Белый танец

                БІЛИЙ ТАНЕЦЬ

                Н.С. - однокурсниці, Жінці, Людині присвячую

Того літнього вечора відзначали його ювілей. Рідні і друзі, приятелі і просто знайомі бажали йому усіляких гараздів, говорили чимало теплих і задушевних слів, співали пісень. Усе те йшло від сердець відкритих, щирих та небайдужих. Чому ж тоді яскраві кольори і радісні звуки, що торжествували в цьому св’ятковому залі, відлунювались у душі старого незрозумілим тупим болем? Чи не тому, що разом з ними зринали некликані дивні думки і повертали його у далеке-далеке минуле?
Гості віншували ювіляра з Днем народження і зичили йому богатирського здоров’я. Робили так швидше не за звичкою, а тому, що саме його, здоров’я, старому найбільше бракувало. Спадковість до того була не причетною, адже діди і прадіди відбули довге, надто довге життя. А він? Не стільки прожив, як пережив. Пережити найлютішу з воєн, повоєнні розруху і голод, важку відбудову і примарну перебудову, відчути на собі розпад держави, у якій народився, і народження нової, у котрій доводиться тепер виживати –  хіба усього цього замало, аби тобі бажали здоров’я?
Йому зичили щастя, щастя великого і справжнього. Людина, напевне, того заслуговувала. І він щиро дякував. А сам вважав отой тост за щастя геть-чисто зайвим. У тому його переконували останні роки, щодня стверджуючи одну непримітну, але неспростовну істину: так, людина дійсно народжується для щастя. І щасливою вона може бути коли завгодно. Тільки –  не в старості! Старість, як і дитинство, як юність і зрілість –  неповторна пора життя. Вона може бути і довгою, і багатою, і спокійною. А от щасливою –  ніколи! Вона, старість, із щастям несумісна, як несумісні полум’я з водою, пітьма зі світлом, життя зі смертю. А може він помиляється? Може й справді до когось щастя навідується тільки у старості ? Тільки не до нього!
Йому бажали довгих років життя і співали “Многії літа”. І він знову дякував. А сам себе запитував: “А навіщо вони? Навіщо довгі? Чи потрібні вони взагалі, коли не те, що комусь, самому собі стаєш непотрібним, і кожен день, як не дивно, здається і вічністю, і миттю одночасно ?..”
В келихах пінилось шампанське, в пляшках всихала горілка, від тостів тріскотіло у вухах, а ювіляр сидів у оточенні друзів та букетів живих квітів і плакав. Помітити того не міг ніхто, бо плакали не підсліпуваті старечі очі, а його щедра і відкрита, втомлена життям душа. А коли вони, непрохані і недоречні, оті скупі сльози, готові вже були покотитись по худих висохлих щоках, старий опустив голову, притулившись губами до пелюсток жовтої троянди. На високий, посічений глибокими зморшками лоб, впало сиве пасмо волосся і разом з густими бровами сховало і потаємний світлий сум, і скупу непрошену сльозу. Руками, що помітно тремтіли від хвилювання, старий закрив зблідле обличчя і спробував заспокоїтись. Але в цю мить зал наповнили звуки вальсу і мимоволі знову повернули його у роки далекої молодості. Та музика занурила старого у вже звичні, що сотні разів навідувались на протязі життя, спогади. Перед очима у нього все замерехтіло, закружляло у якомусь дивному і несамовитому танці та й злилось у суцільну сіру поволоку. І тоді, у цьому казковому мареві він побачив себе молодим і відчув дужим, веселим і щасливим. Не таким, щоб зовсім зеленим, а все ж недосвідченим першокурсником провінційного університету. Він не був ані красенем, ані велетнем. Середнього зросту, худорлявий і жилавий, з правильними рисами обличчя, він належав до звичайних молодих людей його років. Хіба що тільки невеликі, скошені донизу очі та ледь помітна опущеність однієї сторони рота говорили про впертість і рішучість характеру їх господаря. Та головне –  він був молодим і здоровим, сповненим райдужних мрій і впевненим у своєму майбутньому, готовим боротися і перемагати. Отаким і бачив він себе щоразу, коли подумки повертався у той фатальний вечір, що на усе подальше життя зробив його заручником власної совісті. Події, правду кажучи, передувало кілька років студентського щастя. Було воно різнобарвним, як літній луг після дощу, то примхливим, то з гіркуватим присмаком убогості і незахищеності, то з болем розчарувань, та все ж назвати його якось по-іншому було б несправедливо. Бо коли ж іще, як не у юні студентські роки, приходять до людини і перші захоплення, і перші поцілунки, і перше оманливе кохання.
Серед однокурсників він користувався авторитетом і повагою, і не одна дівчина кидала у його бік потаємний звабливий погляд. У нього закохувались, іноді закохувався і він. Та всі його швидкоплинні захоплення, як то часто бува у студентському житті, закінчувались нічим, без різних там драм і трагедій. Але так лише здавалось, адже найменша невдача, незначна поразка, невизнання твоєї особистості сприймалось у юному віці як всесвітня трагедія. Буває й так: ходять повз тебе люди, живуть поруч з тобою, зайвий раз не випинаються і нікому себе не нав’язують, одначе непомітно, але істотно впливають на твою долю, навіть змінюють тебе самого. Та про це, коли знайомились на першій університетській лекції, ні він, ні вона не мали й гадки. Вважали –  знайомство як знайомство, така собі приємна необхід-ність і данина ввічливості
Її звали… Зрештою, яка різниця як її звали. Красиве ім’я –  то ще не все. Вона сама була –  одна чарівність. Зросту такого, як і він, але не худорлява, а струнка, як тополя, з підкреслено округлими жіночими формами. На чистому рожевому обличчі виділявся невисокий прямий ніс, палали соковиті, ледь розтулені губи, сяяли великі зелені очі. Одначе особливістю зовнішності юнки були не її природна краса і граціозність, а посмішка. Ота дивна, м’яка і добродушна посмішка, котра не сходила з її очей і губ навіть тоді, коли треба було виплеснути море гніву або вщент згоріти від незаслуженої образи і принижень. Тоді, як не дивно, незрозуміла посмішка набувала здивованого і винуватого вигляду. Наполохані великі очі починали підозріло поблискувати. Безвідмовна жіноча зброя готова була ось-ось заговорити.
