Дважды убитые

РОЗТОПТАНА  КРАСА
або  ДВІЧІ  ВБИТІ

Ми – улюблені супутники людини з часів сивих, і нас так багато, що просто не злічити. З навколишнім світом спілкуємось не словом, а розмаїттям кольорів, дивуємо його своїми чудернацькими формами і вражаючими, гідними подиву запахами. За все те люди не випадково віддячують своєю любов’ю: складають про нас легенди, співають веселих, а часом – і сумних пісень. Бо навіть тим ми робимо добру справу: закоханим допомагаємо підкоряти серця погордливих красунь, знедоленим – виплескувати ріки безутішного смутку, ворогам – долати взаємну неприязнь. Хто не знає, як приємно тішити око своєю неперевершеною красою! Як почесно облагороджувати і виховувати в людині Людину! Мабуть, саме тому і зустрічаємось ми по всіх усюдах: від альпійських луків до тропічних лісів і степових просторів. А в пустельних пісках і вічних мерзлотах дивуємо людей своєю витривалістю і любов’ю до життя.
Щоправда, іноді нас називають кімнатними. І хоч такими нас зробили люди, та яка різниця. Навіть і тоді, перебуваючи в затишній в’язниці, ми радуємо їх у будь-яку пору року – і похмурими осінніми днями, і холодними зимовими світанками....
Ви вже здогадались хто ми? А як ні, то згодні розповідати про себе безконечно. Ось, чуєте? “Любить – не любить, любить – не любить”, – шепотять, як трояндові пелюстки, вуста, і цілують своє “любить”. Як приємно дарувати надію!
Разом з тим, яка сумна доля живим килимом устилати людині шлях у вічність, прикрашати собою її постійний і незмінний притулок. Але що поробиш? На те ми й квіти...
Та є поміж нас  одна-єдина, ні з чим незрівняна квітка. Як і в  кожної людини, у неї своя, часом, щаслива, а часом – аж надто сумна доля. “Чуєш, чарівна квітко, оце прямо тут і повідай про неї усьому світові”.
    – Та хто ж мене тут почує? Лежу ось із сотнями інших, зв’язана – сповита неначе злодій, в темній коробці задихаюсь. Як і моїх сестер, мене ще напередодні вбили. Тож, хто почує мертвих? Дивно, але чи то жартома, чи всерйоз, продовжують чомусь називати живими. То, може, саме тепер, коли ми не з власної волі вирушили в останній путь, і слід дещо розповісти людям.
–   Розкажи, розкажи. Живі мають почути.
–  А чом би й не спробувать... Пригадую... Дрімають ще під снігом вкриті на зиму троянди. Веселковими снами тішаться в землі цибулини майбутніх тюльпанів. А нам матінка-природа ласкаво нашіптує: “Просинайтеся, любесенькі! Настав ваш час. Он як сонечко виграє. Пробуджуйтесь, дітоньки мої...”
Моторошно стугонить під поривами вітру ліс. Лунко потріскують промерзлі дерева. То зима перед сконом лютує.
А нам тут, під пухкою ковдрою з торішнього листя, і тепло, й затишно. І просинатися аж ніяк не хочеться. Та ми уважно прислуховуємось до матінки-природи і віримо їй, як самим собі.
