Наталочк на далеч нь

                Епіграф: Ой очі, очі, очі дівочі...
                Темні, як нічка, ясні як день
                Ви ж мене, очі, плакать навчили,
                Де ж ви навчились зводить людей?
                (народна творчість)

Наталочка, Нато, Наташо, я марно об'їхав цей світ,      
Жену я примарнії мари, землі я не винайшов сіль,
До тебе, а гірше від себе, ламаю я весь дивоцвіт, 
Землі я не винайшов солі, іду і біжу звідусіль…

Тебе я шукав на світлинах, чарівніі очі твої, 
Вві снах пречудово чудових, ти теж посміхалась мені,
До неї, скоріше, до неї, сховатися б коло її,
Але тільки замкнене коло, і замкнене коло вві сні…

А очі піднесено щирі, такі, що біжать вдалечінь, 
Прохаю, Наташо, благаю, а очі блищать крадькома,
Ті очі завзяті і щирі, не кидай мене, не покинь…
Назавжди мене позабули, мене, уже мабуть, нема…

А очі мов зірочки ясні, у хмарах блищать вдалені,
Чаруюча ніжність і карість для мене нехай не мине,
Лиш  зводити очі навчились, лиш спомин облишать мені,
Без тебе, Наташо, ніколи, ні що не здійсниться саме.

Саме не здійсниться ніколи, хоч я на колінах благав,   
Нічого, ніколи не буде, ні споминів , ні вороття,
Пустеля  відкриється гола, ні вітру, ні Сонця, ні трав, 
Без тебе, Наташо, не буде, уявного мого буття…