На щастя, причин для таких неприємних метаморфоз майже не було. Поряд з незліченими турботами бурхливе студентське життя дарувало молодим людям чимало розваг і радощів. Цей особливий люд радів усьому, що відбувалось довкола і з ним самим. Надійдуть часом від батьків скромні грошенята або шмат сала чи відро картоплі, і все те негайно стає приводом для веселощів цілого гурту. Вони раділи успішно складеній сесії, новому знайомству, перемозі “своїх” у спортивних змаганнях, раділи дощу і снігові, сонцю і вітрові, ранкові і вечору. Одним словом — раділи життю. А на таке здатен не кожен. Вони ніколи не падали в розпач, якщо доводилось по кілька разів поспіль складати заліки з непотрібних для їх фаху предметів. Не розчаровувались і довго не сумували, коли той чи ота, котрі встигли впасти в очі, йшли на танці чи в кіно не з ними. Коротше кажучи, це були оптимісти, яких світ не бачив. І буднів, отих сірих одноманітних днів і ночей, що приходять згодом у життя, у них не було і не могло бути, бо кожна мить їхнього буття дарувала стільки усього нового, веселого і цікавого, що сприймалась, як свято. Але справжнім святом для студентської молоді ставали останні дні тижня, коли, як правило, влаштовувались вечори відпочинку. Веселі естрадно-розважальні номери у виконанні своїх самодіяльних артистів не давали нудьгувати там навіть вродженим меланхолікам. А справжньою окрасою тих вечорів були танці. І приємною окрасою, і корисним відпочинком. Для молодих, сповнених здоров’я людей, змушених щодоби дві її третини просиджувати на лекціях, в читальних залах, навчальних кабінетах і лабораторіях, танці ставали фізіологічною потребою організму, своєрідними ліками для здорової людини, можливістю використати зайву енергію в приємному для неї напрямі. Танцями захоплювались не від нічого робити, не заради пустих розваг: природа вимагала свого. І те, що для студентів під час лекцій, в читальних залах і навчальних кабінетах вважалось непристойним, а то і забороне-ним, що так чи інакше могло викликати там пересуди та глузування, усе те не лише дозволялось, а й схвалювалось на вечорах відпочинку. Де ще, як не на танцях, можна було повністю розслабитись і вволю повеселитись, як кажуть подивитись на людей і себе показати? Саме там, під таємничий шерхіт шовкових суконь і спокусливу мовчанку коротеньких спідничок, під щебе-тання високих каблучків, захлинаючись п’янкими запахами вишуканих парфумів, можна було відчути на своїх плечах довірливі тендітні руки, а у своїх обережних обіймах –  розгарячіле і збуджене тіло, і до безтями кружляти з чарівною незнайомкою у вихорі улюбленого вальсу. А потім, міцно притис-нувши до себе гнучкий дівочий стан, тремтіти, як осиковий лист, під хвилюючу мелодію танго. Тільки там можна було доторкнутись пересохлими губами золотого лоскітливого локона і, не зводячи погляду з захмелілих очей навпроти, прошепотіти найсолодші з усіх слова.
Ні, люди не випадково придумали танці. А може той винахід – зовсім і не їх заслуга? Може, це диво дісталося людству у спадок від братів наших менших? Адже танцює не тільки цивілізований світ, а й дикуни у джунглях. Танцюють звірі, танцюють птахи. І навіть – змїї. Бо, мабуть, нічим іншим, окрім танцю, не передати того, чого не висловиш ні найщирішим словом, ні навіть піснею. Зрештою, це і є пісня, своєрідна пісня почуттів, втілених у рухах, міміці, дотиках, поглядах, зітханнях. Це –  пісня, що без мелодії, без слів, без звуків лине від серця до серця, об’єднує їх, змушує бажати, вірити, надіятись.
Так, то були золоті часи і чарівні танці, ще такі далекі від пекла сучасних дискотек, де сп’янілі від хмільного, напів-божевільні від наркотиків недоростки у небаченій штовханині підставляють свої напівоголені тіла іншим, а ті безцеремонно хапають їх, аби прямо отут, у стаді собі подібних, як ті тварини, як гадюччя у своєму зміїному танці, скоїти статевий акт.
А тоді…  Тоді були справжні танці – симфонії рухів і почуттів. І їхнім королем завжди вважався танець надії, або, як його любовно називали, білий танець.
