Head reisi авторский перевод на украинский

Head reisi  /Щасливої дороги (ест.)/
Дивовижний народ ці естонці. Як і вся їхня eestimaa. /естонська земля/ Надто – навесні. Хмари – наче згорнуте сіно. Спохмурніле хмаровиння приховує небесну глибінь і сонечко. І лише вряди-годи, несподівано і нишком, вигляне воно з крихітної розпадини, розсіється бризками по землі, по лісах і потемнілих домівках і – сховається, залишивши по собі тужну пам'ять.
Eestimaa… eestlane. /естонець (ест.)/ Все у них не так, як у людей. Сніг ще лежить у гаях, а естонець ходить нивою й збирає каміння, що з землі повилазило. І не заспокоїться, поки від останнього камінця не очистить. Ху ... ось він, лад. Але за рік морена знову випре камені – і починай, eestlane, все спочатку. Отут би й заскавчати, проте естонець стиха зрадіє: «Hea, et v;nem kui m;; dunud kevadel»  /«Добре, що не більше, ніж минулої весни» (ест.)/
І гумор у них ледь визирає з дір у сірих буднях, з похмурого, як на сторонній погляд, буття… Першого року тисячоліття, взимку, їхав я з Пітера до місця мого майбутнього проживання. То там, то сям шосе вкрилося ожеледицею – тонкою, майже невидимою, одначе ж достатньою, щоб за Раквере мені й моїм супутникам постала тривожна панорама: люди, люди ... і машини, й автівки – двадцятого і вже двадцять першого століття, – і обіч, на вузькій незайнятій смужці дороги, – поліціянт з наказовим жезлом у руці. Автобус наш зупинився.
Попереду, за лобовим склом, видно було дві машини «Kiirabi» /«Швидкої допомоги» (ест.)/ і – автобус, що його ожеледиця розвернула упоперек шляху. Інший. Слава Богу, не наш.
На боці того не нашого автобуса, від задніх до передніх дверей, виведений великими латинськими літерами яскрів напис: «Head reisi!»
Я запитав у сусіда, літнього естонця:
– Що там написано?
Він подивився. Не на дорогу – на мене. Очі незрозуміло чим засвітилися, губи розтяглися:
– Сшаслівай дароґі!
Я так і не второпав, чи не затямив, – що там сталося, на тій першій моїй eestimaas /в естонській землі (ест.)/ дорозі. Щоденна марн;та сховала глибоко в пам'яті і напис, і естонця, що його переклав, і погляд естонця, і сумно-іронічні губи. Але років за два все те знову ... Несподівано.
Був я тоді за кочегара в одній фірмі, що от-от мала подохнути. Уся тамтешня спадщина совєцької минувшини: столярний цех, конвеєр, що на ньому розпилювали колоди, і три сушарки – на ладан дихало. Хоч скільки возив тачками обрізки, хоч скільки кидав їх у топки – теплого духу ледь-ледь на сушарки вистачало. А в столярному – жах як зимно. Але дух естонця завжди бадьорий. І до того ж винахідливий.
Тойво Ілуметс заходив до цеху пізно увечері, стопорив у щиті лічильник фірми і, щоб робота кипіла, під;єднував козла – навиту на азбестову трубу спіраль. І поки цех обігрівався, до котельні йшов – хоч трохи самому обігрітися.
Тойво був vana pois /старий хлопець (ест.)/. Холостяк. Закоренілий і загартований спиртом. Десь у Харавете мав майстер будиночок, що його предки ще при Пятсі поставили. Порожній. Тільки стіл і ліжко випромінювали слабкий дух, схожий на людський. Майстрові там не жилося. Відвідував він будиночок рідко, лише тоді, коли вже не мав сили опиратися неспокійним чоловічим гормонам, та й то не сам, а в компанії Таньки-помічниці, жвавої жіночки, що непогано вміла по-естонському.
З деяких пір не злюбив Тойво свій притулок ... Заради нього залишив у Сибіру доладну шестистінку, що її поставив був разом з батьком, коли той ще був живий. Звабив майстра лист, дідові адресований – старому Юхану Ілуметсу, що спочив був у той час, коли Тойво вільно ходив під стіл, де сам собі влаштував будинок – невелику фортецю. Лист потрапив до рук онукові. Тойво м'яв конверт з надрукованими на ньому латинськими літерами і, не розкриваючи, нюхав. І дрібно тремтіли груди. Як у того хана – як його звали? …Ну, про якого в журналі написано, що йому на Русі, в полоні, зілля спокою не давало – з далекого краю старий одноплемінник привіз його ... євшан-зілля.
