А ты думай, думай...

А ТИ ДУМАЙ... ДУМАЙ...

–  А я гарру... н-нікакіх праблєм! Гані бабки і... щитай, шо дєло в шляпі. Ето я тібє сущу правду гару!
Василь Васильович, огрядний, сивуватий чоловік з мокрим від поту і рожевим від вжитого обличчям, поклав у рота свіжопросоленого огірка і, розмахнувшись, жбурнув у річку спустошену пляшку “Гетьмана”. Від води і з кущів тягло прохолодою. На тому боці річки перелаювались дикі зозулі, над головою у вербових віттях скрекотали сороки. Пахло луговими травами і прибережним мулом.
Васильович перевів погляд на велику спортивну сумку, потім на товаришів по чарці і гаркнув, ніби йому на мозоль наступили:
–  Налівай, Славко! Ми шо, праблєми прийшли сюда рішать, чи культурно відпочивать?!
Весела трійця розташувалась у тіні верб і зі сторони дуже нагадувала відому картину “На полюванні”. Всі вже були “під мухою”, та парадом керував Васильович. Підкорюючись його командам, Славко, середніх літ чолов'яга, з короткою рудою борідкою, той, що частенько виручав горожан з ліфтових пасток, дістав з сумки шмат сала, з десяток огірків і слоїк “самограю”. Наповнивши гранчаки вщерть, він запопадливо запропонував.
– Ну, Васильовичу, будьмо! Давайте! Я знав, Васильовичу, я вірив – на таку людину, як Ви, можна понадіятись! Бери і ти, Андрію! Давай! За компанію.
Та умовляти тут когось не було ніякої потреби. Дружно спорожнивши гранчаки, випивохи накинулись на сальце.
–  І правильно думав, – хрумаючи огірком, поважно промовив Васильович. – Ти, Славко, молодець. Мужик, шо нада. Но “зелені” готуй! Воно, канєшно, з добудовою котеджу тобі прийдеться тормознуть. Та потім все окупиться. Ето я тібє гарантірую.
–  Дав би Бог, Васильовичу. Дав би Бог.  Ви ж знаєте, яка у мене зарплата. Мізер! Сором людям сказати. А у Вас, що не говоріть...
–  Правильно мислиш, Славко. Ну, сам посуди. О-первих, возьми токо основний оклад. У два раза больше твого буде. Додай сюда щомісячні премії. За отлічний, так сказать, і добросовісний труд.  Знову ж таки тринадцята і чотирнадцята. Та й до свят кой-що будеш імєть. А їх же у нас... Більше, ніж днів у году. Так що... думай, Славік, думай.   І, головне, не скупись. А то, подейкують, ніби ти...
– Та я розумію, Васильовичу! Я все розумію. От тільки... кому, де і... скільки? Ви вже там, Васильовичу...
–  Да ти, друг, успокойся! Усьому, як кажуть, свойо врємя. Ни здесь же об етом базарить. Деталі обсудимо поже. А січас –наливай!
“Волинь моя! Краса моя!” – лунало понад річкою до пізньої ночі. Аж риби на дні здригались, аж раки задкували у свої сховища поміж корчами. А десь через тиждень після “травки” Славко, котрий вважався небаченим скупердяєм, цього разу виклав таки, кому треба, півтонни “зелені”. І десь на початку осені був зарахований слюсарем у цех ремонту станційного обладнання. Робота, як робота; залізяччя – воно і на станції залізяччя. Возитися з ним Славку подобалось з дитинства, та тепер він чекав не стільки моральної втіхи, скільки матеріальної вигоди і, в першу чергу, повернення викладених коштів. Дивіденди почали надходити негайно, з першою ж зарплатою. І Славко, потираючи від задоволення руки, не втомлювався підраховувати те, про що поміж людей кажуть: курочка в гнізді, яєчко в... а бабця вже гроші підраховує! Можливо, чоловікові й поталанило б, та дощ улітку іде не там, де ждуть. Одного дня на роботі стався прикрий випадок: шматком рейки Славку придавило руку. Та так, що два пальці відразу почорніли, а наступного дня один з них набув жовто-зеленого забарвлення. Гній розплавив нігтя і тканини навколо нього, біль зробився нестерпним, і Славко цілісіньку ніч не звів оком. Тут, хоч не хоч, а лікарняного не уникнути. А отже плакали за цей місяць усі преміальні. Та що поробиш?. І наступного ранку Славко зайшов до хірурга першим.