Та оте знайомство, що відбулось на першій університетській лекції, ніяких розваг, ніяких веселощів і втіх на протязі кількох наступних років їм не подарувало. І зовсім не тому, що зовні вони залишались байдужими і до вечорів відпочинку, і одне до одного. Була причина куди вагоміша за удавану байдужість. Не просто більшість, а переважну більшість слухачів їхнього курсу складали дівчата. На останньому році навчання, а то й перед самим розподілом з перспективою працювати у найглухіших куточках країни, випускниць охоплювала шлюбна епідемія. Адже з заміжними, зважуючи на їх доводи, рахувались. Та декотрі з нетерплячих встигали вискочити заміж вже на першому курсі. А вона й поготів, познайомилась з усіма принадами подружнього життя ще до вступу в університет. Батьки новоженців були людьми заможними і щедрими. Вони забезпечили молодят усім необхідним, придбали для них невеликого будиночка в центрі міста, вмеблювали за смаком молодих, побажали довгого і гарного життя. Та щастя, як навмисне, обійшло цю молоду сім’ю стороною. Відтоді проминуло кілька років, а вони так і не стали батьком та матір’ю. Чия у тому була вина, знало тільки обділене долею подружжя, але те не мало вже ніякого значення.
Її чоловік працював прокурором міста, у владних коридорах користувався авторитетом, мав славу людини високоосвіченої і вихованої. До своєї чарівної, а все ж – бездітної, дружини, ставився як належить люблячому чоловікові, навіть підкреслено шанобливо і доброзичливо. І все-таки холодного протягу у їх відносинах, отого вітерця взаємного відчуження, що народився завдяки злому жарту природи, уникати ставало чимраз важче і складніше. А вона, скоріш підсвідомо, помимо власної волі, бажала зустрітись з людиною, котра б її зрозуміла, бодай вислухала і перейнялась її болем, тим болем, який приховувався нею від усього світу, а тому робився ще гострішим і нестерпнішим. А для цього потрібні були не вечори відпочинку, не танці з томливими поглядами і зітханнями випадкових кавалерів. Можливо, після довгих роздумів і вагань, знову ж таки підсвідомо, вона обрала для сповідей отого непримітного, худорлявого, трохи сором’язливого але чуйного, такого, що здатен співпереживати, однокурсника. Він з самого початку, від того звичайного знайомства на першій лекції, вабив її до себе, як далекий рятівний вогник у безкрайньому нічному степу. До того ледь помітного вогника вона повернулась не обличчям, не гострим поглядом молодих очей, вона прикипіла до нього своєю зболілою душею, палким і ніжним жіночим серцем. День за днем, рік за роком наближалась вона до того вогника, побоюючись згоріти у ньому за одну мить, як згорає у вогнищі безпечний нічний метелик. Тож, якщо вже й випадало помітити одне одного на урочистих чи святкових вечорах, добре знайомі люди, як діти, що нашкодили, поспішали відвести очі куди-небудь у сторону. І нічого такого, що на вечорах дозволялось усім іншим, поміж ними не було і не могло бути.
А що тоді було? Щось все ж таки було? Не могло ж не бути?!
Бувало, наприкінці нудненької лекції, сидячи в протилежних кінцях аудиторії, вони обмінювались коротенькими посланнями-  писульками: “Ну що? Схлинюємо?” Відповіддю був ледь помітний схвальний кивок голови або, як завжди, винувата посмішка. На наступній лекції їх вже не бачили. Замість того, щоб слухати про різні прояви існування матерії і її розвиток не інакше, як через єдність та боротьбу протилежностей, вони займались духовним і наступні дві години дарували тільки одне одному.
У найближчому кафе чи ресторанчику вона замовляла по чашечці-другій чорної  кави з ромом або коньяком, непомітним рухом руки всовувала йому в кишеню дрібну купюру, благально на нього зиркала і обеззброювала своєю винуватою посмішкою. Про його матеріальну скруту вона добре знала і, щоб не принижувати людської гідності, грошей ніколи не пропонувала, але й не допускала, аби за їх розваги він розраховувався своїми останніми копійками. Смакуючи кавою і свіжим весняним повітрям, або спостерігаючи за кружлянням осіннього листя чи перших сніжинок вони вели непоспішливу невимушену розмову. Говорили про свої студентські справи, про перший у їхньому місті концерт Едіти П’єхи, про новий фільм у кінотеатрі “Москва”. А бувало –  просто мовчали. Дивилися одне на одного голублячими поглядами, подумки пестили такі близькі і такі недосяжні руки, обличчя, волосся і… мовчали. Чому? Люди, якщо їм по-справж-ньому хороше, не заливають очей горілкою, не горланять напівзабутих пісень, не розмахують руками, доводячи свою правоту, не хизуються свіжим паскудним анекдотом, а навпаки –  говорять мало і тихо. Вони тоді з задоволенням слухають того, з ким їм хороше, прислуховуючись до власних думок і почуттів. Як ото красивим танцем, так само і мовчанням можна іноді сказати більше, аніж найвлучнішими словами, найпалкішою промовою. Мовчанням легко щось заперечити, з чимось погодитись, ним можна сказати таке, про що не те що говорити, навіть думати грішно. Хіба ж завжди вдається відшукати такі слова, аби не образити, не вколоти раниму, усім вітрам відкриту людську душу?
Так чи інакше, але завжди, коли їм було хороше, вони мовчали. Тоді розмовляли тільки їхні очі, котрі так щедро випромінювали тепло і світло, радість і тугу, вдячність і тривогу. Тоді мовчання для них дійсно було золотом. До такого спілкування за довгі роки знайомства вони звикли, навчилися йому і використовували не лише в кав’ярні, а й там, де не можна було проронити й слова. Вони могли тижнями не підходити одне до одного, не розмовляти, та якщо хтось з них випадково не з’являвся на лекціях, інший відчував себе так, ніби чиясь безжальна рука той день з його життя викреслила безповоротно.
