухався до неї: ось при цьому дотикові, вона дихала, як звичайно, а, отут, здригалася, та за мить, скорялася й притихала, затамувавши подих.
"Ага, отут їй приємно",- згадував я сестрини настанови. Я запам'ятовував і починав шукати вустами інше місце. Ось вона знову притихла,  злегка подалася мені назустріч і терпець мені урвався.
- Яриночко, люба моя! Кохана моя,- гарячково зашепотів до неї.
Враз, вона заціпеніла й почала звиватися піді мною, як ящірка. Дихання її переривалось, зуби заскреготіли, проте дівчина не проронила й звуку.
- Ріднесенька моя! Зіронько моя!- обціловував я її всю.- Ну потерпи,- благав.- Це ж тільки перший раз так. Ну, розслабся, тобі легше буде.
 Вона дряпала мені спину і ніби й не чула моїх слів і,нарешті, ми обоє завмерли, важко дихаючи, розпростерлись на постелі.
 Серце в грудях несамовито стугоніло, почуття переповнювали душу і, несподівано, хлюпнули через край щасливими сльозами.
Я відвернувся, бо соромно було. Не хотів, щоб бачила їх Яринка.
 Вона де-який час тихо лежала, потім підвелась, торкнула мене за плече.
- Олексієчку, я не сподобалась тобі? - тихо запитала.- Пробач мені. Але ж я цього ще ніколи не робила і я не знаю, як поводитись, - виправдовувалась вона, сидячи наді мною.
Я все ще не міг заспокоїтись, як, раптом, почув, що й вона плаче.
- Та ти чого,Яриночко?!- прожогом підхопився до неї.
- Я розчарувала тебе. Ну, що я мала робити?!- картала себе плачучи.
- Та ти що, дурненька!?- пригорнув її до себе, а вона, засоромлено, потягла на себе ковдру.- Це ж від щастя! Це ж найщасливіший день у моєму житті!- вигукнув на всю хату.- Ти була прекрасна! Просто неймовірна!- цілував, пригортаючи таке рідне  її тільце, до себе.
- Справді? А я вже злякалась...- схлипуючи, пригорнулася й вона до мене й знову заплакала, тепер вже, благодатними сльозами.
Я втерся долонею, втер і її очі і, раптом, голсно зареготав.
- Ти чого?- здивовано глянула на мене.
- Бачив би зараз нас хто- небудь! Сидять ,обійнявшись, два голих дурні й ревуть.
 Сміх, крізь сльози, вихопився й у неї і ми знову впали на подушку.
- Боже! Який я тільки щасливий! А ти?
- Я теж,- горнулась до мене моя зіронька.- Тепер я справжня твоя дружина. Еге ж?
- Еге ж. Моя найкоханіша, моя найжаданіша дружина!
 Трохи полежали мовчки, думаючи кожен про своє.
-А що, як нам, з дружиною, чого-небудь попоїсти?- запропонував.- Щось я,наче, зголоднів?
 - Я зараз щось пошукаю,- засовалась Яринка на постелі.
- Та, ні. Лежи,- зупинив я її поцілунком.- Сьогодні я твій слуга, а ти моя королева.
Ми сиділи, обійнявшись, на постелі й ласували, вже холодними, але, такими, здавалось нам, смачними варениками!
 Отже, відлік нашого подружнього життя розпочався.
 Що нас чекало попереду, ми не знали, та й, не задумувались над тим .Нічого не могло нас засмутити. Ні невміння господарювати, ні ,ще непосильна для нас, робота на нашому великому полі...Головним для нас було те, що ми вже, нарешті, разом назавжди, і це додавало нам сил в усьому! По домашньому господарству я порався добре, а от, при роботі в полі, недоставало досвіду , прямо таки,в усьому! Тому, доводилось частенько звертатися до дідуся за порадами. Він радів, що його не цураються й допомагав усім, чим тільки міг.
Однак, хоча дідусь і допомагав, перший рік був найтяжчим. Все якось було незлагоджено! Ми не встигали скосити хліб і він починав сипатись. Коли, нарешті скосили, його виявилось так багато, що нікуди складати необмолочені снопи! Добре, що хоч погода стояла суха.
- Треба, мабуть, в наступному році збудувати ще одну клуню,- радився я з дідусем, і він схвально кивав мені головою.- І молотарку нам треба, б! Це ж не діло! Зерно сиплеться, а нам вдвох не під силу все це обмолотити. Тільки мишей плодити!?
 Дідусь радів моєму господарському ставленню до справ, нахвалював мене Яринці і вона, закохано, дивилась на мене.

 Нарешті, основний врожай було прибрано, сіно для корівки, яку нам подарували моя сестра з чоловіком, заскиртовано і ми вирішили полагодити наш хлів для корови, бо першої зими вона ще стояла в них, через наш негодящий хлів.
Ми місили посеред двору глину ногами. Яринка високо підсмикала сорочку з боків щоб не забруднити її. Її лискучі стегна сліпили мене, викликаючи нестерпне бажання, а вона вправно топтала глину, нічого не помічаючи. Від важкої роботи вона розчервонілась, сорочка на ній розхристалась, а я ходив всід за нею і мені, так і кортіло, пірнути рукою їй під сорочку. Яринка , мабуть, відчула мій збуджений подих бо, раптом, озирнулась на мене.
- Ярисю, ходімо в клуню,- запрпонував їй.
- Що,прямо зараз?- помітила жагучий блиск в моїх очах, весело засміялась.
- Угу,- кивнув, притискаючи її до себе.
Ноги її застрягли в глині і дружина моя ,можна сказати, висіла на моїх руках.
 Я підхопив її, висмикнув з глини.
- Олекаієчку, та чи ти вже до вечора не можеш потерпіти, сміялась моя горличка, проте, поцілунків не уникала.
- І увечорі хотітиму, і тепер теж хочу.
Я тримав свою дружину, стоячи в липкому замісі й гаряче цілував її як, раптом, чийсь вигук перебив наше приємне заняття.
- Та тут любов день і ніч! Боже ж ти, мій! Ви тільки подивіться на цих безстидників!?
У дворі стояв Дмитро й радісно всміхався. В його усмішці було щось особливе, вагоме й значуще.
- Ой, Дмите? Звідки ти тут узявся? - здивовано вигукнула  Яринка.- Та,постав мене ,нарешті, на землю!- наказала мені.
Ми поспіхом обітерли з ніг глину, вийшли з замісу до гостя.
- А де ж Галя?- звернулась до нього Яринка, поглядаючи то на Дмитра, то за двір, сподіваючись побачити там свою подругу.
Дмитро несподівано зареготав, підхопив молодичку попід руки й радісно закружляв з нею по двору.
Та, від несподіванки заверещала.
- Ой, пусти! Та що це з тобою? Ой, Олексієчку, рятуй мене! Що він робить?
З Дмитром і справді щось діялось незрозуміле? Я ще ніколи не бачив його таким щасливо збудженим!?
- Та що таке? - не втримався й я.
Той нарешті поставив Яринку на землю.
- Та я ж батько! Ясно вам?!- вигукнув він, щасливо всміхаючись.
Радість так і перла з нього!
- Син у мене! Ви це розумієте?! Син! Хіба це не привід для радості!?
- Боже!-сплеснула Яринка й собі.- Справді? Ти чуєш?- повернулась до мене.- Син у них. Яка радість і справді!!!
Вона підбігла до Дмитра,поцілувала.
- Та коли ж це сталось?- защебетала.- Боже, яка я рада за вас! А як же назвали?-засипала новоспеченого батька запитаннями, не даючи й мені привітати гостя.
- Та підожди ти, щебетухо,- лагідно перебив я її.- Ну, прийми й мої вітання,-потиснув йому руку.- Аж не віриться! Отакий бідовий !- посварився на нього жартома.- Племінник сопливий, а дядька випередив!
- Е-е! То дядько відстав,- заперечив він сміючись.- Так, що? Треба ж обмити малого, бо ще очі закисатимуть у козака!- запропонував він, дістаючи пляшку.
- Аякже! Неодмінно треба!- наперебій підтримали ми прибульця.- Я зараз, хутко,-заметушилась Яринка.- В хату підемо, чи отут, під грушею, сядемо?- запитливо глянула на нас.
- Та тут сядемо,- нетерпляче підганяв її гість.- Неси скоріше що-небудь!
Господиня метнулась до хати, а ,через хвильку, вже несла скоростиглу закуску.
Поспіхом розстелила рушник, стала викладати сало, яйця, хліб, малосольні огірки, цибулю...Поставила глек з сиром.
- Ну, так за кого першого? - підняв я чарку.- За сина чи за батька?
- Звичайно ж що, за сина!- цокнувся той об мою чарку.- Яринко, а ти?
Яринка пригубила й собі.
За годину, гість став збиратись, бо їхав він, власне, до тещі.
- Мабуть і недобре, що до них позаду,- говорив він, виправдовуючись.- Але ж ви були перші на дорозі...А мені так не терпілось сказати про сина!
 Ми вийшли з ним за двір.
- Ой,мало не забув!- схаменувся чоловік, вже сідаючи в підводу.- Я ж тут з дорученням від Галі! Вона ж хоче взяти тебе, Яринко, хрещеною нашому малому! Так що, чекаємо вас до себе на хрестини. Ти згодна?- глянув на Яринку.
Та, розгубилась, глянула на мене.
- Ой,я ще ні в кого не кумувала! Та, мабуть, згодна!- засміялась збентежено.- Галя ж, моя найкраща подруга! Хіба ж можна їй відмовити!?
  В призначений день ми  з Яринкою вперше, як подружжя, їхали в гості. Ми не знали, що подарувати дитині, тому Яринка зробила дарунок на свій розсуд. Вона понашивала різних маленьких і гарненьких чепчиків, сорочечок, вишила невеличку подушечку.
  Конячка наша бігла підтюпцем, ми мирно гомоніли сидячи на возі й споглядали краєвиди. Дідусь погодився приглянути наше ще не дуже велике господарство, тому на душі було спокійно і радісно. Ось уже й та річка, на березі якої ми сиділи колись і ледь не загубили Яринчин черевичок. Ми щасливо сміялись, згадуючи всі подробиці.
Нарешті в'їхали в село. Конячина зупинилась біля Дмитрового двору. Галя несказанно зраділа гостям, все щебетала до подруги, запрошувала до хати.
 - Ну де ж мій майбутній хрещеник? - нетерпляче цікавилась Яринка, коли після дружніх обіймів  зайшли в хату.
Галя вийшла в іншу кімнату, а згодом повернулась, несучи на руках малесенький пакуночок, в якому ворушилось і кректало щось живе.
 - Тьху-тьху, який поганий! -сплюнула майбутня хрещена перш, ніж подивитись на дитя, щоб не вректи.- Ой яка ж ти крихіточка! - схилилась вона над пакуночком.- Чи в маму, чи в тата, ще й не розбереш! Та як же тебе звати? - гомоніла вона далі, взявши дитя на руки і злегка колисаючи.
 - Ми ще не хрещені, але хочемо, щоб нас охрестили  Миколкою,- відповіла за нього мама.- Там в святцях наче є таке ймення,-додала, вже від себе.
  Дві мами, рідна й хрещена, пішли назад у кімнату, зачинились і довго про щось гомоніли.
   Наступного дня, охрестивши дитину в церкві, всі гості весело гуляли з такого приводу. Мене знову запрягли в гармошку, яку принесли від того діда, з яким ми грали на Дмитровому весіллі.
 Не помітили, як і вечір настав.
 - Яриночко, а що як нам ще в одні гості податись? - запропонував я своїй дружині, коли гості порозходились.
 Вона здивовано підвела на мене очі.
  - Давай з'їздимо в місто провідаємо мого любого дядечка. Він буде дуже радий, адже ж так просив хоч інколи навідувати його, пам'ятаєш?
Яринка не знала, що й відповісти.
 - Ну горличко моя кучерява! Ти ж іще ніколи в місті не бувала!- заохочував я. - Походимо з тобою по крамницях, хоч правда грошей у нас як кіт наплакав, та хоч подивишся, що в місті носять.
 - Та дідусь же буде непокоїтись, - все ще не могла зважитись на мою пропозицію Яринка.
  - Та ми недовго, завтра ж і повернемось.
  - Так ти що, прямо зараз хочеш їхати? Уже ж вечоріє.
  - Та тут недалеко, за якихось годину-дві будемо на місці. Ну Яриночко,- благав я,- поїхали.
  - Олексієчку, мені якось ніяково. Я ж його майже не знаю. Та й він же ж ,мабуть, не сам живе, а ми припремось, та ще й з ночівлею.
  - Та то все дурниці,-запевняв я,- одним словом, збирайся, а то й справді вечоріє.
  Дорогою я розповідав Яринці, як я вперше сюди потрапив, як моя душа рвалась тоді до неї і вона співчутливо горнулась до мене.
  Місто зустріло нас безліччю вогнів. Ще було не дуже пізно і Яринка дивувалась такій кількості людей на вулицях, такому яскравому освітленню.
 Нарешті підвода застукотіла бруківкою і ми в'їхали на базарну площу.
- Он та крамниця, де я працював,- показував я Яринці,- а отут живе наш дядечко.
  Я спинив коня, підхопив свою дружину росточком з дитя, поставив на землю. В будинку ще горіло світло і я сміло рушив до дверей, постукав. До нас вийшов слуга. Ми сказали йому, хто ми, і він пішов доповісти господарю.
 За кілька хвилин почулась дядькова лайка. Він щось бурчав на слугу і враз розчахнувши двері навстіж, розпростер до нас руки.
 - Олексію! Яринко! Які гості дорогі і неждані!- вигукнув він, радо обіймаючи нас обох.- Ну чого ж ви тут стоїте, заходьте! От спасибі, от порадували дідуся! Зачини вхідні двері!-гримнув він на слугу. - Він, бачте, не вгадав Олексія, тримав мого дорогого гостя під дверима,- сердито бурчав він невідомо чи до нас, чи до слуги.- Та подай нам що-небудь на стіл,- наказав.- Та не "що-небудь", а як для найдорожчих гостей!- командував дядечко далі.
- Та ми не голодні,- ніяково виправдовувалась Яринка.
-Я тобі дам, "не голодні"!-посварився на неї дядечко, а в самого очі сміялися від радості.
  Він провів нас у вітальню, усадовив на диванчику,а сам усівся в крісло навпроти.
- Ну розповідайте, як ви там? Як справи?
Ми розгублено переглядались з Яринкою, не знаючи з чого почати розповідь.
- Ну як ми? - нарешті розпочав я.- Добре. Живемо ми добре, дружно, в злагоді,- глянув запитливо на Яринку, чи вона згодна з моїми словами?- Оце нещодавно зібрали свій перший врожай, не знаємо тільки, що з ним робити. Хоч і втратили багатенько через те, що не встигли з косовицею, але хліба все одно чимало,а худоби та птиці в нас ще небагато.
- Як це не знаєте, що робити?- схопився дядечко.- Продати! Я тебе навчу, як ці справи робляться.
- Та я й сам подумував про це,- зізнався я.- Але ж я таким ділом ще ніколи не займався і не знаю, куди й до кого з цим хлібом поткнутись.
- До мене й поткнись, вези його сюди! Я ,ящо не сам візьму, так направлю тебе до вигідного покупця. Давай, давай Олексію!- нетерпляче засовався дядько в кріслі.-Кумекай! Купуй собі ще коня, молотарку тобі, не завадило б, мати...
- Та ви прямо думки мої читаєте!- захоплено вигукнув я. - Я теж про молотарку думав. От тільки не знаю, скільки це буде коштувати, де її і за що купити?
- А я тобі підкажу,- весело засміявся господар. - Я тобі й позику можу дати. Хоч ти і далеченько звідси живеш, але знаю, що ти чоловік чесний і борг повернеш. А як не хочеш, то їдь іще на заробітки, як минулого разу, мій приятель був дуже задоволений вашою роботою, питав про тебе. Заробиш ще одного коня, я домовлюсь. Або спрягайся з кимось та вдвох складайтесь на молотарку.
  Дядечко враз запнувся, винувато глянув на Яринку.
- Та що ми все про справи, а дружина твоя нудьгує. Ну як, горличко кучерява,-лагідно всміхнувся він до неї.- Не ображає тебе твій чоловік?
- Та ні,- зніяковіла Яринка,- він хороший і любить мене.
- Що любить то любить. Це я знаю,-погодився чоловік.- Бачила б ти, яким він з'явився вперше до мене. Як з хреста знятий! Білий світ йому не милий був. Я здогадувався, що то в нього сердечна хвороба, одначе, чим я міг йому зарадити? Але все, слава Богу, стало на свої місця. Ну, ходімо вечеряти!- підвівся він.
- Ой, які ж ви таки молодці, що приїхали! Я такий радий! - примовляв він до нас, ведучи в їдальню.
Вранці ми збиралися піти подивитися на місто. Доки Яринка чепурилася біля дзеркала, дядечко змовницьки, кивком, підкликав мене до себе.
- На,ось, купи що-небудь Яринці,що вона облюбує. Тільки не кажи їй, що це за гроші, бо вона ще, чого доброго ,відмовиться. Мені так хочеться чимось порадувати її. А вона в тебе,й справді,гарненька! Як лялечка! - підморгнув він мені.
-Дядю,ну що ви?! Навіщо? - зніяковів я.- Ми ж до вас з порожнісінькими руками приїхали, а ви...
- Ану, цить!- прицитьнув він на мене й сторожко глянув у бік Яринки, чи вона не почула?
Але Яринка вже помітила гроші в моїх руках, підійшла до нас.
- Що це,тут,у вас за секрети?
- Та, це я ,тут, Олексієві колись, був трохи недоплатив, так хотів віддати борг, а він опирається, не хоче брати,- не розгубився дядечко.
Яринка підозріло дивилась на нас обох, не розуміючи, хто з нас бреше?
- Горличко кучерява, ти ж знаєш, який твій чоловік скромняга.Йому все незручно та соромно!- поспішав він ,щоб я його не випередив.- А я, людина честі і не маю такої звички, обкрадати своїх робітників,- ствердно додав.
Він трохи повагався, потім вихопив гроші в мене з рук.
- А, втім, господиня краще розпорядиться цими грішми.
-Бери,- вклав купюри в руку Яринці,- й купи собі все,що заманеться! Вважай, що тобі ці гроші з неба впали,- засміявся.-Ну, йдіть вже!Ви ж збиралися в місто. А як будете від'їжджати, зайдіть до мене в контору, бо ми ж , з тобою, Олексію, ще не все обмізкували про справи. Ну, бувайте.
Погуляли ми добре. Покатались на каруселях, бо Яринка бачила їх вперше. Однак, всупереч моєму очікуванню, не злякалась,а навпаки, голоно верещала від захвату, коли каруселі високо підіймали нас над землею! Пройшлися крамницями, поблукали поміж базарних рядів, подивувались ведмедем та іншими дивними тваринами в звіринці...
Однак,треба повертатися додому.
Дорогою, сидячи на возі, Яринка роздивлялась свої покупки, серед яких я помітив де-які дрібнички для немовлят.
- А це,навіщо?- глянув на неї здивовано.- Чи це ще для хрещеника?
 Яринка лукаво всміхнулась.
- Ні, це для нашого. Все таке гарнесеньке, що я не втрималась і купила.
- Але ж у нас ще немає,- засміявся.- Чи...- серце прискорено забилось.- Чи що, Яринко?
Я кинув віжки, схопив її за плечі, запитливо заглянув у очі.
Вона загадково всміхалась.
- Ну, говори, Ярисю!?- нетерпляче струснув її.
- Ну, я ще не впевнена, але, схоже на те,- промовила.- А ти радий би був?- трохи стурбовано глянула на мене.
- Чи я радий би був? Ти таке питаєш?! Та я, не те ,що радий, я був би щасливий!- вигукнув.- Ну, так що?- допитувався,- тільки здогадки, чи вже є?
- Ну, я ж кажу, що ще не впевнена, але мабуть- таки ,є. Час покаже.
- Боже! Ярисю! Моя ж ти кицюню! Який я щасливий!- вигукнув.
Впав разом з нею в підводу й заповзявся обціловувати її всю. Її,мою найріднішу істоту в усьому світі! Її, причину моєї шаленої радості!
 Конячина поволі тупала знайомою дорогою й не зважала на те, що робилось на
 возі...

Після подорожі в місто, я поїхав до своїх, тобто до сестри з зятем, з діловою пропозицією.
Я розмірковував так:оскільки, ми родичі, до того ж, земля наша була на одному полі,то, я вважав, нам варто було б, взяти молотарку на двох. Отож, виклавши, за обідом, їм свої думки, з надією чекав відповідь.
- А де ж я візьму такі гроші?- розвів руками зять, хоча, по всьому видно,моя ідея  йому сподобалась.
- Так, давай цієї осені поїдемо, з тобою, на заробітки,- запропонував я.- Як я, минулої осені. Мій міський хазяїн обіцяв допомогти. Я собі хочу ще одного коня заробити, а ти, якщо хочеш, візьмеш грошима. А я собі ще й позику, дядько запевняв, що дасть її мені. Та ще візьмемо туди на продаж свого хліба ,щось  може, вторгуємо на додачу. Дядько і в цьому обіцяв допомогти,- заохочував я родичів.
Ті, розхвилювались не на жарт. Чоловік підвівся, нервово заходив по кімнаті.
- Ну, що скажеш?- зупинився перед дружиною, запитливо глянув їй у вічі.
- А що?!- схвально махнула та рукою.- Де наша не пропадала?! Давайте
спробуємо!
Отже, по закінченню робіт в полі, ми з зятем зазбиралися в дорогу.
В призначений час завантажили підводи хлібом і, вдосвіта, мали вирушати.
Яринка напекла в дорогу пирогів, запакувала для мене теплі речі, бож осінь вже була, сіла біля мене в очікуванні мого супутника, який от-от мав приїхати.
- Ой, Олексієчку, мені так тривожно!- промовил, ледь стримуючи сльози.
 Їй з думки не йшов той рубець на моєму животі,який вона ненароком побачила й про появу якого мені довелось-таки їй розповісти.
- Ти знову за своє?!- трохи роздратовино перепитав.- Нічого зі мною не станеться!- запевняв.- Це ти тут себе бережи,- лагідно погладив її живіт, хоча ще зовсім нічого не було помітно.- За,якихось,два-три тижні ми повернемось. Не переживай!
Аж ось,надворі заіржав кінь - то приїхав зять.
Я поспіхом, став одягатись. Яринка й собі, накинула одежину, вийшла слідом, несучи пакунок з одежею й харчами.
- Ну, що, там, готові?- гукнув чоловік здаля.
- Готові-готові,- відгукнувся я.
Востаннє пригорнув до себе свою Ярисю, ніжно цьомнув.
- Ну, бувай, рідненька. Не сумуй. Ми скоро повернемось.
Скочив у підводу, вйокнув на коня.
- Храни вас, Боже!- перехрестила жіночка нас наостанок.
Надвечір прибули на місце.
- Що, оце і весь ваш товар?- вражено й здивовано оглянув наші підводи міський наш опікун.
Але ми пояснили це тим, що нічим більше було привезти.
Якби ми їхали тільки задля того, щоб продати хліб, можна було б найняти в когось підводи. Але ж ми їхали надовго. А що, якби щось, та не вдалося? Куди тоді з тим хлібом, з тими підводами?
- Ну, добре, добре,- зрештою погодився з нами дядечко.- Це можна зробити й іншого разу.
 - Так От,- перейшов він до справи.- Робота буде така ж, як і минулого разу, тільки тепер ,за старшого будеш ти, Олексію. Ото ж, гляди,мені! Не підведи! Бо я за тебе й за твого напарника поручився!
- Та, вже, якось упораємось,- запевнив я.

Тепер було значно легше, принаймні мені. Я вже не так хвилювався. У Калачі я теж  знав до кого звертатися, тому ми впоралися швидше, ніж минулого року.
Вже на зворотньому шляху, чекаючи переправи, я розповів зятеві про нашу, з Яринкою, новину.
- Та ти що!?- вигукнув той.- Ну, що щ, віта! - радо потис він мені руку.- А коли ж чекаєте?
- Я до пуття ще й сам не знаю,- зізнався сміючись.- Яринка сама нещодавно про це здогадалась. Та, мабуть, к Трійці вже когось матимемо, а ,може й раніше. Аж не віриться, що я буду ТАТО, а не просто Олексій,- замріяно жартував.
- Та ще повіриться,- засміявся, дивлячись на мене, мій супутник.- Ще й не радий будеш, як не дасть тобі,твій нащадок,поспати ніч-другу!- поплескав мене по спині.- А ще , до того, жінка замордує тебе своїми забаганками. То їй кислого, то їй солоного хочеться! То, серед зими, свіжого огірочка проситиме... Ба!- ляснув він мене по коліну, бо сиділи поруч,- купи ж їй риби! Дивись, стільки її тут! -кивнув на ряди прилавків, що простяглися берегом.- Хоч солона, хоч в'ялена...Бо ,потім лікті кусатимеш, як їй забажається рибки, а ти в рибному місці був і не здогадався привезти!
Я прудко підхопився з місця і вже,за якусь хвилину,ніс торбу з в'яленою рибою, а під пахвою - маленьку діжечку з солоною.
- Ну,во!- похвалив мене зять.- Тут вистачить і вам, і дідові. Піду, мабуть, і я візьму своїм, на гостинець. Риба тут дешева.
За кілька днів були вже вдома. Привезена молотарка, за яку нам доведеться ще кілька років розплачуватись, була замкнена в клуні, а моя підвода була запряжена вже двома кіньми.
Зять не став заходити до хати, бо натомились-таки за дорогу, та, й пізно вже було, тому він поспішив додому, а ми пішли в двір.
Горличка моя горнулась, від радості, до мене як, раптом, зупинилася й стала до мене принюхуватись.
- Що таке, Ярисю?- сміявся я ,спостерігаючи за нею.
- Від тебе рибою пахне! Ти не привіз, бува, рибки? - жадібно ковтнула слину.
- Привіз,- лагідно всміхнувсь до неї.- А ти що ,рибки хочеш?
- Хочу! Як тільки почула від тебе запах так, аж, прямо, слинка покотилась! А де ж вона? - нетерпляче полізла по моїх кишенях.
Я засміявся, подумки дякуючи зятеві за його підказку.
- Та, вона не тут. Зажди, я зараз принесу.
За хвилину, молодичка вже ласувала моїм гостинцем, по-дитячому облизуючи пальці, а я спостерігав за нею, сидячи навпроти і не розумів, ну за віщо я її так люблю?!Люблю ,як рідну дитину ,люблю, як кохану дружину.
Дочекавшись, коли вона, нарешті, домиє посуд, підхопив на руки.
- Ярисю, та ну його к бісу! Завтра доробиш все, бо тим справам ніколи краю не буде! А я вже  так скучив, що мій терпець урвався!- примовляв,несучи її в сусідню кімнату.
Вона весело засміялась.
- А я мию й думаю, чи втримається він, чи не підхопить та не понесе ,з віхтем у руці?
- От обизяна! То ти випробовуєш мене?! Ну, зараз, я тобі покажу! - похвалявся
жартома.- Зараз я тебе з'їм! А ну, де тут найласіший шматочок?- примовляв розстібаючи на її грудях кофтинку.- Ось де,- припав нарешті до її кругленьких груденяток, які весь час нестримно вабили мене, а вона соромилась, бо вважала їх замалими.
Вона грайливо опиралася, однак, недовго. Та, тільки-но я притиснув їх своїми долонями, як вона несподівано зойкнула, прибрала мою реку геть.
- Що таке, Ярисю?- стурбрвано глянув на неї.
- Та, вони, чомусь, болять,- винувато всміхнулась, прикрила груденята кофтинкою.
- А що сталось, любочко моя? Ти тут, бува, не застудилась ,без мене?
Вона знову всміхнулась покрутила пальчиком біля мого вуха , мовляв, дурень,ти!
- Та,це не від застуди. Вони ж, напевно, готуються до материнства.
- Справді?
Я знову розгорнув ситцеві пілочки, став зацікавлено розглядати.
А й справді. Груди в неї побільшали, ніби, аж,розбухли,а рожевенькі пятачки й горошинки посередині, зробилися темними, майже чорними, й ще дужче вабили до себе, мов стиглі вишеньки.
- Ну, я обережненько, добре?- знову нахилився до неї.
- Ну,добре, обережненько,- пригорнула й вона мою голову до себе.- Бо я теж, страх, як скучила!