Лисий чоловік у білому, з засученим до ліктів халаті, у свої п'ятдесят виглядав набагато старішим, втомлене обличчя спотворювали глибокі зморшки і мішки під очима. Чи то шкідливі звички, чи тривала хвороба зробили недобру справу і будь-хто міг сказати йому у вічі: “Лікарю, зцілися сам”. На перший погляд лікар здавався інертною і до усього байдужою людиною. Довго вивчав майже чисту медичну карту пацієнта і, ніби між іншим, поцікавився, чи давно той працює на станції і яка у нього зарплата. Тільки потім оглянув травмовану руку. Поцмокав язиком. Пробубонів щось собі під ніс і, підійшовши до вікна, довго дивився на засніжену вулицю. А повернувшись обличчям до хворого, рішуче і голосно промовив:
– Різать!
Зміст цього знайомого слова до Славка доходив поступово. Що різать? Є ж якісь мазі, примочки, присипки... Але не схоже, щоб цей “м'ясник” жартував, і Славко зблід, обличчя вкрилось крапельками холодного поту. А хірург тим часом щось писав на сірому клаптику паперу.
–  Ось, – подав він його Славку, – в аптеку. Там – все, що треба для операції. З усім – відразу до мене. І – різать! Тільки різать!
Похитуючись, як з похмілля, Славко вийшов з кабінету і вже на вулиці зазирнув у папірець. У перелік “всього, що треба” входили вата, бинти, різної ємкості шприци, десять метрів марлі, знеболюючі і таке інше. Останнім значились п'ятсот грамів спирту. " Він, що, цей Гіппократ, – з острахом подумав Славко, – збирається мені руку відтяти? Чи загорнути усього в марлю? А спирту, спирту! Написав стільки, що влітку вистачило б на цілий вечір під вербами! За “все потрібне”, в аптеці нарахували стільки, що довелось плентати через усе місто за грошима. Та лиха без добра не буває:  Славко вперше дізнався, що таке “безкоштовна” медицина і у скільки вона обходиться для пересічних громадян. Операція пройшла під уколами вдало, і майже безболісно. Хірург показав напівгнилий видалений ніготь, як це часом роблять після видалення зуба стоматологи.
– Ну, от і порядок. На перев'язки – через день. Ось –лікарняний. До понеділка. – Потім, подумавши, хірург переконливо додав: – А турбуватиме, то ти, брат, не телись, приходь негайно.
Славка нічого не турбувало, він справно ходив на перев'язки і в кінці наступного тижня, коли рана почала трохи затягуватись, хірург чи то повідомив, чи запитав:
– Ну, що? Лікарняний... закриваємо?
– Та Ви що? Знущаєтесь? – обурився Славко. – Я ложки в руці не тримаю. А на роботі – не те, що тут, у Вас. Там треба гайки крутити, молотком гепать. Такі Ваші жарти вважаю зовсім недоречними.
– Та ти, голубе, не гарячкуй. Хвилюватись шкідливо. А робота... Знайдуть тобі там роботу, щоб, значить... без гайок, без молотка. Працювати, голубе, треба, працювати.
– Але ж... Ви ж самі бачите... Ні, я не зможу! Як, ото фактично без пальця?..
– А ти думай, голубе... Ти думай. На те Бог людині і голову дав.
– Та що тут думати? Що думати? Тут хоч сто разів думай, тут хоч думай, хоч не думай. Не знаю, що його й робити...
– Кажу ж тобі, не комизись. Ти краще сам мізками порозкинь. Подивись уважно, що поруч з лікарнею? Найближче до неї – магазин. Тож іди, голубе, і... думай. Думати – воно ніколи не зайве.