Хто його зна, отак нічим, можливо, усе і скінчилося б, не залишивши ніякого сліду навіть у людській пам’яті. Можливо, коли б не його величність випадок, котрий розпорядився по-іншому.
Наближався Новий рік, рік, котрий мав розлучити їх назавжди. Минуть усього кілька місяців, складуться випускні екзамени і люди, котрі на протязі шести років звикли одне до одного, як діти однієї великої сім’ї, залишать свою матір-годувальницю та й розлетяться, як ті пташенята по усій неосяжній країні.
А поки що усі жили очікуванням новорічного свята. Навіть сесія, розклад якої вже було оголошено, відійшла у ці дні на другий план. Головною турботою стала підготовка не до екзаменів, а до св’яткового новорічного вечора. Для його проведення використовували зазвичай одну з найбільших факультетських аудиторій. Професорсько-викладацькому складу вона слугувала актовим залом для захисту кандидатських і докторських дисертацій, для студентів –  місцем проведення загальних зборів та засідань науково-студентського товариства, для усіх –  місцем віншування ювілярів та зустрічей Нового року.
За кілька днів до цієї події у вестибюлі і інших видних місцях з’являлись великі, барвисті оголошення про бал-маскарад, який має тут невдовзі відбутися. На свято запрошувались всі –  від професора-ветерана до асистента і лаборанта. Спеціально віддруковані на новорічних листівках запрошення вручались авторитетним і знаним у місті людям. А для господарів вечора, - студентів факультету –  перепусткою на бал-маскарад залишались студентський квиток і святковий настрій, якого молодим людям було не позичати. Бажаючих зустріти Новий рік у такому приємному товаристві завжди вистачало, надто ж – поміж працюючої міської молоді. Адже тут – і ялинка найкраща, і власний вокально-інструментальний ансамбль. Та й дівчата, що й говорити, найчарівніші з усіх. Але навіть найбільша аудиторія не могла вмістити усіх бажаючих, тому таке щастя випадало не кожному.
Зате її чоловіка на вечір запросив сам декан факультету. Як не як –  прокурор міста, а від суми і в’язниці, як кажуть, не зарікайся. Офіційне запрошення йому вручили за кілька днів до свята, аби дати людині можливість подумати і певним чином до цього підготуватись.
Чи готувався він, чи й ні, а от студенти до Новорічного вечора налаштовувались по-своєму. Кожен, звичайно, як міг і як умів, але загалом – старанно і навіть прискіпливо. Окрім карнавального вбрання спеціально для цього придбавали або шили модні сукні та костюми, купували білосніжні сорочки та яскраві до них краватки. Дефіцитною у гуртожитках робилась звичайна праска, адже найменша складочка на комірці вважалась ознакою нехлюйства, а стрілки штанів мали різати все, що тільки збиралось до них доторкнутись. Особлива ж увага приділялась черевикам. По-перше, вони мали бути модними, по-друге – чеського, у крайньому випадку – угорського виробництва і обов’язково на високій підошві, так званій “платформі”. М’які, легкі і просторі, вони повинні були як казкові чоботи-скороходи, самі носити господаря з його обраницею по дзеркалу паркетної підлоги.
Хтось подумає: які дрібниці! Он, мовляв, у наш час – чим потертіші джинси, тим кльовіше, а зім’ята, як з-під коліс сорочка – то ще краще. За черевики вже й говорити нічого, головне, щоб на них було щось не по-нашому написане.
Можливо, можливо… Але в ті часи, від яких старого відділяло понад півстоліття, все було по-іншому.
Тоді він також готувався до свята і тепер пригадував кожну дрібничку тих приготувань. Він розпочав їх за кілька місяців до Нового року, коли, економлячи на їжі, відкладав з кожної стипендії по десятці на новий костюм і модні черевики. Та тих заощаджень на нові покупки все ж не вистачило. Тоді й довелось разом з такими, як сам іти на залізницю, де на них чекали вагони з вугіллям. Ніч роботи – і новий червінець в кишені. На жаль, роботодавець виявився людиною не зовсім порядною і пообіцяв розрахуватись з хлопцями тільки у новому році, тобто після cвят. Наслідок тієї непорядності був трагічним: темно-коричневий костюм, якого він тільки вчора приміряв, залишився у шевця. I на білу, як сніг, сорочку з червоною, кольору згасаючого сонця, краваткою, довелось натягувати старенького, що не раз виручав його на протязі останніх років, вже потертого на комірі і ліктях піджачка. “Чи може й зовсім не йти на той вечір?” – підступні сумніви нагадували про себе все частіше й настирливіше. І нічого сподіватися, що того убозства ніхто не помітить. На тлі вишуканості і сяйва золота та діамантів він виглядатиме общипаною білою вороною. Сказати, може нічого й не скажуть, а обов’язково помітять. Найпершим хихикне отой низенький, вгодований червонощокий кабанчик – синок секретаря райкому. Єхидненько так хихикне і, штовхнувши в бік свого дружка, вузьколобого хлюста з вусиками “аля фюрер” і довгими, аж до пліч патлами, – дитятка тамтешнього міліцейського генерала, – тицьне пальцем у бік поношеного піджачка, у його бік. Таки помітять неодмінно, а тоді підкреслено демонстративно зроблять кілька кроків у сторону або повернуться до бідняка спиною. Та коли б і не демонстрували отієї своєї зверхності, йому все одно було б страшенно прикро, бо ж навіть тоді, коли він зробив усе, що тільки міг, доведеться ховатись за спинами інших. А яке то вже для нього свято?
