Морок

Морок напав на мою кімнату 
Так, ніби землю огорнуло щось темне й прозоре 
Ніби не потрібно вже відповідати 
На питання, які залишилися хворими
Ніби не потрібно вже вірити у правду 
Розмовляти загадками, відчиняти двері 
Все, що сталося там 
Вже напевно давно забуто твердо.
Я би не згадував цього, якби не людська неповторність 
Я не ламав би думки, якби вони були гідними 
Гідними того, що б бути 
Нашої любові підданими.
Що б відчиняти вікна нашої віри 
І зазирати туди час від часу 
Забирати найголовніше 
Різні символи любові та зневіри 
А потім втрачати їх, просто безглуздо втрачати.
Я не відчиняв би ці вікна знову і знову
Якби ти не вбивала мене мовчанням
Не просив би у сусідів твоєї крові
Якби мені не було би чого втрачати.
Я розламуюсь на частинки, дивлячись на тебе
Я говорю у зачинине вікно, ніби так і треба
А ти, просто встаєш і мариш
Робиш те, що завжди і непомітно зникаєш.