  Настала весна, а, разом з нею, прийшли весняні трудові клопоти.
Хоча дідусьувесь час і допомагав мені ,однак, щодня, я падав з ніг від утоми. Яринка весь час поривалася зі мною в поле, однак, я не пускав її. ЇЇ великий, випнутий живіт лякав мене і я боявся, що вона розсиплеться десь, дорогою. Але і вдома , надовго теж  боявся лишати саму! Чим ближчим ставав строк родин, тим більше я нервувався. Яринка помічала це, відчувала себе дещо винною.Присяде, бувало ,біля мене на ліжку і давай вмовляти мене!От і зараз.
- Олексієчку, ну чому ти не візьмеш мене з собою? Я хоч куліш, там, тобі зварю. Що ж ти на салі та яйцях щодня.Треба й гаряченького чогось попоїсти.Я ж за плугом не ходитиму. Скоро кукурудзу саджати, візьми й мене. Я хоч зерно в кубашки буду кидати, це ж не важка робота, а вдвох,все ж, таки, швидше. Чуєш, Олексієчку? Ну я не можу дивитись,як ти надриваєшся! - воркувала, сидячи біля мене.
- Ярисю, та це ж дуже далеко! Тобі тряско буде, туди й назад на возі щодня!А  роботи там, хто зна, чи й за два дні впораюсь.
- А ми заночуємо там. ВІзьмемо твій кожух, накладемо в підводу сіна і нам тепло буде .Зате, ти хможеш довше поспати, а не вставати, щодня, ні світ ні зоря.
 Її доводи здалися мені переконливими, бо й справді, я вибивася з сил і зайва година сну, спокусила мене. Я погодився.
 Виїхали вдосвіта.
 Дорогою поснідали і, не гаючи часу, взялися до роботи. Я копав вилами кубашки, Яринка кидала зерно і,вже за якихосьдві години, було засаджено чималий клапоть.
- Ну,досить з тебе, Ярисю. Іди відпочинь.
Вона пішла, однак відпочивати не стала. Назбирала хмизу,взялася готувати обід. Я,тим часом, заскородив засаджене,взявся копати далі.
За якийсь час духмяний аромат вже розносився по степу.Миттєво відчувся голод. Пообідали,перепочили трохи й знову взялися за роботу. Мені,аж ніби легше було працювати,коли Яринка була поруч. Я не нервувався,та й, що не кажи, а вдвох, таки, робота посувалася значно швидше! Якби я був сам то,навряд, чи й за два дні впорався б. А зараз нам ,на завтра, лишалося зовсім небагато.
Ми лежали в запашному сіні на возі, а далекі зорі в нічному небі, таємниче підморгували до нас.
- Ось послухай,- приклала Яринка мою руку до свого живота.
Я відчував, як щось кругленьке випнулось, а, згодом ,посунулось набік і десь зникло.
- Вже проситься на світ Божий,- замріяно гомоніла Яринка.- Ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
Я непомітно всміхнувся.
- Може, тобі це й здасться дивним, але я ,чомусь, хочу дівчинку. А ще, хочу, щоб вона була схожою на тебе,- ніжно гладив її живіт.
- А чому на мене?- здивувалась жіночка.- Ти ж кращий за мене на вроду.
- Я кращий? Спасибі. Я й не знав, що ти вважаєш мене красивим,- сромничав я.- Що ж в мені такого особливого? Горб, хіба що?
- Та, якраз отой горб і рятує тебе!- суворо зауважила Яринка.- Бо,якби його не було, то ти задер би носа до самого неба і не помітив би таку сіру мишу ,як я. Дівчата за тобою бігали б чередою і ти не звернув би увагу на мене, якогось, рябого недоростка!
- Ну,яка ж ти дурненька,- цмокнув я її в русяву маківку.- Та ти для мене, найкраща в світі! І не треба мені ніяких писаних красунь з товстими задами й повними пазухами. Бо мені смакує саме те, що маєш ти. Твій кирпатенький носик і твоє ластовиннячко...
 Їй були приємні мої слова. Вона підвелась, сперлась на лікоть, стала цьомати мені ,то ніс, то щоки, то очі.
- Але я,все-одно, хочу, щоб усі дівчата, скільки їх у нас буде, були схожими на тебе. А як же ми їх назвемо?
- А ти що, зразу кількох хочеш?- засміявся я.- Давай спочатку, хоч першого діждем, а потім вже про інших будемо думати. Мені б хотілося назвати дитя на честь Галі чи Дмитра. Я їм дуже вдячний і зобовязаний. Бо, якби вони тоді, не знайшли мене, та не привезли до тебе, то хто зна, як би все склалося? Може я й не насмілився б до тебе повернутися, бо боявся, що ти знатися зі мною не захочеш, після такої ослави !
Я важко зітхнув, згадавши ті,тяжкі для мене часи.
Яринка й собі зітхнула.
- А я, спочатку, лютувала на твого зятя, потім на тебе, що ти не повертаєшся. Потім ночами плакала й клялася сама собі, що  ні за що не прощу тобі моїх страждань! А коли ти повернувся, то все кудись відразу зникло - і лють,і образа. Їх пересилила любов. Бо так,як я тебе тоді любила,я вже нікого й ніколи не змогла б полюбити.!
Вона знову  щасливо пригорнулась до мнене.
-Ну, давай спати, бо тобі ще на завтра чимало роботи.
  Вперше,за всю весну, прокинувся дійсно відпочилим. Неподалік,у кущах, цвірінькала якась пташка, а крізь молоді листочки пробивались перші сонячні промені. Я солодко потягнувся, повернувся до своєї дружини і...не знайшов її на місці?
- Мабуть пішла до струмочка вмитися,- подумав сам собі.- Яка ж вона,в мене, турботлива! Встала так тихесенько, що я й не чув. Не хотіла будити.
Я полежав ще трошки, почекав, але Яринка не поверталась. Підвівшись на лікоть,виглянув з підводи. Випряжені коні паслися неподалік,та Яринки ніде не було. Тоді я встав на ноги й,з жахом,побачив,що вона саджає кукурудзу сама!
- Яринко, що ти робиш!,- крикнув до неї,сплигнув на землю й побіг на поле.
- Ти з глузду з'їхала!- сердито висмикнув вила у неї з рук.
- Олексієчку, який ранок хороший!- радо всміхалась вона, в захваті оглядаючи краєвид і не звертаючи увагу на мене.
Я сердито сопів.
- Ну,не сердься! - звернулась,нарешті,до мене.- Я хотіла, щоб ти довше поспав. Тепер копай ти , а я піду сніданок зготую. Ну, Олексієчку!- ткнула мене пальчиком,- нічого ж не сталося? Зате я тобі так вдячна, що ти взяв мене з собою! Я вже давно не стрічала схід сонця в полі.
Вона ще раз з насолодою,вдихнула свіже повітря, потягнулася до мене, щоб поцілувати мене, та її величезний живіт не давав їй дістатися до мого обличчя. Тоді вона піднялася навшпиньки, але ноги її прогрузали в пухкій землі.
- Ну, нахились до мене!- гукнула до мене, сміючись зі своєї незграбності.
 Я підняв її на руки.
- Ти дружина мені,чи ні?
- Угу!- підтвердила вона.
- А ти знаєш, що дружина повинна слухатись чоловіка!? - суворо говорив до неї.
- Ну, я більше не буду,- вдавала вона з себе покірне ягнятко.- Я тепер буду слухняною. Буду тільки кашку тобі варити. Добре? Мир?- простягла до мене зігнутий мізинчик.
Я засміявся.
- Ну,що мені з тобою робити? Ну звичайно ж, мир. Іди, вари свою кашку,бо дубця отримаєш!
За годину господиня вже кликала до столу. Після сніданку я пішов знову копати.  За якийсь час, Яринка приплелася й собі. Прокопавши кілька рядків, помітив, що вона раз-по-раз хапається за спину.
- Ярисю,тобі недобре?-глянув на неї.
- Та щось поперек ломить,- зізналась вона.
- То піди, полеж. Я сам. Тут вже небагато.
Яринка пішла, а мені в душу закралась якась тривога. Я копав і все поглядав у бік воза. Яринка,то лежала,то ходила круг нього.
Несподівано здійнявся дужий вітер. Я підвів голову й побачив, що насувається дощ. Мої руки прискорено запрацювали. Хотілося встигнути до дощу, адже лишалось всього нічого! Тут підбігла Яринка.
- Давай,допоможу. Може, встигнемо?
Вітер все посилювався. Вже було чутно, як віддалік,розкотисто погримував грім. Руки наші миготіли ,вітер рвав на нас одежу й здіймав куряву.
Нарешті ,перші краплі упали в пилюку і, зненацька, линула злива!
Ми кинулися бігти до підводи,але земля відразу налипла нам на ноги і Яринка відстала. Я повернувся назад до неї і,раптом,сліпуче сяйво спалахнуло десь,зовсім близько і,тієї ж миті, ляснув такий грім, що Яринка заверещала,з переляку,і впала на землю! Неподалік від підводи спалахнув височенний сокір, а перелякані коні мчали галопом у степ.
- Тр-р-р !- закричав я до них, о днак не міг залишити Яринку.
Підхопивши її на руки, чимдуж побіг.
Дощ періщив, не даючи й очей відкрити. Діставшись підводи, поклав на нього дружину, поспіхом накрив її кожухом і побіг шукати коней. Але злива була такою, що за кілька кроків нічого не було видно! Я бігав по степу туди й сюди свистів, гукав, та коней ніде не було. Я повернувся до воза й вирішив перечекати дощ біля Яринки. Ми лежали, зкоцюрбившись, під кожухом.
Дощ поволі вщухав.
 Яринка вовтузилась, повертаючись з одного боку на інший.
- Ярисю, ти ,мабуть,змерзла?- пригорнувся я до неї, намагаючись зігріти, хоча на мені сорочка була мокрішою, ніж на ній.
- Олексієчку, - тремтячим голосом озвалась вона.- Мені здається, що вже почалось.
- Що почалось?!- злякано глянув на неї, хоча прекрасно зрозумів, що вона мала на увазі.
Коли дощ, нарешті,перестав,я скочив з воза.
- Ярисю, я побіжу пошукаю коней. Потерпи. Я миттю!
- Зніми мене з воза,- попросила вона.-Я піду, хоч ноги помию. Тількт ти не довго, чуєш, Олексієчку?! Бо я боюсь, тут, сама...
Я сіпався по степу то в один, то в інший бік, та коней як хап узяв!
 Боже ж ти, мій!Що ж його,робити?
Я кинувся назад, до Яринки.
- Ну, що тут у тебе?
Вона поволі ходила круг підводи, тримаючись за неї рукою й раз-по-раз хапалась то за спину, то за живіт.
- Ну що, не знайшов? - кривилась вона від болю і мене все дужче охоплював страх.
- Ні, не знайшов. Побіжу ще в інший край.
- Ні, не ходи, - зупинила вона мене.- Будеш мені допомагати.
- Та, я ж не знаю, Ярисю. Що допомагати? Кажи!
- Повикручуй все, що мокре, порозвішуй, щоб сохло.
Я зробив,що велено.
- Тепер принеси води, розпали вогонь, постав, щоб вода закипіла.
- Але ж, сірники мокрі!- у розпачі вигукнув я.
- Господи! Та он, же, сокір ще димить, візьми жару там! - сердилась моя бідна горличка, бо її знову зкорчило від болю.
Я поспіхом, виконував вказівки, лютував, що мокрий хмиз ніяк не хотів розгоратись! Аж ось, казанок з водою, нарешті, закипів.
- Ярисю, та  може ж я таки знайду коней,- не втрачав надії я.- Може ж, таки встигнемо додому добратись? Я миттю,- гукнув уже на бігу.
- Ой, не ходи! - раптом, заверещала вона.- Вже не встигнемо. Вода вже відходить. Зараз почнеться.
Я повернув назад, отетеріло витріщив очі. По її ногах текли цівки рідини.Серце моє застукотіло від хвилювання.
- Яриночко, люба. Що ж нам тепер робити?
Вона застогнала, присіла біля колеса.
- Постели що-небудь на возі та допоможи мені лягти,- керувала вона, намагаючись тримати себе в руках.
Я прожогом підхопився.
 Що ж постелити? Ага, хоч рядно, яке ми стелили ,коли вкладалися спати.
- Ану, обережненько,- підняв її на руки, поклав у підводу.
Вона виплела з коси шовкову стрічку.
- На, спробуй з неї висмикнути кілька ниток, або, хоч, відірви тоненьку смужечку.
- Навіщо?-здивувася.
- Та, щоб було чим пуповину перевязати, який ти недотепа !
Руки тремтіли від хвилювання, стрічка випадала !...
- Ой, мамочко! Ой, нене моя!- скрикувала жіночка, хапаючись за краї підводи.
Її сині очі дивились кудись, у небо, розкритий рот жадібно хапав повітря, а невеличке тіло корчилось від болю. Біль дедалі, посилювався, а я бігав круг підводи, не знаючи чим допомогти своїй нещасній мучениці.
Незабаром почались перейми. Її надимало з такою силою, що мені лячно було дивитись на неї!
- Олексієчку!- вчепилась вона за мою руку,- Будь коло мене! Не ходи нікуди!
- Добре, добре, Не хвилюйся,- запевнив. Нахилився над нею,погладив по голові.
Волосся в неї злиплось від дощу і поту, груди здіймались з шаленою швидкістю і, здавалось, їй не вистачало повітря.
- Ой, лишенько! Ой,Боже ж, мій, милосердний!- крикнула після чергового нападу.-Та, чого ж воно не вилазить! Може там щось не так!?
- Та, може ж іще рано?- гладив її руку.
-Та, яке ж, рано! Галя ж говорила, що, якщо вода зійшла, то треба негайно народжувати, бо дитя може померти!- голосила вона, в розпачі.
Серце стривожено забилось.
Померти!? Може померти?! Ні, цього не можна допустити! Треба щось робити,-стукало в скронях.
Я й собі,рішуче заліз у підводу.
- Ану, Ярисю, давай я тебе трішки посуну, щоб і мені зручніш було,- підхопив її попід руки ,відтягнув, звільнивши місце й для себе.- Треба народжувати? Значить будемо народжувати,- лагідно говорив до дружини.- Ти не бійся, все буде добре. Я тобі допоможу. Хоч дітей я ще ніколи не приймав, але ж, бачив, як корова телиться, як вівці котяться. Думаю, що різниця тут невелика. Ану, дай, я подивлюся, що там робиться,- підняв її поділ.
- Ой, Олексієчку, як мені соромно!- плакала вона від сорому й своєї безпорадності, затуляючись руками.
- Та, чого ти, дурненька! Хіба ж, я тобі чужий? А хто ж тобі тут ще, допоможе, окрім мене?
Обстеживши її, винувато глянув їй у вічі. Доведеться тобі, Ярисю, ще трохи потерпіти. Ще нічого не видно. Але ти не бійся. Корова ж, теж, буває, що цілий день телеться, та й ,нічого. Теля живе народжується,- втішав.- Будемо сподіватись, що і в нас все буде добре.
- Господи! Як мені страшно!- простягла вона до мене руку.- Обніми мене, Олексієчку.
- Заспокойся, рідненька,- співчутливо пригорнув я до себе, таку, перелякану дружину.-Ну, що ти вся така напружена! Розслабся, полеж трохи спокійно, відпочинь. Не бійся, я ж поруч.
Моя турбота трохи заспокоїла її. Вона полегшено зітхнула, втерла заплакані очі.
- Може, ти пити хочеш?- глянув на її спраглі губи.
- Хочу!- зраділа Яринка моїй здогадливості.- Дай ковтнути, хоч трішки.
- Я зараз принесу  холоднеької!-сплигнув я з воза.
Схопив глечика,скоренько  побіг до кринички.
Не встиг ще добігти, як почув її її відчайдушний вереск. Зачерпнувши одним махом, миттю кинувся назад.
- Скоріше! Ой скоріше,- захлиналась вона, а саму, так надимало, що ,здавалось, що й очі,от-от, повилазять.
- Ну,от! Це вже інша справа!- вигукнув, скочивши до неї, хоча в самого, від хвилювання, тремтіли й руки,й ноги.-Вже видно чиюсь маківку. А ну, мамо, давай! Давай!-підбадьорював я породілю,намагаючись дитячій голівці швидше звільнитись.
Її надимало, але дитя далі не рухалось.
- Ну! Ну, Ярисю!- підганяв я.- Вже ж зовсім небагато лишилось!
- Не можу!- задихалась вона.- В мене сил більше немає!
- Як це, немає!- гримнув я на неї,- що ж ти, отак і залишиш дитину напівдорозі!? Ану, дуйся!- кричав я на неї й картав себе за те, що доводиться сварити свою рідну горличку. -Воно ж так ще швидше помре!
Вона старалась, але дитя застрягло на місці.
Промайнула несподівана думка.
- Ану, Ярисю, давай удвох. Як тебе знову почне надимати, я надавлю тобі на живіт, як ніби допоможу тобі витиснути його звідти, добре?
- Добре,- погодилась, бо вже ладна була на все, аби тільки все швидше закінчилось.
 Так ми й зробили.
Як тільки її породілю надуло, я натиснув своєю вагою їй впоперек живота.Дитя, раптом, обкрутнулось, повернулось боком, і ,поволеньки,
вислизнуло назовні, голосно заверещало, ніби зрадівши, що нарешті вирвалось на волю!
- Яриночко! Воно живе! - радо вигукнув я.- Дівчинка! Моя ж ти Галочка! Та, чорнявенька яка! - примовляв, поспіхом втираючи дитині личко.
Дитинка була такою крихітною,що страшно було й торкатися до неї!
Я швидко скинув з себе сорочку, як зумів, закутав у неї маля , підніс показати мамі.
 - Ох, моя ж ти, мучителько!- пригорнула вона немовля до грудей.
Я схилився над дружиною, вдячно поцілував її мокрі кучері.
 - Спасибі, тобі, моя люба! За донечку, спасибі,- і сльози радості, засліпили нас обох.
- Ну, дай мені нарешті, напитись,- попросила щаслива породіля і пила так жадібно, ніби не пила цілу вічність,і зрештою, залишок вилила на себе.
- Ой, як добре! Як хороше!
Через годину-другу, обмите і сповите в мою спідню сорочку дитя, вже смоктало мамину цицю, а, ще за годину, ми всі втрьох, мирно спали на возі бо, пережите терміново потребувало відпочинку.
Вже починало вечоріти, як я почув, що нас хтось гукає. Я підвівся на возі й побачив, як Яринчин дідусь скаче до нас верхи на коні.
Я скочив з воза, допоміг йому злізти з коня.
- Ви тут живі?- стурбовано звернувся він до нас.- Я так перелякався ,коли коні прибігли додому самі. Що тут у вас сталося?!
Я посміхнувася, злегка підштовхну дідуся до воза.
- А де-що таки сталося,- відхилив полу кожуха.- З онучкою,вас!
Яринка прокинулась, щасливо схилилась над дитям.
- Та, не з онучкою, а з правнучкою.
Вже був пізній вечір коли ми , нарешті,добились додому. Яринка з дитям відпочивали, а мої груди розпирала радість і я не знав, з ким нею поділитись!?Зрештою, взяв гармошку, вийшов на вулицю.
Солов'ї, з усіх боків, розпиналися в своїх трелях, як  раптом, до них приєдналася й моя гармошка. Я , з силою розтягував міхи, мелодія плинула понад квітучими садами і я ладен був і собі підхопитись і полетіти разом з нею.
- Спасибі тобі, доле! Хвала тобі, Боже! Тепер у  мене справжня сімя! Мені тепер,є  задля кого жити на світі!

Клопіт побільшало, бо Яринка майже весь час була привязана коло дитини, та мене це не ображало. Я був щасливий! Я літав на крилах! Щодня падав з ніг від утоми, але ,щоранку, прокидався з посмішкою й першим ділом, підбігав до колиски, щоб подивитись на моє ріднесеньке янголятко. А воно вже вгадувало татка, всміхалося, щось, там собі белькотіло, пускало слинку з ротика...Часом насуплювало брівки, починало сердитись, вимагаючи мамину цицю.

Так промайнуло літо . Настали жнива. Хліб і цього року вродив непогано. До того ж, ми тепер мали приробіток від нашої молотарки, бо вона відразу знайшла великий попит уодносельців. Отож кожен десятий обмолочений сніп - був наш. А це непоганий додаток до сімейного гаманця! Тому, цього разу довелося найняти кілька підвід, щоб відвезти зерно на продаж, адже борг дядечкові треба таки, виплачувати!
Одного дня, лишивши Яринку з дідусем, я помандрував до міста.
Дядечко, слава Богу, був живий-здоровий. Як завжди, дуже зрадів мені, а коли я сказав йому про нашу новину, то він, од радості, не знав, куди мене й усадовити!
- Боже! Яки я ,тільки, радий! - втирав він набіглу сльозу.- Як би й мені хотілося побачити твою дівчинку, мою онучечку!  Пробач, Олексію, що зву її своєю онучкою!Ти ж мені, як рідний син, то, нехай, і вона буде онучкою. Не образишся?- заглядав він мені в очі.- А як же звете її?
Мені, раптом, дуже шкода стало цього чоловіка.
 Незважаючи на те, що він був багатим,  був він, все ж,  дуже самотнім і це його гнітило! Мені захотілося чимось порадувати цього, вже немолодого чоловіка.
- Дядю,- звернувся я до нього.- Ми ,оце, ще не охрестили свою дитину, все ніколи було. Спішили прибрати хліб. А от, тепер, роботи поменшало, повернусь додому, влаштуємо хрестини. Чи не удостоїте ви нас такою честю, бути хрещеним батьком нашій донечці?
Дядько завмер, не вірячи своїм вухам.
- Що! Ти не жартуєш?
- Ну, які жарти? Ви що? Я довго думав, кого б узяти за кума? На хуторі в мене немає особливо близьких мені людей, а ви мені дуже дорогий, тому я був би дуже радий, якби ви погодились. Так що скажете?
- Спасибі! Спасибі, синку!- радо обійняв він мене.
- Еге!- зауважив я, сміючись.- Відтепер будете кликати мене, "куме",і не інакше!
 Несподівана ідея з хрестинами змусила поквапитися. Яринка трішки побурчала на мене, однак мусила погодитись, бо дитина, й справді, нехрещена вже кілька місяців, а так негодиться.
Отож свято не забарилось.
Новоспечений хрещений ніяк не міг натішитися малою! Він привіз їй в дарунок ціле придане, а на додачу, ще й трійко ягнят.Дві овечки й баранця. На розплід, як він говорив. Своєю щедрістю дядечко щоразу змушував мене ніяковіти і щоразу  сердився, що я вважав його щедрість надмірною.
Святковий день промайнув дуже швидко. Я ще не бачив свого ,колишнього ,господаря таким щасливим!
- Ех, як жаль ,що ви так далеко живете!- скрушно зітхав він прощаючись.-А то принесла б мені "вечерю" моя Галочка.
- Та, колись привеземо,- запевнив я гостя.- Нехай хрещениця трішки підросте.
- А поки-що, ви приїжджайте до нас, на Різдво, - запропонувала Яринка.- Ми будемо дуже раді. Ну, звісно, якщо ви не проти. Якщо справи дозволять,- додала.
Дядечко на мить замислився.
- А що? Може й приїду! Обіцяти, правда, не буду, бо загадувати так далеко, не варто. Але про запрошення пам'ятатиму!- наголосив, підморгнувши господині.- Ну, прощавайте,дітки,- обійняв нас,на останок.
- Та, куми ж, а не дітки, - жартома виправив його я.
- Та, цур, йому!- засміявся чоловік.- Яка різниця!? Головне, що ми тепер, справді, родичі!

  ЛІто закінчувалось. Ми, з Яринкою, прибирали в клуню скошену отаву. Я подавав сіно нагору, а вона, вправно ,розкидала його вилами й притоптувала ногами. Мені завжди подобалося працювати разом.Коли працював у полі сам, то постійно скучав за нею, а,от, коли випадала нагода попрацювати разом, у мене відразу, хвідкись, брався такий веселий і життєрадісний настрій!? Так хотілось підхопити її, сховатися з нею в якісь кущі й пристрасно кохатись! От і тепер  я не міг відірвати очей від її литок, що миготіли перед очима і я не тямився швидше скласти те сіно!
 Після пологів Яринка посправнішала. Стегна в неї округлились, груди обважніли, але не втратили своєї привабливості,ба,навіть навпаки, ще дужче вабили, коли я бачив, як вони погойдуються при її рухах.
  Кинувши вила, я приставив драбину, прудко здерся до неї нагору, висмикнув з її рук вила,впав разом з нею в сіно.
- Ой, що ти робиш?!- трохи невдоволено вигукнула молодичка, від несподіванки.
- А ти, хіба, не здогадуєшся? - збуджено зашепотів їй на вушко.
Вона дзвінко заміялась.
- Але ж, не тут, Олексієчку! Сюди ж може хто-небудь зайти!- відбивалась вона від мене, сміючись і не здогадуючись, що, саме  оте її опирання, тільки ще більше, заохочувало мене.
 Я, поспіхом, почав стягувати з неї одяг.
- Та, Олексію! Ну, пусти!- сміялась вона.- Ну, що ти, їй Богу, серед білого дня!
Вона вирвалась, повзком позадкувала, втікаючи від мене, але я впіймав її за ногу, притягнув до себе. Спідниця на ній задерлась, безсоромно показала всі жіночі принади, і я як той, голодний вовк, припав до них, обціловуючи її всю, знизу - догори!
- Ой, Олексієчку,- все ще пручалась вона.- Мені соромно.Хоча б помитись...
- Ярисю, та, досить вже тобі! Доки ти соромитимешся? Я тебе всяку люблю і хочу тебе, ну, прямо, день і ніч!- пестив жадане жіноче тіло, намагаючись приборкати її.
Я гладив її гладенькі стегна,цілував живіт, кучерявий чубчик і відчував, що вона, поволеньки скоряється, обмякає. Ось вона притихла, притиснула мою голову на своєму животі і я зрозумів, що то було проханням, подовше затриматись там. Я пестив її, лоскотав язичком, злегка потискуючи її тіло долонями, а вона підіймалась мені назустріч, все дужче притискаючи мене до себе. Стягнувши, нарешті, з неї останню одежину, з такою поспішною нетерплячкою пірнув у неї, що вона аж скрикнула! Злякався, що зробив боляче, глянув на неї. Та ні! Вона, поглинута дійством, всміхалась і я, з радістю, зазначав, що сьогодні моя Ярися , буда чуттєвішою, ніж звичайно. Це мене ще дужче заохочувало і я не спинявся, а вона від того заводилась все дужче! Повіки її тремтіли, руки шалено ковзали по мені, не знаючи, де зупинитись, кирпатий носик спітнів, розкритий рот жадібно хапав повітря і, нараз, вона вся затремтіла, з силою обхопивши мене ногами! Тугий   гарячий струмінь вихопився назовні, а з грудей вирвався стогін, більше схожий на крик! Тіло її забилося в досі, не знаних мною , корчах, ох, так солодко, висмоктавши з мене увесь сніданок, а вона все не вгамовувалась!
- Іще! Іще! - благала і  так гаряче й жадібно, ледь не кусаючи, цілувала мене і я її не впізнавав!  Вперше вона , так, по-справжньому, хотіла мене і я пурхав на сьомому небі від щастя!
Згодом, важко дихаючи, ми відсапувались розпростершись на сіні, як, Яринка, раптом, зайшлася дзвінким, нестриминим сміхом.
- Що таке, Ярисю? -зацікавлено підвів до неї голову.
- Боже! Олексієчку! Що це було!? Що ти зі мною зробив?!  Як мені соромно!- схопилась вона за палаючі щоки, - але я така щаслива! Мені ще ніколи не було так солодко!
Вона підхопилась, стала обціловувати мене всього так, як тільки-но, я її обціловував.
- Я іще так хочу,-сховала,від сорому, своє обличчя в мене на грудях.
- Справді!?- зрадів я. - Невже це, нарешті, сталось?! Боже, як я чекав цього! Як я чекав! З самої першої нашої ночі, чекав!
- А міг і не дочекатись, - серйозно зауважила жіночка.- Якби ти не пожалів мене тоді, то я тримала б образу на тебе все життя і мені навряд чи, захотілося б робити тобі щось приємне. А зараз я роблю це з радістю.
ЇЇ маленькі ручки пестили мене, вуста торкалися грудей, живота і я справді був щасливий!
- Я щаслива тим, що змогла дати тобі цю радість, щаслива, що й сама  пізнала це,- збуджено говорила.- Дотого ж, ти вмієш так солодко пестити, сором'язливо зізналась, що, мабуть, і мертвого зумів би розворушити! Як ти вмієш знаходити на моєму тілі такі місця, про які я й сама не знала!? Ніби тебе хто навчив!
- А, таки, й справді навчили, - засміявся. - Зізнаюсь!
Яринка напружилась, однак, промовчала.
- Памятаєш, як ми посварилися з тобою після сватання? Як ти не дозволила мені заночувати в тебе?
Вона ствердно кивнула.
- Так от. Я тоді, навіть не здогадувався про причину твоєї відмови і дуже лютував через те! Сестра помітила це і ми , тієї ночі, дуже відверто поговорили з нею про це. Вона розповіла мені про такі речі, про які я не мав аніякогісінького уявлення! Розповіла мені про різні секрети подружнього життя і, знаєш, я їй безмежно вдячний за це. Бо, хто зна, як би я повівся з тобою, тієї, першої ночі, якби вона мене не застережила, не навчила.
- Так це сестра тебе навчила?- чомусь зраділа Яринка.- А я весь час страждала ревнощами, бо ти поводився тоді так, як ніби я в тебе вже не перша була!
- От тобі й маєш! - засміявся я.- Аж ось, коли, прийшло откровення! Та, хіба ж ти не памятаєш, моя дурненька, що я навіть цілуватись ще не вмів, коли ми з тобою зустрілись!
І ми знову зайшлися сміхом, пригадавши наш перший поцілунок.
 - Та, де ви, в біса, є?! - раптом долинув до нас голос дідуся.- Дитина, в хаті, розривається, а вони, як крізь землю провалилися! Оринко ! Олексію!- роздратовано гукав старий.
Ми прожогом  підхопилися, поспіхом почали одягатися, з острахом поглядаючи на двері - чи не зайде дідусь сюди?  Але голос його затих, мабуть пішов до хати, щоб заспокоїти дитя.
Хутко зїхавши вниз, побігли в двір.
 - Де ви, в біса, були? - сердито гримнув на нас дідусь, чукикаючи малу на руках.
- Та, сіно,ж, складали в клуні,- виправдовувався я.
Дідусь, глянувши на мене, сховав посмішку в вусах, віддав дитину матері і я зрозумів його здогадку, бо сорочка на мені була одягнена, виявляється, навиворіт, а в наших, з Яринкою, головах було повно сіна.

Любов і злагода панували в нашій оселі і мені, аж лячно, інколи ставало - хочби не наврочити.
Упоравшись з роботою в полі, взялися будувати новий та, трохи просторіший, хлів, бо худоби в нас вже побільшало.
Бул ж, пара коней, корова, бичок, а, на весну, нам корова мала привести ще телятко, та, ще й ягнята, подаровані нашим міським кумом. Отож, старий хлів був уже затісний. Корову вирішили залишити в старому хліві, а для коней,волів та овець буде три окремих приміщення, але під однією стріхою. До холодів ми, з дідусем, звели стіни, вкрили соломою, а обліпляти глиною вирішили  вже навесні, по теплу.
Зима настала раптово. Сніг як, вперше випав, так більше й не розтанув. Роботи значно поменшало і ми, нарешті, могли вволю натішитися своєю Галочкою-
кралечкою. Так її хрещений називав.
- А наші,з тобою, бажання здійснилися!- говорив я до своєї горлички, лежачи на ліжку й тримаючи Галинку на своєму животі.
- Які бажання? - відгукнулася вона від печі.
- Моїм бажанням було, щоб у нас була дівчинка, а твоїм - щоб вона була схожою на мене. От ми й маємо два здійснених бажання в одній особі. Егеж, моя манюня? - підняв я свою любу донечку, а вона сміялась до татка й плескала в долоньки.- Така ж чорнявенька й кучерява, як я. Правда, кучеряві ми тепер усі, як оті ягнятка, що в хліві.
 Яринка зайшла до нас.
- Ану, тату, заграй нам, що-небудь,- взяла дитину на руки.- А ми тобі затанцюємо.
 При згадці про гармошку, в мене, аж, долоні засвербіли, бо я, й справді, давно вже не брав її до рук.
Пальці самі забігали по гудзиках. Мама тримала дитя за рученята, сидячи на ліжку, а воно підстрибувало, радіючи веселій мелодії.
Аж, хтось постукав у двері.
- Заходьте!- гукнув я, бо не хотілося переривати таку веселу виставу.
В хату зайшов чоловік. Я впізнав його. Він був зі слободи, де живе моя сестра, де   раніш, жив і я.
- Здрастуйте,- привітався він, скидаючи капелюха , заглянув до нас.
- Доброго здоров'я,- відповів, підводячись йому назустріч.
- А я все гадав, чи туди попав, чи ні?- сміявся чоловік,- але тепер, бачу, що туди.
- А кого ви хотіли знайти?
- Та, тебе ж і хотів,- знов засміявся прибулець,- от , тільки, не знаю, чи не марно шукав?
- А що таке?- поцікавився, кивком, запросив гостя сісти.
Той сів.
- Хочу запросити тебе, Олексію, пограти в мене на весіллі. Я знаю, що ти майстер в цьому, - похвалив,- але ж, ти тепер сімейний...- глянув у бік господині, яка теж вийшла до гостя.
Я й собі, запитливо глянув на Яринку.
- А коли весілля?- поцікавилась вона, замість мене.
- Та, після Різдва,- пояснив, той.- Я навмисне ,заздалегідь приїхав довідатись, щоб знати, розраховувати мені на тебе, чи, може, шукати музику десь, в іншому місці?
- А весілля у вас, вдома, чи десь?- знову допитувалась молодиця.
- Та в нас, вдома! Де ж іще?
- Ну, тоді ми згодні,- вирішила за всіх мама.
- Але ж, Ярисю,- схаменувся я,- до нас же обіцяв приїхати гість з міста. Чи ти забула?
- Ні, не забула,- спокійно відповіла вона.- Він, по-перше, не дуже обіцяв, а, по-друге, якщо й приїде, то в Святвечір, на кутю, на Різдво і я впевнена, що довго не затримається, бо він чоловік зайнятий. Та й, весілля ж, в саме Різдво, не гулятимуть, адже ж так?- глянула вона на прибульця.
- Так,так,- підтвердив чоловік. - Різдво ж серед тижня випадає, а весілля в неділю.
- Отож, погостюємо з кумом, - вела вона далі, - а потім поїдемо до ваших. Ти підеш грати, а ми, з Галочкою, трохи погостюємо в твоєї сестри, бо я давно вже в гостях не бувала, аж знудилась!
- Ну, добре,- погодився я.- Вважайте, що домовились, - простягнув чоловікові руку.
- От і добре,- зрадів той.- Значить,домовились. Тоді я білье ніде й не шукатиму. Спасибі. Оце й піду я, тепер,- надів він капелюха.- Бувайте здорові!
- Передавайте вітання нашим і скажіть, що прибудемо до них у гості,- гукнув я навздогін чоловікові.
- Яка ж ти, в мене, кмітлива!- цмокнув я дружину, коли двері за чоловіком зачинилися.- Миттю все вирішила!
- Та, я ж знаю, що в тебе руки ,аж сверблять, до гармошки!- засміялась вона,- і ти образився б, якби я тебе не пустила. Та, зрештою ,ми й справді хто зна й коли не були в гостях у твоїх! Ти сам хіба, не скучив?
- Та, оце тепер тільки дійшло, що й справді, скучив. Хоча, з тобою я ніколи не нудьгую, - пригорнув дружину до себе.