Та був, правда, вибір. Був ще один, так би мовити, запасний варіант. Можна ж, наприклад, зустрічати Новий рік не у себе, а зі своїми друзями – філологами, чи податись до приятелів на хімфак. У них теж завжди весело і цікаво, а головне – ніхто на тебе не звертатиме прискіпливої уваги, не тицятиме, як свої, пальцем. Він довго вагався, аж поки не зрозумів, що не піти до себе не зможе, не має на те ніякого морального права. Адже тим святковим вечором не тільки розпочинався новий рік, наступав відлік їхнього довгого гіркого прощання. Усіх з усіма. Кожного з іншим. Прощання його з нею.
На вході до приміщення факультету стояли серйозні і дужі хлопці з пов’язками на рукавах. Великими зусиллями їм ледь вдавалось стримувати натовп міської молоді, котра намагалась будь-що потрапити всередину. Тим часом у просторому вестибюлі гриміла музика, широкими коридорами другого поверху поважно походжали герої відомих романів, носились вихором персонажі народних казок. Повсюди лунали веселі пісні і жарти, то тут, то там чулися вибухи нестримного реготу. В переповненому по-cвятковому одягненими людьми актовому залі сяяла красуня-ялинка, грав факультетський інструментальний ансамбль.
Своїх у цьому армагедоні він помітив відразу, та підійти до них не наважувався. Згодом і вони його помітили і почали знаками запрошувати до свого гурту. Та він не поспішав, адже там, серед його друзів і приятелів, бал правили “синки”. Простоявши отак деякий час біля входу, він непомітно протиснувся до затіненого ялинкою кутка і опинився серед солідної, претензійно одягненої, незнайомої йому публіки. Тут на нього ніхто не звертав уваги і це дещо заспокоювало. Тепер, залишаючись непоміченим, можна спокійно слухати музику, дивитись новорічний концерт, спостерігати за святковим дійством. Одним словом – бачити всіх і все. Його байдужий погляд довго блукав по відкритих і схованих під масками обличчях. Когось можна було упізнати по манерах, когось – по сміху, інших – по одягу, і це заняття його неабияк зацікавило. Та раптом незрозуміла тривога перехопила йому подих: звідти, з протилежної сторони, де зібрались професори, завідувачі кафедрами і міська знать, крізь святковий гамір і десятки веселих облич, крізь сміх і музику, неначе з іншого кінця землі до нього долетіла знайома, чомусь трохи сумна, винувата посмішка. Рожева, довга аж до підлоги, сукня ледь прикривала пологі білі плечі і гострі, не зіпсовані дитячим смоктанням, жіночі груди. З-під обрамленої позолотою поли визирали червоні, як мак, черевички. На високій, вишуканій зачісці поблискувала невеличка, оздоблена коштовним камінням, діадема. В лівій руці жінка тримала якусь чудернацьку маску, а правою довірливо спиралась на руку чоловіка. Статечний, у строгому чорному костюмі, він раз пораз нахилявся до неї, щось говорив їй у самісіньке вухо і весело сміявся. I зовні “прокурорська” пара виглядала найщасливішою з усіх присутніх тут людей. Та у тій винуватій посмішці, що долетіла сюди у віддалений куточок залу, не важко було розпізнати глибокий, вдало замаскований під вимушену лукаву веселість, душевний біль. “Може вони й щасливі, – подумав він тоді, – але не як всі щасливі пари, а… по-своєму”. Він не погоджувався з великим письменником, що по-своєму нещасливими бувають лише нещасливі сім'ї. Отак подумки і дискутував з Толстим, а вони тим часом то гойдалися поруч на хвилях вальсу-бостону, то підстрибували, як діти, на перекатах польки і фокстроту, то завмирали над проваллями аргентинського танго. “Ні, мабуть-таки вони щасливі, – спогля-даючи оті веселощі, вирішив він нарешті. От тільки заздрити їм не збирався. – Заздрити чужому щастю, – думав він, – все одно, що вбивати своє власне. А якщо не заздрість і не любов до ближнього свого, то що ж тоді примушує серце так шалено тріпотіти, а потім стискатися і завмирати від болю, хто велить ховати очі від пекучих поглядів і винуватої посмішки красуні!? Так, красуні” – повторював він собі, бо тільки тоді зрозумів, що некрасивих жінок не буває, що найкрасивішою може бути жіна, на яку так невиправдано і десь навіть по-злочинному чоловіки не звертають потрібної уваги.
Від філософських роздумів він спробував повернутись у цей реальний, переповнений веселощами світ. Але тут його охопило нестримне роздратування і незрозумілий гнів. І чим настійливіше намагався він заспокоїтись, тим гостріше відчував у собі той наростаючий гнів, готовий у будь-яку мить спопелити у ньому все світле, добре і св’яте. Іскрою для пожежі, – він зрозумів це відразу, – було липке і набридливе відчуття своєї меншовартості у цьому бундючному, зарозумілому вишуканому товаристві. У наступну мить те непереборне відчуття підняло в розбурханій душі таку хвилю образи, таке цунамі невдоволення оточуючим світом, що він вже не знав, куди себе подіти. Може так і було, а може тільки здавалося, що всі оті з золотими каблучками, з браслетами на руках і яскравими діадемками на голові, оті в дорогих вбраннях модники, що всі вони тільки й дивляться на його старенького піджачка. Дивляться і посміхаються. Зневаж-ливо посміхаються, єхидненько. I гидливо відводять погляди в сторону. Геть звідси, геть! Краще поскоріше звідси піти і не дати бундючним пикам, у такий спосіб розважаючись, глумитись над ним нахабно і відкрито.