Тойво розкрив конверта. Хараветський valavanem /волосний старійшина (ест.)/ писав про те, що до Естонії повертається справедливість, і що її супроводжує реституція, і що Юханові Ілуметсу тепер знову належить його будинок, з якого його було виселено у передвоєнному червні.
Від покійного батька Тойво нераз чув про той час, що його колаборанти відстукували доносами на ближніх і однокрівців. Він ще раз прочитав реляцію про справедливість і підпис під нею: Aivar Pikksaar, valavanem. Пікксаар? Стук на діда теж справив Пікксаар – це ім'я в роду стало пр;клятим, – Пікксаар, але не Айвар. Ні, не Айвар, а, як пригадувалось, Едгар. Цілком радянська людина. Голова сільради. Сусід. І родич, не найближчий, та й не з далеких.
Хоч  би що там було, а eestimaa, бачена одного разу, картинна і доглянута, затулила від очей селище у тайзі. Тойво дивився на шестистінку – і бачив дідівський будинок у Харавете, і садибу, обнесену огорожею з ялинової парості, і за широким глицевим валом – галявину з низько скошеною травою. Тижнів зо два ходив похмурий. І що не день – тугу за eestimaa намагався в спиртязі втопити, але полите пійлом – бажання виросло, зміцніло і...
Ніч спустилася на землю. Червнева, світла: справедливість повернулася! .. Біла ніч. По ній, по н;чі, черевом погладжуючи легкий морок, літак летів. І летів, і летів. І пірнув у хмари поріділі і ще глибше – в широченне плесо яскравого світла. І приземлився.
І незабаром Тойво, майже не обтяжений дорожньої поклажею, виявив себе на галявині біля родового гнізда. Дві сльозини крадькома викотилися з очей і вниз покотилися, до куточків губ, – туди, де крізь обвітрену, згрубілу шкіру проступала тиха скупа усмішка. Тойво зітхнув.
Я дивився на нього, слухав його розповідь і теж зітхав. Тойво прагнув на батьківщину і, здавалося, знайшов її, а мене до Естонії якась мар; занесла. Ми з ним сиділи на ослінчику біля колектора, грілися слабкою парою і з півлітрової пляшки. Старі котли натужно пихкали, намагаючись пробити водяні загати в трубах. Я проштовхнув горілочкою кудись углиб грудку під горлом – і  до Тойво, цього невдахи-крутія, цього рудобородого дивака:
 – Тебе, я бачу, доля ошукала ...
– Jah, s;ber. /– Так, друже (ест.)/ Мене і не тільки мене. Айвар Пікксаар, він за вітром ніс тримає, і папери всі у нього в руках, і руки довгі, і вся місцева совєтська братва під рукою. Ну, я до нього в кабінет. Ми удвох там з ним були, більше нікого.
– Айвар, – кажу, – у тебе в управі місце завгоспа вільне, влаштуй-но краянина.
А він:
– Ти гарний фахівець, Тойво, але подумати треба добряче: грошей у нас мало, на посадах економимо. – І він засміявся: – Це дід Юхан краянин, а ти сибірський, Тойво. Гаразд, – каже, – зберу valitsus /управу (ест.)/ і вирішимо.
На тому й розійшлися. А ввечері – я траву косив на галявині – бачу: машина під'їхала. Міцний парубійко з неї вийшов, шикарно одягнений, ланцюг золотий на шиї. І до мене:
– Ти Тойво? – питає.
– Атож, - кажу, - Тойво.
– A perekonna nimi? /– А прізвище? (ест.)/
– Ilumets. /Букв.: Гарний ліс (ест.)
Він зрадів – осміхнувся. І серйозно мені:
– Можеш бути завгоспом?
– А де? – я йому. – Ти хто?
Він регоче.
– Я, - каже, - від імені та за дорученням уповноважений дати пораду кандидатові: щоб з успіхом дійти до мети, треба стежку простелити.