  Незабаром, прийшло й Різдво.
Чекаючи почесного гостя, господиня два дні чаклувала біля печі. Пекла, варила, смажила...А він не приїхав.
- Ну, що тепер, з усім оцим, робити? - бідкалась, ледь не плачучи Ярися.- Я так старалась, щоб догодити твоєму любому дядечкові! Давай заберемо все з собою, до твоєї сестри. Ми ж завтра поїдемо до них.
- Та там вже, й досі, наготовлено стільки ж, як і в тебе!- засміявся я.- Адже нас теж чекають у гості. Нехай все дідусеві залишиться. Хоч з їжею йому не буде клопіт, бо ж, знову йти до нього, з поклоном, щоб побув у нас на  господарстві.
- Та, що дідусь,- ображено похнюпилась хазяєчка,-я так хотіла похвастатися своєю майстерністю перед кимось чужим...А дідусь і так знає, що я вмію й як.

- Моя ж ти, бджілочко!- пригорнув, жаліючи, свою горличку.- Ну, добре. Давай візьмемо всього потроху. Зять полюбляє смачно попоїсти та й, мені буде приємно, як тебе похвалять,бо ти, в мене, й справді, дуже смачно готуєш,-похвалив дружину. А вона, зрадівши, заметушилась, зазбиралася в дорогу.

  Рідня зустріла нас дуже радо! Племінники мої помітно підросли. Старший був уже, майже, парубок, а молодшому було, мабуть, років з десять. Всі, по-черзі,бавилися нашою Галочкою і це нас дуже тішило. Нарешті, награвшись, хлопці побігли на вулицю, жінки пішли вкладати дитину спати, а ми з зятем, вийшли надвір. Він порав худобу,розповідав усілякі новини...Я слухав, дещо, за звичкою, допомагав йому.
- Ходять чутки,- промовив чоловік,- що сталася  революція. Що, ніби-то, царя скинули. Що воно,тепер, буде? - розмірковував він уголос.
- А, що за революція? - не зрозумів я.- Що це? Нам від цього що? Боятися нам її, чи радіти?
-А,Бог святий, знає? - зітхнув той.- Поживемо - побачимо.
Ця новина чомусь мене розтривожила. На весіллі, куди я пішов грати, хотів хоч щось довідатись про ту революцію, але ніхто, нічого до пуття не знав. Та й, на весіллі, людям не до революцій.
Дорогою додому, я розповів Яринці про цю новину.
- А що ж, - зітхнула вона.- На віку, кажуть, як на довгій ниві! Хто зна, що нам доведеться пережити за своє життя? Хоча всі, звісно, сподіваються на краще. Задля цього й живемо.
- От, якби наш дядечко з міста приїхав! Він-то вже, напевно, все, достеменно, знає про ту революцію!- розмірковував я вголос.- А, може, він через те й не приїхав? - чомусь затривожився .
- Може й через це, а, може щось інше завадило. Хто його зна? Та, я думаю, що він колись-таки, приїде,- втішала мене дружина.- Він так любить тебе! А тепер у нього ще й хрещениця зявилася. Ні! Він неодмінно має приїхати!- запевнила жінка.
 І він таки, справді, приїхав. Приїхав аж на Великдень.
Коли знайома коляска зупинилася біля двору, ми всі разом вибігли назустріч гостеві.
- Дядю! Які ми раді! - вигукнув я, допомагаючи йому встати.
- Який я, тобі, дядя!? - жартома гримнув, той, на мене. - Я ж твій рідний кум! Чи ти забув?
- А що ж, це за кралечка?- розплився він в усмішці, простягаючи руки до хрещениці, яку тримала на руках мама.
Дитя боязко притиснулося до матері, забгикало.
- Ну, оце так?- бідкався хрещений.- А ну, дивися, що я тобі привіз? - дістав він прегарнесеньку ляльку, простягнув дитині.
Дитя, сторожко, поглядало на чужого дядька, але цікавість,все-таки, перемогла і воно простягло рученята до ляльки.
Не встигли ми розміститися за святковим столом, як у двері знов постукали.
- Та, тут, гості за гостями! - радо вигукнув я, відчинивши двері.
 На порозі стояли Галя з Дмитром, а на руках у Дмитра сидів, вже чималенький, хлопчик. Звісно, мабуть, їхній Миколка. Яринка, від радості, аж сльозу пустила.
- Та, який же в вас, уже, парубок великий!?- вигукнула вона, простягаючи руки до хлопчика.- Ну, заходьте, сідайте! - припрошувала .
-Е-е,ні,- засміялася Галя-кума.- Спершу покажіть і ви нам свою дівку.У вас товар, а в нас - купець. Може колись ще й сватами станемо?
- Та, спить наша наречена, - засміялася подруга, сторожко глянувши на двері в сусідню кімнату.- Ну, роздягайтесь, - знову припросила.- Сідайте. Яка я рада! Стільки гостей, та в один день!- вигукувала, ставлячи на стіл частування.
Всі збуджено гомоніли, цокались чарками і, вже, за якусь годину, в хаті лунали співи, як, раптом, з сусідньої кімнати, почувся дитячий плач. Яринка схопилася, побігла в кімнату, а Галя, з малим Миколкою й собі, поспішили за ними.
- А,скажіть нам, дядечку, - звернувся до мого кума Дмитро, коли двері за жінками зачинилися.- Що то за революція , така, сталася? Всі говорять про це, але ніхто, до-пуття, нічого не знає? Ти ж, чув?- глянув він на мене.
- Та, чути - чув, але  теж, нічого второпати не можу?- підсунувся я ,й собі, до гостя.
- Та,що я можу сказати? - трохи помовчавши, почав він.- Царя, в нас, справді, вже немає. Більшовики взяли владу в свої руки. Оголосили, що все віддадуть народу,- знов  помовчав. - Але вам, я думаю, боятися нічого. Все , що у вас надбано, то надбано своїм горбом, власним потом. Ніхто на вас не працював, наймитів ви не тримаєте...От я - то інша справа. Я, для них, ласий шматочок! В мене я що забрати. Та, й, люди на мене працювали, отже я, по-їхньому, експлуататор! Кровопивця! - невесело пожартував чоловік.
- Але ж, дядю!- обурено вигукнув я.- То й що ж, що на вас люди працювали?! Ви ж їм усім платили! І непогано, платили! Я ж, там був! Я ж бачив!
- Ну, це не всі бачили і не всі розуміють,- заперечив чоловік. - А , може, не хочуть розуміти, яким шляхом,яким трудом все те наживалося. Найпростіше відібрати, користуючись владою та гвинтівкою. Нащо  там, розбиратись!?
  Ми оніміли , не знаючи, що й сказати на це.
- Та, давайте, не будемо сьогодні про це! - махнув він рукою.- Сьогодні ж свято, то давайте святкувати,- потягнувся чоловік до чарки.- А, революція ця, ще невідомо, чи довго протягне й куди вона поверне? Поки що, в нашому місті, нічого, такого, не відбувається, а по таких хуторах, як ваші, тим більше, ще не скоро щось переміниться, тож не будемо передчасно непокоїтися! Давайте, вип'ємо! - підняв він чарку.
- Ой, Олексію, неси скоріше ніж! - голосно гукнула Яринка з кімнати.
Я прожогом схопив зі столу ножа,і ми всі, миттю, кинулися туди.
А там , от що, відбувалося.
Біля пртилежної стіни, широко розставивши ніжки, стояла наша Галинка, а, навпроти, сиділи на підлозі, Галя-кума зі своїм Миколкою, і манили малу до себе.
- Ріж! Скоріше, ріж! - наказувала мені Яринка.
Я розгубився.
- Що? Де різати?
- Та, пута, ж, різати! - нетерпляче вихопила вона ножа в мене з рук.- Галя, ж, зробила перший крочок!
Вона  потихеньку, щоб не злякати малу, підповзла до дитини, швидко ковзнула ножем по долівці, поміж ніг у дитини.
- Іди-іди-іди, - примовляли Галя-кума з Миколкою.
Маля розтопірило рученята і, невпевнено переступило раз, другий, назустріч Миколці, в руках у якого була, та сама, подарована хрещеним, лялька. Всі присутні радісно загукали, заплескали в долоні, а дитя, злякавшись, гепнулося на підлогу, заплакало.
- Та, моя ж ти, зозуленько! - підхопив я її, щасливо підкинув до стелі.
- Ну от! Оце радість життя! - багатозначно зауважив дядечко. - А ви про якусь, там , революцію! Оце найцінніше за все на світі! Ну, дай і я потримаю мою Галочку,- змолився гість.- Іди до мене, моя кралечко.
                --------------------

Минали дні, місяці. Промайнули літо, осінь, знов настала зима,  але ніяких змін, внаслідок тієї революції, в нас не відбувалося і ми, поволі, забули про неї. Підростала наша донечка, зростало й наше господарство. Ще через рік, у нас , окрім коней, працювали воли, що виросли з бичків, а, минулого року, корівка привела нам теличку і ми вирішили залишити її на корову. Ягнята підросли, теж дали потомство, тож в кошарі вже мекало,з десяток овець, в сажі рохкали свині, швендяли по-двору качки, греблися курочки. Навіть, мед свій був у нас! На грушу , минулого літа, впав рій. Я його впіймав, змайстрував два вулики і вже, тепер, ласуємо власним медком.
 Ми раділи, що все в нас, як у добрих господарів, хоча все це нам не з неба падало, а діставалося кривавими мозолями й, солоними, від поту, сорочками.
Я , в основному, працював у полі, а Яринка була вдома і я дивувався, як вона все встигала? Треба ж , було, з самого сходу сонця, подоїти корову й вигнати в череду, погодувати птицю,свиней, попорати решту худоби, яка не була, на той час у полі, приготувати їжу, ще й за дтитною глядіти! А там, ще й прання, або хліб пекти, чи хату вибілювати, та, ще й город, що біля хати, теж був на ній! А, коли наставали жнива, то вона , зовсім з ніг падала! Але, ніколи не скаржилася, не зганяла злість, від утоми. Я, з болем у серці, дивився на випнуті жили на її, як дитячих, маленьких, натруджених руках, і коли наставала зима, я всіляко намагався дати відпочити дружині. Взимку надворі я порався виключно сам. Вона ж, тільки корову доїла. Але і в хаті, моя завзята господиня ніколи не сиділа без діла! Навіть відпочиваючи, то шила, що-небудь, то плела. Робота в хаті була завжди.
  От і зараз, ще був ранній досвіток, а вона вже підхопилась, щоб підмішати, вчинене , на хліб, тісто. Засвітила світло в хатині, затопила в печі, щось, там, поралась. Я ще лежав, ніжачись в постелі. Так не хотілося виходити надвір бо, за вікном  вила й стогнала хурделиця. В хаті було прохолодно і Яринка, зробивши необхідне біля печі, хутко пірнула до мене, під ковдру. Трішки полежала, зігріваючись, а потім, несподівано, поповзла вниз під ковдру, почала щось там нишпорити. Я відчув її руки на своєму оголеному тілі, зазирнув до неї під ковдру, тихо засміявся.
- Горличко, моя люба, та треба ж, іти худобу порати,- зрозумів її намір, хоча цей намір мені дуже сподобався.
- Та, не помре твоя худоба, - засміялася й вона, у відповідь.- Чи, хіба, ти вже не хочеш мене, ДЕНЬ І НІЧ ?
 Я жбурнув ковдру набік.
- Еге ж ! Не діждешся !- хутко підтягнув її, поклав на себе.- Та я й на тім світі хотітиму! Ану, геть оце все, зайве,- стягнув з неї сорочку, пожбурив на підлогу і  наші тіла  перетворилися на перекотиполе, що качається по степу, туди й сюди.
" І чому є такі подружжя, що сваряться щодня? - думав я.- Куди зникає їхня любов? Усі ж, ніби, одружуються по-любові!? Як же мені пощастило!" - радів сам собі, стискаючи кохану в своїх обіймах .
  Ми виробляли в постелі таке, що сором і сказати, але мали від того таке задоволення, що ніякий сором і ніякі забобони, не взмозі були зупинити нас! Яринка розпалилася і, от-от , мала вибухнути, і  нарешті, її надривний стогін сповістив про найвищу точку насолоди!
 Спітнілі й захекані, ми ще поціловували одне одного  як, несподівано, дитячий оклик  змусив нас  злякано  завмерти на постелі.
- Мамо, мамо!- гукала мала.
- Що таке, донечко? - ще захлинаючись від збудження , відгукнулася мама.- Чого ти не спиш?
- Я боюся, - забгикало дитя й босі ніжки заляпотіли, по долівці, до нас.
Я, ривком, смикнув ковдру на себе, але вона була скручена й заплутана десь, під нами і я встиг, прикрити лише сороміцьке місце. Яринчина сорочка валялася на підлозі і їй нічого не залишалося як, вхопити подушку й прикритися нею. А дитина вже стояла біля нас.
- Що таке, доню? Чого ти боїшся?
- А цього ви, мамо, клицяли? Я злякалася й плокинулася.
- Та ні, Галочко. То тобі приснилося. Іди, лягай спати. Ще рано, та, й, долівка холодна. Іди.
- А цьому у тата станці на одній нозі?- не розуміло дитя, вказуючи на мої голі ноги й  потираючи кулачком  заспані очки.
Я прожогом, смикнув ноги під себе, але вкрити їх, все-одно, було нічим.
- Та, то, там, у тата вавочка і її йому лікувала,- не розгубилася мама.- І ди, доню, бо змерзнеш, - не знала Яринка, як відкараскатися від дитини.
- А де вавоцька? Я тез хоцю лікувати татка, - наполягала мала.
- Ану, гайда, спати! - гримнула, нарешті, мати на дитину, бо злякалася, що та й справді, захоче залізти до нас .
Дитя ображено забгикало але, слухняно, поляпотіло назад, у свою кімнату.
Я давився сміхом, уткнувшись лицем в подушку. Яринка полегшено зітхнула, опустилася до мене.
- Ну, оце, так вскочили в халепу! - ледве стримуючись, щоб не розреготатися вголос, шепотіла вона.- Негайно зроби двері, щоб можна було зачинятись!


 Напередодні Різдвяних свят  ми, з зятем,вирішили поїхати в місто на базар,щоб, нарешті, розрахуватися з боргом за молотарку. Повезли на продаж свинину, баранину, ну й  ще, де-що. Перед святами наш товар був у добрій ціні, мав попит, ото ж ми спродалися швидко й з добрим зиском для себе.
  Навідали мого дядечка-кума, віддали борг, накупили  своїм  всіляких гостинців і, на останок, вирішили   "обмити" вдало завершену справу.
Зайшли в той трактир, де я колись працював, замовили горілку, закуску.
Настрій був пречудовий, захотілося ще й музики.
- А чи жива ще моя кохана, з якою я  тут, було, вечорами обіймався?- гукнув я до господаря закладу.
- Жива, жива,- зрозумів мене той, засміявся.- А ну, Любашо, винеси гармошку,- звернувся він до дочки, яка  весь час, тут, допомагала батькові. Дівчина , грайливо хитнула стегнами, поставила посуд, пішла за двері.
" А вона, нівроку, зробилася", - зауважив сам собі, проводжаючи дівчину поглядом, а та, побачивши, що я дивлюсь на неї, пішла зі, ще більшими, вихилясами.
Грав з насолодою. В трактирі було повно люду, такого ж, як і ми, і сільського й городського! Де-хто навіть, підпрягався підспівувати. Любаша, турботливо стежила, щоб чарки не були порожні, все доливала, та припрошувала, а сама, раз-по-раз, стріляла в мене, своїм, зеленооким поглядом.
Несподівано, відчув страшенну втому.
- Ох, щось, мене, здається, розвезло,- хотів піднятися, щоб віднести гармошку, як, тієї ж миті, гепнувся назад, на стілець.
" Чого це я так розкис?- промайнула думка.- Випили ж, ніби, не так вже й багато?" А за мить, якась імла повністю поглинула мене.

Отямився від того, що щось холодне торкнулося моєї ноги. Розплющив очі, розгублено блимнув, пригадуючи, де я? Лежав на боці і, несподівано, почув за спиною чиєсь дихання. Рвучко повернувся й побачив коло себе...Любашу? Голу!
- Що ти тут робиш?!- обурено вигукнув я, схописвя з постелі й, тієї ж миті, смикнув на себе ковдру , бо я й сам, виявляється, теж був голим!
 В цей час, за дверима почулися кроки і  в дверях зявився мій зять.
- Ну, ти тут, вже , прочу...мався?- гукнув, був, він, ще з порога.Слова, від побаченого, засряли йому в горлі. Він  розгублено, кліпнув кілька разів і, раптом, нестримно зареготав.
- Чого регочеш!?- ледь не виючи  від люті й сорому, гарикнув я на нього.- Я не знаю, як вона тут опинилася? Я , взагалі, не знаю, що тут, відбувається!? Як я сам сюди потрапив!?
- Ти що, справді, нічого не памятаєш? - досі реготав чоловік, а я розгублено крутився по хаті, шукаючи свій одяг.
- Ну, тоді, ти, й справді, хильнув зайвого.
- Нічого він , зайвого, не хильнув!- сердито буркнула дівка, і безсоромно, вилізши з постелі перед чоловічі очі, почала вдягатися.- Хіба ви не бачите, що він дурня, з себе, корчить? Вночі клявся, що любить, а, тепер вдає, ніби вперше бачить?!
- Що ти мелеш?!- не вірив я своїм вухам.
- А, хіба, не так? Щойно ви, вчора, пішли,- повернулася вона до мого супутника, - як йому, ніби-то стало зле. Я принесла йому сирівцю, а він схопив мене ...і...,- скривила вона губи, заскімлила.
- Та, як тобі не соромно!?- скипів я.- Що ти верзеш? Навіщо? Ти ж сама, прекрасно, знаєш, що нічого, такого, не було!
- Ах, ти ж, падлюко! - кинулась вона до мене, розмахуючи своїми руками в мене перед носом.- Вночі обіцяв одружитися ,а тепер пику відвертаєш!?
- Та, пропади ти, пропадом!-  затулявся я від її стусанів.- Нащо ти мені здалася, коли я вже одружений!
Дівка завмерла.
- Одружений?!  Дядьку,- звернулася вона до глядача, що спостерігав за цією виставою.- Невже всі чоловіки, отакі!? А я ж, йому повірила! Віддала йому...свою...дівочу невинність, а він тепер, - плакала вона, затулившись руками.
- Яку невинність?! Що ти брешеш?!- тіпало мене всього від люті.- Ану, глянь мені в очі? - відірвав її руки від обличчя.
- Навіщо? Краще ти глянь!- зірвала вона з постелі ковдру і я, з жахом, побачив там криваво-брудні плями.
- Ну, це вже, ні в які ворота не лізе, - розгублено промимрив зять і зник за дверима.
 Я був приголомшений, а дівка, сторожко визирнувши за двері, хутко стягла брудне простирадло, туго скрутила його і, сховавши під пахвою, мовчки вислизнула з кімнати.

Додому їхали мовчки.
Мені слів не достає, аби висловити той сором, те збентеження, страх, лють, розгубленість, які я тоді, відчував.
" Як таке могло трапитись?- сам собі не йняв віри.- Чому?!  Боже!  Як я тепер гляну в очі Яринці?!!!  Яка гидота!!!"
- Яка гидота!!!- вже вголос лютував я.- А, що найгидше, так те, що я нічого не памятаю!!!
- Та, не переживай ти, так!- гукнув зять зі своєї підводи.- З кожним може таке трапитись.
Він знову зареготав, мабуть, пригадавши побачене.

- Та, не може цього бути!- знову скрикнув я, вдаривши себе кулаком по коліну і не вірив навіть  тому, що бачив на власні очі!
-Я ж Яринку люблю! Люблю, розумієш?- глянув на супутника.- Та в мене, навіть в думках, ніколи такого не було! Ніхто мені, крім неї, не потрібен!
Вона тепер мене прокляне! Вижене геть, або сама покине!- вп'явся руками в волосся .- А, без неї, мені не буде життя! Вона єдина дівчина, яка полюбила мене, не зважаючи на мою потворність!Вона єдина, яка сприйняла мене, як нормального мужчину ,звичайну людину. І, саме за це, я її люблю. Я відчуваю безмежну вдячність їй! Я ж обожнюю її!  Молюся на неї! Я собі щось заподію, якщо вона відвернеться від мене!- кинув віжки, обхопив голову руками.
- Ати не говори їй. Я нічого нікому  не скажу. Ніхто й не знатиме,-  втішав мене зять.- Зі мно теж, щось подібне було, - зізнався він і, трохи злякано, зиркнув на мене.- Так,- кивнув головою,- було таке і в мене.  Щоправда, пішов я на це свідомо,- спохмурнів чоловік, бо, мабуть, неприємно було згадувати про те.- Я був , тоді таким самотнім,- почав він свою сповідь,-таким, нікому не потрібним!...Це було тоді, як я тебе...Ну, тоді, після того, клятого весілля. Дружина знати мене не хотіла. Я кілька місяців , даремно молив у неї прощення, а вона гнала мене з дому, з перед своїх очей, була чужа й неприступна. Я кочував від села до села, шукаючи тебе, і, одного разу, заночувавши у якоїсь вдови, переспав з нею.
- Ну, і як же ти пояснив це дружині? - поцікавився я, вислухавши його.
- А, ніяк! - зітхнув той.- Я не признався їй. Бо то не було зрадою. Просто мені , тоді, було так боляче, так самотньо! Хотілося, хоч від кого-небудь, якоїсь теплоти, ласки. Розумієш?  Щоб хоч хтось, поспівчував, зрозумів, відізвася душею.
 А сестру твою я, справді люблю, то навіщо ж , їй спричиняти  ще й такі страждання? Подібного ніколи б не сталося, якби не та сварка.
Він знову зітхнув, замовк.
Я, ніби-то, розумів його, проте, від такоїйого відветрості, мені легше не стало. Не стало! Бо знав, що своїй Яринці, я не зможу збрехати.
   Господи!  Яким я почувався брудним! Так хотілося пірнути хоч в якусь  ополонку й викупатись!
Коли, на роздоріжжі, розпрощалися і зять звернув на дорогу до свого села, я спинив коней і, сховавшись за підводою, спустив штани й, з гидливою ненавистю, став обтирати снігом своє гріхопадницьке тіло. Холод обпікав вогнем, та я терпів і,все тер,тер і ладен був і шкуру з себе зняти!

Вдома Яринка, під самісіньку завязку, заклопотана передсвятковими турботами, не помітила мого збентеження. Я допомагав їй заносити до хати перину, подушки, які провітрювалися на морозі, доки вона вибілювала в хатах, і, з жахом, відчував, що з моїм, грішним тілом  щось негаразд. Щось пекло й різало, коли я справляв малу потребу.
"Господи! Невже я, від тієї шльондри, ще й заразу, якусь, підхопив?!- ледь не плакав я від страху й відчаю.- Вона ще  про, якусь там, невинність, базікала! Шльондра! Звичайнісінька шльондра! З самої поведінки це видно! Якої, там, невинності я міг її позбавити!? Вона, мабуть, вже й сама не памятає, чи була, взагалі, такою?!"
Я проклинав дівку, на чім світ стоїть, але легше все-одно не ставало! Я ходив, як привид, мовчки виконував вказівки, а серце зупинялося від страху, що, таки ж настане та мить, коли доведеться в усьому зізнаватися!
 Ось, нарешті, вже все в хаті прибрано, дитина спить, а я все шукав якоїсь причини, аби дружина лягла й заснула без мене. Аж нарешті, все стихло. Мабуть спить, моя горличка, вирішив я.  Намагаючись не потривожити її, ліг і собі.
- А, чому ж, ти не показуєш свої гостинці? - раптом, повернулась вона до мене і, її маленька ручка  почала лагідно пестити пої груди під сорочкою.
- Яринко, давай спати, - обережно прибрав її руку.- Я думав ,ти вже спиш.
- А я чекала тебе, - грайливо шепотіла мені на вухо, бо знаю, що ти мені щось привіз. Егеж?- заглядала вона мені в очі, та я ховав від неї свій погляд.- Я думала, що це, мабуть, щось особливе і ти хочеш віддати його саме тут, у нашому тепленькому кубельці, - муркотіла вона і, як киця, лащилася до мене.
- Та, дещо,таки, привіз. Але нічого, такого, особливого. Завтра подивишся,- відвертався я.
- Ну, завтра, то й завтра,- трохи розчаровано зітхнула вона.
Трохи полежали мовчки.
- Олексієчку, ти, часом, не захворів? - підвелася вона на лікоть, придивилася до мене.
- Та, ні. Все добре.
- А чому ж ти мене не приголубиш? Я так скучила, адже ми, аж два дні, не бачились. А ти, хіба, не скучив?
Я пригорнув її, поцілував у кучеряву скроню й, знову, відвернувсяю
- Е, ні! Мені цього мало, - загравала молодичка зі мною. Стала, навколішки, на постелі, скинула з себе сорочку.- Ану, козаче, прокидайся!- жартувала моя молода дружина, лоскотала й пощипувала мене з усіх боків,- прокидайся. Подивися на свою кохану горличку. Дивись, яка вона в тебе гарна,- розпустила волосся,- і вона хоче любитись,- роняла слова, які раніш, завжди розпалювали мене, а, тепер і не знала, в яку болючу рану штрикає отими словами!
Я, удавано сміявся, і ніби жартома, намагався вкласти її на місце, та вона, ще більше захопилася цією грою і, коли її рука , ковзнула вниз, по моєму животу, я злякано відштовхнув її.
- Не торкайся до мене! - скрикнув.
- Любий мій, що таке?- не розуміла вона, жарт це, чи ні.
- Не торкайся й усе! Я...я...брудний!
- Як це, брудний? - нічого не розуміла вона.- То, піди, помийся, - хотіла знову нахилитися наді мною, та я знову зупинив її.
 - Цього не можна відмити,- тихо промовив, не стільки до неї, як до себе.- Бо я...зрадив тебе...мабуть.
Яринка злякано відсахнулася від мене до стіни.
Запала мовчанка. Я не знаю, що діялося, в цей час , з моєю дружиною, бо я закрив очі, від сорму, і не міг їх відкрити.
- Так...зрадив, чи...ні? - нарешті, порушила Яринка мовчанку.- Що означає, оте, МАБУТЬ ?
- Ох, Яриночко, прости мені!- раптом підхопився я до неї, а вона відштовхнула мене з такою силою, що я гепнувся з ліжка на підлогу.
- Ярисю, я не знаю, як це сталося,- миттю підхопився я з долівки.- Але ж, я люблю тільки тебе! Тільки тебе й більш нікого! Я не знаю, як це сталося, - з мольбою простягнув до неї руки.
- Як це, не знаю? Ти що, пяний був? - одягала вона сорочку, не даючи доторкнутися до себе.
- Ні!, А може, й пяний. Я не памятаю. Ми випили, наче, не так і багато, але зі мною щось сталося, що я нічого не памятаю! Прокинувся в якійсь кімнаті й побачив коло себе дівку. Вона стверджує...що я. Що я...з нею...Але я нічого не памятаю!
- Та, що ти заладив - не памятаю, не памятаю! - роздратовано кинула дружина.- Не могла ж вона, ні з того, ні з сього залізти в твою постіль?! Значить в тебе, з нею, щось-таки було? - ЇЇ всю трусило, ві образи.
- Та, нічогісінько в мене , з нею, не було! Клянусь тобі! Вона, правда, крутила своїм задом, але я не давав їй ніякого проиводу! Я не знаю, як все сталося,- в розпачі розводив руками.
- А, що, воно, з дівка? Ти знав її?
- Знав. Вона дочка трактирника. З того трактиру, де я, колись, грав. Паскудниця!
Крутить задом перед усіма. Тьху, падлюка!- лайнувся на ту шльонру.
- Так, може ж, нічого й не було? - глянула, з обережною надією на мене, кохана моя.
- Та, ні. Мабуть-таки було, - опустив очі додолу.
- Знову те, мабуть! - дратувалася Яринка.- Так, було, чи ні?!
- Не знаю!- ледь не плакав я від своєї безпорадності,- але, в мене, щось... там... болить.
- Нене, моя! - скрикнула, вражена жінка. - То ти, ще й коросту якусь привіз!? Ну, спасибі! Оце, так  подарунок! На отакий гостинець, я  й справді, не сподівалась! - і, гидливо переступивши через мене, пішла в дитячу кімнату.
 Я чув, як вона плакала, там, всю ніч, а я ладен був сам себе порізати на шматки, аби не чути тотго плачу!

За кілька днів настали свята, а в нашій хаті було, як на похороні. Болячка моя, за два дні зникла, та відносини наші з дружиною, не покращали. Яринка не виганяла мене, та краще б, вигнала! Вона, впритул, не помічала мене! Всім своїм єством, показувала, як зневажає мене, як гидує мною, а я не мав  анічогісінько, щоб хоч якось, виправдатися і зрештою, я не витримав.
- Яринко, - притримав її за плечі, коли вона проходила повз мене. - Я так не можу. Я винен перед тобою і розумію тебе. Але жити, отак, я не можу. Якщо вже, тобі, так неприємна моя присутність, якщо ти так гидуєш мною, то нам, краще, не жити в одній хаті, тому...Тому, я вирішив, що завтра повернуся жити до сестри.
 Яринка  злякано притисла руки до грудей, скинула на мене, свій, пролісковий, погляд. Що було в тому погляді, я зрозуміти не зміг, а вона знову сховалася в дитячій кімнаті.

  Я стояв посеред хати, не знаючи, куди себе подіти? Зрештою  одягнувся, пішов до хліва, порався біля худоби. Чув, як у дворі, залунали голоси, серед яких впізнав голос куми Галі.
 "Куми приїхали, - здогадався.- Оце, якраз, саме гостей нам, зараз, і недостає! - роздратовано подумав.- Не піду в хату! Зроблю вигляд, що не чув їх!"
  Попоравши худобу, почвалав у клуню, довго вовтузився й там, аж змерз, але в хату , все-одно, йти не хотілося, бо знав, що не зможу вдавати, що в нас все гаразд. А почнуть розпитувати - що їм говорити? Не піду!, - сердито махав мітлою,як, раптом, двері розчахнулися і вскочила..., неймовірно щаслива, Яринка?!
- Олексієчку, ріднесенький, прости мене!- підлетіла, припала вона до моїх грудей.- Прости мене. Я все знаю. Ти не зраджував мені. Прости мене, але, ж , ти розумієш мене ?- підняла до мене очі, в яких блищали сльози радості.
 Я нічого не розумів.
- Яринко, звідки ти, про таке, знаєш? - прикутував її до себе, бо вона вискочила з хати роздягнена.- Хто тобі, таке, сказав?
- Галя розповіла! Та, ходімо в хату, бо я змерзла,- тягла вона мене за руку.
- Але ж, там куми, - опирався я.
- Та, вони вже пішли! Вони до своїх приїхали, а до нас забігли тільки, щоб розповісти, про що дізнався Дмитро. Ну, ходімо!
- А, про що, він дізнався?
 В хаті, щаслива моя горличка, забравшись, як дитя, до мене на коліна, переповідала Дмитрову розповідь.
- Перед святами, Дмитро, теж був у місті і, теж, обідав у тому трактирі.Їх обслуговувавла дівчина, явно  розпусна. Чоловіки пускали непристойні жарти на  адресу отаких, от, жінок, котрі заробляють гроші своїм тілом, як дівка, візьми, та й розкажи, як, позавчора, вона заробила чималий шмат, навіть не доторкнувшись, до чоловіка. Всі почали розпитувати, як це вона проробила? Вона розповіла, що , якийсь чоловік, підійшов до неї і запропонував їй чималі гроші, аби вона звабила одного горбуна,вибач, Олексієчку,якому, того вечора, заманулося пограти в їхньому трактирі і щоб його супутник став тому, свідком. Вона погодилася.  Підсипала тому нещасному, в горілку снодійне і, вже за годину, він спав  мертвим сном. Вона роздягла його однак, спати з ним їй зовсім не хотілося, бо вона трохи, знала того чоловіка, совісно їй, бачте, було. А гроші ті, таки дуже хотілося отримати! Тому, вона вигадала хитрий план.
 Пізно увечорі, патраючи курей, вона вимастила руки в курячих тельбухах, пішла в кімнату, де спав ,той нещасний, витерла руки об простирадло, а вранці, коли побачила, що земляк іде вже його будити, швиденько пірнула до чоловіка в ліжко. Отак все було, - раділа, обіймаючи мене, моя кохана.