Ще мить і він зробить перший рішучий крок до виходу. Та раптом оркестрова труба зіграла, як для військових, сигнал “увага всіх”. Зал відразу принишк, насторожився. А під ялинкою з мікрофонами в руках з’явились Дід Мороз і Снігуронька.
– Вельмишановні учасники карнавалу!.. – якось не по-старечому, з піднесенням у голосі звернувся Дід Мороз.
– Дорогі наші гості! – окинула теплим поглядом зал Снігуронька. А потім – в один радісний голос:
– Оголошується… білий танець!!!
Схвальні оклики і бурхливі оплески заглушили останні слова оповісників, а за Дідом Морозом і Снігуронькою у коло вийшло відразу декілька пар. Зал наповнила чарівна і ніжна, як самі квіти, мелодія “Вальсу квітів”. Але прекрасна стать, певне набиваючи собі ціну, робити свій вибір не поспішала. Зверхньо посміхаю-чись, сіпались під дівчачими поглядами, мов риба на сковорідці, вгодований кабанчик і генералове дитятко. Робили вигляд, що жваво обговорюють якусь проблему декан і прокурор. I ті й інші безперечно чекали миті, коли ж нарешті їх запросять до танцю. “Та якщо вже таких не запрошують, то чого чекати тут мені?”, –подумав він, визираючи зі своєї схованки. І, розуміючи, що момент не зовсім підходящий, все-таки зробив той перший рішучий крок. Але тут і зупинився, як вкопаний, бо помітив не так очевидне, як неймовірне. Рожева троянда випростала свою руку з чоловікової і, маневруючи поміж вальсуючими парами, попряму-вала у його сторону. Від подиву він ніби скам’янів і не знав, що йому робити. А вона, зупинившись у кроці від нього, присіла на колінце, розвела руки і промовила:
– Білий танець… Запрошую… Перший і останній…
 Великі очі випромінювали тепло і світло, а винувата посмішка обеззброювала без будь-яких слів.
Спочатку його неначе обдало поривом спекотного пустельного вітру. Потім в обличчя вдарило невидиме полум’я і на якусь мить повністю засліпило. У скроні застукотіла гаряча кров і кип’ятком розлилась по усьому тілу. А в голові, мов мурахи на порушеному мурашнику, заметушилися підступні вагання. Отак і стояв він з відвислою щелепою, не вірячи ні своїм очам, ні тому, що тільки-но почув. Та невже?!. Невже ж оце зараз кружлятиме він з цією красунею у вихорі улюбленого вальсу?! Невже ось тут, на новорічному вечорі у всіх на очах йому буде дозволено усе те, що заборонялось на протязі кількох років поспіль?! I за якусь мить він, міцно підтримуючи ніжний жіночий стан, відчує на своїх плечах її довірливі руки, питиме п’янкий запах її парфумів, ловитиме, як дитя, оту винувату посмішку, тремтітиме в солодкій млості від несподіваного щастя? І, можливо, наостанок, в знак глибокої поваги і вдячності, доторкнеться губами золотистого локона та й прошепотить у рожеве вушко оті найсолодші з усіх слова.
Зараз… Ще мить – і він, кивнувши головою і радісно всміхнувшись, зробить крок назустріч. I тоді… в осліпленості її краси і сяянні прикрас виглядатиме… справжнім жебраком. А всі оті, що танцюють, візьмуть та й покинуть їх одних у колі. Танцює ж бо дружина прокурора, улюбленка всього факультету. А всі презирливі посмішки сипатимуться в його адресу. Якби ж то тільки в його! Насміхатимуться, звичайно, і над нею, бо ж сама обрала для білого танцю такого “показного” партнера.
Е, ні-і! Ось цього вже не дочекаєтесь! Він такого нізащо не допустить! І його тверде, непохитне рішення, що визріло за якусь мить, вилилось у коротке вбивче, як блискавиця “Ні!”
Кажуть, жорстоке слово страшніше пістолета. Кому, скажіть, не доводилось чути на своєму віку оте тихе і гірке як полинь “ні”, а потім, спіймавши облизня, під колючими, глузливими поглядами повертати на своє місце? Йому теж доводилось. І не раз, не два. А тому він дуже добре знав, що відчувають ті, кого відштовхнули. Так, так, саме – відштовхнули, – свердлить мізки одна пекуча думка. Ним просто погребували – наздоганяє її інша. Зневажили, зневажили – шкірить зуби третя. Одним словом –принизили. А що вже у такій ситуації відчуває жінка, можна тільки здогадуватись.
Він думав про це і раніше, думав кожного разу, коли доводилось чути оте вбивче “Ні”. І ось… хвилину назад змушений був вимовити його сам. А вона все ще стояла у кроці від нього і продовжувала винувато посміхатись, так, неначе це зовсім і не він наважився отут, привселюдно розтоптати її честь і гідність, а вона сама необачно принизила дорогу їй людину в очах вишуканої публіки. Мабуть вона ще вагалась і не знала, що їй робити далі: прийняти оте “ні” за слухові галюцинації, чи реагувати на нього, як на несвоєчасний і безглуздий жарт. Тим часом звідти, з протилежної сторони залу, за ними вже уважно стежила не одна пара цікавих очей. Прокурор перемовлявся з деканом, кисло посміхався, і теж не зводив з дружини погляду.
– Я сказав – ні! – повторив він різко і голосно. І тільки тоді рожева троянда збагнула увесь і комізм, і трагізм свого становища.
