Меланхолiя

     Останнім часом, у день свого народження, відчуваю нездоланну осінню зажуру у душі. І веде мене полинова стежина за наші ПавлОвські бугри до багряного, мальовничого ліску. Сідаю у духмяні щебриці, у м'які ковилові хвилі і солодкий щем нахлинає, мов тиха, остання сповідь.
     Кленове вбрання дерев палає і осліплює очі до сліз своїм живим палахкотінням. Яка краса! "Невже оце все в якусь мить може щезнути з моїх очей навіки?" - Раптово виникає сумна думка. "Геть! Геть!" - Жену її подалі зі свого серця. Гріх серед цього земного раю думати про неминуче.
     Поволі зажмурюю зволожнілі очі, підставляючі обличча ласкавому, жовтневому, розпашілому сонячному промінню.
     О, як приємно вдихати цю вікову духмяність рідного краю! Тиша. Ледь-ледь вчуваються, ніби пересмішки, тоненькі голоси птахів у верховіттях старих дубів, та шелестіння верболозу понад ставком.
      Наче відлягло. Треба повертатися додому, у свою нескінченну буденність часу. Поволі сповзає  шовком тихий смуток прощання.