 Неймовірної ваги тягар, спав з моєї душі!
- Добре, що наш кум, виявився таким кмітливим,- все ще, радо горнулас Ярися ло мене. - Вони, власне, тільки через це й приїхали, бо хвилювалися за нас. Звісно, не один ти на світі, горбатий, - прости(все боялася образити мене), але згадка про гармошку, насторожиа Дмитра і вони вирішили з'ясувати, чи не з тобою  трапилося те! І  виявилися праві!  Мабуть таки  є Бог на світі, раз послав туди Дмитра!- завершила, нарешті, свою розповідь жіночка,  полегшено зітхнула.

- Боже! Невже цьому пеклу кінець? - не вірив я своєму щастю.- А я, таки, відчував, я знав, що цього бути не могло, а довести нічим не міг і карався!
От, гадюка!  От, паскудниця!- лаявся на ту дівку. - Прости мене, ріднесенька, що завдав тобі такого болю! - цілував я, пригортаючи до себе свою  єдину любов.- Тепер ти переконалася, що я не винен? Все це  хтось дуже хитро підстроїв, але хто!?  Кому це було потрібно, посварити нас?
- Та, неха би, хто не був!- скочила Яринка, з моїх колін,потягла мене за руку в кімнату, - але йому це не вдалося!
 Вонf раптом злякано зупинилася.
- А, що, якби Дмитро туди не нагодився?! Ох, Олексієчку, як це боляче!
- Та, чи мені, про те й не знати? - зітхнув і собі, йдучи за нею.
- Ну, ти нарешті покажеш, що ти тоді, привіз мені на гостинець? - крутнулась вона до мене.
- А! - схаменувся я, й собі. - А, де ж, воно, все? - розглядався по хаті, шукаючи свою торбу.- Ось. Ану, одягни, - простягнув їй разочок гарного блакитного, намиста.- Дуже має пасувати до твоїх очей, - зауважив.- Продавець порадив. А, ось, ще щось, - дістав згорточок.- Подивись, чи сподобається тобі?
То була гарна, з мереживними краями, нїжно - блакитна сорочка.
Ярися негайно вдягла її, стояла перед дзеркалом, захоплено роздивлялась на себе.
- Такі сорочки, мабуть, тільки світські дами носять.
- Так, ти ж, і є, моя дама!- милувався я й собі, стоячи позад неї.- Хіба ти, не достойна такої краси?
- Спасибі, мій ріднесенький! Яка гарна! Та, таку красу, мабуть, взагалі, гріх носити!? На неї тільки дивитися можна!
- Ну, тоді, ми й не будемо її носити,- підхопив я, нарешті, свою кохану, поставив на ліжко.- Ми покладемо її, отут, - скидав я з неї ту сорочку, - і будемо дивитися на неї,- і, жбурнувши, ту сорочку геть, жадібно впіймав губами стиглу вишеньку, що погойдувалася перед очима...

 - А, що ж то, все-таки, в тебе, там, боліло? - поцікавилася  розімліла молодичка, коли пристрасті вщухли.
- Та, то я, мабуть, застудився, - засміявся, на ту згадку.- Від того, що зі мною проробили, в тому клятому трактирі, я почувався таким брудним, що хотілося, негайно, вимитись, викупатися! Але де ж ти, в степу, серед зими, знайдеш воду?  Ото й мився снігом! А потім і  натерпівся  неприємностей. А я вже, бозна що, собі вигадав! - знову зареготав, пригадавши той страх і відчай, що тоді пережив.- Недарма, кажуть що у страху очі великі!

Мир і спокій знову повернулися в нашу оселю. Зловмисник, що хотів нас посварити, так і лишився, невідомим.
 "Ну, і, Бог йому, суддя!"- вирішили ми.- Він , і так вже покараний, бо його витрати на ту дівку, виявилися марними.
 Прийшовши до тями, після пережитого потрясіння, взявся майструвати двері , в дитячу кімнату, про які, просила мене Яринка."
 - Чудесненько ! - вигукнула, в захваті господиня, накинувши гачок, на новеньких дверях.- Тепер можна любитися хоч вдень, хоч вночі, і не оглядатися!

                ---------------------------

І ми любилися. Любились, радіючи, що страшна біда, обминула нас, радіючи тому, що наша донечка вже підросла, даючи виспатися й батькам. Любилися просто, через те, що полюбляли любощі! Раділи, що були весь час разом, бо, з настанням весни, робота знов пожене мене в поле і я знову скучатиму за своєю горличкою.


                -------------------------------

 І от весна, нарешті-таки, прийшла. А з її приходом, я почав помічати за своєю дружиною  дивні речі. Я , наприклад, ніколи не бачив, щоб люди їли сиру картплю або крейду, а вона хрумала, все те, з такою жадібністю, що мене ожоплювало якесь дивне відчуття. То раптом, ні з того, ні з сього, її нудило, і вона прожогом вискакувала надвір. Лице її стало бліде, а ластовиннячко на її носику, навпаки, зробилося темним, ніби її хто навмисне забризкав рудою глиною. Все її дратувало і я, зрештою, став її розпитувати, бо  хвилюватися про здоров'я моєї горлички.
  - Пробач мені,- винувато горнулася вона до мене.- Я не знаю, чого мене все дратує? Минулого разу все, якось, не так було, а зараз я, чомусь, погано почуваюся, - жалілась.
 - Про що ти говориш, Ярисю, - все ще, ні про що не здогадуючись, допитувався в неї. - Про який, минулий раз, ти говориш? Щось, я нічого не второпаю? Ти не захворіла, часом? - приклав руку їй до лоба.
- Ну, який же, ти , недотепа! - сердито прибрала вона мою руку.- Адже у нас, ще дитина буде! Невже ти, оце й досі, не помітив? - докоряла мені.- Чи може,ти  не хочеш більше дітей?
- Справді?- зрадів я.- Чому  ж, не хочу?  Хочу! Стількох  їх нам Бог дасть, стількох і хочу.  Тільки, чому ж ти  мені відразу не сказала?  Ну, що я можу зробити, коли в мене не виходить примічати таке! А так, я міг би бути уважнішим. Може, тобі ще рибки хочеться, то я поїду й привезу.
- Ні, не хочеться,-  кволо відповіла вона.- Я, взагалі, не знаю, чого мені хочеться. Зранку, ніби, забажається борщу, але, як почую його запах, то мене так і виверне!  Господи!  Невже отак буде до самого кінця!? - бідкалась жіночка.
 Я співчутливо пригорнув її до себе.
- А може тепер хлопчик буде, раз ти почуваєшся по-іншому? - висловив здогадку.
 - Ох, та якщо всі хлопці отакі вредні, то, хай їм цур! - промовила, жаліючись.
- А, коли ж, тепер чекати? - вже захвилювався я.
- Та, не бійся! Тепер буду народжувати вдома, в хаті, - поспішила заспокоїти, бо, здогадалася про мої думки, засміялася.

 З народженням сина нас вітала зима першим своїм снігом.
Цього разу все минулося благополучно, але я, все-одно, добряче понервувався, доки воно все не скінчилося.
Біля Яринки чатувала бабця-повитуха, а я сновигав у сусідній кімнаті з кутка в куток, не надто довіряючи тій, згорбленій, бабусі. Та все, слава Богу, минуло доволі швидко і коли почувся дитячий крик, я, прожогом вскочив до кімнати.
 - Ну, от. Маєте вже й сина, - скрипіла, посміхаючись бабця хриплявим голоском. Вона ще вовтузилася біля немовляти, а я, занепокоєно, підсів до дружини.
- Ну, як ти, Ярисю?
 Вона кволо всміхнулася.
- Та, нічого. Все добре, але я так стомлена, що й руку підняти немає сил.
 Я притулився губами до її мокрих від поту, кучерів.
- Ну, отепер вже, відпочинеш. Відпочивай. От, нас уже й четверо! Багатіємо! - жартував  до  неї  й  турботливо  втирав її лице рушником.


                2

 Поїд завищав гальмами і, сіпнувшись кілька разів, зупинився.

За вікном, по перону снували люди, а мою увагу привернув загін піонерів. Вони, завзято марширували, вигукуючи якісь слова.
 Поїзд, постоявши кілька хвилин, рушив далі, а мене мої спогади, перенесли в ті часи, коли й наші діти були школярами.

                ------------------------


Щоранку до нас забігав сусідський Андрійко, щоб іти разом з нашими дітьми, до школи. В нашому хуторі була тільки початкова школа, тому, молодшенький Дмитрик, ходив по науку ще вдома, а старшенькі Галя, Андрійко, та ще інші старшокласники, ходили до школи в слободу, де я раніш жив.
- Ащо ви сьогодні снідали? - щоразу цікавилась моя господиня, звертаючись до хлопчика, який смирно сидів на стільці дожидаючи, поки наші діти поїдять.
- Та...молочні гвіздочки, - відповів той і раптом, нестримно зареготав.
- Як то, молочні гвіздочки? - зупинившись з надкушеними пиріжками, в один голос, обізвались наші.
Трохи пересміявшись, хлопчик пояснив.
- Дідусь настругав дерев'яних гвіздочків, якими потім чоботи підбивають і висипав їх на комин, щоб сохли; мама нарізала галушок і теж висипала на комин, а бабуся, нічого не знаючи, згребла все в завіску і зварила нам на снідання галушки. Вона ж стара вже, недобачає, то нічого й не помітила. А ми жуємо-жуємо і  ніяк не второпаємо - що ж то за галушки, що не можна розжувати?
 І знов, тепер уже разом з усіма,закотився сміхом.

- Сердешний! Ти ж хоч зуби собі не поламав? - втираючи, заплакані від сміху очі, поцікавилась господиня. - На ось, пиріжок, бо ти, мабуть, і не наївся тих галушок.
- Та, наївся, - відповів хлопчина, однак пиріжок таки взяв.- Спасибі.
-  Ну, біжіть уже, бо спізнитесь! - підганала мати дітвору, тицьнула в руки кожному вузлики з , тими ж таки, пиріжками. Щоб було що  в школі попоїсти.


 За своїми  щоденними турбртами, ми не помічали, що діялося навколо нас тав світі, а  наші школярики, Галя та Андрійко, інколи бувало, та й принесуть яку новину.
От і сьогодні, Галя схвильовано розповідала, що в слободі постріляли ворогів радянської влади!
Хто міг бути тими "ворогами",ми не могли собі уявити?! Адже навколо, всі однакові, прості сільські люди, які нічого в своєму житті не знали й не бачили,  окрім як роботи на землі?!  Ця звістка була приголомшливою однак, такі випадки стали відбуватися ,дедалі частіше!?
Щось діялось незрозуміле й, через те, тривожне!
- Ну, як ви не розумієте?!- розтлумачувала нам дочка.- Нічого їх жаліти!  Це ті , хто не хоче визнавати Радянську владу! Ті, що роблять всякі вредітєльства , щоб не дати народній владі внести зміни в наше життя! В країні скоро все змінеться! - піднесеним тоном вигукнула вона.- От побачите!
 Справді, спокійне селянське життя було порушено бурхливими змінами, що почалися в великих промислових центрах і докотилися до таких  віддалених закапелків держави, як наш хутір.
 - Ой, мамо! - ще, через якийсь час, говорила дочка.- Кажуть, що будуть створювати колгоспи!
- А, що воно таке?
- Ну, це такий ...- не знала дівчина , як розтлумачити відсталим батькам, - там будуть працювати всі разом і , все, що придбають, ділитиметься порівну.
- Нічого собі! - обурився я.- Я маю ділитися з отим пяницею, гультяєм?- кивнув, маючи на увазі сусіда, що жив через дві хати від нас.- У нього  в дворі, ні цю-цю, ні пацю, бо спить щодня до обіду...Чим він буде орати, молотити?
- Так , уся худоба, увесь землеробний прилад будуть теж спільними, - знов тлумачила піонерка.- Тому всі, хто бажають вступити в колгосп, повинні будуть віддати все в спільне користування.
- Ну, це ті, хто бажають, - полегшено зітхнув я,-  а нам і так добре. Що ми, самі себе не прогодуємо? Слава Богу, руки-ноги на місці. Ви вже підростаєте!- звернувся до дітей.- Галя вже добра мамі помічниця підросла, - похвалив дочку. - І зварити, і хату вимазать та і , в жнива, теж вже хороша підмога. Дмитроик теж, он, вже вміє й коней запрягти, в полі , теж вже де-що підсобляє. Нащо нам,той, колгосп!- намагався довести, скоріш собі.
 Яринка мовчала, але я помітив, що ця новина дуже її розхвилювала.
- Ярисю, ну ти чого? Ти ж чуєш. Ті, хто бажають? - заспокоював свою  дружину.
Вона облишила місити тісто, рвучко повернулася до мене.
- А що, як оце й є, та сама революція, про яку нам наш міський кум розповідав?! Що, як  і справді, все відберуть?
 - Горличко, моя люба, - втішав я жінку, хоча самому в душу,теж влізли сумніви й тривога.- Ти ж, памятаєш, він говорив про тих, хто наймитів тримав. А на нас же, ж і комашка ніяка не гнула спини! То, за які ж гріхи забирати в нас , нажите власним, чесним  трудом !?
   
   Наступної весни всіх мешканців нашого невеличкого хутора скликали на збори.
 Збори вів Семен, колишшій мій суперник.
 Він був активістом   серед хутірського населення, прихильником Радянської влади.
 Не наю, чи справді він  вже , аж так, любив мою Яринку, чи може з яких інших причин, але він досі, так і ходив не одружений. Останнім часом, став частенько прикладатися до чарки, нещадно гнобив свою стареньку матір, яка, однією ногою, вже була в могилі...Однак, на людях, він вмів показати себе діловим, енергійним, отож, завдяки цьому, зумів завоювати прихильність нової влади.
  За столом,біля Семена сидів якийсь чоловік, судячи з одягу, мабуть міський. Семен надав йому слово.
 Чоловік підвівся, довго й розсудливо, тлумачив присутнім про всі зміни, які мають статися внаслідок створення колгоспів. Чоловік, з вигляду, був ніби й не з дурних, говорив просто, без революційних, отих, закликів однак, коли оголосили, щоб записувалися в колгосп, бажаючиж не знайшлося.
 Люди боялися.
Боялися, бо ніхто не знав, що воно таке?
- Ну, чого ви, земляки? - заохочував Семен.- Доки нам, в злиднях сидіти?! Записуй мене, першим! - звернувся він до дівчини, яка вела протокол, показово кинувши свого капелюха, об землю. - А, з добра, в мене тільки корова. Вибачте. Ну, ще кілька пудів зерна можу дати на посів, - додав.
- Давайте, давайте, товариші!- знову підвівся чоловік.- Не бійтеся. Радянська влада прийшла не на день-два, а назавжди. А це значить, що всі тепер, рівні. Не буде тепер, ні хазяїв, ні батраків. Всі будете працювати разом і отримувати за свій труд однакову платню.
 Як не розхвалював прибулець, як гарно не розмальовував, однак, заяв, першого разу, було подано зовсім мало..Власне, першими колгоспниками стали ті, хто нічого не мав, кому нічого було втрачати.
Згодом, до колгоспу вступили ті, які боялися прогнівити нову владу, сраколизи, попросту. Потім, ще ті, які міркували так, мовляв,  куди люди, туди й ми. Таких як я, одноосібників, на хуторі лишилося тільки дві сім'ї.
 Дивлячись на те, їнє колгоспне життя, я не бачив у ньому нічого привабливого. Нічого в них не ладилося, бо було багато таких мудреців, що працювали аби-як, бо, мовляв, хоч старайся, хоч ні - все-одно плаптня буде всім однаковою. То чого ж, зі шкури лізти? Тому й врожай того року виявився відповідним. Я сам, на своєму полі, зібрав майже стільки ж зліба, як отой увесь їхній колгосп.
 Кілка разів приходили таки й до нас? виконавці, все агітували.
- Ну, що там доброго у тому, вашому, колгоспі? - опирався я.- На отакому врожаї, як ви, оце, зібрали, далеко не поїдеш! А ну, як розділити його на всіх, та, ще ж, треба й колгоспній худобі, щось залишити, та, ще ж і на весну, на посів, треба ...Та ви ж , через рік, вимрете, як мухи!
- Та це на перших порах, так,- не здавалися комсомольці.- Колгосп ще не має, а ні потрібної кількості коней, а ні плугів. А увас, навіть молотарка є, а ви не хочете поспівчувати, віддати її на корисну справу.
- Так нехай же колгосп заробить, та й купить собі, молотарку! Мені ж вона, не з неба впала. Моя сім'я кілька років не доїдала, щоб розплатитися за неї! А ви хочете, щоб я віддав її отим ледацюгам та голодранцям, що  не вміють, а головне, не хочуть, працювати?! А як отримувати платню , так вони - перші!
 Ні! Ідіть геть, і не розводьте тут сво агітацію!

Над нашею оселею почали скупчуватися хмари, але ми, впевнені в своїй правоті, не помічали нічого.
- Тату, а що таке, куркуль?- якось, прибігши зі школи, запитав мене Дмиртик.
Яринка зойкнула, пораючись в іншій кімнаті, а в мене, від обурення, застукотіло в скронях.
- А чому ти питаєш, синку? - присів я до хлпця.
- Та, всі, в школі, кажуть на мене, що я куркуль.
Сяк-так, трохи відвернувши увагу хлопця не інше, я відрядив його , а в самого закипіло в грудях від люті й образи!
 - От і заробили! За наше жито, та нас же, й бито! Чим же це й кому ми не догодили? Кому ж це ми кісткою  в горлі  застрягли?!

 Через кілька днів до нас завітав сестрин чоловік.
Глянувши на його постаріле лице, зрозумів, що він прийшов не з добрими вістями.
- Що будемо робити? - важко зітхнувши, поволі почав він розмову.- Приходив, оце, до мене син(котрий був уже жонатий, але жив окремо)й сповістив про таке.  Вийшов указ від уряду, що всі, хто проживають на селі, мають обовязково вступити в колгоспи. А, хто опиратименться, тих будуть  розкуркулювати, а потім  висилати на поселення у віддалені землі.
 - Що значить, розкуркулювати? - перепитав у нього.
- Та, попросту кажучи, вигребуть усе добро, а тебе, втришия, поганою мітлою зі своєї хати!- скреготнув він зубами, стиснувши кулаки.
- Ой, Боже ж ти, мій Боже! - заголосила Яринка.- Та, за віщо ж, нам така кара?! Та чи ми ж, кому лихо яке заподіяли?! Та, чи ми ж, у кого, що вкрали?!- приказувала, звівши руки до неба.
 - Не віддам!!!- скипів я, схопившись з місця.- Краще спалю! Та, що ж це за влада така?! Свобода, воля! Де ж вона, їхня, обіцяна свобода? Жили, нікому не заважали! Робили, як прокляті, щоб жити в достаку і на тобі! Виявляється, жити в достатку гріх!?   Бачив я їхнє, колгоспне життя! Хтось спину гне, а хтось спить у холодочку, а отримують всі порівну. Де ж справедливість?  Оце така їхня рівність?! А що, як усім захочеться - в холодочку? Ти бачив їхній врожай? - звернувся я до чоловіка.- Це ж сміх! Яке ж може бути щасливе майбутнє при такому відношенні до справи? І, оце, я повинен віддати їм все, що надбав власним горбом?! Не віддам!!! - люто вдарив кулаком по столу, що Яринка аж підскочила.

 - Послухай, - тихо промовив зять і, якось, сторожко, озирнувся на двері.- Декотрі, отакі як ми з тобою, нишком вивозять худобу і всякий домашній скарб і спродують його. Може й ми так зробимо? Краще вже  хоч дітям що купити ніж, отак, задарма, за вітром все пустити. А там, з однією конячиною, можна і в колгосп, коли вже більш подітись нікуди. Хоча, душа, ой як болить!!! Живцем ріжуть і плакати не дають!

 Наступної ночі вирушили до міста. Яринка голосила, прощаючись з кожним воликом, з кожною овечкою, яких вирішили відвезти на продаж.
Її плач ятрив мені душу і я, не дочекавшись зятя, рушив з дому, сподіваючись зустріти його дорогою.
- Заїдемо до мого кума в місті, він повинен допомогти, - говорив я зятеві, коли стрілися за хутором.- В нього багато знайомих у місті, він прадить, до кого краще звернутись.
 Однак, у місті нас чекав ще неприємніший сюрприз!
Вїхавши на базарну площу, ми остовпіли.
 На місці дядечкового маєтку і його крамниці чорніло згарище!
 - Оце так?! А, де ж сам дядечко? - розгублено роззирався я.
 - Нема твого, колишнього, господаря, - повідомив мені трактирник.- За навмисне знищення державного майна, його заарештували, судили і, спочатку, засудили до страти, але потім, враховуючи його вже похили вік, страту замінили увязненням і кудись відправили.
 - Але ж, це було його власне майно!- хотів був я  заперечити.
 - Та, ті часи вже минули! Революційний комітет оголосив все його майно державною власністю, а твоєму хазяїнові запрпонували, мяко кажучи, вшиватися. От він і скипів! Я, навідміну від нього, скорився, тому й живу вдома. Хоча "завєдєніє" оце,- обвів він поглядом приміщення,- тепер вже не моє. Тут я ,тепер, лише працюю. Отак от.

Спродавши, маже за безцінь, аби не гнати назад, нашу худобу, ми поверталися додому з ще більшою гіркотою в душі.
Обновкам, які я купив за виручені гроші, зрадів тільки малий Дмитрик. Яринка все голосила, а Галя злякано спостерігала за всім, що відбувалося.
- Завтра поріжемо свиней, - говорив я до дружини, а вона все голосила.
- Олексієчку, та може ж, хоч не всіх зразу!? А чим же ми, потім дітей годуватимемо? Їх же, в нас скоро, вже троє буде?- хапалася за живіт, який вже помітно округлився.- Давай, хоч корову, до дідуся відведем.
 Вона, раптом, зраділа своїй несподіваній думці.
- А й, справді, Олексієчку!? Дідуся ж, ніхто не буде розкуркулювати!
Тієї ж ночі, ми перевели корову до дідуся. Якось не вірилося. Ну, не вірилося, й квит, що , отак, прийдуть і відберуть усе!
Проте, Яринка, провсяк випадок, все-таки перенесла, в дідусеву хату все, що вважала  найціннішим.

Не встигли ми посолити сало та мясо з порізаних свиней, як на повірї почулися голоси.
- Є хто вдома? - почувся грюкіт у двері.- Вийдіть надвір!
 Ми вийшли на ганок.
У дворі стояло кілька чоловіків, на чолі з Семеном, і та сама дівчина, що , тоді на зборах, записувала до колгоспу.
 За вказівкою Семена, виконавець, підніс папірець до очей, почав читати.
   Я задерев'янів.
 - Згідно постанови...- долітали до мене окремі слова,- підлягає розкуркулюванню...конфіскації....висланню за межі...

 Несамовитий, відчайдушний Яринчин крик, привів мене до тями. Я підвів голову й побачив, що чоловіки виносили  з хліва мішки з зерном і навантажували його на підводу. На нашу, ж, підводу!
 - А ти, йдо до хати й опиши все майно, - давав Семен вказівки дівчині.
 - Та, не верещи ти, так!- поморщився він на Яринчин крик, подлубався у вусі.-      Треба було вступати до колгоспу тоді, як вас, по-доброму просили.
 -Так-так, - роззирався він по двору.- Куди худобу поділи? Всі ж  знають, що у вас були воли, вівці, свині. Де вони? Ну, про свиней зрозуміло, - потягнув він носом.- А решта де? -  постукував нагайкою по халяві чобота.
 - Нема! - нарешті прорвався в мене голос.- Бог дав, Бог і забрав.
 - Ясно. Продав, значить?! Де гроші, в такому разі? Привласнив? Так і запиши,- кивнув він дівчині.- Привласнив колгоспне майно.
 - Та, відколи ж це, воно стало колгоспним? - підскочив я до Семена, стиснув кулаки.
 - Та, відтепер і стало. Не захотіли добром, значить, буде по-іншому. Не все ж, в розкошах жити. Поживіть, тепер, як інші жили, в злиднях. Тільки, тепер, ще й десь. Не тут. А, десь, ген-ген ... звідси не видно, - зареготав.
- Та яке ти маєш право виганяти мене з власного дому?! - схопив я його за петельки.
- Підіймаєш руку на Радянську владу? Всі бачили ? - озирнувся він на людей, що стояли в дворі.
Я гидливо прибрав від нього свої руки.
- Починайте, - кивнув він присутнім.
Дівчина і два чоловіки сунулися було, в хату, як Яринка заверещала й заступила їм дорогу.
- Не пущу! - розтопірила вона руки.- Та ви люди чи нелюди?! В нас же діти! Совість у вас є чи ні? Семене, ну в тебе серце є?
 Семен підвів на неї очі, дового й пильно дивився, щось розмірковував.
- Добре. Даю вам останню можливість. Або, зараз же, пишеш заяву про вступ до колгоспу, або, завтра ж, вимітаєшся зі свого двору!- зловтішно дивився він на мене.
 - Ой, лишенько! Олексію! - підбігла Яринка до мене, вчепірилася в мою сорочку, дивилася на мене, як на отанню надію!- Ріднесенький мій! Ну, що ж нам робити? Куди ж нам їхати в невідомий край, з купкою дітей?!... А як же дідусь?!- згадавши раптом про дідуся, з новою силою заголосила.- Я ж не можу залишити його тут, самого! Олексію! Ну, скажи ж, хоч що-небудь? - благала, тріпала мене за одежу.
 Я стояв, як сам не свій. В грудях кипіла лють. Лють на Семена, бо розумів, що головною причиною його поведінки, була помста. Помста за Яринку. Бо великої  провини за мною не було. Не було, за мною, такого гріха, за який треба б було вигнати мене, з сімєю, з власної хати. Коритися через це мені не хотілося. Однак, влада таки, наразі, була в його руках, та й Яринку з дітьми, жаль.
 Я стояв, як закамянілий. В грудях кипіли лють і образа, а вголові плуталися, одна за одну, думки, не даючи прийняти якесь рішення.
 - Так-так,- знов, єхидно, всміхнувся Семен.- У люблячого подружжя стався розкол. Добре. Нехай, буде, так. Дружину, з дітьми, ми приймаємо в колгосп, а ви, пане КУРКУЛЬ, будьте ласкаві, на світанку, в Сибір.
- Що?! - скипів я.- Не маєш права, розлучати сім'ю.
- Так, наразі, ти ж сам, це робиш, -  всміхався той. - Дружина згодна в колгосп, а ти - ні. Значить, тобі дорогоа в невідомий край, - і, як завжди за звичкою, ганяв у роті соломинку.
Так, таки й є ! Правильні були мої здогадки ! Він, тільки й чекав нагоди, аби розлучити нас, з Яринкою. І от, слушна нагода таки трапилась і він радів цьому.
А Яринка, моя нещасна дружина, як голубка, пригорнувши руками-крильцями, дітей, все голосила.
"Нічого, в тебе, не вийде, сволото!" - вилаявся я , подумки, на нього.

 - Ну, от що,любі мої, - твердо мовив я до рідних.- Ми залишимося вдома і з завтрішнього дня почнемо нове життя.
Яринка миттю замовкла, дивилась на мене з нетерпінням , чекаючи , що ще скажу?
 - А , що! Вони ж он, обіцяють прекрасне життя! То може, ми й справді, заживемо ще краще, ще ЗАМОЖНІШЕ,- зумисне наголосив, повернувшись до Семена, - ніж, дотепер. Забирай! - гукнув ненависному.- Забирай коней,... свині ще в мене є, телиця...Забирай! Господь Бог, не покине нас! Давай бамагу, зараз напишу тобі, заяву.   А , молотарку ж, не забудьте,- додав , на останок.
 - Так, Бога ж  нема, - зауважила комсомолка, підносячи мені папір.
 - Багато ти знаєш! - дорікнув їй.


 Коли люди пішли, нарешті, з двору я ледве дочовгав до клуні і безсило впав на сіно. Болючий клубок підкотив до горла і душив, не даючи дихнути!
За якийсь час, до мене зайшла Яринка, моя рідна горличка, сіла біля мене, пригорнула мою голову до своїх грудей, і ми, довго й неутішно, плакали вдвох, не промовивши одне одному, й слова.


...От і стали ми  колгоспниками.
Робота була знайомою, звичною, але настрій був  зовсім не той! Приниження, якому нас отак піддали, відбило всяку охоту до роботи. Серце стискалося від болю, коли я впізнавав свій плуг, коли бачив, як, не по- хазяйськи, іржавіла моя молотарочка під дощем, просто неба, тому мені не доставало сил виходити в поле і я попросився на роботу по догляду за худобою. Ця робота була мені знайомою з дитинства, до того ж,коні чи воли, не винні в тому, що відбувалося довкола і я віддавав їм усю свою любов. А ще, радів тому, що був тут сам. В душі ще кипіла образа і мені не хотілося ні з ким розмовляти.

Настала осінь . Дні стояли похмурі й незатишні від колючого дощу й пронизливого вітру. Я вичищав у стайні, заносив рептухом сіно всередину, щоб вранці, по-темному, не місити багнюку.
Двері раптом тихенько прочинились і я побачив свою дружину. Вона ступала важко, бо, великий живіт давався, таки, взнаки, та, ще й мокрий одяг тягнув до землі.
  Яринка стомлено опустилась на сіно.
- Тобі ще багато тут роботи? - кволо запитала.
- Та ні. Зараз підемо додому. Посидь, відпочинь.
Я заніс ще одну вязку сіна. Яринка сиділа, мерзлякувато зіщулившись, підібгавши ноги під себе.
- Змерзла? - присів я біля неї.- Знову чистили кукурудзу?
 Вона ствердно кивнула головою.
Я взяв її червоні й потріскані, від холоду, руки, став зігрівати їх подихом.
"Та, хіба ж, я дозволив би їй, в себе вдома мокнути під дощем, в такий холод?!"- щеміло в моїх грудях.
- Ярисю, ану, скинь з себе свою мокру одежу. На, ось, моє сухе вдягни.
- А як же ти?
-Та, нічого. Я тут добре розігрівся. А тобі простуджуватись не можна! Скоро родини, - кивнув на її живіт.- Тобі знадобляться сили.
- Ну, я тільки, щоб зігрітись. Недовго, - радо погодилась вона.- Іди, присядь біля мене.
Ми напівлежали в сіні, пригорнувшись одне до одного, щоб швидше зігрітись. На серці було, так гірко, що хотілося вити! Та, що робити? Треба, якось, звикати до нового життя.
- Мені додому і йти не хочеться, - гірко зізналась Яринка. - На подвір'ї тихо, як на цвинтарі! Ні волик не зареве, ні овечка не мекне...і в душі, якось, так само, порожньо, як і в дворі.
Я співчутливо, міцніше пригорнув її до себе.
- Нічого. Зате в нас є наша, з тобою, любов. І, вже оцього, в нас ніхто не зможе відібрати! Нічого. Руки, ноги є. Бог дасть, видряпаємося, якось. Діти, он, вже підростають, скоро підмога буде...
- Які підростають, а які ще тільки на світ Божий збираються, - прислухалася до живота, приклавши долоні.
- А як же ми  назвемо , тепер, нашого малого?- приклав я й собі, вухо.
Яринка всміхнулась, лагідно пригорнула мою голову.
- Мені хотілося б, назвати його на честь когось, із моїх батьків. Нехай, якщо дівчинка - буде Катя, а, якщо знайдеться хлопчик - Михалик. Добре? Ти згоден?
- Ну, звісно ж, що згоден, - цілував я її червоні руки.- Попередніх дітей, ми назвали, за моїм бажанням, а тепер твоя черга.
В цю мить, ми почули, як гримнули двері. Ніби хтось навмисне, з силою, хряснув ними.
Ми підвелися, однак, нікого не побачили.
" Хтось, мабуть, контролює нас,"- промайнула неприємна здогадка.
- Ну, зігрілась?- спитав у жіночки.- Ходімо, бо вже так їсти хочеться, що, аж пече!