– Як? Чим?.. Що означає – простелити? – Я запитав тому, що не дуже ці штучки знав тоді.
– Максанути треба. /Поширене в Естонії арготичне слівце, що означає: дати хабар/
– A, altk;emaks! /– А, хабар! (Букв.: платня під руку. – Ест.)/ А скільки?
– А він, учений, бачиться, відказує:
– Якщо хортенятами, то не менше, ніж п'ять. А як дойчемарками, то чотириста. Можна естонськими кронами  – три штуки /три тисячі (арго)/ двісті.
Отака-от штука, s;ber k;tja! /друже кочегар! (ест.) І не одна – аж три. Після Сибіру у мене ще залишалося щось близько чотирьох тисяч. На життя, на k;ttepuud /дрова (ест.)/. Дідько з ними, з тими штуками. Стану завгоспом – наберу собі дровець. І я цьому вченому сказав:
– H;sti /– Гаразд (ест.)/, завтра Айварові віднесу.
А він:
– Е, ні. Айвару не треба. Айвар juhataja /начальник (ест.)/, чесна людина. Ти давай мені. А я – йому ...
– Чесному? – Я розсміявся.
Вчений теж засміявся і мовив:
– Я йому – бруси, дошки на хутір.
– Хутір? – Я не зрозумів.
– Talu /– Хутір (ест.). Айвар будинок споруджує. Eestimaja /Естонський дім (ест.)/.
– І багато побудував?
Вчений руками розвів.
– Та наразі ні.
Коротше, віддав я йому гроші. Вони того ж таки дня заплакали, та почув я лише через два дні. Айвар сказав, що на місце завгоспа не братимуть нікого.
– А гроші? – Я йому: – Мої гроші, де вони?
Айвар, знаєш, як дитина, здивувався, рот розкрив:
– Твої гроші?.. Звідки я знаю, де вони? Твої гроші, Тойво, у тебе мають бути...
Я вийшов від нього ... – як це? – приголомшений. Плакати хотілося, але купив пляшку і випив ...
– За упокій бабла, егеж, Тойво?
– Jah... /– Так… (ест.)/ Знаєш, s;ber, Айвар Пікксаар, нікого не боїться, тільки Бога, p;hap;ev kirikuse /у неділю до церкви (ест.)/ ходить, по десять крон кидає до ящика. Це десятина його.
Я прохрипів невиразно – обурення виригнув. Ляснув Тойво по плечу:
– Та щоб він сам у ящик той зіграв! Давай вип'ємо за нього. За упокій.
І ми випили. З задоволенням. І Тойво, не закушуючи, поскрежетав зубами, та й випалив:
– Мало! Це ми йому за мене. Але по Харавете ходять чутки, що він людей з десятеро ошукав. Давай за них.
– Давай.
Тойво дістав з сумки другу пляшку.
– Думав підштовхнутися, коли втомлюся, та яка робота тепер... Будемо грітися інакше.
– Добре, Тойво. Давай за твоє здоров'я.
– За моє? За твоє давай.
Спало на думку – і я, вже розпашілий, виголосив засвоєне давно, ще в студентські роки:
– Щоб наша доля нас не цуралась. Будьмо!
Тойво згідно кивнув. Випили, і він знову налив.
То була остання чарка. Майстер обігрівся. Пішов, залишивши на лаві недопиту пляшку. Мені.
...Наступного ранку, затуманеного морозом, Тойво Ілуметса знайшли розпластаного на бетоні. Біля хитромудрого пристрою. Тільки горілчаний дух відгонив від майстра, ще досить сильний. Не поцуралася доля, наздогнала його. Вчасно – невчасно… Бог знає ...
І день, тьмяний, минув якось непомітно, і довга ніч повільно відійшла. І – ранок. Мороз і сонце...
Я підкинув палива у дві топки і присів на лавку біля колектора, на ту ж саму. Згадав Тойво, пом;янув його ковтком з його пляшки, з горла.
Вийшов на двір. Вдалині, біля контори, чекав на похоронну процесію автобус. Виблискував свіжою фарбою. І дорожньою тантрою: "Head reisi!"
Той самий, що я побачив його у перший мій день в Естландії. Або й інший…  Але все той же.
 Поруч людина стояла. Здалося – естонець, той самий, що переклав був напис на автобусі.