– Магазин... Магазин... – шепотів Славко, ніби пригадуючи скільки буде двічі по два. – А-а, мага-а-з-ин! – підскочив він, як ошпарений і, плеснувши себе здоровою рукою по лобі, затараторив: – Та що ж тут думати?! Я – миттю! Вже біжу. Тільки... не закривайте. Га?
–  Сообразітєльний, – тільки й буркнув ескулап собі під носа і посміхнувся.
За чверть години Славко, розштовхуючи хворих, простував коридорами поліклініки до хірургічного кабінету. В поліетиленовій сумці поцокували дві пляшки улюбленого “Гетьмана”, до чорної хлібини притулились палиця “салямі” і “печінка тріски”. Лікар зустрів його посмішкою, мовчки провів у суміжний кабінет, звичним рухом взяв сумку і заходився уважно вивчати її вміст
– Ну що, голубе, – ставлячи нарешті сумку в шафу, звернувся до Славка, – як біда докучить, то й розуму научить? Чи не так? Думати, бачу, ти вмієш. Дісталося ж бо не по голові, а по пальцях. Та доведеться трохи почекати. Погуляй, поки я отой натовп під дверима розіпхаю. А потім спробуємо твій лікарняний продовжити. Самому мені з такою багатою вечерею не впоратись. Та й не алкаш я, щоб вів сам з собою розмову. Тож – тільки удвох, голубе. Тільки разом.
Разом то й разом. Адже Славко був не тією людиною, щоб таку пропозицію йому повторювали двічі. Надворі он – морозець під двадцять. Мете, в обличчя білими колючками жбурляє. Про літечко і улюблене місце на березі можна тільки помріяти. А тут – теплий кабінетик, а ще – хороша людина, хоч і лікар. Такий не тільки вдало лікує, а ще й думати навчає. Такому гріх відмовити. Та коли б знаття, яке у кума пиття. Чи вистачить отих двох півлітровок? Може збігати?..
Приємні спогади заколисували, і Славко не зчувся, як задрімав, а під дверима хірурга незабаром стало порожньо і тихо. Легкий дотик руки повернув Славка у реальність.
– Заходь, Степане, заходь, – запросив лікар, помилково назвавши його іншим іменем, – і давай – попроще. Не соромся. Тут тепер немає ні лікаря, ні хворого. Просто – добрі знайомі. А людина людині, як казав один класик, друг, товариш і брат. Он, в біблії сказано: “Возлюби ближнього, як самого себе”. Я тебе, Славко, спочатку... Ну, так... Недопонімав, чи що. А зараз... Я вже тебе, голубе, по-настоящому полюбив. Та ти проходь. А двері ми – на ключик. Он туди, в перев'язочну... Отам і повечеряємо. Чолов'яга ти, бачу, кмітливий, розумний, не гордий.
Спочатку Славко почував себе не в своїй тарілці. Не щодня ж буває, щоб отак, з лікарем. Та вже після другого тосту називав його не інакше, як Мироновичем.
Хірург, мабуть, був непоганим лікарем, бо рана у Славка заживала, як на собаці, хоч палець і залишився без нігтя, та будь-яку роботу можна було виконувати без проблем. А Миронович лікарняного не закривав: на протязі усього місяця він переконував Славка, що виписувати його на роботу все ще зарано.Так, мовляв, недовго й інфекцію підхопити, і свіжі рубці травмувати. А на останок Миронович натякнув, що одужання слід би відзначити в більш пристойній і спокійній обстановці. Лікарня все ж для хворих. А відвідини ресторану чи бару окупляться, мовляв, сторицею. Той натяк Славко зрозумів відразу, бо науку думати за час знайомства з хірургом опанував повністю. Зваживши на деякі обставини, Славко відразу запропонував свій варіант:
– Тягнути Вас, Мироновичу в кабак, якось... непристойно. Справа тут не в грошах. А вдома... Жінка у мене – зміюка. Та вихід завжди знайдеться. Є одне містечко. Котедж у мене не добудований, та одна кімната там цілком підійде. Доручу Андрієві, братану любому, і він все підготує. То, як, Мироновичу? Ну, думайте, думайте...