За кілька днів дощі, нарешті, припинилися. Легкий морозець підсушив багнюку, визирнуло сонечко, а з ним, ніби трохи, й на душі розвиднілося.
До того ж, діти - радість наша, не давали похмурим думкам застоюватись на місці.
От і сьогодні малий Дмитрик, прибіг зі школи і, ще з порога, вигукнув.
- А я завтра буду виступати!
Очі в нього світилися радістю, а я  нічого не розумів.
 - Виступати? Куди виступати?
 - Ой, тату!- присоромила мене старша, Галя. - Завтра ж, святкуємо річницю Жовтневої революції, отож  в школі буде  концерт, - пояснила. - Дивіться ж ви вже, нарешті , по-новому, на життя, - дорікнула.
 - А ви ж, прийдете на наш концерт? - цікавився непосидячий  Дмитрик, нетерпляче пританцьовував проти мене.
 - Прийдемо. Обовязково прийдемо, - запевнила його мама, лагідно погладила по голівці.
Хлопчик вхопив зі столу пиріжок, побіг надвір, а Яринка зітхнула якось сумно, і , радісно, водночас.
 - От, бачиш! У них зовсім інше життя і вони радіють йому, хоч би, там, яким воно не було? Треба, мабуть, і нам пильніше придивлятись, прислухатись, до всього, що відбувається навколо. Пристосовуватися якось, бо скоро будемо виглядати, як ті дикуни, з лісу. Он, власні діти вже підсміюються над нами, - повернула голову в бік Галі.
- Та не сміюся я з вас! - заперечила дочка.- Справді! Житя ж ,не стоїть на місці! Все потроху наладиться! Будуть у колгоспі і коні, й корови, і плуги з боронами свої будуть. Будуть, навіть, трактори! - багатозначно додала.- Я сама не бачила, та,кажуть, в слободі вже є трактор.
 - А що, воно, за дивина? - поцікавився я.
 - Ну, це така машина, що буде сама орати землю.
 -Як це, сама? - недовірливо поглядала Яринка, то на дочку, то на мене.
  - Ну, звісно, не сама. Керуватиме нею людина. Але ж та машина така потужна, що може бесперестанно працювати увесь день! Не треба її ні годувати, ні напувати...- засміялася дівчина, дивлячись на наше здивування.

 Увечорі, до нас завітав колгоспний голова. Ми насторожилися, не знаючи, що чекати від непрошеного гостя?
Чоловік привітався, стояв, у нерішучості, біля порога.
 - Проходьте, сідайте, - підвелася господиня й, махнувши ганчіркою по стільці, підставила йому.
Той сів, мовчки роззирався по хаті.
 - Ну, як ви тут? - нарешті, озвавсь він.
 -Та, нічого. Звикаємо потроху, до нового життя, - відповів, намагаючись зрозуміти мету його приходу.
Було помітно, що чоловік відчував ніяковість, нервово жмакав у руках свого капелюха.
 - Я розумію, -  прокашлявшись, глянув він на мене, потім на господиню.- Ви ображені на Радянську владу. І, знаєте, я вас дуже розумію. Все, що в вас було, воно надбане власним вашим трудом. Але ж, зрозумійте й нас! Згори була дана вказівка про суцільну колективізацію і ми змушені  були її виконувати. Якщо вже вирішили будувати нове життя, то, як у всякому ділі, має бути дисципліна. Як в бою. Треба виконувати накази командира, інакше перемоги не здобути!
В колгоспі, звісно ж, ще не все гаразд, але ж і у вас, мабуть, не все відразу виходило? Так це ж, у вас вдома, де ви сам собі і командир і підлеглий. А тут, он стільки людей, і всім треба розтлумачити, щоб прокинулася свідомість у кожного, щоб кожен працював чесно, на користь держави, та й, на свою, перш за все. А це, ой як, нелегко!
Він замовк, щось обмірковував.
 - Але сьогодні я, до вас, зовсім з іншим, - озвався знову.- Олексію Васильовичу, - глянув він на мене і мене охопило якесь, дивне, відчуття, бо по-батькові, мене ще ніхто й ніколи не звав.- Чи, не змогли б ви завтра пограти на нашому святі?
 - На якому святі?- не відразу зрозумів я.
 - Та, в школі ж, діти влаштовують концерт з нагоди річниці революціі, а перед тим, проведамо урочисті збори. Поговоримо про наші колгоспні здобутки. До речі, і ви ж, приходьте. А, щоб  створити святковий настрій, потрібна музика.
 - Та я ж не знаю, такого, як вам треба, - розвів руками.- Там мабуть, треба ж, щось, про революцію, а я такого не вмію.
 - Та, нічого, - засміявся чоловік.- Про революцію комсомольці щось заспівають, а ви пограєте для таких, як я та ви. Святож, хоч і політичне, а таки ж свято! Може, хто захоче потанцювати... А ви, я чув, добрий майстер грати! - похвалив, на останок.- Ну, так що, Олексію Васильовичу?
 Я знизав плечима, глянув на дружину і зрозумів, що вона приймає запрошення. Шанобливе ставлення підкупило і я погодився. Від простодушної, людяної промови голови, аж наче на душі, трохи потеплішало.

 В призначений час  зібрався йти. Яринка почувалася недобре і я пішов сам.
Дорогою забіг до тієї самої бабці-повитухи, щоб, провсяк випадок, навідалася до Яринки, бо, хто зна, на скільки затягнеться те свято?
 В школі було гамірно. Спочатку почував себе білою вороною, однак скоро побачив, що таким мене ніхто не вважає і впевненість  повернулася до мене.
Люди співали тих же, давніхулюблених пісень. Молодші весело танцювали під такі ж, як і раніше, танцювальні награші. Що не говори, а рідна, українська народна музика була близькою всім, без розподілу, на якісь там, класи!
Після зборів почався концерт і я чомусь хвилювався, чекаючи на виступ свого сина. Нарешті оголосили і його. Він співав якусь, незнайому, пісеньку без супроводу і я, мимоволі, замилувався його , ще дитячим, тонкоголсим співом. Виявляється мій малий Дмитрик дуже гарно співає? А я й не знав!
Виступи ще продовжувалися, але я хвилювався за Яринку, тому звелівши Галі, щоб дочекалася Дмитрика, поспішив додому.
Вперше, за кілька місяців, був у доброму настрої, але зайшовши в двір, зрозумів, що в хаті, щось негаразд!
 - Скоріше, вези жінку в лікарню!- гукнула мені бабця-повитуха, тільки-но я ступив через поріг.
 Я прожогом кинувся до Яринки.
Вона лежала бліда й змучена.
 -Та скоріше, ж!- підганяла бабця.- Дитина неправильно лежить і я нічого не можу вдіяти, пояснювала, - а там, таки ж, лікарі, вчені, може ж, таки, допоможуть!
- Я миттю! Потерпи,- поцілував я свою дружину й  бігом кинувся надвір.
Прибіг до стайні, поспіхом вивів колишніх своїх, коней, запріг у підводу, з гуркотом примчав до двору.
Бабця допомогла Яринці одягтися і от, ми вже мчимо в слободу, там була лікарня. Щоб швидше добратися, вирішив їхати коротшою дорогою, тією, що ходив нею до Яринки на побачення.
Яринка стогнала від тряскої їзди, але я нічим не міг їй зарадити і тільки, безжально, стьобав коней!
Не знаю, чи то від хвилювання, чи від темряви, але я прогавив те місце, де дорога круто пішла вниз. Злякавшись, що підвода може перекинутись, з усієї сили, натягнув віжки. Коні послухалися, а от, підвода...Вона, невблаганно, посунулась вниз і, раптом здригнувшись, стала сторч!
Яринка заверещала і, в ту ж мить, її, разом з соломою, викинуло геть. Коні, злякано рвонули й потягли мене, разом з понівечіною підводою, в темряву.
 Отямився на землі. У голові гуло, як у вулику! Виліз з-під уламків підводи, не розуміючи, де я і що, взагалі, відбувається, як раптом, крик немовляти привів мене до тями.
 - Яринко! Де ти?- гукнув у темряву, намагаючись розгледіти, хоч щось!
 - Та, тут я,- долинув , у відповідь, її голос десь знизу.
Заточуючись від болю в голові, поповз на її голос. Вона, виявляється, була далеко збоку від дороги, аж у яру.
 - Олексію, - плакала вона.- Ти живий? А я вже думала, що ти вбився насмерть.
Я спустився до дружини і раптом, знову почувся дитячий крик.
 - Ярисю! Що, дитя вже народилось?!- спантеличено оглядав її.
- Та, тільки-но, вистрибнуло, - сміялась, крізь сльози, вона.- А ну, подивись, що там робиться, бо я, мабуть, ногу собі звихнула, - знов застогнала.
 Я хутко, скинув з себе сорочку, поки ще тепленька, закутав немовля в неї.
- Мабуть, мені на роду написано, бути  при тобі повитухою, - жартував, перевязуючи пуповину.- От уже й Катруся у нас є!
 З великими труднощами, але витянгув таки, породілю нагору, на дорогу. Там, пересапнув трохи, згріб в оберемок, обох своїх дівчат, рушив назад, додому. А в голові - як у горні!
- А говорила бабця, що дитя неправильно лежить,- говорив до дружини, аби хоч трохи відволіктися від нестерпного болю в голові.
- Та, мабуть трусанина допомогола, - засміялась вона.
- Не буває худа, без добра.
- Олексієчку, а  що ж тепер буде? Коні ж утекли?
- Та, коні самі прибіжать. Ми ж, осьдечки, майже вдома. Коні вже немолоді, знайдуть самі дорогу додому, - запевняв я дружину, як раптом, голова мені пішла обертом, і я, поточившись, ледь не впав.
- Ой, Олексієчку, тобі недобре?- занепокоїлась жіночка. - Опусти мене на землю, я вже, якось, може, йтиму сама. Тут же недалеко.
Однак, те НЕДАЛЕКО, здалося нам безкінечним!
Вдома розбудив Галю, щоб допомогла матері, а сам безсило впав на лаву.
Щось з головою діялось недобре.
Вранці, відкривши очі, злякано вхопився за краї лави. Хата, перед очима, йшла обертом!
- Галю, - покликав я дочку.- Побіжи до голови, попроси, щоб підмінили мене, кимось, на роботі. Щось, мені недобре.
Дівчина побігла, а я знову заплющив очі. Мені, й справді, було зле.

А, за кілька днів, мене заарештували, за конокрадство.
Коні, виявляється, так і не повернулися додому.


 Тяжко згадувати те принизливе слідство. Все говорило проти мене.
З концерту в школі я пішов раніше,а значить, за їхніми словами, я задумав це заздалегідь; у лікарню ми так і не зявилися; коней я взяв без дозволу начальства, а на слова, якоїсь, старої та глухої бабці, ніхто не звертав уваги. Слідство так, скоренько, було завершено,що  я ще й видужати, як слід, не встиг.
Суд був показовий, на очах у всього села. Засідання, не зважаючи на пізню осінь, було надворі бо, жодне з приміщень у селі, не змогло б вмістити всіх присутніх.
 Мене, вкотре, принижували, бещестили, поливали брудом, на очах у всього люду розповідаючи про мою "контрреволюційну" діяльність.
Холод дошкуляв і суддя квапився швидше завершити дійство і, коли він проголосив вирок - сім років позбавлення волі, Яринка скрикнула й знепритомніла.
 Нарешті мені надали останнє слово.
Я підвівся, поволі обвів поглядом усіх присутніх.
- Люди! - звернувся до односельців.- Усе говорить проти мене, але я хочу, щоб ви почули це від мене. Я не винен! Не винен.
 Болючий клубок підкотив до горла.- Бог тому свідок,- ледве проковтнувши його, продовжив.- Коні не могли втекти. Якщо їх і справді вкрали, то це зробив хтось інший, але не я.
- Ну, прощайтесь, - перебив мене Семен.- Звісно, жаль, що все так сталось, але влада повинна бути суворою з усіма, без винятку. Прощайтесь.
Яринка з дітьми, з криком, кинулись до мене і я не знав , як їх утішити, яким чином додати їм сил, щоб пережити таку біду й довгу розлуку.
- А хіба, засудженому, не дається право на останнє бажання? - звернувся я до судді, який вже складав свої папери.
- Так, тебе ж не страчують, - засміявся той.
Натовп обурено загув.
- Ну, то й що? Виконайте його бажання! Хіба, вже й цього не дозволите?! - почулися звідусіль вигуки.
- Ну, добре, - погодився суддя.- Яке в тебе бажання?
- Нехай принесуть мою гармошку. Я хочу, востаннє, заграти.
- Дивне в тебе бажання,- знизав плечима суддя. - Але, нехай вже, буде по-твоєму. Нехай принесуть.
- Яринко, біжи! - звернувся до моєї дружини Семен.
Нещасна моя Яринка, поспіхом втерла заплакані очі, віддала дитину Галі і, бігом, кинулася додому.
Семен стояв біля мене, і коли Яринка побігла, тихо промовив, скрушно похитуючи головою.
- Жаль, молодицю. З такою купкою дітей покидаєш її. Але ти не хвилюйся, - поплескав мене по плечу, - радянська влада подбає про неї.
 Несподівана здогадка швайкою шпигонула мене.
- Це ти! - люто глянув йому в очі.- Я мав здогадатись! Це твоїх рук справа!
- Ну-ну, поговори, мені! - прицитьнув він на мене, сторожно озирнувшись.
- Ну, постривай!- люто стиснув я кулаки.- Я таки повернусь! За все розквитаєшся! Це й ту шльондру ти хотів, тоді, під мене підіпхати!? Та не вдалося! Але, Бог - не теля, бачить звідтіля! За все розплатишся! А я таки, повернусь, клянусь, тобі!
- Ну спочатку повернись,бо я в цьому дуже не впевнений. А потім, спробуй все довести...А за сім років багато води втече.
 Він відійшов, а в мене всередині все переверталося від люті!
Проклятий!  Добився таки свого!
Яриночко! Чи вистачить у тебе сил змагатися з оцим виродком?!
 Аж ось, нарешті, й гармошка. Я взяв її до рук, глянув у рідні сині очі, тихо мовив.
- Ярисю, горличко моя рідна. Не плач. Я обовязково повернуся. Ніхто, чуєш, ніхто й ніщо не розлучить нас. Запамятай оцю пісню і наспівуйте її всі разом. Я й за тисячі верст почую її і це допоможе нам усім пережити тяжкі часи.
 Я схилився над гармошкою, заграв і, несподівано, почув Галін голос:
            - Ой чий то кінь стоїть,
- співала вона, обійнявши Дмитрика й дивилась на мене , повними сліз, очима.
" Моя Галочка!- здригнулося серце.- Здається, зовсім недавно, я, власними руками, допоміг їй на світ з'явитися. А зараз вона вже, он яка! Височенька, срунка. Майже дівочка! Мине ще якийсь рік і вже за нею будуть хлопці увиватись, а я й не бачитиму цього!"
           - Сподобалась мені тая дівчинонька,
- раптом, пісню підхопив натовп.
Яринка плакала, притиснувши немовля до грудей і озиралась, вдячно всміхаючись людям.
В мене трохи відлягло від серця. Значить, люди не вірять, таки, в мою провину, значить, співчувають нам усім!
                -Подай же дівчино, подай же, гарная,
                на коня рученьку,-
 лунала пісня над селом.
 - Як зворушливо! - удавано зітхнув Семен.
- Ану, помовч!- заткнув його колгоспний голова.- Нехай закінчують.


 Стук у двері нашого купе, на якийсь час , перебив мої тяжкі спогади.
  - Заходьте,- гукнула дружина.
У двері зазирнув чоловік. Судячи з його одягу, мабуть, науковець або музикант.
Словом, мав він вигляд інтелігента.
- Извините, - ніяково всміхнувся він. - Я еду в соседнем купе и невольно заслушался вашей музыкой,- звернувся він до мене. - Вы, верно, с Украины, да?
- Так, з України, - відповів я.
- Я так и подумал, - зрадів той.- Я очень люблю украинские песни. Это удивительной красоты, музыка. И я, вот, решил напроситься к вам в гости, чтобы поближе послушать.  Ой, извините, я вам не помешал?
- Та,ні,- знизав я плечима.- Сідайте, слухайте.
- Но, почему, вы все такое  грустное играете? Как будто прощаетесь?- сів він навпроти мене.
- Та це все спогади навівають сумний настрій, - пояснив. - А ще через те, що я востаннє граю на цій гармошці, бо хочу продати її .
- Что вы говорите?! - скрикнув чоловік. - Зачем?! Это же такая ценная вещь! Мои родители были музыкантами  и я, в свое время, тоже имел дело с инструментами и, поверьте, понимаю в этом. Это очень старинная и очень ценная гармошка! Я вижу, вы не знаете ее подлинную цену, иначе не решились бы ее продавать!- дорікнув.
- Не знаю, скільки вже, вона там коштує, в грошах, а для мене вона - безцінна! З нею я зустрів свою любов, вона ж, разом з нами, раділа нашому щастю і оплакувала наше горе... Але змушений продати її, бо так склалися обставини.
 Ну, так що ж, заграти? - повернувся до початку бесіди й трохи пожвавішав, зрадівши щирому шанувальнику.
- Да, что вашей душе угодно! - засміявся чоловік.- Я все люблю слушать, а украинское - особенно. Я ведь, тоже, родом с Украины, с полтавщины. Правда, это было очень давно. Я был еще совсем мальчишкой, когда мои родители уехали оттуда, ну и я, естественно, с ними. А вы, извините, откуда?
Позвольте, я угадаю,- зупинив він мене перш, ніж я хотів відповісти.- Вы, откуда-то из, так называемой, Слобожанщины. Верно?
- Так,- засміявся, погодився я. - Села у нас називають не село, а слобода, а, які дрібніші, то - хутір. Ми з луганщини але, майже, на кордоні з Росією. Може чули, таку назву російської станції, Кантемирівка?
- Да, да! Знаю, - зрадів співбесідник.
- Так от, ми від неї, зовсім недалечко. Якихось, кілометрів з сорок. А ми живемо в малесенькому хуторі Лозовеньки, хоча ця назва вам ні про що не скаже. А, поряд з нами, є чимале село, слобода, по-старому, Марківка. Може, чули?- глянув на чоловіка, але той заперечно покрутив головою.- Ну, звісно. Це ж, не Париж, який? Так от, Марківка - то вже українська сторона.
- Вот, видите. Я все-таки, угадал, - засміявся знову чоловік.- Выговор у вас, не чисто украинский. А я живу в Москве. Занимаюсь геологией, ищу в земле полезные ископаемые, - пояснив.- Родители мои, правда, хотели видеть меня музыкантом, но один человек, еще в юности, увлек меня этим, вот до сих пор, и увлекаюсь. И не жалею! Сколько краев повидал! - мрійливо всміхнувся.- Ой, извините, - схаменувся.- Может вам не интересно, а я, тут... Прошу вас, играйте.
 - Що ж, заграти? - замислився я. Спогади мої зупинилися на такому тяжкому відрізку мого життя, що нічого веселе не йшло на думку.


 Вже минав другий рік, як я відбував те, не заслужене, покарання. Заслали мене у далеку тайгу, валити ліс, заготовляти торф. Умови були жахливі! Людей, як скотину, годували гнилою капустою, варили пріле гіке пшоно... Загалом, робився вигляд, що людей годують. Жили ми в смердючих бараках, повних комарів, клопів і вошей. Одяг ніколи не міняли, навіть, прати його було нічим і, коли хтось помирав, вязні, безсоромно, стягували з покійника дрантя, щоб самим, хоч якось, рятуватися від гнусу й сибірського холоду. Люди хворіли і мерли, як мухи, бо ніхто їх не лікував. Було таке враження, що ці люди нікому не потрібні! Та що люди! Навіть, каторжна наша праця, теж була не потрібна..Гори зваленого лісу й заготовленого торфу, роками гнили під дощами і його ніхто не забирав. Мертвих не ховали, як годиться, бо мерзла земля не піддавалася копанню, тому покійників скидали в , виритий давно рів, прикидали лапником, дровами і палили. Траплялось, що увязнені вимирали в таких кількостях, що бараки ставали напівпорожніми. Тоді людей зганяли в якийсь  один, а ті що звільнилися, заселяли новоприбулими.
От і сьогодні, після чергового такого, переселення, я лежав, дивлячись у брудну стелю, як несподівано, до мене долинув, до болю знайомий голос!
- Ох, та коли ж вже, та смерть? - зітхав чоловік, що лежав неподалік від мене і я його впізнав!
- Дядю! - схопився я з місця, підбіг до чоловіка.
Він лежав брудний, смердючий, з зарослим сивою бородою обличчям. Я жахнувся, впевнившись, що це і є, мій любий дядечко з міста, хрещений моєї первісточки.
- Дядю! - з болем і радістю вигукнув знову, вхопив його за плечі.
Чоловік, попволі повенув до мене голову, довго й пильно вдивлявся, напружуючи память і раптом, заворушився, намагаючись підвестись. Однак сил йому не доставало.
- Олексію! - простягнув він до мене руки.- Синку, мій!
Чоловік обхопив мене руками і його, колись огрядне, а тепер зсохле на кістяк тіло, задрижало, від плачу.
- Чому ти тут? - нарешті відсторонив він мене від себе.- За віщо ж, тебе сюди?
- Та ні за що, - відповів я, тремтячим від хвилювання, голосом,- довго розповідати. Приліпили мені конокрадство. А що ж з вами трапилося? Я приїжджав до вас і побачив лише згарище. Що сталося?
 Чоловік тяжко зітхнув.
- Та я, таки, винен. Хоча...з якого боку, на це подивитися. Якби ж вони взяли, та й використали моє майно на добре діло! - обурено розповідав чоловік.- Ну, хоч би, на якийсь дитячий притулок, адже ж, стільки сиріт у державі! Та я сам віддав би все своє добро, навіть сам все зробив би! Адже мені воно ні до чого - рідних в мене немає, ну кому б я залишив усе?
Але ж, ні! Їм треба було принизити мене, розтоптати, як людину, як господарника! Очі мої не могли дивитися, як дороге сукно драли на онучі солдатам, як чудову шовкову червону китайку використовували для своїх, безглуздих лозунгів.
А, звернись вони до мене по-людськи? Та я, навіть, мріяв, що, як прийде нова влада, запропоную їм обладнати в моєму маєтку дитячий притулок. Хотів, був, запропонувати їм свої послуги. Але, після того, як вони зі мною повелись, я...- він махнув рукою.- Ну, ти ж, бачив.
Він замовк, обурено сопів. Навіяні зустріччю спогади, розбурхали йому душу.
Нарешті, трохи заспокоївшись, знову повернувся до мене.
- Ну, розкажи мені, тепер, про себе. Про ваше життя. Як там, моя Галочка- кралечка? - і його очі запромінилися теплотою.
- Та в мене, вже, не тільки Галочка!- всміхнувся я.- Вже є й Дмитрик, школяр, і ще й Катруся. Тільки-но народилася, перед тим, як мене...- я тяжко зітхнув, пригадавши ті події.
Я ще довго розповідав дядечкові про своє життя-буття, а він, то щасливо всміхався, радіючи за нас, то обурено , гупав по нарах кулаком!

Відтепер, зустрівши тут рідну людину, мені аж ніби, трохи легше стало. Проте, радість була недовгою.Невідома дядькова хвороба, прогресувала і я, з болем, спостерігав як він, поволі, згасає.
- Втікай звідси, Олексію, - говорив він мені, коли я, бувало в вільну хвилину, підсідав до нього.- Загинеш тут, ні за цапову душу! Ти ж бачиш, що тут робиться? А в тебе ж троє діточок! Нехай я, згнию тут, у болоті, ніхто й не заплаче за мною, а тебе ж чекають вдома, ти їм усім, ой як, ще потрібен!
 Ця думка, й справді, засіла в моїй голові. Але, як втікати? Куди? Я навіть не знаю, де я?! Бачу тільки, що страшенно далеко!
Дядечко, зрадівши, що я таки проникся цією ідеєю, почав вчити мене, як орієнтуватися в лісі по деревах, по зірках. Які ягоди, гриби можна споживати, щоб вижити в тайзі.
Я хвилювався, не вірячи в успіх цього задуму, а дядечко підганяв.
 - Втікай, поки ще в тобі сили є, та поки ще літо. Бо взимку в тайзі пропадеш.
- А як же ви, дядю! Я ж не можу покинути вас тут самого! Адже ви мені, як рідний батько, - говорив до нього, стискаючи його пальці в своїх руках.
- Та, мені недовго лишилося, - зітхнув він. - Про одне тільки хочу тебе попросити. Поховай мене, як людину. Не дай їм спалити , як скотиняку, в отому смердючому звалищі.
 Тієї ночі мені приснився сон.
Ніби я стою на краю глибокої кручі, а в ній, десь у глибині, що я й не бачу, всі мої рідні - і Яринка  і діти, гукають мене, благають про допомогу, а я бігаю край обривистого урвища й не знаю, як допомогти їм звідти  вибратися.
- Яринко, де ти? - кидаюся сюди й туди і ніяк не можу знайти стежки в крутий яр.- Я зараз, почекай! Я зараз! - кричу до неї і, враз, прокидаюся від власного крику.
 Серце стривожено калатало. Відколи я був тут, сім'я мені ні разу не снилася.
 "Що ж , там, таке?" - закралася в мою душу тривога.
- Кажу ж тобі, втікай ! - дорікнув мені дядько, коли я розповів йому свій сон.
- Це поганий сон. Біда там, якась.
 Серце стислось від болю.
"Господи! Допоможи їм, там!- подумки благав Всевишнього.- Ну як же мені бути?!Чи вдасться мені добратися до них і коли це буде? Та й, дядечко мій рідний, хворий! Та, хіба ж у мене вистачить совісті, лишити його тут, самого, в такому стані?!"
Серце моє розривалося на шматки!
І от, вночі, почувся  зляканий дядечків оклик.
- Олексію, синку! Де ти?!
Я миттю схопився, підбіг до нього.
- А , ти тут,- зрадів чоловік.- Побудь коло мене. Я помираю.
- Дядю, ну що ви...- Хотів був , заперечити.
- Ні, не говори нічого, - захлинався він, хапаючи ротом повітря.- Я такий радий, що, хоч одна рідна душа, буде коло мене в мою смертну годину...Ось, візьми,- похапцем став він порпатися за пазухою,- цей хрестик срібний. Може він тобі, десь пригодиться, а мені, однаково як гнити в землі - з хрестом чи без хреста.
Груди в нього засіпалися в передсмертних судомах, я злякано вкляк, дивлячись на те жахливе видовище.
- Прощай, синку. Як повернешся, поцілуй, за мене мою Галочку, мою любу кра...ле...- груди його, востаннє, сіпнулися і чоловік застиг.

 Мене всього трусило від страху, горя й жалю. Закрив дядечкові очі, схилився й заплакав над ним.
" Нещасний чоловік! Ну, за віщо, йому, людині такої великої душі, отака доля!?"
Тієї ночі до світанку, вже не спав. Викопавши неподалік, за бараком яму, поховав свого рідного дядечка, свого кума, сидів над могилою, поки й не покликали на роботу.
Наступної ночі вирішив втікати, однак, проспав. Виснажлива робота вдень, та ще й, безсонна ніч перед тим, далися взнаки. Переживши ще один день, з напруженням чекав, коли поснуть усі, в бараці і, непомітно, заснув і сам.
"Олексію, вставай, - шепотіла мені на вухо Яринка.- Сьогодні твій день.
- Який день? - дивуюсь я, озираюсь довкола, але ніде її не знаходжу.
Аж ось, я вже на березі якоїсь ріки. Рання весна. Крига на річці вже скресла, а я стою, милуюсь, радію пробудженню природи, як раптом, відчайдушний крик, змусив мене злякано вклякнути на місці! Я вибігаю на пагорб і бачу, як вся моя сімя -  Яринка, діти, пливуть на крижині по ріці, а там, попереду,страшна небезпека! Я не знаю, яка саме, але страшна і вони благають мене про порятунок!
- Олексію! - кричить дружина.
- Тату! Тату! - благають діти, а я бігаю берегом і не знаю, як їм допомогти?!
- Я зараз! - кричу їм. - Я зараз! "- і, в цю мить, прокидаюсь.
 Смердючий барак спав важким сном.
Серце в грудях, напружено гупало, відлунюючись у скронях. Я підвівся, тихенько згріб свої припаси, які складалися з вкрадених під страхом смерті, сірників, кількох сухарів, що дядечко насушив, відриваючи їх від себе, та драної одежини.
Вартовий на дверях спав, схилившись на гвинтівку.
Сторожко переступив через нього, тихо вислизнув нвдвір. Перебігаючи від барака до барака, молив Бога, щоб на воротях не було варти і ВІН, мабуть-таки, почув мої молитви. Видряпавшись з-під колючого дроту, де-яку відстань повз рачки, а потім, схопившись на ноги, щодуху побіг. Біг, не розбираючи дороги, аби тільки подалі, від того проклятого місця. Біг всю ніч і, тільки на світанку, зупинився, щоб не було слідів від збитої ногами роси, щоб вранці, по-видному, розгледітися.  Пригадуючи дядькови уроки, вибирав напрямок, куди рухатися далі? Наче визначився. Розпалювати вогонь не став, боявся, щоб не помітили тому, згризши сухаря, сховався в густому природньому шатрі старої ялини, сидів там.Часом спав,часом жахався віз пташиного галасу, чи шурхоту якогось невідомого звірка, але пробув  там, аж до вечора.
Далі йшов ночами. Не знаю, скільки вже, тих ночей минуло? Вже й сухарі давно скінчилися, а краю тій тайзі не було! Відтепер, почав трохи іти і вдень, щоб можна було знайти якусь ягоду, чи гриб, чи, якесь пташине гніздо, щоб взяти звідти яєць, та з'їсти.
Страх від того, що мене знайдуть, наздоженуть, трохи відступив, а думки про домівку не покидали ані на мить.
"Що ж там, за лихо? - щеміло в грудях.- Що чи, хто завдає вам  там, горя?- подумки звертався до рідних.- Може, проклятущий Семен? Задушу! - стискалися, самі собою, в мене кулаки.- Власними руками, задушу! Що ж він, там, витворяє? Може, підбиває клинці до Яринки? Ні, не може бути! - гнав від себе страшні думки.- Яринка йому не скориться, я знаю. А, може, саме через це, він там знущається над ними?!"
-  Господи! Та де ж край цьому лісові!- підняв я очі до неба.
 Нічні зорі миготіли десь високо, між верхівками дерев.
Раптом, ноги м'яко посунули вниз, як у тісто. Злякано сіпнувшись, зрозумів, що я в трясовині!
 Ой, лишенько! За що ж вхопитись?
  Поблизу, а ні кущика, а ні деревця, а тягуча безодня, все глибше, затягувала мене в свою пащу!
- Рятуйте! - несамовито закричав я й, тієї ж миті, зрозумів всю безглуздість свого крику. Ну, хто тут може допомогти? За тисячі верст, на всі боки, жодної живої душі!
- Госпди! - звів я очі до нічного неба.- Невже, оце й кінець моїй мрії, моїй надії?! Та хіба ж, я свою шкуру рятував? Невже ти, Господи, не бачиш, що я не задля себе це роблю?  Хіба я, взагалі, задля себе на світі живу?!
 Страх такої безглуздої смерті, все дужче оволодівав мною. Я пригадував уривки молитов, яких мене навчали в дитинстві, молив, благав Бога про допомогу, та чорна безодня була, мабуть, сильнішою й за самого Бога. Вона, зловтішно, плямкала й булькала, проковтнувши мене вже по груди.
- Яриночко, кохана моя! Не зумів я вам допомогти. Простіть мене, мої рідненькі! Сльози текли по моїх, зарослих щетиною щоках, а серце розривалось від болю й приреченості.
- Та за що ж ти мене так караєш, Господи?!- у відчаї заволав я.- Я ж ніколи й нічим тебе не прогнівив!
Я плакав, не думаючи про сором, який ніби-то, не дозволяє мужчині такої слабкості і, то докоряв, Господові, то каявся, то благав про помилування.
- А чим же завинили мої діти, моя дружина?! Вони ж кличуть мене, молять про допомогу! Врятуй хоч їх, Господи!
Смердюча багнюка підступала вже до горла, руки, у відчаї, хапалися за повітря.
- Я-ри-ноч-ко-о-о!- вирвався з грудей відчайдушний, прощальний крик, як раптом,якесь сліпуче біле сяйво засліпило мене.
 Я не розумів, чи я вже на тім світі, чи мені мариться?
- Чого кричиш? Давай сюди руку,- змусив здригнутись чийсь голос.
Збоку від мене, стояв маленький дідок, прямо, ніби, як Яринчин дідусь, тільки весь білий, з довгим волоссям і, такою ж білою довгою бородою...