Рішучість і впертість – ці головні, але не найкращі риси його характеру, були відомі не їй одній. Всі знали про непередба-чуваність його вчинків. Та, як кажуть японці, народжують тіло, а не характер. І вона, подумки звертаючись за допомогою до небесних сил та сподіваючись на можливий у Новорічний вечір виняток, почала тихо благати:
– Любий… Хороший мій… Ну… Я прошу. Зрозумій… Чи може хочеш, щоб я стала на коліна?!
Вона, мабуть, готова була так вчинити. Чому? Та по-перше тому, що повертатись до чоловіка розчавленій, втоптаній у багно, дощенту знеславленій було б понад її сили. А по-друге – на такий вчинок здатна лише жінка, котра вміє кохати, бодай таємно, але безоглядно, до нестями, по-божевільному. Тоді її не лякають ні приниження, ні осуд сторонніх, ні навіть смерть.
Можливо, все так і було. І за роки незвичайної з ним дружби жінка зуміла не проронити про своє таємне кохання жодного словечка, а наважилась зізнатись лише тепер, знову ж таки – без єдиного слова, тільки оцим білим танцем. Що й казати, людська душа – темний ліс, а жіноча – й поготів. Та як би там не було, оту грішну душу, що гинула тепер у всіх на очах, треба було рятувати.
Про її порятунок у ці хвилини думав не тільки кривдник. У ситуацію готові були у будь-яку мить втрутитись і чоловік, і декан факультету. Була й ще одна, зовсім стороння людина. До розмови прислухався самотній симпатичний юнак, що стояв поруч з ними. Він увесь час стискав кулаки і важко дихав.
А кривдник все ще мовчав, тільки пильно вдивлявся у великі, наполохані очі навпроти, як це часто робив, коли намагався зрозуміти красуню без слів. Але в тих темних, широких зіницях так нічого і не помітив, неначе сам осліп на деякий час. А вона за ці короткі миті вже не серцем, а розумом збагнула, що перед нею зовсім не той добрий і порядний друг, якого вона в душі обожнювала, що це навіть не людина, а скеля. Холодна, гостра, бездушна і байдужа до всього скеля. То ж чи варто падати перед нею на коліна? Скеля залишиться скелею і з місця все одно не зрушить. Отже, вибору немає. Треба тільки відшукати у собі мужність і сили, аби повернутись до скелі спиною і під насмішкуватими поглядами попрямувати до свого чоловіка. Але що йому потім сказати, як подивитись у вічі? Якщо й раніше він ставився до неї з прохолодою і неприхованою зневагою, то чого можна чекати тепер, здогадатись не важко. Причин для того завжди вистачало. Та найвагомішими були не його висока посада і помітне становище у суспільстві, а скоріш за все оте глибоке розчарування у бездітному шлюбі.
І ось маєте! Привселюдний ляпас! Злодійський плювок в обличчя прокурора! Та ви не дивуйтесь, люди добрі! Не дивуйтесь, шановні! Я тут ні до чого. Таку, мовляв, дружину маю. Миршавенький студентик у своєму убогому вбранні і той нею погребував.
А вона все ще стояла перед кривдником і мовчала, її бідне серце готове було вискочити з грудей, ноги, що тремтіли, зробились важкими і неслухняними. Винувата посмішка ще лишалась винуватою, от тільки на очі, що тепер часто-часто кліпали, накотилися сльози. Одна із сльозинок не втрималась і покотилась до ледь розтулених пересохлих уст.
Усе те він бачив ніби уві сні і вже не здатен був ні думати, ні щось вирішувати. От тільки відчував себе не карнавальним персонажем, з яким зустрівся в коридорі, а справжнім, з ковпаком на голові і сокирою в руках, катом. Він вже заніс над красунею своє знаряддя і прямо ось тут, привселюдно, має відрубати їй голову.
– Будь ласка - почувся м’який, але чіткий чоловічий голос поруч, – запросіть, будь ласка... мене.
Високий м’язистий юнак, що увесь час стискав кулаки і дивився на зустрічних з-під лоба, легко відтер ката в сторону і, неначе лицар з новорічної казки, зробив крок назустріч пониклій рожевій троянді. Тоді вона, нікого й нічого вже не помічаючи, мовчки поклала на його широкі плечі свої ніжні, що тремтіли, прикрашені каблучками, руки. В залі ще звучав “Вальс квітів”. Білий танець жив і кликав до життя.
А він, як злочинець, втікав від тієї чарівної мелодії, біг, як сліпий, спотикаючись, по східцях до виходу. “Скоріше, скоріше звідси, – шепотіли пошерхлі губи. – Не бачити, не чути...” Та звуки вальсу переслідували втікача і на багатолюдних святкових вулицях. Вони переслідували його усюди, довго-довго, усе нелегке життя, аж до цього, ювілейного на його честь вечора, до останнього рядка цієї оповіді, а вірніше – сповіді. Від себе, як кажуть, не втечеш.
Він вдихнув на повні груди свіжого повітря і відчув рятівну полегкість. Стояла тиха, морозна погода. Липи на набережній алеї принарядились у пухнасте срібло голубого інею. У небі мерехтіли великі яскраві зірки. А землею котились перші години Нового року. То там, то тут дзвеніли пісні, лунали жарти і сміх. Йому ж було зовсім не до веселощів і він не знав, куди себе подіти. Отак і блукав містом до світанку, аж поки знесилений і задубілий не впав на нерозістлану постіль і відразу забувся у короткому тривожному сні. І знову опинився в факультетському конференц-залі, але вже не під новорічною ялинкою, а на лаві підсудних. За кафедрою стояв прокурор, тицяв у нього пальцем і вимагав довічного ув’язнення. Обличчя обвинувача спотворювала гримаса гніву. Він розмахував руками, бризкався слиною і несамовито горланив:
– У в’язницю його! У самісіньке пекло! На все життя! До скону!