А ще ж маємо одну заповітну мрію: весняне сонечко хочемо побачити першими з усіх квітів. І ось тоді, коли ще не чути ані дзвінкого капіжу, ні веселих перемовок весняних струмочків, а всі інші квіти ще й не думали просинатись, та мрія змушує нас першими з’являтися на ледь відталій землі. Тому й називаємось підсніжниками. А ще – первоцвітом. Тільки не переплутайте нас з тим псевдопервоцвітом, що, бува, всю зиму ніжиться у когось на теплих підвіконнях і розважає господарів рожевим чи жовтим суцвіттям. Ми – первоцвіт справжній. Рано чи пізно, а настає повновладна весна – сонячна, тепла, з рясними дощами. Лише тоді різні там тюльпани, ландиші, нарциси тягнуться вгору, палають кольорами веселки аби тільки бути поміченими людьми і почути слова захоплення.  А ми... Бува, інша рослина геть-чисто всіяна гострими, що боляче ранять колючками. Настає день, і на її химерному, часом невеличкому за розмірами тілі, спалахує неочікувано ніжна, яскравого кольору, велика квітка. Бо там  –  спекотна пустеля. Чи – теплиця, а то й затишна кімната. А ми, що тільки-но проклюнулись з-під снігів, ніким не захищені, линемо до сонечка, тримаючись матінки-землі. Стебельця наші тонкі і ламкі. Кольори наші – найскромніші. Вони білі і чисті, як сніг на захмарних вершинах. І першими просинаємось не для того, аби похизуватись своєю красою. Ми приходимо, щоб сповістити світові найприємнішу новину:  “Життя перемагає! Зустрічайте весну! ”
Ми тремтимо від холоду, неабияк лякають непривітні довгі ночі. Та ми пишаємось, що прийшли першими, аби дарувати людям радість. Приходимо отак щовесни, щоб враз забіліти на одиноких проталовинках живими скатертинами. Тому й – первоцвіт! Тому – білий ряст... Нехай стукотять колеса. А нам – час спочити. Бо один бог знає, в які руки ще потрапимо, і що з нами буде завтра. А вчора...
Вчора був напрочуд теплий і сонячний день. Прислухаючись до легеньких подихів вітру, ми вловили наближення непоспішних людських кроків. Тиха радість охопила нас від корінців до останньої пелюсточки: можливо, саме зараз випаде нагода здивувати когось своєю непереможною красою. А відтак всі прикрощі і страждання, пов’язані з нашим отут, серед закоцюблених снігів, народженням, виявляється зовсім не марними. Якась мить, і ми подаруємо людям невимовну насолоду, радість спілкування з живим первоцвітом. Та хіба могли ми знати, що і ця весна, і цей світлий день будуть для нас останніми...
А кроки ближче та й ближче. Ось і жіночі голоси можна розрізнити.
–  А знаєш, мам... Він хороший. І добрий. І я його теж кохаю. Вчора про сватання говорив...
–  Та воно, доню, як на мене, то... давно пора. Нічого... Ось попризбираємо грошенят. Квартирку вам у місті я вже давно нагледіла. Вмеблюємо, як годиться. Весільну сукню тобі справимо. Та таку, щоб!.. А восени, як заведено, таке весіллячко відчубучимо! Не одна твоя подружка від заздрощів лусне. Це я тобі на сто процентів гарантірую.
–  Ой, ма! Поглянь! Ні-і, он туди, туди подивись! Всенька галявина ними всіяна!
–  Ти ба, де причаїлись! Корзини на дві, а то й на три набереться. Давай, доню! Давай мерщій, доки тут зелений патруль не з'явився. Оце так поталанило! Ну, чого остовпіла? Давай, кажу!
Ми повернули до гостей свої білі личка, тихенько всміхнулись, та мимоволі насторожились. До чого тут кошики, якийсь зелений патруль? І чому, аби помилуватись дивною красою, цим двом треба поспішати? Ми ж нікуди не подінемось і тут, з-під снігів... для всіх.
Але потім сталось те, чого і в довгому зимовому сні не привидиться. Насторожено озираючись, незвані гості підкрались до галявинки і заходились похапцем ламати наші вутленькі стебельця, виривати їх з корінням. А вже вдома стебельця з квітами в'язали по десять-п'ятнадцять в пучечки. Фізичного болю ми не відчували. То був інший, безіменний, але не менш пекучий біль: хоча всі ми вмерли ще там, на галявинці, у ті гіркі хвилини, коли жіночі руки безжально розлучали з матінкою-землею, нас продовжували називати живими квітами. Прикро і боляче ставало від гіркої правди. Адже й тоді, коли нас, бранців власної краси, в'язали в пучки і неначе у братську могилу кидали в коробки, ми залишалися квітами. Нехай і вбитими, напівживими, але не менш красивими і привабливими...
І ось тепер дрімаємо в коробках-домовинах на полицях купе швидкого потягу. Згадуємо своє коротке минуле і мимо волі прислуховуємось до жвавої розмови наших згубниць.