 Понині, не знаю, що то було? Чи то була жива людина, чи САМ БОГ, чи ще яке диво? Але отямився я на твердій землі. Кругом ніч, тиша, а, ні того дідка, а ні того сяйва, як і не було! Якби не смердюча багнюка, що клаптями сповзала з мене, можна б було подумати, що то був страхітливий сон. Все тіло тіпалося від пережитого страху, нелюдського напруження й холоду. Я обтирав з себе те бридке місиво, як раптом, вуха впіймали якийсь рідний звук! Я вкляк і став напружено вслухатись! Від напруження, здавалось, і кров у жилах, зупинилася! Після кількох хвилин очікування, звук повторився і щасливе серце знов погнало кров по жилах! Співали півні! Звуки були десь далеко, бо той спів, ледь-ледь можна було розпізнати, але, хіба, то вже була відстань, в порівнянні з тією, що я пройшов!

 Визначившись, звідки саме, долинала та, така мила моєму серцю мелодія, кинувся бігти! (Якщо, звісно, те, що виробляли мої, змучені ноги, можна було назвати бігом).


Надворі вже починало сіріти, коли потворне створіння, зі злиплою  від смердючої багнюки кудлатою головою ,виповзло з лісу і, озираючись на всі боки, як зацькований звір, поволі сунуло до будівлі, що стояла трохи осторонь від решти будинків, якогось поселення. Чудовисько не відразу зроуміло, чого його тягне саме сюди і лише, коли, пробравшись у двір, побачило помийні цеберки з набовтаними там рештками їжі, зрозуміло, що тягнув його туди голод!
Впавши на коліна, воно жадібно хапало з цеберок шматки розкислого зліба, поспіхом, пхало його до рота, знов пірнало рукою в цеберку, ловило все, що там плавало,знов відправляло до рота ,а само тремтіло всім тілом від голоду, холоду і нелюдської втоми.
Несподівано на нього впало світло і, зляканий жіночий зойк, змусив потвору озирнутись.
 На порозі дому, з розчинених дверей якого, падало світло, стояла жінка і, злякано притиснувши руки до грудей, дивилась на те страхіття.

Так. Тим страхіттям був я. Вигляд, звичайно ж, у мене був жахливий!
Драна в клоччя, одежа, закудлана бруднюча голова, обличчя, геть заросле бородою, яка теж стирчала на всі боки від засохлої багнюки. Руки, ноги  і все тіло, заскорузли від багна, і весь я, нічого, окрім огиди й страху, до себе не викликав.
- Хазяєчко, не бійтеся! Я вам нічого лихого не заподію, - звернувся я до господині цього дому.- Тільки не кричіть, благаю вас! Я вам все розкажу, тільки дайте мені поїсти й сховайте, де-небудь.
- Ты кто такой?- гукнула жінка здаля.
- Я вам зараз усе розповім, - сунувся, було, до неї, як вона, злякано зойкнувши, позадкувала від мене.
-Не подходи!
Я зупинився.
- Та, не бійтеся! Я сам, більше за вас, боюся! Я все розкажу, тільки, благаю вас, не викажіть мене міліції.Я втікач. Втікаю з лісоповалу, бо в мене ж , вдома, троє діточок, дружина, вони ж пропадуть без мене.
 В усьому тілі була така страшенна втома, що недоставало сил підвестися на ноги.
- Благаю вас,- молив, стоячи навколішки перед нею, - сховайте мене де-небудь і дайте поїсти. Я відпочину й піду далі. Тільки трішечки відпочину.
Десь, неподалік, загавкав собака, я злякано озирнувся.
- Хазяєчко, молю вас. Не згубіть мене. Я й так, щойно, ледь не потонув у болоті!
- Ну, хорошо, - вже спокійніше мовила жінка  і зникла в хаті.
Через мить вийшла з оберемком якогось ганчіря,як потім зясувалося, порожніми мішками .
- Ступай за мной, - звеліла мені.
 Ледве підвівшись, почвалав за нею.
- Посиди пока здесь, - вказала вона на відімкнені двері до погреба.- Только не шуми, если не хочешь, чтобы тебя обнаружили. Это столовая, - кивнула вона на хату, - и здесь, днем, будет много народу.
 Вона жбурнула оберемок униз.
- Полезай. Я сейчас принесу тебе чего-нибудь горячего похлебать, а потом приду лишь вечером. Тогда и решим, что дальше делать?
- Спасибі! Спасибі вам, добра душа, - хотів поцілувати їй руку, та вона, гидливо ухилилась.
 Проковтнувши, одним духом, гарячу юшку, я впав на ту постіль і заснув мертвим сном.
 Не знаю, скільки спав, та, прокинувшись, знову відчув страшенний голод. Надворі був день, світло проникало крізь шпарини в дверях погреба і я став розглядатися по ньому, шукаючи, що б ще з'їсти?
 Їв усе підряд: квашену капусту в діжі, огірки, моркву, що була насипана в кутку і ніяк не міг утамувати голод.
Нарешті, вночі, гримнув засув і почувся, той самий, жіночий голос.
- Эй, человек! Ты там живой?
- Живий, живий,- озвався я.
-Ну, тогда выходи. Ну и горазд же ты, спать ,- проговорила, коли я вийшов нагору.- Без малого двое суток, проспал. Я уж, забеспокоилась, не умер ли ты там? Ступай за мной.
Ми зайшли в хату.
- Вот, первым делом вымоешься,- вказала вона на широкий деревяний шаплик, - потом я тебя остригу, чтобы ты не стращал своим видом, а, уж потом, поговорим.
Вона позапинала вікна, налила води і стояла, склавши руки на огрядних грудях.
- Ну,полезай.
Мені було соромно роздягатися перед чужою жінкою, дотого ж, ще доволі молодою.
- Да не стыдись ты, - здогадалась вона.- Что я, голого мужика, что ль, не видела? А без меня тебе не обойтись. Ты еще, чего доброго, сознание тут потеряешь. Вон, ведь, коленки дрожат, от слабости.  Ну хорошо, я отвернусь, пока ты сядешь в воду, а потом помогу тебе вымыться.
 Боже! Яке блаженство відчувало моє, змучене тіло!
Жінка терла мене з усіх боків, а я, ледь осилював себе, аби не заснути в тій гарячій купелі!
Ще добрий тиждень я, ніяк, не міг повернутися в нормальне самопочуття. Відчуття голоду, здавалось, ніколи не мине!
Я розповів жінці про себе і вона забрала мене в свій будинок.
- Поживешь пока у меня, - говорила вона.- Мужа моего убило в шахте, я живу одна. А потом, придумаем, как тебе двигаться дальше.
Вона запропонувала видавати мене за свого далекого родича, що прибув з України в пошуках роботи. Я погодився .
А может тебе и впрямь, немного поработать?- говорила вона.- Тебе ведь понадобятся деньги на дорогу. Я договорюсь на шахте. Я там всех знаю. Скажем, мол, попробовать. А?
Робота на шахті була важкою, але не тяжчою,ніж на лісоповалі. Дотого ж, я тут мав можливість добре й безкоштовно, завдяки моїй рятівниці, харчуватись. Відробивши місяць, зазбирався в дорогу, бо вже, от-от, мала настати зима.
Даша, так звали жінку, яка дала мені прихисток, виявилася доброю, чуйною людиною. Хоча вона й була старшою за мене, однак, наполягла, щоб я звав її на ТИ. Вона приготувала мені теплий одяг, що лишився від її колишнього чоловіка, десь роздобула мені добрі чоботи, словом, піклувалась від щирого серця.
Завтра я мав вирушати, бо далі відтягувати не можна. Вже й так згаяв багато часу.
Я лежав у ліжку, намагався заснути, але думки, хвилювання, не давали заснути.
" Воронеж. Воронеж"- повторював я подумки.
 На шахті, розмовляючи з робітниками, я , непомітно, вивідав про напрямок мого маршруту і тепер, ця назва, це місто, було найжаданішою моєю мрією!
Несподівано двері тихо прочинились і зайшла Даша.
- Ты не спишь? - тихо запитала.- Можно я побуду возле тебя?
Голос її звучав якось дивно, здалось,  що вона, от-от заплаче. Чи може, здалося?
Вона присіла біля мене на ліжку, якийсь час тихо сиділа, схиливши голову і, раптом, скинувши з мене ковдру, впала мені на гуди.
- Алешенька, не уезжай! - гаряче зашепотіла вона до мене, палко цілуючи.
Я оторопів, від несподіванки.
- Дашо, ти що? - намагався відсторонити її від себе.
 Та вона не зважала.
- Алешенька, родной, умоляю тебя. Не уезжай! - цілувала, оголяючи мої груди й намагаючись скинути з мене сорчку.
- Даша, опомнись!- намагався я говорити російською.- Зачем тебе это? Я ведь, женат и у меня трое детей!
- Вот именно! Трое! А у меня ни одного, - не здавалась вона.- Алешенька, прошу тебя, останься, хоть для того, чтобы подарить мне ребеночка. Я ведь еще не совсем старая, мне всего сорок лет и я, вполне, еще могу родить. Но рожать от первого встречного, я не хочу. Мне гордость моя, женская, не позволяет. А тебя я люблю. Мне стыдно, я ведь старше тебя, но я ничего не могу с собой поделать! Я все это время крепилась, надеялась, что смогу побороть себя, но не смогла.
 І вона залилася вона гіркими слізьми.
Я , розгублено, гладив її по голові, а вона, відчувши в цьому мабуть, якусь для себе надію, знову припала до мене.
- Ну, пожалей меня! Полюби меня, хоть одну эту, ночь, - і так гірко й жалібно плакала, що я, аж, почав ,був, здаватись.
 Даша , відразу, відчула це, миттю скинула з себе сорочку, але, тільки-но моя рука торкнулася її повних грудей, як память , відразу ж, нагадала мені про мою Яринку. Про її маленькі, тугенькі і такі, завжди солодкій жадані груденята, що я злякано відштовхнув жінку. Мої руки ще не торкалися жодної іншої, крім Яринки, жінки і ця, чужа, чомусь відразу викликала в мене огиду.
- Ні, Дашо. Я не можу! Пробач. Ти хороша жінка, але я люблю свою дружину і не хочу паплюжити нашу з нею любов.
Вона підхопилась. Лють і сором, за щойно пережите приниження, несподівано вихлюпнулись нестримною лайкою
- Будь ты проклят! - кричала вона. - Ненавижу! Тварь, неблагодарная! И зачем я, только, пригрела тебя!? Лучше бы ты сдох там, в болоте! Вон из моего дома! - змахнула рукою до дверей.- Проваливай к своей, ненаглядной!
Вона вискочила в іншу кімнату, хряснувши дверима, та, за мить, знову повернулась.
- И, чтоб отсохло твое, то самое, мужское достоинство! - сердито додала і, зачинившись в своїй кімнаті, ще довго там, плакала.
 Я підвівся, одягнувся, зібрав свої речі, зайшов до неї, щоб попрощатись.
- Даша, - тихо мовив.- Спасибо тебе за все. Прости меня, если сможешь. Ты еще встретишь хорошего человека. Ты еще молодая...
- Не тебе об этом судить! - сердито обірвала вона мене.
- Возможно, - погодився я.- Прости меня и... Прощай.
 Я вийшов надвір і попрямував до станції.
Всю зиму добирався до Воронежа. Стільки довелося пережити й перетерпіти, що й, не розказати! І холод у товарних вагонах, бо, без документів, я не наважувався сідати в пасажирські поїзди. Хвороба від простуди, ще на кілька тижнів затримала мене на моєму шляху. На кожній станції ховався від міліції і будь-якої перевірки. Не раз, зі сльозами на очах, поглядом проводжав черговий поїзд, який міг відвезти мене до моїх рідних, але, через ті, кляті первірки я так і не наважувався в нього сісти! Дорогою підробляв, як міг і де міг, аби якось прохарчуватись і мати можливість рухатися далі.
 Чи то на станціях, чи в вагонах, слухаючи розмови пасажирів я, несподівано, з жахом, дізнався, що В Україні лютує страшенний голод!
 " Так ось яка там біда?!- приголомшено розгадав я, нарешті, свій давній сон.
 - Ось чому вони кличуть мене?! А я, як на гріх, волочуся як старий віл!- лютував сам на себе.
Вже була рання весна, коли я, нарешті, добрався до Воронежа.
 Відтепер, далі просувався чим тільки міг! І йшов пішки, і їхав, і плив рікою...Добре, що хоч морози скінчилися і ночувати можна було де завгодно.
Зупинився на чергову ночівлю на узбіччі дороги, в якомусь лісі. Сяк-так, змайстрував курінь, назбирав торішнього листя, трави, вмостився спати.
"Діточки мої, - щеміло в грудях.- Чим же вам допомогти? Чи ви, хоч, ще живі, там? Треба б, якихось харчів придбати, - думав я. - А за що?"
 Всі гроші, які вдавалося заробити, йшли на дорогу.
І тут я згадав про хрестик, який дав мені  покійний мій дядечко.
"Треба буде його, якось, продати", - розмірковуав і раптом, почув, як десь, зовсім поруч, зафиркали коні! Я завмер, прислухався. Так і є. Коні були десь, зовсім, близько. Я підвівся, пішов назустріч фирканню.
"Що за коні, серед ночі?- думав я. Аж ось, і вони. Пара коней, запряжених у підводу, стояли, привязані до дерева. Судячи з кавалків, під їхніми ногами й їхніх, запалих, боків, вони стоять тут доволі давно.- А де ж господар?- розглядався я довкола. На підводі лежало кілька колод. - Мабуть за дровами приїхав хазяїн? А деж він сам?"
- Кось-кось-кось, - тихо примовляв я, підійшовши до коней.- Мої хороші, голодні, - гладив я коней по гривах, і раптом, мороз пробіг мені по тілу!
На землі, біля підводи, схилившись набік, сидів чоловік. Мертвий!!! Я з острахом, штовхнув чоловіка. Мрець, і справді, був мерцем!
" Що ж сталося? - сторожко обстежив я довкілля. - Чоловік не поранений, слідів якогось насилля не видно. Та, якби його вбили, то коней обовязково забрали б, або, просто, відпустили , - розмірковував.- Певно, ніс спиляну деревину і йому стало зле. Присів, видно, перепочити і так, сидячи, й помер."
Я хутко кинувся до свого куреня, приніс звідти свої пожитки, згріб траву, на якій спав, кинув коням, щоб їли. Поскидавши з підводи дрова, вигріб звідти солому, теж кинув коням.
- Прости мене, Господи, - глянув на небо. - Відбував покарання за конокрадство, якого не робив, а зараз, маю саме цей намір. Хоча й це, не зовсім крадіжка, адже хазяїна уже немає в живих.
Я перехрестився й, поспіхом, почав копати яму. Власне, не копати, а рубати, бо нічого, окрім сокири й пилки, не було. Ледь не до світанку проморочився з тією ямою. Нарешті, викопавши, зіпхнув туди покійника, сяк-так, прикрив його лице, травою, закопав.Встромив у могилку саморобного хрестика, ще раз перехрестився, скочив у підводу, вйокнув.
- Поможи, Господи!
Кілька сіл проїхав не зупиняючись. Боявся, щоб хто не впізнав коней. Вже надвечір, дорога привела до великого міста. Заночувавши у якихось людей, вранці вирішив якось спробувати продати той , дядечків  хрестик, щоб придбати хоч що-небудь з харчів.
Я тинявся містом, не знаючи, куди поткнутись з тим хрестиком? Колись, це не склало б ніяких клопіт, а тепер, я не знав, чи можна продавати такі речі? До того ж, боявся, що в мене вимагатимуть документи. Покрутившись біля ломбарду, я так і не наважився зайти в середину, як раптом помітив, що до мене пильно придивляється якийсь чоловік. Лиш на мить, в його зовнішності мені здалося щось знайоме, але я відразу прогнав від себе цю думку. - Ну, хто тут, й цьому чужому, великому місті може бути мені знайомим?- А чоловік, все пильніше приглядався.
"Чого він витріщився? - стривожено забилось серце.- Може він вгадав у мені втікача?"
Сторожко озирнувшись, я пішов геть.
- Олексію! - раптом, почувся оклик.
Я здригнувся, зупинився. Оглянувся. Чоловік, всміхаючись, йшов до мене.
- Значить, я, таки, не помилився, - радів, той, простягаючи мені руку..- Здоров, був! Що ти тут робиш? Знов на заробітки приїхав?
Відкрита, ясна посмішка цього чоловіка, знов здалася мені знайомою, але я ніяк не міг пригадати, де я його бачив?
- Ти що, не впізнаєш мене?- здогадався той.- Що ж, час іде, ми старіємо. Ану, пригадай. Ніч. Переправа. Злодій, який шпигнув тебе ножем. Тебе, пораненого, напівживого, везуть додому. І, хто ж тебе везе? Та я ж!!! Ну, пригадав? - зареготав чоловік.
В мене відлягло від душі. Страх, бути спійманим, ніяк не давав нормально сприймати навколишнє.
- Тепер згадав,- посміхнувся йому і я.- Хоча, я мало що, з того, памятаю, бо, майже весь час був непритомним.- Ну, здоров, - простягнув і я йому руку.- А як, же, тебе звати? Ти, бач, знаєш мене, а я, вважай, тільки-но познайомився.
- Та, Степан, я,- засміявся чоловік.- А я, таки, частенько згадував ту пригоду!.Ну, як там, на Україні?
 Я знизав плечима, зітхнув.
- Та, не знаю. Чув, що голод там, страшенний.
- А ти, хіба, там не живеш? Хіба ти не одружився з тією, як, пак, ти її все називав, коли марив? А, з Яринкою! - згадав він нарешті ім'я ,а в мене стріпнулося серце.
- Чому, ні? Одружився. Був з нею дуже щасливий. Мали вже трійко дітей...
- Почекай, - перебив мене чоловік.- А, чому ти все розповідаєш в минулому часі? Ти що, розлучився, чи вони... померли?...- стишив він голос.
 - Та, може, вже й померли, - гірко зітхнув я і в грудях раптом, так щось, боляче стислось!"Невже я не встигну?! Невже мої муки й поневіряння виявляться марними?!"
- Степане, - вхопив я за руку чоловіка.- Що це за місто? Далеко ще до Калача?
Той здивовано витріщився.
- Так, оце ж, і є Калач. А що таке? - стурбовано глянув на мене.
Я трохи помовчав, в нерішучості."А! Хай буде, що буде!"- вирішив, нарешті.
 - Степане, - допоможи мені придбати якихось харчів для сім'ї. Я всю зиму добираюсь і, ніяк, не доберусь до них. Втікаю з саслання. Був аж у Сибіру, а, оце нещодавно, дізнався, що на Україні страшенний голод! Але в мене нічого немає. Тільки оцей хрестик, - розкрив долоню.
- Ну, що ти там, за той хрестик, візьмеш!- поморщився він.- Тут знаєш  скільки, ваших, швендяє з отаким, от, дрібязком!
В мене, раптом, виникла щаслива ідея.
- Так, може, коня продати? Що за коня можна виміняти?
- Ну, кінь, то вже зовсім інша розмова. Ану, де він? Покажи.
Хвала, Господу! Світ, не без добрих людей.
Семен добряче мені допоміг, ще й, від себе, безкоштово, дав козу! Для дітей! Кіз у нього було аж пять, отож він пожертвував одну, жаліючи моїх дітей.

Після обіду я поганяв одного з непроданих, коней вже тепер знайомою мені дорогою. На возі лежали два мішки з картоплею,(один для харчу, а один на посів),мішок борошна, клунок пшона, трохи сала, трохи олії, кілька вузликів з квасолею, горохом і найдорогоцінніший скарб - коза! Довелося їй звязати ноги бо, якби йшла за возом, то я ще місяць добирався б додому. А домівква вже ось, майже поруч!
- Потерпи, потерпи, - примовляв я до кози.- Скоро будемо вдома.


Приїхав до свого двору рано-рано, вдосвіта. Хутко завів коня, разом з підводою, в порожню клуню, кинувся до хати.
 Тихо прочинив двері. В хаті холодно, тихо, темно. Серце стислось від болісного очікування. Аж нарешті, на печі щось завовтузилось.
- Слава, Богу! Живі,- Зрадів я.- Ярисю, Яриночко, - тихо покликав. Ніхто не відгукнувся. Полапки, пішов у сусідню кімнату.- Яриночко, де ти?- боявся злякати своєю несподіваною появою.
 Знову мовчанка.
Підійшов до ліжка, став обмацувати, що там було і, враз, злякано відсахнувся! Там лежало щось холодне!
- Яриночко! - скрикнув я й кинувся її трусити. Вона була, як нежива! - Та де ж та лампа!?- метнувся шукати по хаті, але лампа була порожня!- Хоча б сірником присвітити, - не знайшов!- Хоча б каганець!
Вискочив з хати, приволік клунки, поспіхом зробив каганець, засвітив, схопив його, знову поспішив у кімнату і, знову, жахнувся!
Там лежажала суха, кістлява бабця, з чорними проваллями очей, готрим носом і, якби не її кучерява голівка, я , зроду, не впізнав би в тому кістяку, своєї дружини!
  - Яриночко, серденько моє! - впав я на коліна біля неї.- Ти чуєш мене?
 Вона не ворухнулась.
Приклавши вухо до її грудей, напружено вслухався. Серце, дуже слабо, але, таки, билось.
- Яриночко, та прокинься ж!- трусив я її за плечі, ляскав по впалих щоках, але все марно.- Господи! Та що ж це таке!? Ярисю, ну як же привести тебе до тями?!
 Раптом, щось смикнуло мене за полу. Я озирнувся. Біля мене стояло худюще, кривоноге, зі здоровенним животом дитя й дивилося на мене Яринчиними очима.
- Дядю, я фоцю їштки, - промовило дитя і в мене, до горла, підкотив клубок.
- Катю, це ти? Ти Катя?
 Дитя кивнуло.
- Донечко моя! - цілував я дитя, пригортаючи до себе.- Я ж твій татко.
- Тату, - злякано й радісно вигукнув Дмитрик і, скоріше сповз, аніж сплигнув, з печі і кістляве тільце хлопчини, затремтіло від плачу.
- Мої ріднеснькі, - плакав і я, пригортаючи їх до себе.
- Дядю, я їштки фоцю, - знову попросило маля, не розуміючи, що тут відбувається.
- Я зараз, - підхопився я. Вхопивши якийсь черепок, метнувся надвір. Коза дригала ногами, не даючись здоїти, і я ладен був убити її на місці! Нарешті, з горем пополам, я вичавив таки, з неї, з півлітри молока, прибіг у хату. Розділив молоко на чотири кружки, подав , по одній, Каті та Дмитрику.
- Я ісцє фоцю, - за мить, подавало мені, знову, кружку дитя.
- Катрусю, потерпи.Я зварю якоїсь юшки, а це ж, нехай, мамі та Галі. А, де ж це, Галя?- тільки тепер схаменувся я.- Де Галя?
- Галя померла,- майже пошепки проговорив хлопчина і раптом, закричав, заголосив.- Таточку! Та де ж ви, так довго, були! Ми ж вас вже хто зна й коли чекаємо!- і його гострі, від худоби плечі, знову затремтіли від плачу.
- Та не зміг я швидше, синочку, - пригорнув я хлопчину до себе, а в грудях все задерев'яніло від страшної звістки."Померла! Моя Галочка, моя улюблениця-первісточка! Не встиг! Не встиг!"- лютував я сам на себе і ковтав пекучі сльози.
- Дідусь теж помер, - трохи заспокоївшись, повідомив хлопець, - і мама, мабуть, теж помре. Вона вже два дні, отак, лежить.
 Ці слова, як ножем, різонули в саме серце! Схопивши кружку з молоком, я знову кинувся до ліжка. Підняв кучеряву голівку, намагався влити, хоч краплю молока їй до рота, та молоко тільки розтікалося по її щоках.
- Та як же тебе оживити, Ярисю?- цілував її холодні руки.- Вона змерзла.- підхопився я.- Треба чимось укрити, - роззирався по хаті, однак, нічого не знайшов. Хата була , прямо таки, порожнісінька!?
- А де ж, усе? - вражено роздивлявся я по хаті.
- Нічого нема, - відповів Дмитрик,все ще тримаючи свою кружку.- Все, що лишилось, довелося міняти на харчі, а, ще раніше, все що краще, мама розпродала, аби виклопотати ваше, тату, звільнення. Лише одна гармошка зосталась.
- Та, чому ж мама гармошку не продала!? Краще б же гармошку, аніж одяг!
- Мама не хотіла гармошку продавати. Говорила, що це єдине, що пов'язує нас з татком. Казала, якщо, перервати й цю ниточку, то тато до нас ніколи не повернеться. Вона весь час наспівувала ту пісню, що грали ви , тоді, тату. Говорила, що й ви її там співаєте і, що, з цією піснею й повернетесь.
Я слухав розповідь сина, дивився на те, ні то живе, ні то мертве тіло, а серце краялося від розпуки!
- Я ж прийшов, Ярисю! Я ж повернувся!- вхопив я гармошку.- Ось послухай!
Серце, наче хто лещатами  видирав з грудей! Пальці не слухалися, нівечили мелодію, і я, вкотре, повертав назад, починаючи пісню з початку.
                -Ой чий то кінь стоїть? -
прийшов мені на поміч син. Його дзвінкий голосок трохи привів мене в рівновагу і пісня, нарешті, вирівнялася, полилася, тихою, журливою течією.
Сльози сліпили мене, болючий клубок душив за горло, не даючи дихати і, раптом, щось захрипіло, заклекотіло в Яринчиних грудях!
Я кинув гармошку, знову впав біля її ліжка.
- Ярисю, ріднесенька. Ти чуєш мене? Це ж я, твій Олексій!- цілувавя її лице.
Щось знову заклекотіло в її грудях і повіки її ледь ворухнулись.
- Синочку, неси скоріше молоко!
- Хлопець метнувся і, в туж мить, звідти почувся дитячий плач.
- Тату, Катька випила молоко! - у відчаї закричав хлопчина і знову, заплакало дитя.
- Та не бий її!- здогадався. - Вона ж ще мала.
- Нате, ось, в моїй кружці ще трохи залишилось, - простягув хлопчина мені свою кружку.
Я присів на ліжко, прихилив до себе свою, напівживу дружину.
- Ану, синку, чи є в нас пір'їнка? Ну, ота, що мама, бувало , нею пиріжки змащувала.
Хлопець метнувся, приніс пір'їну.
Я вмочив її у молоко, провів нею по губах моєї страдниці. Через хвильку, знов зробив те саме. Молоко поволі, але просочились таки їй до рота.
- Ну, ну, Ярисю, - заохочував, як малу, свою кохану.
Ще кілька разів довелося повторити те саме, поки вона, мабуть справді, відчула смак молока.Горло її сіпнулось, як в судомі, зробивши порожній ковток і губи жадібно почали шукати поживну рідину.
- Отак, отак, - пускав я їй до рота, по краплі, молоко. Вона жадібно ковтала, а мене, знову, засліпили сльози.

За якусь годину, на плиті вже булькала юшка. Попоївши і впевнившись, що татко вже нікуди не подінеться, діти поснули, а я все ніяк, не міг повернути до життя свою дружину. Ще два дні я відбивав її у смерті. Я  переніс свою кохану на теплу лежанку, розтирав її кістляве тіло горілкою. Аж, нарешті, вона прокинулась.
Розплющила очі, розглядалась, якийсь час ,безтямним поглядом і, враз, заворушилась, намагаючись підвестись.
- Ярисю, лежи, - зупинив я її, схилився, погладив її по голові.- Лежи, відпочивай. Все добре, - цілував її руки. - Тепер все буде добре. Я вже вдома. Привіз вам харчів, тепер все буде добре.
 Вона слухала, а сама дивилась на мене, неначе на примару.
-А де діти? - нарешті прийшла до тями, стурбовано кинула поглядом по хаті.
- Діти сплять. Ніяк не оклигають. Поїдять і сплять. Давай я й тобі принесу попоїсти, - підхопився й побіг у хатину.
- Мені приснилося, що ти грав на гармошці,- мовила Яринка, коли я повернувя з мискою.
- Я, й справді, грав. Тільки то було, ще позавчора.
- А, значить, то вона мене розбудила? - відповіла непевно.
 Я годував її з ложки, вона жадібно ковтала , а по сухорлявих щоках все котилися сльози.
 Коли, нагодована Яринка знову заснула, я вийшов надвір.
У дворі, під грушею, під тією самою, де ми колись, "обмивали" Яринчиного першого хрещеника, чорніла свіжа могила.
 Галочко, прости мене, ріднесенька, - став на коліна коло могилки.
 Сидів довго, обхопивши голову руками, аж доки чийсь дотик не відірвав мене від тяжких думок.
Біля мене стояв колгоспний голова. Він був теж, худющий, згорблений, з небритими запалими щоками.
- Здоров, Олексію. Довго ж тебе чекати довелось. Де ти пропадав? Адже тебе виправдали ще півтора роки тому.
- Як вип...? Ще півтора роки?!
Ця новина, як ціпом, шарахнула мене по голові.
- А, хіба ти не отримував листа?
- Якого листа?
- Значить, не отримував,- похитав чоловік головою. Сів біля мене, закурив.
- А дружина твоя, добилась таки, твого виправдання! Ох і жінка ж, у тебе! Мале, а вперте, як щеня! Тільки-но, тебе забрали, - розповідав чоловік, - як вона загорілася думкою знайти свідків, доказів твоєї невинуватості. Семен взявся, ніби то, їй допомагати. Їздив з нею, щоразу, в район, але, потім з'ясувалося, що він їздив тільки для того, щоб завадити їй. А вона, наївна, вірила в його щирість! Таким чином, він видурив у неї чимало добра з хати, аж доки вона не здогадалась, та не пішла таки,сама до слідчого. Той, виявився людиною чесною, порядною і,вже за якихось два місяці, довів, що ти,Олексію, не винен. Що все це зробив сам Семен, що й тих коней він сам, ховав у Залівному лісі. Відчувши, що пахне смаленим, він страшенно запив і, мабуть, по-пяному ділу, згорів, разом з хатою.
 А коли приїхали з міліції, щоб заарештувати його, то вже було пізно.
Тоді ж, привезли й того виправдовувального листа. Казали, що, такого ж, листа відпралять і туди, де ти був. Хіба не отримував?- знову перепитав чоловік.
 Я був приголомшений!
Наступного дня поїхав у район, щоб з'ясувати, чому мені так і не надійшов той рятівний лист? Знайшов установу, постукав у вказані двері.
За столом сидів молодий хлопчина в окулярах, зовсім не такий, яким я уявляв собі слідчого.
 Вислухавши мою, нескладну промову, той, протяжно зітхнув.
- Давайте вийдемо надвір, - запропонував.
Ми сіли  неподалік, на ослінчику.
- А чому ви вдома, якщо листа не отримували?- поцікавився слідчий.
Я злякано завмер.
- Утік, - тихо зізнався.
Слідчий похитав головою.
- Моя вам, порада, - тихо промовив він.- Нікому більше не розказуйте, що ви втекли. Бо, хоч вас і виправдали, ви все-одно не мали права втікати, доки не отримаєте про це повідомлення. А так, вас можуть знову заарештувати.
А тепер, стосовно листа.
Після того, як той, як ви кажете, Семен,що запроторив вас у тюрму, покінчив з собою, прийшла до мене ваша дружина й повідомила, що того листа, який мали відправити вам, перехопив він, тобто Семен. У нього в слідстві були знайомі люди і він, довгий час, носив їм хабарі, аби  заплутати слідство. Отже й того листа він перехопив, завдяки їм.. Дружина ваша благала мене, щоб я відправив ще одного, такого ж, листа, бо, той Семен, спалив його у неї на очах. Я пообіцяв їй, і вже, був, підготував його, але мене, несподівано, перевели в інший відділок і справу вашу передали іншій людині. Хоча був я на новому місці й недовго, одначе, подальшої долі вашого листа, не знаю. Але,- нахилився він до мене, - я не раджу вам далі ворушити цю справу. Ідіть собі додому, і давайте вважати, що ми з вами, взагалі не бачились. Всі односельці чули про ваше виправдання, отож, сміло приступайте до роботи, а рот - на замок. Бувайте здорові, - підвівся він.
- До побачення. І, спасибі, вам, - гукнув навздогін.