А судді мовчать. Професори, однокурсники, приятелі і знайомі з інших факультетів розташувались тісною шеренгою попід стінами і теж мовчать. Тільки обличчя у них – суворі, задумливі, з виразом жалю і розчарувань.
Нарешті він просинається і кошмар зникає. Та відразу ж пригадуються найменші подробиці новорічного вечора, і від тих спогадів кидає у лихоманку. Невдовзі очі злипаються і жорстокий сон повторюється. Зрозумівши, що відпочити все одно не вдасться, він частує себе міцним чаєм і береться за підручники. Часу для підготовки до екзамену вистачить. Та від самої думки про можливу зустріч з потоптаною ним трояндою кидало у жах і розпач. І тоді вже ставало не до підручників. В голову лізли тривожні невеселі думки. “Треба вибачитись! Обов’язково – вибачитись. Але як? Віч-на-віч, чи в присутності однокурсників. Якщо по-чесному, то краще не таємно. Але ж не виключено, що оте привселюдне вибачення лише жбурне їй на свіжу душевну рану зайву жменю солі, адже безперечно приверне до їх дивних стосунків зайву увагу сторонніх. Нічого, час – найкращий лікар. Час покаже”.
У призначений день з думками не про тілесні людські страждання, які незабаром доведеться лікувати, а про душевний біль, що потаємно ділив усі останні дні з ображеною ним людиною, з’явився він на перший сесійний іспит. Сподіваючись уникнути страхітливої зустрічі, прийшов на факультет за годину раніше. А доля, як завжди, розпоряджається по-своєму. Вона розраховувала на те саме і теж прийшла першою. Прямуючи довгим коридором назустріч одне одному, вони не опускали і не відводили очей в сторону, а, ніби зустрівшись вперше у житті, заново вивчали кожну рисочку знайомого обличчя. Потім на відстані витягнутої руки зупинились і деякий час стояли отак мовчки. Винувата посмішка на блідому, змарнілому обличчі стала ще винуватішою. Тоді він обережно взяв її руку в свою і притис до вологих, потьмарених поволокою очей і, мабуть, хотів опуститись перед нею на коліна. Але вона, вчасно відгадавши його намір, обхопила голову винуватця другою рукою і міцно притисла її до своїх грудей. І він скоріше відчув, аніж почув, як часто і сильно б’ється її серце.
– Вибач... Я ... я... Прошу тебе...
– Не треба! Чуєш, не треба. Я знаю, я здогадуюсь, чому... Ти... ти хороший. І не треба про це... Знаєш, як боляче згадувати ?..
На блідому обличчі промайнула якась вже інша, несподівано світла і впевнена, а не винувата посмішка. Та камінь з його душі впаде не відразу. В далечині від неї проминуть роки, пропливуть десятиліття, а він завжди пам’ятатиме той білий танець. І лише на схилі життя збагне, що справжня краса жіночої душі – у вмінні прощати. Вона навчила його прощати своїм кривдникам так, як бажав усе життя прощення власних гріхів він сам. Тоді, після пам’ятного прощення, перед екзаменом, бажання спокутувати свій важкий гріх не тільки не зникло, а навпаки, переслідувало його усюди, як мисливець переслідує підраненого звіра, як нав’язлива думка переслідує душевно хвору  людину.

Замість епілогу

І ось, в оточенні квітів і друзів, сидить він, старий і немічний, на цьому почесному місці. Ще дзвенять кришталеві чари і проголошуються тости, ще звучить бадьора музика і веселяться гості. А він… Він і досі, через десятиліття, відчуває себе грішником. Он, кружляють у танці його захмелілі друзі. Як кружляють, як кружляють! А йому в повну силу рухатись – і те не дозволено. Не лікарі,– забороняє вражене хворобою серце. Та коли б оце зараз… у цьому залі… ота рожева троянда… Напевне, забув би про все на світі. Навіть про хворе серце. А якщо раптом і зупинилося б, то у тісних безгрішних обіймах. Бо мертві, як і не народжені, безгрішні. Смерть – вона нікого не ганьбить, нікого не безчестить.
Раптом все стихло. I та незвичайна тиша повернула його з дивної подорожі у молодість до реального світу. А в ній, у цій урочисто-лякливій тиші, як несподіваний зимовий грім, пролунали усього два слова:
– Білий танець!
Старий поволі підвів голову і в кроці від себе побачив білі, як перший сніг, черевички і довгу, що сяяла білиною, сукню. Винуватою посмішкою жінка запрошувала його на танець. Це не було ані сном, ні видінням, бо не мала вона ні дорогої діадеми на голові, ні великих довірливих очей, ні каблучок і браслета на руках. Була тільки одна посмішка.
Він обережно підвівся, непомітним рухом поклав під язик рятівну таблетку і, схиливши в знак згоди голову, зробив крок назустріч. Слабка рука старого звично лягла на жіночий стан. В голову вдарив міцний запах парфумів. В серце вихором увірвались чарівні звуки “Вальсу квітів”.
Крок, ще один. Оберт. Ще один. Ще… ще… Та ось, до мелодії вальсу приєднався тривожний жалобний дзвін, і старий, втрачаючи свідомість, поплив у свою далеку молодість, камінь за каменем викидаючи з душі вантаж давнього гріха.