Зустріч призначили на вихідний. Не встигли на холодну землю впасти густі сутінки, як в чорній безодні неба засвітились великі тремтливі зірки. Снігопад улігся напередодні і погода не обіцяла ніяких сюрпризів. Та під вечір землю вкрила така ожеледь, що дороги перетворились в суцільні ковзанки. Йшли повільно, ступали обережно, та все ж Миронович, котрий ще на роботі встиг прийняти трохи “на душу”, кілька разів опускався то на коліна, то на лікті. З горем пополам дістались віддаленого, що біля самої річки, котеджу. Там на них вже чекала затишна, жарко натоплена кімнатка і щедро накритий стіл.
Ніякої розминки не було. Тости йшли один за одним. За що тільки не пили!. Чим тільки не смакували! Ніхто не заважав співати, не стримував у висловах, не застерігав у намірах поділитися крамольними і потаємними думками.
– А давайте, – Славко пошкріб свою рідкувату руду борідку, – давайте вип'ємо за зарплату. А що? У нас он цього року її підвищували двічі. Тепер не тільки сім'ю прогодувати можна. Тепер можна собі дозволити таке, про що пару років тому не варто було і мріяти Ось: приміром, я ... Простий слюсар, робота не легка, але й не каторжна. А за місяць десь близько тисячі назбирається. Та у нас, у нас навіть прибиральниці... Ну, звичайно, не так, як у Приват та Ощадбанках, не тисячі, а все ж – мають. Сотень  п'ять-шість.  Жити  можна.   Воно,  звичайно...   все  пізнається  у порівнянні. Шість сотень прибиральниці – то три місячні зарплати моєї дружини, що в гімназії вчителює. А якщо порівняти їх з заробітком мого начальника? Та тут і моя тисяча мізером покажеться...
–   А у мене, – Миронович налив собі горілки, зітхнув – давайте, хлопці, за мої двісті. Бо терти підлогу ганчіркою, мабуть, у двічі важче і відповідальніше,   аніж  лікувати   потрощені   руки   і   ноги, оперувати на печінці, шлунку, легенях, вигрібати гній з усіх отворів людського тіла.
Він випив і, не закушуючи, налив собі знову. Хлопці мовчки наповнили слідом за ним і свої гранчаки. Миронович обвів поглядом присутніх, стіни кімнати і вже ніби сам до себе, заговорив знову:
– Не розумію. Чесне слово, не розумію, для чого було шість років по анатомках, вендиспансерах, психлікарнях бігати. На студентських харчах виразку шлунку наживати?... Невже ж тільки для того, щоб через десятки років невдячної праці бути зумушеним... вчити своїх хворих «думати» ?
–  Ну, це Ви вже, Мироновичу, занадто! Чому невдячної? За Ваш труд держава Вам завжди платила. І люди Вами...
– Платила, нічого не скажеш. Завжди, рівно стільки, щоб не поздихали. А ми, голубе, примудрялись не тільки виживати та інтелігенцію з себе корчити. Ми ще й державі віддавали. У вигляді власних заощаджень. А держава та – раз-два і накрилась. І якщо оті рублі, що лежать тепер на нікому непотрібній ощадній книжці, та розділити на тодішню щомісячну зарплату...То ти знаєш, що получиться?
–    Навіщо Ви, Мироновичу, повертаєте в минуле. Не знаю, що там у Вас получається, але...
– А те, –  перебив його Миронович. – Виходить, що рівно десять років я працював дарма. Бо саме зарплату за десять років держава у мене вкрала. Навіть не вкрала, а пограбувала. Відкрито і нахабно. А тепер ось та ж таки держава “розщедрилась”. Вам добавку по дві-три сотні дала. А нам – по десятці. Так що давайте! За неї, за зарплату!