                -------------------------

Вдома життя поволі налагоджувалося.
Яринка вже підводилася, готувала їсти. Посадивши город, я пішов на роботу. Призначили мене, тепер, заготівельником, збирати по селах шкури з забитих тварин і відвозити їх на заготівельний пункт. Всім робітникам , заготівельникам, видавали потроху борошна, а, завдяки тому, що я мав можливість їздити й у віддалені місця, то  мав можливість роздобути ще якогось харчу, тому, в нашій сімї, більш ніхто не помер, з голоду. А в навколишніх хатах, люди вимирали сімями! Люди снували, як привиди, ловили ховрахів, варили їх. Їли лопуцьки, драли грачачі яйця, терли кукурудзяні голі качани, від яких нестерпно дерло в горлі...
Тяжко було дивитись на те, однак, щоразу, повертаючись додому, я радів. Радів тому, що я, таки, вдома, що Яринка вижила і не міг дочекатися, коли вже вона дозволить подружні любощі. Вона все соромилася себе, що така кістлява й неприваблива. А вона й  справді, зробилася якоюсь гостроплечою, кривоногою.
- Не дивись на мене, - говорила вона. - Я така худюща й гидка, що ти й любити мене перестанеш, як побачиш.
 Соромилася навіть при мені перевдягатися , відверталася, бо там, замість,колишніх її кругленьких груденяток, висіли два зморщені капшучки.
- Давай, почекаємо,- просила, - поки стану, хоч трохи ,схожою на людину.
Я чекав. З нетепінням чекав і одного разу, таки, не втримався. Підхопивши її на руки, впав разом з нею, на постіль. Боже! Як я її жадав! Як хотів її, як скучив за нею!!!
Я заціловував її всю, не зважаючи на її опирання, пестив, намагаючись розохотити й її! Аж, ось, нарешті, й вона розпалилася і я, нетерпляче, поспішав задовольнити наше взаємне бажання, як, раптом, з жахом, зрозумів, що в мене нічого не вийде! Як я не намагався повернути себе в потрібну форму - нічого не виходило!
Зрештою, втративши всяку надію, безсило впав на подушку.
"Що це таке?- стугоніло в голові.- Що це зі мною?
Вперше в житті я потерпав таку приголомшливу невдачу, і...як соромно перед Яринкою!
- Не переживай,- тихо промовила дружина, здогадавшись, про що я думаю.- Я чула, що від довгої розлуки таке буває.- Нічого, спробуємо вдругу, і все вийде.
Але в мене так, нічого, й не виходило. Ні вдруге, ні втретє, ні впяте й ні вдесяте!
" Та що ж, це, таке?! Адже мені ще й сорок немає?! І вже, негоден, виходить?! Я ж нормальний, здоровий мужик, не пяниця якийсь!?- приголомшено думав.- Прямо, прокляття, якесь!
І тут, память різонула ножем! Даша! Невже її прокльони збулися? Адже, саме цього, вона мені тоді, в пориві гніву, й бажала! Та, дурниці, все це!- гнав від себе цю думку.- Бабські забобони. Але ,що ж , тоді?!"
Життя втратило для мене всякий сенс. Я став уникати свою дружину, вигадуючи що-небудь, аби не лягати з нею, а коли не виходило уникнути, вдавав з себе страшенно втомленого. Хоча колись, було, ніяка втома на всилі була зупинити мене. Колись, два-три дні розлуки з нею, видавались мені вічністю, а тепер я радів, якщо випадала нагода поїхати з дому.
Повернувшись одного разу, з чергового відрядження,знову зрадів, що не доведеться брехати.  Яринки не виявилося вдома.
- Мама пішла до тьоті, в слободу, - повідомив Дмитрик.- І Катю з собою взяла, Сказала, що заночують там.
Повернувшись з гостей, Яринка, якось, пожвавішала, звеселіла.
- Пробач, Олексієчку, що годую тебе такою їжею, - говорила вона, ставлячи переді мною миску, з якимось, подрібненим бур'яном,- але ж, на городі ще нічого не виросло, а ті харчі, що ти привіз, так швидко кінчаються. Картоплі, вже зовсім немає. Але це їстівні рослинки, твоя сестра порадила. Я помастила олійкою, цибулькою зелененькою приправила, їж, не бійся.
Я мовчки жував той бур'ян, не розбираючи смаку, а на душі було так гірко, хоч вий! Минали дні, тижні, а я, ніби втратив відчуття часу.
Прибігаючи з роботи, чи ще звідкись, Яринка весело щебетала, розповідаючи якісь небилиці, знову готувала якісь дивні страви, а я, прковтнувши те вариво, втікав від неї, бо недоставало сил дивитись, як вона, з кожним днем, розквітає. На її щоках з'явився свіжий румянець, стегенця покруглішали, груденята знову набрали свою, колинню форму, очі, як і раніш, випромінювали весну. Хоча в них я, інколи, ловив таки, прихований смуток.
Яринка не чіплялась до мене і я спочатку, радів цьому, але, згодом, це стало здаватися мені неприродним.
- Невже їй зовсім не хочеться любощів? - дивувався.- Так ні, ж. Вона ж, завжди, з радістю зустрічала мене, ба, навіть інколи сама вимагала любові! Чи я, вже настільки, став їй байдужим? - щеміло в грудях.- Невже вона мене розлюбила?!  А що, в мені любити? - з гіркотою зізнавався сам собі.- Потворний, нікчемний, горбун. А тепер, навіть, чоловіком їй не можу бути! А як я радів, коли вперше став для неї жаданим! Думав, цьому щастю, тепер, не буде краю! І вона, ж, теж раділа ,любила любощі і, з роками, ставала все ненаситнішою.
 А що, як вона покохала іншого!?- несподівана думна різонула в саме серце."
 Я, з жахом, уявив свою Яринку, в чиїхось, чужих, обіймах! Думки, стривожено, почали крутитися біля різних подробиць, які підтверджували мою підозру. Вперше в житті, ревнощі закралися в мою змучену душу й почали вигризати її зсередини, а я, від того болю, не знаходив собі місця! Тепер, її сміх, веселі побрехеньки, здавалися мені неприродними, і те, як вона рухалася, як зітхала, теж викликало болючу підозру і, врешті решт, я не витримав.
Одного дня, після скромного обіду, діти запросилися по ожину, бо, ясне діло, не наїлися.
 Мати відпустила їх, наказала назбирати ягід ще й на вареники, а сама, стала перемивати посуд.
Я ще сидів над мискою, не всилах проковтнути те їстиво. Яринка весело щебетала, розповідаючи якусь чергову небилицю.
"Яка вона гарненька стала! - вкотре ловив себе на думці. Старенькі, ситцева спідничка й, ще дівоча, безрукавна кофточка, так ладненько сиділи на ній, виказуючи всі жіночі принади.- Чому це вона стала вдягати саме цю кофточку? Була ж,  вже, закинула її,- нашіптував мені диявольський голос зсередини, - а тепер, вдягла, виставила свою наготу."
Я скреготів зубами , спостерігаючи за нею. Ось вона знову зайшлася дзвінким сміхом і терпець мені урвався.
- Замовкни! - люто вдарив я кулаком по столу, що Яринка, аж підскочила, а миска, яку мила, з брязкотом полетіла на підлогу.- Чого це ти зуби скалиш, як сімнадцятка? - кипів я.
Яринка остовпіла, злякално дивилась на мене й стояла, непорушно, з гачіркою в руці.
- Олексію, що з тобою? - нарешті промовила.
- Що зі мною? Та зі мною нічого, а от що з тобою?! Чого це ти регочеш, без причин?! Думаєш, я не відчуваю, що тобі зовсім не смішно?! Гріхи свої хочеш приховати?- схопився з-за столу, заходив по кімнаті.
- Які гріхи? Що ти верзеш?
- А, куди ж це, скажи мені, ти зникаєш кожен день, і приходиш виснажена, як наче, на тобі верхи їздили?
 Чи, може й справді, хто їздить?
Я знову сів за стіл, обхопив голову руками.
- Знайшла собі, якогось, жеребця й бігаєш на злучку до нього? - жбурляв образливими словами і не наважувався глянути дружині в очі, бо боявся побачити там підтвердження своїх слів.- І, доки ти  годуватимеш мене оцією гидотою, - змахнув на підлогу миску з тим же, накришеним  бур'яном і якимось чаєм.- Чи, якщо, я вже тобі не чоловік, то мене й годувати, по-людськи, не треба?!
Я, нарешті, звів на неї очі і, тієї ж миті зрозумів, що впоров страшну дурницю. Вперше, за все наше подружнє життя я підвищив на жінку голос. Але,...слово - не горобець, як мовиться.
- Яринко, - трохи опанувавши себе, знову мовив.- Якщо ти полюбила іншого, то не ховай це за брехнею, бо я..., бо я за себе не поручусь, - ледве видихнув і вийшов у іншу кімнату.
Настала мертва тиша. Яринка, все ще не могла відійти від мого несподіваного нападу.
 Заякийсь час, зайшла до мене.
- А тепер, послухай мене, - сказала спокійно, але голс її був колючим, як осінній дощ.- Мені справді, не сміятись, а плакати хочеться. Це ти правильно помітив, бо я дивитись не могла, як ти страждаєш, і намагалась, хоч якось, відвернути тебе від тяжких думок. Хіба це не доказ моєї любові? А те, що я ,щодня, десятки верст проходила в пошуках необхідної травинки чи корінця і приходила, як ти кажеш, виснажена, "як хто верхи їздив?" А задля чого це, спитай? А для того, щоб приготувати тобі оту гидоту, щоб вилікувати тебе, щоб повернути тобі радість життя. Хіба це - недоказ?
Серце стисло від болю: Що я наробив?!
- А що я мав думати, коли ...- хотів щось сказати на своє виправдання.
- Помовч! - перебила вона мене.- Дай сказати.
Голос її починав дрижати.
- А , хіба не доказ, що я, навіть дітьми пожертвувала заради тебе, - закричала, захлинаючись слізьми.- А я ж могла б, поїхати з Семеном, адже він благав, молив мене втікати разом з ним. Можна б бул,поїхати, хоча б для того, щоб врятуватися від голодної смерті. І, якби ти був мені байдужий, жили б ми зараз в Богучарі, чи ще десь, в достатку, і Галочка була б живою. А, вона ж, сердешна,ходила пішки аж у Розсош, міняти останні ганчірки, хоч на черепок якоїсь квасолі, і якби не провалилася тоді, в крижану воду, то може і вижила б. Якби ж то я знала, що вони з Андрійком, підуть навпростецЬ, через річку -  не пустила б!
 Вона замовкла, ковтала сльози.
- А я ж, чекала ТЕБЕ, берегла свою мрію, сво надію. А я ж, могла б, - знову заголосила, - купити дітям щось за оту, твою, проклятущу гармошку, - підхопила її й хотіла хряснути нею об землю, та я встиг висминути її з рук.- А я ж, могла б, виміняти щось за оцей перстень!- почала роздратовано стягувати той единий перстеньок, який я надів їй, колись, І який вона, з тих пір, не скидала. Перстень не скидався, вона крутила його, слинила палець і, нарешті скинувши, жбурнула ним у мене.- А , хіба не доказ, що я ладна була навіть в тюрму сісти, замість тебе!

Я остовпів.- Що ти говориш?

- Ти думаєш Семен згорів через п'янство? Це я його спалила!
Від самої згадки про того нелюда, очі в неї хижо загорілись, що мені аж моторошно стало.- Ти не знаєш! Ти нічого не знаєш!
Жінка сіла на постіль, дуже тяжко , зі стогоном, зітхнула .
- Коли я дізналася, що це він все це з нами проробив, то пішла до нього додому і хотіла йому, в очі, все виказати. Все, що накипіло! А він впав на коліна, став клястися в любові, молив втікати разом з ним, обіцяв і про дітей подбати, а коли я відмовилася, він оскаженів.
- Ти думаєш дочекатися свого горбуна?- сичав він. - Не діждешся. Ось, дивися, - показав мені конверт.- Це повідомлення твоєму коханому, про його виправдання. Але він його, на мою радість, ніколи не отримає, - зареготав і кинув той конверт у піч.
Тоді оскаженіла я.
Та, хіба, могла я йому щось заподіяти зі своєю нікчемною силою й своїм зростом?
А він реготав,зловтішався , а  потім схопив і  повалив мене на ліжко.
- Хоч разочок скуштую твого тіла, - крутив він мені руки.- Не все ж, йому. Я все життя мріяв про це. Як я не намагався розбити вас, та ви, прокляті, як приморожені одне до одного.Та, цього разу, в мене, таки, вийшло ,- реготав.
Я відбивалась, як могла, і якось, таки, видряпавшись, у усієї сили вдарила його ногою мїж ноги. Він зкорчився, а наступної миті, так вліпив мені, що я, як грудка, відлетіла до стіни і...більш нічого не памятаю.
Коли отямилась, Семен п'яний спав. Я лежала на підлозі, не взмозі, поворухнутися. Все так боліло, як, наче, на мені живого місця не було! Мабуть, він мене, вже непритомну, ще місив ногами. О, як я його ненавиділа! Всім своїм єством. Ледве-ледве підвелась, розкрутила лампу, розлила з неї все по хаті, а потім, підпалила.

Сльози душили нещасну жінку, вона ковтала їх, не даючи собі розплакатись, бо хотілося виговоритись.
Я слухав її з розкритим ротом і не йняв віри! Простягнув був, до неї руки, та вона знову зупинила мене.
- Це ще не все.
Семен згорів, я деякий час раділа, що помстилася йому, але згодом, з жахом, зрозуміла, що ти ж таки й справді, ніколи не дізнаєшся, що тебе виправдали! І тоді я пішла до слідчого і все-все йому розповіла. Що це я спалила Семена і за віщо, хоча й знала, що мене теж можуть, за це, посадити. Але той хлопчина мене пожалів. "Нехай версія про самогубство й залишиться," - порадив він. Мені, наказав мовчати про це, а тобі обіцяв таки, відправити ще одного, такого ж, листа. Не знаю, тільки, чого ти його не отримав?
Вона, врешті, дала волю сльозам
- Як ти міг? - дорікала, плачучи.- Хіба, не на оцьому порозі ми давали клятви одне одному?! Ти, хоч, пам'ятаєш?! А я пам'ятаю.
Я обіцяла бути тобі вірною дружиною, і я й понині дотримуюся своєї обіцянки. А ти що говорив?
 Я розгубився.
- Не пам'ятаєш! А ти обіцяв любити мене і ніколи й нічим не скривдити. То , за віщо ж, ти, мене, отак...- вона впала на ліжко й затужила.
- Яриночко, - впав я на коліна біля ліжка.- Я не знаю, як виправдатись. Прости мене! - торкнувся її плеча, та вона, гливо, скинула мою руку.
- Не торкайся до мене!
- Ярисю, рідненька, ну як мені вимолити в тебе прощення? Я ж, не хотів тебе образити...
- Ти?...Ти не хотів?- підхопилась вона, - та ти весь час, тільки це й повторюєш...
- Та я ж і справді не хотів,- вхопив кохану в свої обійми.- Це ж, з розпачу! Я ж, жити без тебе не можу! Думаєш легко відчувати себе непотрібним? Думаєш, легко усвідомлювати, що все скінчено, що нашій, з тобою, любові кінець?! Я втратив розум, як уявив тебе у чиїхось, чужих обіймах, адже я вже не зможу дати тієї радості...
- А чому ти вирішив, що я матиму її з кимось іншим?! Але тепер, я її дійсно, не хочу! Відпусти мене!- відчайдушно виривалась вона.
- Не відпущу, - притиснув її ще міцніше, а вона, як кішка, впялася мені зубами в плече.
Я скрикнув, а вона миттю вирвалася й вискочила надвір,зачинилася в клуні.
- Ярисю, ріднесенька, ну прости, - штовхав я зачинені двері і чув її дихання по той бік.- Та пусти, ж! - нарешті,щтовхнув двері з такою силою, що вона відлетіла аж у куток, на купку сіна, яке я заготовив для кози.
- Не підходь! - вхопила вона вила.
- Заколи,- впав я до її ніг.- Поріши мене, раз не можеш простити. Припини, нарешті, мої муки.
- Та що ж, це таке!? - закричала , жбурнула вила геть, кинулася до дверей, але я її перехопив.
- Ярисю, притиснувя до її живота. (Господи, сам дотик до неї був для мене даром Божим!)- Яриночко, не цурайся мене, не покидай. Я буду тобі вірною собакою, служитиму, як раб, - цілував її ноги, - тільки не покидай мене.
- Те потрібні мені твої, собачі послуги! Ти зганьбив мою надію, наплював мені в душу, а тепер...ноги лижеш? - плакала й, гидливо дригала ногами, щоб струсити мене, як шмат прилиплого багна.
- Та, голубонько ж, моя, - заволав я у відчаї.- Невже ж, ти не бачиш, хіба ти не знаєш, що ти , для мене, це все, задля чого я живу!?
 Я знову підняв до неї руки, як ,раптом, одна з моїх рук, ненароком, потарпила їй під спідницю, я відчув її лискучі прохолодні сіднички . Щось млосно - солодке,тієї ж миті, стріпнулося внизу, і я, як той потопельник, вхопився за останню соломинку.
Зрадівши цій надії, я повалив кохану свою на сіно.
- Ярисю, - зіронько моя, - цілував я її й задирав стареньку спідницю , а вона дряпала мене, з усієї сили ліпила мені по щоках.
- Ярисю, ну давай, спробуємо, востаннє,- благав.
- Не чіпай мене, - відпихала вона мене.- Ненавиджу! Не-на-ви-джу!
 Та я не зважав. Бажання спробувати таки, свої сили зовсім затьмарило розум.
Подравши на ній весь одяг я, в прямому розумінні, гвалтував власну дружину, а сам ... плакав від щастя!
Коли нарешті все скінчилося, жіночка підвелася й, заточуючись, поплелася до дверей.
- Яриночко, в мене ж, вийшло! - радісно гукнув я до неї і не розумів, чому вона не радіє?
- Вітаю, - байдуже мовила вона і зникла за дверима.

Настали найчорніші в моєму житті дні. Яринка зникла, не сказавши й слова. Щодня, йдучи на роботу й повертаючись додому, я, з надією ,заглядав в усі закутки в дворі, сподіваючись на її повернення, та вона не поверталася.
- Що я наробив?! Що я наробив?! - клянув сам себе.- Моя горличка, моя єдина любов, рідна дружина, свята жінка - покинула мене!
" Покинула! Покинула!" - гупало в голові.
"Так тобі й треба!" - додавав смоли внутрішній голос.- Вона ж, так тебе любила! Ладна була всім на світі пожертвувати заради тебе, а ти  поглумився над нею! Розтоптав, понівечів і змішав з багном її почуття, розчавив, як чев'яка її любов, заплював їй душу!"
 Вранці, бачачи своє випнуте чоловіче достоїнство, я ненавидів його! " Нащо воно мені, тепер?! Навіть неспроможного, як мужчину, вона ще любила мене, а тепер здоровий, я став їй непотрібен. Не потрібен! Як? Для чого мені тепер жити? Краще б я потонув тоді, в болоті, ні жити тепер без неї! І як, тепер взагалі жити, з постійними докорами совісті?! Ні, краще не жити! Не хочу! Не хочу!"
Взяв налигача, пішов до клуні. Приладнав зашморг до бантини, стояв на драбині в роздумах.
"Прости мене, Яриночко. Я ж, і справді, не хотів тебе скривдити, але так вийшло, і я тепер сам собі не можу цього простити. Прощай, моя єдина і, сподіваюсь, ти знайдеш хоч щось хороше, згадавши коли-небудь мене."
 Перехрестившись, надів зашморг на шию і раптом здригнувся від дитячого оклику.
- Тату, а сцьо ви тут лобите?  Я молоцька фоцю.  А де мама? - дивилась на мене Катя.
В мене наче полуда з очей спала.
Та що ж це я роблю?! Кидаю власних дітей на загибель!
Мовчки зліз з драбини, почвалав у хату.
- Тату, куди мама поділась? - здивовано й, трохи роздратовано, допитувався Дмитрик, брязкаючи порожніми чавунцями на плиті.

Я сів на лаву, схопився за голову.
- Ох, діточки мої! Я й сам не знаю. Образив я маму. Дуже образив! Покинула вона нас.
- Тату, та ви що!? - закричав на мене Дмитрик.- Вона ж так вас любила! Вона ж так чекала вас! Кожного дня вибігала за хутір, виглядати, чи не йдете ви? А ви образили її! За що?! Ідіть і шукайте! Просіть прощення, бо я...Бо я, вам, цьго не прощу! - гримнув хлопець дверима й вискочив надвір

А й справді, чому це я її не шукаю ?! - схаменувся .- А що як, вона собі, з горя, щось заподіяла?! - жахнувся.- А де ж, шукати? Куди вона могла піти? В неї ж, тут, поблизу, нікого з близьких немає. Тільки до своєї подруги Галі могла вона податись,- здогадався я. - Завтра ж, туди поїду. Відвезу дітей до сестри, хай побудуть там, а сам поїду. Козу сусіди подоють, ще й зрадіють молоку," - розмірковував я й зазбирався в дорогу.
- Дмитрику, Катю! Збирайтась, їдь-мо до тьоті, в слободу.  Погостюємо там трохи.
 
Сестра радо зустріла племінників, гукнула онука, звеліла пригостити гостей солодкими сливами, а в її очах промайнули страх і біль.
- Що сталось, Олексію? На тобі лиця не має.
Болючий клубок знову підкотив до горла . Так хотілося, як в дитинстві, ткнутися їй в плече й виплакатися.
- Та, ходімо до хати, там побалакаємо, - ледве проковтнув я той клубок.

Сів у хаті на лаву і ніяк не міг почати розмову.
- Та що з тобою, братику? - підійшла до мене сестра, поклала свою руку на мою, вже зі сріблинками сивини, голову.
- Ох, сестричко! Як мені тяжко!- ткнувся я лицем в її долоню.- Так тяжко, що й не розказати!  Яринка покинула мене, розумієш? Покинула!- підвів очі на сестру й шукав поглядом якоїсь поради.
- Чому? - здивувалась вона.- Адже ви завжди, ніби, так добре жили. Що між вами сталося?
 Я вчепірився руками в своє волосся.
- Образив я її. Дуже образив, і..., нема мені прощення!- скрикнув.
-  Ну, так тоді, мабуть, по-заслузі!? Мабуть ти, таки, справді,  втіяв щось  неймовірне, раз вона навіть дітей залишила! - холодно промовила сестра і її слова, знову різонули в саме серце.
- Але ж я не можу без неї!- скрикнув знову.- Хоч ти це розумієш? Краще б я здох там, у Сибіру, ніж  отак, тепер заходити в порожню хату, де кожна  дрібничка нагадує про неї! Сестричко, ну що мені робити? Порадь. Ти ж колись, своєю порадою, дуже мені допомогла. Може, саме тобі я завдячую своїм щастям, то порадь і тепер, - з надією заглядав у рідні очі.
- А що я можу тобі порадити? - зітхнула сестра.- Ти вже не дитина і маєш сам відповідати за свої вчинки. Та й, не всяка порада, в такому ділі, може виявитися корисною й своєчасною. Тут треба слухатися свого серця та розуму.
 Я холодно відштовхнув сестрину руку.
- Не хочу я скніти на цім світі, без неї. Ти не розумієш. Вона, одна-єдина моя любов, в усьому моєму житті! Чомусь всі вважають, що любити можна тільки в юності і я так думав, коли був молодим...Може в когось любов, з роками й минає, а в нас, з Яринкою, все було навпаки.
Було,... доки я всього не зруйнував.
 Я замовк, горло знову здушила судома.
- Ти знаєш, - змахнувши сльозу, зізнався сестрі, - я, навіть, повіситись хотів.
Сестра, злякано зойкнувши, лиснула мене по потилиці.
- Та, як тобі, тільки, в голову таке збрело?! Це ж, непростимий гріх! - та, наступної ж, миті, притиснула мою голову, до своїх грудей.
- Але Катя не дала мені зробити цю дурницю, - признав.- Прийшла попросити молочка, коли я вже був, зашморг надів на шию. Власне, тепер, тільки діти й тримають мене на цім світі.
 Який же я нікчема! Як я міг запідозрити її в зраді?!Ревнощі зосліпили мене і я, такого їй наговорив, що й самому тепер страшно!
- Ну, ти й справді, дурень! - зауважила сестра.- Знайшов час ревнувати! З ким, зараз, можна зраджувати!? Хоча б подумав своєю довбнею! Всі мужики, які ще не вимерли, ледь ноги волочуть! А ти!?...
- Якби мені тільки її знайти. Я все пояснив би, повзав би в неї в ногах, аби тільки простила. Тільки б знайти!  Ти, часом, не знаєш, де вона? - ні на що, не сподіваючсь, - глянув на сестру.
- Вона отам, - всміхнулась сестра, вказуючи на двері в сусідню кімнату.
Я миттю схопився, не вірячи своїм вухам, втирав рукавом очі й блимав, то на сестру, то на вказані двері.
- Іди до неї, і розкажи, оце все, їй знову. І...ставай вже, нарешті, дорослим, - лиснула вона, знов, мене по потилиці, а я кинувся до дверей.
 Яринка сиділа біля вікна з якимось шиттям, по її щоках котилися сльози і я зрозумів, що вона чула нашу розмову.
 
Не памятаю, що говорив я, впавши перед нею, навколішки.
Щось говорив я, цілуючи їй руки й коліна, щось говорила вона, аж доки сестра не привела нас до тями.
- Я, з онуком і вашими дітьми, підемо до сина, провідаємо їх. А ви їдьте додому. Нехай діти побудуть у нас якийсь день.
- Ну от, бачиш? - всміхнулась вона до Яринки.- Живий-здоровий, а ти говорила...

 Конячина поволі тупала тією самою, порослою з обох боків вербами, дорогою, а мені все не вірилось, що моя Яринка поруч. Серце гупало, як молот, а я сидів і боявся поворухнутися. Було таке саме відчуття, як тоді, на Дмитровому весіллі, коли я вперше пережив страх втрати дорогої мені людини.
 Несподіваний Яринчин дотик, змусив здригнутись, а вона мовчки забрала в мене з рук віжки, зупинила коней.
- Ну, і довго ще мені  чекати? - суворо промовила.
Я сторожко зиркнув на неї, не розуміючи, що саме вона мала на увазі?
- Я думала, що ти задушиш мене в своїх обіймах, від радості, а ти сидиш і боїшся доторкнутись до мене, як наче я прокаженна, якась, - кинула, з образою.
- Але ж, Ярисю, - обережно взяв її руку.- Я ж не знаю, простила ти мені, чи ні, - з надією заглянув їй у очі.
- Ну, я ж їду з тобою додому!?
- Так, значить, - пожвавішав я,схопився, став, навколішки перед нею.- Значить простила!? Спасибі , моя люба, - цілував її руки, в яких вона тримала віжки.- Спасибі, моя зіронько! Простила! Значить, простила...
- Це значить, - намагалася вона опиратися моїй, шаленій радості,- що я закриваю очі на твій вчинок!...Та, ти слухаєш мене?!- ображалась вона, бо я, впавши , разом з нею в підводу, вже роздягав її.
- Слухаю, Яриночко! Слухаю, ріднесенька, - захлинався  від радості й, обриваючи гудзички, розстібав на ній кофтинку.
- Ні, не слухаєш! - сердито підвелася вона на коліна.- Цього разу, я закриваю очі, але, якщо, - карбувала вона кожне слово, - якщо таке ще, хоч раз, коли-небудь, повториться, то я...! Я не знаю, що я з тобою зроблю! Я, тоді, своїми власними руками, зашморгну на тобі отой налигач!   Ох, яка ж я люта на тебе! Мені й досі, так і хочеться надавати тобі по пиці!
- То, надавай! - зрадів я.- Надавай! - закрив очі, підставляючи щоки.- Ну, чого ж ти? ДаваЙ, прошу тебе! Я так хочу! Мені це треба!
- Ну, тоді, начувайся! - засміялась вона й замахнулась.
Ляпаси обпікали вогнем, а я сміявся на весь голос і все благав: -"Ще! І, ще!"
 Її груденята дружно підстрибували в мене перед очима, а все моє єство, з кожним ударом, заповнювалося щасливим збудженням.
- Дужче! Дужче!- молив і, враз, схопив її за руку, спраглими губами, припав до темного п'ятачка, мого потаємного джерельця, яке весь час, наповнювало мене життєдайною силою, а, наступної миті, ми обоє, ніби оскаженіли! Що з нами коїлось!? Ми ладні були з'їсти одне одного.
Ті,навіжені, день і ніч, мені ніколи не забути! Я був на неймовірній висоті! Доки добиралися до своєї домівки, наші тіла кілька разів перетворювалися в вогнений клубок, шалених пристрастей! Любовне кострище, раз-по-раз, спалахувало то, в підводі, то десь, у якихось бур'янах, то вже вдома, в лїжку, і здавлося, цій шаленій ночі не буде краю!

Щастя, нарешті, повернулося в нашу хату! Ми літали на крилах!