–  Ні. Це так класно! Ну, що вигадали жіноче свято! Різні там подарунки... поздоровлення. А все ж... прикро...
–  Про що це ти , доню?
–  Ну, як? Усі святкують, шампанське п’ють. А ми з тобою по вагонах та вокзалах. Та ще й...
–  Заспокойся! На Хрещатику з ними ніхто стояти не збирається. Віддамо перекупникам. Оптом. Грошики в кишеню і – додому. Буде, дочко, і на нашій вулиці жіноче свято.
–  Думаєш, відразу й заберуть?
–  Аякже! Первоцвіт! Товар, що треба!
–  А й справді – гарненькі. Я їх, мамо, з землі, а у самої... Повіриш, руки тремтять. Ось-ось заплачу. І навіщо тільки ти мене такою народила.
–  Та вже ж не для того, щоб отут кисла. Наступної весни ще наростуть. Зрозумій, не ми, так інші. А нам – грошики, грошики потрібні. Про весільну сукню, каблучки та сережки пам’ятай.
–  Пам’ятаю... А все-таки жаль. Таку красу, мамо... живу красу... Нехай і за гроші, але ж задля чиєїсь скороминучої втіхи. День, два і.... зівянуть. А тоді – пряма дорога на смітник. Як, бува, для декотрих довірливих дівчат.
–  Ні-і, ви погляньте, куди хапонула! Кажу – наростуть! А будуть грошики, тоді й таких красунь, як ти, не спіткає доля первоцвіту.
–  Може воно й так. Не знаю... Та... ніби крадене везем...
–  Крадене? Це ж кого, скажи, ми пограбували?
–  У природи, мамо... Самих себе і пограбували.
–  Не збідніє твоя природа. А ціни в столиці на первоцвіт, що треба! Люд там заможній, не на квіточках багатіє...
Ми дрімали, а вони так і сперечались майже всю ніч. Коли ж на світанку потяг прибув на головний столичний вокзал, прихопили свою поклажу і заспішили до виходу. Гамірний і велелюдний перон зустрічав прибулих вітальними вигуками, помішками, сльозами, квітами.
–  Бач, ма... А нас... ніхто не зустрічає.
–  Не накаркай! – тихо, але гнівно відповіла мати.
Але те застереження безнадійно запізніло. Біля вагону прибулих пасажирів “сортували” двоє молодиків з пов’язками на рукавах.
–  А у вас що? – запитали вони жінку з донькою. – О-о, з вашим багажем он туди, до дядька-міліціонера.
Ми,  дрімаючи в пучках, і гадки не мали, що з тієї безневинної пропозиції розпочнеться наше друге вбивство. Усіх затриманих з первоцвітом повели до приміщення вокзалу. Там їм довго розповідали про “Червону книгу”, знайомили з законом про охорону природи і покарання умисних його порушників. Нарешті настав час розплати. Завдані збитки декотрі відшкодовували мовчки. Інші зловмисники репетували на все горло, доводячи, що “проліскова комерція” була для них чи не  єдиним способом існування.
Прийшла черга й до наших кривдниць. Окрім гіркого розчарування, їх, мабуть, мучили докори власного сумління, бо ховаючи очі, вони увесь час мовчали.
–  Ми тут порахували – міліціонер тицьнув на купу квітів, – і невтішна вимальовується картина. Адже знищили ви, жіночки... більше тисячі первоцвітів. Природу свідомо губили. Не інакше, на цьому нажитись розраховували. От і “нажились”...
–  Та яке там нажились?! – не втрималась старша, вгледівши розмір штрафу. – За газ та світло заплатити нічим. Бува, днями без шматка хліба... Донька ось, школу кінчає, а погляньте, в чому ходить. А ви – нажитись!
–  Простіть нам, – витираючи сльози, промимрила молодша. – Ми... вперше. Ми більше ніколи...
–  Воно  то  так,  але  ж...  –  співчутливо промовив міліціонер. – Якщо й справді... вперше. До того ж свято. Та ще й жіноче. Гм... Що ж з вами робити?