Миронович солодко вилаявся і одним подихом спорожнив свого гранчака. В кімнатці знову запала тиша. Біла стеля після монологу лікаря ніби потемніла і опустилась Повітря зробилось важким, липким, неприємним. Славко мимоволі подивився на годинника. Йшла друга година ночі.
–  Як би там не було, Мироновичу, а привід випити завжди знайдеться. І тост відповідний теж знайдеться. Пропоную – за життя! Це ж те, за що ви, лікарі, боретесь, не покладаючи рук. Все інше – суєта. Давайте!
І Славко знову наповнив гранчаки, тепер вже «самограєм».
– У своїй роботі, голубе, мені доводилось мати справу не тільки з потрощеними пальцями. Бувало, і не раз, саме мій ніж повертав людям життя. І після кожного такого випадку я починав задумуватись, а що, взагалі, за дорогоцінність така – життя? І знаєте, щоразу мав особливу думку, аж поки не дійшов остаточного висновку.
–  Цікаво було б послухати, Мироновичу, – підсовуючи лікарю закуску, промовив Славко.
–  Якщо цікаво, то слухайте. Народжується дитя. Для чого? Щоб згодом стати дорослою людиною. Знову ж таки – для чого? Тільки дорослі люди створюють сім'ю і народжують собі подібних. Коли ж взято цей життєвий  рубіж,  людина продовжує існувати,  аби радіти за своїх нащадків, жити їх життям. І останнє. Те, що я вважаю найголовнішим. Людина народжується для того, аби її поважали і нею гордились. Поважали люди, гордились діти, внуки, правнуки. Гордився її народ. А, можливо, увесь світ. Тоді і вмирати не страшно. А інакше – для чого народжуватись, для чого зносити незчисленні людські страждання? От, приміром, виріс ти, завів сім’ю, а дітей так і не народив. Або народив, виростив їх, а вони не продовжили роду, передчасно пішли з життя. Тоді запитуєш себе, а для чого було самому народжуватись? Отак, шановні...
Миронович задумався, обличчя його ніби скам’яніло, зблідло. Славко і Андрій не наважувались порушити довгої мовчанки. А лікар перевів погляд на порожній бутлець від горілки і знову заговорив:
–  Якщо життя  позбавляє тебе...   якщо воно розриває будь-яку ланку у цьому безкінечному ланцюгу, то це вже не життя, а існування. І тоді залишається тільки оця безглузда, оця гірка... втіха. Тож наливай, Славко! Вип’ємо за... життя.
–  Цікаво розповідаєте, Мироновичу. Говорите, як по-писа-ному. Мені спочатку здавалось, що Ви тільки і вмієте примушу-вати хворих “думати”. Пам’ятаєте, коли погрожували лікарняний закрити? Все повторювали: “А ти думай, думай”. А виявляється, вмієте й навчити думати. Так от, я й думаю...
А лікар ніби й не чув його слів і вів собі далі:
– І що, виявляється, найгірше, найжахливіше у цьому житті?  І діток тобі Бог послав, і зростив ти їх, і в люди вивів. А вони, ріднесенькі,  ані поваги до тебе, ані гордості за батьків своїх. Тільки й поглядають, коли ж ти, нарешті, перестанеш їм очі мозолити.
Він перехилив гранчака і пив його повільно, малесенькими ковточками, неначе й не за життя пив, а заливав оковитою всі свої життєві негаразди. Славко помітив, як у спогадах лікаря зринуло щось неприємне і болюче, тому й вирішив перевести розмову в зовсім інше, більш приємне русло.
–  Беріть, Мироновичу! Закушуйте. Моя... хоч і злюка, а таких смачних котлет ніхто не приготує. Не уявляю навіть, як би я без неї. А давайте – за нашу кращу половинку? Пропоную випити за жінок.
– А чого ж? Можна й за жінок. Тільки вони... теж... різні бувають. Жодна не схожа на іншу. Як ото відбитки пальців. А котлети й справді... смачніших ніколи не їв. Я, хлопці, поділяю господинь на три, так би мовити, сорти. Одні – ні готувати, ні подавати не вміють. Та це чомусь не заважає їм бути щасливими. Інші – і готують, і подають, неначе каторгу відбувають. Та є й такі, що чудово, як ось твоя, Славко, прямо таки неперевершено готують. Але їжа, чомусь поперек горла стає. От вам ще одна загадка природи.
