Темрява

Дві дівчини ішли по темній алеї парку.
- Яна, я буду іти із цієї сторони!
Одна із них, вища та з темнішим волоссям стала із правої сторони тротуару. Далі починалася вузька смужка трави із рідко посадженими деревами , мов одинокими скелетамі під шубами із снігу, а після неї був різкий схил і глибока канава.
- Тань! Там вода, куди ти від маньяка тікати будеш?- весело розсміялася подруга.
-Все одно! Зате ти будеш іти із сторони звідки той маньяк вискочить, із сторони дерев.
І правда по ліву сторону алеї росли дерева - каштани та клени, могутні липи і високі тополі.
- Ох, Тань, та не має там нічого! Розумієш, нічого! Там просто пустота. Психологи  вже давно довели,  що люди бояться не темряви, а пустоти всередині неї. Не бійся пустоти, Тань, вона не кусається і ця темна алея тому в доказ. Не має в темряві маньяків і наркоманів, скажених собак теж не має. Ми живемо в чистому, цивілізованому світі! Ой! - Дівчина різко зупинилася на слизькому тротуарі.
Була зима, а цю алею ніхто не посипав ні піском, ні сіллю.
- Ян, що таке? Ти що щось помітила ? Ян не мовчи! -Стривожено заголосила-закричала Таня.
-Там... Там... По середині алеї, бачиш? Ти теж бачиш?
-Що там? Це ти добре в темряві  бачиш, а я звичайна людина!
-Та так нічого. Може здалося. Ходімо далі. -І Яна рушила далі, як в нічому не бувало.
-А може не потрібно?
- Надо, Фєдя, надо! Так на чому я зупинилася? А... Точно, ти боїшся пустоти.
-Я боюсь не пустоти, а того що в ній!
-Тань, в пустоті нічого не має. На те й вона пустота, щоб бути пустою. -Дівчина хрипко розсміялася, - Отже ти боїться того, що може бути в пустоті. Того що може зіпсувати цю пустоту.
За розмовою дівчата не помітили, як майже дійшли до середини алеї. Вони не помітили, як під деревом застигло дві людські фігури. В одної з них в зубах була самокрутка. Інша фігура відхилилася від дерева на яке спиралася і повільно рушила до тротуару , по якому ішли дівчата.
-Ой, хто це? -Знову рух помітила перша Яна.
-Ян. - Потягнула інша, -біжимо, швидше!
Обидві дівчини кинулися вперед з усіх ніг ковзаючись по слизькій бруківці покритій шаром льоду. Таня і Яна кричали і бігли, нарешті Яна обернулася і закричала ще сильніше.
-Тань, глянь! Біжимо, швидше, швидше, Тань, рятуй свою душу, тікай!
Чоловік біг позаду, находу розстібаючи ширіньку. Дівчата кинулися ще швидше. Центральна освітлена алея парку нарешті почала приближатись, а чоловік позаду перейшов на крок.
Згодом сидячи на лавочці біля фанаря, на цетральній алеї, по якій гуляли люди під красивим снігопадом, ловлячи сніжинки і відновлюючи дихання дівчата повільно приходили до тями . Все ще сторожко оглядаючись по сторонах, вони глибоко в душі давали собі обіцянки не гуляти більше по темних алеях в ночі...