–  Простіть! Вибачте! Не будемо... – забубоніли жінки.
– Гаразд, – пошкріб лисину міліціонер, – по два стольника з носа і... Щоб духу вашого тут не було! Чуєте?! Дорогу до столиці з первоцвітом назавжди забудьте!
За  хвилину, повісивши носи, жінки поспішали до білетних кас. Дивно, але на якусь мить стало шкода цих двох нещасних. Бо ж прощавай тепер весільна сукня для молодшої і шматок хліба для старшої. Та й нам тепер байдуже, адже по-справжньому живими ніколи вже не будемо. Та як ми помилялися, коли гадали, що все найгірше – позаду. Навпаки, те що коїлось раніше, було, як звикли казати в таких випадках люди, тільки квіточками. Ягідки чекали на нас попереду.
Коли двері за останніми губителями природи зачинились, міліціонер скрушно похитав головю і запитав:
–  Ну, орли мої, зеленопатрульники, – що з цією красою будемо робити? Он яка купа назбиралась!
–  А те й робить, що закон велить.
–  То кажете – знищити? – міліціонер мудро всміхнувся, обвів поглядом купу квітів. – Воно то так, але... це ж не отруйне зілля. Не коноплі якісь чи мак! Первоцвіт, підсніжник це! Га?... То, може, ми їх... В честь того ж таки жіночого дня... та по лікарнях, та по дитячих будинках, та лікаркам, сестричкам, хворим і немічним жіночкам. Га?
–  Воно, як ви кажете, так, але ж... Розвозити по тих лікарнях та пологових будинках хто і чим буде? Знову ж таки, хто при роздачі акти складатиме? Ні-і, тут, знаєте, і мороки, і неприємностей не оберешся.
Міліціонер насупився, почервонів, неначе його хтось поганим словом обізвав, і офіційним голосом запитав:
–  То які будуть...розумніші пропозиції?
– А такі, – знову обізвався той, що боявся складати акти. – Давайте їх... на перон чи на привокзальну площу. Коротше, у найлюдніше місце. І обов'язково – телевізійників туди, з камерами. Щоб усій країні, всьому світові показали. Тоді й іншим не кортітиме.
Він довго обгрунтовув свою пропозицію. Говорив переконливо, неначе виправдовувався не так перед присутніми, як перед усіма жінками і нами – первоцвітами. І виправдовуватися, мабуть, було чого. Адже далі відбувалося найганебніше і найстрашніше.
Нас знову принесли на перон, розкидали по асфальту, прямо під ноги перехожим і почали... Топтали, чавили, змішували  з пилом і брудом. Отак вбивали вдруге, вже тут, в столиці. Повірте, вмирати вдруге не страшно. А ось  гинути під об’єктивами телекамер – і прикро і боляче. Десь за святковими столами за нашою смертю спостерігатимуть тисячі тих, кому ми мали принести бодай коротку радість. Прикро і боляче від того, що ось тут, на очах у багатьох людей насправді вбивають не нас, розтоптують не ніжну й непереможну красу. Вбивають у своїх змілілих душах найсвятіше: людську доброту і гідність, любов до світу, в якому живуть самі.
* * *
“Тук-тук”, – вистукують колеса. “Додому, до-до-му” – перегукуються вагони. Потяг поспішає на південь.
Тут би й порадіти, а вони стоять мовчазні, насуплені. А я – на столі, у склянці з водою. Мене підібрала на пероні молодша. І тепер я єдина з тисяч квіток повертаюсь на свою землю. Краса моя пошерхла, потьмяніла. Та я прислухаюсь, як там, у лісі, до їхньої розмови.
–  Осені не чекатиму. У травні й поберемось. А будуть, мам, дітки, то нехай там що!..  Жодного проліска, жодної квіточки... Ні того стебельця не зламають...
–  А я, дочко... Може, й не повіриш. Дасть бог онуків, піднімуться... Ходитиму з ними в ліс ранні весни зустрічати. Буду малятами та невмирущою земною красою тішитись.
“Так-так, так-так” – вистукують колеса