– Ніяких загадок. Найкраща, як на мене, ота, що...
–  Не поспішай, голубе, з відгадкою. Найцінніша, мабуть, ота, що ні готувати, ні подавати... Вона хоч продуктів марно не переводить. А найгірша, від якої в горлі застряє. Та все ж, хлопці, давайте за них, якими б різними вони не були. Адже ми – теж не ангели. Наливай, Славко. За жінок!
Десь далеко, на тому березі річки, у віддаленому селі проспівали перші півні. Тости самі по собі скінчились, бо і горілка закінчилась. Та й пили вже за все, за що можна було тільки пити. Лікаря розморило, розвезло остаточно і він ледь повертав язиком:
– Ви, хлопці, от що... Допоможіть мені якось... додому. Обов'язково – додому. Інакше – кінець. Позавчора мав триста сорок сьоме серйозне попередження. Ти вже, Славко, не полінуйся...
Ні руки, ні ноги його не слухались. Язик заплітався. Очі в орбітах кружляли, як сніжинки на вітрі. Вони ні на чому не затримувались, неначе нічого довкола в світі не існувало.
– То що будемо робити, Андрію? – запитав Славко у брата, що увесь вечір не брав участі ані в розмові, ані у випивці.
–  А що робити? Бач, як наполягає. Тільки додому. Відведемо. Двері підіпремо, подзвонимо? А там..
–  Кажеш, відведемо? Та ти поглянь на нього, ти спробуй такого відвести. Та ще й по отій слизоті! Його б тепер на носилках...
– Слухай, брате! А що, як?.. Я там у тебе у дворі санчата бачив. Закріпимо якось і потихеньку, помаленьку. Це ж не те, що попід руки, через усе місто.
–  Ну, що ж, братан, як кажуть, догнав не догнав, а погнатись можна. Тільки б не пручався, коли прив'язувати будемо.
Миронович вів себе, як послушне дитя, як хворий на операційному столі. Та ще й останній тост “на коня”, – вірніше було б сказати – “на санчата”, – зробив свою справу. Санчата з живим грузом легенько зрушили з місця. Подекуди вони виривались вперед і тоді Славку доводилось їх притримувати, Андрій підстраховував Мироновича збоку. Можливо, ця незвичайна передсвітанкова одісея закінчилася б без пригод, та якби знати де впадеш, то й соломки б підстелив. Коли б не отой пагорб, з якого діти ще вдень зробили не ковзанку, а дзеркало. Славко посковзнувся, випустив з рук вірьовку і санчата з Мироновичем понеслись з пагорба зі швидкістю експреса. Вони зупинились тільки тоді, коли Миронович з усього розгону врізався обличчям у стовбур старої ялини. Сніг біля санчат окропила червона юшка, а обличчя хірурга перетворилось у червоне місиво. Коли Славко разом з братом підбігли до місця трагедії, Миронович не подавав жодних ознак життя.
– Здається, приїхали, – де й подівся Славків хміль, – Ну, братан, оце влипли, що ж його тепер робити?
–  В лікарню б його, – невпевнено запропонував Андрій. – Далеченько, але може ще встигнемо. Може... все й обійдеться.
– Тоді, Андрію, вперед. Роздумувати тут ніколи!
Вони пхались з пораненим через усе місто і дякували Богу, що на своєму шляху майже не зустрічали перехожих. Тільки біля самої лікарні мимо проскочив міліцейський уазик, але й він не зупинився. Кому у таку рань потрібні захмелілі диваки?
Черговий лікар, не впізнавши у потерпілому свого колеги, викликав бригаду з реанімації. Коли ж Мироновича привели до тями, то першим, що він почув, було знайоме йому: “Очуняв, слава Богу. Трохи оговтається, а потім... нехай думає. Нам поспішать нікуди”.


Рецензии