  В колгоспі життя теж, поволі, налагоджувалося. Рік видався врожайним, люди ожили. Колгосп наш теж, поволеньки, з труднощами, але ставав таки на ноги. Через кілька років, на мій превеликий подив, мене призначили  колгоспним комірником. На чергових зборах, які тоді збиралися дуже часто, з будь-якого приводу, мою кандидатуру, на цю посаду, запропонував колгоспний голова і, всупереч моїм сподіванням, всі підтримали його. Я був дуже вдячний людям за довіру, працював на совість,до кожної, здавалося, навіть незначної проблеми, підходив по-господарськи, як до своєї власної проблеми. Жодного разу не скористався , у власних, корисних потребах, ні посадою, ні колгоспним добром.
Яринка працювала телятницею. Дмитро , після школи, закінчив курси трактористів, працював теж у колгоспі. Катя ще, ходила до школи.
Зростав і наш сімейний добробут, бо ніхто не цурався ніякої роботи.
Саджали город, тримали коровчину,  кабанчика, курочок. Небагато, але нам, на прожиток, вистачало. На зароблені трудодні, в місцевому сільпо, можна  було дещо прикупити. А трудоднів у нас, слава Богу, назбирувалося чималенько, бо троє з чотирьох, працювали. Катя, хоч і була ще невеликою, однак вдома, майже в усьому замінювала маму, бо та, майже увесь день, була на роботі. Дівчинка вже могла і вечерю приготувати, і долівку змазати, і корівчину подоїти...Ми не могли нарадуватися своїми дітьми! Одне тільки трохи засмучувало, що молоді ніде було збиратися, щоб погуляти, відпочити, після роботи і більшість з молоді, ходили " на вулицю", в слободу.
- Мамо, - дайте грошей на кіно, -бувало, просив Дмитро, поспіхом умиваючись.
- Яке ще кіно? - заперечила мати.- Вранці на роботу, відпочив би, краще.
- Мамо, - метушився хлопець, на бігу, одночасно, і вечеряв, і одягався.- Треба все встигати. І працювати і культурно розвиватись. Ну, дайте грошей, - змолився, - бо спізнимося!
 Мати дістала, з прискринка згорток,- Скільки те кіно коштує?
Та, решту принесу, не переживайте,- вихопив хлопець гроші з її руки.
- А про що ж, те кіно?
- Про моряків, матросів, - поспіхом доїдав парубок борщ.- Бронетьомкін поносець,називається,- сказав і замовк, бо й сам, не зрозумів, що сказав.
- Що-що?,- перпитала Катя.- Казав про моряків.
- Так, про моряків, - підтвердив брат.- А я, хіба, про що сказав?
- А ти, про якийсь понос.
- Який понос?! Бронетьо...- хлопець знову прислухався сам до себе і всі, раптом розсміялися, бо чудернацьку,таки, назву вигадав він.
- Бро-не-но-сець "По-тьом-кін ", - по складах вимовив і знову зареготав сам з себе. - Ну, я побіг.
  Ще, років через два, нарешті збудували і в нашому хуторі клуб. Молодь раділа, та й нам, батькам спокійніше. Знали, що наші діти вдома, а не десь, у Марківці. Влаштовувалися концерти, вистави. Молодь вся була зайнята там. Вже й Катя приймала участь у тих святах. Частенько й мене запрошували пограти, хоча музики на хуторі, вже були свої. Дотого ж, різні! Мій Дмитро, наприклад, грав на мандоліні. Були й балалаєчники і гармоністи... Словом, жити стало краще, жити стало веселіш.

 Однак - не довго.
 Як сніг на голову, гримнула війна!
 Дмитра, в перші ж дні, забрали на фронт у танкісти.
 Яринка тужила і молилася, просила в Бога милості для сина і все тремтіла від страху, що й мене заберуть. Однак, через моє каліцтво, на фронт мене не забрали. Лишився я на хуторі один , з небагатьох мужчин. Один за всіх, і за голову колгоспу, й за комірника, і за сільського голову. Голова пухла від думок, як зробити так, щоб і колгоспне добро зберегти і люди, щоб не голодували?! Клятий німець вигрібав з комор, геть, усе! Дякувати людям, всі були дружні, з півслова розуміли мене. Ще з осені ми приховали чималу частину врожаю в лісі, а взимку німці вже захопили наші села.
 Бої були страшні! Село кілька разів переходило з рук в руки. Ворог скаженів. Люди сиділи по погребах і вискакували звідти тільки за крайньої потреби. В нашому погребі сиділо кілька сімей. Звичайно, всім хотілося їсти, отож Катя, частенько бігала до хати, бо там, на печі сушилося насіння. Набере в пелену,принесе і лускають усі, аби хоч  не смоктало в животі! Сусідка зі свого погреба принесе, було, цеберку квашених яблук. Ото радість  була!
Вночі сільські смільчаки вилазили назовні, щоб довідатися про навколишню обстановку . І от, одної такої ночі, один хлопчина привів до нас нашого солдата. Той сердешний, стомлений, в замурзаному маскхалаті, сповістив про те, що завтра вдарять по селу з "катюш" , бо інакше не викурити німця звідси! Отож, радив, по-можливості, забрати з домівок все цінне й необхідне бо, ймовірно, буде спалена не одна хата. А самим мешканцям дуже радив, або втікати звідси кудись, або не висовуватися з погребів і молитися.
 
Пекло не забарилося. Жінки плакали й молилися, пригортаючи дітей до себе. Діти верещали щоразу, як вибухав снаряд і щоразу зі стелі просипалася ,всім  на голови, земля.
Коли нарешті все стихло люди поволеньки, обережно, почали вилазити зі своїх сховищ. Жінки знову заголосили, бо дійсно, дуже багато хат у селі згоріло. Згоріла й наша. Валялися розірвані понівечині снарядами трупи домашньої худоби,( не забереш же й корову до погреба!) Ох, горе-горе! Треба знову засукувати рукави і знову починати все спочатку. Я зібрав людей у одній з уцілілих хат, на збори. Почали радитись, як виживати? Розприділили всіх по квартирах: тепер по кілька сімей жило в кожній хаті. Та вже, якось, до весни треба протягти. Сапери, що лишилися, розміновували всі околиці, а чоловіків, підлітків і всіх добровольців, направили зносити , для поховання, всіх загиблих солдат, що лежали повсюдно. І як було жаль тих солдатиків, які позаклякали на морозі навіть не поранені, бо німець так оскалювався, що не давав нашим голови підвести з землі! Все поле було устелене мерзлими тілами!
Викопали серед села велику яму, переписали всіх, у кого були хоч якісь посвідчення, зі скорботою, поховали всіх загиблих у одній, братській могилі.
Ворожих мерців закопали подалі від села в лісосмузі.
Почали розгрібати завали, лагодити те, що можна було ще, хоч якось, полагодити. Рятували уцілілі харчі, не гнушалися навіть м'ясом з мервої худоби. Мороз цьому сприяв. Туші позамерзали й , довгий час, не псувалися.

Настала, нарешті, весна. Треба було сіяти. Захований хліб вцілів, однак, обробляти колгоспні поля було нічим і нікому. Доводилося запрягати в борони корів. До роботи залучалися жінки, підлітки... Ох, як тяжко було! Це може зрозуміти тільки той, хто сам все це пережив! Однак, все минає. Про  перемогу звістили по-радіо. В нашому хуторі, щоправда, його ще не було на той час, але посланець з райцентру не забарився принести нам цю щасливу звістку. Народній радості не було меж!
 Хутір ожив. Чоловіки, нажаль не всі, почали повертатися додому, робочих рук додалося, хоча все-одно, їх катастрофічно не вистачало! Відновила свою роботу й наша початкова школа. І, хто б ви думаєте, там вчителював? Наша Катя. Хоча вона й не мала спеціальної освіти, але в селі не було вчительки, от вона сама й запропонувала свої послуги. Пообіцяла, що ,як знайдеться вчителька, то  тоді й поїде вчитися, по-справжньому.
Вся наша сім'я нетерпляче чекала повернення з фротнту Дмитра. Однак, одного дня, поштарка принесла листа. Яринка перелякано тримала його в руках, боялася, що там похоронка,бо в таких казенних конвертах найчастіше приходили саме такі, страшні повідомлення.
- А ну, мамо, дайте, - обережно вийняла Катя конверт, з материних рук. Розпечатала, почала читати і раптом радісно засміялась, обняла переляканих батьків.
- Дмитро оженився! - сміялася вона.- Ви можете собі таке уявити?! Наш Дмитро оженився! Пише, що, мовляв, живий-здоровий, але додому не приїде. Буде жити в Челябінську. Бо дружина його звідти родом. Обіцяють, як покращає життя, приїхати в гості.
 Яринка щасливо розглядала конверт, ніби бачила там свого синочка, плакала і з радості і з печалі, бо скучила страшенно! Вся душа, за всі ці пекельні роки, зітліла від переживань!
- А де це, отой, як ти кажеш?- не могла вимовити назву міста.
- Челябінськ, - вигукнула дочка.- Це на Уралі, мамо ! А Урал, це гори такі. А весь край так і називається Уралом,- чомусь раділа дівчина, кружляла навкруг нас.- Мамо, я поїду до них, буду там вчитися.


                ---------------------

Поїзд прибув на вокзал якогось міста й зупинився.
 В двері купе знов постукали.
 Наш гість-інтелігент, прервав розмову з моєю дружиною, підвівся.
- Это, наверное, уже по мою душу, - всміхнувся він, відчиняючи двері. - Что случилось? - звернувся він до хлопця, років  п'ятнадцяти, який зазирнув до нас.
- Ничего не случилось, - відповів той. - Просто мама сердится , что ты так надолго застрял здесь.
- Ты не представляешь, сынок, с какими интересными людьми я познакомился! - вигукнув чоловік ,протискуючи хлопця всередину.
- То це ваш син?! - вигукнула в захваті моя дружина, - а я думала, що це онук ваш, - засміялась.
- Ну ,старый конь борозды не портит, верно ведь, - засміявся чоловік. - Это мой сын от второго брака. А от первого, остались лишь одни воспоминания. Жена моя первая, умерла очень давно, оставался сын, но и он погиб на войне. А с матерью Алёши я встретился в 33-ем, будучи в геологической экспедиции на Урале. Сейчас, вот, едем к ней на родину. Соскучилась говорит, да и годы уже не юношеские. Придётся ли ещё когда-нибудь съездить туда? Сынок, ну-ка позови маму. Сейчас я  вас с ней познакомлю, - змовницьки підморгнув інтелігент.
- Мама вышла на станцию купить чего-нибудь попить, - відповів хлопець.
- А чи довго поїзд стоятиме? - спохопилася й собі ,Яринка. - Може й ми щось візьмемо перехопити? Олексію, піди купи чогось напитись, бо отой чай вже в горло не лізе.
- Да поезд с пол-часа будет стоять, - відгукнувся інтелігент.- Идёмте, Алексей Васильевич, купим что-нибудь ,да вспрыснем наше знакомство, - заохочував чоловік, рушаючи з купе. - А ты, сынок, разыщи маму и скажи, чтобы шла сюда и накрывайте на стол. А мы сейчас, быстренько, - підморгнув.
Хвилин за п'ятнадцять повернулись.
- А вот и мы, - збуджено вигукнув інтелігент, протискуючись в купе. В одній руці у нього була пляшка вина, а ,під пахвою іншої,він тримав здоровенного кавуна.
 - Молодцы дамы!- похвалив він жінок, які мирно гомоніли за, вже накритим, столом. - Вот, знакомьтесь, Алексей Васильевич. Это моя жена.
  Глянувши на жінку, я похолов.
 Біля вікна сиділа й дивилась на мене, неморгаючим поглядом ... Даша! Так, так! Та сама Даша, котра виходила мене після моєї втечі з лісоповалу і котрій я відмовив у любові.
Навколо мене щось говорили, вовтузились, вмощуючись за столом, а я ніяк не міг опанувати себе від несподіваної зустрічі. Нарешті повсідались, підняли келихи за знайомство, розговорились, згадували минуле.
- Алексей Васильевич, - звернувся до мене інтелігент,- а вы воевали? Расскажите о себе.
- Ні, я не воював, - трохи отямившись відповів я.- Воював наш син.
- Он жив? Он с вами живёт?
- Ні. Він ,як пішов на війну, так більше й не повернувся в рідні краї. Знайшов собі дружину на фронті й живуть зараз у Челябінську. Оце туди ми й їдемо.
- А ещё у вас есть дети? - витягував співрозмовник з мене неохочі відповіді.
- Так є. Є дочка Катя. Вона навчається в Челябінську, а ще була Галя, але вона померла в голодовку.
 Я замовк, спохмурнів ,пригадавши свою улюбленицю.
- Да, много народа на Украине тогда вымерло, - зітхнув і собі чоловік. - А ви знаете ,- за мить можвавішав він, - у моей жены был интересный случай с человеком с Украины.
Я завмер в очікуванні, а Даша, занепокоєно зиркнула на мене, потім, на чоловіка.
- Она у меня просто герой! - обняв він дружину за плечі. - Выходила несчастного ,измученного беглеца, который бежал из мест заключения. Она рассказывала как ,тот бедняга, чуть не утонул в болоте, как она его, обессиленного, отмывала от болотной грязи, как целый месяц откармливала его пока он не окреп!  Я просто поражаюсь его выносливости! Это же сколько ему пришлось прошагать по тайге и я , просто диву даюсь, как это его зверь таёжный не задрал?! Геройский был парень! Рвался на Украину к своей семье. Интересно, добрался ли он домой? Ведь беглому, без денег, без документов, небось, не просто было добираться в такую даль!
Даша сиділа і ,схиливши голову, напружено слухала  чоловікову мову.
Хоча роки й позначились на її зовнішності, проте зараз ,вона видавалась мені привабливішою, ніж тоді. Мабуть столичний одяг і гарна зачіска робили її такою привабливою. Я сидів і, крадькома, поглядав на неї, побоюючись, що вона викаже нашу таємницю. Але Даша вдавала ,ніби не знає мене і я виріщив, що нехай так і буде.
Розмова поступово повернула на інше і в мене відлягло від серця.

 Незабаром, провідниця оголосила, що скоро прибуваємо до Челябінська. Яринка сполошилась, поспіхом стала збиратись.
- Ну, что ж, - став прощатись інтелігент. - Желаю вам всего самого наилучшего!- потиснув він мені руку. - Дай Бог счастья вашей дочери. А с гармошкой, смотрите, не продешевите, если уж решились расстаться с такой ценностью,- додав він на останок.
Даша ,востаннє, глянула на мене, непомітно підморгнула і ,весело всміхнувшись, вийшла вслід за чоловіком.


- А, скажи-но мені, козаче, - звернулась до мене Яринка, коли ми вийшли з поїзда, - це, часом, не твій син?
Я здригнувся, глянув на дружину й помітив, що її блакитні очі зробилися темними, майже чорними. Вперше вона дивилась на мене так бо, вперше ревнувала. Я розгублено блимав, захоплений зненацька цим  несподіваним викриттям.
- Чого блимаєш? Це ж на твою честь вона назвала його Альошею? Адже ж, це, про тебе розповідав той геолог? І не здумай відбріхуватись! - все дужче, наступала дружина.- Думаєш, я не помітила, як ти весь зблід, коли побачив її?
Жінку починало трусити від люті і, здавалось, якби ми були не на людях, вона зараз видряпала б мені очі.
- Кобелина, нещасний! - вхопивши валізу, прямувала вона пероном.- Мене звинувачував у зраді, а, сам?...
- Яринко, почекай, - підхопивши чемодан і гармошку, біг я за нею підтюпцем.- В мене з нею нічого не було.
- Не бреши! - люто кинула жінка.- Чому ж тоді ви, обоє, приховали те, що ви знайомі? Значить є що приховувати?
- Та, нічого мені приховувати! Ярисю! Ну, зупинись. Я зараз, все тобі поясню.
- Нічого  мені пояснювати! Мені й так все ясно! Ну, лицемір! - кипіла жінка.- Все життя прикидався нещасним, обділеним долею, горбуном. Всі ви кобелі - й горбаті, й безгорбі!

- До чого тут, це!? - зупинився я, вражений її шпичкою. - Та зупинись ти, нарешті! - гримнув.- Мені ні в чому виправдовуватись і, якщо хочеш про все дізнатись, то вислухай і не змушуй мене бігти за собою, як якогось шмаркача!
Яринка, нарешті, зупинилась.
Ми знайшли безлюдне місце в якомусь скверику, сіли на лавці.
- А тепер слухай.
Я почав свою розповідь з того моменту, як приповз до помийних цеберок, і закінчив тим, коли  вночі  пішов на станцію.
По мірі того, як я розповідав, Яринчина лють поволі вщухала.
- А, чому ти мені раніше цього не розповів?- глянула вона на мене, коли я скінчив розповідь.
- Та й сам не знаю, - знизав я плечима.- Спочатку, як повернувся, ти ж сама розумієш, було не до цього, потім, після тієї страшної сварки я, взагалі всього боявся, а потім просто забув. Та, власне, нічого ж не було! Дотого ж, я був упевнений, що більше її ніколи не зустріну.
- А вона, мабуть таки, й  справді, тебе любила, - вже, майже співчутливо, зазначила дружина,- бо, бач, теж розхвилювалася.
- Не знаю. Може. А,може  захвилювалась, щоб не вийшло неприємностей? Може і в неї чоловік, отакий як ти, придуркуватий? - засміявся, підводячись.- Ну, так що? Підемо, пошукаємо, де тут базар?
- Ох і жаль мені тебе! - зітхнула жіночка.- Без гармошки ти, начей не ти, будеш.


На величезному базарі було гамірно, як у вулику! Я протискався поміж рядами, не знаючи, де ж собі, примоститися зі своєю гармошкою? Нарешті, знайшов вільне місце, вмостився на своєму чемодані. Пригадалось, як я сам, на, такому ж, людному базарі придбав собі, оцю гармошку і... раптом, щось таке болюче підкотило під груди! Ні! Жаль, не за гармошкою. Туга за своєю юністю, яку вже  більш  ніколи не повернути, лещатами здавила все всередигі!
- Олексію, глянь, яку гарну шубу продають! - кивнула Яринка на жінку, що стояла неподалік.- Отаку б, Каті, бо, аж соромно! Вона ж , майже вчителька, а в неї, не те , що шуби, а, навіть пальта пристойного, немає! Я піду, поцікавлюсь, що вона за неї хоче.

Яринка пішла, а я почав грати. Скоро, навколо мене скупчився люд. Дехто слухав, у захваті перемовляючись між собою, дехто кидав гроші... Слухачі змінювались і змінювались аж, доки, в очі мені не впав юнак, який , то крутився біля мене, то відходив до жінки, котра продавала шубу.
- Що, юначе, ніяк не вирішиш?- всміхнувся я, до хлопця.
- Ваша правда,- всміхнувся, той і собі.- Хотів дружині шубу подарувати, так, грошей, жаль, не вистачає...А гармошка ваша, й справді, запала в душу. Я давно таку шукаю. Вона для роботи мені потрібна. А такий інструмент - це рідкість. А що ви за неї хочете?
- Та хочу багато! - відразу, загилив я.- Ти ж сам кажеш, що це цінний інструмент.
- Так! Гармошечка у вас, те, що треба! - похвалив, захоплено розглядаючи мій товар.- Дозвольте, я, хоч трішечки, спробую, - глянув хлопець на мене.
- На, спробуй,- погодився я, скинув з плечей ремені.
Хлопець взяв гармошку і...я остовпів!
 Такої майстерної гри я ще не чув!
Тепер, те, що грав я, в порівнянні з тим, що я чув, здавалося якимось, грубим, необтесаним...!
Закінчивши мелодію, хлопець повернув гармошку назад.
- Спасибі.
- Так, ти що, не береш? - здивувався я.
- Та, в мене ж, грошей таких немає, - скрушно зізнався парубок.- Я, то, знаю вартість такої "цяці",- з ніжністю погладив він блискучі візерунки, - але це, мені, поки що, не по-зубах, - зітхнув і пішов знову до шуби та, за мить, знову повернувся.
- А, може таки, якось домовимось?- з надією глянув на мене.- Я, оце подумав, що на шубу дружині я ще зароблю, а такий інструмент, мені навряд чи, ще колись, трапиться.
Тут підійшла Яринка.
- Ну, що ви тут, не поладили? Бо я теж, вже на шубу намірилась.
- Ну, добре. - зітхнув я.- Давай, скільки, в тебе, є. Оце, віддаю тільки через те, що, бачу, ти справжній майстер і вона не припаде в тебе пилюкою.
 Доклавши трохи, ми купили, нарешті, ту шубу й вирушили на пошуки гуртожитку.
Однак, дочки в ньому не було. Вона, виявляється, перебралася на нове місце і ми ,знову, поїхали шукати її, за новою адресою.
Таксі привезло нас до приватного будиночка, в дверях якого, ми знайшли записку, в якій вказувалося, де знайти ключ, обід і , наказ відпочивати, бо дочка, саме сьогодні, складає останній іспит.

- Олексію, вони вже живуть разом! - обурено показувала мені дружина, показуючи чоловічі речі, які знаходила в будинку.
- Та заспокойся ти, Ярисю,- втішав я дружину.- Чого ти, ще нічого не знаючи, робиш якісь висновки? Може це хазяїв речі?
- Еге, хазяїв.   У її кімнаті?  Безстидниця! - лаялася мати.- Ще й батьків кличе у своє розпусне кубло!
- Ну, чого ти так, на власну дитину?!..
- Чого ти її захищаєш?! - знову обурилася Яринка.- Я, в її роки...
- Ти, в її роки, вже Галю мала, - пригорнув, сміючись, свою дружину.- Іди краще, ляж, та відпочинь.
 Пообідавши, вирішили, й справді, відпочити.
Яринка лягла в кімнаті, а я вийшов надвір. Походив, пороздивлявсяпо двору. Побачив під яблунею  залізне ліжно, на якому тут, мабуть, улітку спали, ліг і собі, непомітно задрімав .
Прокинувся від жіночого сварки в домі, поспішив туди.
- Ні, це неправда! - доказувала, втираючи сльози, дочка.- Він любить мене! Він, цілий рік, чекав мене, доки я закінчу навчання!
- Що тут коїться? - перебив я жінок.
- Таточку, - зраділа Катеринка, підбігла, обняла мене.- Ну, скажіть, ну що тут, такого вже, страшного, що ми, на місяць раніше, почали жити разом?
- Доню,- втішав я дочку, - та, мама ж просто хвилюється за тебе, щоб ти не лишилася, одуреною...
- От-от, - підтримала мене дружина.- Не можна нікому довіряти, аж поки не будеш впевнена цілком! Ти добре його знаєш?!  Хто він?!  Хто його батьки?!
- Та він сирота, - поспішила захищати свого обранця, дівчина.- Його, ще маленького, в голодовку, батьки відправили сюди, до родичів, щоб врятувати його від голодної смерті. А самі померли. Він весь час жив тут, у родичів, а вже, коли ми вирішили одружитися, то він винайняв оцей будиночок, бо в родичів дуже тісно.
- Хм, - все ще не вірила мати. - Сирота, кажеш? А чим же платитимете за оці хороми? - походжала  по дому.
- Так ми ж, тільки на два місяці, домовилися. Поки складу іспити, та розпишемось. Ми, взагалі, - стишила дівчина голос, - думали їхати до вас, бо він дуже хоче повернутися в рідні краї, адже він теж, і України. Чи, ви проти ? - трохи боязко глянула на нас.
- Ну, що ти, рідненька, - пригорнув я дочку до себе.- Як же ми будемо проти? Ми, навіть, раді будемо. Буде кому нашу старість доглянути...Та й онуків хочеться покішити! - засміявся.- Дмитро не удостоїв нас, такої радості! Заїхав хто-зна й куди! Дівчата! Ну, що ми, їй-богу!Давайте сядемо, та поговоримо спокійно. Ну, що ми, після такої довгої розлуки, та зустрічаємося зі сваркою! Розкажи, доню, як там Дмитро, з сімєю? Ти давно в них була?
- Та вони, днями, заїжджали. Такі щасливі! Отримали окрему квартиру! Ото, хоч поживуть! Бо вони, сердешні, з двома дітками, так вже, намучилися в тісноті!- щебетала Катруся, а я дивився на неї і весь час ловив себе на думці, що бачу перед собою, свою юну Яринку, бо дочка, вражаюче, була схожою на матір!
 Надворі вже вечоріло і я помітив, що дочка починала нервуватись
- То де ж, він, твій суджений? - підвелася мати, підійшла до вікна.
- Та, не знаю, - підвелася й собі, Катя.- Він давно вже повинен бути вдома. Пішов з дому ще вранці. Говорив, що на мене сьогодні чекає сюрприз. Мабуть, задумав мені подарунок купити, бо забрав з собою всі гроші, які, крадькома від мене, складав, - мрійливо всміхнулась.
А що, як його пограбували?!- раптом злякалася.- Що, як його злодії побили, адже в нього немалі гроші були!? Господи! А що, як він, десь, лежить?!...- злякано схопилася за щоки.
- А що, як він утік від тебе, зі своїми грішми?!- додала смоли мати.- Заманив тебе сюди, добився свого і, гайда!
- Мамо! - крикнула на неї дочка.- Він не такий! Я знаю! Мабуть, якісь важливі справи затримали його.
- Ну, от що,мамо, - підійшов я до дружини.- Ходімо в іншу кімнату. Нащо ятрити дочці душу. Ти ж бачиш, що вона й так, сама не своя, - примовляв, проводжаючи жіночку за плечі.
Ми сиділи в темному домі мовчки, думаючи кожен про своє.
 Дочка ходила по кімнаті, не вмикаючи світло, кілька разів виходила надвір, знову поверталася, а ми сиділи нишком і більше не наважувалися її чіпати.
Аж ось, нарешті, почулися кроки.
- Катю, ти вдома? - почувся голос.
 - Сашо, - кинулася до прибульця, дочка й почувся дівочий плач.
- Що сталось, Катюшо?! - перелякано озвався той, кого вона назвала Сашею.- Чого ти плачеш? Чого в темряві сидиш?
- Я злякалася, що ти покинув мене, - плакала дочка.- Де ти був, так довго?
- Та я ж, хотів купити тобі подарунок, - виправдовуючись, пояснював голос, - але сталося так, що витратив гроші  зовсім на інше. Але мені, все-одно, так хотілося подарувати тобі щось  до весілля, а грошей вже не було, от я й пішов на станцію, розвантажувати вагони, бо там платять, відразу, і, дотого ж, непогано.
Ось, подивись, що я тобі купив. Мені соромно, бо я хотів купити тобі, дещо, значно краще, але, я думаю, ти простиш мені, як побачиш, що я ще купив! Та, давай вже, нарешті, увікнемо світло! Ну, що ми тут, в пітьмі?

Спалахнуло світло і ми, з дружиною, остовпіли від несподіванки, бо нашу дочку обіймав той самий хлопець, що вранці, купив у нас гармошку.
- А ну, приміряй, - дістав він пакунок з-за пазухи.
- Ой, яке гарне! - вигукнула, в захваті дочка, розгорнувши пакунок.- Я зараз!
- вхопивши плаття, метнулася в іншу кімнату.
 А хлопець, провів її поглядом, стомлено гепнувся на стілець, вхопив зі столу, окраєць хліба, що лишився неприбраним після нашого обіду , почав жадібно їсти.
- Дивись,- випурхнула, з кімнати щаслива наречена, крутнулась перед хлопцем, демонструючи себе в обнові.- Яке гарне!  Спасибі, любий, - обхопила вона, хлопця, за шию.- Оце в ньому, я й піду на реєстрацію. Ой, мій ріднесеньки! Ти голодний! - помітила вона окраєць в хлопцевій руці.- Я зараз!
 Вона побігла на кухню, лише на мить зупинивши свій погляд на гармошці, що стояла біля прога, й, за хвилину, вже несла тарілку з борщем.
- Ну, так що ж ти ще купив?- поцікавилась, ставлячи тарілку на стіл.

- А! - схопився хлопець. - Ти не повіриш! Сьогодні, я, нарешті, знайшов те, що вже давно шукав. Ось вона, моя мрія! - щасливо всміхаючись, підняв він гармошку з підлоги.
- Так це ж, таткова гармошка! - засміялась вражена Катя.- Ой, я ж і забула! Мої ж, батьки приїхали! Мамо! Тату! А, вийдіть-но, сюди.
Хлопець сполошився, поспіхом став поправляти на собі сорочку, пригладжувати волосся і враз, аж рота розкрив, з подиву.
- Це...ви?- тільки й сказав.
- Так, це ми, - засміявся я, простягаючи, майбутньому зятеві руку.

За кілька днів, готувалися до весілля у Дмитра, в його новій квартирі. Хоча саме весілля мали справляти у винайнятому будиночку, однак, мати наполягла, щоб все було за звичаями. Тому, Сашко приїде викупляти свою красуню сюди, до брата.
- І хай, начуваються! - жартома погрожував, Дмитро.- Задарма, сестру не віддам!
Катя була на сьомому небі, від щастя, бо мама привезла їй весільне вбрання, в якому, колись,  сама виходила заміж. Яринка так старанно берегла його всі ці роки, ніби знала, що й дочці доведеться виходити заміж в нелегкі часи і що, це вбрання, буде дуже доречним.
Катя переробила Фату й віночок на, трохи сучасніший лад, а плаття лишилося без особливих змін. Трохи закоротке виявилось, але жіночки скоренько знайшли вихід. Дмитрова Світлана  виявилася гарною кравчинею. Вона відрізала смужку від фати і нею розточила плаття в талії , зробивши його, ніби, з широченним поясом. Огріхи замаскували бантами, з тих-таки, обрізків і весільне вбрання нашої нареченої переродилося!
- Боже! Яка я сьогодні щаслива! - вигукувала наречена, захоплено дивлячись на себе в дзеркало.- Це, мабуть, найщасливіший день у моєму житті! Мамо! Тату! Чи й ви були такі щасливі, коли одружувались?! Ви памятаєте цей день?
Ми перезирнулись, багатозначними поглядами, всміхнулись.
- Звісно, ж! Звісно ж, ми його памятаємо.


Скромне доччине весілля відсвяткували , справді, дуже скромно.
Власники будинку  поїхали на все літо в село, а молодята вирішили скористатися їхньою відсутністю. З гостей були ми, Дмитро з сім'єю, Сашкови родичі, в яких він жив, та кілька чоловік молоді- друзів наречених. Воно й сказати, за які кошти, сирота-студент міг влаштувати щось краще?
Проте, молоді виглядали дуже щасливими, а, відтак, нам, батькам, кращого й не треба!
- А ну! Фото, на пам'ять! - вигукнув Сашків студентський товариш.
Він настановляв, укріплений на тринозі, фотоапарат.
- Прошу, увага! Всі дивимось сюди. Зараз звідси вилетить пташка, - керував він процесом, як справжній фотограф.- Готово! А тепер, родичі. Тільки члени родини! - зазирав він у вічко пристрою.- Молоді нехай сядуть, батьки стануть позаду них, візьмуть на руки по онучаті. Отак, буде симетрично,- керував той, як раптом, Катя підхопилася.
- Ой! А найголовнішого ж, члена сім'ї, забули!
Вона метнулася в іншу кімнату й, за мить, несла гармошку.
- Це не проста гармошка! Це гармошка-чарівниця, - захоплено повідомила вона присутніх. - Вона -  є нашою родинною берегинею!- багатозначно підняла палець.
- Тато впевнений, що саме вона, повернула маму з того світу, вирвала її з лап смерті, коли всі пухли, з голоду! Ця гармошка вже кілька поколінь не покидає наш рід! Кілька разів, цю гармошку продавали, та вона, щоразу, поверталася в нашу сім'ю. Отож, вона й є найголовнішим членом нашої родини! Візміть, тату, заграйте!
  Від такої, зворушливої доччиної промови, накотилися сльози.
- Та ні, доню. Тепер, настав час приймати йому  естафету,- простягнув гармошку зятеві.- Бери, синку.


Поїзд стукотів колесами у зворотньому напрямку.
 В купе, де розмістилися молодята, було битком набито народу! Всю дорогу там відбувався безперервний концерт. Лунали пісні, вигравала гармошка, а ми все, вже вкотре, роздивлялися весільні фотографії!

"- Каким ты был, таким ты и остался,
 но ты и дорог мне, такой,"- лунала пісня на весь вагон.
- Як гарно співають! - мовила дружина, мрійливо всміхнулась
- Так, дуже гарно! - погодився я, пригорнув  до себе свою єдину і вірну подругу всього мого життя ! - Тепер, настав їхній час.
- Життя триває!